Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

Проте хочу підкреслити інше: в усіх цих «оборудках» не було нічого «ганебного»,– зацікавлені сторони просто робили послугу (чи віддячували) своїм друзям. Але знову таки всі так звані «факти» не мають нічого спільного з істиною. Звичайно, і тітонька, і лорд Слептон лишилися у виграшу від того, що Честер зняв в оренду «жовтого слона». Звичайно, у тітоньки була певна ставка на Честера, який, сподівалась вона, використає весь свій вплив, щоб допомогти всім Леттерам (саме тоді вона як могла натискала на нього, щоб він прилаштував де-небудь Джіма на дипломатичній службі, а Боб продав мені старі Джімові пожитки). Проте в жодному з цих задумів не було нічого недозволеного, нічого хижацького. Навпаки, все робилося дуже приязно, по-дружньому, і засвідчувало, що Честера прийнято у родинний клан.

У свою чергу, і Леттери були тепер цілком до його послуг. Не кажучи вже про те, що зробила для нього тітонька (усі родичі дивились на мої гроші, як на своєрідний «внесок» у Честерове майбутнє), Слептон і Коннібер почали тепер ставитись до нього зовсім інакше, і самі запропонували йому посаду члена директорської ради «Бетвелської корпорації з продажу земельних ділянок». Честер відмовився: ця корпорація, крім усього, володіла ще й шинками,– але хіба вони не дали йому змогу одержувати близько тисячі фунтів на рік?

Звичайно, Честер міг би відмовитись і від «слона з Челсі», ніхто на нього за це не образився б. У порядних родинах такі «угоди» укладають так само легко й просто, як і порушують. Проте ми якось не взяли до уваги, що Честер ніколи не належав до порядної родини, принаймні до такої, що має широкі зв'язки і може платити за послугу послугою. Він зовсім не розумів нашого кола. Тому попри всі Честерові жарти про парасолю тітоньки Леттер йому повсякчас увижалося, що за його спиною всі плетуть проти нього інтриги, і він був переконаний, що має повне право (на противагу!) послуговуватись інформацією Бутема. Тим часом Бутем ставав усе нахабніший. Він примудрився поцупити з поштової скриньки і «помилково» розпечатати єдиного листа, що прийшов мені за ці роки від Джіма,– листа дуже роздратованого, де Джім просив мене не встрявати в його справи, досить з нього Боба; отак Честер дізнався, що ми з Бобом радились, як зробити Джіма управителем у Бакфілді.

Якось увечері, коли ми сиділи у вітальні, він раптом присікався до мене:

– Отже, сер Роберт хотів би зробити капітана своїм управителем?

Він страшенно радів, коли йому вдавалося приголомшити мене своєю поінформованістю; у такий спосіб йому хотілося показати, яка то небезпечна річ – замишляти проти нього щось лихе. Цього разу він і справді заскочив мене зненацька. Я вся зайнялася як маків цвіт й відповіла вельми роздратованим тоном:

– Це тобі Бутем розповів? Я бачила, як він підслуховував біля телефону.

Тепер уже Честерові довелося пекти раків, він спалахнув і неабияк розсердився:

– Вибач,– процідив він,– я ж не міг знати, що в тебе завелися секрети від мене.

– Боже, які секрети! – заперечила я.– Звичайна річ! Просто ми з Бобом хочемо нарешті прилаштувати Джіма.

– У Бакфілді!.. А я гадав, серові Роберту потрібен досвідчений управитель.

– То ж бо й воно! А у Джіма нема ні крихти досвіду!

Тут Честер ізнову напосівся на мене:

– Щось надто часто сер Роберт почав приїздити до міста радитися з тобою.

– Та я не бачила його вже кілька тижнів!

І почервоніла по тих словах ще дужче, бо сказала неправду, і це було мені неприємно. Більше того, Честер теж знав, що це неправда.

– Даруй,– кинув він,– але мені сказали, що він заходив до нас у понеділок, саме як я був у парламенті.

Мені лишилося тільки вдати, ніби це вискочило мені з пам'яті.

