Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

І поки за столом я слухала компліменти старого адвоката, що сидів праворуч од мене і вважав за обов'язок загравати зі мною, у голові моїй роїлися різні думки. Я зрозуміла, навіщо кілька тижнів тому Честерові знадобилися оті давні листи. Авжеж, він уїв Гулда, добре обдумавши свій намір! Витягти на світло старий скандал (ця історія сталася сімнадцять років тому!) з партією м'ясних консервів, яку відправили на фронт і яка отруїла, подейкували, багато наших солдатів! Звісно, історія жахлива, але коли це було! Та й Гулд, я переконана, не знав, не міг знати, що ті консерви зіпсувалися!

Я була вражена не так жорстокістю Честера, як тим, що він і не намагався її приховати. Бо найважче повірити не в те, що людина, яку поважаєш, вчинила щось негідне (це могло статися з нею мимоволі), а в те, що вона зробила це з холодним і цинічним розрахунком. Це видалося мені таким же неправдоподібним, як, скажімо, полум'я пожежі й купи попелу, які раптом виникли б у центрі нашої мирної кімнати, стіни якої при цьому провалилися б під землю. Я не зводила очей з Честера, з його обличчя між двома свічками; страшенно збуджений, він нахилявся то ліворуч, то праворуч (він любив говорити водночас на обидва боки), надто виразно жестикулюючи,– о, ці жести, якими він завше ілюстрував свої анекдоти чи зло передражнював чергову жертву! Мені раптом здалося, що я бачу цю людину вперше в житті (людину, з якою я прожила двадцять років!),– здатну, як виявилось, на жорстоку й лиху інтригу проти старого друга.

Я почала запевняти себе, що Честер всього-на-всього боронився, що життя в нього надто шалене, і він не обміркував як слід вибір зброї, вдався до першого-ліпшого засобу, аби лишень дійового!– щоб якнайпевніше поцілити ворога й нейтралізувати його вплив. Я всіляко переконувала себе, що насправді він анітрохи не жорстока людина: просто далася взнаки його страшенна заклопотаність, адже у нього так багато важливих і невідкладних справ, що він змушений приймати рішення відразу, на місці, не обмірковуючи їх; вже коли що вирішиш, треба виконувати! Але тут мені спливла на пам'ять гостра шпилька тітоньки Леттер, яка якось кинула, що я належу до жінок, які ладні виправдати будь-кого і будь-що, аби тільки самим уникнути прикрощів, і на душі мені стало гидко й тоскно.

92

Званий вечір пройшов на високому рівні. По вечері чоловіки відокремилися, і ми їх більше на бачили; усамітнившись, вони узгодили кілька головних моментів і виробили генеральний план повалення уряду Асквіта. Коли вже після другої години ночі Честер з'явився у спальні, його аж розпирало від захвату й радісного збудження. Іншими словами, він миттю настроївся на невимушений, навіть грайливий тон; і хоч, як це завше бувало з ним проти ночі, він ледве стояв на ногах від утоми, а очі йому знеможено блищали (крім усього іншого, винна була ще й порядна доза шампанського, бренді, віскі, а може, й ще чогось, що їх спожив нині Честер,– як і раніше, він майже не пив, проте ніколи не відмовлявся підтримати компанію,– отже, вино в домі текло рікою), він все одно пурхав по кімнаті метеликом, жестикулюючи й прибираючи ефектних поз.

– Сподіваюсь, ти розумієш, люба моя, що твоя вечеря матиме історичне значення? Тепер у нас буде новий уряд – справжній Кабінет Війни!

Він чекав од мене компліментів. Селлі та Бутем давно вже привчили його до лестощів, але в них це виходило так незграбно, що він лише посміхався, відбуваючись жартами. І все одно йому подобалося, коли його хвалили (лестощі завше приємні, особливо тим, у кого багато ворогів і недоброзичливців) ,– звісно, я теж наговорила б йому компліментів, якби не мій стан. Нажаханий погляд старого Гулда, коли Дейзі пхала його в машину, підштовхуючи коліном ззаду, досі стояв мені перед очима, я ніби чула його хрипке й уривчасте дихання, і мені думалося, яка то страшна річ – отак раптово відчути, що ти старий і нікому не потрібний.

