Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц)

Я суворо заборонила йому це робити, і, вкрай розлючена, втекла від нього. Проте кидати виклик Джімові було марною справою. Наступного ж вечора він з'явився в Орчарді, зайшов до мене в кімнату, де я задрімала над книжкою, і, знявши з мене окуляри, спитав:

– Де мій син?

Я бачила, що він роздратований і хоче викликати мене на скандал; ніяк не відреагувавши на його слова, я вдала, ніби читаю далі (хоч рядки пливли мені перед очима).

Тоді він почав усіляко мене ображати, докоряючи тим, що я кинула його заради цієї «маленької брудної гадючки».

Я відповіла, що то він мене підманув, бо ніколи й на думці не мав одружуватися зі мною, недарма ж вирішив за краще втекти до Індії, де тільки те й робив, що розважався грою у поло.

Та Джім справді пропонував (коли ми нажили того клопоту) одружитися зі мною (втім, то були тільки слова); і тепер, легко довівши одне одного мало не до сказу, ми, звичайно, були схильні все перебільшувати й говорити перше-ліпше що спадало на думку. Джім розкричався на мене, і, я гадаю, тієї миті й справді вважав себе скривдженим.

Раптом ми почули за дверима кроки, і я сказала:

– Обережніше, це Честер. Він уже, напевне, знає, що ми тут.

Честер постукав у двері (як завжди це робив), і я озвалася:

– Прошу.

Джім відразу ж демонстративно схопив мене за плечі й поцілував, бажаючи влаштувати сцену.

Я почала пручатися, але Честер дуже спокійно мовив:

– Даруй мені, люба, я не знав, що тут лейтенант Леттер.

Честер завжди називав Джіма «лейтенантом Леттером», і я не знала, як йому пояснити, що це неточно. То була дрібниця, але я б не поручилася, що то він каже не навмисно,– аби підкреслити свою зневагу й ненависть до всіляких там «класових прикмет». Те, що мені здавалося дріб'язком, Честерові могло уявлятися важливим, і то настільки, що переконати його в протилежному було надзвичайно важко.

Джім повернувся до нього й сказав:

– Перепрошую, але я завжди вважав, що міс Вудвілл стане моєю дружиною.

– Он як! – посміхнувся Честер.– То, виходить, я неправильно вас зрозумів. Мені здавалося, ви того й дременули звідсіль, щоб цього не сталося.

– Нічого такого вам не здавалося! – відрубав Джім.– Ви просто скористалися з нагоди й загребли міс Вудвілл разом з усіма її грошенятами.

По Честеровому обличчю побігли червоні плями, що траплялося з ним лише, коли його допікали до живого, і він заявив, що не має наміру говорити з Джімом про такі речі, і що Джім міг би зважити бодай на мої почуття.

А Джім відповів, що його почуття теж дещо важать, особливо коли врахувати, ким я була для нього, не кажучи вже про те, що Том – його син.

Тоді Честер порадив Джімові не виходити за межі закону, бо то злісний наклеп. А Джім сказав, що чхати йому на закони, і його слова – не наклеп, а факт, і що Честер добре це знав, привласнюючи мої п'ять тисяч фунтів.

– Ви добре знали, що можете задурити Ніні голову своїми солодкими лестощами!

Тут Честер, який протягом усієї розмови тримався з великою гідністю, сказав мені:

– Нічого не бійся. Все це якась маячня, і я не вірю жодному його слову.

– Хай йому чорт! – не витримав Джім.– Але факти є факти! Не попреш! Ми не на мітингу й не в театрі! Ваша балаканина ні на кого не справляє враження!

Тут Честер узяв мене за руку й повів до спальні, мовивши:

– Я думаю, тобі краще піти звідси, моя люба. Я сам усе залагоджу.

І залагодив. Лишив Джіма самого в моїй кімнаті й передав йому записку такого змісту: якщо Джім хоче ще щось нам повідомити, найкраще зробити це у письмовій формі; а зараз, як він не залишить наш дім, ми будемо змушені викликати поліцію.

13

Джім вирішив не здіймати більшої бучі (потім він нарікав, що йому лишалося одне – побити вікна, але то було б не гідно офіцера чотирнадцятого полку!) й пішов од нас, про що Честер одразу ж мене повідомив.