Я й сама не знаю, для чого мені знадобилася ця непотрібна й до певної міри небезпечна брехня. Пригадую, якось нас із Джімом застукали в корабельні, куди ми залізли подивитися на нову шхуну (ми тоді плекали план завести власну шхуну, коли підростемо), і Джім, котрий взагалі ніколи не брехав, одразу ж вигадав якусь неймовірну історію (ніби ми заблукали, шукаючи собаку), а я його палко підтримала. Коли помічаєш, що за тобою стежать і постійно в чомусь підозрюють, мимоволі починаєш говорити неправду. Очевидно, причина в інстинктивному протесті людини проти зазіхань на її свободу. І, щиро кажучи, мені тепер доводилось дуже стежити за собою, щоб зайве не дурити Честера на кожному кроці.

Я умовила Боба не ходити до нас, бо Честер ставився до нього зневажливо, а я не могла змиритися з тим, що таку добру й щиру людину, як Боб, зневажає такий крутій, як мій чоловік. Ще тоді як Боб відвідав нас уперше (коли прийшов поздоровити Честера з тим, що той одружився «з найчарівнішою з усіх моїх родичок»), Честер присікався до мене:

– Хотів би я знати, що він думає робити в житті, цей типчик?

– Він непогано знається на мистецтві... Принаймні на ранньому італійському Ренесансі.

– А-а, то він ще й пописує?

– Ні, поки що нічого не написав; Боб вважає себе недосить обізнаним, але матеріали на книжку збирає.

– Але ж йому, певно, вже під сорок?

– Лише тридцять шість.

– І щоб отак жити!

– Облиш, Честере, він дуже симпатична людина.

– Це не так вже й важко – бути симпатичним, коли отримуєш чотири тисячі фунтів річної ренти й не сушиш собі голови ніякою відповідальністю.

І він обурено заговорив про таких людей, як Боб, що гребуть «величезні прибутки» зі своєї маєтності, а самі нічого не роблять ні для свого краю, ні для держави, яка переживає нині чи не найтяжчу кризу за всю її історію. «Варто лише поглянути на них,– казав він,– і починаєш розуміти, чому сталася французька революція! Французькі аристократи теж були симпатичні люди, мало не найдобріші з усіх, хто будь-коли прикрашав собою нашу щасливу планету, але то все був звироднілий непотріб». Одне слово, Честер сів на свого улюбленого коника, і я навіть не спитала в нього, чи ж слушно стинати людям голови лише за те, що вони симпатичні. Тож я й сказала собі подумки: «Таж він і не пробує зрозуміти Боба з його почуттям родинного обов'язку щодо Бакфілда чи з його потягом до мистецтва; ні, він вважає за краще виголошувати нищівні промови проти його класу в цілому. Він грає в політику навіть із самим собою».

45

Мушу визнати, я й справді частенько бачилася тоді з Бобом. Але зовсім не тому, що фліртувала з ним чи мала на думці щось лихе проти чоловіка. Просто Боб був мій давній приятель, і наші з ним зустрічі давали мені змогу бодай на часину вислизнути з атмосфери такої гнітючої і так густо насиченої випарами підозр, що я мало не задихалася в ній.

Боб був чистий, як скельце, й органічно не здатний на обман. Він і тепер був викапаний Джім, з тією ж «кавалерійською поставою»; от тільки маленькі оченята й довгий ніс дуже потворили його обличчя. Але і вдачу він мав зовсім інакшу – лагідну й терпиму. І не страждав, як Джім, від внутрішніх суперечностей. Він був навіть занадто скромний і постійно іронізував над собою. Я могла б залюбки закохатися в Боба, мені не раз спадало на думку, що саме він і мав би бути моїм єдиним чоловіком,– нам тільки треба було знайти одне одного в слушну годину, та ще якби й він закохався в мене. Але він ніколи не був у мене закоханий, і головне,– ніколи я не була йому потрібна (втім, як і нікому на світі!). А я,– принаймні так мені здається,– належу до тих жінок, яким конче треба бути комусь потрібними...

