Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)

Пригадую, якось у Джімові канікули, коли мені минуло дванадцять років, Джім та майор Фрієр уперше взяли мене в море. Вони приділили мені роль матроса, суворо попередивши, щоб я не здумала легковажити своїми обов'язками чи не підкорятися наказам, бо тоді мене відразу висадять на берег і відправлять поїздом додому. Тому на першій же стоянці у Мільгейвені я прокинулась удосвіта і, взявши швабру, вийшла на палубу. Проте Джім мене випередив. Він уже встиг скупатись і сидів, загорнувшись у рушник, на канатній тумбі, набурмосений і задубілий. Він сердився, що майор віддав мені «жіночу каюту», таку собі дерев'яну скриню, схожу на склеп, з вузенькими дверцятами, а його забрав до себе в загальний кубрик, і він не зміг прийти до мене зранку в ліжко погрітися. Тому він зірвавсь якомога раніше, аби ще дужче змерзнути й набратися злості. Я теж була сердита на нього, бо відчувала, що він зіпсує мені відпочинок своїм настроєм,– і водночас, бачачи його таким нещасним, почувала себе винною.

І тоді, переповнена радістю, а може, й бажаючи допекти Джімові, я у захваті вигукнула: «Боже, як тут гарно!» І справді, сонце щойно зійшло на обрії, ледь-ледь піднявшись над краєчком моря, а під цим кутом воно завжди яскравіше, ніж у зеніті. І всі вітрильники, недавно пофарбовані на літо (був же кінець травня), сяяли, наче іграшки на вітрині (але то були не іграшкові човники, а справжні яхти, яким знані морські шторми й темні бурхливі ночі,– в цьому й полягала їхня особлива приваба!), похитуючи щоглами в голубому серпанку. Та ще – оскільки навколо не було ані душі, крім Джіма, (а також беручи до уваги його поведінку), я могла вважати сам той факт, що я так раненько прокинулась виконати свій обов'язок і поглянути на цю красу, за певний подвиг зі свого боку. Отже, тим самим життєрадісним голосочком (з деякою в'їдливістю, яка здалася мені за цих обставин слушною) сказала: «Ну, хвалити бога, тримаємося добре!», і це мало означати, що, незважаючи на міцну течію і приплив, наш якір на місці, і ми стоїмо, як і стояли, між пофарбованим у зелений з білим кольори яликом «Бессі бі» і білою шхуною «Грейхаунд», а перед нами – два швидкохідні катери.

Але наступної миті (ранковий туман поступово підіймався все вище й вище) я ще раз поглянула на берег, і з грудей моїх мимоволі вихопився такий розпачливий крик, що Джім рвучко зірвався на ноги, й обличчя його сіпонулося.

– Ну що там іще?—зневажливо кинув він.

Та мені з переляку наче відібрало мову. Берег, що так чітко врізався мені вчора у пам'ять, раптом зник. Я кинула погляд в інший бік, туди, де бовваніла шхуна, але за нею побачила замість учорашнього села – ліс і труби газового заводу. Між тим усі вітрильники стояли на вчорашніх місцях,– і мені раптом здалося, що якийсь злий демон утнув зі мною лихий жарт,– або я остаточно зсунулася з глузду й нічого не тямлю.

– Що це? Чому тут усе таке незнайоме? – нарешті вичавила я з себе.– Що з нами сталося?

Джім кинув у мій бік розлючений погляд і, велично пройшовши повз мене, просичав мені просто в обличчя (втім, я сама його на це спровокувала – і своїм безтурботним виглядом, і тим, як старанно орудувала шваброю):

– Дурепо! Нас просто піднесло вгору припливом.

І перш ніж він зник у кубрику, все знову змінилося,– наче декорація на сцені, коли вгору здіймається прозора тюлева завіса: Мільгейвен, увесь правий берег на двадцять ярдів униз по річці, знов постав переді мною таким, як раніше,– надійним, певним, звичайним. Кажучи відверто, навіть надто певним, надто надійним і звичайним, і вся картина відразу ж потьмяніла. Я жбурнула швабру і, засмучена сваркою з Джімом, попленталася геть, сердита не менш за нього.

