Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

Хіба могла я тепер пояснити йому, що прагнула лише одного (на противагу випадкові з Джімом!) – уникнути цієї «єдності»? Проте наслідок приголомшив і мене. Крім того, я давно переконалась,– через властиві Честерові релігійні погляди на шлюб і кохання він був дуже «цнотливий» і не зрозумів би (навіть якби я спробувала його у дечому просвітити; та про це не могло й бути мови, він розчавив би мене всією могуттю свого євангелізму!), що йдучи йому так охоче у всьому назустріч, роблю це аж ніяк не за божим велінням, і що втаємничила його у своє нове «індуське» відкриття з однією метою,– аби хоч якось полегшити початок цієї нової фази нашого життя і не дати йому лізти до мене в душу.

Та з моїм вразливим і палким чоловіком, рабом надто розвиненої уяви, це призвело до цілком протилежного наслідку. Саме від тієї ночі (я ледь не написала «фатальної», хоч саме такою вона й була) він так шалено в мене закохався, що навіть дивився тепер на мене інакше, звертався до мене іншим тоном (в його голосі бриніло тепер дві або й навіть три тональності), і коли йому траплялося бодай крізь рукав доторкнутися до моєї руки, пальці його ніби промовляли: «Моя дружина».

40

Тільки-но скінчилися вибори, Честер узяв квитки на поїзд (відтепер він завжди брав для мене перший клас, хоча сам їздив постійно у вагонах третього класу) і повіз мене до Лондона, аби підшукати нам (як він сам висловивсь) «гніздечко». Ті пошуки тривали недовго. Просто з вокзалу ми поїхали на набережну (на ту її привабливу частину, що зветься Гросвенор-Парейд); показавши там мені один величезний особняк, Честер спитав, чи він мені подобається.

Будинок той був дуже занедбаний. Вікна побиті, бридка жовта фарба подекуди облупилась, стіни були ніби подзьобані віспою.

Я зразу ж сказала, що дім надто великий, та й здеруть за нього чимало. А належить він, здається, чи не Слептонові?

– Еге ж, і він обіцяв здати його нам не дуже задорого.

– Ще б пак. Там уже майже п'ять років ніхто не живе. Кузен Порті називає його жовтим слоном – така руїна, що від неї самі збитки. І скільки ж він править за свого слона?

– Двісті фунтів за рік.

– Ласкавий боже! Честере, де ми візьмемо такі гроші, навіть якщо здамо в оренду Орчард?

– Це єдиний будинок, що виходить на річку.

– Але, Честере, невелика буде втіха з того краєвиду, коли він доведе нас до розору. Та й, зрештою, це лише стара брудна Темза.

Ця його вигадка й справді здалася мені маніакальною. Вибори обійшлися нам у добру тисячу фунтів, майже половину всього нашого капіталу. Честера було обрано незначною більшістю голосів (проти нього голосували майже всі баптисти, що хотіли мати у парламенті свого кандидата), а до загальних виборів було ще далеко. Але (незважаючи на моє заперечення) Честер все одно винайняв цей будинок, і тут я мушу признатися, що мені й справді було б дуже ніяково жити в домі, якби з нього було видно самі фасади будинків і вікна по той бік вулиці, звідки цілоденно ніби стежать за тобою.

Однак такі, як Гулд, що відразу розкричалися, нібито дім було орендовано для мене, через мою пристрасть до розкошування, дуже й дуже помилялися. Честер хотів, щоб у мене був гарний вид з вікна, а у Тома – сонячна кімната, але ще більше він потребував затишку для своїх справ. І не встигли ми ще умеблювати весь будинок, як Честер почав улаштовувати прийоми, конференції та засідання комітетів, і дуже швидко дім зробився схожий більше на державний офіс, ніж на приватне «гніздечко».

Багато хто (і я теж) був просто приголомшений тим, з якою безоглядністю Честер, потрапивши в парламент, почав тринькати гроші, так би мовити, на «розширення» своїх володінь. Дехто вважав, що в нього від успіху запаморочилась голова, і він може невдовзі підтяти все під корінь.