Звичайно, я дуже раділа, коли Боб приїздив до мене порадитись про Джіма й про свої особисті плани. Мені було добре з ним, приємно було почувати, що навіть думки наші течуть єдиним родинним річищем, і я, навіть не знаючи, про що він зараз заговорить, уже наперед погоджувалась, і щось в мені промовляло: «Атож, саме так, я теж такої думки!» Найдивовижніше, що нічого подібного я ніколи не почувала у товаристві Честера чи навіть Джіма.

Я й досі пам'ятаю ті надзвичайно дорогі мені весняні дні; тепер здається, що всі вони були сухі й теплі (хоч це, мабуть, не так); небо, правда, вкрите хмарками, але ті хмарки білі, чистенькі, наче щойно випрані,– сонце, пробиваючись крізь них, кидає на землю яскраві, ніби вичищені до блиску промені; круглоголові дерева пустили вгору кумедні паростки й стали схожі на зграйку казкових Попелюшок у танці; Темза ряхтить ряботинням, і вода в ній здається чистою і прозорою, а трава така соковита, м'яка й ніжна, ніби росте в якомусь особливо казковому світі, створеному виключно для сентиментальних прогулянок і розмов... Я спиралась на Бобову руку (тоді мені вже було важкувато ходити), і ми журливо говорили про Джімову любов до кульгавих лошат і про жахливий стан бакфілдських дахів та ринв. Боб знову й знову повторював, що родовий маєток – то фамільне прокляття, і я з ним погоджувалася; це справді так, особливо якщо станеш сам рабом цього маєтку. Отже, він повинен стерегтися цього! Боб заперечував, мовляв, Джім і обидві Мері (тітонька Леттер і тітонька Слептон) повік йому не подарують, якщо він продасть Бакфілд, і він боїться, що й сам собі цього б ніколи не подарував. Усі Леттери жили там до самісінької смерті мого батька, й робили те, що їм належить робити; та й завжди страшно втратити щось безповоротно.

Це почуття було мені дуже знайоме. Ми розмовляли з Бобом довго, цілими годинами допитуючись у самих себе і одне в одного: може, ми й справді вироджуємося, як вважають Честер і його друзі, може, наше «виродження»– ніщо інше, як почуття обов'язку перед тим, що давно вже втратило свою життєздатність, і Боб знову й знову підкреслював, що найбільшим його нещастям було те, що він старший син, тому й не може тепер стати професором чи художником.

Якось у парку, коли я вмовляла Боба продати Бакфілд, інакше маєток занапастить йому життя (ми вже разів з двадцять обмірковували цю проблему), Боб раптом посміхнувся й сказав, підкинувши вгору монету: «Орел чи решка?» Вийшло, що треба продавати. Тоді він сказав: «Два з трьох!»– і знову йому випало продавати Бакфілд. Проте нам все одно від цього не полегшало, ми боялися, що, обірвавши усі зв'язки з минулим, Боб почуватиметься неприкаяним. Звісно, він так ніколи й не зваживсь на продаж.

Пригадую, всі наші розмови були сумні, наче над ними тяжів лихий фатум; ми й справді дожили до такого віку, коли починаєш розуміти, що доля – збіг обставин, змінити які можна тільки на гірше. Та попри все я здивувалась і була прикро вражена, коли Боб надіслав мені одного разу телеграму, що не зможе прийти (у нас були квитки на Пекмана), бо змушений негайно виїхати «у справах» за кордон і бозна-коли повернеться. Після того я не бачила його кілька років. Виявилося, Честер зателефонував Бобові і заявив йому, що той надто часто зі мною бачиться, і що він, Честер, цього «не потерпить»; але дізналася я про цей його вчинок мало не через рік.

