Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц)

– Можеш, можеш! Він буде вдячний своїй провідній зорі, що взяв тебе, а в якому стані – то вже інша справа, і матиме рацію. Твої родинні зв'язки і п'ять тисяч фунтів – саме той шанс, яким він просто снить.

– Ні, я краще втоплюся!

– Звичайно, можна й це – тоді не зволікай; ну ж бо, доведи діло до скандалу. Я знаю, ти завжди раденька дати крутька. Ох, і всипала б я тобі!

На тітоньку напав такий шал, що сперечатися з нею годі було й думати. Тож я піднялася до себе в кімнату, лягла й одразу заснула, відчувши полегкість, бо від тітоньки вже нема з чим критися. Як і раніш, я була в тому стані самозаглибленості, коли дивишся на життя «зсередини» і переконуєшся, що діло не таке вже й кепське, яким його бачать ті, хто дивиться на це «ззовні». Я з радістю думала, що тітонька, заспокоївшись, так чи інакше залагодить мою халепу.

І справді, не минуло й години, як тітонька збудила мене, наказала не гаючись прийти до тями, поправити зачіску й зійти вниз,– там на мене чекає гість. І не встигла я й справді оговтатись, як вона мало не силоміць завела мене до вітальні, де, наче в засідці, уже сидів Німмо, який ту ж мить, щойно тітонька залишила нас наодинці, підскочив до мене й схопив за руку.

7

Мені й на думку не спадало давати Честерові згоду на шлюб. Та не встигла я й оком змигнути, як він на півслові перепинив мене і, тримаючи за руку, задріботів:

– Я знаю, люба, люба міс Вудвілл, що ви зараз почуваєте. Але дозвольте мені довести вам, що таке справжня любов, любов мужчини.

Після чого він обцілував мені руки й мовив так:

– Не кажіть ані слова, мовчання – знак згоди. О моя найдорожча, моя прекрасна королево!.. Дозвольте мені любити вас, дозвольте дати вам те щастя, на яке ви так заслуговуєте.

Зрозуміло, він хотів випередити мене, не дати розтулити рота, щоб не наразитися на відмову. То був вельми тямущий чоловік, як я незабаром переконалась, він добре знався на людській природі.

І перш ніж я встигла сказати йому «ні» (чи доки я зважувала, що йому відповісти), до вітальні знову рвучко зазирнула тітонька і, відсапуючись, сказала, що для неї велика радість бачити нас у згоді, і вона певна, що ми з Честером будемо щасливою парою.

Німмо потис мені руку (йому вистачило тактовності й глузду не цілувати мене) й прожогом вискочив з кімнати. Я зразу ж спитала тітоньку (навіть не сказавши, що не маю наміру йти з ним до вінця), чи знає він, у якому я становищі.

– Звичайно, знає.

Це вже мене й справді зацікавило (досі я гадала, що для Німмо над усе була його респектабельність), і я спитала, як же він це сприйняв. Але тітонька знову розлютилась і лише процідила:

– Затям, він не дурень, і тим маєш дякувати за це богові. Тримай язика за зубами – і повір мені, він теж мовчатиме, як німий.

Я спробувала уявити собі подумки їхню розмову, і, перебуваючи у такому «філософічному» настрої, знов подумала (а може, цьому якось сприяв і той пікантний стан, в якому я опинилась),– який усе-таки розмаїтий і цікавий мій світ, коли подивитись на нього «зсередини». І вже не пригадую, як саме і за яких обставин я згодилась на пропозицію Німмо (пам'ятаю тільки, що все остаточно вирішив одчайдушний лист Джіммі, де він закидав мені, що це я доконала його своєю впертістю). Хай там як, але за кілька днів усе стало на своє місце, і проблема розв'язалася.

