Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

Селлі ставилася до мене дуже ніжно й весь час повторювала,—як добре, що я повернулася додому, і як було Честерові погано без мене, і яка егоїстка тітонька – хіба ж можна так довго не відпускати мене од себе!

– Мимоволі починаєш сумніватися, чи розуміє вона, що йде війна, і кожен з нас мусить виконувати свій обов'язок. Ох, боюсь, наша тітонька дбає лише про себе, і це ти на неї так погано впливаєш, дорогенька матусю.

Кажучи мені таке, вона тримала мене за руку, вдивляючись мені в очі з тим зосередженим виразом, який ніби промовляв: «А хіба тобі теж не час подбати про інших? Чи не час і тобі зрозуміти, що всі ми надто панькаємося з тобою,– і Том, і я, і всі оці старі діди, яких не виженеш з хати палицею, і цей твій злий геній дядечко Джім, і найперший – тато? Чи не час уже й тобі почати виконувати свій обов'язок?

Селлі ставилася до мене ніжно, але з осторогою, як до моральної каліки, а споважнілий Бутем (у свої тридцять три роки він уже добряче нагуляв тіла, а щоки набрякли так, що його заячі оченята здавалися зовсім крихітними) поводився як людина, що не буде розмінюватися на дрібниці, бо знає собі ціну, і – чхати йому на чужу думку. Взаємини між ним і Селлі не можна було вважати зразковими. Щоразу, коли Бутем не міг знайти якусь річ (а найменший клопіт викликав у нього панічний переляк), сімнадцятирічна Селлі, вважаючи зайвим на кожному кроці бити на сполох, роздратовано кидала йому:

– Спокійно, спокійно,—нащо так хвилюватися? Світ не перевернеться, навіть якщо ви справді загубили татову парасолю. Але б'юся об заклад,– вона стоїть там, де їй належить. Ви ніколи нічого не бачите.

Парасоля, звичайно, віднаходилася, Бутем ходив з виглядом ображеного телепня, а Селлі, якій завше бракувало такту і яка взагалі вважала Бутема недотепою, далі глузувала з нього, посипаючи йому рани сіллю:

– Ну от, я ж казала! І годі бурмоситись, вам не личить.

Я вважаю, що вони тоді просто ревнували Честера одне до одного. Між ними постійно точилася прихована, але від того не менш запекла боротьба за владу (вона неодмінно виникає довкола кожного, хто стоїть біля державного керма і має значний вплив). Селлі, перетворюючись на жінку (а мінялася вона просто на очах), починала розуміти свої жіночі переваги й намагалася їх використовувати. Але, обожнюючи Селлі,– у буквальному розумінні цього слова, (Честер майже завжди тримав її біля себе!),– він навіть не намагався удавати, ніби вдається до її порад. На відміну від Селлі, Бутем, як мені здалося, дещо важив для свого патрона (хоча про його розумові здібності Честер був не дуже високої думки). Бутемові доручали багато такого, до чого у Честера не доходили руки (йшлося про менш важливі акції: Бутем намічав кандидатури у місцеві комітети, збирав партійні внески та інше).

Хоч як гризлися між собою Селлі та Бутем, вони відразу об'єдналися у боротьбі проти мене. З усіх моїх обов'язків, які перейшли до них, коли я їздила до Бакфілду, ця парочка не віддала мені жодного. І коли нарешті не витримавши, я спитала Честера, невже він і справді вважає за нормальне, що Бутем і Селлі вирішують, кого запросити на обід, де господинею буду я, він зміряв мене неуважним поглядом (мовляв, «о господи, мені б твій клопіт, дорогесенька!») і сказав, що я, звісно, можу запрошувати кого забажаю. Але оскільки за офіційний список тепер відповідає Бутем, який давно вже перебрав це на себе, спокійніше й простіше лишити все як є. Наполягати на своєму було марно. Я тільки наразилася б на нову образу. Для Честера я була дріб'язкова егоїстка, ладна зчиняти бучу навколо кожної дурниці.

100

Саме тоді я й вирішила, що терпіти далі таке приниження мені понад силу. Та спитавши себе, як розрубати цей вузол, я не знайшла відповіді. Бакфілд категорично відпадав, це могло зашкодити Джімові. Не мала я і власних грошей, крім хіба кількох фунтів у банку, а Честерів рахунок був для мене закритий.

