Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 28 страниц)

І мені забракло сміливості сказати йому: якщо це справді так, то цією чудовою зміною в мені він має завдячувати передусім Честерові та його чудовій муштрі.

118

Я не мала жодної звістки про Честера, відколи залишила його й до того часу, як у травні в мене народився син Роберт. Ось тоді, на мій подив, він прислав мені листа з привітанням і чашку.

Він повідомив, що пише мемуари і був би вдячний мені, якби я дозволила йому надрукувати уривки з моїх ранніх листів до нього. Десь так за місяць він написав мені вдруге, прохаючи дозволу відвідати мене, щоб обміркувати деякі місця в нашому листуванні.

Я не була в захваті від його прохання, бо не хотіла його бачити, отож нічого йому й не відповіла. Погодитись на цю зустріч я могла хіба що з чемності, якби не Джім, який рішуче заявив, що не пустить «цього шахрая» і на поріг свого дому. Він також зажадав, щоб я заборонила Честерові друкувати мої листи і спалила всі його листи до мене; а я мала їх кілька сот, серед них і такі, що мали певну історичну вартість (тітонька вже давно наказала мені зберігати їх, пояснивши, як це важливо).

Джім страшенно розлютився, коли я сказала, що ці листи зберігаються в банку, і я не певна, чи маю право їх знищити.

В цю хвилину я раптом яскраво собі усвідомила, що маю в його особі не тільки відданого чоловіка, а й ревнивого тирана. Він ніби оскаженів через оті листи («ти тридцять років водила мене круг пальця,– не дай тобі боже знову пошити мене в дурні!»), і я, щоб якось його заспокоїти, відмовила Честерові у зустрічі, тобто послала йому ввічливе вибачення (мовляв, тепер я не можу вдовольнити його прохання, бо не відходжу від малого), яке означає: «Ваш візит небажаний».

Після цього я довго нічого не чула про Честера, та мені годилося б пам'ятати, що він не з тих, хто просто визнає поразку. Він лише змінив тактику.

Дейзі Гулд кілька разів запрошувала мене у Чорлок Менор, новий особняк, збудований для неї Гулдом невдовзі по війні, коли він одержав особисте дворянство, але Джім під час моєї вагітності й потім не хотів, щоб я складала до будь-кого візити (а Гулдів він узагалі не міг терпіти); і тому, незважаючи на те, що Дейзі приїздила до мене подивитись на Роберта й висловити радість з приводу того, що ми тепер майже сусіди, я так і не відвідала її.

Але тепер, коли я знову стала респектабельною жінкою і вже не годувала груддю, у мене не було підстав (чи то бажання) відмовляти моїй любій Дейзі. І коли одного чудового дня вона знов, уже вкотре, дуже наполегливо запросила мене до себе, сказавши, що пришле машину, я погодилась і лише виждала для цього годину, коли Джім, який був президентом місцевого яхт-клубу, поїде у Лілмут на їхні чергові збори.

Чорлок Менор виявився просто величезним особняком. Гулди тримали челяді більше, ніж кузен Слептон,– принаймні біля дверей мене зустріли двоє лакеїв та дворецький. Та найбільше здивувала мене метушня в усьому домі. У великій залі юрмилося багато всілякого люду, і Гулд, сидячи в інвалідному кріслі (після другого інсульту йому відібрало ноги), стежив за цією метушнею таким переляканим і придуркуватим поглядом (при цьому обличчя в нього було якогось дивовижно бурого кольору), що мені стало моторошно і навіть захотілося втішити його, та я не зразу придумала, що сказати, а коли до зали увійшла група новоприбулих гостей, мене відтіснили від нього.

У глибині будинку якісь посильні пробігали з одних дверей в другі, гучно цокотіли друкарські машинки,– все це нагадало мені політичний штаб,—я бачила їх чимало на своєму віку. Я могла б навіть подумати, що потрапила у дім якогось важливого міністра саме в час гострої політичної кризи, якби більшість оцих бундючних візитерів не виявилась місцевими жителями – там було кілька панночок з місцевого відділу молодіжної жіночої організації, клерк нашого довіреного й три дами з радикального жіночого комітету (кожна з яких зміряла мене крижаним поглядом), які, мабуть, чекали на інтерв'ю.

