Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)

І коли няня поскаржилася, що Том не хоче гратися одинцем і взагалі зробився надто збудливий, я не звернула на це уваги. Бо сприйняла її слова за звичні ревнощі, властиві всім няням. Але тепер, одразу ж після леттерівського Ватерлоо (вираз кузена Слептона) й повної поразки «старої гвардії» (себто тітоньки Леттер; слід визнати, Слептонів жарт був дуже дошкульний!) Честер раптом почав читати Томові Біблію і слухати, як він молиться. Я зауважила, що хлопчик надто хвилюється і потім довго не може заснути. Та коли я сказала Честерові, що Том, либонь, ще дуже замалий для деяких біблійних сюжетів, він заперечив – чому? Він сам любив ці історії, коли був ще менший за Тома,– і взагалі, хлопчик сам просить, щоб йому читали.

– Ще б пак! Ти читаєш їх так, що вони звучать цікавіше за будь-яку казку,– пояснила я.

– А ти хочеш, щоб він ними нудився?

– Та ні, я хочу, щоб він просто менше переживав.

Честер пообіцяв берегти малого, та слова не дотримав.

Якось увечері, спостерігаючи, як Том, розшарівшись від збудження, пожирав Честера очима, захоплений його оповіддю, я раптом подумала: «А між іншим, це ще один спосіб закріпити мене за собою – заволодіти моїм сином. Він намагається виховати малого на свій лад і відібрати його в мене». Ця тривожна думка мене здивувала і навіть збентежила. Мені стало лячно, і я спробувала якнайшвидше позбутися цієї тривоги. Я почала сама себе переконувати: «Авжеж, нічого дурнішого ти не могла й вигадати. Закидати Честерові, що він віддає Томові так багато часу! А коли він не слухає того, що ти йому торочиш, то з нього досить тривог і хвилювань з приводу його політичних планів; у нього просто немає часу на дурниці».

Але та думка знову й знову поверталася до мене, особливо під час нашої спільної молитви. Очевидно, йшлося до того, що, завдавши мені поразки в усіх битвах (я починала розуміти, що останній мій бій, коли я, наче та овечка, повернулась від тітоньки Леттер, виявився вирішальним), Честер мимоволі став поводитись як завойовник. І хай навіть він робив це розумно, як підступний християнський колонізатор, який, захопивши варварську країну, вивчає побут і звичаї тубільців, аби втертися до них у довіру, аж доки вожді племен не почнуть і справді вірити в його добрі наміри (хоч народ – у даному разі йдеться про мої варварські інстинкти – і далі бачить у ньому ворога), він однаково залишався завойовником.

Кожен його вчинок, навіть найкращий, викликав у мене підозру й опір. Якщо говорити відверто, що добріший робився Честер, то дужче це мене непокоїло, бо доброта ворога страшніша за жорстокість. Вона загрожує самій душі поневоленого народу.

А тепер мені почало здаватися, що Честер намагається накинути Томові ще й цілком конкретні політичні погляди. Велетень з казки «Джек – переможець велетнів» завжди був гидкий торі, а вовк із казки про Червону Шапочку неодмінно скидався на Джо Чемберлена [9]9
  Чемберлен Джозеф (1836—1914) – державний діяч Великобританії, представник радикального крила ліберальної партії, один з ініціаторів британської експансіоністської політики.


[Закрыть]. Звісно, Честер удавав, ніби все це – жарти. Та коли я мимохідь зауважила, що шестирічній дитині рано ще знатися на політиці, він заперечив: навряд чи я хочу, щоб у Тома склалося фальшиве уявлення про життя.

– Ніколи не рано вчитися ненавидіти гангстерів та снобів і знати свої права й обов'язки.

Мені важко було заперечувати ці моралізми, і, очевидно, мав рацію той, хто сказав, що жінці неможливо уявити собі свого сина п'ятдесятирічним чоловіком, з червоним носом, неголеним та лисим, від якого відгонить сигаретами й віскі і який постійно честить уряд, хоч би який він там був. Однак мене, скажу відверто, переслідував куди жахливіший образ. Я бачила Тома фанатичним радикалом, що заради своєї партії залюбки піде на будь-яку підлоту й брехню, уявляла собі, як усе його життя минає у брудному, імлистому тумані пропаганди й ворожнечі, котрий оточував багатьох Честерових послідовників, наприклад, того ж Гулда. Звичайно, я розумію, у наші часи не можна обійтися без партій і боротьби між ними, і, напевне, пропаганда все-таки краще, ніж убивство, але мене жахала сама думка про те, що у цю боротьбу буде втягнуто мого сина.