І тоді мене охопила лють, лють і жахлива ненависть, я постійно повторювала: як це могло зі мною статися? – повторювала, тремтячи від ненависті, яка стала тепер моєю суттю. Я знову й знову викликала у пам'яті Честерів погляд і тон, яким він тоді сказав: «Почнімо все спочатку!»– і переконувала себе, що маю, маю право його ненавидіти.

Ненависть не відпускала мене навіть уночі, коли я лежала в ліжку з розплющеними очима, і навіть уві сні, як хвороба, що не випускає вас із моторошного «царства привидів», коли ви опиняєтесь у лікарні.

Честер прийшов до мене на другий же день. Увійшовши до моєї кімнати, він не промовив і слова, наче мене там не було. Наскільки я розумію, його привело тільки одне – він хотів упевнитись у своїй владі, примусити мене відчути весь тягар моєї провини. Я не могла навіть порятуватися снодійним: після того «нещасливого випадку» з пігулками десять років тому Честер замкнув усі ліки до сейфу, і щоразу я мала звертатись особисто до нього. Це теж було своєрідною карою мені (хіба не сама я винна, що ніхто мені не вірить?),– я мусила відчути всім своїм єством, що жоден гріх не залишиться без відплати,– жарти з богом кепські.

Отак я лежала біля Честера, прислухаючись до його хрипкого й уривчастого дихання (йому теж не спалося). Честер ніколи не знав жалю, і тепер цілком був задоволений собою. «Він вважає себе богорівним,– думала я. І ладен убити мене (як майже вбив свого найближчого друга Гулда) лише за одне те, що я ніколи не належала йому безостанку, тілом і душею».

Моя ненависть зростала, і я вже не могла нічого з собою вдіяти. Раптом, іще не до кінця все усвідомлюючи (і не знаючи, що я зроблю наступної миті), я зірвалася з ліжка. Вікно було прочинене, я схопилася за нижню раму й протиснулася у вузький отвір. Тепер я знала, що роблю. Дороги назад не було. «Краще смерть»,—сказала я собі.

Але з того боку вікна був декоративний балкончик з поручнями, які не дали мені випасти на брук. І саме тієї миті біля дверей нашого дому спинився кеб, і я почула спершу голос Бутема, який питав кебмена, скільки за проїзд, а потім з кеба долинув голос Селлі: «Шиллінг і шість пенсів, у мене є, я розплачусь!» Вони поверталися з чергового зібрання. Я заклякла на місці – не могла ж я кинутися з вікна на голову Селлі, це було б уже зовсім казна-що з мого боку. І тут Честер зіскочив з ліжка й схопив мене за руку вище ліктя.

– Божевільна! —засичав він, захлинаючись від обурення.– Та ти розумієш...?

І мені подумалося, що зараз він продовжить – як я насмілилася накладати на себе руки, адже це може обернутись такими прикрощами для нього!

Зненавидівши тієї миті його ще дужче, але свідома своєї цілковитої безпорадності, я раптом відчула, що справді божеволію.

Несподівано Честерова піжама (заприятелювавши з генералами, Честер перейшов на піжами, але ще не навчився їх носити) небезпечно швидко поповзла донизу, і йому довелося притримати штани рукою; при цьому обличчя в нього було таке ображене (ніби й штани його «зрадили»!), що я ледве втрималася від гіркої усмішки.

І о диво! Раптом вся наша чвара і мій страх видалися мені до смішного безглуздими! Боженьку милий, з такої великої хмари – такий малий дощ! Я промимрила собі під ніс (і вийшло це не дуже правдоподібно), що почула Селлін голос і захотіла погукати її. І відразу, ніби запрошуючи його змінити тему, я – в моєму розпорядженні був один-єдиний засіб! – злегенька притиснулась до Честера, ледь-ледь,– мовляв, розумій, як знаєш. Це його так ошелешило, що він не зразу й збагнув, у чому справа, й запитав за інерцією: «Ну що таке, в чому справа?» От тільки голос у нього був надто здивований. Але, розчолопавши все як слід (а Честер був із кмітливих, це в ньому було, мабуть, найпривабливіше), сказав: «А-а, так-так, розумію, але... мені треба виспатися». Він повернувся й ніби нічого не сталося, гордо почимчикував до ліжка, а я, наче той троянський полонений на шворці, попленталася за ним, охоплена такою раптовою покірливістю й глибокою тугою, що все це нагадувало клоунський номер у цирку.

