Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)

УЛЮБЛЕНЕЦЬ СЛАВИ

«...неправда завжди залишається неправдою.

Суспільна мораль і особиста мораль засновуються на одних і тих же законах. Знищення однієї людини з лихих намірів чи з глупоти таке ж злочинне, як і знищення мільйонів».

Джойс Кері

...саме в ту пору серед цього «політичного» оточення в мені народилося й зміцніло дивовижно-страхітливе відчуття...– ніби я живу у світі, де нема нічого сталого, ніби... борсаюсь в океані якихось марев, – на хвилях слів: інтриг, честолюбних розрахунків та сподівань, де навіть не скажеш з певністю, що цей ось задум – чисто егоїстичний або й навіть небезпечний для інших, а той – просто облуда... У кожній брехні була своя часточка правди...

1

Я пишу цю книжку лише тому, що переконана: от-от з'являться друком численні «дослідження», автори яких намагатимуться будь-що обмовити визначну людину, мого колишнього чоловіка,– а заразом і мене. І я маю підстави боятися, що їм можуть повірити: ми залюбки віримо хоч яким вигадкам про славетних людей. Що славетніше в людини ім'я, то більше про неї пліток.

Візьмімо, приміром, балачки про те, нібито він узяв мене заміж примусом, коли я кохала іншого,– нахабний наклеп, що його дехто вперто силкується видати за правду. Якщо й було тут щось не те, то хіба що з мого боку. Мені тоді ледь виповнилося вісімнадцять, і я, звісно, не могла як слід розуміти, що таке справжнє кохання. Та й взагалі важко було сказати (якщо озирнутися сьогодні на ту дівчинку, якою я тоді була), що являло собою моє «я»,– воно змінювалося кожні десять хвилин.

Але правда й те, що всі ці мої «я» (і те, яке кохало, і те, яке над усе кохалося в книжках) були поєднані радістю взаємного спілкування і досить міцно споріднені кревно з моїм кузеном Джімом Леттером. Ми були наче рідні брат і сестра, і все ж таки не були ними,– ситуація, завжди небезпечна для дівчини, бо може призвести до надто близьких взаємин з юнаком; удвох вони неодмінно знайдуть щось спільне собі на втіху.

Ми з моїм кузеном Джімом і справді мали про що поговорити. Навіть коли йому було десять, а мені шість, він мене панькав і пестив; а втім, траплялося, що й давав прочуханки. Під час його приїздів до нас на канікули ми цілими тижнями не розлучалися; а коли мене до смерті лякали кажанами й усілякими привидами, він брав мене до себе в ліжко, щоб я зігрілась і трохи заспокоїлась. Саме він і втовк мені в голову, нібито кажани чіпляються дівчатам у коси і смокчуть їхню кров, а привиди залізають до них уночі під ковдру і душать своїми кощавими, схожими на курячі лапи ручиськами.

Джім дуже прикрашав моє життя, хоч мене, щиро кажучи, хвилювало тоді й багато чого іншого. Я до нестями любила книжки, а ще – прогулянки на самоті, «у присмерку душі»,– улюблений вислів нашої родини; насправді ж, такої хвилини я просто перевтілювалася в героїню ще однієї щойно прочитаної книжки. Наші з Джімом розваги я дуже й дуже любила, хоча він частенько псував мені настрій і насолоду від отих розваг, лякаючи своїми раптовими нападами люті.

Проте я була ще така маленька й така легковажна, що не могла скерувати наші стосунки у потрібному напрямку. Втім, я й не знала (як це добре знають усі, хто має братів і сестер), що людські взаємини взагалі треба якось скеровувати. Досі пам'ятаю химерне почуття страху та щемливої радості (тривожне само по собі), яке охоплювало мене перед кожним його приїздом. Тітонька Леттер, у якої я тоді жила, неодмінно брала мене із собою у Куїнспорт зустрічати Джіма (туди було десь близько чотирьох миль) і вже дорогою у кебі починала мене виховувати.

– Головне, Ніно, не завдавай Джімові клопоту під час канікул. Не забувай, що в нього, бідолашного, нема сім'ї. Хай він хоч тут почуватиметься, як удома. Виконуй усі його прохання й облиш свою впертість. Не забувай – Джім дуже гордий. І він не любить нікому нічого завдячувати,– особливо коли йдеться про якесь дурне дівчисько.

