Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 28 страниц)

Вечірніх проб «Кота у чоботях» (ми так і не перескочили першого акту) було, мабуть, не більше двадцяти, але вони збереглися у моїй пам'яті як найзначніша подія зими 1912 року. Це не можна ні з чим порівняти (може, тільки з нашим першим виїздом за кордон). Неважко здогадатися, що, повертаючись додому, ми з Томом, який вів мене темною вулицею під руку, відчували, що кожен такий вечір у Трайбів – неповторний і дуже нам любий (хоча не можна було сприймати без усмішки «акторську» серйозність Джулі чи вислуховувати палкі тиради Тотті про те, який має бути в кота хвіст).

– У них все непідробне!– захоплювався Том.– Ані краплини манірності!

І коли я, згадавши раптом, що Трайби підохочували Тома до піжонства й прищеплювали йому зневагу до школи, натякала йому, що його нові друзі частенько таки легковажать, і не лише в амурних, а й у своїх фінансових справах, Том буквально шаленів. Нехай Тотті розлучилася з чоловіком, а Пру живе з актором, який має дружину, нехай їхня матуся позичає гроші у першого-ліпшого, хто переступить поріг їхнього дому,– байдуже! Головне, казав мені Том, головне, що Трайби —«навдивовижу чесні» люди!

69

І головне, не зважаючи на холод чи пізню годину (хіба, може, тільки на дощ, якого ні я, ні Том страх як не любили), дійшовши до надбережжя, ми, не змовляючись, переходили на інший бік, аби ще трохи пройтися берегом. Так, сміючись і перекидаючись словами, ми могли гуляти з годину, згадуючи все, що було у Трайбів і дивуючись з їхнього чудернацького життя, нітрохи не схожого на нашу буденність, захоплюючись їхньою дивовижною здатністю перейматися тим, чи треба котові нявчати, чи, навпаки, він повинен говорити людським голосом, і головне,– чи має він при цьому ворушити хвостом. Спершись на поручні, ми дивилися вниз на воду, стежачи за яскраво-жовтими гадючками, що неквапом звивалися під ліхтарями, які бовваніли на мосту (ці гадючки то втрачали свої хвости, то знов їх собі відрощували), і Том раз у раз повторював, що Трайби над усе йому подобаються за їхню байдужість до грошей, політики, кар'єри та людського поголосу,– їм на це начхати.

Я була з ним цілковито згодна, і не дивно, що, підходячи до наших дверей, ми підсвідомо вповільнювали кроки,– і нарешті знову повертали у протилежний бік. На серці в кожного з нас було весело й легко, і не лише тому, що Трайби так щиро кохалися у мистецтві, а й тому, що наші власні почуття були зараз надто загострені, і цю витонченість сприйняття подарували нам саме вони, Трайби. Отже, тепер ми просто не могли, не мали сили повернутися до нашого «чарівно» пофарбованого дому, до нашого доброчинного, буденного життя-буття.

Цей особливий душевний стан і кожний візит до Трайбів, кожні відвідини їхнього «артистичного» кола – все це належало мені й Томові, то була виключно наша з ним спільність. Ми наче ввійшли з ним у таємну змову.

І ось одного разу, коли над містом уже залягла глибока ніч, ми, традиційно перейшовши на той бік вулиці, аби ще раз поглянути на річку, раптом помітили у моїй спальні світло. Зрозумівши, що Честер уже вдома (він повернувся на день раніше, ніж ми його чекали), Том відразу ж попросив, щоб я не говорила, де ми були. Це мене здивувало.

– Але чому? – спитала я.– Хіба для нього новина, що ти приятелюєш з Трайбами, і що іноді до них у гостину разом з тобою ходжу я?

– А раптом він захоче скласти нам компанію? Для тебе ж не таємниця – він не дуже їх шанує.

– Нічого. Він все одно буде з ними приязний.

– Саме тому я й не хотів би його там бачити. Терпіти не можу, як він ото раптом починає награвати, вдаючи з себе добрягу.

– Награвати? Ти сказав недобре, це у нього не напускне, він справді швидко захоплюється людьми... Це, так би мовити, його талант... Саме тому він такий заповзятий промовець.

– То ж бо й воно... І це, либонь, найстрашніше.