При цьому я не відчувала себе приниженою, навпаки,– вважала свій вчинок єдино слушним у такій ситуації. Якщо ж говорити правду, то зі мною, мабуть, сталася ще одна з тих «метаморфоз», які відбувалися протягом перших років нашого шлюбу. Хай там як,– те, що всього хвилину тому видавалося мені неможливим, виявилося не тільки можливим, а й до смішного простим.

Ця зміна відбулася так раптово, так несподівано, що мене почав душити сміх, і я не могла не сміятися навіть тоді, коли «повелася з ним як зразкова дружина». Тепер мені воно видалося таким дріб'язком! «Ось я й виконую свій обов'язок»,– сказала я собі подумки, двозначно посміхаючись.

Вранці, коли я ще лежала в ліжку, а Честер мчав із спальні у вбиральню й назад і шурхотів газетами (ми передплачували шість ранкових газет, їх приносили ще до сніданку, і вони завжди валялися на ковдрі), мені згадалось, як «любісінько» провели ми з ним ніч, незважаючи на всю мою відразу до нього, і я не без цинізму подумала: «А з мене могла б вийти непогана повія!»

Саме тоді я, здивована тишею, раптом поглянула на стінку – й мало не скрикнула: на ній темніла жахлива тінь, щось на зразок відьми з витягнутим підборіддям, довжелезним носом, в окулярах і з ріденькими кущиками волосся, яке куйовдив легенький вітерець. «Боже, ну й карикатура!»– подумала я й перевела погляд на Честера, який стояв на килимку перед щойно затопленим каміном (ми палили для нього камін навіть у травні),– на Честера у бахматій піжамі, який, нап'явши на ніс великі нові окуляри, схилився над газетою і щось там вишукував. Світло настільної лампи пронизувало ріденьке волосся, оголюючи лискучий череп і кладучи різкі тіні під бровами (від чого очі майже провалилися в чорні западини), під носом (в міру того, як у Честера западали щоки, ніс довшав і довшав) і під нижньою губою (через що славетна «боксерська щелепа» ще дужче випиналася вперед). І раптом на моїх очах відбулося своєрідне перетворення.

Колись, ще малими дітьми, ми їздили у Слептон на різдво, де на нас завжди чекав «чарівний ліхтар», і місцевий оператор (він же клерк тарбітонської юридичної консультації,– цей день був для нього не меншим святом, ніж для нас!) неодмінно показував нам свій улюблений фокус: вставляв у проектор новий слайд, не витягши з нього попередній. Нам, дітям, це дарувало величезну радість: на якусь мить ми опинялися ніби на межі двох світів, водночас милуючись минулим і наперед тішачись майбутнім, що яскравими смугами світла вже лягало на екран.

Так само Честер, якого я знала понад двадцять років, зненацька потьмарився, розплився, і натомість, наче привид, виник заклопотаний старий дід, хижий і лютий. І слова: «Як він змінився!», що їх протягом останніх п'яти років я тисячу разів подумки повторювала, сама не замислюючись над їхнім змістом, мало не вирвалися у мене з уст.

У проекторі змінили слайд – переді мною була інша людина. Лише тепер я зрозуміла, що, власне, мав на увазі сер Коннелл, коли говорив про «особливе становище» Честера і про те, що він, мовляв, «буквально віддає життя батьківщині».

І мене охопив сором. Коли Честер, нарешті одягнувшись, вийшов зі своєї кімнати, щоб дати мені якісь розпорядження на день,– я мала супроводжувати його на черговий прийом (йому хотілося за допомогою преси якнайшвидше спростувати плітки про наш конфлікт),– я спитала: «Ти не сердишся на мене?», і хоча він тільки відмахнувся від мене, кинувши на ходу: «Та ні ж бо, з цим давно покінчено», ніби йому й справді було не до моїх чудернацьких фантазій і не до мене, бажання бути «гарною» охопило мене ще дужче. Я зрозуміла, як співчутливо, як обережно треба тепер з ним «поводитись», бо (як намагався втовкмачити мені сер Коннелл) він заслужив це не менше, ніж будь-яка інша жертва війни,– адже він теж, безумовно, був поранений солдат.