55

Якось ми з Честером їхали у відкритому ландо з мером однієї з округ Іст-Енду, який теж брав участь у додаткових виборах. Коли ми в'їхали на міст Беттерсі, Честер почав розповідати (він уже встиг вивідати, що мер добрий сім'янин,– Честер напрочуд швидко знаходив «спільні інтереси» з можливими прибічниками), що Том часто потихеньку втікає від няньки саме сюди, на цей міст, на своє улюблене місце, і дивиться на річку.

Проїжджаючи повз це місце, ми всі глянули туди – і дружно ойкнули: там стояв Том і, перехилившись через парапет, дивився, як з баржі розвантажують гравій. Він так сильно перехилився вниз, що я злякано крикнула: «Стій!» і, не дочекавшись, доки візник спинить коней, вискочила з ландо. Мені здалося, ще мить – і хлопчик зірветься вниз. І справді, Том так захопився, що мало не втратив рівновагу. Підхопивши його на руки, я заговорила з ним, та він, здавалось, і не помічав мене. І лише коли я знову опустила його на брук, він подивився на мене з великим подивом, ніби щойно прийшов до тями.

На зворотному шляху чоловіки почали підсміюватись над ним (мер висловив припущення, що Том прогулює уроки і натомість вивчає «умови праці вантажників», бо це може знадобитися на майбутніх виборах його татусеві; мер вважав, що найкращий спосіб сподобатися хлопчикові – це його піддражнювати), але у Тома ще довго був розгублений вигляд, ніби він не міг звикнути до цього чужого йому світу, куди його так зненацька і так грубо перенесли.

А Честер – останнім часом це вже стало в нього звичкою – скористався нагодою прочитати хлопчикові мораль. Деякі люди, сказав він, схильні розважатися тим, що витріщаються з мосту на те, як розвантажують баржі; а чи замислюються вони над тим, як мало заробляють ці вантажники і як важко їм живеться?

Спершу його слова не дійшли до моєї свідомості,– як і Том, я перебувала в зовсім іншому вимірі. Страх, що пронизав усю мою істоту, коли мій хлопчик у мене на очах мало не загинув, розбив у моїй душі щось звичне й задубіле, випустивши на волю цілий рій почуттів, які тепер шугали й стиналися між собою у темних проваллях свідомості. Від руки Тома, що міцно стискала мою, ніби я була для нього єдиним зв'язком з реальністю, струміла якась владна енергія. То була навіть не любов, не волання про допомогу (на ту мить Том так само мало думав про мене, як і про Честера) , а щось зовсім, зовсім інше. І це інше нагадувало мені про те, що я вже почала забувати, хоч і не хотіла цього,– про речі, без яких дитина не може бути щасливою. Мені здається, що в дитинстві я мала це щастя, якого був позбавлений Том. Не знаю, як назвати це щастя, можливо,—«чиста радість буття».

І раптом мені стало так гидко! Гидко через те, як мій любий Честер скористався сьогоднішнім випадком, аби прочитати Томові чергову лекцію на соціальну тему. І я собі вирішила: «Лишати й надалі його під Честеровим впливом – це злочин».

Уся політична атмосфера, в якій ми жили, здалась мені раптом надзвичайно задушливою, непридатною для життя. Несподівано,– аж сама здивувалася (мене ще й досі лихоманило від думки про те, що Том міг зірватися в річку!),– я сказала, що мушу негайно відвезти малого додому.

Чоловіки віддали нам ландо. Я картала себе за те, що завдаю їм стільки клопоту, і відчувала, що вони вважають мене за типову пані, вередливу й розбещену. Але грати й далі роль зразкової дружини мені вже було нестерпно. Я була змушена, просто таки змушена покласти цьому край.