Звісно, я знала, що протягом усього літа на західному узбережжі відбувалися безперервні зібрання, конференції тощо, і неодноразово читала в газетах про нове «об'єднання» радикалів навколо Генрі Бутема, есквайра, кавалера ордена Британської імперії другого ступеня, голови радикальної ради сприяння. Однак я не сподівалася побачити в Менорі такої бурхливої діяльності і ще менше – зустріти там Бутема, який саме ввійшов до зали з вельми владним виглядом.

Я не бачила його майже два роки, та й раніше, щиро кажучи, ніколи не звертала уваги на його зовнішність, хоча й давно його знала. І тепер мене вразило, з якою гідністю цей череватий сивий пан грає свою роль. Дивлячись на нього, можна було подумати, що це мудрий і досвідчений керівник, хоча насправді я чудово знала, який з нього тупак: за все своє життя він тільки й набрався, що самовпевненості, недарма йому ніколи не довіряли нічого зробити самостійно, навіть найменшу справу.

Помітивши мене, Бутем, очевидно, здивувався, але й це не порушило його величної постави (лише його «набундючені» брови підскочили вгору); я, може, й заговорила б до нього, якби на ту мить не нагодилася Дейзі,– протиснувшись між нами, вона поспіхом розцілувала мене.

Дейзі відтоді, коли,за її словами, вона «стала господинею», як завжди, перебувала у стані неугавного піднесення. Підскочивши спершу до мене, а потім до Гулда, щоб поправити йому подушки (він хотів їй щось сказати, та вона не слухала його, говорячи й далі через плече зі мною), вона вмить потягла мене у свій «будвар» (це слово, як і деякі інші, Дейзі навмисне калічила, наче кажучи: «Бач, яка я дотепна? Кумедне це все,– і я, і життя!»), наказавши принести торт і мадеру. Цей давній звичай вона запозичила в моєї другої тітоньки Мері, коли якось приїздила до неї одного чудового ранку у Слептон-хауз. Та відразу ж засміялася й зауважила:

– Бач, як добре бути господинею—тоді й господині перепаде якась чарочка!

І вихилила як стій дві склянки мадери, закусивши здоровенним шматком сливового торту.

Дейзі й сама була здоровенна, з буряковими щоками, як це бува в сорокарічних блондинок. Вона пишалася своїм багатством і можливістю кидати гроші на вітер, але зовсім не мала наміру зажити слави «щедрої»,—в усякому разі, її пожертви на доброчинність та місцеві потреби були менші, ніж у тітоньки Слептон, хоч вона була вдвічі заможніша за тітоньку. Дехто говорив, що Дейзі жорстоко поводиться із своїм чоловіком-інвалідом, але це неправда, хоч і назвати її дуже дбайливою було б занадто. Майже вся її енергія була зосереджена на своїх розвагах.

Але так чи сяк, а Дейзі (як оті заклади, до чиїх вад ми вже позвикали, а реальних чеснот можуть і не завважувати) мала загальну прихильність; чимало людей шукали знайомства з нею і мали за щастя вважатися її друзями. Дейзі стала вельми популярною особою в місті. А тепер вона виказувала таке бурхливе захоплення від зустрічі зі мною (до того ще маючи нагоду похвалитися своїм новим розкішним будинком), що захопила своїми веселощами й мене, і я сміялась на повен голос, вислуховуючи останні плітки; як раптом на обличчі в неї постав новий вираз, і, дивлячись на мене вкрай невинними очима,—явний знак, що Дейзі замислила якусь хитрість,– вона промовила:

– А чого ти не спитаєш про свого старого, про лорда Німмо?

При цій нагоді й з'ясувалося, що Честер уже два дні живе у Гулдів, і що це він просив Дейзі запросити мене сюди, «бо він так побивається за отими давніми листами,– і, боже мій, ти навіть не повіриш, як вони його стережуть,– бідаха й зустрітися ні з ким не може. Це не по-християнському. А зараз вони запроторили його сюди через якусь ідіотську плітку...»