Отак-от і тепер мене з Томом несло припливом повоєнних років, а Честер, як і раніше, стояв на старому якорі, і я не помітила цього лише тому, що все і всі довкола крутились у цьому вирі зі мною разом, а коли помітила, що Честер та його євангелісти стоять «на твердому грунті», їхня позиція видалася мені жалюгідно нудною.

Як я вже казала, на той час у країні спалахнула величезна ненависть (несправедлива й цілком безпідставна) до уряду, але, відверто кажучи, вона була тільки часткою загального вибуху, що до останку зруйнував старий світ. Кожен ніби заново зводив свою нову мораль на нейтральній землі. Хай Честер помилявся, вважаючи мене аморальною за те, що я фарбувала губи й рум'янила щоки (а я справді почала користуватись рум'яною, Том дуже наполягав на цьому) і не ховала ніг під довгою спідницею (я б і волосся вкоротила, якби Джім мені категорично не заборонив цього),– я просто зважала на моду, і не могла інакше, коли не хотіла виглядати кумедною, але зараз мене дивує інше: як швидко я звикла до думки, що молоді люди, от як Том, можуть, не криючись, одверто жити з дівчатами, які вважають себе при цьому порядними; що можна говорити геть про все, називати речі своїми іменами; що всілякі вади не так погані, як смішні і навіть почасти необхідні; що чоловіки та жінки можуть лежати на пляжі майже голими, і в цій голизні є навіть щось чисте; що всі колишні уявлення про моральність свідчать про жахливу людську обмеженість і тому просто безглузді.

110

Коли казати правду, то Честерів гнів і його обурені слова про те, що він вважає виступи Тома легковажними й «ганебними», викликали у мене зворотну реакцію; отже, подумалося мені, Том чинить те, що треба. «Мало не весь світ бере на глузи політиків з отими їхніми нескінченними конференціями. Не можуть же всі довкола помилятися,—міркувала я собі. —Доки Том не передражнює самого Честера,– а він ніколи на це не піде,– нема нічого страшного, коли він бере на сміх людей, які самі зробили з себе посміховисько».

І тому, коли Том одержав ангажемент, до речі, дуже вигідний, виступати у нічному клубі «М'ясо на черепичці» (вважалося, що там панує «дух Парижа»), і коли навіть респектабельні газети почали називати його не інакше, як «наш неоціненний Том Німмо», я вирішила неодмінно подивитися його номер,– але, звісно, так, щоб Честер про це не пронюхав.

Я ніколи не бувала у таких веселих місцях і може не ризикнула б туди піти (а мені так хотілося!),– якби не щаслива нагода. Якось після одного дуже нудного прийому ціла компанія, в якій були й не дуже молоді люди, вирішила поїхати в нічний клуб. Засперечалися,—хтось назвав один бар, хтось – інший, та більшість зажадала поїхати до клубу «М'ясо на черепичці» (він мав славу найбільш «мистецького»). І один з цієї компанії, спостерігши, як зацікавлено я прислухаюся до їхньої розмови і, очевидно, не знаючи, хто я така, чемно спитав:

– Ви теж поїдете з нами?

Усміхнувшись, я не заперечила й всілася в машину. Втім, через хвилину я вже пошкодувала про свій необдуманий вчинок і дуже злякалась. І все одно я й тоді не повернула б назад, навіть якби могла (всі бо ми тоді хотіли чогось такого, що розворушило б нас, прагнули гострого, шаленого, незвичайної розваги абощо).

Клуб містився в одному з підвальчиків у Сохо – довжелезна кімната у формі літери «г», пофарбована у теракотовий колір і заставлена столиками. Сцена знаходилася саме на межі двох залів. Я зраділа, коли мої супутники – четверо цілком солідних чоловіків (двоє з них, здається, були службовці) та дві жінки, одна заміжня, а друга заручена, обидві належали, як то зветься, до пристойного товариства,– сіли за столик, що стояв у темному кутку, подалі від світла. Всі вони скидалися на сторонніх спостерігачів чи критиків, що приїхали в клуб познайомитись, так би мовити, з певним соціальним феноменом. Проте огледівшись, я переконалася, що принаймні у половини тих, що сиділи за столами, був такий самий вигляд. Одверто кажучи, всіх гостей можна було б розділити на дві категорії: одні прийшли сюди випити й потанцювати (всі вони були люди цілком респектабельні, навіть занадто), інші, як ми, просто сиділи за столами з тим розсудливо-стриманим виглядом, по якому завжди й усюди можна впізнати виховану людину.