– Я вжив деяких заходів, аби на майбутнє захистити тебе від таких скандалів (він справді поскаржився тітоньці, і вона відправила Джіма в полк; на ту пору тітонька ще мала над ним деяку владу, бо справно платила йому утримання); сподіваюсь, тебе не дуже збентежили вигадки цього негідника?

Я порадила йому не брати цього близько до серця,– у Джіма завжди був скажений норов.

Честер глянув на мене з великим співчуттям і сказав обурено:

– Я абсолютно переконаний, що в нього немає жодних підстав для таких натяків... ніби між вами щось там було.

Я лише й могла відповісти: авжеж, дещо таки «було», і Честер це знає.

– Звідки б я знав – мені ніхто нічого не казав. Побійся бога, я й подумати не міг би про щось подібне.

Ця його заява мене просто приголомшила. Я знала, що він каже неправду, а якби й не знала, запевне здогадалася б з його неприродно-байдужого тону.

Тому я відповіла, що він, безумовно, знав, бо недаремно влаштував так, щоб Том народився за кордоном, і сам усе залагодив з газетними оголошеннями.

Честер миттю змінив співчутливий вираз обличчя на інший, досі ще мені не знайомий, навіть не «суворий» а просто таки загрозливий. Він, здавалося, промовляв: «Тільки прошу, без дурниць,– я цього не люблю». Кілька хвилин він мовчав, щоб дати мені як слід відчути його невдоволення. А тоді мовив тим самим спокійним тоном:

– Ми обоє чудово знаємо, що Том народився завчасу, це може підтвердити лікар. Саме за його порадою я й вивіз тебе за кордон. Щоб зміцнити твоє здоров'я.

І по тих словах швидко вийшов з кімнати.

Це мене не знати як розлютило, але й трохи налякало. Мій лагідний і закоханий Честер сміє кидати на мене погрозливі погляди!

Зразу ж, тільки-но мені вдалося вийти з дому непоміченою, я поїхала до тітоньки й усе їй переповіла. Я сказала, що жити з Честером відтепер просто неможливо, він заперечує реальні факти!

– Неможливо? – перепитала тітонька.– Що значить «неможливо»? – І вона покладала в мене перед носом величезними ножицями (тітонька Леттер щовечора вирізала з газет статті й оголошення й вклеювала їх до свого альбома), а далі спитала:– Що ця дурепа хоче сказати?

– Я хочу сказати, що жити з чоловіком, який зумисне закидає тобі підлу брехню, хоча добре знає, що ти від нього нічого не приховувала,– неможливо.

З першого ж погляду було ясно, що тітонька в дуже поганому гуморі. Вони з Джімом щойно посварилися, а після кожної такої сварки тітонька почувала себе страдницею. Руки в неї тремтіли, у голосі бриніли саркастичні нотки.

– А чом би й ні? – промовила вона, швидко й обережно ріжучи ножицями газети, ніби підстригаючи всі мої аргументи.– Хто тобі сказав таку нісенітницю? З якої речі він повинен щось визнавати?

Такий поворот справ починав мене жахати.

– Не хочете ж ви сказати, тітонько, що він не знав про Тома, беручи мене заміж!

На ці мої слова тітонька ще дужче розсердилась і, почервонівши, зауважила, що Честер, звичайно, все знав, свого часу вона вже мені про це казала. Але могла ж вона сподіватися, що мені стане розуму не думати, ніби вони з Честером обмірковували цю справу в усіх подробицях. Чи, може, я гадаю, що порядна людина згодиться підібрати Джімові покидьки, коли їй без кінця товкмачити, що це покидьки? Для Честера це було б забагато, навіть ураховуючи його відчайдушне бажання вибитись на широку дорогу. Зрештою, він тобі не якийсь там готтентот!

Так мені й не вдалося дізнатись – ні тоді, ні пізніше,– як і на чому тітонька й Честер дійшли свого часу згоди. Як і належить розумним людям, вони нічого не називали своїми іменами, щоб, бува, потім про це не пожалкувати. Вони просто порозумілися, та й усе, порозумілися, не ставлячи одне одному ніяких умов, «не зв'язуючи себе обіцянками».