Якої б думки я тоді не була про свою любу тітоньку з усіма її витівками й раптовими нападами люті, озираючись нині назад, я не можу не захоплюватись її розумом і кмітливістю. Подейкували, нібито вона принесла мене в жертву, але це чистісінька вигадка,– тітонька дбала про моє «добро» анітрохи не менше, ніж про майбутнє Німмо. І якщо вона поставила собі за мету порятувати мене від власного мого недбальства, від самої себе, то це мало свій сенс, і навіть було гідне схвалення, бо хто зна, чи судилося б мені стати щасливою,– зважаючи на мою пасивність (або впертість: Джімове звинувачення було не таке вже й безпідставне, ми з ним тоді саме посварилися, і я не схотіла боронитись),– якби мені дозволили «пливти за течією»! Мабуть, я була тоді здатна на все,– і навіть вирішила, що взагалі нема на світі нічого такого, з чим я рано чи пізно не могла б змиритись.

Такий хід думок став для мене дуже небезпечним: власне, не так для мене (наберуся сміливості сказати, що я була б щаслива навіть серед покидьків суспільства), як для моїх родичів, та й взагалі для всіх «політиків». Я навіть подумала: люди, що доходять такого висновку за молодих літ, стають потім «проблемою» для суспільства, а часом і кримінальними злочинцями.

Але ж і прозірлива була тітонька, зметикувавши, у який спосіб їй вивести в люди Німмо (віддавши йому мої п'ять тисяч фунтів) і заодно дати раду мені! То був справжній тріумф тітоньки Леттер, тріумф її «політичного» чуття, коли через два тижні (нас із Німмо повінчали за особливим дозволом) ми вже сиділи з ним у поїзді, що мчав нас у весільну подорож у наш медовий місяць.

Невдовзі я переконалася, що, незважаючи на свою неприхильність до Німмо, бути йому за дружину не так уже й нестерпно. Сидіти в купе «люкс» і милуватися гарними краєвидами було он як приємно, а думка про те, що ми їдемо до Венеції, де я ніколи ще не була, викликала у мене захват. Що ж до моїх подружніх «функцій» на цій стадії, то від мене вимагалося лише одне: бути чемною (і я, звісно, поводилася з цілком чужою мені людиною дуже ввічливо); а мій чоловік ставився до мене приязно й надзвичайно делікатно. Ввічливість у таких випадках найкраще розряджає ситуацію, причому іноді її можна сприйняти за вияв більш ніжного почуття, а бути ввічливим не так уже й важко.

Фактично, як я розумію тепер, мене врятували гарні манери, що їх так суворо прищеплювала мені тітонька. Я не раз читала у французьких романах про душевні муки, від яких потерпають присилувані до шлюбу дівчата, і це мене трохи лякало, проте я, щиро кажучи, не відчула аніякісінької незручності. І справді, мені не запам'яталося нічого подібного,– хіба те, як я, бувало, боялась засмутити мого любого чоловіченька (неважко було помітити, що він хвилювався куди більше, ніж я); я відчула велику полегкість від того, що він узяв на себе цілковиту відповідальність за все й так добре все влаштував.

8

І справді, Честерова мудрість найбільше виявилася в тому, що він узяв на себе геть усе. Він навіть пакував і розпаковував за мене мої валізи (у нього були не лише швидкі й спритні пальці, а й невичерпний запас енергії), був мені за покоївку, допомагаючи одягатись і роздягатись (звісно, до певної межі – він рахувався з моєю сором'язливістю), і навіть пришивав мені гудзики, розчісував волосся й заплітав на ніч коси. Коло мене ще ніколи ніхто так не ходив. Він услуговував мені так, як ото, я читала, у казках про принцес. Честер розумів (це було в ньому наймудріше), що мені часом хочеться побути на самоті, і (попри всі мої запевнення, що я рада не розлучатися з ним цілий день – адже він добре знається на путівниках) лишав мене іноді вранці в ліжку саму, щоб я могла почитати щось із своїх романів чи просто поніжитись, розкошуючи самотністю.

При всьому тому він був делікатний не згірш за деяких жінок, постійно відчував, чого мені насправді хочеться й виконував усі мої забаганки – ненав'язливо, нічим не підкреслюючи значності своїх послуг, розуміючи, що нам не слід змагатися між собою у запобігливості, ми ставилися одне до одного дуже «гречно».