Тітоньчину думку про Джіма я знала добре. Вона вважала його за справжнього Леттера – висока похвала! І за людину крутої вдачі – похвала ще вища, чи не найвища як на тітоньку. Увесь світ, на її думку, поділявся на людей крутої вдачі,– вони були рідкістю, вона їх шанувала, як могла, вважаючи гідними всіляких похвал і благ,– і на всіх інших, кого тітонька честила не інакше як «набрід», «натовп», «люмпени». Зазначу, що в її устах ці слова не мали класового змісту. До люмпенів потрапляв кожен, кого тітонька на цю мить зневажала,– за те, що він не мав крутої вдачі, іншими словами,– не мав твердих поглядів, що заслуговували на її, тітоньчине, схвалення. А Джіммі вона просто обожнювала.

Авжеж, то дурне, нібито тітонька Леттер, якби їй заманулося, могла б відітнути мені голову й подати мене Джімові на обід обсмаженою в сухарях (як буркотіла, бувало, моя нянька). Але вона таки справді любила Джіма; а ще дужче жаліла його. Джім був менший син її брата, сера Бругема, що виїхав після смерті своєї дружини за кордон і подорожував по континенту, міняючи жінок, як рукавички. Його вважали за великого знавця мистецтв, бо він видав власним коштом силу книжок,– яких, щоправда, ніхто не читав, бо там він спростовував Рескіна[1]1
  Рескін Джон (1819—1900) – англійський письменник, теоретик мистецтва, ідеолог «прерафаелітів» – мистецької групи, що взяла за ідеал «наївне мистецтво» Середньовіччя й Раннього Відродження (дорафаелівське). Тут і далі примітки перекладача.


[Закрыть] й на всі лади вихваляв нових французьких художників. Я бачила його лише один раз, поводився він просто чарівно й мені навіть сподобався. То був високий на зріст чоловік, сухорлявий та ясноволосий, з трохи дивним виразом обличчя (вкрай перелякані очі та рот, що раз у раз нервово сіпався) і тоненьким, мало не жіночим, голосом.

Проте Джім ставився до батька недобре й завдавав йому самих прикрощів; тож усі зраділи, коли тітонька Леттер оголосила, Що братиме Джіма під час канікул до себе. На відміну від нього старший Джімів брат Боббі часто відвідував батька за кордоном і взагалі був його улюбленець. Він усім подобався, Джімові теж; і хоча зовні був трошечки схожий на Джіма (але не такий привабливий,– бо мав надто маленькі очі), проте дуже відрізнявся від нього вдачею, веселою та приязною. Він ніколи нікого не силував. Я не знаю людей, які б не любили Боббі Леттера,– хіба вже хтось надто затятий (як тітонька Леттер). Ніколи канікули не були мені таким святом, як того разу, коли в Палм Коттеджі загостив Боббі. Він пробув тоді з нами лише тиждень, та коли я це згадую, то мені уявляється, ніби він жив у нас цілий рік. Здається, я просто закохалася у Боббі (мені ледь виповнилося тоді десять років, але почуття мої розквітли дуже рано), і я неабияк страждала, коли він від'їздив. Пригадую, я проплакала кілька годин поспіль, тричі писала до нього листи, та він жодного разу так і не відповів мені. Привабнішого й добрішого за Боббі годі було й шукати, але тільки-но ви зникнете йому з очей – і він ту ж мить про вас забуває. Ви ставали для нього ніби далеким спогадом. Та ось ви зустрічали його знову, і він просто приголомшував вас тим, що пам'ятав геть усе – не тільки те, про що ви з ним говорили, а й усі ваші вади й звички. Пам'ять про них дрімала у глибинах його свідомості, і він ніколи до неї не звертався,– аж доки ви знову трапляли йому на очі. Боббі й справді не міг повсякчас пам'ятати всіх своїх друзів,– їх у нього було безліч, та він далеко не завжди їх і потребував. А у Джіма, навпаки, друзів було один-два, не більше,– зате справжніх друзів, таких, з якими він міг поділитися найінтимнішим, до яких прикипів душею і яких завше хотів бачити поруч.

2

А втім, неправда те, що Джім «обожнював» мене, коли я була малою, і що, «забравши» мене у нього, сердегу позбавили «єдиної втіхи». Я часто його дратувала, і ми з ним запекло сварилися. По суті, між нами постійно точилася війна, де кожен поклав собі взяти гору над іншим.