56

Звичайно, єдиною можливістю витягти Тома з політиканської атмосфери Гросвенор-Парейду – було віддати його в закритий коледж. Я знала, що Джіма відіслали до школи у шестирічному віці, коли батьки його були за кордоном, а пізніше він вступив до Істборо [10]10
  Істборо – закритий навчальний заклад для дітей привілейованих класів у курортному містечку Істборн на березі Ла-Маншу.


[Закрыть]. Всі Леттери кінчали Істборо, і ні в кого не було сумніву, що ми пошлемо туди й Тома. Тітонька неодноразово нагадувала мені, що час уже вписати туди Тома, але я знала Честерове упередження щодо подібних навчальних закладів, та й не так просто було сказати йому: «Тома треба відправити до школи, щоб розлучити з тобою. Ти надто тиснеш йому на психіку». Честер однаково б не погодився з цим (скоріше просто не зрозумів би мене); головне ж – з ним довелося б довго й нудно сперечатися,– родинні традиції для нього не існували.

Я гадаю, для більшості родин нема кращого звичаю, ніж розлучати батька з сином, коли у хлопчика починається перехідний вік, але (тепер я це добре розумію) у тих родинах, де так роблять (і де батьки переважно посідають високе становище або мають надто крутий норов), про це не думають і не говорять. Та, кажучи правду, балачки і навіть роздуми про таке можуть тільки все зіпсувати. Цей звичай передається з роду в рід, як віра (про яку теж не сперечаються), або, скажімо, форма носа.

Але Честерів «спадок» був, порівняно з моїм, трохи інакший, і мені доводилося майже з кожного приводу сперечатися з ним. Заговоривши нарешті з Честером про школу, я зрозуміла, що суперечка буде значно серйозніша, ніж мені думалося.

Я лише зауважила (знайшовши слушний момент, єдино можливий для такої важливої розмови: того дня Честер пречудово виступив з промовою і був у грайливому й навіть веселому настрої), що ми досі так і не вирішили, де навчатиметься Том.

Честер (він саме лягав спати і вже присів на ліжко з нічною сорочкою в руках; я купила йому кілька піжам, але він і далі спав у сорочці, бо в деяких радикальних колах, передусім у домі Гулда, піжам не визнавали, вважаючи їх ознакою снобізму і навіть вільнодумства) завмер.

– Знову Істборо? – вигукнув він.

Я відповіла, що ні слова не сказала про Істборо.

– Ти думаєш про це відтоді, як Том з'явився на світ.

– Але ж, Честере, чом я не можу дбати про свого сина й думати про те, що йому корисно. Гадаю, при його слабких легенях йому не така вже буде радість жити в Лондоні.– І вже сміливіше додала: – Такій вразливій дитині, як Том, обставини, що склалися в нашому домі, страшенно шкідливі.

Честер звісив з ліжка ногу й схрестив руки на грудях. Ця поза мала означати, що подумки він уже зайняв своє місце на парламентській лаві. Він уп'явсь у мене таким лютим поглядом, що я зрозуміла: момент для розмови вибрано не найкращий. Так уже ведеться, що кращі моменти стають гіршими, коли все повертає не в той убік, куди треба. Він сказав мені металевим голосом,– куди й поділася його чемність,– що посилати шестирічну дитину в закритий коледж може лише божевільний.

– Але, може, ти вважаєш, я погано впливаю на Тома чи недостатньо про нього дбаю?

– Що ти, Честере, як тобі таке й у голову зайшло? Саме тому, що ти так добре ставишся до Тома, я переконана, ти не захочеш зіпсувати його майбутнє.

– Отже, знову Істборо... Я знав, що рано чи пізно ми до цього прийдемо.

Я сказала, таж він і сам це знає: для того, щоб Тома зарахували учнем в Істборо, його слід негайно внести до списку абітурієнтів.

– Отже, ти твердо вирішила зробити з нього сноба?

– Нічого подібного. Просто я не хочу, щоб він чимось відрізнявся від інших хлопчиків нашого кола. (Я всіляко уникала при Честерові слова «клас»; почувши його, він просто шаленів). Неприємно почувати себе гіршим за інших.

– Цілком з тобою згоден. Саме тому я й кажу: треба, щоб усі діти вчилися в однакових школах.