Я похвалила Честера, що то, мовляв, було дуже розумно з його боку, коли він сказав цьому пихатому індикові лордові Г., що насправді він один править Англією.

– О ні, так далеко я не заходив, цей чолов'яга не такий простак,– заперечив Честер; після моєї «зради» він ставився з підозрою навіть до моїх компліментів.

– Звичайно. Але ти вельми тонко давав йому це відчути, раз у раз звертаючись до нього за порадою.

Честер поглянув на мене із своєю звичною іронічною усмішкою: мовляв, ви тільки подивіться, як вона старається!– і потім, ніби демонструючи, наскільки він великодушніший за мене, почав хвалити мене.

– На відміну від свого чоловіка ти мала абсолютний успіх, виглядала просто блискуче!

– Знаєш, я ніяк не могла збагнути, котрий з них Шеффілд, доки не надягла окуляри.

Честер знову глипнув на мене пильним оком; він ще посміхався, але я бачила – він сердиться.

– Що з тобою?– на разі спитав він різким тоном.– Ти цілий вечір не зводила з мене очей.

– Зі мною? Нічого.

– У Джіма знову якісь неприємності?

– Та ні. Якщо вірити останньому листу, його справи навіть покращали.

– Послухай-но, якщо ти про Теда Гулда, то я виявив до нього максимум терпіння!.. А що, як я виклопочу йому титул? Я давно про це думав.

Я не мала наміру говорити про Гулда – боялася. Але ця його фраза про титул мене страшенно обурила, і в мене прохопилося, що бідолаха, мабуть, дуже ображений на нього, Честера.

Честер визвірився на мене й запитав, чого я, нарешті, від нього хочу.

– А як накажеш чинити з такими як Раунд або Гулд, юродивими й шантажистами, що б'ють на жалість? Раунд і досі переконаний, що йому на роду написано бути прем'єр-міністром, хоч насправді він – справжнісінький йолоп, і ти це добре знаєш. Бо якби він був хоч трохи розумніший, то не мав би такої високої думки про свою особу.

– Колись ти казав, що найкраще – не звертати на таких людей уваги.

– Еге ж, казав, бо сам був дурень,– провінційний шмендрик, переконаний, що його дивоглядних талантів цілком стачить для того, щоб розігнати імлу. Тепер я порозумнішав. Ні, Раунд і його компанія – смертельна загроза для всієї нації. Найстрашніший з дурнів той, хто вважає себе за розумного. Він говорить з іншими дурнями їхньою мовою – і тішить їхню пиху!

Цю тираду було виголошено з притиском, прокурорським тоном; скінчивши, він зміряв мене довгим і лютим поглядом, ніби хотів сказати: «З тим усе ясно,– але що мені робити з тобою, уперта дурепо?»

Після того мені як заціпило, і це теж, з його погляду, був злочин. Я повинна була кинутися до нього, запевняючи, що він цілком має слушність. І хоч я була згодна з кожним його словом (та й хто, живучи під охороною поліції, не погодився б з тітоньчиною думкою про «цих скажених собак»?), мені забракло сили сказати йому про це.

Річ у тому, що в наших взаєминах, так гарно «організованих» і продуманих, не лише з його, а й з мого боку, від перших же днів війни виникло щось нове й не до кінця зрозуміле: так ніби в мене теж з'явилися «нерви», у них була своя, і досить химерна, політика.

Коли Честер мовчки ліг у ліжко й пригорнув мене, я сказала собі: «Ну що ж, карай мене, карай!», але винною себе не почувала. І подумала: «Невже я ненавиджу його? Ні, це було б несправедливо». Але десь у глибині мого єства, у тій його клітині, яку боляче вразила сьогоднішня сцена з Гулдом, причаїлося почуття ненависті.

93

Честер не випадково спитав тоді про Джіма. Він знав, що ми з тітонькою посилали запит про нього до африканського відділу міністерства у справах колоній.