46

Люди, що у всьому вбачають лише інтриги, як правило, самі їх і плетуть; та й життя їхнє, можна сказати,– суцільна інтрига. Розпочинаючи будь-яку справу, вони, крім очевидної, неодмінно мають ще й приховану мету. Якщо говорити відверто, майже всі, хто приходив до нас (передусім молоді члени парламенту), по вуха захрясли в інтригах (втім, може, у політиків це річ природна?); хай би де що скоїлося – вони всюди шукатимуть «знаку майбутніх подій». І коли ви запропонуєте їм, наприклад, морозива, вони почнуть ламати голову підозрами, яку ж таку інтригу ви намислили, яку мету переслідуєте. Не стверджую, що Честер був достеменно такий, але, як мені довелося згодом переконатися, він справді розглядав життя виключно як «співвідношення сил», що перебуває (подібно до міжнародних взаємин) під впливом усіляких «міроприємств» та «дипломатичних акцій». Якщо йому чогось було від мене треба,– ну, скажімо, щоб я пішла з ним на черговий їхній нудний обід (а мені ці обіди стояли вже поперек горла, я навіть погладшала від них), Честер, ні слова не кажучи про запросини, починав з того, що дарував мені квіти й шоколад.

З іншого боку, коли я поводилася з ним «ніжно», він неодмінно водив мене у ресторани чи віддячував якими-небудь подарунками. Звичайно, так роблять й інші чоловіки,– я хочу наголосити лише на тому, що для Честера ці знаки уваги були не звичайним виразом вдячності чи любові, а тільки своєрідною формою його складної «політики». Отак він обплутував мене моральними зобов'язаннями, готуючи грунт для делікатних неофіційних переговорів, підводив до відновлення дружніх взаємин чи йшов на «розрядку», тобто на послаблення напруженості.

Марно було б звинувачувати людей типу Честера в хитрощах чи підступності; вони переконані, що так і тільки так має поводитись розумна людина, принаймні коли не хоче пошитися в дурні.

І ось коли Честер раптом знову зацікавився нашими планами щодо Джімового майбутнього і запропонував виплатити його борги й таке інше, він перш за все зажадав від тітоньки Леттер повної таємниці. Навіть я не повинна була про це знати. З Джімом найбільшою заморокою були, звісно, борги, він завинив близько двох тисяч фунтів, понад тисячу з яких —«борги честі»– треба було виплатити букмекерам та Джімовим напарникам по грі на перегонах.

Джім наполягав, щоб ці борги було виплачено в першу чергу, а стайні, банки й крамарі можуть почекати. Ні про які інші плани, де не йшлося про першочергову виплату грошей букмекерам та клубним його приятелям, він і слухати не хотів. Їм треба повернути все до останнього пенса, інакше йому, Джімові, хоч ніколи не потикайся до Англії.

Тітонька Леттер і Боб це розуміли й намагались заплатити і тим, і іншим, обіцяючи згодом розрахуватися з усіма повністю.

Але тепер Честерів адвокат запропонував новий хитромудрий план: Честер обіцяє виплатити всі борги – за умови, що тітонька та Боб поставлять Джімові ультиматум. Або Джім порушить клопотання про посаду колоніального урядовця десь в Африці, або вони негайно припиняють йому виплату утримання. Водночас Честер через одного з прихильників ліберальної партії (вельми заможного фабриканта-миловара, який мав чималий вплив в урядових колах) спробує домогтися, щоб у разі Джімового клопотання про посаду він, незважаючи на свою підмочену репутацію, одержав позитивну відповідь. Та коли тітонька заперечила, зауваживши, що клімат Західної Африки (її тоді називали «домовиною для білих», часто так і бувало насправді) вб'є бідолашного Джіма, Честер повіз мене на тиждень до Парижа й купив мені розкішну діамантову діадему. Метою поїздки було не лише розлучити мене з тітонькою, Бобом та Джімом, але й здобути мою підтримку.

І коли, вперше почувши про цей план, я теж запротестувала (важко й уявити собі, як пережила б я Джімову смерть!), Честер мало сказати розчарувався,– у нього був такий ображений вигляд, ніби я вчинила підлоту. І погляд, і голос його зразу ж посумнішали; того вечора він особливо ревно молився про прощення —«як прощаємо ми тих, хто погрішив проти нас»; здебільшого такі слова завше стосувалися мене.

Навіть тепер, коли збігло стільки років, я не знаю всіх подробиць того плану, вигаданого лише з метою витурити Джіма з Англії, вислати якнайдалі і без вороття. З цього приводу було стільки телефонних дзвінків, зустрічей та джентльменських угод, що навіть тітонька з Бобом не сказали б напевне, хто кого ошукував. А вирішилося все раптово: стало відомо, що Джімові загрожує арешт (я, відверто кажучи, й досі підозрюю, що поліцію навів на слід котрийсь із Честерових поплічників),– серед інших речей Джім віддав у заставу несесер, за який ще не встиг заплатити власникові.