Дейзі ніколи нічого не казала прямо і, маючи якусь потайну мету, завше ходила манівцями. Цього разу, як я зрозуміла, їй просто треба було звести мене з Честером для приватної розмови (маю підозру, що він підкупив її обіцянкою висунути на керівну посаду в жіночій радикальній лізі,– саме після того Дейзі очолила її місцевий осередок) й умовити мене, щоб я на це погодилась.

Не минуло й чверті години, як я вже знала, що Честер набрався у Лондоні халепи через одне «нетямуще дівчисько», бо відколи «той клятий Фрейд надрукував свої паскудні книжки, варто будь-якому чоловікові лише підступити до такої дурепи, як вона впадає в істерику й гукає поліцію». Але ж треба принаймні зрозуміти, що не так уже йому й легко ведеться по тридцяти шлюбних роках, та він і взагалі непридатний до парубоцького життя, вже хто-хто, а я мушу знати це краще за неї.

Мовляв, за такої скрути я б уже принаймні знала, що робити, та й чим і кому він міг зашкодити у такому віці; і взагалі я не бідна Селлі чи там Бутем, і не зчиняла б скандалу через цю річ, таку природну для кожної заміжньої жінки, та й можна було хоча б пожаліти бідолаху, коли він лорд і не може й пальцем поворухнути, щоб усе це не потрапило в газети.

Мабуть, я нічого б не збагнула з цієї її плутаної балаканини, якби до мене давно вже не дійшли чутки про Честера та якусь жінку, що подала на нього в суд «за спробу згвалтування» у кенсінгтонському парку,– він від неї насилу «відкупився». До цієї історії я поставилася тоді як до звичайного наклепу, що їх охоче вигадують, коли йдеться про видатних осіб; найчастіше це виплід незбагненної злостивості або ж безвідповідальності: коли велику актрису неодмінно показують наркоманкою, а відомого актора—«моральним покручем», навіть якщо він зразковий сім'янин.

Дейзіні натяки й зараз не справили на мене враження; я не хотіла стрічатися з Честером зовсім з інших причин. Але Дейзі, зваживши на вираз мого обличчя, зненацька підхопилася (домагаючись свого, вона, як усі її земляки, завше перла напролом) і мовчки вискочила з кімнати. Натомість сюди майже влетів Честер, який, очевидно, чатував під дверима.

119

Я була така вражена, побачивши, як він змінився, що забула на мить всі свої страхи та Джімові ревнощі й підозри. Честер помітно підупав ще за часів війни, але зараз йому можна було дати всі вісімдесят; маківка його була зовсім лиса, а довгі сиві пасма довкруги робили його схожим на допотопного проповідника. Верхня і без того довга губа, здавалося, стала ще довшою, а ніс стирчав, наче самотній бескид. Його «пророча» енергійна голова виросла понад усяку можливу пропорцію, вивищуючись над висхлим і жалюгідним тілом, схожим на ляльку з тирси із дерев'яними руками й ногами. Вуглуваті руки й шарпливі жести ще й посилювали цю схожість: він і справді скидався на маріонетку, зроблену за його, Честеровою, подобою.

А проте хода його не втратила своєї звісної колись жвавості. Він вскочив до кімнати, рвучко схопив мою руку й стиснув її своїми маленькими гарячими долонями. Який він радий мене бачити,– вигукував Честер,– я так гарно виглядаю!

– Ти з кожним роком усе молодієш, моя люба! Боже, які рум'яні щічки, які оченята. Захід явно тобі на користь, це твоя рідна стихія. І нащо ми звідти були вибрались?– і він замовк, вдивляючись у мене й розкривши великого тонкогубого рота, ніби сповнений подивом.

Тут таки він почав – ніби несамохіть – легенько пригортати мене. Я відразу відчула глибокий і новий для мене страх перед Честером, як то буває у людини, коли перед нею хтось такий, що з егоїзму, чи хвороби, чи старечого слабоумства розучився володіти собою і став мало не божевільним.

Справді, коли я спробувала відштовхнути його, він люто зиркнув на мене і вже другою рукою обхопив за стан. Тож я дуже зраділа, коли нарешті відчинилися двері і з холу до кімнати ввійшла спершу Селлі, а за нею – Бутем; обоє важко дихали, ніби довго бігли.

Честер умить відпустив мою руку й відскочив у протилежний куток кімнати,– ну чисто як зухвалий хлопчисько, якого заскочили на гарячому.