101

1918 року Тома нагородили воєнним хрестом, і це стало величезною радістю для всієї нашої родини.

Усе свідчило про те, що Томові війна дуже подобалась,– принаймні значно більше за мир. Він був при ділі (і не сумнівався – корисному), а це, гадаю, саме те, чого бракує більшості людей, щоби почувати себе щасливими,– або принаймні не почуватися нещасливими. Отож ми зраділи його рішенню залишитися в армії і по змозі вступити в той самий полк, де служив колись Джім.

Ми пишалися Томовою відзнакою, а найдужче – Честер. Він одержував листи з усіх кінців світу – свої привітання йому надіслали два королі, три президенти й лідери всіх партій палати громад.

І тоді «химерний» тітоньчин план продажу Бакфілда несподівано став реальним. Честер сам запропонував купити Бакфілд для Тома, щоб він після виходу у відставку міг нарешті оселитись у нашому родовому маєтку. А Боб на той час, доки Джім там порядкуватиме, виїде до своєї улюбленої Італії дописувати монографію. Цей Честерів задум став для мене цілковитою несподіванкою, однак, гадаю, він плекав його вже давно. У всякому разі, коли я сказала йому напрямки, що у Бакфілді нам доведеться часто зустрічатися з Джімом, він (кинувши на мене «виразний» погляд, який, безумовно, мав означати: «Цей всеосяжний і ризикований план – типовий хід у стилі Німмо, справді блискуче вирішення усіх аспектів дуже складної проблеми!»), відповів:

– От і чудово, ти нарешті матимеш змогу доглядати Джіма. І Том одержить власне пристановище. Хай там як, а це – родовий маєток, і Том – наш спадкоємець.

Тепер я зрозуміла, як Честер прийшов до такого рішення. Міркував він собі приблизно так: «Відірвати цю жінку від її коханця – річ майже неможлива, і вона безперервно буде робити спроби втекти до нього, а це знову скандали й клопіт. Якщо я хочу втримати її, мені треба зробити так, щоб вона могла бачитися з ним, не привертаючи загальної уваги і не псуючи нікому нервів».

Мені й досі не вірилося, що Честер раптом почав ставитися до цих речей «по-французькому», і я сказала йому, анітрохи не криючись із своїми сумнівами:

– У Бакфілді нема окремого приміщення для управителя. Джім змушений буде жити в одному домі з нами.

– Протягом п'ятнадцяти років ми з Джімом жили як одна душа. Якщо інших заперечень у тебе нема, я ризикну.

І того ж дня відіслав Бобові листа. Честер ніколи не відкладав на безрік виконання своїх «геніальних ідей».

Боб і тітонька, звичайно, дуже зраділи й відразу ж доручили своєму адвокатові засісти за складання угоди. Джім надіслав з Африки довжелезного листа, де писав, що йому приємно було довідатись про Честерів план, що той, нарешті, належно оцінив Бакфілд, і що він, Джім, зі свого боку неодмінно подбає про те, щоб у цій старій руїні малому завше було тепло й затишно, а Том заявив, що його цілком влаштовує перспектива, вийшовши у відставку, повернутися до Бакфілда отаким собі червононосим бригадиром, та й чекати цього вже недовго,– якихось там років сорок.

102

Не дивуйтеся, що Честерові (який так нещадно нападав на лендлордів), не тільки загорілося раптом стати лендлордом самому, а й зробити Тома заможним поміщиком з правом спадкоємства. Всі ми, в тому числі Честер і Джім, та й переважна більшість людей нашого віку й стану – були на той час дуже стурбовані загальним занепадом громадських та моральних норм. Честер доводив, що одним з найважливіших факторів стабілізації є саме старі поміщицькі родини, і що лендлорди, такі, як, наприклад, власники Бакфілда, люди енергійні й заможні, мають відігравати у житті нації провідну роль. Що ж стосується Тома, то нам обом дуже хотілося, щоб він якнайшвидше «закріпився» в житті, ставши людиною певною, поважною, із становищем.