Джім не міг оклигати від безлічі хвороб, а ми знали, що обидва його попередники померли на цій «штрафній станції» один за одним. Ми знали й те, що Джім швидше віддасть богові душу, ніж звернеться до лікарів і дозволить відправити себе в Англію. З його погляду, це було рівнозначне визнанню своєї поразки; він не міг полишити своїх луга напризволяще саме тоді, коли ризик утратити самостійність (яку вони боронили сотні років) був для них особливо великий. Англійці намірялися злити їх докупи з чужою для них народністю (то були мусульмани з долини), поставивши за вождя об'єднаного племені їхнього лютого ворога. Ну й, нарешті, через їхні селища мала пройти нова широка торгова траса.

Уже однієї цієї дороги, яка відкрила б доступ усіляким гендлярам та «гешефтмахерам», вважав Джім, було досить, щоб цілковито знищити самобутність луга. І він вирішив цього не допустити.

Ми зійшлися на тому, що тільки божевільний не спинив би Джіма; чи ж може одна людина встояти проти цілого уряду? Я обережно натякнула йому, що війна стала такою жахливою, як ніколи, і до всього іншого людям тепер байдуже. Тітонька послала йому ящик віскі. Ніколи ще вона не була на нього така сердита. Пообіцявши й пальцем більше не ворухнути заради «цього впертого віслюка», вона була страшенно роздратована, коли я сказала їй, що на відміну від декого не стоятиму осторонь і не дивитимусь байдуже на те, як убиватимуть Джіма.

– Але що, що ти можеш зробити для нього? Хоча й завше торочиш, що безвихідних ситуацій нема!

– Тоді чом би нам не послати запит міністрові у справах колоній? Зрештою, все, що вони роблять з цими луга – обурливо! І не просто обурливо,– злочин!

– А тобі не спало на думку, дурненька, що я вже про все подбала? Та віз і нині там, бо навколо цієї історії – сама лише метушня та галас. Ні, вони таки добре вибрали час. Джімові слід негайно тікати з Африки. Вони залюбки його відпустять, дадуть йому пенсію, а тоді вже хай він чихвостить їх собі на втіху.

Тепер тітонька знову жила у Бакфілді (для нас було великим сюрпризом, що вона виїхала з Лондона, злякавшись німецьких бомб) і знову марила Джімовою відставкою. Вона умовила Боба взяти його до себе управителем і вже почала навіть обладнувати кімнату своєму пестунчикові. І коли хто-небудь нагадував їй її ж власні слова про те, що маєтки типу Бакфілда – лише зайвий клопіт для господарів, тітонька миттю спалахувала й починала, оперуючи цифрами, доводити, що варто лише перетворити Бакфілд на справжню ферму й узятися як слід за господарство, маєток приноситиме великі прибутки. Правда полягала в тому, що після повернення з Лондона тітонька знову закохалася в родовий маєток (мабуть, у дитинстві вона зазнала там щастя), і думка про те, щоб віддати його в чужі руки, була їй неприємна. Вона жила новими планами (і навіть продала Палм Коттедж, аби придбати сучасне обладнання для бакфілдських корівень); отож тітонька й сердилася на Джіма за те, що він не хоче кидати служби.

І все-таки тітонька знайшла у парламенті людину, яка хотіла будь-що зажити слави, а тому й узялася за африканські справи. Вже за кілька тижнів (новий уряд саме набув чинності, і нових міністрів буквально засипали питаннями) він вніс запит про те, що коїться навколо утворення Лугаленда, чи не загрожує це війною з племенем луга, і чи не тому резидента заслали в іншу місцевість, що він перестеріг уряд?

Міністр у справах колоній стримано відповів, що ніякої загрози з племенем луга не існує, а капітана Леттера, чиї послуги уряд високо цінує, перевели в інше місце виключно у зв'язку з переглядом кордонів,– тільки це і ніщо інше вимагало перенести резиденцію до центральної частини району. З таким же успіхом він міг би додати, що «ці зміни призвели до розширення території, котрою керує капітан Леттер».

Слід було чекати саме такої відповіді, сказала тітонька, для неї це був зайвий доказ того, що Джімові справді час повертатись у Бакфілд.