Першою виступила молода жінка, вона прочитала якісь оповіданнячка й виконала кілька пісеньок. Спочатку я жахнулася: оповідання й пісеньки були, як на мене, не зовсім пристойні. Та моїх сусідів це анітрохи не бентежило, і я вирішила, що відстала від моди й надто педантична; не минуло й п'яти хвилин, як я вже змінила думку про те, що слід вважати пристойним. Потім без попереднього оголошення на кін вийшли дві акторки у поліційних кашкетах і почали виконувати пантоміму: вони начебто розганяли юрбу, розчищаючи комусь шлях. Потім стали обабіч сцени й завмерли біля порталів, віддаючи комусь честь. І раптом між ними постав Том. Всі заплескали.

Якби я не знала, що він тут виступає, я б його не впізнала. Поверх костюма П'єро (як і в дівчат) він одягнув фрак, а на шию – величезний накрохмалений комірець. Щоки в нього були вкриті мертвотно-білою фарбою, під очима – мереживо зелених зморщок, а від вух спускалися вниз руді бакенбарди. Під величезним червоним носом, як у добрячого лося, не видно було його власного.

Ще до того, як він заговорив, я зрозуміла: Том імітує Честера. Вже перший жест – він викинув руку вперед, стримуючи оплески,– був точнісінькою копією Честерового жесту; а коли він заговорив, я почула характерну Честерову інтонацію. Він говорив про те, що ми мусимо воювати задля збереження миру й підтримання істинно-християнського духу на землі. Том копіював Честерів голос, його звичку примружуватись, коли, висунувши якусь нову тезу, він чекав, щоб слухачі віддали їй належне. Він навіть повторив якийсь Честерів дотеп і самовдоволено хихотнув, зовсім, як той. Та найжахливіше було, що всі ці знайомі мені віддавна прийоми Честера сприймалися у Томовій подачі як дешеві й низькі трюки. Навіть Честерова залюбленість у влучний дотеп, його бажання викликати сміх здавалися тепер проявом дешевої пихи.

Мені несила й передати, що я пережила під час цього номера. Страшно було дивитись на цю жорстоку розправу над Честером, коли він тепер вибитий з сідла і знеможений. Мені справді стало аж моторошно; і водночас Том грав так блискуче, що я не могла очей від нього відвести. Я намагалася не дивитись,– надто це було жахливо,– і все таки дивилась, боячись пропустити якийсь рух чи слово.

Кожної наступної миті я впізнавала ще якийсь знайомий, тисячу разів бачений мною Честерів жест; раніше я просто не звертала на них уваги, а тепер, у Томовій інтерпретації, вони набували нового змісту. Коли, піднявши руки догори, Том почав потирати їх у повітрі (чистісінько так це робив Честер), я здригнулася з відрази: стільки було в цьому рухові самозакоханості. А коли, дійшовши до кульмінації своєї промови, він одкинув голову, тицьнув пальцем у повітря і, випнувши губи, врочисто почав карбувати слова, вже самий цей рот, ці червоні губи здалися мені такими бридкими, що я ледь не закрила обличчя руками. А втім, цей голос і жести не відпускали мене, від них нікуди було сховатися,– вони ніби смикали за якийсь нерв, де, наче маріонетка на шворці, витанцьовувала душа.

І цю мить сталося таке, що я не відразу повірила власним очам. Один з відвідувачів (досі він сидів дуже тихо, але, з усього видно, був п'яний як чіп) раптом щосили заволав: «Ну годі, кінчай свій балаган!» і жбурнув у Тома окраєць хліба; якби Том не відхилив голови, той окраєць влучив би йому просто в обличчя. Залою прокотився сміх. Однак Том не розгубився (у першу мить він, правда, знітився й по всьому було видно, що розсердивсь, але тільки на секунду) й зумів обернути цю доволі брутальну вихватку собі на користь.

