Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

На ту пору Гулд уже не раз позичав нам гроші. Під час війни він розбагатів на поставках м'ясних консервів, відкрив нову велику крамницю на головній вулиці Тарбітона і ще одну, значно більшу, в Лілмуті. Все, що в нього є,– казав він,– належить Честерові, гроші послав йому господь бог, і витрачати їх треба на славу божу.

Та останнім часом між ними ніби чорний кіт перебіг. Три місяці тому Гулд приголомшив своїх приятелів тим, що заручився з молоденькою, років сімнадцяти, служницею з сусідньої ферми, неписьменною,– вона насилу могла поставити підпис, та й то друкованими літерами,– і навіть бридкою; у неї було округле рум'яне обличчя, таке ж округле, опасисте тіло майже без шиї і товстелезні ноги.

Честер вважав, що те лихо звалилося на Гулда через його надмірну скромність, але, на думку тітоньки Леттер (згодом виявилося, що вона мала слушність), причина була у надзвичайній сором'язливості й покірності дівчини.

– Цей гусак Гулд,– казала вона,– один з тих бовдурів, що смертельно бояться жінок, недарма він такий брутальний з ними; тож він і вибрав собі оте дурне ягня.

Я бачила цю дівчину раніше (вона служила у тітоньки Леттер на одній з її невеличких ферм); прогулюючись за містом, я частенько заходила на ферму, де вона пригощала мене теплим молоком просто з-під корови. Мені тоді запало в пам'ять, що вона була на диво недорікувата. Притулившись повною щокою до коров'ячого живота (щока від цього зовсім розпливлась і закрила око, маленьке й без того,– вона мала зовсім крихітні блакитні, майже швабські оченята, справжні «щілинки»), вона виставляла на оглядини свої товстелезні стегна, обтягнені синім у горошок ситцем, а її червоні веснянкуваті руки так і ходили вгору та вниз. Та коли, знітившись, вона раптом всміхалась (її очі вже зовсім зникали), тепла хвиля радості затоплювала вашу душу, і ви мимоволі відчували до неї симпатію. Тому я не мала нічого проти їхнього шлюбу, навіть більше,– сподівалася, що Гулд хоч трохи «вилюдніє», і мені легше буде з ним спілкуватися, коли в нього з'явиться дружина, яку я зможу запрошувати в гості і з якою можна буде погомоніти хоча б про дітей та материнські турботи.

Але, як я вже казала, Честер заявив Гулдові, що той шлюб із нерівнею вилізе йому боком, і коли він тепер пішов до Гулда, вони посварилися ще дужче. Гулд кричав, що Честерів шлюб, яким він так пишався, зробив його загальним посміховиськом,– всі тільки й кажуть, що я наставила йому роги, а він, Гулд, переконаний: я тягну його за собою в пекло. Честерові теж урвався терпець, і він наговорив Гулдові чимало прикрого: він сам, мовляв, став притчею во язицех, дозволивши спіймати себе на таке тілище як Дейзі, у якої тільки й того, що молодість та багато сала.

Честер страшенно образивсь на Гулда і навіть підбивав друзів та знайомих не купувати нічого в його крамницях; либонь він і справді зашкодив його торгівлі принаймні на якийсь час. Гроші, щоб виплатити Гулдові борг і влаштувати мені «зміну декорацій», він позичив під чималу заставу в іншому місці, і цей новий борг – понад тисячу фунтів стерлінгів – започаткував його подальші вельми значні фінансові труднощі. Те шикування у Джонсона мені було зовсім ні до чого. Але Честер дивився на цю подорож (куди він послав мене під наглядом тітоньки відразу ж як дістав гроші) як на процедуру мого «лікування».

І я, звичайно, зразу ж розгадала його план. Честер застосовував до мене свою улюблену тактику: «Відклади небезпечне на опісля».

Звичайно, багато людей відкладають на опісля яку-небудь неприємну справу,– лише тому, що не можуть наважитись вирішити її відразу, але Честер підніс це до життєвого принципу. Він міг навіть відмінити мітинг, щоб подивитись, «куди воно повертає», і почекати, доки його конкурент припуститься якоїсь помилки.

Звичайно, все це мене ще дужче розгнівало, і я сказала собі, що його викрути шиті білими нитками й не можуть змінити мого почуття, глибокого й щирого, а тим паче не перекреслять того, що сталося в саду.