Кожен з нас, родичів, розумів, що засуджувати за це Джіма просто нісенітниця: він ніколи не пам'ятав, за що заплатив, а за що просто не встиг. Всі речі він ділив на конче потрібні (наприклад, чотири нові костюми щороку) і на ті, без яких він міг обійтися (наприклад, без другого несесера чи без старовинних меблів). Але пояснювати це Честерові було марно. Коли йшлося про мораль, Честер мовчки вислуховував мене й нічого не відповідав, ніби кажучи всім своїм виглядом: «Не тобі про це говорити. Питання досить принципове, і вирішувати його може лише людина з несхибними принципами».

А Честер, як я вже казала, дуже твердо дотримувався своїх принципів: щоправда, нічого іншого йому й не лишалось,– інакше він би заплутався у власній «дипломатії». І, звісно, тепер він (точніше, не він сам, а Честерів адвокат через Бобового адвоката) зумів так залякати Боба й тітоньку (і навіть наполохати самого Джіма!), що все було узгоджено вмить. Джім дав слово виїхати до Африки й навіть погодився, щоб його борги сплачували частинами, по десять шилінгів з фунта. Ми зібрали гроші, щоб вирядити його в дальню дорогу (всі, крім тітоньки Леттер, яка, продавши заради Джіма обидві ферми,– адже вона дала йому освіту й утримувала в роки війни,– саме під цей час мало не на смерть з ним посварилась, бо він склав візит тітоньці Слептон, ані словом не попередивши про це її, тітоньку Леттер!), і він поїхав до Африки в чудовому настрої, прихопивши автоматичну гвинтівку, пару нових дубельтівок, двоє сідел та з добрячий тузінь ключок для гри у поло.

Джім був на сьомому небі від щастя – адже він сподівався нарешті виплутатися із своїх боргів. Минув ще не один місяць, поки з'ясувалося, що у поняття «борги» Честер і не думав включати «борги честі». До того ж його адвокат зумів так роздратувати букмекерів, натякнувши їм, що всі вони шахраї, а бідолашний Джім – їхня жертва, що у Джіма були тепер усі підстави не поспішати з поверненням до Англії. А саме цього, свідомо чи ні, і домагався Честер.

47

Вас може зацікавити, яким чином Честерові вдалося сплатити,– принаймні частково,– Джімові борги, та ще й купити мені у Крійона діамантову діадему. Ще до цього наші фінансові справи круто пішли вгору. Саме тієї весни Честер, за висловом його недоброзичливців, «запродався капіталістам». Звісно, завинила у всьому я. Але розважте самі.

Ще торік у липні після сплати різдвяних рахунків (правда, на новий рік Честер подарував мені шапку з соболя, та зробив він це всупереч моєму бажанню; я зовсім не хотіла, щоб Честер розорився, та ще й через мене) ми одержали попередження з банку. А у квітні директор банку несподівано відмовився сплатити наші рахунки, бо ми значно перевищили кредит. Я ще зроду не бачила Честера таким стривоженим і лютим, як того дня, коли ми одержали листа з банку.

– Це зловорожа спроба занапастити мене,– заявив він,—витіснити з політичної арени. Звичний для торі викрут!

А коли я нагадала, що директор завжди ішов нам назустріч, та й тепер тон у нього доволі ввічливий, він усіляко перепрошує за прикрість і таке інше, Честер уїдливо поцікавився, чом же тоді він не дотяг до критичної хвилини?

Не пригадую вже, про яку саме критичну хвилину йшлося, здається, все це сталося під час мороки з додатковими виборами, коли Честер день у день виголошував запальні промови проти «фінансових тузів». Щодо Честера, то кожна хвилина у нього була критичною,– він таки мав рацію, у політиків інакше й не буває.