Нам здавалося, що молодь остаточно пустилася берега, і що їм, молодим, за мирного життя доведеться не солодко (звичайно, ми гадали, що після війни життя буде таке ж, як і довоєнне, коли нехтування давніх звичаїв та моральних норм неминуче кінчалося катастрофою не лише для зеленого юнацтва, а й для старшого покоління, для їхніх батьків).

Звісно, висловлювати такі думки публічно Честерові не випадало. Молодих солдатів, з яких переважно складалася армія, треба було змусити воювати, а молодих дівчат-робітниць – працювати, не шкодуючи сил, а всі вони (усвідомлюючи свою нову вагу) були надзвичайно вразливі і надто гарячі. Тому на людях Честер завжди говорив, що особисто він категорично заперечує оту нічим не аргументовану думку, яка побутує в деяких упереджених колах, які обстоюють патріархальний устрій доби королеви Вікторії та спадкові привілеї: хіба наша героїчна молодь, чия нечувана хоробрість врятувала Англію, не гідна тієї свободи, яка стала наслідком війни і на яку вона, ця молодь, цілком заслуговує? Хіба наші хлопці в окопах і наші дівчата біля верстатів не показали, на що вони здатні?

Лише у дуже вузькому колі він дозволяв собі розповідати анекдоти про секретарок, які приводили байстрят, про жахливу розбещеність фабричного люду, про силу-силенну венеричних захворювань і про шахрайство та обман, що неймовірно поширились. Вже не раз душа його потерпала, коли він думав про те майбутнє, яке готували Англії такі, з дозволу сказати, громадяни. Пригадую той вечір, коли ми дізналися, що Том ночував у Мей Бонд (цю новину приніс нам один з Честерових «вивідників», маючи найкращі наміри: хотів застерегти від цієї дівулі, що спала з усіма поспіль). Честер сказав тоді, що ми стаємо свідками руйнації всіх християнських засад. І єдиний порятунок – у відродженні нового євангелізму: нам потрібен новий Уеслі [21]21
  Єпископ Уеслі Джон (1703—1791), засновник церкви методистів, вимагав неухильного дотримання релігійних служб.


[Закрыть] . Саме тоді він промовив свої знамениті слова:

– Не лише молодь – увесь народ пустився берега. Перед нами – оскаженілі гадаринські свині [22]22
  За однією з біблійних легенд, у краю Гадаринському Христос вигнав з біснуватого дияволів, і вони вселилися у стадо свиней. Оскаженівши, свині кинулись у води озера і потопилися.


[Закрыть]. По війні, принаймні на перше повоєнне десятиріччя, нам знадобиться міцна рука. Але хто? Ось у чому питання! Ллойд Джордж? Як на мене, це обернеться національною катастрофою, у країні почнеться жахливий розбрат. Ллойд Джордж уже давно втратив довіру привілейованих кіл – тих, хто й сьогодні ще головна підпора імперії, тих, на кого ми повинні будемо покладатися в роки повоєнної відбудови, якщо хочемо зберегти імперію. Я? Але якщо справді я, то чи вистачить мені снаги?

Витримавши глибоку паузу, він зітхнув і додав:

– Звичайно, відмовлятися не можна... коли мільйони людей гинуть в окопах...

Я спитала, чи пропонували це йому інші міністри. Честер відповів:

– Лише натяками. Але, відверто кажучи, все йде до того. Бо хто ж, як не я?

По тому, як Честер придушив мій останній бунт, між нами цілком несподівано для мене виникла цілковита відвертість. Він більше не прикидався ягням і, траплялося, так вивертав переді мною душу, що мені ставало моторошно. Тепер він нічого не приховував од мене – ані своєї жахливої амбітності, ані самозакоханості, ані зневаги до «мас», ані страху перед «мобом» [23]23
  Mob (англ.).– натовп, юрба, збіговисько голодранців; у сленговому значенні ще – зграя злодіїв, покидьки злочинного світу.