Але для мене не було на ту хвилю нічого страшнішого за їхню мовчазну угоду. Зовсім несподівано я опинилась у ролі злочинця, який може щодня наразитися на обвинувачення й має довіку нидіти в стані постійних сумнівів та погроз. Найжахливішим було те, що я нічим не могла б себе захистити. І я заявила, що така ситуація – річ для мене виключена, далі так не може тривати.

– Чому Честер не хоче визнати всього, що було, коли він сам чудово знає, що це правда? Авжеж, це безглуздо. Хіба лише він чинить так зумисне, аби принизити мене,– та й тоді це ніщо інше, як дурощі.

– Ну звісно, ти одна знаєш, що таке дурощі, а що – ні. Я гадаю, Честер напевне краще за тебе розуміється на своїх справах.

– Але це й мої справи.

– Ось що я тобі скажу, моя люба. Я вважала б його за останнього йолопа, якби він хоч на макове зерня щось визнав. Ану як, уяви собі, раптом хтось що-небудь пронюхає? Про вас і так уже чого тільки не плещуть язиками! У нього таке становище, що він повинен геть усе чисто заперечувати.

– А моє становище? Як мені далі жити з Честером?

– Твоє становище?.. На, вклей оце туди, де місцеві ліцензії, тільки не масти густо клеєм. Розділ про міські парки, що ти торік клеїла, вже геть увесь покрила цвіль... А двоспальне ліжко, моя люба,– такого становища тобі замало?

– Ах, тітонько, без взаємної довіри я не можу...

– Взаємна довіра! Ось чого тобі бракує – сидіти з ним поруч, як Стенлі з Лівінгстоном на місіонерських плакатах! І довго ти отак всидиш? Ану як закипить чайник або Томмі зажадає вечері? Бога ради, дитя моє, не мели дурниць, мене це дратує. Ти вже свого часу поставила була себе у скрутне становище, і маєш дякувати долі, Честерові й мені за те, що вийшла з нього, не втративши гідності.

Тут у неї остаточно здали гальма, і вона наговорила мені бозна-чого,– на зразок того, що коли Честер і панькається зі мною як з царицею Савською, то це ще не значить, ніби я й справді цариця Савська, як я собі, здається, забрала в голову.

Тітоньку Леттер завше дратували люди (а над усе подружні пари), що не зугарні були «дати собі ради»; вона взагалі була невисокої думки про шлюбне життя,– може, тому, що її власна любовна історія скінчилася невдало.

Я лишилася в неї на вечерю, але їй і на мислі не було втішати мене, і додому я пішла в поганому настрої, твердо поклавши собі поговорити з Честером про все відверто, «поставити всі крапки над «і».

Тільки-но Честер зайшов до спальні (дуже пізно, коли я вже лежала в ліжку,– певно, такий був задум), я сказала, що тепер, коли нарешті ми самі, він, сподіваюсь, визнає правду.

– Хіба ти не бачиш,– почала я,– що ставиш мене в неможливе становище, приписуючи мені такий негідний вчинок? Хіба ж я зможу довіряти тобі після цього?

Йому як заціпило, й мене так обурила Честерова зухвалість,– а як інакше можна було сприйняти його мовчання? – що я відкинула ковдру, щоб зірватися з ліжка й утекти від нього світ за очі. Він устиг схопити мене за руку і сказав страшенно схвильованим тоном (проте мені все-таки здалося, що голос його звучить фальшиво):

– Тепер я бачу, як неправильно ти все сприйняла. Справді, між нами були непорозуміння! Тоді ми обоє не здужали глянути правді в очі. А вже дорікати тобі тим, що сталося, було б не тільки безглуздо, а й жорстоко.

І він заговорив про те, яка я була згорьована, коли Джім відкинувся від мене, і як він, Честер, дізнався, що я хвора й нещасна, і скористався з цього. І це було дуже непорядно з Його боку, адже він діяв свідомо, чудово знаючи, що я його не кохаю. І так далі, і таке інше. А потім почав виправдовуватись тим, що дуже любить мене. І сказав, що далі не силуватиме до подружнього життя, коли я не можу йому цього подарувати,– хоч розлуки зі мною, слово честі, не переживе.