Насправді ж, Честерова «шалена безоглядність», себто витрати на дім, на нові комітети й пропаганду, була заздалегідь продуманою. І якщо ви скажете, що то була ризикована гра, бо загрожувала йому цілковитим крахом, то змушені будете визнати й інше: саме завдяки цьому (і, звичайно, допомогли мої гроші і мої зв'язки) він зміг зміцніти й набути ваги, і коли нарешті надійшла пора загальних виборів, партія вже не могла не брати його до уваги,– отже, це була, як то кажуть, «гра на виграш»,– справа виявилася вартою заходу.

І коли, до речі, подивитись на інших людей, на тих, хто зумів досягти успіху в житті, переконуєшся, що всі вони свого часу теж вели «ризиковану гру», і їх теж можна було цілком справедливо звинуватити в тому, що вони надто високо занеслись і пішли ва-банк.

41

Уперше я побачила Бутема (що став злим генієм Честера), коли він іще був прикажчиком у Гулдовій крамничці на Фор-стріт. Тоді це був незграбний довготелесий парубійко понад шість футів на зріст, з довжелезними руками й ногами, витягнутою шиєю й так само довгим потворним носом. Довгі носи свідчать звичайно про інтелігентність, а коли цього нема, то про дурість, і то неабияку.

Бутемове обличчя було так само видовжене,– як у барана, і по-баранячому поважне. Коли Бутем незворушно стояв, обмірковуючи щось своє (у нього була звичка поринати в глибоку задуму), то здавався досить тямущим, але варто було тільки піддати випробуванню його розумові здібності (наприклад, спитавши про ціну сардин), як він ураз кидався в паніку, і недарма, бо рідко коли міг дати правильну відповідь. Він був одним з тих молодих телепнів, котрих вам по-людському дуже шкода,– доки ви не зіткнетеся з ними безпосередньо й не побачите, якими манівцями вони доходять глуздом до найпростіших речей.

Бутем був якийсь далекий родич Гулда, і той узяв його до себе у крамницю, а потім спробував накинути його Бінгові, та Бінг не схотів про нього й чути.

Якщо ви поцікавитеся, чому раптом така особа почала відігравати в нашому домі таку важливу роль, я відповім: він з'явивсь у нас після укладення з ним ділової тимчасової угоди, а лишивсь назавжди як домашній шпик.

Я вже казала, що Честер ніколи не був таким закоханим у мене, як тоді, та ще й підвів «релігійне» підгрунтя під свою закоханість. Це не означає, що він і далі грав у благородство. Навпаки. Всі ці довгі місяці успіху й слави, коли ми переїхали до Лондона, я згадую, як найтяжчі у моєму житті. Від першого ж дня Честер почав стежити за мною і зробив усе, щоб віднадити від дому всіх моїх друзів. Він перетворився на страшенно ревнивого чоловіка.

Я розповідала, як сварка з Гулдом мало не обійшлася нам (на чималий Честерів подив) втратою місця в парламенті від Тарбітону. Це й досі тривожило Честера, і перше, що я почула вранці, прокинувшись втомленою і розбитою після нашого «почнім усе спочатку» (здавалося, ніби з мене вийняли кістяк і замінили його холодною прокислою вівсянкою), був обурений голос Честера, що бубонів про те, як глибоко помилявся він у Теді Гулді. Мовляв, це жах, коли людина в його становищі може дозволити своїм особистим образам взяти гору над громадським обов'язком, який полягає в тому (саме так я зрозуміла, якщо тільки взагалі не втратила здатності розуміти, бо в голові мені аж гуло), щоб забезпечити Честерові місце в парламенті.

Ось чому я погодилася виконувати свої обов'язки гарної дружини політичного діяча, коли через місяць після цього (ми ще не обжили як слід лондонську оселю) Честер сказав мені, що Гулд і Дейзі, повертаючись з континенту, заїдуть до Лондона (він знав навіть день їхнього приїзду й назву готелю, де вони мають зупинитись – у нього вже тоді були свої джерела інформації, і досить певні); він попросив мене вшанувати їх візитом та спробувати знайти спільну мову з Дейзі. Це доручення було мені приємне ще й тому, що я симпатизувала Дейзі і була рада будь-якій нагоді хоча б ненадовго втекти з «нашого гніздечка», де я вже й дихати не могла від засилля пасторів-уесліанців [8]8
  Уесліанці – послідовники Джона Уеслі (1703—1791), що вимагав методичного дотримання релігійних служб і настанов. Тому їх іще називали методистами.