35

Несподівано виникла ще одна обставина, яка все набагато ускладнила. Я почала підозрювати, що завагітніла (а строки не полишали сумніву, що завинив тут не хто як Джім), і хоча таке відкриття спершу мене прикро вразило (я зайвий раз переконалась, яку впорола тоді дурницю, повернувшись з вокзалу), воно вирішувало проблему остаточно й безповоротно. «Отже,– думала я,– відступати нікуди; тепер Честер не зможе мене затримувати».

Відтоді розкіш, до якої мені раніш було байдуже, почала на мене безумовно впливати (я знаю, що то був Честерів розрахунок, та мені вже було однаково, я почувала тільки, яка я нещасна). Вона впливала на мене, ніби наркоз перед операцією. Я згадую готель Джонсона навіть не як тюрму, де мені було страшенно тяжко (настрій день у день гіршав, бо я переконувалася, що мої підозри небезпідставні), а швидше як жахливий сон, у якому мені приснився палац, де я змушена виконувати ритуал холодного, величного страждання.

І хоч я ніколи ще не почувалася такою пригніченою, життя все одно здавалось мені трохи стерпнішим від того, що тягар цей я гордо несла по встелених килимами покоях (та ще й у нових пишних туалетах – Честер доручив тітоньці накупити мені дорогого ганчір'я, і я вирішила не заперечувати; вона, як і раніше, була зі мною дуже тактовна й мила, хоч як нелегко їй це давалося), повз численні свічада, звідки на мене дивилась аж ніяк не великомучениця, а жінка в ошатній сукні, яка надзвичайно їй пасувала; а якщо у неї під очима й залягли тіні, то очі від цього ставали тільки виразнішими.

Складалося враження, ніби м'які килими, оксамитові штори та шовкові накидки на диванах та кріслах не тільки приглушують кроки й голоси, але й притлумлюють почуття. Мені було боляче, ніби про себе раз у раз нагадував хворий зуб; його відчуваєш, а проте він уже не хапає за живе.

Та вже за тиждень я почала «реагувати на оточення», як кажуть про хворого, коли він приходить до тями й починає нудитись, не маючи як згаяти час. Я переглядала у ліжку ранкову газету (щоправда, вельми задумливо й засмучено), а за сніданком жваво обмінювалася з тітонькою останніми новинами з Африки чи Китаю; я вже знову починала відчувати те, що всупереч моїй волі завше втовкмачували мені Честер і тітонька Леттер: ми потрапили у самісінький буревій історії, і лише легкодуха нікчема у такі часи може закривати очі на реальність.

Перебування в готелі Джонсона, безперечно, зробило мене «розважливішою». Нема нічого дивного в тому, що багаті люди найчастіше бувають розсудливі. Бо й справді, навряд чи можна бути розсудливішим за моїх родичів кузена Слептона та Коннібера.

І коли одного чудового ранку звідкись раптово виринув Честер (тітонька вмить щезла, пославшись на «одну надзвичайно важливу справу»), я зустріла його, як давнього знайомого.

І навіть не комизилась, коли він запропонував мені прогулятися по Бонд-стріт і купив мені ще одну вельми дорогу сукню. Я вже знала, що Честер не любить, коли відмовляються від його подарунків, він тоді починав одразу бозна-що підозрювати, розглядав мою відмову як особисту образу. Він, очевидно, вважав, що коли я «леді», то мушу любити, щоб зі мною панькались, а надто – щоб витрачалися на мене.

Честер, якщо вже пішло на правду, й сам був не від того, щоб часом широко розмахнутись. Він хоч і не кидав грошей на вітер, як Джім, котрий ніколи про них не думав, але таки любив, щоб кишеня в нього роздималася від банкнот і можна було при нагоді трусонути капшуком, почуваючи себе такої миті королем.

Тим-то я й не відмовилась від сукні. Я подумала: «Такий у нього задум, і не варт сперечатися з ним через дурниці».

Я вже бачила, що наші взаємини стали зовсім іншими. Все, що з нами трапилося, відійшло кудись убік; я хочу сказати, що на це можна було вже дивитись ніби збоку, ніби це сталося з кимось іншим, а при такому куті зору не так уже й важко погодитись з деякими речами, та й обмірковувати все набагато легше.