14

Як не дивно, всі ці Честерові промови, виголошені його «зворушливим» голосом, справили на мене велике враження. Я пишу «зворушливий», бо, вперше почувши це визначення (між іншим, не від жінки, а від залюбленого у Честера юнака), я зразу ж відчула, яке воно влучне. Честерів голос був чи не найразючішою його зброєю: він здобув йому владу. І тепер, коли голос його тремтів, я теж мимоволі тремтіла й сама (нерви мої були вкрай напружені від усього, що сталось), і мені хотілося заволати щосили: «Доволі! Досить!» Я ладна була віддати все, що маю, аби тільки вгамувати в собі це жахливе тремтіння, яке погрожувало знищити й усі мої принципи, і моє самовладання. В мені наче поселилися дві істоти: одна, ще й досі збурена, невідступно стежила за кожним кроком підступного ворога, а друга всім серцем йому співчувала, піддаючись усім його емоціям. Ніколи я ще не знала такої муки! Мене ніби краяли навпіл. (Недавно одна дуже розумна й щаслива у шлюбі жінка, розповідаючи мені, що відчувала те саме під час свого медового місяця, запевняла, що, на її думку, більшість жінок проходить через отаке «роздвоєння особи»). Коли Честер знову й знову торочив мені про своє палке кохання, я лютувала все дужче й дужче; та водночас у дрижанні його рук, в інтонаціях голосу було щось таке, що змушувало й мене тремтіти всім тілом,– так ніби своїм коханням він простромив мене наскрізь. Я перетворилась на грудку гніву й жалю, і всі мої голосні слова вмить вивітрились, і я вже сама собі за них дорікала. Я намагалась його спинити, кажучи, що не він один винен, але Честер почав цілувати мене у чоло, і, жахнувшись, я раптом відчула (принаймні, це в мені відчула та, інша жінка), що збентежена не менш за нього, і, як і він, ладна розплакатись. І я почала його благати:

– Не треба, не треба, ти дуже втомився.

Та він і на думці не мав спинятись, навпаки, попросив, щоб я стала з ним до молитви; і хоч це мене теж дуже здивувало (бо весь цей час ота, перша, розгнівана жінка в мені міцніла в своєму переконанні не брати участі у цій дешевій грі), я була готова на все, аби мені дали нарешті спокій. Отож я зразу скочила з ліжка, і ми стали з ним навколішки. Він узяв мене за руку й почав ревно молитися, і та його молитва, здалося мені, не мала кінця і краю. Найдужче мене вразило, що він благав бога встерегти нас від ошуканства,– передусім, казав він, від ошуканства в наших душах.

– Не попусти нас обманювати самих себе, відкрий нам зло й гріховність помислів наших, негідні бажання й хтиві порухи у наших серцях,– благав він.

А я собі думала: «Господи боже мій, таж він і є найбільший ошуканець, адже в мене немає ніяких бажань, а хтивих помислів за душею – і поготів».

Голос його то злітав угору, то спадав униз (іноді він ставав такий гучний, аж я боялась,– ану як почує челядь?),– він, як кажуть, увійшов в азарт. Йому весь час перехоплювало дух, наче в агонії, і мені раптом відкрилося, що ця людина не просто грає роль,– він справді перебуває в полоні екстазу. Честер так міцно стискав мою руку, що я боялась, як би він не зламав мені пальці; з його грудей виривалися ридання й стогони.

Хоч я й змерзла (стоячи на килимку у самій нічній сорочці) і в мене боліли коліна, я побожно схилила голову й принишкла. На разі мені засвербіло в носі, і я відчула, що от-от чхну. Лівою рукою я міцно стисла перенісся (праву він тримав у своїй руці, боляче обхопивши її, немов лещатами) і тепер уже справді почала молитися,– молитися, щоб він швидше скінчив. Та Честер тільки-но почав увіходити в смак.

– Милосердний боже! – благав він,– ти, що живеш у наших серцях і все розумієш, навчи нас прощати одне одному, припошли нам любов свою і владу мудрості своєї, щоб кожен день, кожна година відроджувалися для нас у коханні! Припошли нам життя духу, аби ми щохвилі очищалися для нової любові й для нового життя у любові!