[Закрыть] та вантажників, що тягали меблі.

Отже, коли вони приїхали, я пішла до того готелю (скоріше просто дешевого пансіону в Пімліко, власник якого був членом товариства тверезості; Гулд зробився тепер досить заможним, але не бажав «псувати» Дейзі розкошами); на превелику силу,– бо ні від кого нічого не можна було дізнатися,– знайшла кумедну маленьку служницю і, назвавши їй своє ім'я, звеліла переказати місіс Гулд, що хочу її бачити. Відразу ж до мене збігла вниз Дейзі і, сяйнувши посмішкою, вигукнула, що я прийшла «саме впору», бо Тед подавсь до перукарні, а їй самій «аж страх як нудно». Ми з Дейзі і справді відразу ж відчули себе так, ніби й не розлучались, і ця зустріч поклала згодом початок «змови жінок», як це хтось назвав. Але Дейзі анітрохи не була підступною, і звинувачувати її, ніби вона задумувала щось лихе проти свого хазяїна – це ще несправедливіше, ніж казати, нібито я «занапастила» Честера. Таки справді: коли тепер я чую розмови, начебто така-то чи така зіпсувала своєму чоловікові життя, щоразу думаю: а як склалося б життя цієї самої жінки, якби вона вийшла заміж за когось іншого?

А от бідолашну Дейзі заміжжя якраз і «зіпсувало». Де й поділись її колишня сором'язливість, її скромні манери. Вона безугаву сміялась і теревенила. Ледве одягла капелюшка, щоб піти зі мною по крамницях, і не встигли ми проїхати в кебі й з півсотні ярдів, як вона вже розповідала мені такі інтимні речі, які й слухати було ніяково. Адже Дейзі від самого початку (Честер і Гулд були переконані, що то я її «підбурюю», та вони глибоко помилялися) не відчувала до Гулда особливої шаноби. Натурою вона була простачка, а, на мою думку, такі люди взагалі нікого особливо не шанують. Їм для цього бракує розвиненої фантазії. Одне слово, Дейзі Гулд трималася погляду, характерного для багатьох селючок,– що чоловіки – народ украй комічний, і тільки й розповідала, який Гулд у неї кумедний. Та водночас вона дуже його боялась і запевняла, що від його темпераменту «у неї кров холоне в жилах».

Що ж до моєї «раптової дружби з оцією товстулею», як висловився Честер, то я й сама була здивована тим, яку втіху принесло мені товариство Дейзі. Однак переконання наших чоловіків (дуже поширене між тарбітонцями, які переконані: коли дві зійдуться докупи і з чогось сміються, то вже неодмінно – зі своїх чоловіків), нібито ми тільки тим і сушили голови, щоб дурити своїх благовірних чи вигадували, як нам викинути на вітер найбільше грошей, було так само безглузде, як і переконання деяких жінок у тому, що тільки-но чоловіки залишаться самі, як відразу заводять мову «про секс».

Дейзі дуже приваблювала мене своєю наївністю та деякою кумедністю,– вона була наче подих свіжого вітру з моїх ялівцевих пагорбів, що завше навіював радісні згадки про свободу, якої я колись там зазнала.

Та головне, чим мені так сподобалася зустріч з Дейзі, полягало в іншому. Я почувала себе зрадницею, бо, за висловом Джіма, зрадила всіх. А от для Дейзі це не мало ніякого значення!

За нашої першої зустрічі (а перші зустрічі найважливіші, вони задають тон усьому подальшому) ми відчайдушно віддалися веселощам, і не лише тому, що втекли від своїх повелителів; Дейзі була на восьмому місяці, я на четвертому (і роздалася більше, ніж коли чекала Тома), й наші взаємини відразу набули певного забарвлення, не буду приховувати – доволі веселого. Дивлячись одна на одну (Дейзі була дуже маленька на зріст і доволі пухкенька від природи), ми весь час глузували з нашого зовнішнього вигляду: ну а уявіть на додачу ще казна які розповіді Дейзі про Гулда, який, торочила вона, був з біса «нервовий» та «норовливий» партнер, та ще й не знав у цих справах упину.