– А тобі не спадало на думку, що всі оці речі про нього ми говоримо з чужого голосу? Ти ніколи не думав про те, що ми несправедливі до нього? Адже тобі добре відомо,– він справді вірить у необхідність робити людям добро,– звісно, там, де це можливо, де для цього є умови. Добре ставитись до людей стало для нього своєрідною релігією.

– О, так, я знаю. У нього на все є свій стандарт.

Хай вас не дивує, що ми з Томом говорили про Честера у такому тоні. Це сталося якось мимохіть,– очевидно, тут позначився вплив газет, про нього писали тепер чи не щодня. І не дивно,– Честер став уже доволі значною для нашої громадськості постаттю.

70

Добре, що цього разу я не пообіцяла Томові мовчати, бо першим же питанням Честера, тільки-но я піднялася до своєї кімнати, було (цей епізод запам'ятався мені в усіх подробицях):

– Ну й куди ж ти ходила? Звичайно, до цих чудернацьких Трайбів з Тіпет-стріт?

І зразу ж (не сказавши більше ні слова про Трайбів) переключився на урядову кризу (його, мабуть, те тільки й розсердило, що, повернувшись додому, він не застав мене,– не було кому розповісти всі новини), яка змусила його достроково повернутись у Лондон. До нього докотилася чутка, що кілька членів кабінету уклали потайну угоду з комітетом оборони й хочуть внести законопроект про надзвичайні асигнування (значно збільшені) на озброєння. Власне, кабінет завжди складався з кількох угруповань, кожне з яких мало свої погляди на ті чи інші речі, і ці угруповання, звичайно, вели між собою постійну боротьбу, «промацували» одне одного, намагаючись завербувати якомога більше прибічників,– перше ніж зважитись на вирішальний крок. Честер не любив, коли я згадувала про цю їхню таємну дипломатію, але, якщо говорити правду, він і сам промацував кожного зі своїх колег і тепер достеменно знав, що деякі з них змовилися взяти курс на збільшення воєнних асигнувань, а це змусило б «миротворну групу» (тобто його самого, Морлі, Джона Бернса та ще кількох міністрів) подати у відставку.

Він уже давно підозрював про існування цієї змови, і тепер був такий збурений, такий сердитий, що цілу ніч не міг склепити очей,– усе ходив по кімнаті й повторював:

– Нікому не можна вірити, нікому! Може, тільки Греєві, та й той, либонь, сучий син, при першій же нагоді продасть. Зараз він, скільки я знаю, до цих інтриг не причетний, але в нього запевне існує якийсь свій особистий план. Спробуй вгадай, що в нього на думці.

Справді, розмови про війну точилися вже не перший день, одностайності серед членів кабінету не було, і Честер страшенно нервував з цього приводу; саме тому я й намагалася по змозі нічого не приховувати. І ось раптом на великдень Том урочисто повідомляє, що хотів би відкрити мені якусь надзвичайно важливу для нього таємницю,– але за однієї умови: я мушу дати йому слово, що мовчатиму як риба.

– Але, Томе,– сказала я,– ти ж знаєш, я не люблю таємниць, вони дуже ускладнюють життя. До того ж рано чи пізно будь-яка з них втрачає свою таємничість.

– Як хочеш. Але в такому разі я нічого тобі не скажу. Не можу. І взагалі, щоб ти йому не згадала про це навіть натяком! Якщо прохопишся хоч одним-однісіньким словом, мені все зразу стане зрозуміло. Досить одного татового погляду і, скажімо, фрази: «Добридень, Томе,– о, яка на тобі сьогодні гарна краватка!»– і я непомильно можу сказати, що йому насправді страшенно не подобаються мої краватки, що він взагалі давно бачить мене наскрізь, але не вважає за потрібне говорити про це вголос.

– Ох, Томе, так не можна. Все це тобі тільки здається. Ти несправедливий до батька.

– Можливо,– так само поважно відповів Том.– Але здається, тут уже нічого не вдієш. Отже, ти обіцяєш мовчати? Я гадаю, краще пообіцяй, у тата це називається «зробити рішучий крок».

Мавши надію на те, що хлопчик і так звірить мені свій секрет, я не поспішала з відповіддю. Принаймні досі він од мене нічого не приховував. Легкий на язик та веселун, він майже не вмів критися.

Проте минув тиждень, а Томові ніби заціпило. Помітивши, що він уже почав сердитися на мене, я зрозуміла: треба згодитись на його умову, інакше він нічого мені не розповість. А завдавати собі на плечі такий тягар мені, щиро кажучи, не хотілося. І справді,– не могла ж я, мати, не поцікавитись тим, що там трапилося з моїм сином.