Пригадую, наприклад, отой випадок, коли ми їздили на прогулянку у Рокпіт,– містечко на морському узбережжі, над яким нависає суворий Степлхед. Величезні хвилі з диким ревінням билися об скелі, і я сказала, що зроду-віку не бачила такого бурхливого моря,– це ж бо справжній шторм!

На ту пору ми були найліпші друзі й стояли собі, міцно пригорнувшись одне до одного, милуючись гуркотом хвиль, що накочувалися на берег. Але Джім,– звісно, аби лиш мені дозолити,– зухвало заперечив: мовляв, нічого схожого на шторм він не бачить.

– Пхе! Ото ще мені бурхливе море! Звичайнісінькі атлантичні брижі! Ряботиння, та й годі.

Я спокійно зауважила: коли на морі були тільки брижі, ми купалися. Джім без вагань ухопився за думку, що непогано було б і зараз викупатись. Ідея пречудова. Він справді дуже любив хвилі.

Я вже казала, що не вміла скеровувати наші взаємини у потрібному напрямку. Тож я відповіла, щоб він і не пробував лізти у таке бурхливе море, а то ще втопиться. Та й рушників ми не захопили з собою.

– Овва! – озвався він.– Може, ти боїшся?

Після чого ми, звичайно, пороздягалися (я, правда, не надто квапилась) і Джім, не зважаючи на мій жах і гнів, гордо ввійшов у море і миттю щез у пінливих бурунах.

Я в нестямі метнулася слідом за ним, та величезна хвиля відразу ж збила мене з ніг. Тепер уже Джімові довелося витягати мене на берег, і я ніколи не забуду тих болісних довгих хвилин, коли він за коси й за руки волочив мене через буруни і намагався поставити на ноги.

Мені було страх як неприємно, що мушу йому підкорятися, соромно, що я гола; я тремтіла від холоду, випльовуючи солону воду й ненавидячи Джіма за те, що він теж стояв переді мною голий. У свої тринадцять років він, як і я, був ще зовсім дитиною; я ж, худюща, як тріска, у свої десять років витяглась до п'яти футів і одного дюйма (майже теперішній мій зріст), а Джім почав рости лише через рік. Обоє ми були біляві, і нас деколи навіть вважали за близнюків.

Ми позеленіли, і від дошкульного східного вітру тіла наші вкрилися жахливими плямами, як це буває у людей з блідою шкірою. Як у всіх Леттерів, у Джіма був поганий кровообіг, тож губи йому посиніли, ніс зробився червоний, а очі й щоки позападали; здавалося, ще трохи – і він задубіє від холоду. На нього напали такі дрижаки, що я чула, як він цокотить зубами. Я була худіша за нього, а проте набагато здоровіша,– ще й разу не застудилась, а він уже двічі перехворів на плеврит.

Почуваючи до нього не лише гнів (я теж тремтіла від пронизливого холоду), а й деяке співчуття, я сказала:

– Може, врешті, одягнешся? Ти змерз, як цуцик.

Та на Джіма вже найшло. У розпалі він був ладен утопитись,– аби тільки я заплакала від страху. І Джім відповів:

– Теж мені плавання! Ходімо, я покажу тобі, як це робиться. Треба пірнути головою під хвилю, щоб її гребінь прокотився тобі по спині.

Страшенно перелякавшись за нього, я вирішила не сперечатись з ним (бо лише цього він і домагався!), і тільки промовила:

– Сам знаєш, як це небезпечно. Просто хочеш похизуватися своєю сміливістю.

Звісно, після цього він стрибнув у воду і зник у бурунах. Він то виринав, то знову щезав, і одного разу я не могла нагледіти його цілу хвилину.

І коли він нарешті вибрався на берег, я сказала, що не розмовлятиму з ним. Ми мовчки одяглися, потім, сидячи порізно й тремтячи у мокрому одязі від холоду, з'їли свої сендвічі й пішли додому – теж порізно, за десять кроків одне від одного. Я була така люта на Джіма (і думала, яке то було б щастя сидіти зараз перед каміном з книжкою – у своїй кімнаті), що здається, ладна була б швидше скрутити собі в'язи, зірвавшись зі скелі, коли ми видиралися нагору, ніж замиритися з Джімом.