[Закрыть], ані недовіри до інших міністрів, ані заздрощів до прем'єр-міністра, ані своєї переконаності, що «гра у свободу» зайшла надто далеко, а країні потрібен «залізний кулак», ані навіть своєї розгубленості у хвилину розпачу. Щоночі під час відомого німецького «прориву» навесні 1918 року, тільки-но міністр скидав сурдут, переді мною поставав маленький виснажений чоловічок, оспалий і змучений безнадією (ніби він брав участь у марафоні, де ставкою було життя, і він не міг спинитися або зійти з дистанції). Де й подівся великий Німмо з його славетним «бурхливим оптимізмом», який був нашим «найбільшим досягненням»! Він падав у знемозі на канапу і скаржився на різь у шлунку, на кляті страйки («хто б міг повірити, що люди здатні на такі низькі вчинки?»), на кепські новини:

– Ти розумієш, Ніно, що ми можемо програти війну? Уявляєш, чим це загрожує не лише нам, а й цілому світові? Страшно й подумати... Признатися у можливості поразки – означає і справді програти війну! Коли я слухав сьогодні в палаті цього бридкого єхиду, який намагався підірвати довіру до уряду,– нині, коли наші солдати, і серед них Том, б'ються не на життя, а на смерть,– кров ударила мені в голову, я хотів задушити його,– там, на місці, оцими руками! Такі люди страшніші за зрадників. Може, я обійшовся з ним надто суворо, у парламенті не слід давати волю почуттям. Це нерозумно. Та хіба можна у такий важкий час, як наш, спокійно дивитись на цю мерзоту, на цих паразитів, що ладні бавитись велемовним політиканством навіть у судний день?

І я мусила, розтираючи йому груди (тієї зими хронічна застуда не полишала Честера до березня), заспокоювати його, умовляючи не звертати уваги на таких людців, бо ті нікчеми того не варті. І знову й знову повторювати, що йому слід берегти себе для важливіших справ, що їх ніхто, крім нього, не здатний вирішити, бо тільки він один може похвалитися справді геніальною інтуїцією.

До речі, саме тоді я підмітила, що Честерові значно більше подобалось, коли його хвалили не за розум, а за чуття та інтуїцію. Поступово я почала частіше вдаватися до таких слів як «натхнення», «божий дар» і навіть «особливий талан Німмо». Виходило так, що своїм успіхом він завдячує певній магічній силі, і це було Честерові як медом по губах: він надто добре знав, що будь-якого державного діяча, обділеного цією силою, здатна занапастити перша-ліпша нікчемна випадковість, котрої не годен передбачити жоден, навіть найясніший, розум.

Саме в одну з таких ночей я зрозуміла, чому Честер послав по мене свого поплічника, і чому сказав мені тоді: «Ти моя дружина. Ніхто не може посісти твого місця у моєму серці, і мого – біля тебе». Виявилося, що його «політичне» уявлення про людські взаємини – набагато практичніше й мудріше, ніж моє романтичне. Хай би скільки я торочила, що поділяю загальну думку, що «дружина потрібна громадському діячеві лише як господиня в домі та як окраса за його столом», насправді, наше з Честером спілкування завжди носило передусім «духовний» характер. Я знала його таким, яким його не знав ніхто. Та ніхто й не міг би його собі таким уявити – вередливим, неврівноваженим, істеричним. Він шукав у мені те, що могла дати йому тільки я. І йшлося про мене не просто як про жінку,– йому потрібна була Я; лише я знала його до кінця, так би мовити, вичерпно, ми навчилися взаємно іти на компроміси, він міг бути певним, що завжди знайде у мені (хоч я ніколи не була в захваті від його «політичних акцій») і співчуття, і розуміння,– у тисячі таких незначних на перший погляд речей, на які найвідданіші з його прибічників, у тому числі й Селлі, ніколи б не звернули уваги.

Хоч як дивно (відверто кажучи, це й досі велика для мене загадка), але кількох сказаних мною банальних компліментів,– мною, на чию думку він ніколи не зважав, принаймні коли йшлося про мораль та політику,– було досить, щоб повернути йому душевну снагу; так само як варто було йому торкнутися мого тіла, і до нього поверталися сон, енергія, спокій. Він добре знав, що саме йому потрібно (і моя присутність, навіть коли Честер про це не знав, навіть коли він про це не думав, допомагала йому,– так вважав він сам, і то була щира правда) і де йому взяти те, що дозволяло забутися й відчути дружнє співчуття. Йому були важливі не конкретні мої слова, а сам факт того, що я завжди поруч і можу ці слова сказати.