Гулд дозволив Дейзі купити собі в Лондоні кілька суконь (а я шукала порт'єри), тож ми обходили цілу низку модних крамниць. Як усі, хто жив раніше в злиднях, Дейзі не знала міри витратам і жбурляла гроші на вітер. До того ж вона не зважала ні на які поради, і хоч могла поцікавитись чиєюсь думкою, проте ніколи на неї не зважала. Так, я їй сказала, що не варто купувати величезного, з пір'ям, капелюшка, він надто крикливий, і Дейзі погодилась: «Ага, ото б уже вирячили очі на мене в Тарбітоні!»– а таки його й купила. Йшлося не про якусь там особливу її впертість – вона просто не могла відмовити собі, коли річ їй подобалась. І водночас запевняла, що без мене «й не потикалася до крамниць», і взяла з мене обіцянку, що на завтра ми знову поїдемо разом по місту.

– Ви тільки не кажіть нічого своєму чоловікові, а я скажу Тедові, ніби мені треба купити дещо перед пологами, а в той відділ чоловіків не пускають.

Я пообіцяла, та все-таки вирішила не критись від Честера; я тоді вже добре знала, який він став недовірливий, тож мені неприємно було збуджувати в ньому бодай крихту підозри. Тепер він зробився набагато прискіпливішим, а головне – уважнішим і палкішим. Здавалося, він хоче вилікуватись од своїх лютих ревнощів, знову й знову (дедалі гарячковіше) доводячи самому собі, що я й «справді» його кохаю.

42

Дейзі, як потім з'ясувалося, не лише збрехала Гулдові, що ходить до кравчині приміряти бандаж, а й щоразу, коли втікала на наші походеньки, обіцяла йому повернутися за годину,– і щезала на цілий день, а щоб виправдатись, вигадувала дедалі неймовірніші причини.

Зрештою, Гулд, куди підозріливіший за Честера, після третього дня їхніх сварок (це було вже перед самісіньким від'їздом Гулдів з Лондона) допитав служницю, і та розповіла йому про мої перші відвідини (я послала тоді Дейзі свою візитну картку). Він зателефонував Честерові (нам щойно поставили телефон) і спитав, чи не в нас Дейзі. І Честер, який ніколи не відпускав мене, не поцікавившись, де саме я сьогодні буду, дав йому кілька адрес, і крамницю Шулбредза теж.

Того дня ми почали саме з Шулбредза й перебували (як діти під кінець канікул) у сміхотливому настрої. Ще не ввійшовши до крамниці, ми побачили себе у величезному дзеркалі й мало покотом не лягли від сміху.

– Давно я не бачила нічого подібного! – сказала Дейзі.– Ні, ти поглянь на мене – бламанже, та й годі!– І її так розібрало від реготу, що ми змушені були присісти на диван, аби вона відхекалась.

– О боже,– зітхнула Дейзі, витираючи очі затиллям долоні,– так, чого доброго, ще й завчасу перейми почнуться!

– Аби тільки не зараз! – докинула я, і вона аж заверещала від сміху (розгойдуючись усім тілом узад і вперед і затуляючи обличчя долонями),– так голосно, що на нас уже почали озиратися.

Та й навіть соромлячись тих поглядів,– нам пашіли щоки,– ми однаково не могли спинитися,– то було ніби напад істерики. І водночас – не знаю, як його краще пояснити,– була якась незбагненна приємність у самій можливості отак бездумно линути за течією, віддаючись цьому настроєві беззаперечно, перенестися раптом з нашого вельми порядного світу (а Шулбредз був його ототожненням) у світ шаленства, де можна досхочу сміятися.

І от саме під час цієї не дуже вишуканої сцени раптом на нас ізсередини зали рвучко озирнувсь опецькуватий червонопикий чоловічок, і ми з жахом впізнали в ньому Гулда. Дейзі панічно скрикнула: «Ой, боженьку ж мій! Дивіться! О господи! Тед! Що ж мені робити?!» І, насилу підвівшись з дивана, пустилася до туалетної кімнати. Я ще не бачила, щоб доросла людина впадала у таку паніку й поводилася так по-дитячому. Червоний від люті, Гулд підскочив до мене й засичав:

– Я перепрошую, місіс Німмо, але де місіс Гулд?