Я навіть жаліла Честера й думала нишком, дивлячись на нього: «Ну й бідолаха!.. Він собі щось планує, розставляє пастки, кидає на вітер такі гроші – і для чого? Аби лишень удовольнити мене й тим самим зв'язати мені руки. Цікаво, як він зреагує, довідавшись, що я вагітна від Джіма і що йому таки доведеться дати згоду на розлучення!»

36

А Честер, очевидно, вже й не сумнівавсь у своєму тріумфі. Я впіймала в нього на обличчі доволі характерний вираз,– коли він стояв перед моїм кріслом, дивлячись на мене згори вниз. Такий вираз бував у нього, коли він виряджався на мітинг давати бій супротивнику,– вираз людини, впевненої в своєму успіхові, рішучий і переможний: а коли він ішов кімнатою до дзвоника (у готелях Честер неабияк любив демонструвати владу й просто обожнював розпікати обслугу), увесь його промовистий вигляд (у ньому й справді було щось левине – ноги, постава, хода,– він ніби ніс самого себе) наче говорив: «Усі ви надто високо несетеся, вельможні пані та ваші прихвосні,– нічого, я вам покажу, ви в мене потанцюєте!»

Отож я вирішила, що поговорю з ним одразу ж, як упевнюсь у своєму новому стані. Але так випало, що саме того вечора він був зі мною вельми галантний. Честер умовив мене одягти його найулюбленішу й найдорожчу сукню з тих, що він недавно мені придбав,– хоч я й не хотіла,– надто вона була пишна (йому подобалися на мені яскраві кольори, через що дехто небезпідставно закидав йому вульгарний смак) й надто декольтована, особливо для обіду удвох, у готелі, сам на сам; і коли я зійшла вниз, він сказав:

– Люба моя, я ніколи не бачив тебе такою чарівною,– погодься, ми вибрали саме те, що слід,– сукня просто розкішна, а ніби така простенька («простенькою» вона була як для Тарбітона: на ті часи в Екзетері сукні прикрашали шлярками й воланами). Але, звичайно, матерія таки добряча, що то значить макфілдський шовк, ні з чим його не порівняєш – чисто натуральний, без жодної домішки. Так, чудово, чудово... Головне,– тобі дуже до лиця, я вже не кажу про гармонію та шляхетність ліній,– на це мимоволі звертаєш увагу.

Аби ж він тим хотів тільки сказати: «На тебе в цій чудовій сукні, за яку я заплатив такі великі гроші, зверне увагу кожен», а то ж ще й повчав мене (чи принаймні намагався повчати), що простота, чистота, шляхетність та всі інші чудові якості і, можливо, навіть британський шовк (у якому нема підробки, як у тих товарах, що їх привозять здалеку й накладають на них мито) – ідеал прекрасного, і, щоб досягти цього ідеалу, я маю поводитися взірцево.

Ця несподівана спроба прочитати мені мораль (минуло вже понад місяць відтоді, як він ото демонстративно молився у мене на очах) здивувала й навіть розсердила мене: я вже відвикла від такого. До того ж якщо вже я була для нього такою цінністю, то цілком слушно сподівалася,– принаймні мала підстави сподіватися,– що він поведеться зі мною трохи дипломатичніше. Та як там не є, я спалахнула й сказала (щоправда, стиха: неподалік був офіціант),– так, сукня справді чудова, але сама я зовсім не почуваю себе чудово з причини, про яку він, очевидно, вже здогадується. Отже, зволікати далі не можна. Якщо вибори знову перенесуть на пізніше, мені незручно буде й на люди показатись.

Честер у ту хвилину їв шоколадний пудинг, від якого, я знала, йому болітиме живіт (але тоді взаємини в нас були такі, що сказати йому про це я не могла), заговорив, ніби зовсім не почув моїх слів:

– Бетвел і справді капосний виборчий округ, фермери з гір – народ своєрідний. Нинішнього члена парламента мало чорняками не закидали тільки тому, що його якось побачили у Лілмуті в театрі.– І почав пояснювати, як то було б важливо, якби виборці могли побачити нас разом.– Вони люблять, щоб їхні кандидати були щасливі в подружньому житті.