І в цю мить, хоч як я стримувалась, я чхнула. Згадую тут про це (чи не правда, у нашому мудрованому світі часом трапляються доволі кумедні речі?), бо воно мало вельми поважні наслідки. Я (тобто друга я) мало не згоріла від сорому. Я почувалася так, ніби випустила парасольку під час погребної відправи або виконання Соломонової «Пісні пісень». Я навіть не вибачилась. Та коли трохи згодом він спитав мене тим самим проповідницьким голосом: «Ти змерзла?»,– я відповіла йому з перебільшеною жагою: «Ні, ні, не звертай уваги, продовжуй...» І він продовжив! Втім, недовго, бо хотів лише як слід скінчити. По тому, як він тримав мою руку (все ще міцно стискуючи її у своїй), я могла б сказати, що саме він тепер думав про мене. Мовивши «амінь», він підхопив мене з колін і поклав у ліжко.

– Треба було чимось тебе накрити,– сказав він,– ти могла застудитись.

І коли я відповіла, що ніколи не застуджуюсь, він поцілував мене й промовив:

– Ти дуже добра – цим ти мені і подобаєшся. Ти одна з небагатьох, хто й направду вміє прощати.

Звичайно, та перша жінка, що сиділа в мені, бачила небезпеку, яка чигала на мене у тих словах (кожна з нас розуміє: компліменти зобов'язують), і я відповіла, що це не зовсім так, він перебільшує мою милосердність. Я не належу до тих, хто все прощає, а як і роблю це, то лише з лінощів, люблю, коли мені легко на серці й не терплю ніяких химер.

Але Честер гаряче заперечив,– мовляв, я себе недооцінюю, я мудріша й благородніша за нього і живу у всепрощенні.

– Дивитись у майбуття – ось єдиний шлях, що веде нас до всепрощення. Божа милість – життя душі, невичерпне джерело милосердя, що наповнюється кожної хвилини. Так, моя люба, ми мусимо йти назустріч завтрашньому дню, назустріч новому життю нашого духу, новій радості нашої любові... Ми повинні почати все спочатку, з цього моменту, зараз же... Ти мене розумієш?

Він був такий схвильований, такий зворушений! (Зараз він справді хвилювався, хоча спершу це почуття було напускне). Звичайно, я сказала, що чудово його розумію і єдино правильний шлях до прощення (бо так воно і є насправді)– почати спочатку, заново, і я йому вдячна за все, що він для мене зробив. Це було єдине, що я могла сказати після того, як отак непристойно чхнула.

І саме в ту мить я раптом збагнула те, що тлумачила мені тітонька, говорячи про особливе становище Честера і про його доброту до мене; я зрозуміла, чому, почуваючи себе ніби серед ворогів (я теж належала до їх числа), він навіть у розмові зі мною був такий обережний.

Це прозріння найшло так раптово, що мене просто вразила моя колишня сліпота. Очевидно, саме це Честерові друзі по вірі називали «осяянням». Гадаю також, що тут нема нічого незвичайного; таке трапляється з кожною молодою заміжньою жінкою, коли вона раптом починає бачити все у новому світлі.

Протягом року я зазнала цілу низку таких «осяянь», і, отже, перетворилась тепер на зовсім іншу людину. І ця ніч, яка щойно здавалася мені «нестерпною», раптом цілком несподівано стала напрочуд щасливою (хоча й був у цьому щасті особливий присмак нервового напруження). Я дала Честерові зрозуміти, що розкаялась, і це його дуже втішило.

15

Звичайно, що «стерпнішим» ставало наше з Честером життя, то й заплутанішим водночас. На кожному кроці виникали усе нові й нові небезпечні рифи. Тепер я вже знала й ні на хвилю не забувала, що попри всю свою химерну любов до мене, Честер вів зі мною щось на зразок політичної гри. Він щодалі зміцнював свої позиції, дбаючи передовсім про власну кар'єру.

Тепер я вже мимоволі пильно стежила за всіма його хитрощами, і завше була напоготові сказати: «Ось він знову хоче пошити мене в дурні!»

Сьогодні я розумію, що дуже часто тоді помилялась. Люди з живою уявою (уява була його пристрасть і його зброя, вона допомагала йому вживатись у те, що почувають інші люди) дуже швидко піддаються надуманим страхам і найдикішим фантазіям. Їхня сила – водночас і їхнє «дошкульне місце».