Я не насмілилася захищати директора, бо, може, в нього й справді були політичні міркування (звідки мені знати всі його мотиви). Та, головне, мене дуже тривожило, що ось-ось мали надійти рахунки за меблі й килими, в тому числі й куплені у Джіма.

Я вже казала, що Честер мав дивовижну здатність не тільки завжди виходити за будь-якої скрути сухим із води (почуваючи себе оточеним своїми лютими ворогами, він ставав водночас і завзятим, і дуже обережним), а й обертати цю скруту собі на користь. Може, не такий уже й невинний був отой анекдот, що ходив про Честера. Розповідали, що якби на Честера Німмо, голого – у чому мати спородила,– напали зненацька два озброєні до зубів гангстери, бійка була б запекла, проте недовга. А коли б вляглася курява, ми б побачили, що гангстери порішили один одного, а сам Німмо стоїть в одежі архієпископа, і з кожної кишені у нього стирчать золоті годинники.

Цього разу Честер скористався нашою фінансовою кризою, щоб остаточно покінчити з Леттерами і з моєю незалежністю. Все почалося з того, що він попросив у мене дозволу продати Орчард.

– Знаю, знаю, моя люба, це буде для тебе величезна втрата... Язик не повертається говорити... Який сором, що саме тобі одвічно доводиться розплачуватись за мою безпорадність!

Звичайно, відповідь моя була в тому плані, що це я марнотратниця, і що з Орчардом, як не сумно, доведеться прощатися. Він з величезним хвилюванням подякував мені за таку, як він сказав, щедрість, додавши, що не знає нікого, хто був би великодушніший за мене у фінансових справах. Отже, як моя ласка, то чи не могла б я негайно виїхати у Тарбітон, аби залагодити там продаж вілли. А поки мене не буде, він міг би запросити сюди тітоньку Леттер, вона доглянула б і дім, і Тома. Та й взагалі було б непогано, якби вона залишилась у нас до самих моїх пологів,– я матиму тоді хоч якусь змогу відпочити.

Цей його план не викликав у мене заперечення, а тітонька Леттер була від нього просто у захваті. Вона відразу ж переїхала до нас з усіма своїми скринями й газетними підшивками, поселившись у найкращій кімнаті для гостей.

Та коли я повернулася з Тарбітона, то побачила, що вона повністю перебрала на себе господарство, й оскільки всі рахунки випливли на світ божий (а їх виявилося куди більше, ніж я гадала), я не змогла нічого заперечити, коли тітонька обурено заявила, що мені не можна довіряти грошей, і тепер вона мені їх не віддасть,– принаймні доки не наведе лад у господарських гросбухах. Тим часом Честер дав у пресу оголошення: продається Орчард, і звернувся «за порадою» до деяких найзаможніших лібералів... Іншими словами, прозоро натякнув, що потребує їхньої допомоги. І вони не тільки позичили йому чималі суми грошей, але й посадовили в директорське крісло двох компаній, ще й дали акції одного енергетичного синдикату.

Проте Честер спершу вагався. Він так часто нападав на акціонерні товариства, називаючи всіх, хто їх очолює, кровопивцями, що боявся потрапити у фальшиве становище, посівши директорську посаду. Як я вже казала, Честер уперто відмовлявся вступити до аграрної компанії мого родича Вілфреда.

Але навіть містер Гулд, коли ми написали йому листа, погодився зі мною і з усіма Честеровими друзями, що участь у діяльності синдикату, мета якого – виробляти електроенергію, а девіз (запропонований одним тарбітонським пастором, прибічником Честера,– у нього теж був там пай!) – «Хай буде світло!», не може ні в кого викликати заперечення.

Та й сам Честер вважав, що електрика – благо, бо вона полегшує працю слугам. Втім, не критимусь: найдужче переконав його той звичайнісінький факт, що коли не зуміє будь-як роздобути грошей, то збанкрутує, а тоді прощавай політична кар'єра, не кажучи вже про радикальну Лігу Свободи, а також про Раду Миру й Свободи; одне слово, геть усе, що він устиг зробити, розвіється з димом. А для Честера його успіх – святиня, куди значніша за пенсії для старих чи за страхування здоров'я. Ось чому він нарешті вступив до «Західного синдикату», а зовсім не тому, що хотів гендлювати із самим господом богом, як висловлювавсь дехто (і тітонька Леттер).