Селлі, густо почервонівши й утупивши в мене стривожений погляд (як на Селлі, я була здатна на будь-що), зрештою підійшла до мене й поцілувала звичним для неї і всепрощальним цілунком. І навіть поцікавилась, як там моє маля – я навіть не образилась на неї, що вона не згадала на ім'я мого Роберта. Потім, обернувшись до Честера, Селлі лагідно дорікнула:

– Ти не говорив мені, тату, що збираєшся сьогодні займатися вашим листуванням.

Честер уже встиг опанувати себе, і тепер до нас наближався поважний державний діяч. Він різкувато й сухо кинув Селлі, що хотів би поговорити про листи саме зараз,– отже, нехай вона буде така ласкава й принесе їх.

А далі, повернувшись до Бутема, сказав, що той йому сьогодні не буде потрібен, отже, він не хоче забирати в Бутема час.

Бутемова відповідь мене водночас і обурила, і заспокоїла. Бутем холодно відповів, що йому нема куди поспішати і він хотів би знати рішення самої місіс Леттер; доки Селлі не принесла виписки й листи, він так і не вийшов з кімнати.

Мене здивувало, що Честер без жодних заперечень (однак не втрачаючи гідності,—він лишався політиком і знав, як робити веселу міну при кепській грі) погодився з Бутемом, сказавши йому: «А й справді, цим ви заощадите місіс Леттер зайву часину».

Далі він сів до столу, прибрав величної пози—пряма спина, задерте вгору підборіддя, рука, простягнута до Селлі за паперами,– і відразу ж почав зі мною таку приватну розмову, ніби ми з ним були на самоті у порожній кімнаті. Кожна його фраза означала щось одне для всіх, і зовсім інше – для мене.

Тільки-но Селлі передала йому першу друковану на машинці сторінку, він сказав, обертаючись у мій бік:

– Боюся, Ніно, що цитую тебе надто часто. У тебе був справжній талант описувати речі за тих далеких часів, коли ми очолювали наш рух, хоч іноді й втрачали розум (при цьому він засміявся й озирнувся, щоб навколишні оцінили його жарт), але – завжди разом!

Селлі сумно посміхнулася, (вона тепер завжди посміхалася так, ніби це було щось недоречне, ніби ми були на похороні), а Бутем промовив:

– Наші перші поразки були дуже важливі. Вони привернули увагу до програми лібералів!

Мені ж Честерові слова (та не лише слова, а й блискавичний його погляд і тон, яким він сказав, що ми разом «втрачали розум») говорили дещо про інше:

– Пригадуєш, як ото на мітингу у Лілмуті тебе мало не роздерли, коли ти почала мене боронити, а потім нас забрала карета швидкої допомоги?

Я раптом відчула, що червонію; і Селлі кинула на мене здивований погляд. Але Честер незворушно провадив (ніби перевіряючи, чи зрозуміла я його натяк):

– Ось тут ще про лілмутський заколот,– ти цитуєш одного з тітоньчиних орендарів, який назвав це «шаленством дурнів».

І, відклавши мого давнього листа (я пам'ятаю навіть колір чорнила, яким він був написаний; я тоді щойно вийшла з лікарні, а на весь будинок знайшлась лише одна пляшечка фіолетового чорнила – у куховарки), додав:

– У ті дні навіть звичайні хлібороби розуміли, що таке моральні ідеали!

На що Бутем повагом зауважив: якщо ті часи не повернуться, Англія загине. Але для мене Честерова репліка означала (після всіх тих років, коли він намагався прихилити мене до високих ідеалів) тільки те, що я, мовляв, зневажила і ці ідеали, і самого Честера.

Мені це видалося несправедливим, і я (ніби жартома) заперечила йому, що дехто з тітоньчиних орендарів поводився набагато моральніше в політиці, ніж в дечому іншому.