– Низенький вам уклін, сер,– сказав він (знову схиляючи голову),– як почесному шанувальникові нашого публічного... (Він зробив паузу, ніби маючи намір продовжити «...дому», але скінчив інакше)... мистецтва. Хліб народний був завжди любий моєму серцеві.

І далі він сказав, що цей неоціненний дар став для нього приємною несподіванкою, бо, віддавши народові все своє життя, він не насмілювався й помислити про таку щедру винагороду. Публіка аж качалася од сміху й стала шалено плескати в долоні. Хтось із зали (мабуть, теж п'яний) вигукував: «Слава! Ура!» і «Браво, Томе!»

Цей епізод геть мене приголомшив, бо тієї миті, як Том обернув собі на користь п'яну вихватку (я просто фізично відчула, як він увесь взяв себе в руки в цю вирішальну хвилину й рвонувся проломом – точнісінько як Честер, коли бачив, що час діяти), переді мною був уже не Том, який імітував Честера, а живий Честер. Це він, сховавши своє обличчя під страхітливим носом та ідіотськими баками, грав самого себе, відбивав удари – я впізнала його винахідливість, його вміння оцінити й використати будь-яку ситуацію (люди називали це спритністю), його радісне збудження від усвідомлення того, що він викликав сенсацію і приборкав натовп. Все це було мені таке знайоме!

Потім Том підвів руку і, вимагаючи тиші (тепер це вже був Честер у «релігійному» екстазі), дивлячись, як мені здалося, просто в мій бік (насправді, він не міг би розгледіти мене в тому темному закутку), подався вперед, заклав руки за спину під фалди фрака (виразно честерівський жест) і поволі мовив солоденько-ласкавим голосом:

– Друзі,– сподіваюсь, я можу назвати вас своїми друзями,– я лише скромний трудівник на божій ниві!

Тут він скорчив міну, таку неймовірно смішну й чудернацьку і водночас таку «честерівську», коли той вдавався до подібного тону,– що тепер уже більше скидався на Честера, ніж сам Честер. То була нещадна карикатура, викінчена, огидна картина вульгарної, брехливої та спритної демагогії і лицемірства, злобства, пихи й чогось несказанно тваринного, якоїсь хтивої чуттєвості, милування власною гиддю,– такий набір усіх найгірших рис, що їх приписували Честерові найлютіші його вороги (до речі, це жорстока несправедливість, бо немає такої «публічної» промови, в якій би у зародку не можна було знайти усіх цих рис), що, на мій превеликий жах, мене раптом невтримно прорвало на сміх. У мене вирвався якийсь звук – чи то сміх, чи то зойк – а швидше, мабуть, таки насилу стримуване хихотіння. І, правду кажучи, від жаху чи від сорому, що я перебуваю в такому місці, що Том звертається прямо до мене, я раптом розгубилася. Це вже тепер легко писати, а як мені було тоді! Я притулила хусточку до обличчя і підвелася, щоб вийти; звісно, мої супутники підвелися разом зі мною.

І лише після цього, незважаючи на розгубленість і розпач, що огорнули мене, я зрозуміла: всі вони, за винятком, може, того, котрий мене запросив, добре знають, хто я. Проте моя поведінка їх немов анітрохи не здивувала: їхні обличчя лишилися незворушними, голоси – співчутливо-запобігливими. Вони заявили, що їдуть зі мною.

Грудка стояла у мене в горлі, я заперечливо похитала головою і зробила знак, що поїду сама,– вони, хвалити бога, не наполягали. Тільки джентльмен, який запросив мене, спитав дозволу провести мене додому, проте за всю дорогу не сказав і слова про той вечір, тільки зауважив, що в клубі було задушливо, і він з радістю звідти вирвався.

111

Сварити Тома – це мені завжди дорого коштувало. Я знаю, люди (і серед них Честер) вважали, що я розбестила хлопчика, проте я дивилася на все інакше,– змалку в нього все пішло шкереберть, не так, як в інших, отож він потребував особливої ласки й підтримки.