– У туалетній кімнаті, містере Гулд. У неї щось там з панчохою.

– Я не вірю жодному вашому слову! Це ви її на щось підмовляли! Я бачив, як ви отут казилися!

– Але, містере Гулд, ми сміялися не з вас. Дейзі вас просто обожнює.

– Я не потребую, щоб ви розповідали мені про почуття моєї дружини.

– Дуже шкода, містере Гулд, але ми вас не помітили. Я піду гляну, що там у неї.

Дейзі мало не плакала від страху, й мені насилу вдалося умовити її вийти. Гулд миттю схопив її за лікоть і, підштовхуючи другою рукою у спину, потяг до виходу. На обличчі у Дейзі був комічний вираз розпачу. А проте вже наступного ранку вона знову прийшла до нас і сказала, що Тед дав їй доброго лупня, і вона так кричала, так кричала, що у неї ще й зараз «дере в горлі»,– тож мусимо сьогодні постерегтися, аби він ізнову нас не спіймав. Вона страшенно боялася свого Теда, але насолода пройтися зі мною по крамницях була вища за її страх, і вона не могла відмовити собі у бажанні купити червоний шовк чи золоту торочку.

У такий спосіб (як воно й було заплановано) Честер і Гулд замирилися. Честер зателефонував Гулдові, щоб спитати про Дейзі (відпустивши принагідно кілька шпильок на адресу «цих дамочок, яким кортить допастися до прилавків»). Звісно, Гулд почав скаржитися на мене, а Честер (про це мені потім розповіла Дейзі), визнавши, що я й справді можу в першій-ліпшій крамниці забути про все на світі, дістав нарешті нагоду запитати в Гулда, як же, хай скаже, могло статися, що між ними перебігла чорна кішка; і Гулд охоче пішов йому назустріч, аби тільки заручитись його підтримкою проти мого шкідливого впливу на дружину. Переконана, що це входило в їхню домовленість (а може, й було її першим та головним пунктом), бо того ж вечора Честер попросив мене більше не ходити з Дейзі по крамницях: це, мовляв, псує Тедові настрій, йому щоразу надсилають величезні рахунки, а Дейзі, аби виправдатись, плете йому дедалі безглуздіші небилиці.

До цієї заборони я Поставилася дуже спокійно; мені було байдуже навіть і те, що в жертву їхній угоді принесли моє почуття власної гідності (мені вже нічого було тоді втрачати). Але мене приголомшив другий пункт їхньої угоди: Честер пообіцяв Гулдові зробити його родича Бутема своїм особистим секретарем.

– Тед мало не очманів з радості,– похвалився мені Честер,– і вже ладен був перепрошувати мене за свою опозицію в Тарбітоні. Тепер ми сміливо можемо розраховувати на голоси всіх його прибічників. Та й сам цей хлопчина – знахідка, він чудово розуміє, які перспективи розкриває перед ним така служба, і працюватиме не за страх, а за совість.

Я була вкрай перелякана – взяти до нас у дім Гулдового родича, коли Гулд вважає мене – і я це знала! – мало не за повію! Я сказала Честерові, що Гулд підсовує нам Бутема, аби його здихатись, бо той не впорався з обов'язками прикажчика в його бакалії, а ще – бо той теж ненавидить мене. На це Честер відповів, що я помиляюсь, хлопчина просто з боязких, та в нас нема іншої ради, мусимо взяти його принаймні на спробунок,– адже Гулдові вже обіцяно.

Отак Бутем з'явився в нашому домі, і дуже швидко ми зрозуміли, що від нього ще менше користі, ніж можна було сподіватись. Він не міг гаразд передрукувати листа або дізнатися, коли приходить чи відходить той чи інший поїзд. Запізнюючись на засідання і змагаючись із своїм пальтом (Честер одягав його так рвучко, що видирав з рукавів підкладку), він розпачливо кликав мене:

– Ніно, Ніно, можна тебе на хвильку? Бога ради, поглянь, коли відходить поїзд. Від Бутема пуття не діб'єшся, він такий розтелепа.

А коли цей неоціненний секретар писав з голосу листи, він частенько пропускав яке-небудь найважливіше слівце, наприклад, частку «ні», або ставив не ту дату.