Зазначу, що у нас із Честером були різні релігійні переконання (якщо в мені взагалі було щось релігійне). Відверто кажучи, мене дуже здивувало, коли першої ж нашої шлюбної ночі він почав щось там бубоніти собі під ніс (втім, ми обоє були дуже схвильовані, і я не зовсім певна, чи все я тоді дочула, і чи він сам тямив до ладу, що шепоче), благаючи бога благословити наші взаємини. Це видалося мені таким комічним, що я ледве не зіпсувала справи сміхом. На моє щастя, я була тоді при ньому ще не дуже смілива й лише заднім числом здогадалася, що він і справді молився, під словом «наші взаємини» маючи на увазі саме те, що я вважала принаймні несумісним з молитвою до бога. Пригадую, на ту пору це мене дуже вразило.

Отож протягом кількох наступних днів я раз по раз казала собі, що ця його побожність може обернутися для нас великим лихом (не секрет, що потай душі ми обоє чекали на несподівані прикрощі, отож і ставились одне до одного так запопадливо), а Честер щоразу голосно молився на ніч і вранці (я теж молилася проти ночі, але ж не вголос!), і дещо підслухане з його молитов було для мене чистим взірцем фанатизму. Так, він молився про те, щоб ми не забували господа, не захрясли в зажерливості, не дали, щоб низькі наші бажання здолали наші душі, а хіть – перемогла нашу плоть. Від тих слів (як і від першої його молитви про «взаємини») я ніяковіла, сердилась на нього або починала сміятись; останнє було ще гірше, бо вгамуватися я вже не могла, хоч там що,– наче та школярка, що ні сіло ні впало раптом заходиться від реготу. А мені зовсім не хотілося, щоб він почув, як я сміюся під час його молитов. Щиро кажучи, я вже зрозуміла, що при ньому мені взагалі краще не сміятися,– у нас були різні смаки, нас смішили зовсім протилежні речі.

Так, приміром, одного разу він мало не розсівся від реготу (а Честер уже як реготав, то неодмінно до сліз, до істерики), коли на площі з одного поважного й вирядженого джентльмена вітер зірвав новенького циліндра й пожбурив у лагуну (а мені, на противагу від нього, було шкода бідаху, у нього був такий дурнуватий вигляд; врешті, він вирядивсь отак явно з якоїсь важливої для нього потреби, і мав на це право!); і коли я метнула на Честера аж ніяк не усміхнений погляд, він знітився: «Але, погодься, у цього джентльмена був надто бундючний вигляд»,– наголосивши на слові «джентльмен» і ніби натякнувши цим на деякі забобони, властиві мені й образливі для нього, Честера. І деякий час я почувалася так, ніби ми посварилися, мені було і неприємно, і ніяково.

Крім того, він узагалі ненавидів Італію (а я була від неї у захваті – як там тепло, які насичені кольори!), його обурювала людська злидота, котра на ті часи здавалась мені такою ж природною, як і розкіш, у якій жили мільйонери; для мене це було нормально, і я не розуміла, чому такі дурниці мають псувати нам медовий місяць. Чи не найдужче обурення викликали у нього собори (а мені вони ввижалися напрочуд гарними); він казав, що навіть не сподівався побачити тут отаку гидь.

На його думку, там, крім усього іншого, було забагато святих статуй і канделябрів. Слід зауважити, що католицизм узагалі жахав Честера; він твердив, що всюди, де панує католицизм, панують убогість, темрява, бруд і пригніченість. Я зауважила, що, можливо, вбогому, темному людові саме й потрібна така релігія, яка тішить око,– розкішна й театральна, після чого Честер мало не втратив самовладання. Прибравши урочистого вигляду, він сказав:

– Театральна релігія – це взагалі не релігія... Це абсурд! Існує лише одна справжня релігія – коли людська душа спілкується з богом.

Він висловив цю сентенцію тим особливим, лише йому властивим тоном (пізніше я переконалася: так взагалі говорять проповідники), що я знову ледь не пирхнула від сміху. Та хоч я й намагалася приховати свою іронію, він все одно сказав:

– Даруй мені, але я не можу поступитися своїми переконаннями.

Я поспішила відповісти, що він, звичайно, має рацію, однак Честер ще довго не міг заспокоїтись; щоправда, суперечку ми продовжили, проте кожен з нас почував себе ображеним.