Можливо, Честер сприйняв цього гедзика на свій рахунок (додаймо до цього, як він повівся зі мною десять хвилин перед тим), бо за хвильку відповів мені тонким і несподіваним натяком, який я не зразу і збагнула. Перебігши очима записку (про те, що я йому потрібна в Челсі), він повільно й роздумливо сказав:

– Атож, я хотів тоді влаштувати прийом для французької делегації. (Насправді ж, у Честерових листах слово «потрібна» завжди мало одне й цілком певне значення). Я б волів процитувати цю записку: «Ніно, хочу віддати належне твоєму талантові вести домашні діла. Усім, що я знаю про мистецтво розваг, я завдячую тобі. Так, стосовно цього я можу сміливо сказати, що саме ти була моєю першою навчителькою».

Він сказав це так значливо (непомітно наголосивши на слові «мистецтво»), що навіть Бутем підвів на нього погляд. Якусь мить тривала пауза.

Але Честер, ніби нічого не сталося, і далі нахвалював моє вміння приймати гостей. (Ми обоє знали, що я ніколи не була доброю господинею,—завше витала у хмарах). Так що Селлі знову заходилася записувати свої нотатки, а Бутем (котрий протягом усієї цієї сцени сидів з виглядом пильного й терплячого санітара при божевільцеві) знову почав крутити ланцюжок від годинника.

Аж тепер я зрозуміла, на що Честер натякав словами про «першу навчительку». То був той давній закид (тільки тепер він говорив про це пряміше, посилаючись на те, що лише ми вдвох знали), який приятелі вже років двадцять утовкмачували йому в голову: це я, мовляв, призвела його до гріхопадіння, «розбестила».

Це було так ницо, що мене аж обсипало жаром. Бо якщо я й навчила його дечого, то тільки заради того, щоб наш із ним шлюб став «справним», щоб він був щасливий як чоловік, і щоб він не вбивав мене своєю несвітською владністю. Люди, які живуть разом, неминуче впливають одне на одного,– кожне до певної міри «розбещує» іншого. Навіть якби хтось усамітнився на безлюдному острові, то й тоді одна частина його «я» «розбещувала б» іншу, намагалася б «навернути її на свою віру»,– інакше вони не зможуть співіснувати як одне ціле, творити щось спільне.

А наш шлюб був «справний» упродовж двадцяти п'яти років, і саме завдяки тому, що я його дечого «навчила».

Честер нагадував мені старого моряка, що день у день нарікає на ревматизм, якого набув у важкому морському житті,– дарма що він же сам з доброї волі втік колись з дому й ніколи не прагнув іншого життя, як морське.

І раптом я відчула, що більше не витримаю. Пославшись на те, що мені вже час їхати, я рвучко підвелася й сказала, що мушу поспішати,– Джім давно чекає на мене. Щодо листів, то я дозволяю використовувати їх, як вони хочуть, на власний розсуд. Честер, мовляв, сам чудово знає, що з них можна друкувати.

Честер (він одразу ж збагнув причину такої раптової втечі,—але був трохи здивований, бо начебто не сподівався, що я можу на нього так образитись) зірвався зі стільця як ошпарений (перший його біограф вжив інше порівняння: під час дебатів Честер зривався з місця так, як у пантомімі вискакує з люка чортик!) і знову схопив мене за руку.

– А мої листи до тебе? —скрикнув він. – Боюся, що мені вони будуть потрібні, особливо ранні. Гадаю, найкраще мені було б приїхати у Палм Коттедж, де ми з тобою все спокійно переглянули б.

Увесь цей час він не випускав моєї руки, а, скінчивши говорити, легенько її потиснув (скосивши очі на Бутема), наче благаючи мене: «Порятуй від цих тюремників!»

Проте я відповіла, що ніколи не дозволила б собі так його обтяжувати, та й листів отих вдома нема, вони лежать у банку. Мені ще треба буде попросити банк, щоб він переслав їх у Менор.

Честер слухав мене, закинувши голову,– з тим іронічним виразом, який часто з'являвся йому на обличчі, коли я чинила опір його бажанням,– ширма, за якою ховалася підготовка до наступу. Він одразу ж заперечив: як же це, у мене дуже багато його листів, і щоб їх усіх переглянути, треба чимало часу, а мені, він знає, незручно буде відлучатися з дому надовго.