Так, наприклад, під час лілмутських заворушень двоє чоловіків було вбито і близько двадцяти поранено. Більшість із тих, хто писав про це, закидають Честерові, що він свідомо не дотримав слова й ризикнув життям багатьох людей,– аби тільки потрапити в газети. Я й сама спершу ладна була в це повірити, але минав час – і я ще дужче заплутувалась, вже й не знаючи, у що вірити, а у що – ні; що ближче я знайомилася з фактами, то сумнівнішими вони мені здавались.

Безперечно, перші переможні кроки в політиці Честерові (та й багатьом іншим молодим радикалам) допомогла зробити пропаганда проти бурської війни і пристрасті навколо неї. То були часи, коли Ллойд Джордж тільки-но розпочав свої виступи проти війни; він зневажав юрбу, ладну його лінчувати, і радикали тремтіли від захвату, почувши його ім'я.

Сьогодні вже важко навіть уявити, як тоді ненавиділи Ллойда Джорджа. Наші солдати зазнавали поразки за поразкою, тисячами гинули на фронтах, і всім було соромно за це, всіх мучило почуття провини, ніби ми їх зрадили. Та ніхто не мав одваги сказати про це вголос; навіть думати так не годилось, бо вважалося, що те ллє воду на ворожий млин.

Я теж ненавиділа Ллойда Джорджа. І була б рада, якби його лінчували; проте водночас і боялась, що його можуть вбити (почуття, трохи дивне для такої великої ненависті); немовби його смерть наклала б на мене певну провину і бог відвернувся б від нас. Я ненавиділа в собі це почуття: ніби Ллойд Джордж ризикував своїм життям зумисне, щоб катувати людей жахом і ненавистю!

Звичайно, «реальна» правда була трохи інша, але мені здавалося, наче презирство Ллойда Джорджа до небезпеки збуджувало уяву всіх отих прихильників бурів, допомагаючи їм побачити, що велика мужність і схильність до самопожертви можуть іноді бентежити людей, завдаючи їм болю й душевних мук.

Я не кажу, що всі ці захисники бурів, котрих цькували на вулицях, закидали камінням і жбурляли у ставки, неодмінно молилися на Ллойда Джорджа. Але їх просто приголомшило відкриття, що уряд не знає, як йому впоратися з оцими добровільними мучениками.

У мене не було мужності навіть натякнути на це Честерові, він одразу ж закинув би мені «вульгарне мислення», і мав би до певної міри слушність; сам він не дуже сушив собі голову тим, задля чого він іде на такий ризик.

Він мене вкрай обурив, коли, знехтувавши всіма попередженнями, провів мітинг у Чорлоку. В залі тоді потрощили мало не все, одного хлопчину серйозно поранили, а сам Честер дістав каменюкою по голові.

Я була люта, як мегера, і вважала, що так йому й треба, та, хвалити бога, не висловила цього,– бідаха й так страшенно перелякався; розпалив, бач, такі пристрасті, що самого мало не вбили. Через отой чорлокський скандал і особливо через слідство у справі того хлопчини (йому тоді пробили череп, і він став епілептиком) Честер і дав свою славнозвісну обіцянку начальникові поліції графства нічого такого більше не робити. Коли того вечора його приятель Гулд волочив закривавленого Честера додому, той так тремтів, що насилу тримався на ногах; я ніколи не бачила нікого у такому жахливому нервовому збудженні.

Поки я промивала йому рану, він увесь час намагався пояснити мені, як було все насправді і з чого зчинилася така буча. Та варто було йому лише розтулити рота, як його знову починало лихоманити, і він уже не міг говорити далі, хоч і запевняв мене, що рана в нього незначна, і він ніяк не збагне, чом йому так недобре. Я не могла вмовити його лягти в ліжко.

Тим часом містер Гулд робив усе (принаймні так мені здавалося), щоб Честерові погіршало. Він бігав перед ним по кімнаті і без кінця товк одне й те саме: він добре знає, хто розпочав скандал і хто їм за це заплатив. І коли я поцікавилась, хто ж платитиме сільським хлопчакам, щоб вони жбурляли каміння, він відповів: до цього він от-от докопається, бо тут явно замішаний уряд.

– Ви звернули увагу,– кричав він Честерові,– як раптово все почалося? Хтось свиснув в кінці залу!