Після доволі обтяжливого для нас обох ленчу (Честер майже нічого не їв: варто йому було хоч трохи розхвилюватись, як у нього відразу зникав апетит) він раптом завів мене до ювелірної крамнички і, незважаючи на моє небажання, купив мені гранатове намисто. Коли я палко подякувала йому за дарунок, бажаючи приховати свої сумніви відносно перспектив нашого подружнього життя (я почувала, що ніколи не зможу замиритися з його релігійною агресивністю), він сказав:

– Я знаю, тобі з дитинства прищеплювали зовсім інші погляди на віру, і, сподіваюсь, ти їх не зречешся й не вдаватимеш, нібито згодна зі мною, коли насправді думатимеш інакше. Не можна цуратися того, у що віриш; особисто я вважаю це за першу заповідь будь-якого вірування.

Я відповіла йому, що, безумовно, згодна з ним; просто мені здавалося, католики теж певною мірою християни. Він відповів, що так воно і є, і що в господа нашого багато різних храмів.

По цій розмові я спіймала себе на тому, що віднині його тривкі й жагучі молитви перестали мене бентежити: я переконалася, що Честер не має наміру накидати мені своїх поглядів чи навертати до своєї віри, не прагне зліпити з мене якусь іншу людину – а саме це найдужче лякає навіть тих, хто найбільше грішить, та й просто нещасних людей.

9

Весь цей час я була втішена тими «успіхами», що їх зуміла досягти у своєму «важкому шлюбі» (хоч насправді все оберталося на добре виключно завдяки Честеровій мудрості й тактові), і що далі, то дужче гнівалася на Джіма. У своїх листах він лише ображав мене, і я нарешті мусила відповісти йому, що не читатиму більше його писань, і хай він не з'являється мені на очі. Несподіваним (але, якщо поміркувати, цілком природним) було інше: моя лють до Джіма зростала разом з його дитям. Я раптом відкрила для себе,– хоча, можливо, мала б знати це наперед усього, якби не була така молода й зелена,– що коли чекаєш дитину, це тягнеться страшенно довго, і вона забирає тебе всю без останку, навіть якщо ти про неї і не думаєш. Вона, так би мовити, живе не тільки у твоїй плоті, але й у твоїх думках і чуттях, непомітно впливаючи на них, міняючи і те, й друге,– особливо коли раптом починає ворушитися й штурхати ніжками. Ці штурхани були ніби уколи, вони ніби говорили: «Це, може, одна з найзначніших подій у твоєму житті, а Джім зіпсував усе – і тобі, й собі самому – своїм егоїзмом та жорстокістю».

І тут Честер ізнову потвердив свою кмітливість чуйним, дбайливим і ніжним ставленням до мене. Він зробив так,– і зовні це мало цілком природний вигляд,– що у червні, коли надійшов час пологів, ми знову були за кордоном і прожили у Франції понад два з половиною місяці; тому газети графства надрукували інформацію про це заднім числом, не подаючи точної дати народження дитини. Звичайно, всім сказали, що пологи були передчасні, що й змусило нас затриматись, але на такій відстані від рідних місць усе сталося тихо й непомітно, зацікавивши хіба що найзавзятіших пащекух. Мене налякала сама дитина – малий був копія Джіма, тільки в мініатюрі; навіть той самий чванькуватий погляд і невдоволений («а бодай тобі!») вираз маленьких, міцно стулених уст. Тому я була дуже здивована, хоча й зітхнула полегшено, коли всі, як один, сказали, що малий вдався у нашу породу.

Якось, годуючи Тома,– а Честер стояв поруч і залюбки милувався (йому це дуже подобалось),– я, не подумавши як слід, зауважила:

– А ніс у нього буде як у Джіма.

Честер зірвався з місця і, позеленівши від люті, скрикнув:

– Не бачу нічого схожого з Леттерами! Всі кажуть, Том – викапаний я, хіба, може, очі, згоден,– твої!

І вийшов.