Ми не розмовляли з Джімом цілий вечір. Сердилися одне на одного. Я так і спати пішла сердитою. Та за півгодини він прослизнув до мене в ліжко, мало не заморозивши мене своїми холодними ногами, й сказав сонним голосом (насправді йому зовсім не хотілося спати, то була спроба приховати власну розгубленість):

– Ніно, розкажи мені що-небудь...

Але я не могла промовити ані слова. У мене ніби клубок у горлі застряг.

Тітонька Леттер прозвала мене відлюдьком, і з її легкої руки це слово приліпилося до мене надовго; проте, гадаю, насправді я не була похмурою дитиною. А що незрідка мовчала, то не від злоби чи затятості, а швидше тому, що раз по раз мене проймали найсуперечливіші почуття, які сковували все моє єство і волю; навіть коли б я спромоглася на слово, то не знала б, з чого почати і як пояснити.

Джім у таких випадках мало не шаленів і починав допитуватись, який мене гедзь укусив. Потім він раптово лагіднішав і казав: «Ну ж бо, Трусику, тримай хвоста бубликом! Чого ти насупилась?» Обіймав мене і навіть (щоправда, дуже рідко) цілував. Але так само раптом знову шаленів, кидаючись на мене так несамовито, ніби хотів убити (та й міг би, їй-бо,– його охоплював саме той шал, який спонукує людей до вбивства, та ще й садистського); проте хоч би що він зі мною робив, хоч би як лупцював мене, я залишалась нерухомою і мовчала, наче риба. Звичайно, він тоді ще дужче лютився і зовсім упадав у нестяму (бо чудово розумів, що не годен мене зламати, що він тільки й може мене побити або придушити, але я й тоді йому не скорюся),– він не мав сумніву, що все це я роблю аби тільки наперекір йому, хоч я й справді не могла нічого з собою вдіяти. Хіба лиш одне – вдавати, ніби мені все байдуже: та й, сказати правду, я воліла б навіть померти, аби тільки мої муки скінчилися. Та все це тривало довго, нескінченно довго,– аж доки я починала вже просто марити про смерть. Однак трохи згодом Джім знову вдававсь до образ, кидаючи мені щось на зразок «дурна, аж світиться», обзиваючи лихою чи ще якось; терпець мені уривався, і, не зумівши промовчати, я кричала йому, що то брехня. Ми починали сперечатися й сварити одне одного,– після чого Джім здавався і брав свої слова назад. Тоді відступала і я, і всі наші баталії кінчалися на один копил: ми присягалися одне одному у вічній дружбі, давали обіцянку побратися, тільки-но буде змога, і частенько,– як уже пішло на відвертість,– засинали у взаємних обіймах.

На наше щастя, моя няня вставала пізненько, а Джім завше спав тривожно й сторожко, і тільки-но вона починала шарудіти, він прокидався і без поспіху (не втікати ж йому стрімголов від якоїсь там няньки!), йшов до своєї, суміжної з моєю, кімнати.

3

Ці Джімові походеньки до мене, а мої – до нього, тривали довго, аж доки я вийшла заміж. Ні для кого вони не становили таємниці, і вже навіть добре підрісши, ми о будь-якій годині ранку чи ночі залюбки заходили собі одне до одного напіводягнені, коли у нас виникало бажання обмінятися думками. Ви можете здивуватись, з якої це речі нам було дано таку свободу; я й сама іноді дивувалась, чом тітонька Леттер відводила Джімові кімнату конче поруч з моєю. І не раз питала себе, чи не хоче вона, бува, потурати Джімові, втішати його з моєю допомогою. Можливо, вона робила це цілком несвідомо, лише тому, що любов до Джіма опанувала її повністю, і вона стала сліпою до всього, що за правом належало іншим.

Що й казати, в ті часи у кожному домі був свій заведений лад, як це є і сьогодні. Наші кузени Лі Боулзи, двоє братів і двійко сестер, були так само вільні, як і ми, хоча й належали до вельми побожної родини, що суворо дотримувалася релігійних звичаїв. Їх навіть заохочували кохати одне одного, що вони й робили, особливо старша пара, для якої це скінчилося мало не трагічно: коли хлопцеві виповнилося шістнадцять, а його сестрі п'ятнадцять, вони закохалися одне в одного. Звичайно, як брат і сестра, вони мусили придушити в собі це почуття, іншої ради їм не лишалося.