Але в цю мить нагодилася підмога від Селлі та Бутема. Селлі сказала, що, навпаки, краще буде дочекатися, доки листи перешлють у Менор, і там потрібні витяги з них вона передрукує на машинці й підшиє їх,– а леді Гулд завжди охоче пошле по мене свою машину; Бутем же заявив, що Честерові з його станом здоров'я не можна нікуди їхати (Бутем нагадав мені тих старих фамільних слуг, які переконані, що знають все про своїх панів і через власну самовпевненість починають говорити й поводитися так, ніби вони самі і є пани). Проте лікарі й справді заборонили Честерові виїздити.

І знову він підкорився без найменшого опору,—хоча й, віддамо йому належне, не втрачаючи гідності. Він відпустив мою руку і сказав усміхнено:

– Бачиш, як вони дбають про старого. Гріх було б нарікати, правда?

І виголосив невеличкий спіч про Бутемову вірність («річ у наші дні рідкісна й тому особливо цінна») та Селліну відданість; незважаючи на деяку манірність самої промови (після війни так уже не говорили), вона мене схвилювала, бо то ж була шпичка на мою адресу,– адже це я порушила вірність і не була йому віддана до кінця.

120

Переливи його голосу хвилювали мене як завше,– але водночас і дратували. І від'їжджаючи, я зробила так, щоб уже не приїздити у Менор. Селлі пообіцяла мені надсилати виписки з листів, а я їх переглядатиму.

Цей план сподобався Селлі, і, прощаючись, вона навіть притиснулась до мене – щось на зразок німої угоди тримати Честера подалі від мене, не випускаючи з Менора. І все вийшло якнайкраще. Я наказала відіслати їй листи і вчасно одержала від неї перелік виписок; від Честера не було нічого – ані докорів, ані запросин.

Своєю твердістю я була задоволена ще й тому, що Джім поставився до мого візиту в Менор дуже нерозумно. Дізнавшись з газет, що Честер уже тиждень сидить там, він сказав (і цілком справедливо: тільки потім я зрозуміла, яка то була дурість – уникати «неприємної розмови»), ніби я навмисне вибрала той день, коли його не було вдома, щоб «гайнути» до Честера. Він не вірив, що я поїхала туди, не знаючи про Честера, і що той цікавився лише моїми листами. Він уже чув деякі плітки, тож і зауважив:

– Та цього старого бахура давно вже слід було запроторити до тюрми – він не пропустить жодної спідниці.

Він знову повторив мені свої колишні звинувачення: я, мовляв, лукава, дворушна й таке інше. Якось уранці, вийшовши з ванної, я раптом зіткнулася в коридорі з Джімом (він мав саме фарбувати свого човна, і я не сподівалася зустріти його в домі). Він схопив мене за плечі й запитав:

– Хто це тобі телефонував?

Я відповіла, що не знаю і взагалі не чула ніякого дзвінка. Може, то пробивалася тітонька, вона часто дзвонить бібліотекареві про книжки.

– Гаразд,—сказав він.– Цього разу я тобі ще повірю, але це вже востаннє. І гляди мені, Ніно, якщо ти ведеш зі мною подвійну гру. Стережися! Ти знаєш, чим це скінчиться. Я тебе вб'ю. Їй-бо, вб'ю.

Мені полегшало тільки після того, як надійшов час готуватися до регати, і голова йому була вже забита чим іншим, а не моєю невдалою поїздкою в Менор.

Лише рік тому Джім став президентом Лонгуотерського клубу. Йому страшенно хотілося одержати перший приз, і ще за кілька місяців до змагань він мені скаржився, що в нього нема грошей на нову яхту. Я відразу ж зметикувала: Джім чекатиме, доки я куплю йому нового човна; авжеж, я підбадьорила його, рішуче підтримавши це бажання, бо вважала, що після всіх своїх знегод він заслужив на цю радість, не таку вже й велику. Отож я купила йому човна на виплат, і хоча Джім обізвав мене марнотратницею, я побачила, що це йому дуже приємно.

І справді, він з надзвичайною легкістю переміг у перших двох запливах, узявши собі досвідченого напарника. Але вранці того дня, як мав відбутися напівфінал змагання, Джім приголомшив мене своїм рішенням (він ще й досі не міг пробачити мені поїздки до Менора) взяти напарником не його, а – мене.

– Принаймні не сушитиму голови над тим, що затіває моя дружина.

Я відповіла, що для мене честь бути в його команді, коли він і справді вважає мене досить вправною.