Честер завше дивував мене своїм умінням вибити у мене грунт з-під ніг вдалим акторським ходом, а часом і звичайною нетактовністю. Ці його слова так мене приголомшили, що я навіть не спромоглася йому відповісти; тоді він безжурно посміхнувся своєю променистою усмішкою (може, занадто променистою) і сказав:

– Ти можеш переважити чашу терезів на наш бік – тій герцогині, що взяла на себе виборчу кампанію свого чоловіка, куди до тебе братися!

Звичайно, я відказала, що про це не може бути й мови, але він і далі їв свій пудинг (другу порцію), пустивши мої слова повз вуха. І я, дивлячись на нього, подумала: «Невже він і справді гадає спіймати мене, мов кіт мишу? Невже він гадає, що в мене зовсім немає волі?»

Я не стала з ним сперечатися (не можна ж було цього робити в присутності офіціанта), однак наступного ранку послала по нього (він замовив собі окремий спальний номер) і сказала, що останніми днями мене часто нудить.

– Боюся, Честере, я не помилилась. Бо як ти знаєш,– точніше, як ти цього не знаєш,– коли я чекала на Тома, мене так само нудило мало не з першого дня.

Тільки я хотіла додати, що мені дуже шкода, але тепер ситуація нарешті прояснилася, і ми можемо все остаточно вирішити, як Честер перепинив мене вигуком:

– О моя найдорожча, та це ж чудова новина!

І обережно нахилившись, він ніжно поцілував мене (втім, мені здалося, що той поцілунок, доволі міцний і тривалий, таїв у собі пересторогу чи навіть загрозу) і прожогом зник,– зник, перш ніж я встигла розтулити рота. Не минуло й півгодини, як від нього вже принесли пляшечку парфумів і кілька величезних букетів разом з папірцем, де він писав, що повернеться не раніш як за годину, у нього термінова справа, і він просить мене поки що лишатися в ліжку.

37

Та повернувсь він набагато пізніше, аж пополудні, і вже разом із тітонькою Леттер, пояснивши, що його несподівано викликали у Тарбітон на дуже важливе засідання, і він змушений залишити мене на кілька днів до свого повернення під опікою тітоньки, «в добрих руках». Вони обоє метушилися біля мене так, ніби я була важко хвора, причому стежили за тим, щоб ми з Честером не лишалися наодинці.

Ясно було, що Честер привіз тітоньку з однією метою: змусити мене мовчати. Мене й справді почав розбирати жах; здавалося, Честер спроможний на будь-який ниций і водночас безглуздий вчинок. На разі я не витримала:

– О ні, Честере, цим ти мені не заткнеш рота, це неможливо, це врешті-решт абсурд! І я цього так не залишу, та й ніхто б не залишив!

Честер не міг не чути моїх слів, та замість відповіді він майнув до дверей, кинувши на мене такий лютий і злостивий погляд (повік не забуду!), ніби радо куснув би мене, тільки так, щоб це не заподіяло мені шкоди: я була його власністю, його майном! За мить він зник. Я зірвалася з ліжка й ну одягатись (мені хотілося наздогнати його і сказати, що це ніякі не жарти), але тітонька спитала мене своїм крижаним голосом:

– Може, ти звалиш нарешті пояснити, що сталося? Я коротко все їй пояснила (хоч і не сумнівалась – вона й так усе знала і тільки хотіла втягнути мене в суперечку),– чому не можу лишитися з Честером.

Але тітонька тільки зауважила:

– Он воно що. Ти справді найнікчемніша з усіх молодих жінок, яких я знаю. Та Вудвілли завше здатні були тільки на те, щоб розважатися чужим коштом.

Я відповіла їй – може, й так, хто зна, я й сама від себе не в захваті. Але я кохаю Джіма й завжди його кохала. А Честер поводиться зі мною, як з пришелепуватою, і я не хочу його більше бачити. І взагалі не розумію, навіщо я йому здалася, якщо він ставиться до мене так зневажливо.