Це мене дуже вразило. За своє життя я не раз чула (під час тітоньчиних «політичних» балачок) про ті «коники», що їх витинають схожі на Честера люди, і мені на якусь мить стало млосно, так ніби піді мною, кажучи словами міс Бреддон, «розкрилася прірва». Мені раптом здалося, що вся його запопадливість і лагідність – лише машкара, за якою криється щось потворне й дуже загрозливе. Втім, може, саме тому, що це мене до глибини душі вразило, я поспішила сказати собі, що й справді бовкнула зайвого, і то було з мого боку нетактовно. Дитина стала для мене такою великою втіхою та розрадою (хоча й нагадувала про Джіма), що мені зовсім не хотілося псувати собі настрою.

Не кажучи вже про допитливість, яку збуджує в нас перша дитина, і про те, що нас взагалі мало не до сліз розчулює кожна маленька істота (все крихітне – діти, звірята, навіть іграшки), не кажучи про задоволення, яке маєш від простого спілкування з малям (несподівано для самої себе це виявилося дуже приємним принаймні попервах), я справді таки дуже полюбила Тома. Доглядати його була мені велика радість. Не знаю, чом це мене дивувало, може, тому, що я багато чула про жінок, особливо молодих, які не люблять своїх немовлят, а то ще й ненавидять їх до того, що ладні б, здається, задушити в колисці.

10

Ще до нашого повернення додому Честер здивував усіх тим, що «ступив на стезю війни». Він написав листа до газети «Кур'єр», органу радикалів, де назвав муніципалітет «товариством взаємного захвалювання», виставив свою кандидатуру на виборах і вже прицінювався до одного з «шикарних» особняків, що бовванів саме над Палм Коттеджем і звався Орчардом.

Звісно, він хотів платити за дім моїми грошима, але я не була проти. Я з самого початку вважала, що Честер одружився зі мною задля грошей (або принаймні через них), і має на них право, тим більше що він виявив стільки такту, коли йшлося про дитину.

Нарешті, завдяки йому я одержувала давно виплекане у мріях – власну кімнату, де могла зібрати докупи всі свої книжки, зручно розвалитись у кріслі, навіть випалити, як заманеться, сигарету-другу, а головне – не скидати окулярів. А треба сказати, що на ту пору жодна леді молодша п'ятдесяти років не носила окулярів прилюдно; і тітонька, і Джім, і навіть Честер, кожне на свій лад, насилу терпіли мене в окулярах.

Тітонька мала звичай казати: «Зніми цю бридоту, ти схожа в них на сову» (з властивим їй практицизмом вона дійшла висновку, ніби моє обличчя замале, а лоб завеликий для окулярів); Джім, той просто власноруч обережно знімав їх з мене двома пальцями, як знімають з обличчя якусь погань; а Честер тривожно поглядав на мене, скрипів стільцем і після паузи бубонів:

– Хіба ти не бачиш, вони лишають тобі слід на носі? Я певен, це не твій розмір.

Отак я від щирого серця була вдячна Честерові за всі ті блаженні години, коли я розкошувала у затишку своєї нової кімнати. Надто швидко я зрозуміла, чому Бальзак, чи, може, Вовенарг[5]5
  Вовенарг Люк де Клап'є (1715—1747) —відомий французький письменник-мораліст, учень і послідовник Вольтера.


[Закрыть], називав шлюб школою дипломатії; на той час я вже добре знала, що у такому складному й «дипломатичному» альянсі як шлюб слід бути вдячною навіть за звичайну уважність.

До того ж він улаштував так, що після народження Тома ми почали спати окремо, і я спокійно могла вставати вночі до дитини. По суті, я й жила осібним життям, так би мовити, «життям у житті», або, вірніше, «осторонь» життя. Очевидно, через це проходить більшість жінок, коли в них народжуються діти. Якийсь один бік їхнього побуту стає осібним; дні заповнюються турботами, нехай і численними, але надто дрібними, щоб чоловіки могли ділити цей тягар з жінками; міняється навіть розпорядок дня,– і, як на мене, в цьому нема нічого дивного. Кожен з подружжя живе тоді своїм життям, лишаючись самим собою й одержуючи задоволення одне від одного.

Проте не скажу, щоб я була дуже задоволена своїм чоловіком: мене, як і багатьох інших, він обурив своїм листом у «Кур'єр», а головне – наміром розповсюдити у Тарбітоні брошуру, написану у ще нестриманішому й лайливішому тоні.