Тітонька знову стала в свою улюблену позу циніка, так їй легше було пережити образу, але я була далека од цинізму. Спершу мені здалося, що міністр не все знає, але потім ні в кого з нас не лишилося сумніву,– про Джімову справу в міністерстві знали дуже добре, і тоді мені вже дійсно, як то кажуть, світ угору піднявся.

Хіба не дивина, що після історії з Боумом, після всього, що сталося з Гулдом та Раундом (не кажу вже про багатьох інших), я ще не втратила здатності дивуватися й обурюватися ставленням до Джіма,– ставленням, яке, між іншим, майже не виходило за звичні межі. Очевидно, головну роль тут відігравало не обурення, а мій страх за Джіма. Вперше я так чітко зрозуміла, що державна «машина» справді може розчавити його, бо він для неї – ніщо.

Що може бути мерзенніше й жахливіше за уряд, який, знаючи, що він чинить несправедливо й аморально, все одно продовжує свою ганебну практику,– вдаючи при цьому, ніби все йде як годиться і що інакше й не можна? Замість уряду я побачила раптом лютого звіра, страховисько, яке не має нічого спільного ні з людиною, ні з машиною,– побачила щось тупе й підступне, яке, шкірячи зуби, тишком-нишком готує над вами розправу.

Вперше я зрозуміла того бідолаху (звільненого зі служби поліцейського), котрий бігав попід вікнами урядових офісів і жбурляв туди каменюки, аж доки його запроторили до в'язниці; зрозуміла людей, що надсилали Честерові погрози (особливо після того, як він увійшов до складу Великої Трійці) підстрелити його чи спалити наш дім. Одного з тих навіжених, що просто-таки не давали нам жити, зрештою засадили до божевільні, і тоді ми сказали: «Ну звісно, він завше був божевільний». Але тепер я зрозуміла, що він став таким, божевільним його зробили людська байдужість і підступність цього страхітливого звіра.

Протягом кількох тижнів я була в нестямі, обмірковуючи, як примусити нігерійську владу надати справі луга розголосу.

Виявилося, що зробити це можна. Після зміни уряду, коли містер Ллойд Джордж звалив містера Асквіта, знайшлося чимало людей, прихильників колишнього прем'єра, котрі ладні були вчепитися за будь-яку нагоду, аби тільки виступити проти нового уряду. Як не дивно, нас радо підтримали навіть ті, хто вперше почув про цю справу. Незабаром виникла «партія луга», і коли 1917 року Джім поїхав у відпустку по хворобі, сімнадцять (!) членів парламенту (я вже не кажу про різні товариства, наприклад, Кларксонівська асоціація боротьби за права африканських народів) згодилися підписати листа, в якому вимагали урядового розслідування. Навіть більше – вони хотіли влаштувати на честь Джіммі обід у палаті громад.

Потім хтось запропонував скликати мітинг, і хоч ця ідея видалася мені дещо ризикованою, я не могла стати їй на перешкоді. Тому я поїхала до Саутгемптона зустріти Джіма й попросити його не давати надто поквапливих інтерв'ю репортерам. Порадившись, ми з тітонькою вирішили, що найкраще Джімові підійде роль добрячого служаки, «недипломата», довкола якого надто палкі прихильники необдумано зчинили галас.

Репортери, однак, не виявили до Джіма цікавості, та він і сам, ще до того, як я перестріла його у Саутгемптоні, телеграфом на ім'я членів парламенту рішуче відмовився від обіду в палаті громад (назвавши ініціаторів цієї акції «диваками й пацифістами»), погодившись, однак, на мітинг, якщо я гарантуватиму йому, що ніхто там не виступатиме проти Британської імперії.

Таку гарантію я йому дала. Незабаром виявилося, що ідея мітингу на захист політики довіри до тубільців Західної Африки користується великою підтримкою. До президії зборів мали увійти багато відомих політичних діячів, у тому числі й кілька екс-міністрів.

94

Усі ці приготування ми тримали в секреті від Честера. Він все одно не міг би прилюдно підтримати Джіма у його виступі проти уряду. І коли ідея мітингу остаточно оформилася, я дала Честерові слово, що не сяду в президію і не підпишу жодної колективної петиції. Ім'я Німмо не з'явиться на жодному папері.