Я не була, як уважав Честер, упередженою до Бутема; ще менше моя антипатія пояснювалася тим, як це часом буває, що Бутем особистий секретар мого чоловіка, отже, людина вельми до нього наближена. Просто Бутем був сам собою небезпечний. А Честер же міг узяти собі набагато кращого секретаря. Адже він – ми зрозуміли це добре, перебравшись до Лондона – став доволі помітною постаттю серед радикалів.

Це пояснювалося не лише тим, що Честер набув собі популярності через оту «зраду» часів бурської війни, а й тим, що він став виразником поглядів великої групи радикалів, які несподівано ввійшли в силу,– чи то усвідомивши свою значущість, чи то відчувши приплив енергії після хвилі антимілітаристських виступів (чом так сталося, ніхто не міг сказати, та й ніхто цього напевне не знав, у тому числі й самі радикали, яких це, щоправда, не дуже й цікавило); та головне було в іншому. Честер уже тоді показав своє вміння знаходити спільну платформу з тими, хто морально й матеріально підтримував партію,– з підприємцями і навіть багатими лордами, а надто з тими, хто не хотів брати прилюдної участі в комітетах, а вносив свої пропозиції (їх завше схвалювали й виконували), лишаючись у затінку; тому він був як свій у чималому колі впливових людей, маловідомих для широкого загалу, і коли його було обрано до парламенту, вони говорили одне одному: «Честер Німмо – наша людина, він працюватиме на нас».

Авжеж, я розуміла, що Честерові потрібен секретар, треба було якось сортувати відвідувачів (якби виконувати цю роботу взялася я, знайшлося б чимало ображених), і головне – робити це тактовно.

Не можна (вчив нас Честер) говорити надокучливому, але поважному візитерові, що його не приймуть за браком часу; навпаки, треба відразу ж охоче призначити час, тільки вибрати якусь незручну годину, перед ленчем чи обідом, чи в суботній полудень, коли він і сам не зможе прийти, а якщо прийде, то на хвилину. Що більше цабе, то більше воно ображається, може, тому, що відчуває, як до нього ставляться (бо вже, мовляв, не раз хотіли його відшити), і вважає це несправедливим щодо себе.

Одного такого чоловіка Бутем образив – то була велика цяця!– причому так, що той на все життя зробився нашим ворогом; і водночас пропускав до Честера всіляких пащекунів, які висотували з нього нерви. Не критимусь, Бутем страждав через свої промахи дужче за нас; і якщо вже казати правду, бідолаха боявся майже всіх (так само й мене) і всього в цьому жахливому світі, де навіть до такого діла як продавати сир для мишоловки він був незугарний.

43

Цей Бутем шпигував за мною від самого початку (я знала, що він доносить усе Гулдові, Дейзі попередила мене про це запискою, нашвидкуруч надряпаною у перукаря, щоб її не заскочив на тому Тед), але я мовчала, і лише коли одержала незаперечні докази,– увійшовши якось уранці до своєї кімнати, я побачила, що він читає мого недописаного листа кузенові Роберту (про Джіма – ми з Робертом дуже за нього тривожились),– я поставила Честерові ультиматум і сказала, що більше й дня не пробуду з Бутемом під одним дахом.

Я зразу ж побачила: бій буде серйозний. Увійшовши до кабінету, я ще не встигла й рота розтулити, як Честер люто зиркнув на мене через стіл. Я казала в таких випадках, що він намагається спопелити мене поглядом, а Джім – що він робить «стойку».

Джімовий вираз був точніший. У такі хвилини (коли Честера мучили жахливі підозри) він не тільки намагався спопелити вас очима; йому мінялося все обличчя – ніс випинався вперед, стискалися щелепи, на щоках виступали жовна, і навіть тіло напружувалось і завмирало, ніби скуте почуттями, які нуртували в ньому.

Я зрозуміла, що Бутем уже випередив мене і поспішила сказати:

– В листі не було жодної таємниці, та й не про те йдеться, я просто написала Робертові про Джіма. Але я певна, ти погодишся, що Бутема терпіти далі не можна.

І спокійнісінько сіла на канапу, щоб не бачити його «стойки».

– Він пояснює, що лише переклав листа з місця на місце, аби дістати з-під нього записника з адресами,– я послав його сам.