Ми у Палм Коттеджі не були надто ревними євангелістами, та й просто побожними нас не можна було назвати. Щоправда, тітонька завжди брала мене до церкви, водила до недільної церковної школи й навіть конфірмувала, проте я не раз на власні вуха чула, як вона говорила своїм подругам: якби бог і справді існував, його слід було б розстріляти, за те що надумав сотворяти людей, особливо дітей та дурнів! А релігію, пояснювала вона, вигадали єпископи, щоб мати собі роботу. Коли ж їй траплялося бути в похмурому настрої, вона взагалі заявляла, що церкві скоро кінець, бо там верзуть казна-що і лише забивають людям баки. Тітонька Леттер була переконана, що не тільки церква, а й уряд і вся імперія вже конають – і, скажу вам, за тих часів чимало людей погоджувалося з нею.

Дехто ще пам'ятав анархістів та феніїв[2]2
  Фенії – дрібнобуржуазні революціонери-республіканці 50– 60-х років XIX ст., які боролися за визволення Ірландії від британського панування.


[Закрыть], які жбурляли в ресторанах бомби, вбиваючи цілком невинних людей і проповідуючи насильство як нову силу, здатну знищити цивілізацію.

Щоразу, тільки-но починався великий страйк, тітонька Леттер чекала на революцію, переконана, що тепер цю революцію ніщо не здатне спинити. Але це, звісно, не могло примусити тітоньку (жінку з норовом) припинити боротьбу з нею. Тітонька засідала у численних комітетах і постійно проштовхувала туди того чи іншого діяча, якого вважала за людину певну і який міг голосувати за потрібне рішення,– тобто за таке рішення, яке тітонька Леттер вважала розумним.

Наші родичі докоряли тітоньці Леттер за неувагу до мене, але це було не так, вони помилялися. Я одержала гарну освіту, у мене були книжки, був затишок, а ще – вдосталь свободи, якою я користалася, як хотіла.

Пора моєї юності, особливо години, коли випадало щастя побути на самоті, здається мені тепер неймовірно привабливою, а Палм Коттедж був ніби створений для мене, для моєї радості, для мого настрою, не кажучи вже про книжки й чисто дорослі розмови. Це був невеличкий білий будиночок, що примостивсь на маленькому плато на півдорозі вниз від порослих ялівцем схилів Слептона до узбережжя у північній частині Яонгуотера, де були крихітний пляжик і перевіз.

Піднявшись угору, ви одразу ж потрапляли з романтичного світу казки у ялівцеві нетрі – справдешнє царство Лорни Дун[3]3
  Лорна Дун – героїня однойменного роману англійського письменника Р. Д. Блекмора (1825—1900).


[Закрыть]; коли ж вам хотілося з кимось поговорити, ви завжди могли спуститися вниз, на цивілізоване й по-своєму вишукане узбережжя з білими віллами та яскраво розмальованими причалами, де можна було побачити численні яхти, що стоять на рейді.

Але сам коттедж, розташований на трикутному клаптику землі навпроти скелі, оточений гаєм і напівтропічним садом, потопаючи у квітах, стояв осторонь і від фешенебельного курорту, що виднівсь унизу, і від романтичних ялівцевих нетрів угорі; він чимось нагадував палаццо, перенесене сюди за тисячі миль з Італії чи Південної Франції. Я завжди згадую (вірніш, уявляю собі подумки), як він сяє всіма своїми стінами й вікнами гарної години під легким вітерцем або в серпанку сліпого дощу, який так визеленював траву і був такий сонцеквітний, що скидавсь на промені, які линули з неба й щезали, не долітаючи до землі.

Вам можуть сказати, що у Палм Коттеджі панувала атмосфера розніженості, що всіх там долала млість і дрімота. Аж ніяк! Моторнішу за тітоньку Леттер годі було й уявити! Ніхто з нас у Палм Коттеджі не мав і гадки про якусь там млявість; я певна, що саме такий побут привчив мене всотувати (наче квітка) всі радощі життя і мати від цього величезну насолоду. Я не поділяю думки, нібито кожен з нас однаково почувається щасливим незалежно від того, що з ним діється. І переконана: доля наділила мене особливим даром мати насолоду й радість від усього, що міг дати Палм Коттедж.