– Роби, як хочеш,– сказав Честер.– А втім, не знаю, що вам дасть уся ця агітація.

– Хоча б те, що люди знатимуть, чого домагається Джім.

– А чого він домагається?

Це мене трохи спантеличило. Хіба Честер не знає, що Джім обстоює права тубільців?

– Розумієш, я не певен, що Джім може компетентно судити про те, що цим тубільцям треба. Авжеж, він зробив для них чимало, проте останнім часом Джім таки відстав від життя: воно дуже змінилося, доки він сидів у своїй Африці. Сьогодні такий темп, що встигнути за життям незрівняно важче, ніж учора.

– Не гинути ж Джімові завчасно лише через те, що все на світі таке плинне.

– Нікому не дано спинити поступу історії. А історія безжальна до примітивних народів – такий закон життя. Джімові слід зважати на реальну ситуацію.

– Отже, на твою думку, Джім повинен дати волю місцевій владі і дозволити їй перенищити всіх бідолашних луга,– лише тому, що представники влади вважають це плем'я нікчемним, незначним і твердо переконані, що за нього ніхто не заступиться?

Помітивши, що я починаю сердитись, Честер припинив розмову, а я подумала: «Яке ж це, однак, з його боку паскудство – звинувачувати Джіма в тому, що він відстав від життя! Так, він усі ці роки просидів в Африці, – але ж саме уряд відправив його в це заслання, та ще й з певним розрахунком».

Ще перед тим ми домовилися з Джімом зустрітися поблизу його клубу св. Джеймса, я мала сказати йому, яке приміщення ми орендували для мітингу (не хотілося говорити про це по телефону, нас могли підслухати), і я на кілька хвилин спізнилась. На вулиці я ніколи не носила окулярів, і тому не впізнала Джіма у самотній постаті, що маячила біля дверей клубу. Тільки коли він повернувся й пішов до мене своєю, лише йому притаманною ходою,– трохи перевальцем, як ходять професійні жокеї,– я зрозуміла, що це він. То була наша друга з ним зустріч після його повернення з Африки, і я вперше побачила Джіма у цивільному. Його вигляд мене просто вразив. На ньому був старий синій костюм крою 1910 року, який я не раз на ньому бачила, та вузенькі штани, у яких Джімові ступні (невеликі та зграбні, витонченої форми; ними він дуже пишався) здавалися величезними лапищами. На голові у нього був котелок, куплений колись під цей костюм, котелок, у якому Джім мав досить кумедний вигляд. Я чудово розуміла, що Джім, подібно до всіх колишніх денді, любив свої старі речі, та мимоволі пригадалася мені розмова з Честером, навіть не самі слова, а їхній підтекст.

Наблизившись, я побачила видовжене пожовкле Джімове обличчя і вражено-зосереджений погляд, що ніби застиг в його збляклих очах (Джім весь час думав про те, як підло його пошили в дурні та як безпардонно розправляються з його луга), і мало не розплакалась. Мені й справді здалося, що Джімові загрожує не лише урядова «змова», а й дещо куди жорстокіше і могутніше – той «поступ історії», який, за одвертими розрахунками Честера, рано чи пізно зробить Гулда й Раунда нікчемними опудалами. Це здалося мені жорстоким і підлим, я не хотіла з цим змиритися і вирішила, що не дозволю їм занапастити Джіма.

По всьому тому ми з ним люто посварились. Знаючи, що Джімові треба буде зустрітися з членами Комітету в справах луга, я порадила йому купити принаймні нового капелюха, а він заперечив, що скоріше повіситься, ніж надягне на себе оте неподобство, яке зараз носять на голові, та ще й «зроблене з казна-якого барахла».

– Але ж не можна, Джіме, носити на голові отаку каструлю!

Він зупинився, зміряв мене навіть не сердитим, а скоріше зневажливим поглядом і, помовчавши, спитав:

– Отже, старий солдат не досить елегантно одягнений для місіс Німмо?

– Ти чудово розумієш,– ідеться виключно про комітет.

– А що комітетові до мого старого котелка?

– Звісно, це дурниця, але, як ти знаєш, людей стрічають по одежі.