Тієї ночі я не склепила очей, незважаючи на снодійне (відтоді, як Честер захворів, він спав у себе, і я могла користуватися будь-якими ліками, на свій розсуд), і наступного дня, згадуючи величезний Томів успіх, я відчула не так задоволення, як страх за нього. Я знала, що мені конче треба з ним поговорити.

Том жив тоді не з нами, і ми рідко бачили його в себе. Він вибачався, що йому, мовляв, треба мешкати якнайближче до клубу, і наймав номери в маленьких готелях по сусідству. Я не могла йому за це докоряти – мешкати в нашому домі стало дуже нелегко. Після виборів навіть шпалери на стінах, здавалося, потьмяніли в атмосфері невдач і поразок. Але я, звичайно, знала, що насправді Том проводить ночі у Мей Бонд чи у котроїсь іншої акторки їхньої трупи. Мені не лишилося нічого іншого, як послати листа на адресу клубу, сподіваючись, що він таки потрапить йому до рук, і я дуже здивувалась, коли Том одразу ж прийшов.

Він уже знав, що я бачила його мініатюру, й увійшов до мене з тими словами, які завжди кажуть актори, коли друзі чи родичі приходять на їхні вистави: вони, мовляв, потрапили на невдалий спектакль, найгірший за тиждень. Чом я не попередила його заздалегідь? Він і не взнав би про мій прихід, якби другого дня вранці не зателефонував би йому про це рекламний агент.

Я відповіла, що, сподіваюсь, про це не трубитимуть, принаймні газети? І зненацька Тома ніби прорвало – як я посміла так зневажити репертуар кабаре!

– Ти чудово знаєш – йдеться зовсім про інше,– відповіла я.– Просто я не хочу, щоб Честер дізнався про мій похід і про те, що я бачила, як ти його передражнюєш.

Але Тома (це траплялося з ним дуже рідко) вже взяла злість:

– Передражнюю? Його? Хто тобі сказав? Там нема й краплини схожого! 1 не могло бути! Я що, збожеволів? Невже ти справді вважаєш мене здатним на таку підлоту?

Він так люто напав на мене, що я була приголомшена. Його дивує, як узагалі можна знайти бодай щось спільне між Честером і цим «старим віслюком з рудими баками». Господи боже, хіба ж я не знаю, як він ставиться до батька – єдиної справді великої людини у всій цій міністерській гоп-компанії?

Він так і знав, мовив Том гірко, що я буду незадоволена, навіть якщо він просто вийде на сцену у фраку. Може, йому взагалі зняти цей номер,– лише тому, що він – син свого батька?

І з тією ж гіркотою в голосі провадив:

– А я думав, ти зрадієш з того, що в мене з'явилася бодай якась справа. Ти ж бачиш, у всіх цих офіцериків вітер свистить у кишенях, а мені платять непогані гроші. Ти завше гризла мене за те, що я не шукаю роботи, а тепер, коли я її знайшов, знову незадоволена.

Обурення його було таке щире, що була мить, коли я вже ладна була вилаяти себе за надмірну підозріливість. Справді, подумалося мені, Том просто показав на сцені досить поширений тип політика. Але в пам'яті моїй знову постав створений ним образ – з усіма найжахливішими подробицями. «Принаймні Том намагається не бачити того, що він сам робить,– подумала я,– напинає червоного носа й бакенбарди не лише для публіки, а й для самого себе».

І я зрозуміла (дивно, як це не спало мені на думку раніше), що іншої позиції у Тома бути й не могло: якби він признався навіть самому собі, що імітує Честера, то змушений був би відмовитись від виступів. І я нагадала собі, що коли Том і мав якісь пільги як Честерів «син», то, з іншого боку, саме походження завжди було для нього нещастям.

Сперечатися далі в такому дусі я вже не бачила резону і, змінивши тактику, сказала (єдиний засіб хоч якось вплинути на Тома),– можливо, вся біда в тому (а людину завжди легко ввести в оману), що він показує свого державного діяча лібералом,– чом би не дати спокій бідній ліберальній братії?

– Це не політичний номер, я взагалі ні на кого не нападаю.

– Але все одно надто нечесно використовуєш ситуацію, коли всі разом люто нападають на лібералів, які, між іншим, блискуче урядували і, як не кажи, виграли війну! А якщо мир виявився не такий, як нам хотілося, то хіба вони винні?