4

Мені саме виповнилося сімнадцять, коли я вперше зустріла Честера Німмо. Він служив за клерка в конторі Бінга, що торгував нерухомим майном, і я не раз бачила його, коли він заходив до тітоньки улагоджувати її фінансові справи й принагідно погомоніти про місцеві проблеми, передусім церковні. Німмо не належав до нашої церкви (він був нонконформіст[4]4
  Нонконформістами називали методистів, баптистів, квакерів, пресвітеріанців, індепендентів та інших,– що не визнавали панівної англіканської церкви.


[Закрыть], але вже тоді засідав у кількох комітетах і приносив тітоньці найсвіжішу інформацію про співвідношення сил,– наприклад, у Тарбітонському муніципалітеті, куди тітонька Леттер завше намагалася пропхнути когось із своїх, тож Німмо давав їй поради, на чию підтримку можна розраховувати, а хто, навпаки, намагатиметься привернути тітоньку Леттер на свій бік.

Незабаром я дійшла висновку, що їхні балачки вкрай нудні і, крім роздратування, нічого в мені не викликають (я завше мала про запас щось цікавіше, хоча б читання). І не раз ловила себе на тому, що самовпевнений вираз округлого тітоньчиного личка, чи її спітніле чоло (воно в неї завжди якось химерно блищало, і дитиною я була переконана, що це в тітоньки Леттер від надто напруженого мислення), чи, наприклад, чергова дивовижна краватка Німмо доводили мене мало не до сказу. На той час найбільшим тітоньчиним улюбленцем був Німмо. У неї завжди були свої улюбленці з-поміж місцевих молодиків, особливо серед бідних. Одного з них, вельми обдарованого музично, вона направила вчитися до Лондона. Боюсь, опісля він тільки й умів на всі заставки клясти тітоньку Леттер за те, що, мовляв, вона, нічого не тямлячи в музиці, віддала його до нездалого вчителя й тим занапастила його майбутнє. Всі її протеже рано чи пізно з нею сварилися, і тітонька Леттер казала, що від жодного з них вона не чекає подяки.

На ті часи Німмо ще ходив у неї в мазунчиках і був їй безмежно вдячний – він справді багато що завдячував тітоньці. Він походив з низів, був самоуком і здобув освіту виключно з книжок. Тітонька влаштувала Німмо на його першу посаду – до Бінга. Вона ж подарувала йому його перший пристойний костюм.

Німмо дотримувався радикальних поглядів і навіть скидався на екстреміста, але тітонька Леттер, хоч і шпетила радикалів безоглядно (всі Леттери зроду-віку були ліберали), не раз підтримувала їх, коли була незадоволена лібералами.

Німмо був тоді доволі привабливий молодик, на вигляд років двадцяти шести-семи (хоч насправді, як довідалась я потім, йому було уже майже тридцять чотири!), з рожево-білим кольором обличчя й густими каштановими кучерями. У нього були карі, джерельно чисті очі й дуже приємний рот і підборіддя. Невисокий на зріст, він мав гарну статуру і красиві руки. У яхт-клубі його трохи брали на кпини, дражнили «гарненьким хлопчиком» і «дівочим ідеалом», і то був привід вважати його зовнішність вульгарною. За тих часів рум'янець був ознакою несмаку,– крім рум'янцю, набутого на державній службі, як-от у адміралів.

Мені часто доводилося розмовляти з Німмо наодинці, і то була звичайна світська балачка; я розпитувала його, чи багато він тепер виступає з проповідями (Німмо вважався громадським проповідником), чи любить він поратись у садку, яку цікаву книжку прочитав останнім часом тощо. Здебільшого я намагалась уникати розмов із ним, бо мене трохи лякала його надмірно збуджена реакція на мої слова; а завваживши на собі його пильні, аж млосні погляди, я насилу стримувалась, щоб не розсміятись. Одне слово, на всі його зальоти я відповідала, як будь-яка дівчина, досить наївна у таких речах і байдужа до них,– маю на увазі саме конкретні взаємини з цілком конкретним молодиком. Мабуть, тому, що навіть думка про Німмо здавалася мені безглуздою, і я до цього звикла, чи тому, що він у моїй присутності дуже ніяковів, або, може, тому, що біля нього неодмінно виникала задушлива атмосфера політиканства, він не будив у мені навіть платонічних почуттів, тож я тримала його на відстані.