– Я послав їм доповідну записку.

– Чудова записка, але де в тебе гарантії, що вони її прочитали?

– Тоді про що мені говорити з оцим комітетом?

– Але, Джіме, це дуже впливовий комітет, там люди з іменами. Саме тому їм може не вистачити часу ознайомитися з твоєю доповідною, і ти сам мусиш справити на них приємне враження. Не треба, щоб ти видався їм дивакуватим, тоді вони вирішать, що вся твоя причетність до історії з луга є лише наслідок твоєї дивакуватості.

Від самої лише думки про те, що його можуть запідозрити у чомусь особистому по відношенню до його луга, Джім спалахнув і люто процідив:

– Знаєш що, зайчику, очевидно, у вас тут не комітет, а бордель.

– Це стосується і мене?

– До певної міри так. І якщо твій комітет має намір вирішувати цю справу залежно від моєї каструлі, нехай іде під три чорти, нікому він не потрібен, тільки час із ним марно гаємо.

І тут ми зчепились – не на жарт. Я завжди боялася перейти у наших взаєминах з Честером якусь межу, але по відношенню до Джіма дозволяла собі бути якою завгодно різкою. І я сказала йому, що за все життя він і разу не виконав жодного мого прохання, що таких егоїстів, як він, ще не бачив світ, і що більше я й пальцем не поворухну заради нього,– все, годі! Він відповів, що я перетворилась на таку саму інтриганку, як і мій Честер. Та й взагалі – він не дозволить втягти себе у мої жіночі інтриги – це для нього надто брудна справа.

95

За цей час між Честером і мною виникла «ситуація». Іншими словами, наші взаємини дуже ускладнилися. Як на мене, між чоловіком та жінкою завжди існує певна «ситуація» (втім, я так довго жила у сфері політики, що, можливо, на мені позначився її «декадентський вплив»; і тепер мені всюди ввижається «ситуація») і «взаємовідносини», що потребують «взаєморозуміння» та «розподілу сфер впливу». І ця «ситуація» міняється щонайменше тричі на день. Та коли люди давно одружені і досягли «взаєморозуміння», а сфери впливу чітко визначені, вони можуть почуватися між собою досить вільно, активно конфліктувати й навіть переживати значні кризи, не доводячи ситуації до «інциденту». По суті, вони цілком влаштовують одне одного, і «ситуація» між ними може загостритися лише тоді, якщо вони не демонструють «проявів доброї волі», і, звісно, не вступають в «альянс» десь на стороні. Кажучи, що між нами виникла «ситуація», я маю на увазі, що ми перестали одне одного влаштовувати. Відверто кажучи, наші взаємини були вже кілька місяців украй загострені, тому ми й поводилися одне з одним надзвичайно обережно й запопадливо. Я виявляла (прилюдно) лояльність і, коли мені випадало представляти Честера (на деяких менш відповідальних прийомах), неодмінно говорила про нього кілька слів,– який він, мовляв, «дуже людяний», тобто схожий на всіх чоловіків. Припустімо, на зборах Об'єднання матерів чи Червоного Хреста я неодмінно розповідала, як Честер, котрого так обсіли державні клопоти, забув змінити теплу білизну на літню,– а кожна господарка знає, що це порушує порядок у домі.

Колись, допомагаючи мені скласти мою першу промову, Честер сам запропонував внести ці «домашні штрихи»,– слухачі, мовляв, полюбляють отакі речі і завжди задоволені. Звичайно, ми обоє чудово розуміли, як це для нас важливо – постійно нагадувати людям про Честерову «людяність» (про необхідність цього свідчила наша щоденна пошта, не кажучи вже про публікації таких, як Раунд), адже йому весь час доводилося відмовляти у допомозі вдовам, чиї чоловіки загинули під час нещасних випадків, та крамарчукам, що їх розорив черговий указ.

Честер зі свого боку теж не пропускав нагоди розповісти про «самовідданість» своєї дружини і про те, яка вона «чуйна до чужого горя».

– Не знаю, що б я робив без неї в ці похмурі дні,– бідкався він.