Мої доводи його ще дужче обурили. Він сказав, що я, вочевидь, просто не хочу розуміти, в чому сила його таланту,– він актор, і його покликання —«грати на сцені людей, яких завгодно людей,– різних! І дбати він має лише про те, щоб відтворити їхні характери та риси якнайкраще, якнайповніше!»

– Я не вимагаю від тебе компліментів, але ти принаймні могла б оцінити мої старання. Між іншим, я знаю, що кілька видатних критиків оцінили – і досить високо.

І тоді, відчувши, що він чекав од мене зовсім іншої реакції, я почала хвалити його,– сказала, що й сама, без якихось там критиків, розумію, який він гарний актор. Адже я бачила його на сцені і, крім того, переконалась, що він улюбленець публіки.

Та й цього йому було замало. Він похмуро кинув:

– Ні, ні, мамо. Ти не розумієш. Уся ця юрба нічого не варта, їй аби червоний ніс. До того ж я тоді дуже погано грав...

– Та ні ж бо, мій хлопчику, ти грав чудово. От тільки...

– Ні, дуже, дуже погано,– гірше нікуди! Ех, ти ще не бачила, як я граю по-справжньому!

І він почав пояснювати, як іноді раптом на сцені щось «народжується», і тоді справді хочеться скрикнути: «Пішло! Пішло!» Це дивовижне почуття, його ні з чим не зрівняєш!

Він трохи помовчав, кидаючи на мене пильні погляди, немов бажав упевнитись, що мені можна відкрити душу.

– Коли зі мною трапляється таке,– промовив він майже врочисто,– я знаю, я певен, я переконаний, що міг би зробити в мистецтві щось справді велике, видатне,– не гірше за Робі чи там Тічеса!

І відразу, перш ніж я встигла запевнити мого бідного хлопчика, що вірю в його успіх, він засміявся.

– Але ти нічого в цьому не тямиш! Ти звинувачуєш мене, що я передражнюю батька. А чи знаєш ти, що для багатьох на Вест-Уенді я куди відоміший, ніж батько? Респі (Респі був головний менеджер у «М'ясі...») має одного приятеля – той доскочив світової слави, зробивши кар'єру двом примадоннам,– так от, він недавно поцікавився, справжнє у мене ім'я чи псевдонім. Респі розповів йому про батька, і той сказав, що ніколи й не чув про такого, але буде дуже радий познайомитися з родичем Тома Німмо.

Том ізнов засміявся й кинув на мене допитливий погляд, ніби перевіряючи, чи дійшов до мене його анекдот. «Звичайно, це смішно, але театральні зубри живуть у своєму замкненому колі. А може, це ще й тому, що батько вже не в парламенті, що про нього не пишуть в газетах і потроху почали забувати; прикро, але так воно є.

Він ще раз усміхнувся, але тепер в його погляді була якась настороженість (так дворічний малюк, надумавши втекти від няньки, намагається зрозуміти, чи швидко вона бігає) .

– Така, розумієш, прикрість,– додав він.– Респі пропонує мені відкрити з ним клуб на паях. Уявляєш, який шанс? Я міг би провадити які завгодно репетиції і ставити, що хочу. Але для цього потрібні гроші. Я мушу роздобути сотні зо дві фунтів. Втім, яка різниця, сотня чи мільйон,– грошей однаково нема.

І перш ніж я збагнула, до чого він хилить, Том уже присів на стілець і ніжно пригорнув мене до себе:

– Облиш, люба! Теж мені клопіт! Хіба мій номер вартий таких емоцій? Ти ж знаєш, після війни все змінилося, і в людей вже не такі старомодні погляди.

Я сказала, що номер мене нічим не шокував (люди, не знаю з якої причини, чомусь взагалі ніколи не хочуть признатися в тому, що існують речі, здатні їх шокувати),– просто мені боляче було бачити, як мій син спекулює на ненависті юрби до цих бідолашних лібералів.