І от якось увечері після чаю він раптом освідчився мені в коридорі; це мене так приголомшило, що, вдавши, ніби недочула, я кинула йому: «Перепрошую, містере Німмо!»– й щодуху помчала сходами нагору до своєї кімнати. Я навіть не встигла здивуватись, бо збагнула все до кінця пізніше, аж коли він уже поїхав од нас.

А почувши його освідчення вдруге, я вже розсердилася і відповіла:

– Слухайте, не робіть із себе посміховисько, містере Німмо. Ви самі чудово знаєте, що нічого такого у вас насправді й на думці нема.

Я злякалась,– сама не знаю чого,– може, того, що на мене заявили якісь права,– і, наче мала дитина, я хотіла відборонитися словом. Але позбутись Німмо було не так просто, на мій превеликий подив і жах (я ж бо знала, який він несміливий), він хилив на своє, і одного разу вибухнув жагучою і патетичною промовою. Авжеж, сказав Німмо, йому добре відомо, що він мені не пара, але його виправдовує любов: для нього священна «навіть земля, по якій я ступала»; він заявив, що я «володарка його душі» і таке інше. Важко було уявити, щоб у наші дні молоді люди висловлювалися так, як пишуть у дешевих романах, з яких завше так глузувала тітонька Леттер, і Честерові слова збудили в мені лише нелюбов до нього.

Проте я бачила, якої ваги надає він кожному своєму слову. Голос його тремтів, в очах бриніли сльози, і коли він нарешті позадкував од мене так квапливо, ніби на нім спалахнув його тричі кумедний фрак, я раптом спіймала себе на тому, що й сама теж уся тремчу й мало не плачу.

Ось яке враження справила тоді на мене його патетична промова. Нічого дивного,– навіть звичайні церковні співи нерідко доводили мене до сліз; і Німмо з його невдалою декламацією так розчулив моє серце (це мене найбільше лякало), що я ще довго на нього гнівалась, усіляко уникаючи його протягом кількох тижнів.

Але спробуйте, живучи в сільській глушині, уникати когось аж надто довго. Марна річ. Незабаром я вже знову зустрічала його привітною усмішкою, і коли він починав ізнову співати мені про кохання, вислуховувала його майже приязно, пояснюючи йому,– розважно та ввічливо,– що ми з ним, на превеликий жаль, можемо лише дружити, не більше.

5

Звичайно, тітонька Леттер про все це добре знала (вона взагалі знала все, що діялося круг неї). І хоч тітонька глузувала з Німмо й не скажу щоб дуже його любила (у неї ніколи не було потреби любити своїх фаворитів; до того ж, якби їй не доводилось так багато їм прощати, вона б не могла відчути, як їм усім необхідна її допомога), тітонька не раз повчала мене:

– Не будь з ним така похмура, Ніно, він нам потрібен. Крім того, він і справді хоч кого заговорить. Я не здивуюсь, коли одного чудового дня ми дізнаємось, що його обрано до ради графства. І знаєш, у нього є характер, навіть переді мною він захищає свої безглузді радикальні погляди.

І коли мене спіткала біда (якщо сьогодні, по стількох роках, це можна назвати бідою), і ми з Джімом (бідний хлопчик, він зовсім втратив зі мною розум, і то було – один-однісінький раз!) не знали, що нам робити, вона якось уранці спитала:

– Дорогенька моя, ти чомусь аж позеленіла. Що це з тобою?

– Я... я не знаю, тітонько,– пролепетала я, трусячись, немов у пропасниці.

– А що це з Джімом? Чому він так раптово зник, не добувши відпустки? – Вона брязнула накривкою кавника (ми саме снідали) й погрозливо кинула: – Мені й на думку не спало б запідозрити тебе в чомусь такому, що я підозрюю, якби ти не була такою дурепою.

– Мені дуже, дуже неприємно, тітонько. Я й сама не вірю,– може, якось обійдеться? Та й не сама ж я тут винна.

– І ти ще смієш винуватити Джіммі! Авжеж, усі винні, усі, крім тебе!

– Тітонько, я нікого не звинувачую... я лише пояснюю. Він казав, що так, з одного разу, нічого не буде... Він просто абсолютно переконаний... Нарешті, він був у такому стані...