– Не заперечую, Честере, хай вчаться в однакових, але – в закритих. Я просто не хочу, щоб Том почував себе гіршим за інших.

– Інакше кажучи, ти прагнеш зробити з нього сноба, бо всі ці твої «інші» – теж сноби. Ні-ні, я категорично проти.

– Я шаную твої погляди, Честере, ти маєш рацію.

– Тоді про що ж ми сперечаємося?– він здивовано глянув на мене.

– Та мені здається, що і я маю рацію.

– Не можемо ж ми водночас мати рацію обоє – і ти, і я?

– Не знаю, але це справді так.

Якусь мить Честер мовчки вивчав мене, а потім почервонів і сердито заперечив:

– Ні, твоя позиція вкрай хибна.– Він заходив по кімнаті.– Я не можу, розумієш, не можу на це погодитися, як би ти цього не бажала! То було б зрадою всіх тих принципів, які я обстоюю. Адже йдеться про душу хлопчика!

– Саме так! І лише тому я...

– Даруй,– спинив він мене таким тоном, ніби я дозволила собі блюзнірство,– це надто складне питання... Тут я не можу йти ні на які компроміси. Йдеться не конкретно про Істборо. Забудь про всі ті так звані закриті школи назавжди!

І коли я спробувала заперечити, він підняв руку з таким виглядом, ніби намагався втихомирити скандаліста, що хуліганить у церкві, й відрубав:

– Облиш, Ніно! Хіба ти не розумієш, я не можу нічого тут змінити? Моє рішення остаточне!

Суперечку ускладнювало й те, що саме на ту пору (слушний час виявився дуже неслушним) ми не могли розійтися по різних кімнатах (а про замирення не могло бути й мови), тож ми, лежачи в одному ліжку, силкувалися принаймні не торкатися одне одного. Посередині, де ми звичайно лежали, у матраці утворилася заглибина,– і мені доводилося, відсунувшись на край ліжка, мало не триматися за нього, щоб не скотитися до Честера. Тієї ночі ми обоє не спали, і, побачивши вранці у нього під очима синці, почувши, як підкреслено обережно він причиняє за собою двері до туалетної кімнати,– аби показати, що от, мовляв, хоч я й провинна, він однаково рахується зі мною,– я й справді відчула себе провинною.

Відтоді він і слухати не хотів про школу. Я бачила, як міцно тримається він за свої принципи. І то були цілком пристойні принципи. З його «політичного» погляду він, безумовно, мав слушність. Але, з іншого боку, я була переконана й у своїй правоті. Цілком зрозуміло, коли обидві сторони мають слушність, вони сваряться. Ось приклад: одна моя родичка вийшла заміж за Леттера, який надуживав алкоголем і погано поводився з нею. До того ж у них не було дітей, а вона просто марила дітьми. І вона пішла від нього до іншого. Та чоловік не схотів дати їй розлучення, її діти вважалися позашлюбними, родина коханця намагалася їх роз'єднати, і вони обоє не мали щастя. А винуватити було нікого,– кожен з них по-своєму мав слушність. Просто у них були різні принципи. Ось чому мене так збентежила ця сварка з Честером.

57

Як і слід було чекати, звістку про те, що Том не вчитиметься в Істборо, Леттери сприйняли надзвичайно бурхливо. Тітоньці, Бобові, Слептонам та всім іншим, і передусім Джімові, здавалося, що не віддати Тома до «кращої» школи ганебно й підло, і що все це має вигляд політиканської помсти.

Гадаю, Честер не дуже уявляв собі можливу реакцію моєї родини, бо йому й на думку не спадало, що такі люди як тітонька та Джім, Боб та Слептон теж мають свої дуже тверді й глибоко вкорінені погляди на «душу» (хоч вони ніколи й не говорили на цю тему) і вважають, що у людей на зразок Гулда й навіть Честера (хоч вони, може, в тому й не винні)– не душі, а мізерні душиці,– брудні, підлі й схильні у всьому вбачати підступний задум.