Вислухавши все це з гидливим виразом на обличчі, тітонька відповіла, що теж не розуміє, навіщо я потрібна Честерові, але вона й не претендує на те, щоб розуміти чоловіків та їхні смаки, і, зрештою, то його особиста справа, навіщо я йому. Але щодо кохання (важко й передати, яку зневагу й презирство вона вклала у це слово), то їй дуже хотілося б знати, що саме я вкладаю у це поняття. Їй відомо, що таке дружба, вірність родинним інтересам, почуття вдячності, відомо, що таке розумна поведінка і почуття власної гідності, але невідомо навіть, як воно зветься, коли розбещене й ледаче дівчисько, начитавшись бридких романів, вішається на шию першому-ліпшому шмаркачеві, який мав нещастя чи дурість трапити їй на очі? Що б я робила з тим бідолашним Джімом, якби нарешті він став моїм? Бо на що я завше була здатна? Допікати йому своїми химерами й витребеньками!

І, підійшовши майже впритул до моєї софи, закричала мені мало не в обличчя:

– А тепер, напередодні перших у Честера виборів, ти полишаєш його самого на полі бою! Коли це, можливо, його перший і останній шанс! Ти справді хочеш, щоб він його втратив? – І додала по тому дещо вже зовсім приголомшливе.– Я не хочу вдаватися до твоїх почуттів, шкода, як то кажуть, і заходу, але якщо Джім, за твоїми словами, направду щось для тебе значить, ти могла б подумати і про те, які в нього зараз кепські справи і як важливо йому було б мати у парламенті друга.

Тітоньчині погляди на кохання не справили на мене ніякого враження (їй надто не поталанило у цьому, щоб вона могла щось тут тямити), але пристрасть, з якою це було сказано, вразила мене так, що мій власний гнів як вітром здуло – наче хвиля збила хвилю. Я вперше усвідомила до кінця, що в разі Честерової поразки на виборах у парламент винна в усьому буду тільки я.

І справді, думалося мені, чи ж можна покидати його в таку важку для нього хвилину? Та в нього й нема засобів до існування, він живе на мої гроші (точніше, на те, що від них лишилось).

Отож, хоч я тоді й не вірила по-справжньому в Честерову кар'єру (вочевидь, мало хто з молодих жінок по-справжньому вірить у здібності свого чоловіка; вони ще надто зелені, щоб знати: той, хто сьогодні сіряк-сіряком, може зробити завтра блискучу кар'єру), я вдала, що мені зараз все те байдуже і сказала: ну що ж, гаразд, коли вже Честерові так необхідно, щоб ми бували з ним на людях разом, я не заперечую,– хай тільки він не списує потім усе на мене, якщо це погіршить справу. І ще одне: до Орчарду я нізащо не повернуся.

Тітоньку та Честера такий план улаштовував. Вони найняли мені кімнату в одному готелі з морськими краєвидами (мотивуючи це, звичайно, лише моїм «станом»), тітонька переможно посадила мене у поїзд і відвезла туди.

І радість її була не безпідставна (коли не вважати, що найбільш мені хотілося жити якнайдалі від Честера). Що довше я думала, то краще розуміла, як мені важливо (важливо саме для мене!), щоб Честер здобув перемогу на цих виборах. Задля цього я ладна була на все – їздити по вулицях у ландо, посадивши собі на коліна малого Томмі, надписувати конверти, вербувати прихильників серед міських злидарів та орендарів Слептона і пити чаї з Честеровими одновірцями.

А справ уже було вдосталь, бо саме того тижня звільнилося депутатське місце від Тарбітону (у Бетвелі Гулд, що й досі ворогував з нами, зумів таки пропхати свого баптиста), бо їхній представник у парламенті збанкрутував і мусив подати у відставку. Новий вибір, звісна річ, упав на Честера, і ми зразу опинилися в самому вирі запеклої передвиборчої боротьби.

38

Гадаю, нема такої людини, що не брала б колись участі у виборах, але той, хто стинавсь у двобої з противником на «революційних» виборах початку цього сторіччя, коли ми справді вірили, що стоїмо на порозі нового життя, де пануватимуть мир та спокій і де всі будуть щасливі, той і близько не може уявити собі, які тоді бушували пристрасті, як виборці обожнювали свого кандидата і як ненавиділи й зневажали його конкурента.

Для того щоб ви відчули ту атмосферу, в якій ми прожили оті три тижні перед виборами, досить сказати таке: коли давній друг нашої родини ліберал-уніат [7]7
  Ліберал-уніат – прихильник унії Ірландії з Англією, проти чого виступала переважна більшість ірландців.