У такій ситуації мені доводилося бути ще вдвічі обережнішою, аби не втратити Томової довіри (згадаймо, Честер був йому не зовсім рідний батько). Тож я заприсяглася, що мовчатиму, після чого хлопчик, зітхнувши з полегкістю, розповів мені, що вони заручилися з Джулі Трайб. При першій же нагоді він залишить коледж, який нічого йому не дав, і піде актором на сцену.

Наскільки я могла зрозуміти, Джулі повинна була одержати якусь спадщину,– після того як їй сповниться вісімнадцять років,– і на одержані гроші планує набрати власну театральну трупу, запросивши на режисера якогось там Гевіна Маркера. Джулі поставила собі за мету популяризувати в Англії п'єси зовсім невідомого у нас шведа Стріндберга.

Том пояснив: Стріндберг нещодавно помер, і то страшенна ганьба для всієї Англії, що п'єси цього видатного драматурга тут іще ніколи не виставлялися.

Я була задоволена з того, що мені вдалося вивідати у Тома його таємницю. І ми з ним уклали угоду: він обіцяє мені закінчити коледж, а я – підтримаю його перед Честером, коли надійде час розповісти йому про заручини з Джулі.

Я постійно підкреслювала, яка то важлива річ для справжнього актора – одержати гарну освіту; хвалити бога, Джулі підтримала мене в цьому. У такий спосіб було домовлено, що Том повернеться в коледж,– принаймні ще на один рік.

71

Та незабаром я на власному досвіді переконалася, яка то небезпечна витівка – намагатися що-небудь приховати від Честера. У нього було забагато вивідувачів. Не те, щоб Честер доручав комусь конкретно шпигувати за нами (так само як не запрошував Бутема на посаду платного шпика,– він просто вважав корисною інформацію, котру Бутем йому постачав), але навколо нього завше крутилося багато охочих доповісти йому як не одне, то інше. Подібно до кожного державного діяча, Честер мав чимало знайомих, котрі залюбки тримали його в курсі всіх справ. Одні бачили в цьому свій обов'язок перед урядом, інші робили так, щоб набити собі ціну, а найчастіше люди йшли на це просто задля власної втіхи,– втіхи поговорити з великою людиною, повідомивши їй щось дуже для неї цікаве.

Тож не минуло й тижня, як отака добра душа доповіла Честеру, що ми з Томом у його відсутність провели декілька вечорів у Трайбів. І одного разу він,– так, ніби ненароком,– кинув мені:

– Невже Том і справді вчащає до цієї сімейки акторів?

– До Трайбів?

– Так, до цієї жіночки, яка швендяє в сукнях із старих порт'єр, та до її товстих наквацьованих дочок.

– Здається, він там буває. Зрідка. Вони завжди запрошують його.

– Дивина, та й годі. Геть непідходяща для Тома компанія. Надто якщо зважити на його нехіть до праці.

– Справді, в них є щось від богеми. І все одно, я тобі скажу, дівчата вони непогані.

– Мабуть, Том сидить у них і оце зараз. Не зайве б тобі піти й перевірити. До речі, ти, здається, теж приятелюєш із ними?

– Сьогодні Том вечеряє з тітонькою Леттер і Джімом.

– Еге ж, то він так каже...

Я знала, що відвідини тітоньки часто-густо служать Томові ширмою, коли він хоче вирватися з дому й посидіти ввечері з Трайбами. Та мені забракло сміливості признатися Честерові – довелося б і справді негайно йти до Трайбів, а потім доповідати йому, що саме там було. Честерові кортіло знати від мене все якомога детальніше.

На щастя, я раптом згадала, що сьогодні він снідав з Вілфредом, і поспішила спитати, чи не одержав він, бува, од нашого кузена якої-небудь нової «інформації». Честер відповів ствердно,– йому вже поталанило розпродати частину акцій, та ще й з великим зиском. Звісно, я відразу ж привітала його з таким набутком, натякнувши, що непогано тепер було б купити нову машину, відповідну до його нового становища (одну ми вже недавно придбали, але вона була маленька, застарілої моделі). Він засміявся й назвав мене «марнотратницею» (втім, якщо говорити відверто, йому подобалось так мене називати, він, за його словами, любив у жінках екстравагантність, і думка про те, що він нарешті може дозволити собі мати таку «дорогу дружину», завше гріла йому серце), потім посадовив до себе на коліна й сказав, що бачить мене наскрізь і розуміє мій натяк з півслова,– я хочу одержати діадему. Звісно, нічого схожого у мене й на думці не було, Честер сам марив коштовностями. Незадовго перед тим (одержавши від кузена Вілфреда вигідну інформацію) він на радощах купив мені намисто й сережки.