Насправді ж, допомагати Джімові під час регати було для мене катуванням. Я боялася свого капітана більше, ніж зубного лікаря. Він був тоді страшенно збуджений і напружений, як струна; найменший промах чи зволікання з боку його «підручного» викликали в нього такий вибух зневаги до цих безруких мамул і роззяв, він так розпалявся, що мало не бризкав іскрами.

І все-таки, хоч допомагати йому в морі було мені дуже обтяжливо, я мала велику насолоду спостерігати його за роботою, якій він віддавався до кінця, чи то ставлячи вітрило чи спрямовуючи яхту за вітром. Над усе мені подобалась сміливість (чи, може, азарт гравця), коли він раптом зважився поставити на карту все відразу, бо Джім робив усе на відчай душі,—як ото того дня, коли ми несподівано помітили, що нашу нову яхту, таку надійну й прудку при дужому вітрі, легко перегнати під час незначного бризу.

У Лонгуотері, відразу ж за Ферріпортом, є довга вузька затока, оточена з трьох боків, окрім півдня, крутосхилами. Місцеві яхтсмени прозвали її «Бухтою сонного вугря»– почасти через видовжену форму, а почасти через те, що всі знали, як важко звідти вибратись у море,– надто вона звідусіль закрита.

І ось коли ми, обігнувши буй, пішли назад (а вітер тим часом майже вщух), Джім раптом помітив, що легкий подих вітерцю колише на березі стигле колосся, лишаючи на полі слід, схожий на жіночий черевичок. Він одразу ж зметикував, що незабаром цей вітерець добереться й до нас (якщо, звісно, не задихнеться у гарячій пшениці). Всі були здивовані, побачивши, що при всьому своєму досвіді Джім скерував човен у «Бухту сонного вугря» (хтось один із парому щось загукав до нас, і всі навколо нього зареготали, тицяючи на нас пальцями; мені навіть майнуло в думці, що ми знову станемо загальним посміховиськом, як у тій історії з луга); але всі здивувалися ще дужче, коли вітер в бухті пружно напнув наші вітрила, і за якихось дві-три хвилини ми фінішували перші.

Як він сяяв, здобувши цю перемогу! Досить було хоча б посидіти з ним в одній кімнаті, де його вітали члени клубу яхтсменів (вони так щільно оточили його, що я нічого не бачила, крім старої вовняної шапочки, в якій він був на яхті), аби відчути, який він зараз щасливий. Здавалося, в Джімових грудях палає власне сонце, що посилає невидимі промені й виробляє ту особливу енергію, яка змушує жителів південних країн танцювати на вулицях.

І ось коли я, хмільна від нашої блискучої перемоги і щаслива так, як тільки може бути жінка (щасливіша навіть за дитину, бо діти не можуть знати справжньої ціни щастя!) підходила до дому (я поверталася сама, без Джіма, він мав прибрати оснащення яхти, а мені треба було приготувати для Роберта чай), мене перестріла наша служниця, яка повідомила мені новину: у гостину до місіс Леттер приїхав лорд Німмо, і вона не знає, де йому постелити – в білій кімнаті чи в зеленій.

Крадькома глянувши у вікно вітальні, я побачила там Честера, який снував по кімнаті, очевидно, розбираючи папери; купка їх лежала на канапі, а ще одна купка – на чайному столику. Я звернула увагу на таку деталь: він познімав з каміна спортивні Джімові кубки й використав їх замість пресів, притиснувши ними стоси паперів.

Біля нього збуджено метушилася тітонька Леттер у теплому рожевому халаті. Шкутильгаючи, вона спиралась на ціпок у лівій руці та на милицю під правою пахвою. Тітонька вже зовсім згорбатіла, спина в неї вигнулася дугою, і вона витягала шию, наче той птах. Зі своєю викривленою спиною, тонкою і довгою шиєю, ходою підскоком вона нагадувала коли не грифа, то хижого крука, що роззявив дзьоба, цілячись на здобич.

121

Я відразу ж збагнула, що входити мені,– самій, без чоловіка,– до кімнати, де був Честер,– справа ризикована. І подумала: добре, що Джім переміг на сьогоднішніх перегонах, і тепер його надовго затримають у клубі охочі з ним випити (звісно, Джімовим коштом,—«ставити» мусить переможець) і поздоровити його.