– Отже, ти хочеш, щоб він за мною стежив. І лише для цього й тримаєш Бутема. Ну та вже певно – бо ні на що інше він не здатен.

Честер встав із-за столу й підійшов до мене впритул; видно було, що він дуже схвильований, хоч і намагається триматися холодно й суворо.

– Як ти цього хочеш, я можу будь-якої хвилини витурити його звідси. Але що там у вас із сером Робертом та Джімом?

– Нічого особливого, просто Джім марнує у Бакфілді і своє життя, і Бобові гроші, і ми тривожимося за нього. Врешті, я відчуваю свою вину перед ним і...

Честера аж пересмикнуло, наче від кольки, й він зразу ж мене перебив:

– Ти часто тепер зустрічаєшся з Джімом?

– Жодного разу відтоді.– Це питання навіть мене здивувало.– Джім не схотів би стрітися зі мною, навіть якби я його про це дуже просила; він страшенно ображений, і має підстави,

Честер пройшовся по кімнаті і знову став у свою «стойку». Я зрозуміла, що він не вірить жодному моєму слову. Мені довелося доводити, що Джіма вже кілька тижнів не було в Лондоні, що до Бакфілда чотири години їхати, а я не маю ані хвилини вільної. Я розсердилася й спитала без манівців, невже він гадає, що я його дуритиму? У цю мить він раптом підійшов до мене і, сівши поруч, сказав:

– А якби й піддурила, я б однаково про це не дізнався, еге ж? – І якось химерно поглянувши на мене, додав:– Авжеж, ревнувати вульгарно. Я не вмію поводитися з леді, чи не так?

– Ти поводишся зі мною чудово.

– Хотів би я знати, що у тебе зараз на серці... і не лише зараз, а й взагалі.

– Нікому не дано читати чужих думок. Хіба лише так, вгадувати. Нічого особливого. Це стосується не однієї мене – всіх.

– Ти зовсім інша з капітаном Джімом і навіть з тітонькою,– з ними ти не намагаєшся бути такою ввічливою, як зі мною.

Ці слова раптом на якусь мить (він так і задумав) дали мені змогу зазирнути йому в душу, таку переповнену підозрами й непевністю, аж я була приголомшена.

– Дурне! – вигукнула я.– До всіх я ставлюся однаково, я – завжди я. Наприклад, мені було дуже добре з Дейзі Гулд.

– Може, й так... але я кохаю тебе... Кохаю міцніше, ніж ти, мабуть, гадаєш. І тут я не маю над собою влади, хоч би що ти робила.

Несподівано розмова пішла в інший бік, і – коли Честер знову заговорив про Бутема й сказав, що йому дуже не хотілося б ображати Теда й завдавати болю Бутемові, що такий відданий йому та їхній справі, але він, Честер, цілком у моїх руках, і якщо я наполягаю, то він зараз же його вижене,– я сама відмовилася від свого прохання. Ми зійшлися на тому, що попередимо Бутема й цього разу вибачимо йому.

А що мені лишалося? Можна нарікати, що в тебе ревнивий чоловік, але коли його ревнощі народжені щирим коханням (бо це далеко не завжди так), боротися з ними надзвичайно важко.

Якщо тебе кохають, це зобов'язує. Хай там як, а мусиш рахуватися. Про такі речі ніколи не слід забувати, принаймні коли прагнеш спокою.

Ось таким чином Бутем і лишився моїм «доглядачем», і ця Честерова акція гідно завершила першу фазу моєї облоги. Звісно, Бутем ані гадки не мав припиняти своє шпигунство (він вважав його за свій моральний обов'язок – я була для нього жінка, заплямована гріхом), тільки робив він тепер свою справу обережніше; мені жодного разу не вдалося застукати його на гарячому. Та якби я його і заскочила, Честер все одно б не вигнав свого посіпаку, бо вже не міг без нього обходитись. Бо таки й справді Честер не мав би ані хвилини спокою, якби коло мене не було його постійного наглядача.