Саме з цього приводу «Тарбітонська газета» надрукувала тоді злобний опус, де було сказано, що я з'явилася в опері «у славетних діамантах Німмо та паризькій сукні вельми ризикованого крою». Ці славетні діаманти я одержала на день народження, а сукню Честер вибирав сам, на власний смак,– йому страшенно подобалось, коли я носила сукні «ризикованого крою»,– всі тоді звертали на мене увагу.

Часом я просто не знала, що мені робити з туалетами, які він сам вибирав для мене, а Честерове бажання бачити на мені відразу всі коштовності, навіть коли це був несмак, траплялося, змушувало мене червоніти. Та хіба я могла не виконати прохання такого щедрого чоловіка? Він залюбки робив мені подарунки: йому було приємно, що це мене тішить.

Я не любила, коли до нашого інтимного життя приплутувалися питання політики; у родинних справах своя політика, з якою і без того вистачає клопоту. Почавши з Честером розмову про курс акцій, я відвернула його увагу від Трайбів, але дурити його (і самій наражатись на небезпеку) мені було неприємно. Я знаю, навіть найніжніші чоловік та жінка повинні вивчати одне одного й одне до одного приноровлюватись,– справа доволі складна й неоднозначна. Криючись із чимось важливим, починаєш відчувати себе шпигункою; боїшся, що одного чудового дня тебе викриють і кинуть тобі в обличчя ганебне слово.

І все одно, звичайно, мені довелося застерегти Тома, переказавши йому мою розмову з Честером,– інакше ми обоє з ним могли б ускочити у халепу. Але одна брехня тягне за собою іншу. Тож не дивно, що назавтра хлопчик у присутності Честера сказав, що хоче відвідати тітоньку, і, навіть не заїхавши до неї, цілісінький вечір просидів у Трайбів. А коли я намагалася пояснити йому, як необачно він поводиться, він сказав, що тітонька страшенно люта на Честера і з радістю допоможе нам дурити його. Гірка правда полягала в тому, що віднині мене було втягнуто в липку павутину брехні та крутійства, і я назавше втратила спокій.

72

Десь за місяць (Том уже поїхав до коледжу, і я сподівалася, що, переключившись на футбол, він охолоне до Джулі Трайб) до мене додому несподівано заявилася місіс Трайб і спитала, чи знаю я про ці чудернацькі змовини між Томом та Джулі. Я відповіла: дещо знаю,– проте обіцяла бути німою наче риба.

– Впізнаю свою дурненьку Джулі! – вигукнула місіс Трайб.– Розуму ні на гріш! Проте найдужче мене дивує ваш Том!

– Мені завжди здавалося, Джулі – дівчина досить розважлива.

– Якби ж то! – посміхнулася вона своєю невинною, лагідною усмішкою.– Джулі – дитя, справжнє дитя, порівняно з нею Том – чоловік досвідчений.

– Побійтеся бога, місіс Трайб, Том іще підліток і вчиться у школі, а ваша Джулі вже кілька років грає на сцені. Важко повірити, що вона у вас така наївна.

– Дитя, справжнє дитя,– вуркотіла місіс Трайб, посміхаючись так само лагідно. (Вона ніколи нікого не слухала; мабуть, життя з дочками, які постійно сперечалися між собою, привчило її стояти на своєму).– А ось ваш Том і справді поводиться трохи дивно...

Коротше кажучи, Том «скомпрометував» Джулі та ще й позичив у неї п'ятдесят фунтів. А Джулі саме викликають у суд за борги.

– Якщо дійде до суду,– виспівувала вона,– все це потрапить у газети. А сенсація, самі знаєте, це їхній хліб. Якби не було скандалів, вони залюбки вигадували б їх самі!

Я не хочу сказати, що місіс Трайб (звісно, я подаю її тут під вигаданим прізвищем) мене шантажувала. Щоправда, Том навідруб од усього відмовився, заявивши, що не брав у Джулі жодного пенні й винен їй лише п'ять фунтів: заборгував за квитки на балет, що їх вона брала. Не виключаю, що й Джулі могла ввести матір в оману. Бо, зрештою, що таке шантаж? І хто може сказати, де кінчається звичайна дружня пересторога і де починається шантаж?