Джім, дізнавшись про Честерові рішення від тітоньки, прислав мені з Африки – вперше за півтора року – сердитого листа, де писав, що за відсутність у Тома пристойної освіти нестиму відповідальність я. Дивно й інше (бо досі Томова доля його майже не обходила): він написав кузенові Вілфреду, питаючись, чи можна йому повернутися до Англії. Звісно, тут був натяк на те, щоб той віддав його борги, передусім «борги честі», сплатити які Честер зумисне відмовився, аби закрити Джімові шлях додому (принаймні так ми гадали).

На той час Джім відбув в Африці вже цілих два роки – і розкошував, як міг, втішаючись життям. Скаржився він лише на одне,– що йому ніде грати в поло, бо там, бач, навіть не було для нього спеціального майданчика. Засмучувало його й те, що дуже рідко вдавалося вполювати великого звіра.

Його застава називалася Датчінлуга, а плем'я, підвладне Джімові, звалося луга. Тубільці носили на тілі лише сплетений з трави кошичок, що нагадував наперсток. Були вони канібали, проте їли тільки людей з інших племен і їздили верхи на поні без сідла. Джім похвалявся, що «ніколи не бачив таких гарних хлопців» і що «скільки б там не базікали пани професори про європейську цивілізацію, на цих землях своя цивілізація і своє життя, щасливіше, ніж у всіх професорів разом узятих».

Ці листи страшенно дратували тітоньку Леттер; вона казала, що це дуже схоже на Джіма – пристати в джунглях до зграї людожерів замість того, щоб звернути на себе увагу уряду й посісти якусь іншу посаду. І додавала: як там Джім не лає європейську цивілізацію, а проте відпустку захотів відбути в Каннах. Але попри все те Джім не дуже страждав на своєму «засланні» й лише іноді ремствував на те, що хоч половина зароблених ним грошей і осідає в кишенях кредиторів, не бачити йому ніколи старенької Англії; він, у всякому разі, не має наміру вертатися додому, доки перед ним закриті двері клубів та доступ на іподром. Лише тепер (це доказ того, яке значення він надавав проблемі «пристойної освіти» для Тома) він вирішив остаточно розквитатися з боргами. Він написав мені, що вся відповідальність за хлопчика лежить на мені (я й сама почувала себе у боргу не лише перед Томом, але й перед Джімом), і питав, що собі думають кузени: «Їм варто лише раз плюнути, щоб витягти мене звідси, аби вони цього забажали».

Я показала листа Слептонові та Вілфредові й сказала: ганьба, адже Джім не може повернутися до Англії лише тому, що він людина честі. Вони вислухали мої сентенції вельми співчутливо й пообіцяли «щось зробити»,– втім, не тому, що вважали Джіма мучеником, а вочевидь тому, що він, на думку Слептона, «порозумнішав».

І справді, кілька найдрібніших боргів Джім виплатив сам. Єдине, на що він витрачав гроші,– це на старі армійські ковдри для «своїх вождів», та ще на поні й мисливські ріжки, які він виписував з Європи, щоб його «хлопці» могли «як порядні люди» полювати на шакалів.

Помалу-малу й інші почали ставитися до Джіма зі співчуттям. Людям властиво міняти на краще свою думку про людину, коли вона «у вигнанні». А тут іще й протягом останнього року газети надрукували низку статей про збройні сутички в Нігерії, і публіці, яка вже відпочила від героїв минулої війни, потрібен був новий об'єкт для культу. Отож вона почала всіляко підносити «самотніх піонерів Pax Britannica [11]11
  Pax Britannica – Британський світ (лат.)


[Закрыть].

Вілфред вже був майже залагодив усе з кількома Джімовими «кредиторами честі», але тут сталася подія, що перевернула всі наші плани.

58

То були вибори 1905 року, «катастрофа», коли ліберали до ноги розбили торі (Честер, якого висунув Тарбітон, здобув перемогу більшістю понад дві тисячі голосів – цифра просто нечувана впродовж усієї історії міста!) і сформували новий уряд, який пообіцяв провести ряд соціальних реформ. Честер одразу ж посів місце заступника міністра кам'яно-вугільної промисловості,– посаду дуже важливу, оскільки міністр входив до палати лордів. Честерові випадало представляти міністра у палаті громад, він мав там виголошувати промови від його імені.