Вродлива жінка знає, що вона вродлива, проте вона ніколи не пропустить нагоди зайвий раз поглянути на себе у дзеркало і потішитись своєю вродою.

Тож я з неабияким подивом відкрила, що мені приємно правити Честерові за таке дзеркало! Мене страшенно тішило, що моя похвала допомагає йому піднестися духом, і мені дуже подобалось, коли він говорив: «Бігме, дорогенька Ніно, хто ж не знає, яка ти майстриня на компліменти! І все одно, здається, я не збрешу, сказавши, що доля мене наділила чимось таким, як другий зір. Бабуся моя шотландка. І моє шосте чуття – чуття політичне. Я справді у дев'яти випадках з десяти знаходжу раду там, де для інших – глухий кут, безвихідь. Назви це чим хочеш – ясновидінням чи прозірливістю, але так воно є. Ну, наприклад: якби я тоді так рішуче не перекинувся на проблеми енергетики, що б нині з нами було? Ми б давно вже програли війну».

103

Честера дуже тривожило Томове майбутнє, і тому він часто повторював: «У хлопчика в голові самі лише розваги – життя ніколи не було для нього серйозним викликом чи випробуванням». Він неодмінно завдав би Томові прочухану за його інтрижку з Мей Бонд («найперший мій обов'язок – застерегти його від цієї Ієзавелі [24]24
  Ієзавелі – За Біблією, деспотичну дружину ізраїльського царя Ахава за одне з її жахливих беззаконь розтоптали вершники й роздерли голодні пси. Ім'я її стало символом безчестя.


[Закрыть], яка так зле на нього впливає»), якби я не звернулась до його «відомого всім проникливого «розуміння молоді».

Він не став говорити з Томом безпосередньо про Мей Бонд, а почав здалеку,– завів розмову про венеричні захворювання, про жахливу аморальність сучасних молодих жінок (і перш за все – комедійних актрис; Мей саме виступала тоді у ревю), про те, який страшний кінець чекав на багатьох молодих офіцерів, що потрапляли до їхніх рук. А потім послався на кількох відомих людей, які вважали, що мирний час стане серйозним випробуванням для всієї країни, а найдужче – для молоді, яка не встигла виробити в собі звички до постійної буденної праці, де потрібні скромність і самоконтроль.

Все це було слушне, однак мене аж колотило, коли Честер, прибравши властивої йому пози великої людини, врочисто повчав Тома. І я з радістю побачила, що Том якнайшанобливіше слухає Честерову нотацію і з усім погоджується. Ніколи ще не виявляв він стільки такту у взаєминах з Честером і такої поваги до його слів.

Того ж тижня ми всі гуртом виїхали у Бакфілд. То був наш перший родинний експеримент такого роду. Джім уже місяць відпочивав тут після хвороби, Том лікував поранену руку, – до повернення в армію йому лишалося з півмісяця. Всім на радість і на диво Честерів «французький» план цілком себе виправдав. Бутем пристосував кілька кімнат у флігелі під своєрідний офіс, і Честер проводив свій день то працюючи у цій віддаленій частині дому, то прогулюючись у саду. Я встигала і почитати, і погуляти з Джімом чи Бобом, і перекинутися слівцем з тітонькою – у мій обов'язок входило вчасно відповідати на листи, міняти туалети (Честер не визнавав сільської простоти в одязі) і рано лягати спати. Тома, вочевидь, цілком влаштовувало їздити верхи й ловити рибу з Джімом, і він був з усіма дуже приязний. Він анітрохи не гнівався на Джіма, коли той сварив його за погану подачу (вони годинами тренувалися на тенісному корті), або за невправну їзду (він казав, що хлопчик погано сидить у сідлі, не знає, куди подіти руки й взагалі їздить наче кравець!); а Том, у свою чергу, щиро цікавився його боротьбою проти дискримінації луга й казав, що це просто злочин – «сифілізувати» такий симпатичний народ лише для того, щоб через їхні землі пролягла автотраса.