[Закрыть] містер Моклі виступив у пресі проти пропозиції Честера в ірландському питанні (а ми неабияк розраховували на голоси ірландців), я у прямому розумінні слова відмовилась навіть розмовляти з ним після цього. Коли він усміхнено підійшов до мене з наміром привітатися (я хотіла бути принаймні чемною), моя рука наче сама собою сіпнулася назад, очі глянули на нього так, ніби то було порожнє місце, а ноги (я тремтіла від сорому не менше, ніж від обурення) повели мене геть від нього. А коли Джім почав писати мені шалені листи, де нарікав, що мене до нього не пускають, і він сам приїде одверто поговорити про все з Честером, це пойняло мене жахом.

Першою ж поштою я відповіла Джімові, що благаю його запастися терпінням (бо вже одна моя вагітність свідчила, що я належу лише йому, і що остаточний мій переїзд до нього – лише питання часу). Я детально пояснювала йому, яка критична ситуація склалася зараз у Тарбітоні, і як важливо, важливо для нас обох, щоб Честер переміг.

І хоч мене й справді не пускали до Джіма, я жила в такій круговерті подій, що Джімового обурення я, щиро кажучи, не розуміла. «І чого він панікує? – думала я, біжучи із засідання передвиборчого комітету до друкарні замовити нові плакати проти консерваторів, які закинули Честерові, ніби він наполягає на «націоналізації землі» (так воно й було, тільки вголос він про це не казав, і заяву консерваторів ми вважали брехнею, та ще й небезпечною, бо то загрожувало нам втратою голосів усіх дрібних фермерів).– Невже він не тямить, що таке вибори?»

Справді, ситуація була вельми критична – ці наклепи заподіяли нам чималої шкоди. Ми працювали з раннього ранку до пізньої ночі. Честер виступав разів по десять, а то й більше, на день, нерідко перед публікою, яка зустрічала його посвистом і навіть погрозами викупати в ставку. Але він ніколи не втрачав бадьорості й почуття гумору і якимсь дивом знаходив раду в будь-якій складній ситуації. Жінки, так ті взагалі його мало не обожнювали і, як це не смішно, ревнували його до мене.

Приблизно в цей час (в останні десять шалених днів) я раптом почала ловити на собі співчутливі погляди. Мене повсякчас умовляли відпочити, поберегти себе, обгортали мені плечі хусткою і занепокоєно допитувалися, як я себе почуваю. І я довідалася, що Честерів помічник розповідав усім і кожному «під великим секретом», що я вагітна, і що тільки моя відданість чоловікові й «нашій спільній справі» змушує мене допомагати йому у великій битві навіть на шкоду власному здоров'ю.

Дізнавшись про цей низький і ганебний передвиборчий прийом, я страшенно обурилась. До цього могли додуматись лише тітонька та Честер, бо, якщо не зважати на деяку блідість уранці, по мені ще нічого не було видно.

Я зразу ж пішла до Честера й напрямки спитала, чия це вигадка. Він стояв у під'їзді готелю (саме йшов дощ), чекаючи на коляску, яка мала відвезти його у парк на мітинг просто неба. Він нетерпляче перевів погляд з хмарного неба на мене й сказав:

– Тек (то було ім'я його помічника) вирішив, що це непогана думка. Люди почали пащекувати, що ми не випадково, мовляв, живемо у різних кімнатах.

– Але ж, Честере, ти й сам розумієш, що ми мусимо жити нарізно.

– Не бачу для цього підстав... Та й це породжує дуже небезпечні плітки.

Від такої нахабної заяви мені просто перехопило подих. Навальний розвиток передвиборчої кампанії та щоденне спілкування з Честером у його «політичному амплуа» (якщо він справді був сміливий, то бував і надзвичайно підступним,– якщо траплялася нагода) зайвий раз підтвердили мені, скільки фальшу в наших стосунках, який то цинізм – навіть просто сподіватися на те, що наш шлюб можна «підлатати», коли я чекаю дитину від чоловіка, якого по-справжньому кохаю, і яке це немислиме безглуздя – жити нам із Честером у злагоді й мирі, як колись, ніби нічого й не сталося. Я раптом уявила собі, як Честер знову «любесенько» ставитиметься до мене чи почне розігрувати «доброго татуся», і мені зробилося страшно.

Я спалахнула:

– Невже ти гадаєш, що ми зможемо почати все спочатку?