Напевне, важко сьогодні й уявити, який ефект справила ота «революція» навіть на таких цілком розважних людей як Вілфред. Проте правда полягала в тому, що це була саме революція. Радикальні лідери на зразок Ллойда Джорджа (Честер завжди ставився до нього з деякою підозрою, вважаючи не дуже сталим у своїх принципах) направду воліли переробити країну на новий лад, створити, так би мовити, «патріархальну державу», яка прибрала б на себе батьківську місію опікуватися знедоленими, місію боротьби з хворобами й злиднями.

Все це різко суперечило вчорашнім уявленням про те, що може і чого не повинна робити держава. Навіть старі ліберали заворушилися й заговорили про те, що так недовго й скотитися «до економічної кризи й диктатури».

Головне ж —«у повітрі запахло» великими змінами. Я помітила ознаки цього навіть у нас в дитячій кімнаті. Нянька запитала мене (вона почала забувати, що Селлі треба вчасно міняти мокрі панчохи), чи то правда, що «армію розпустять»? Її брат служив у війську і боявся втратити місце.

Вілфред ще раніше домовився зустрітися з Честером і поговорити про наші «родинні справи»; звісно, я знала – йдеться про вироблення нового плану допомоги Джімові. Тепер Вілфред надіслав Честерові вітання, підкреслюючи свою радість з приводу тріумфу, щирого, як і він, «західняка» [12]12
  Жителі західних графств Англії вважали себе «аристократами за походженням», власне британцями.


[Закрыть], і вони зустрілися того ж дня.

Згодом я дізналася (не від Честера, звісно,—«кузени» проговорилися), що дійшли вони такої угоди: Джімових боргів назагал не варто тепер виплачувати, бо повернення до Англії було б «не в його інтересах».

Очевидно, то була одна з тих «мовчазних оборудок», якими Честер снив удень і вночі. Відтоді вони з Вілфредом розпочали багато спільних справ. Звичайно, посівши в міністерстві керівне крісло, Честер змушений був одмовитись від директорства у компаніях, де він однак залишився солідним вкладником; крім того, він був акціонером двох приватних фірм,—крамниці Гулда (після замирення Честер вклав туди чималий капітал) і невеличкої машинобудівної компанії, що випускала насоси. Він заощадив силу грошей для цієї компанії і для компанії Гулда, домовившись з Вілфредом про те, що їхні агенти не перехоплюватимуть один в одного товар.

Отже, хоча Честер і пішов з директорства, йому однаково треба було й надалі підтримувати зв'язки з бізнесом,– на той випадок, якщо уряд після нових виборів знову зміниться, і він, Честер, муситиме повернутися до попередніх справ. З іншого боку, його поради,– при теперішніх Честерових зв'язках,– набирали для компаній більшої ваги (хоча, звісно, він ніколи не розголошував їм службових таємниць).

Можна тлумачити й так (тітонька, обурена тим, що Джімові дорогу назад відрізано, саме так і висловилась!): Вілфред змінив свою думку про Честера, коли той несподівано вибився в люди й зробився впливовим, бо дружба з ним важила тепер для Вілфреда куди більше, ніж уся доброзичливість занепалого клану Леттерів. І все, що я написала про те, як респектабельні люди злякалися тієї «революції», очевидно, підтверджувало тітоньчину думку.

Але, хоч я й дуже сердилась тоді за все те на Вілфреда, мені й на гадку не спадало повторювати вульгарні вигадки (легше від того нікому б не стало), нібито всі політичні діячі дбають лише про свої інтереси. З власного досвіду знаю, що це неправда. Просто всі вони, як один,– дуже «практичні» люди, і намагаються з усього «вичавлювати собі якомога більше користі». Пригадую, один броварник, зустрівшись з Честером,– він був радикал, навіть республіканець (і досить фанатичний!),—всіляко намагався підбити Честера інкогніто відвідати одну з його пивниць; він аж зі шкури пнувся, аби довести Честеру, які корисні пивниці для бідняків. Його лякала думка про те, що Честерові раптом заманеться всупереч реальним фактам підтримати бозна-яку «безглузду теорію» проти «грішних броварників».