Може, Честерові вороги найдужче казилися через те, що він виявився вельми спритним бізнесменом. В електросиндикаті відразу ж почався новий етап – етап бурхливого розквіту. Було укладено контракти з половиною Тарбітона й з усіма великими підприємствами навколо міста, в тому числі й з фермами Слептона, а також з броварнею кузена Вілфреда; вони обидва, і Коннібер, і Слептон, теж подалися до синдикату. І коли за півроку синдикат перетворився на справжню електроенергетичну компанію, курс акцій протягом кількох тижнів підскочив утроє!

Не хочу прикидатися, нібито мені було неприємно, що ми так швидко розбагатіли, і я дістала змогу ні в чому собі не відмовляти (хоч господарські витрати, як і раніше, були в тітоньчиних руках). Якщо вже тобі не судилося жити з коханим і пишатися добрим здоров'ям, то хоча б уже бути при грошах. Навіть якщо ти тільки поважаєш свого чоловіка і в тебе постійно болить від нього голова, гроші, скажу я вам,– велика втіха.

48

Я вже розповідала: Честер привіз тітоньку Леттер до Лондона й передав під її оруду все наше господарство,– на тій підставі, що мені перед пологами потрібен відпочинок і спокій. Нічого аж надто радісного для мене у цьому їхньому плані не було, бо, незважаючи на всю мою любов до тітоньки, знайти з нею спільну мову було не легше, ніж з Джімом. Та невідомо з якої причини,– може, зрадівши, що Честер має такий успіх, а Джім узявся за розум,– тітонька почала ставитись до мене куди краще. І навіть заповзялася раптом розважати мене різними історіями (деякі були просто непристойні, але страшенно смішні) про наших родичів і про декого з поважних тарбітонців.

Очевидно, так частенько бува, коли молода жінка народжує другу дитину, жінки старшого віку приймають її до свого клану (як ото чоловіків приймають до клубу) і після того втаємничують її у такі речі, про які їм і на думку не спаде розповідати молодій, у якої за плечима ще сама тільки шлюбна подорож.

Отож ми з нею, бувало, так реготали, що збоку могло здатися, ніби ми з'їхали з глузду; у тітоньки сміх був шалений і бурхливий, а я ніяк не могла вгамуватися, незвична тітоньчина відвертість ніби підстьобувала мене.

До того ж вона душею прикипіла до моєї донечки, яка народилася навесні і ще більше, ніж Том, була схожа на Джіма. Тітонька зажадала бути другою хрещеною матір'ю, подарувала малій на зубок дорогу срібну чашку й наполягла, щоб дівчинку, як тітоньчину матір, назвали Сарою (Честер хотів дати їй ім'я своєї матері – Естер); вдома ми звали її більш лагідним іменем – Селлі.

І хоч навіть після народження Селлі я ще багато місяців у власному домі важила не більше нуля (моїм обов'язком було поратися з немовлям і розважати на прийомах гостей, тобто грати по обіді джентльменам на фортепіано й співати,– але в міру, не зловживаючи їхнім терпінням), я не дуже заперечувала проти такого розпорядку і не бачила нічого поганого в тому, щоб тітонька лишилась у нас назавжди. Вона замінила мені матір, а молодій жінці завжди дуже хочеться, щоб мати залишалась у її домі якомога довше,– звісно, якщо вона ставиться до дочки приязно (іншими словами, поділяє її переживання) і не викликає незадоволення у зятя.

Тітоньчина присутність тепер часто-густо рятувала мене від «морального гніту»; хоча при ній Честер залюбки розводився про те, в чому полягає наш моральний обов'язок, вона завжди вміла перевести це питання з етичного плану у політичний (який, наприклад, резонанс викличе у Тарбітоні мій вступ до жіночого Комітету дотримання недільного відпочинку,– чого я панічно боялась), і в такому вигляді все це якось менше мене гнітило. Мені навіть вдалося відкараскатись від цього комітету – під тим приводом, що і найблискучіше враження, яке я справила на Тарбітон, не варто того, аби псувати собі молоко, та ще платити за проїзд в обидва кінці.