Не вертаючи в дім, я пішла до готелю навпроти і, зателефонувавши звідти в Чорлок, спитала, чи знають вони, де Честер, і чи слід йому при такому стані здоров'я подорожувати без супроводу.

Дейзі,– здається, неабияк розважена цим усім,– відповіла, що Честер утік з дому чорним ходом, виїхавши з садиби у фургоні крамаря, і тепер там «страшенний переполох»– вони бояться, чи не дав він дьору з однією шльондрою, яка допомагала їм на кухні. Дейзі ще покликала Селлі, яка попросила мене не тривожити хворого, доки вони приїдуть; Бутем і вона зараз же вирушають, і вже послали по лікаря.

Я таки не заходила до Честера, аж поки за півгодини з Чорлока приїхали Селлі з Бутемом. Лише після того, як вони зайшли в дім, я, так і не опанувавши себе до кінця, відчинила двері до вітальні, де вони вже всі сиділи. Почала я з того, що перепросила Честера за свою відсутність, коли він приїхав; проте він ледве чи звернув на мене увагу. Перебираючи рукописи, він водночас пояснював тітоньці, як то важливо, щоб ліберали чітко визначили свою позицію,– коротше, почувався як удома.

Щоправда, й решта теж поводилася так, ніби нічого не сталося.

Селлі сказала:

– А ось і мама. Тато хоче проконсультуватися з тобою про деякі дати.

Я відповіла, що таки справді часто забувала датувати свої листи.

– Нічого. Декотрі мої листи теж без дати,– озвався Честер.

– Ти довго тут пробудеш?– запитала Селлі у батька.– Я обіцяла подзвонити у Менор.

– Принаймні сьогодні я туди не повернусь,– холодно відрубав Честер.

Селлі зауважила, що мамі, очевидно, незручно лишати його у себе на ніч у цьому невеличкому котеджі.

– Якщо у мами немає для мене місця,– мовив Честер,– я можу спинитись у готелі навпроти. Мені треба бути десь поблизу – тут десятки питань, щодо яких я мушу радитися з мамою. А ви з Гаррі їдьте додому хоч зараз... Ви нічим не можете мені допомогти.

Тітонька, яка весь час поривалася вставити своє, принесла чималу купу газетних вирізок і тепер вимагала, щоб Честер проглянув статтю, на яку вона натрапила у «Таймсі» за 1905 рік.

Вона була дуже збуджена – такою я не бачила її вже давно, від часу продажу Бакфілда. І тепер тітонька Леттер одчайдушно кричала (вона поводилася так, ніби це досі був її дім,– мабуть, вона так і думала або взагалі не сушила собі цим голови):

– Я запрошую його до себе у гостину, я! І він житиме тут, скільки захоче!

Далі вона люто напалась на мене:

– Не мели дурниць, Ніно! Кімнат у нас вистачить!

Її обурювало, що я така недотепа. Хіба я не бачу, що все давно летить шкереберть, і наш обов'язок – підтримати бодай найменшу спробу спинити цей загальний занепад? Що ж до такої знаменної події як Честерові мемуари, то ми просто не маємо права гальмувати роботу над ними. Я повинна, сказала вона, пишатися, що можу принести хоча б найменшу користь,– навіть якби мені самій довелося спати на підлозі.

Певно, відчуваючи, що я не поділяю її збудження, тітонька поспішила заявити, що піде приготує Честерові кімнату, опостінь з її власною спальнею, на другому поверсі,– і пошкутильгала геть, гукаючи на весь дім: «Еммі! Еммі!»

Я промовчала на це все. Звісно, я вирішила, що Честер не може лишатись у цьому домі. Я не перечила тітоньці, але всі, крім неї, чудово зрозуміли моє промовисте мовчання.

Честер заглядав мені в очі якнайулесливіше, а Селлі з Бутемом відразу ж пішли в наступ. Бутем сказав, що лікареві не з руки їздити у таку далечінь, не кажучи вже про кілька зібрань, що їх вони мають провести в Менорі. Селлі додала, що тут нема кому передруковувати витяги з листів, та й, нарешті, ніде тримати теки з матеріалами.