Писав він його кілька днів, і, скінчивши, попросив мене висловити про нього свою думку. Вважалося, що я добре володію стилістикою англійської мови, зокрема, Честер вельми цінував моє знання граматики.

Тепер я розумію, що нічого особливого у тому памфлеті не було. Він просто був жвавіший стилем, а головне,– для такого містечка, як Тарбітон, то було на ті часи щось нове.

Але ж і я доти не бачила нічого схожого на той памфлет. Думки мої ішли приблизно так: «Все це брехня,– від першого слова до останнього. Треба ж вигадати – ніби муніципалітет лише й думає, як йому «тримати бідних у злиднях»!

Воно й справді, з погляду людини, непричетної до політики, все у тому памфлеті було брехнею, та ще й Честер люто нападав там на моїх друзів, наприклад, на майора Фрієра, що саме обіймав тоді у нас посаду мера.

Перелякана, я вже уявляла, яка буча здійметься в місті через той памфлет (мені було страшно, що цей скандал занапастить Честерову кар'єру на самому її початку), і задавала самій собі питання: як могло статися, що мої п'ять тисяч фунтів обернули цього доброго, лагідного, поштивого й вельми порядного клерка з контори Бінга на доволі агресивного заколотника.

Та не встигла я сказати про його писанину й кількох критичних слів, як він вихопив її у мене з рук, подер на шматки, почервонівши при цьому так, що мало не луснув.

– Даремно я це тобі показав,– мовив він нарешті лагідно (хоч я бачила, як тремтіли у нього руки); – але я вважав і вважаю, що ці бідняцькі квартали – наша національна ганьба!

Я почала була пояснювати, що моє обурення викликають лише деякі його тези: йдеться про свідому брехню, адже всі знають, що це не так,– про твердження, які легко заперечити і які лише скомпрометували б добре Честерове ім'я. Замість відповіді він перепросив, що звернувся до мене з такою справою, бо певен: мої «істинні симпатії були й будуть на протилежному боці».

Спершу я подумала, чи не удає він «невинно ображеного»,– поза, якої ми раз у раз прибираємо, та ще й хизуємося своєю ображеністю, коли хочемо показати, що нас зачепили за живе, але ми все одно не поступимося власною гідністю. Проте коли я обурено заявила, що ніхто не давав йому права говорити такі речі, Честер ізнову неабияк розхвилювався і сказав, що він мені не дорікає, але – «звичайно ж!» – я завжди була по той бік барикад,– моє життя і моє виховання були зовсім інакші. І, звісно, мені невтямки, що таке справжні злидні!

– Ти не знаєш, що таке класи! – кричав він (і я побачила– його аж трясе від збудження).– І не розумієш, які ми з тобою різні! Та що вдієш,– тобі рідніший перший-ліпший негр,– коли, звісно, він багатий, коли він негр-джентльмен,– аніж Білл Коуд (він мав на увазі садівника Білла, що приходив раз на тиждень доглядати наш сад). Для тебе я хам, ніщо (обличчя йому засіпалося так, ніби він збирався заплакати). Ні-ні, це несправедливо! Це неправда! (Він простяг руку й торкнув мене за груди, ніби кажучи: «Пробач...»). Але саме так ти усім своїм єством відчуваєш.

Я, звичайно, хотіла заперечити, сказати, що він верзе казна-що і що все це чистісіньке безглуздя. Найдужче мене зачепило те, що Честер зараховує мене до іншого «класу» (бо ж я чудово розуміла: він таки має слушність).

Та не давши мені мовити й слова, Честер прожогом вибіг з кімнати (зібгавши у жмені подертий на клапті памфлет, через який ми пересварилися), і я побачила, що він і справді ладен заплакати.

Та коли я вийшла до обіду, він був дуже ввічливий (хоч і не спускав з мене пильного ока), обсипав компліментами й жартував. Я відчула, що цього разу незручно було не йому, а мені.

Тому й вирішила: надійшов час поставити все на свої місця. Мені здавалося неможливим жити й далі з ним у шлюбі, коли він підозрює, що я його зневажаю. Вирішивши, що настала слушна мить (навряд чи зараз він почав би розпалятися), я спробувала довести, що відносно моїх поглядів він помиляється,– ніякої класової різниці між нами я не відчувала й не відчуваю.