Багато людей, які раптом стали нашими друзями й наввипередки запрошували до себе в гості, не мали ніякого відношення до політики. От хоча б діти. Наші Том і Селлі відбою не мали від запрошень до них на свята. Дівчатка метушилися навколо Тома, а хлопчаки загодовували цукерками Селлі, яка й не уявляла, що таке радикал.

Тітонька все буркотіла, мовляв, за маленькими міс стоять їхні матусі, котрі тільки й думають, як би їм підчепити хитрощами багату здобич; а у хлопчиків є татусі, що теж сподіваються вигоди. Але тітонька схильна до риторики, тож не в усьому їй можна вірити; мені здається (хоча сперечатися не буду: деякі матусі починають дуже рано полювати на годящого зятя), навіть незначна слава (а ім'я Німмо на той час уже дещо важило!) викликає у людей жвавий інтерес і цікавість. І матері цілком природно шукають для своїх дочок якщо не «вигідних» женихів, то «пристойних» друзів, які згодом виростуть у «пристойних» шанувальників; а дівчатка кидали на Тома романтичні погляди не тільки через його блакитні очі, а й тому, що чули постійні розмови батьків про Томову родину. Що ж до молодиків і підстаркуватих джентльменів, які запрошували чотирьохрічну Селлі на чай до Гантерів, я певна, більшість із них робили такі широкі жести тільки тому, що були ревними прихильниками Честера й ставились до Селлі, наче придворні до принцеси – звичайно, таке порівняння дуже перебільшене. Я відкрила для себе (і це відкриття дуже мене зацікавило, бо дізнатись про таке з романів, досить цинічних, про «вищі кола» та про «політиків» я не сподівалася): чимало людей з поміж найенергійніших та найрозумніших, які сягнули висот у політиці чи бізнесі, прихильно ставляться і навіть по-своєму люблять перспективних молодиків (а Честерові навіть тепер було всього сорок три) і прагнуть зустрічей з ними виключно з вродженої допитливості, й навіть допомагають їм безкорисливо, не розраховуючи на якийсь зиск (принаймні для них це не головне).

Суть у тому, що розумних людей приваблюють люди розумні, а тих, що належать до світських кіл, тягне до людей оригінальних, незвичайних. Я навіть чула, як один з провідних лідерів торі (герцог N.) нарікав на те, що з «цими демагогами» стало неможливо боротися, бо варто лише імені котрогось із них з'явитися на першій сторінці «Таймсу», як котрась із герцогинь відразу запрошує його на уїк-енд і сама ж розносить це «згубне сміття» по всьому графству.

Отож цілком природно було сподіватися, що людину такої щасливої вдачі як кузен Вілфред привабить Честерів успіх, а Честерові вельми імпонуватиме розумний і завше добре поінформований Вілфред.

Честерові він справді сподобався. Йому було приємно зійтися з ним у поглядах на значення громадських парків для належного відпочинку, а також на потребу поліпшити людям житлові умови. Він казав, що Вілфред – розумний хлопець. Вони взаємно заприязнилися.

А коли Честер (поділяючи думку тітоньки) зауважив, що Вілфред, цілком природно, теж хоче «урвати свій шмат від солодкого пирога» і (піддражнюючи мене) додав, що саме так «лорд Слептон тлумачить традицію політичної терпимості й спадковості», я спробувала виправдати Вілфреда і пояснити Честерові свою власну думку, свій погляд на це, набагато чесніший (і, щиро кажучи, оригінальніший).

Та він аж зайшовся від сміху і, вщипнувши мене за підборіддя, похвалив за те, що я, мовляв, віддана родичка. Він був цілком переконаний, що всі його нові друзі тільки й думають, як би його «обшахрувати» або втягти «у свої грабіжницькі зграї».

Але тепер він уже не стільки розводився про все це (і мені наче камінь з душі впав), скільки посміювався; з усього було видно, що «ці маленькі ігри» його вже не обурювали,– адже він «усіх їх бачив наскрізь».

– Я не такий уже й зелений у цих справах, як вони гадають, не такий уже й простак, хіба ні, моя люба? – сказав він якось увечері, коли я показала йому запрошення від одного вугільного магната, що просто засипав мене компліментами, захоплюючись «залізною хваткою мого чоловіка у високо технічній та складній галузі індустрії». Та не встигла я запевнити Честера, що він і справді аж ніяк не «зелений» у цих справах (іще років п'ять тому він без таких моїх запевнень не міг обійтися), як він вибухнув сміхом і став по-особливому лагідний і ніжний зі мною.