– Ти чудово знаєш, що Джім не може з тобою побратися. Молодшим офіцерам у чотирнадцятому полку одружуватись заборонено. Чи, може, ти хочеш, щоб він подав у відставку?

Саме це нас із Джімом найдужче хвилювало, я ні за що в світі не хотіла, щоб він через мене подав у відставку,– Джім так пишався своєю службою. Він мені б цього ніколи не пробачив, а якби й пробачив, то, і це куди гірше (принаймні так мені тоді здавалося), я сама собі цього не подарувала б. І я відповіла:

– Усе, що хочете, тільки не це... До того ж...

Я хотіла сказати, що взагалі не думаю виходити за Джіма, але вчасно прикусила язика, бо це довело б тітоньку до шаленства.

– Що – до того ж?..

– Не знаю, тітонько...

– Інакше кажучи, ти, як завше, не хочеш нічого робити, волієш пливти за течією.

Я подумала, що це не зовсім так. Але я хотіла зараз лише одного – щоб вона не довела мене до розпачу. Мабуть, в подібній ситуації багато дівчат починають інакше на все дивитися, я маю на увазі – рано чи пізно доходять висновку, що, як вони вже вскочили в халепу, то нічого надто жахливого в тому нема, і, врешті решт, до всього якось можна звикнути. Я не кажу, що все це видається не таким уже й страшним,– просто не треба нічого робити, а терпляче нести свого хреста, а хто терпить, той буде спасенний. Стає навіть трохи шкода тих, хто не пережив усієї цієї драми й не знає, по чім ківш лиха.

І коли, думалося мені, деякі дівчата топляться, то, їй-богу, лише тому, що люди ніяк не хочуть дати їм спокій з їхнім горем. Але тітонька, звісно, не могла дати мені спокій, у неї не було такої змоги,– вона за мене відповідала.

6

Крім того, (я щойно починала це розуміти), тітонька по-своєму мене любила. І коли нагадати, що я з'явилась у неї чотирирічним малям, попри її бажання (батьки мої померли в Індії від холери), і то був для неї великий тягар, якого вона зовсім не заслужила (вона дуже несхвально зустріла звістку про те, що моя мати вийшла заміж за бідного клерка з торговельної фірми),– то, безумовно, вона гідна великої шани. Адже тітонька витрачала на мене не тільки багато душевних сил, а й чималі гроші. Свою спадщину, про яку так багато говорили (до речі, з батьківських грошей лишилося тільки п'ять тисяч фунтів), я одержала, коли мені минуло шістнадцять років, і тітонька не взяла з неї ані пенса. Тепер, озираючись назад, я бачу, як я її дратувала: мрійна, примхлива, мене ніколи не було там, де треба, і я завше крутилася під ногами там, де не слід. Та ще й мене нітрохи не цікавили,– і тоді, й згодом, коли я виросла,– справи нашої округи й усі ці комітети, все, що мало таку вагу для тітоньки. Я не відчувала (і це найдужче її дратувало) ані найменшої відповідальності ні перед громадою, ні перед Слептон-Леттерівським кланом (а деякі його члени брали шлюб лише з метою продовжити рід), якому завдячувала і своє суспільне становище, і згадані вище п'ять тисяч фунтів.

Щиро кажучи, я ненавиділа політику, яка вічно псувала тітоньці настрій,– то був ворог нашого спокою й затишку.

Що й казати, незважаючи на велику різницю між мною та тітонькою Леттер, я мала всі підстави бути їй більш ніж вдячною,– хоч би за те, що вона віддала мені, дитині, свою найкращу сонячну кімнату (жертва, яку навряд чи належно оціниш у такому віці) і, не шкодуючи мені ляпасів (за них я, звісно, платила їй ненавистю), навчала мене гарних манер.

Тітонька бачила мене наскрізь (під своїм «практичним» кутом зору), коли докоряла мені за те, що я ніби пливу за течією.

– Але що ж ти робитимеш далі? – прискіпливо допитувалася вона. Добре зрозумівши інтонацію, з якою вона сказала це «далі», я відповіла, що маю намір тримати все у таємниці.

– Дорогенька моя дурелю,– заперечила вона,– та ти навіть своєї талії не можеш уберегти! Вихід лише один – узяти шлюб з Німмо.

– Але, тітонько, як же я в такому стані можу вийти заміж за Німмо чи за кого іншого?