– Може, й так,– цілком серйозно відповів Честер,– але вона існує. Це одна з тих причин, чому я хотів з тобою одружитись. Мені не потрібні дівчата з бідних кварталів, я завше хотів мати за дружину справжню леді, і я її взяв.

Помітивши, що таке трохи дивне визнання знітило мене ще дужче, він додав (і тут мені раптом здалося, що він справді глузує):

– Ось бачиш, коли б я був джентльмен, я б цього не сказав, але така вже у мене вдача – різати правду в очі, яка вона не є прикра.

За тиждень памфлет вийшов друком точнісінько в тому самому вигляді, в якому Честер мені його показував,– усі брехливі вигадки великими літерами,– і зчинив куди більшу бучу, ніж я побоювалась.

Але саме завдяки цьому Честера обрали до муніципалітету, і місцева влада ризикнула висунути його кандидатуру до нової ради графства.

11

На ту пору суперечки про «клас» були для Честера свого роду манією. З будь-якого приводу, а то й без нього, він умить ярився й починав доводити, нібито існує якась «таємна змова з метою тримати народ у ярмі, щоб кожен знав своє місце». І не забував додати: його, мовляв, і самого мало не затерли,– він чекав аж до тридцяти п'яти років, доки, нарешті, випадково йому всміхнулося щастя. Я почала по змозі уникати балачок на цю тему,– і все одно ми якось мало не посварилися. Власне, я гадала,– таки посварилися. Тоді я ще не знала, що з Честером посваритися непросто. Коли я звинуватила його в тому, що він зацькував мене через оту класову приналежність, він зразу ж вибачивсь – і того самого дня знову взявся за своє.

Якби він раз у раз не давав мені доказів своєї любові, я могла б подумати, що Честер мене ненавидить. Лежачи в моїх обіймах, він розповідав, як йому свого часу аж руки свербіли «задушити оту стару відьму з Корта», коли вона приходила до його матері «з різдвяними подарунками». А він же чудово знав, що «стара відьма»– то наша родичка Мері Слептон, «тітонька Мері».

Складалося враження, що він ображає мене зумисне: Честер любив напружені ситуації. Вони його збуджували. І тепер, озираючись на минуле, я бачу, як наївно було чекати від чоловіка, не схожого на інших, щоб він поводився, як усі.

А тоді, через оті вибрики, він здавався мені диваком (навіть коли зважати на його класову приналежність), людиною, по-своєму не зовсім здоровою, і тому, як усі ненормальні, гідною жалю й співчуття.

Я відчувала також якусь незручність, навіть вину,– це почуття знайоме, мабуть, кожному, хто належить до панівного класу. Тому я намагалася всіляко допомагати Честерові і дуже раділа, коли він просив мене переглянути чернетки його майбутніх виступів чи послухати, як він говорить.

Він завжди цікавився моєю думкою: чи здатна його майбутня промова «взяти за живе», чи влучні в ній порівняння та образи. І вважав мене за кращого критика, ніж тітонька Леттер, яка над усе любила моралізаторство.

– Спіч,– казав Честер,– не повинен повчати, він має надихати людину!

12

Ніщо так не захоплює, як причетність, хай навіть не безпосередня, до перших кроків громадського діяча (чи то співака, чи політика: для них головне – справити враження на публіку, тобто на громадськість, а заздалегідь важко сказати, як вона їх сприйме і що саме їй сподобається); і тепер, коли Честер справді став кандидатом до ради графства й часто виступав з промовами перед натовпом (ради графства щойно тоді були засновані – до них обирали майже так, як нині до парламенту), я, слухаючи його, не могла всидіти на місці від хвилювання.

Звичайно, взаємини між нами були й далі напружені, бо я відчувала, що Честер сприймає всіх (та й мене) як своїх ворогів, і це дуже бентежило. Я впадала у відчай, коли на Честерів жарт (хоч його ми обоє так старанно підготували) ніхто з публіки не сміявся! Щоки мені палали тоді так, що доводилося нахиляти голову, аби, не дай боже, хто не помітив. А яка то була мука чекати, доки йому зааплодують! Може, саме тому, що таке гнітюче було чекання, поки люди почнуть нарешті аплодувати Честерові й викликати його (а з часом з'ясувалося, що він дуже гарний промовець), я не могла вгамувати сліз,– і, що вже зовсім недоречно, ладна була кинутись йому в обійми й сказати, як блискуче він виступав.