І все таки Джім спромігся посваритися з хлопцем. Я вже казала, що його, як і Честера, надзвичайно дратував обурливий занепад моральності по всій Англії. В 1918 році Джім приїхав сюди у другу свою відпустку і дійшов висновку (напевне, слушного), що за цей час усе лише погіршало. З ним стало незручно ходити по місту: він уголос шпетив усіх, хто спекулює на війні; а часи були такі, що майже кожен мав з того зиск, одержуючи коли не підвищену платню, то принаймні більші прибутки з обороту. Лише колоніальним офіцерам не підвищили платні, а подекуди й зменшили. Джім у кожному вбачав «спекулянта». Він казав, що жінки розкошують і тішаться, як можуть, а робітники «набивають собі гаманці» за рахунок армії. Та найдужче обурювали його «молоді», і перш за все – їхні туалети. Він лютими поглядами проводжав дівчат у коротеньких спідницях (а носили тоді спідниці нижче колін) і, побачивши підмальовані губи (тоді щойно починали фарбуватися яскраво), відразу ж кидав щось на зразок «повія», або й навіть (тихіше, аби я, бува, не почула) «лярва». Його судомило, коли дівчата палили у товаристві (я теж вважаю, що це їм не личить) чи ходили розгонистою чоловічою ходою. Та найбільше за всіх не злюбив він молодих офіцерів.

Слід сказати, що наприкінці війни багато хто з молодого офіцерства і справді засвоїв собі хвацьку та занадто розбещену виправку, на відміну від старих кадрових військових на зразок Джіма, котрі вважали для себе за честь поводитися стримано й з гідністю, а до будь-якої ексцентричності в поведінці ставилися так само гидливо, як і котрийсь католицький священик поставився б до свого колеги, що захотів би привернути до себе увагу пишним убранням.

Так от, тогочасні молодші офіцери примудрилися витягати твердий обідець із околички військового кашкета й носили його як м'який берет, збивши вгору на потилицю й насунувши величезний козирок на ліве чи праве око. Джім просто шаленів, коли таке бачив.

– Ну що тобі до цього? – пробувала я вгамувати його.– Коли їм подобається, то хай собі носять. Гадаю, вони це заслужили.

– Хай йому чорт, ти ж знаєш, що вони це роблять не для вподоби, а для форсу! Глянь оно яке волохате страховидло! Чи ти коли бачила кого більш схожого на мавпу?

– У нього дві орденські стрічки й дві нашивки за поранення.

– Це не дає йому права ганьбити свій полк!

– Та годі, Джіме,– бідолашного хлопця не сьогодні-завтра можуть вбити у першому ж бою...

– Кожного можуть убити – така вояцька робота.

– Ні-ні, я певна, що ти кажеш це не всерйоз. Слава богу, що тебе не чує котрась із матерів, у яких сини на фронті.

Але Джім, звичайно, казав усерйоз, а застерігати таку, як він, людину від зайвих слів, бо, мовляв, наживеш собі ворога, було все одно, що до гарячого ще й приском сипнути. Він сподівається, сказав мені Джім досить грубувато, що йому дозволять називати речі власними іменами, якщо навіть війна й попсувала декому нерви. Ще він поцікавився, чи давно я в армії, і що я, коли на те пішло, тямлю в таких справах.

Власне, чогось іншого від Джіма з його прямотою й обережністю годі було й чекати. Може, чи не найбільше ми ненавидимо в людях твердість вдачі, яка не дозволяє їм поступатися перед нами своїми принципами. І для Джіма той факт, що ці молодики носили ордени й нашивки за поранення (на Честера та його колег, впливових міністрів, які бували в нас, ця обставина справляла таке приголомшливе враження, що з першим-ліпшим молодшим лейтенантиком вони розмовляли мало не запобігливо!), не мав ніякого значення. Джім сам був солдат, і хоробрість була для нього чимось самоочевидним. Мені ця його хвалькуватість теж дуже не подобалася, вона була своєрідним виразом загального настрою: «а, чхати нам на все!»– настрою, що викликав у мене тривогу. Та мене більше лякало те, щоб Джім не напався на котрогось із цих бідолашних хлоп'ят, яким, може, й жити лишилося не більше тижня.

Хоч ми й часто сперечалися з Джімом, ображатись одне на одного ми вже давно перестали. Мені здається, нам подеколи навіть були приємні ці пересварки – це була єдина близькість, яку ми могли собі дозволити. Отож мені було нічого надміру церемонитися, і перед приїздом Тома у відпустку я сказала Джімові, що Том теж іноді носить кашкета набакир, але я не дозволю ображати його.