А я мимоволі подумала, що тепер його не дуже непокоять усі оті «класові змови», і тому він уже не такий вразливий у стосунках зі мною. Я хочу сказати, що він почав ставитися до мене простіше, майже без напруження, не скипав і не кидався на мене звіром через нашу «протилежність поглядів», не говорив (і не натякав, як раніше): «Ну, тоді я не джентльмен!»

Мені подумалося, що коли чоловіки приходять до влади, то сам цей момент можна порівняти з виходом із тунелю, прокладеного в горах (бо поки ви підіймаєтесь у череві гори, то нічого під землею не бачите); перед вами внизу, біля ваших ніг розстилається широченний світ, на який ви дивитеся тепер новим, зачудованим поглядом, під новим кутом зору. У таких випадках міняються геть усі пропорції!

Честер побачив світ, який лежав біля його ніг. І хоча він і досі вірив у «класові змови», однак був певен, що зможе взяти гору над ними. Ось чому (а зовсім не через «згубний» вплив грошей) ми почали відтоді виїздити на великі світські «вечірки», запрошувати до себе «важливих» людей, а також зрідка бувати в опері (у Тарбітоні це вважалося мало не злочином). Адже для Честера, тепер уже важливої персони, а він мав вплив у найвищих колах (і тільки такий вплив чогось вартий), усі ті вечірки й розваги мало що важили порівняно з тією відповідальністю, яку накладала на Честера його посада.

Крім того, тепер нам не бракувало грошей. Ми приймали гостей на широку ногу й Честер вимагав (хоч він і далі вів усі рахунки, а Бутем платив за мої туалети, навіть за білизну), щоб я була гарно й модно одягнена.

59

Для мене, звичайно, головна зміна полягала в тому, що я стала дружиною політичного діяча, який не просто йде вгору, а наблизився уже, так би мовити, до вершини. Газети друкували мої фотографії, а один маляр навіть виставив в Академії мій портрет; вельми практична людина, він хотів у такий спосіб одержати від «нової влади» солідне замовлення. Наважуся сказати, що мені заздрили: я мала визначного чоловіка, який мене обожнював; так усі вважали. Честер і справді ніколи ще не бував зі мною такий щедрий і уважний, як тепер.

Та водночас зросла і його вимогливість до мене, й не лише у приватному житті; значно більше це торкалося життя світського, моїх громадських обов'язків. Наші дні були розписані візитами, балами, прийомами, офіційними сніданками, де мені було відведено роль «чарівної місіс Честер Німмо», надзвичайно цінної окраси для «віталень нового уряду, якому так бракує політичних постатей і розкішних маєтків торі».

Мені доводилось достеменно пнутися зі шкіри, щоб виправдати цю ідіотську репутацію (сфабриковану головним чином журналістами-радикалами, друзями,– не виключено, що й він доклав до цього рук!), бо не впоратися з відведеною мені роллю означало б зіпсувати «громадську думку» про Честера, а хіба можна скривдити людину, з якою у вас війна, хай навіть суто «моральна»?

Втім, траплялося, я забувала про свій обов'язок господині; що не кажіть, то було не моє амплуа. Мене хилило в сон (якщо вірити тітоньці – від лінощів), я майже не вміла приховувати нудьги (якщо вірити їй же,– надто любила розваги, хоча, щиро кажучи, не було в мене розваги, кращої за книжку!). Честер, у якого, здавалось, «і на потилиці були очі», відразу ж помічав моє недбальство й посилав мені багатозначні погляди. А коли ми з ним нарешті лишалися наодинці, зітхав:

– Так, нелегко було тобі сьогодні розважати старого Н...

– Хай йому біс!.. Сподіваюсь, ніхто цього не помітив?

– Дорогенька моя, я просто заздрю твоїй витримці! Ти ж добре знаєш, цей старий шкарбун... другого такого нема на цілий Лондон... тільки що – вмить ображається й починає лютувати. Він залюбки підклав би мені свиню, і повір, можливостей для цього йому не забракне.