Хай там як, а я радісінька була спекатися її, віддавши двадцять фунтів і пообіцявши повернути решту негайно після того, як Том визнає цей борг; мене починало лихоманити на саму думку, що прізвище Німмо потрапить у газети.

Все це сталося того шаленого тижня, коли, наче грім серед ясного неба, або, якщо хочете,– серед веселого балу,– на нас звалилася контрактова афера.

73

Контрактову аферу часто плутають із справою «Марконі», хоча між ними немає нічого спільного, не кажучи вже про відстань у три місяці. Схожі вони лише в одному – хоч я й не маю наміру витягати на світ божий цю давню історію, мені хочеться показати, в чому саме полягає їхня схожість, бо досі ніде про це не сказано.

Коротко суть справи «Марконі» ось у чому: три міністри, які мали на руках акції компанії «Марконі», не визнали за потрібне признатися про це,– і потім, коли почалися балачки про корупцію, їм довелося давати пояснення. Бо громадськість, звичайно, вирішила: мовчать – отже, хочуть приховати щось нечисте.

Але я переконана в іншому: вони так довго таїлися з отими своїми акціями (не вчинивши нічого лихого!) лише тому, що боялися. Боялися, що, попри всю законність їхніх дій, до них, як до власників акцій, все одно поставляться упереджено. І тоді будь-який раптовий спалах сліпої ненависті остаточно підрізав би їхню репутацію.

Споконвіку повелося так, що удачливій людині страшенно заздрили, і навряд чи знайдеш серед славетних такого, кому б сучасники не зичили зла. І не тому, що він справді вчинив щось негідне, а просто так, бо його ім'я надто часто мелькотить в газетах. Та й хіба не від заздрощів навіть порядні й чесні люди так полюбляють плітки про королів і взагалі про державців,– один лише бог знає, звідки беруться всі оті паскудні анекдоти. Вони ніби випаровуються з якихось шпаринок на тілі людськості,– як отруйні випари з кратера вулкану, на перший погляд, давно згаслого.

Саме така заздрісна людська ненависть мало не занапастила тоді Честерової кар'єри. Довколо нього порозпускали плітки, у які дехто ладен вірити й досі, хоч усе те – суцільна вигадка. Чого варта, приміром, байка, яку я почула на тому тижні: розуміючи, що рано чи пізно Честерові махінації «випливуть на поверхню», він своєчасно вжив належних заходів —«сховав кінці у воду».

Насправді, йому не було чого критися; відносно ж прогнозу про неминучу «кризу», то все було навпаки. Коли той депутат, дрібнота з числа консерваторів (я навіть прізвища його не пригадую), зробив у парламенті запит про компанію «Бенкс ремз», зажадавши назвати імена акціонерів та кількість акцій, якими вони володіють на сьогодні – і якими володіли три місяці тому, Честер навіть не підозрював, чим це йому загрожує.

«Бенкс ремз» була приватна фірма (і, отже, у Честера не було підстави одмовлятися від місця її директора), що постачала електроустаткування іншій фірмі, «Вестерн девелопмент», яка щойно підписала контракт на виготовлення великої партії радіоапаратури. Бездротовий телеграф (так тоді називали радіо) був останнім криком моди: компанія «Марконі» розсилала свої депеші по всьому світові, і всюди лише й мови було, що про цю новинку. Той контракт усі вважали дуже вигідним, на нього претендувало кілька акціонерних товариств, і Честера звинуватили в тому, що він, володіючи контрольним пакетом акцій «Бетвел інджінієрінг» (боюсь, декому це видасться надто складним, та ділові взаємини взагалі складні й переплутані між собою, майже як родинні зв'язки), знав: якщо контракт одержить «Вестерн девелопмент», тобто фірма Вілфреда, то «Бенкс ремз», від якої залежать поставки «Вестерн девелопмент», а також «Бетвел інджінієрінг», від якої залежать поставки для «Бенкс ремз», зароблять купу грошей.

І справді, вже через місяць після підписання контракту Честерові за його акції «Бенкс» пропонували вчетверо більше.