Останнім часом Честер почав ставитись до мене значно прихильніше (зовні, на людях), і то була найперша ознака виникнення між нами тріщини (такою ознакою бувають заяви, якими починають на разі обмінюватися дві держави, що потай оголосили загальну мобілізацію,– заяви про те, що між ними ніколи ще не було таких гарних добросусідських взаємин, як зараз).

Втім, Честер і не робив спроб викликати мене на відвертість. Гадаю, він цього й не прагнув. Що ж стосується наших інтимних відносин, то від того пам'ятного вечора, коли я вступилася за Гулда, він почав ставитися до мене як до одного із своїх численних секретарів: я мала виконувати деякі специфічні обов'язки, конфіденційні та надзвичайні, але якоїсь принципової різниці між мною та Бутемом, або між мною та детективом, що мав доступ у міністерство з чорного ходу, в цьому плані не існувало. В найінтимніші хвилини він поводився так, ніби казав: «Я – міністр, на мені лежить колосальна відповідальність, і ти маєш вважати за щастя слугувати мені!» Часом мені здавалося, що він навмисне вдався до цієї пози (незвичної і неприродної), щоб покарати мене й напутити, а передусім – провчити. І все це відбувалося саме в той час, коли наші подружні взаємини (може, тому, що Честер уже постарів, а може, тому, що в нього від постійної напруги стало негаразд із нервами, а може, тому, що йому вже просто потрібні були додаткові стимули) робилися все складнішими й витонченішими.

Одного разу, невдовзі після нашої з Джімом сварки, я раптом (несподівано для себе самої) відмовилася вдовольнити його жагу (звісно, він не сказав мені про своє бажання словами – лише натякнув!).

– Може, так не треба, Честере? – спитала я.

Він здригнувся, ніби його вдарили, і я побачила, що його аж скрутило – не від подиву, а від завданої йому лютої кривди. І поспішила додати:

– Я дбаю тільки про одне – щоб тобі не зашкодило. Сьогодні увечері ти був такий виснажений.

– Не треба? – перепитав він.– А як треба?

І він підвівся з канапи, на якій ми сиділи.

Я запевнила його, що й не думала йому відмовляти, що робитиму все, чого він забажає.

– Адже я сама тебе всього й навчила,– додала я.

Честер відійшов у дальній темний кут, де мені його не було видно; втім, мені й не хотілося його бачити. Я відчула, що весь він аж палає обуренням, ніби я вчинила проти нього якийсь злочин,– коли він нарешті промовив:

– Ні слова більше про ту ніч. Тоді ти кохала мене – і цього в мене ніхто не відніме.

Я хотіла була сказати (зізнаюся, мене злякала така бурхлива реакція на ці слова, що вирвалися у мене так зненацька), що люблю його як і раніше, та не могла присилувати себе вимовити подвійну брехню. Ненависть, що причаїлася в глибинах мого єства, заціпила мені вуста. І тут раптом Честер знову заговорив із властивою йому красномовністю, проте з великим, ще незвіданим болем. Він сказав, що для нього давно вже не секрет зміна мого ставлення до нього, Честера, але раніше він пояснював це впливом лондонського життя та моїх «світських друзів». Тепер він розгублений і збентежений. Що зі мною сталося? Що сталося з «нашим щастям, нашою взаємною довірою»? Були часи, коли він покладався на «природну чесність» моєї душі як на «земну твердь». Хай би що з ним коли сталося, він ніколи не втрачав цієї неоціненної для нього певності («Цитує чергову промову,– подумалося мені,– втішаючись звуками власного голосу»), яка завше наснажувала його вірою та мужністю. Куди б він не йшов («Улюблений прийом!»), він усюди відчував твердий грунт під н... (хотів сказати «ногами», але цей образ видався йому не досить вишуканим, і він, не переводячи дух, замінив його поетичнішою метафорою) н... надіями; він відчував, так би мовити, крила, що несли його крізь усі життєві бурі, а хто, як не я, знає, крізь які шалені бурі йому довелося пройти. І завжди він дуже високо цінив мою відданість.