44

Отак Честер через свою пристрасть до мене перетворився на мого ворога, підступного й нещадного. Ані на мить не зводив він з мене пильного ока, і всі його заходи, навіть найневинніші з вигляду, насправді виявлялися згодом великим ошуканством,– кожен з них ще дужче зав'язував мені світ. І, траплялося, я дякувала йому (а то й мало не за-

керувалася в нього) за вчинок,– по суті, низький, спрямований проти мене. Так, я вже розповідала, що на ту пору мене дуже тривожила доля бідолашного Джіма, і ми листувалися з Робертом, радячись, як нам виплатити Джімові борги й підшукати йому якусь посаду. Роберт саме перед тим залишив службу в армії й повернувся додому залагоджувати бакфілдські справи; це мене тішило, бо тепер я могла радитися з ним про все, що стосувалося Джіма.

Джім увесь той час жив на широку ногу у Бакфілді, витрачаючи Бобові гроші на різних «найкращих» коней (на яких ніхто, крім нього, не звертав уваги) і на всі заставки кляв державу, яка, за його висловом, геть зійшла на пси,– через усіх отих грошолупів, пацифістів та інших ворогів великої Англії.

Боб справді любив Джіма, але бачив і його вади. Він тоді й приїхав до мене у Лондон з однією метою – поговорити про Джіма. Ми пішли у Бетерсі-парк, де нам ніхто не міг заважати (а потім на концерт, щоб я могла пояснити свою відсутність), і ретельно все обмізкували. Єдине, чим, на думку Боба, можна було допомогти Джімові,– це знайти йому місце десь у колоніях. Я додала: треба, щоб це місце йому ще сподобалось.

– Отут і заковика! Було одне місце – на Цейлоні, на чайних плантаціях, але він категорично відмовився: мовляв, там йому ніде буде полювати.

– З Джімовим марнотратством – тільки на чайні плантації!

– Так, йому слід було народитися першим у родині й одержати в спадок Бакфілд. З нього вийшов би ідеальний королівський псар, не гірший за нашого діда,– авжеж, за умови, що він одержав би ще й тисяч з п'ятнадцять річного прибутку.

І я мусила з ним погодитись,– Джім неодмінно процвиндрив би Бакфілд, для нього й справді найкраще місце – колонії.

Але перш за все треба сплатити його борги, і Боб вирішив продати деякі меблі й килими, що лишилися Джімові у спадок від матері. Він чув, що ми переїхали у новий особняк, і запропонував мені купити дещо з фамільного майна. Звісно, я зразу ж на це погодилась.

Пізніше Бутем зчинив навколо цього великий галас, і Гулдові поплічники усі в один голос почали волати, що не встиг Честер здобути успіх, як мої родичі налетіли на нього зажерливими грифами й обібрали його до нитки.

Так само, ще коли ми шукали собі мешкання у Лондоні, у Тарбітоні тільки й мови було, що про тітоньку Леттер, яка нібито намагалась за будь-яку ціну нав'язати Честерові «жовтого слона», і що домовленість про оренду і є, власне, та платня, якої вона зажадала від Честера за те, що повернула мене перед виборами додому.

І хоч я, звичайно, переконана, що ніякої такої угоди між ними не було (як правило, люди не домовляються про такі речі, їм не треба все доконче формулювати, вони просто роблять взаємні послуги), я однак не заперечуватиму, що вони тоді знайшли спільну мову. Інакше кажучи, обидві зацікавлені сторони «порозумілися» без слів, що можуть прислужитися одна одній. Мені стало відомо, наприклад, що приблизно тоді ж кузен Слептон скинув з рахунку Джімові борги, а за одним заходом й подарував тітоньці новеньку шовкову парасолю із золотою торочкою; тітонька, показуючи мені цю парасольку, сказала тоді із звичною для неї прямотою,– а прямота завше була її головною чеснотою:

– Гадаю, я заслужила подарунок від Порті,– якщо взяти до уваги хоча б стан димарів у цьому домі.

Честер, звичайно, знав про цю «родинну угоду», бо одного разу, коли вітер вивернув тітоньчину парасолю, він аж зайшовся від реготу і (насилу вгамувавшись) сказав, усе ще давлячись від невтримного сміху:

– Доведеться тепер узяти в оренду ще один особняк!

Цей дотеп не сходив у нього з уст довгі роки, і щоразу Честер повторював його в присутності бідолашної тітоньки Леттер, принаймні аж доки вони остаточно посварилися,– причому він завжди сміявся до знемоги, навіть коли бачив, що я витискаю з себе посмішку тільки з чемності.