Честер нічого на це не відповів. А потім зітхнув, знову поглянувши на небо:

– Якщо у день виборів буде отака сльота, ми ризикуємо програти. Найбідніші, особливо старі, побояться вийти з дому в таку негоду, їм просто нема у що вбратися.– І, мостячись у коляску, що саме під'їхала, кинув мені через плече.– Ти розіслала бюлетені?

А коли я прийшла до Тека, і він заявив мені (навіть не подумавши вибачитись), що ця новина може перетягти на наш бік добрячу сотню нонконформістів, які досі вагаються, куди пристати (до них дійшли деякі чутки про наші стосунки), та й взагалі це може відіграти вирішальну роль, я раптом істерично зареготала, чим він був дуже незадоволений, а потім додала, що вже хто-хто, а Честер знає, як з усього здобути користь. Дівчата, котрі в шалі поспіху сортували в сусідній кімнаті бюлетені, вбігли зі склянкою води, й довелося вдати, наче мені млосно, бо інакше я досміялася б до сліз.

А проте наступного ж дня (правда, це вже був день виборів) я сама пішла на такий же низький прийом, розігравши усе набагато спритніше – вийшла з дому вранці така бліда (плюс до всього ще й пудра) і з такими тінями під очима (плюс до всього ще й олівець), аж навіть Честер злякався й наказав мені зараз же лягти в ліжко. Але я відповіла, що не хочу гаяти ані хвилини – їду до робітників-пивоварів; ми не мали певності у їхній підтримці, і я сподівалася, раптом мені поталанить здобути сьогодні ще й їхні голоси,– хай там як, а я родичка Вілфреда, і на заводі мене знали ще дитиною.

Як усім відомо, Честер пройшов, хоча й незначною (як виявив підрахунок) більшістю у п'ятдесят шість голосів. З вигуками та піснями нас ну просто на руках винесли з ратуші; люди – здавалося, їх там тисячі тисяч – ніби збожеволіли; дехто намагався цілувати нам руки, одяг і навіть черевики, й ми мало не сп'яніли від тріумфу, хоч і неабияк втомились того дня.

Опинившись нарешті одні в коридорі готелю, ми й там не могли вгамуватись і, перебиваючи одне одного (нам було чим похвалитися!), говорили про те, який сьогодні чудовий день; я згадувала, як з мене стягли черевички (може, на сувеніри), а Честер знову й знову повторював, що це поворотний пункт нашого життя. До речі, чи не бачила я часом рахунок з друкарні? Й одразу ж, зайшовшись сміхом, почав розповідати про одного зі своїх прибічників, котрий, причепивши до капелюха наш плакатик, потрапив не на ті збори, і його викинули у вікно. Взявши мене під руку, наче щоб підтримати – ми мало не падали з ніг (а у вухах нам ще й досі гриміло бучне «ура», і пливли поздоровлення й вітання, хитаючись на хвилях нашої безмежної втоми,– наче уламки корабля після бурі), він довів мене до моєї кімнати і, зупинившись біля дверей і досі ще сміючись, сказав:

– Я чекав на це двадцять п'ять років.

Та сміх його звучав тепер якось по-новому. І вираз обличчя, наївний і по-дитячому щирий, теж був для мене новий.

– Зараз я признаюсь тобі у тому, чого не знає ніхто. Ще хлопчаком на побігеньках у Бінга, коли я ходив у латаних штанах, я дав собі слово, що здобуду успіх. Я тоді ще не знав, як я це зроблю, але сказав собі, що доможуся успіху, навіть якщо за це доведеться заплатити життям. Я й зараз до ладу не знаю, як воно вийшло. Але знаю, що робити далі. Дай мені лише час...

– Так, перед тобою відкрилися тепер усі дороги,– сказала я.– Мені дуже радісно, що ти переміг.

Я справді дуже зраділа, мені наче камінь з серця спав.

Відчинивши двері до своєї кімнати, я побачила, що Честер має намір піти слідом за мною,– ми обоє стояли вже на самому порозі. Я зразу ж спинилася. «Знову своєї,– подумала я (це здалося мені навіть смішним),– але ні, тепер нічого не вийде, я просто й кроку далі не ступлю, лишуся тут. Який же він дурний попри весь свій розум,– невже не бачить, що ситуація лишилася такою ж, якою була,– проти фактів нічого не вдієш».