– Ніно, повір мені, я знаю, чим маю завдячувати твоєму вірному, щирому серцю. Я невтомно дякував господові нашому за цей дар. Я плекав його як найбільше благо. Тоді чому ж, за що ти відвернулася від мене душею? Що спричинило таку раптову зміну? Чом ти повстала проти мене тепер, коли ти мені потрібна, як ніколи?

Він говорив, а я собі думала: «Так, маєш рацію, я тобі не вірю, і навіть не поважаю тебе. Бо я нарешті побачила, який ти є насправді. Змінився ти, а не я. Ти перетворився на підступну й жорстоку людину, і зараз я скажу тобі всю правду». Проте коли він скінчив, мені наче заціпило.

Запало довге мовчання,– як написав би автор романів із серії «Бібліотечний роман»,– настала та жахлива пауза, яка буває, коли твоя машина от-от вріжеться у зустрічну: при цьому «раптом інстинктивно відчуваєш», що ніяка сила вже не спроможна відвернути катастрофи.

Втім, я, признатися, нічого такого не відчувала – надто стомилась, і голова в мене була порожня і легка. Та й не секрет, що всі давно одружені люди завжди інстинктивно намагаються не доводити справи до серйозного конфлікту. Знаючи, який нікчемний з того конфлікту зиск, і як легко його уникнути, вчасно повернувши все на старі рейки, ми з Честером (згнітивши серце) поспішили одне одному назустріч. І побоюючись, коли б часом одне з нас не завело справи в глухий кут, ми обоє заговорили одночасно, наввипередки. Честер заявив, що він, здається, сказав мені щось несправедливе, а я відповіла, що не хотіла його образити і страшенно шкодую, що так сталося.

Він удав, ніби все гаразд. Ми розіграли сцену замирення і, на мій подив, він натякнув мені, що було б незле, якби я довела правдивість сказаного на ділі, виконавши його бажання так, щоб він повірив, що мені й самій цього хочеться.

Честер давно вже полишив свої «релігійні хитромудрощі», проте й досі оточував усе, до чого торкався, атмосферою релігійного екстазу. Не скажу, щоб у своїх амурних справах він вважав себе знаряддям бога (це звучало б трохи вульгарно і несправедливо щодо Честера), але намісником бога на землі, «проповідником господа бога» він почував себе завжди. «Він поводиться так, – подумала я,– ніби при повному параді скріплює печаткою указ від імені самого короля».

Очевидно, найважливішим для Честера було не те, що діється, а чому воно діється; так само як для нього важливо не те, що я відчувала, а те, що, на його думку, я повинна була відчувати.

Мені завше здавалося, ще з першої шлюбної ночі, що французькі романи, де жінки так страждають, так голосно нарікають на необхідність розділити ложе з нелюбим чоловіком, занадто прикрашені —«для комерційних потреб». Що менше любиш чоловіка, то менше значення надаєш фізичній близькості з ним; хіба можна порівняти цю незначну, хвилинну прикрість з каторжним страдництвом повсякденного життя, коли ти мусиш неодмінно бачити, як він їсть (Честер їв надзвичайно жадібно), чути, як він чистить зуби (Честер харкав і плювався) чи полоще горло, ковтає ліки, чи просто говорити з ним на теми, до яких ти байдужа. Але цього разу, сама не знаю чому, у мене було таке відчуття, ніби Честер згвалтував мене, поглумився наді мною. Я лежала з широко розплющеними очима, і серце мені билося так часто (це він примусив його так битися, і його настирливість була мені нестерпна), що я боялася: Честер прокинеться й зрозуміє, як я ненавиджу його і як ним гидую.

96

Наступного дня мав відбутися мітинг на захист луга; агент, який обіцяв нам зал, відмовився його нам віддати, посилаючись на міністерство оборони, якому зал нібито потрібен для спортивних тренувань. Сказали нам про" це надто пізно, і ми вже навіть не встигали дати в ранкові газети об'яву про перенесення зборів. Комітет був у розпачі.

Треба сказати, пошуки залу вже з самого початку наражалися на загадкові труднощі; ми пояснювали їх небажанням власників цих приміщень підтримувати у воєнний час будь-які антиурядові акції. Та всі майже без винятку театральні зали було розписано тоді під усілякі «шоу»– їх розплодилося, як грибів після дощу.