Не знаю, чому саме, але цього разу Том уже не гнівавсь на мене. Він лише підсміювався (ви, можливо, скажете, що він був уже дорослий і не дуже зважав на мою думку). І кінець кінцем промовив:

– А все-таки мій номер справив на тебе враження. Мені ж розповіли – ти так сміялась, що мусила вийти із зали. І чудово! Приємно, що ти мене оцінила! Знаєш, я цим пишаюсь!

– То я ж нічого й не кажу,– дещо вийшло просто он як дотепно!

– Дякую й на тому. Нічого, мамо! Я знаю, ти й сама зараз у скруті, і не проситиму в тебе грошей. Це було б нечесно. Тримаймося, дорогенька! А я вже якось дам собі раду. Все добре, що добре кінчається.

112

Після того як Том пішов, у мене знову склалося враження, ніби я справді «надто старомодна»,– і то були характерні для нашої доби переживання. Досить було котромусь із нас назвати щось «аморальним», «нетактовним» чи «антипатріотичним» (моральність, тактовність і патріотизм нав'язли в усіх на зубах ще під час війни),– і ви вмить не тільки наражалися на зневагу й кпини, але й самі раптом починали відчувати себе вкрай обмеженим чи обмеженою. Оскільки ж передусім саме обмежені люди кричали на кожному кроці про ідейне й моральне зубожіння нашої молоді, виступати проти Тома і його друзів означало стати на бік усього консервативного і поповнити табір обмежених.

Того ж дня я відіслала Томові сто фунтів (готівкою,– виписати чек я не ризикнула: Бутем переглядав корінці моєї чекової книжки), благаючи лише про одне,– щоб він трохи змінив грим та наклеїв вуса; це зменшило б портретну схожість з Честером чи принаймні засвідчило б Томове бажання применшити її.

Проте, коли Том відкрив новий клуб (під назвою «Шинок Респі»; уже протягом першого року існування він набув популярності; тоді такі підвальчики виростали на кожному кроці й робилися дедалі непристойнішими), до мене дійшли чутки, що він пародіює Честера набагато відвертіше й гостріше.

На ті часи я не часто зустрічалася з Томом, але знаю, що він був дуже щасливий. Над усе на світі Том (подібно до Честера, але трохи інакше) любив стан піднесення, який виникає перед великою аудиторією, і щоразу, коли він з являвся, я помічала в нього той особливий вираз обличчя, який буває лише у звиклих до успіху акторів та політиків,– які й не уявляють свого життя без постійних овацій.

Мабуть, він і справді був блискучий пародист (так принаймні запевняли мене потім фахівці), і найкращим його номером всі вважали оту його пародію на міністра-ліберала (ніхто жодного разу не насмілився у моїй присутності назвати його Честером), якого Том показував з таким щирим натхненням. І це анітрохи мене не дивувало – ніхто на світі не знав Честера так, як Том. Він завжди обожнював його, ловив кожен його жест і, звичайно, бачив його наскрізь.

Ніколи не погоджуся з тим, ніби Том став поганою людиною. Я майже переконана, він відчував принаймні в глибині душі, що його кпини над Честером жорстокі й несправедливі, просто він нічого не міг із собою вдіяти, заполонений своїм мистецтвом, яке, що б там не казали, було таки справжнім мистецтвом. І я так само переконана, що саме тут була причина того, чому він останнім часом так збайдужів і намагається уникати мене, а під час наших нечастих побачень безугаву жартував, не даючись ні на яку серйозну розмову. Мені здається, він починав грати навіть переді мною. І коли я одного разу сказала, що в нього хворобливий вигляд, і що йому треба раніше лягати спати й менше пити, він ущипнув мене за щоку і проспівав:

– «Між нами, вічними трудівниками: життя реальне, життя суворе».[26]26
  Рядок з «Псалома життю» Г. Лонгфелло.


[Закрыть]

Нічні клуби ставали між тим все популярнішими, але набували чимдалі скандальної репутації, і ось одного чудового дня поліція раптом почала їх жорстоко переслідувати (новий

міністр внутрішніх справ був людиною побожною). Один з перших поліційних рейдів прийшовся на «Шинок Респі».