Але найголовніше (і це теж сталося по тому, як у мене народилася Селлі) – я не лише наново відкрила для себе своє дитинство, але й ніби поглянула на нього збоку, під іншим кутом зору, «дорослими» очима. Гадаю, в цьому ще одна причина того, чому матері так необхідні дочкам, коли ті самі стають матерями. Справа не тільки в тому, що вони робляться одвертіші між собою (попри всю свою колишню стриманість, вони можуть уже звірити одна одній значно більше), але й у тому, що відтепер материн досвід стає для дочки по-справжньому цікавий.

49

І ось, поглянувши на себе тітоньчиними очима, я побачила, що була не лише хворобливою, а й дуже важкою дитиною. І зрозуміла, як вправно долала тітонька всі мої дивацтва. Наприклад, я любила втікати від неї, від покоївок і взагалі від усіх дорослих у вересові нетрі на схилах гір або на горище, де лежали звалені гамузом журнали й старі книжки (разом з іншим мотлохом їх позносили сюди з Бакфілда напередодні дідусевого одруження), і просиджувати над ними довгі години. Або – не менш хвилююча пригода – любила спуститись у Лонгуотер, видряпатись на мур перед готелем (той мур був на одному рівні з довжелезним червоним шиферним дахом готелю) і спостерігати, як тамтешні леді й джентльмени гуляють по газонах, грають у крокет, переїздять з розкішних яхт на берег у причепурених шлюпах з натягнутою вздовж планшира білою линвою або прогулюються після обіду по величезній оранжереї, освітленій японськими ліхтариками... А вже того тижня, коли відбувалася регата і до готелю з'їжджалися славетні яхтсмени й «увесь бомонд», я остаточно втрачала рівновагу й не могла втриматися від спокуси спостерігати за всім, що там діялося.

Тож тепер, коли ми з тітонькою розмовляли як рівня з рівнею (вона нагадала мені, як, траплялося, не раз годувала мене за ці вилазки ляпанцями), у моїй пам'яті знову зринув один з таких вечорів, темний, хоч на небі не було ані хмарки, і такий теплий, ніби Всесвіт – гігантська оранжерея під дахом з прозорого, невидимого скла... І я знову майже фізично відчула, як у живіт мені врізається мур, через який я перегнулась униз, намагаючись роздивитися дам і джентльменів, що входили до реальної галереї, розташованої просто піді мною. Все це (крім радості бути на самоті в недозволений час і в недозволеному місці) викликало почуття, яке несила передати, точніше – цілу гаму приємних почувань, і чи не головним з них було почуття тріумфу від усвідомлення того, що я сиджу на власній гальорці, де просторо й темно, де мене ніхто не бачить, а я дивлюся на цей яскравий і принадний світ, справді лялькову країну, де сновигають чепурні маріонетки, і ці маріонетки – живі, дорослі люди...

Мені навіть згадалося, з якою шаленою радістю (я тоді мало не до дірок збила свої черевички, длубаючи ними від захвату мур) я спостерігала одну пару, яка опинилась під час танців у найглухішому закутні зали, аж під пальмами; як зараз, пригадую і граціозний вигин її шиї, і різкий рух руки, яким, сідаючи, леді розкрила віяло, рвучкий змах фалдами фрака, коли її кавалер підсідав до неї (мушу, на превеликий жаль, визнати, що цей рух нагадав мені чомусь змах моєї власної спідниці у набагато прозаїчнішій ситуації) .

Саме в такі вечори мене часто й не могли докликатися, коли надходив час нічного відпочинку, особливо у дні регати.

Та коли я покартала тітоньку за те, що вона іноді била мене (траплялося, навіть пантофлею), вона лише відповіла: «Та бувало...» І що я, мабуть, забула, як, ховаючись у кущах біля готельного муру, застудила легені, забула, що дві її сестри і моя сестричка (старша і єдина!) померли від сухот.

– Ти тільки й узяла в спадок від Леттерів слабкі легені. І тричі хіба що дивом не потрапила через це на той світ.