На мій подив, Честер сказав, що помітив це, і що він теж не має сумніву: мітинг зірвано за ретельно розробленим планом.

Я хотіла була сказати, що для людей, у котрих на фронті рідня (один з моїх кузенів загинув у перші ж дні війни, а всього тиждень тому прийшла звістка, що поранено Джіма), така бурхлива реакція – річ цілком природна, вони не можуть спокійно слухати, як при них ображають армію. Та я цього не сказала, добре знаючи, що Гулд відразу ж брутально мене переб'є, а Честер запідозрить у «класовій змові».

Так уже було, наприклад, коли мені почали приходити листи від Джіма (потрапивши до госпіталю, Джім почав писати всім родичам досить цікаві листи, розповідаючи про зворотний бік війни), і я читала їх Честерові (щоб його не мучила цікавість – про що ж там написано); якось він сказав:

– Ніяк не втямлю, який йому сенс лаяти уряд.

І переконати його в тому, що Джім просто писав, як думав, без будь-якого наміру, було неможливо. А згодом я почула вже від містера Гулда:

– Я чув, офіцери провадять агітацію і вимагають поповнень.

Я відповіла, що листуюся хіба що з одним офіцером (котрий до того ж лаяв не уряд, а більше свого полковника); але він тільки кинув на мене пильний погляд, ніби кажучи:

– Авжеж, так я вам і повірив, усі ви заодно.

І він таки переконав Честера, ніби справжня мета Джіма як офіцера – поповнити армію солдатами, а у такий спосіб – збільшити й свої шанси на підвищення в чині. Мені здавалося, такі люди, як Гулд, тільки те й робили, що підкладали дров у багаття; Честер і без того вбачав у всьому самі лише інтриги. Я люто ненавиділа Гулда, але, свідома його лихої вдачі, була з ним особливо обережна. Розуміючи, що він найближчий Честерів приятель, я казала собі приблизно таке: «Хай ніхто не зможе закинути Честеровій дружині, що вона віднаджує від нього друзів».

Однак, незважаючи на всі мої добрі наміри (а може, й тому, що я була молода та недосвідчена), я одного разу не стрималась і в ці тривожні після чорлокського скандалу дні затіяла сварку, яка навіки зробила Гулда моїм заклятим ворогом.

16

На той час Гулдові було років під сорок, він посідав значне місце в євангелістській общині, його знали як вправного проповідника й голову кількох найважливіших тарбітонських комітетів, зокрема, комітету захисту бурів. То був низенький на зріст чоловічок, дуже худий, з червоним обличчям, довгою шиєю, довгим носом і тупим підборіддям (тітонька Леттер казала, що обличчя в нього – наче в того гусака), кучерики на голові примхливо стирчали вгору, ніби їх виштовхнула з черепа якась диявольська сила. І здавалося, ця сила нуртує в ньому безугавно. Навіть коли він сидів, відчувалось; як йому важко «тримати себе в руках».

Батько його був дрібний тарбітонський крамар, також вельми побожний (але гидкий і хитрий дідуган, якого не раз ловили на брехні й обважуванні покупців, а якось він навіть трапив до в'язниці за темні діла з дівчатками); мізерна батькова крамничка стояла ген на краю Тарбітона. Але два роки тому він відійшов від справ, і його синок прикупив собі ще дві дуже солідні крамниці, одну в центрі на Гай-стріт, а другу в Чорлоку.

Ті бакалійні крамниці (обидві прибуткові) він купив почасти на Честерові гроші, тобто на мої; хоч я й погодилась на таке вигідне вкладення капіталу (Гулд платив нам десять відсотків), мені це було неприємно, бо я знала, що така комерція їх дужче поєднає. Справді, відтоді Гулд став частіше бувати в нас і поводився зі мною досить нечемно,– вдавав, ніби мене й зовсім не існує.

Того вечора після мітингу він, звичайно, був у піднесеному стані. Хвалив Честерову промову й знову повторював, що то був найкращий його виступ, особливо все, що стосувалося армії.

– А таки допекло! І тут, знаєте, почалося таке! Саме те, що треба Лілмутові! Але як добре, що в залі виявився репортер з Лондона: вперше лондонська газета надсилає сюди репортера! Слухайте, а може, їм хто натякнув, що торі планують зчинити тут бучу?