Не заперечуватиму, що Честер прикупив тоді акцій «Бенкс», але то вже чистісінька брехня, ніби він скористався приватною інформацією про можливий контракт чи навіть натиснув на когось, аби той контракт одержати. Честер елементарно розраховував: якщо контракт одержить «Вестерн девелопмент», акції «Бенкс ремз» дуже підскочать у ціні. Як сказали тітонька Леттер і Джім (Честер не поділяв їхньої думки, будь-яку спекуляцію він завжди засуджував), то була гра,– ризикована, але чесна.

Одверто кажучи, Честер узагалі вмів дуже вигідно вкладати гроші, але це ніяк не було пов'язано з його здатністю одержувати додаткову інформацію. Я скажу інакше: він був доволі спритний бізнесмен і розумів, з чого можна мати зиск.

На щастя, кузен Вілфред, один з директорів фірми «Бенкс ремз», дізнався через приятеля, що одна консервативна газета щось рознюхала про ці операції і прагне зчинити навколо цього бучу. Того ж вечора першим поїздом він приїхав у Лондон і попередив Честера. Телеграфувати йому він не ризикнув. Честер одразу ж поспродував (звісно, не сам, а через своїх агентів) придбані останнім часом цінні папери; і коли у парламенті було зроблено запит у зв'язку з цією справою, він, таким чином, міг заявити, що протягом року не купував нових акцій «Вестерн девелопмент», і навіть більше,– у нього взагалі стало набагато менше акцій компаній, пов'язаних з електроіндустрією. У своєму виступі він заявив, що уряд сьогодні дуже зацікавлений у розвитку радіомережі, і він, Честер, хоче запропонувати, щоб усі міністри, навіть ті, чия діяльність не пов'язана з наданням усіляких контрактів, припинили будь-які контакти з електричними компаніями. Він, зі свого боку, ладен відмовитись від своєї частки у «Бетвел інджінієрінг», де він є акціонером ось уже одинадцять років. Його заяву присутні зустріли гучними оплесками; було визнано, що Честер цілком і повністю себе реабілітував.

Звичайно, ви можете сказати, що таке моє тлумачення подій, м'яко кажучи, не до кінця правдиве, і якби не Вілфредове попередження і не винятковий талант Честера-промовця, йому навряд чи пощастило б отак легко виплутатися. Але від подібного припущення я й зараз миттю скипаю гнівом. Тому що правда була (і залишається) ось у чому: Честер ніколи не користувався ніякою потайною інформацією і не зробив нічого такого, чого не зробив би на його місці будь-який інший кмітливий бізнесмен,– котрого, до речі, за це всі тільки похвалили б.

Проте політика має свої закони, і люди здебільшого сприймають політичних діячів упереджено, ставлячи їм на карб найменші їхні прогріхи, а при нагоді ще й безсоромно обмовляють. Отже, то була б Честерова помилка, якби він розповів історію з акціями «Бенкс ремз» у всіх подробицях,– правда лише заплутала б ситуацію. І внаслідок цього сталася б величезна несправедливість – Честеровій кар'єрі був би кінець. Так, я знаю, це дуже складне питання – що можна говорити людям, а про що краще помовчати; тут усе залежить від того, на що вони у даний момент націлені (багаторічний досвід дружини міністра переконав мене, що принаймні кожен десятий у нас – як не дурень, то божевільний; але саме ця публіка сидить сьогодні у перших рядах, саме вона зчиняє першою веремію довкола кожного такого випадку,– через що й має найбільший вплив на громадськість). Але хто не знає, що навіть найшляхетніші, кришталевої чесності люди, перш ніж щось сказати, ретельно зважують кожне своє слово. Хто ж це, приміром, зважиться заявити в критичну хвилину: «У нас нема армії, наша оборона нікуди не годиться!» – адже така, з дозволу сказати, правда, вб'є у людях бажання захищати свою країну. Безглуздо вдавати, ніби політичні проблеми можна вирішити єдиним помахом пера: вони так міцно переплелися з людськими переживаннями й забобонами, що доводиться вдаватися до найризикованіших засобів, аби примусити людей робити, що треба, і думати, як треба (інакше довелося б їх розстрілювати, а в демократичній країні це немислимо).

І коли Честер витлумачив у своїй заяві факти таким чином, що люди повірили в його чесність, то він, поза будь-яким сумнівом, мав рацію, оскільки справді не мав за собою гріха. Бо жодних «кінців», які треба було «ховати у воду»,– так, як це розуміли Честерові вороги,– не існувало.