А того дня, коли Честера обрали до ради графства, і у Тарбітоні на його честь відбувся мітинг, і ми обоє наче сп'яніли від численних вітань, мені здалося, що в серці моєму й справді прокинулось якесь почуття до нього. Може, того вечора я його справді кохала,– була вдячна йому за те, що муки мої скінчились, і можна більше не переживати за нього.

Звичайно, я з полегкістю подумала, що тепер, досягши своєї мети, він нарешті отямиться й не буде таким нестерпно «важким».

Тітонька Леттер, якій Честер доти не дуже подобався, була тепер від його перемоги на сьомому небі. Зрештою, Честер завдячував їй свою кар'єру більше, ніж будь-кому, і ніколи цього не заперечував. Єдиний з усіх її протеже, він не лише виправдав, а й перевершив усі ЇЇ сподіванки. Вона тепер мріяла якось пропхнути його у парламент (ми всі, навіть Честер, вважали, що це вже занадто!) і всіма правдами й неправдами намовляла кузена Слептона та ще одного нашого родича, Вілфреда Коннібера, запропонувати його кандидатуру лібералам. Гадаю, вона навіть мала план, заручившись їхньою підтримкою, зробити мого чоловіка членом правління Бетвельської земельної компанії, де обидва кузени були за директорів.

Згадую про це тут лише тому, що існує легенда, ніби Честер уже тоді «запродався» капіталістам, особливо Конніберові. Насправді ж, Вілфредові на ту пору Честер страшенно не подобався, та й сам Честер категорично відмовлявся з ним спілкуватися, бо той мав прибутки від продажу спиртного (виробляв пиво); так само навряд чи міг Честер виявляти шану Слептонові,—той же був лендлорд і власник мало не половини тарбітонських земель. Честер відмовлявся від усіх запросин до Слептон-Корту, а мені не дуже хотілося кликати Слептона до нас в Орчард, бо в Тома різалися зубки і він тепер часто плакав.

Але таке ставлення Честера до моєї рідні не вельми мене тривожило; дуже скоро я помітила, що можу аж ніяк на це не реагувати. Отож, кажучи щиро, я (сама не знаю як) погодилась на ту «неймовірну» ситуацію, коли Честер навіть у найінтимніші моменти дивився на мене як на класового ворога.

Вище я вже сказала, що іноді мені здавалось, ніби в моєму серці прокидається любов до Честера як до чоловіка, і це мене дуже тішило. І хоч я вже знала: для шлюбу іноді досить і звичайної вихованості,– тепер, несподівано для самої себе (очевидно, тримаючи мене в постійній напрузі, Честер мимохіть збудив у мені почуття невдоволеності) я зажадала щастя. Тепер я все частіше уявляла собі, яким приємним має бути подружнє життя у тих, хто «по-справжньому» кохає одне одного.

І от саме такої пори до нашої садиби у Палм Коттеджі завітав із свого полку Джім.

Я зустріла його там випадково (а він умисне підстерігав мене) й зразу ж відчула до нього щось схоже на огиду. Він перетворився на такого собі офіцерика-джигуна, дуже пишався собою й анітрохи цього не соромився.

Джім помітно погладшав (на той час він був шести футів на зріст – вимахав угору ще підлітком, тоді він довго хворів), очі йому, здавалося, поменшали, а великі руді вуса жахливо псували його виразні губи.

Він одразу ж накинувсь на мене, заявив, що мій шлюб не більш як «продаж-купівля», і він, Джім, може довести, що Честер перевіряв у юриста, чи справді дядько Вудвілл залишив, мені спадок, який стане моїм, коли мені виповниться двадцять один рік або коли я вийду заміж. Він, мовляв, і взяв мене тільки тому, що розраховував на «мої грошенята, які допоможуть йому попервах у його брудних справах і дадуть змогу видертися нагору». Він, Джім, не побоїться й у вічі сказати це Честерові.