Нараз вираз його обличчя різко змінився (я навіть подумала тоді, що він зробив це навмисне), і він глянув на мене такими втомленими й тривожними очима, що на мить здався зовсім іншою людиною, старою і виснаженою.

– Так, я міг би досягти багато чого,– сказав він повільно.– Це великий шанс у моєму житті... Якщо тільки його не прогавити...

І за якусь мить я збагнула, як помилялась, гадаючи, що «ситуація» не змінилась, і «проти фактів нічого не вдієш».

Коли маєш справу з такими, як Честер, факти просто повертаються до вас іншим боком, а що стосується конкретних ситуацій, то політики тільки те й роблять, що змінюють їх.

І я вперше зрозуміла (точніше, відчула),– якщо жорстоко кидати людину й розбивати їй серце в годину поразки, то набагато жорстокіше робити це, коли вона нарешті здобула успіх, якого «чекала двадцять п'ять років».

Я панічно перелякалася цієї думки, але, спробувавши «спертись» на «реальність» своєї любові до Джіма, раптом знайшла там замість любові самі лише спогади про неї; з реального цей факт перетворився раптом на факт історії,– а всі історичні факти дуже швидко обростають усілякими примітками й коментарями (наприклад: «Чи ж ти не розумніший за нього?»),– тож спиратися на цей факт можна було не більшою мірою, ніж на історію взагалі.

А щодо слабкої волі та нерішучості, то я ніколи так і не знала, коли ми виявляємо більшу слабкість – роблячи дурниці, щоб нас не вважали за нерішучих, чи міняючи свої рішення, бо раніше були дурні.

Не стигла я й рота розтулити, або нагадати, що я при надії, як він (раніше за мене зрозумівши, що я здаюся) поклав мені руку на стан, і я вже не могла опиратись – це було б щось неприпустиме, якби Честер прогавив свій шанс.

Я мовчки дозволила йому провести себе до кімнати й покласти на ліжко, нічого не сказавши, коли він замкнув двері; мене охопив такий розпач, що вже не хотілося ні про що думати.

39

Мушу пояснити, що саме сталося того вечора, бо дехто схильний звинувачувати мене в тому, що це нібито я «розбестила» свого бідолашного чоловіка, і не лише духом, а, так би мовити, й тілом. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що люди, які живуть однією родиною чи просто під одним дахом (або навіть і такі, що зійшлися бодай один раз на танцях), якось впливають одне на одного, а чоловік і дружина й поготів. Та Джім, коли я пояснила йому в листі, чом, незважаючи на все, не можу піти від Честера, відповів мені, що зустріч з такою вкрай зіпсованою жінкою, як я, була найбільшим у його житті лихом.

Чоловік і жінка зазнають обопільного впливу. Вони дізнаються про не знані їм раніше думки й почуття одне одного і пристосовуються до них – саме на цьому стоїть шлюб, а шлюб (я переконана) – не лише традиційне співжиття чоловіка та жінки, як вважає дехто, але й певний клімат, бо він змінює і душі їхні і тіла.

Я була у розпачі від усього, що зі мною так раптово сталося, від усього, що загрожувало моєму майбутньому, і хотіла тільки одного: «відкласти Честера на потім», лишитися «на самоті з собою» навіть якщо він поруч, у моєму ліжку. Але Честер, як я вже казала, належав до тих людей (Джім у цій справі був точнісінько такий же впертий, але з іншої причини – нічиї релігійні почуття його не обходили, для нього важливо було завше й в усьому доскочити успіху!), яким не може стати добре, доки вони не відчують, що добре стало й партнерові по любовних втіхах (зрештою, і самому приємно, коли хтось із насолодою робить вам приємне); тож мені раптом захотілося показати Честерові те, що зробив зі мною Джім (досить було й легкого натяку, щоб усе зійшло за випадковість). Наслідок усе перевершив (правда, обох нас від утоми пройняла така нервова гарячка, що ми ледве не знепритомніли). Прийшовши до тями, Честер лише здивувався, навіть затривоживсь, чи не заподіяв він мені шкоди. Але опісля – не знаходив слів, щоб виявити свій захват! І лишень тому (от чого я не могла передбачити!), що сприйняв (так було свого часу і в мене з Джімом) наше цілком «земне» досягнення за божий знак,– мовляв, нарешті ми з ним з'єдналися «в одне ціле».