Я спитала, що саме сказав Честер про армію, і Гулд, дивлячись на мене своїми булькатими собачими очиськами (у нього були трохи вирячені очі і завше такий нахабний вигляд, ніби він хотів сказати: «Що, вам не подобається? Чхав я на це!»), відповів:

– Він назвав їх убивцями й боягузами, такі вони й є.

Я промовчала, бо дуже розгнівалась, а ще тому, що моя перша, критична половина, чекала, що відповість на це Честер.

– Вбивці і боягузи,– повторив Гулд,– а їхня церква їх благословляє.

Раптом, цілком несподівано для себе самої, я спитала, як він дізнався, що існувала змова. Якщо скандал викликали Честерові слова, то при чому тут змова?

Почувши це, Гулд страшенно розлютився і сказав, що про існування змови знають усі, і йому давно відомо, що я хочу віднадити його від нашого дому, і надійде час, коли Честер зрозуміє, хто йому справжній друг. І, набундючившись, вийшов з кімнати.

Я відразу ж звернула Честерову увагу, що сварку, якщо це взагалі можна так назвати, почала не я, та він лише відповів:

– Так то воно так, але він знає, що тобі не до вподоби його відвідини.

Це була правда, тож я ще дужче розсердилась:

– Мені не до вподоби інше – усі ці його балачки про змови і те, що він тягне тебе в Лілмут. Ти ж чудово розумієш, що там пахне куди більшим скандалом.

Честер нічого мені не відповів, мабуть, вагався. Але наступного дня лондонські газети мало не зацькували його, називали зрадником і вимагали його арешту. Гулд прибіг привітати Честера і сяяв, як переможець,– бо Честер став тепер «політичним діячем національного масштабу». Лілмут, кричав він, тепер його головний шанс, поворотний пункт у Честеровому житті.

Я сказала, якщо Честер поїде до Лілмуту, його заарештують. Але Гулд заволав: «Так навіть краще!», і Честер (побачивши, як мене обурює ця словесна еквілібристика) швидко додав:

– Ти сама бачиш, Ніно, ми не маємо права дбати тільки про самих себе... Справа тут надто серйозна. Ця війна – злочин.

І коли нарешті, по тому як Гулд пішов, я нагадала Честерові, що він дав слово начальникові поліції не влаштовувати мітингу в Лілмуті, Честер тільки відповів:

– Авжеж, бо в мене й на думці нема нічого такого там влаштовувати.

– Але ж ти знаєш, що він мав на увазі.

– Я знаю інше: його єдина мета – заборонити нам вільно висловлювати свої думки.

І от саме тієї миті, коли мені подумалося, що Честер неодмінно знайде якийсь привід, аби зламати слово, він раптом змінив тон і сказав:

– Ти, либонь, гадаєш, ніби я бачу в кожному інтригана лише тому, що сам інтригую на кожному кроці?

Я вже зазначала, що Честер нерідко практикував такі несподівані повороти, щоб збити мене з пантелику, і, як правило, це йому вдавалося. Не встигла я заперечити, як він вів далі:

– Хто тобі сказав, що змови нема? Їм навіть не треба змовлятись. Це само собою зрозуміло – вони починали у вашій «джентльменській» школі.

І я побачила, що обличчя йому знову вкрилося потом, він був такий лютий, аж ледве міг говорити. Підійшовши до мене впритул так, ніби хотів мене вдарити, він процідив:

– Те, що ти називаєш духовною спільністю, насправді лише дотримання правил гри.

І, мов обпечений, вибіг з кімнати,– як робив це завжди, коли не міг стриматись; він ненавидів мене за те, що я бачила його у такому непривабливому стані, охопленого істерикою та люттю. Хіба могла я після всього того обвинувачувати його у хитрощах та ошуканстві, коли Честер направду відчував, що оточений самими хитрунами й ошуканцями?

Звичайно, своїми вибриками він хотів збити мене з пантелику, замилити мені очі, проте лють його була непідробна, а всі його підозри – справжні підозри. Я навіть не могла тоді з певністю сказати, була та його істерика напускною чи ні,– Честер дійсно не здатний був подолати себе самого. Рясний піт на його обличчі був непідробним, і ненависть до «моїх джентльменів» – непідробною ненавистю.