113

Того ж вечора Том повідомив мене телефоном,– так я дізналася про той рейд,– і сказав, що його випустили на поруки, і що йому негайно потрібні двісті фунтів на адвоката (як я зрозуміла, не дуже респектабельного), і попросив мене, заради всього святого, вмовити батька поговорити з Гокером.

Гокер приятелював з Честером,– обидва вони були колись директорами однієї приватної компанії; тепер він обіймав посаду заступника міністра в уряді консерваторів.

Том благав мене поспішити, бо на завтра вже може бути пізно. Звісно, я пообіцяла йому зробити все можливе.

Однак це було не так просто. Останнім часом я не заходила до Честера після десятої, коли він лягав спати, навіть удень ми бачились мало; зранку він працював, а після обіду, за приписом лікарів, відпочивав; їв він також у себе, в кабінеті чи спальні.

Не скажу, щоб усе це він робив з виключною метою покарати мене. Я знала, він серйозно вивчав політичну ситуацію і глибоко пройнявся новою ідеєю про «кризу свободи», – на його думку, розкол ліберальної партії означав би загибель «християнської свободи»,– не тільки в Англії, а й в усьому світі. Тож не дивно, що він і думати не міг ні про що інше.

У нашому домі й справді сталося багато змін за ті місяці, що минули після виборів і публікації маніфесту радикалів (підписаного в основному групою Честера), де була спроба пояснити поразку на виборах відходом партії від головних своїх принципів.

Цей маніфест, хай би якими були його подальші наслідки (а він породив у партії ще кілька розламів; політичні партії нагадують мені кригу – варто з'явитися одній тріщині, як починає тріщати все, і не тільки під ударами ззовні, але й від «підводних течій» і навіть під тягарем власної ваги), викликав у нас у Парейді неабияке пожвавлення.

У нашому домі знову зароїлося від сили силенної членів різних комітетів, мирських проповідників та манірних старих дів, у яких був такий вигляд, ніби їх щойно повитягали з могил (і все це тільки тому, що вони не вживали косметики).

Вся ця публіка дивилась на мене скоса, одні – з жалем, інші – з обуренням. Спершу я вирішила, що їх дратують мої підмальовані губи. Але потім, коли навіть старий пень Гулд не схотів зі мною розмовляти (поїхав додому – у нього знову піднявся тиск – і не писав мені потім ані слова), а якийсь євангеліст-проповідник заговорив з церковної кафедри про диявольський вплив, «що так довго позначався на любому вашому провідникові», я зрозуміла, що проти мене знову висунули давні звинувачення: я була блудницею у шовках, яка збила Честера з пуття, привчила його до розкошів і «великосвітського товариства».

І я не мала остаточної певності, чи не дав Честер себе переконати тепер, у період «нової кризи», ніби він повинен принести на олтар політики жертву, і чи не з цієї причини віддалив мене від себе.

Ось чому, незважаючи на настійне Томове прохання якнайшвидше переговорити з батьком, на його благання «заради всього святого!» я не зразу пішла до Честерової спальні. А коли нарешті пішла, то навшпиньки, бо що, як він спить? Однак хоч я й ступала зовсім нечутно, Селлі, яка жила за стіною Честерової спальні, вмить почула мої кроки (взагалі вона спала дуже міцно,– мабуть, цього разу якийсь інстинкт підказав їй, що я маю намір потривожити Честерову фортецю) й спитала, чого мені треба.

Вона говорила чемно, але з усього відчувалося, що необхідність допитувати до певної міри її пригнічує. Останнім часом навіть просто звертаючись до мене з найнікчемнішого приводу, Селлі нерідко червоніла; їй було важко розібратися у своєму ставленні до мене, і почувалася вона дуже ніяково.

Я пояснила, що поліція здійснила наліт на Томів клуб, і тепер треба допомогти Тому виплутатись. Проте Селлі все одно перепинила мене, сказавши:

– Ти ж знаєш, тато о десятій прийняв снодійне. Якщо збудити його, він не засне цілу ніч.

– Але ж ми не можемо покинути Тома напризволяще – у такій жахливій ситуації. А до ранку ми повинні щось зробити.

– Том мусив знати, на що йде.

– Селлі, зрозумій, якщо його прізвище потрапить на шпальти газет, може зчинитися великий скандал.