Перепрошую, що надто докладно спинилась на цій уже явно задавненій історії (втім, контрактова афера й справді увійшла в історію – лише тлумачать її геть неправильно!), але я вже давно переконалася, що люди не ймуть віри навіть правді. Та ось вам приклад: лише на тому тижні я розмовляла про це з однією досить кмітливою оксфордською дамою (вона приїхала до мене взяти якісь дані про діяльність тогочасного уряду). І помітила, як вона посміхнулася, коли я їй щось таке сказала. Вочевидь, вона вирішила, що я сама себе обманюю (втім, наслухавшись про мене всякої всячини,– я для неї була чимось на зразок Честерової Даліли,– вона, мабуть, вирішила, що я просто необ'єктивна) , а Честер – справжній «шахрай» (якщо вдатися до цього неприємного сучасного слова) і «вискочив на сухе» лише тому, що зумів «убрати в шори» своїх викривачів.

Я так розгнівалася тоді на неї, що мало не назвала її обмеженою паскудницею,– хоч у всьому іншому вона здалась мені щирою та порядною жінкою, а дурниці верзла виключно лише про «політиків» (і в цьому мадам не виняток, так чинять й інші, незалежно від міри їхнього інтелекту),– нібито всі «політики» неодмінно мають бути негідниками, якщо беруться «керувати» людьми. Хотіла б я бачити, що сталося б з людством, якби ніхто не ризикнув взяти на себе провід, і якби всі матері одного чудового дня вирішили говорити дітям своїм одну тільки правду, правду без будь-яких прикрас (наприклад, не приховувати від тупаків, що вони – тупаки), не дбаючи про їхні нерви, настрій, примхи й жалі.

Я пишу свою книжку зовсім не з метою зробити з Честера святого (та це й неможливо – після всього, що про нього понаписувано). Але я хочу показати: всупереч усьому негідному, що про нього виходило друком, Честер був таки «хорошою людиною» (і дай боже, аби так можна було сказати про більшість людей). Він був хороший, наскільки це можливо в його становищі, принаймні – кращий за багатьох інших, чиє становище було менш складним.

Я щиро переконана: політики (звичайно, доброчесні) заслуговують на значно більшу пошану, ніж святі. У політика і робота важча, і «рятувати лише власну душу» – для нього замало.

Та я, мабуть, відхилилася від теми (почасти через оту інтелектуалку, котра, можливо, одного чудового дня й справді засяде за свою історію; а ще більше через тих, хто ніколи не ніс ніякої політичної відповідальності, хіба що брав участь у виборах, та й то знічев'я, бо йому не запропонували на тоді партію в гольф чи квитка на концерт,– а тепер вони, бач, клянуть бідолашного Честера на всі заставки, наче духа тьми!), тобто відхилилася від розповіді про скандал, пов'язаний з контрактовою аферою, і від того, як усе це відбилося на Честеровій кар'єрі. Бо хоч він і довів усім істинну правду, хоч і зумів, як я зазначила вище, дати вичерпні пояснення (відмовившись від посади члена правління фірми, посади, яка давала йому понад тисячу фунтів на рік), чимало людей і далі вважали його шахраєм,– лише тому, що самі вони у цих справах нічогісінько не тямили.

І хоч прем'єр-міністра цілком вдовольнили Честерові пояснення, напади на нього не вщухали. Важко й переказати, скільки в них було ненависті й озлоблення. Честера таврували як запеклого злочинця. У багатьох листах, особливо анонімних, була сама лише брутальна лайка, складалося враження, що їх писали божевільні, і я починала вірити тітоньці, яка вважала, що добряча половина населення земної кулі зсунулася з глузду, і світ лише тому ще остаточно не загинув, що кожен божеволіє по-своєму. Одні скажені собаки гризуть інших.

Що ж до Честера, то він хоч і тримався на людях добре, насправді був страшенно пригнічений, і ми таки боялися за його здоров'я. Куди й поділися Честерові апетит і сон, ночами він ходив туди-сюди по кімнаті й переконував мене, що вкласти гроші у справу – то ніяка не спекуляція; адже він не продавав би акції, якби вони не подорожчали, а подешевшали! Найлютіше говорив він про екстремістів, про ліве крило його власної партії,– ось хто, на його думку, спав і мріяв про те, як збити його з ніг і викинути з політичної арени.

Йому вже запропонували відмовитись від посади члена Бетелівського комітету у Тарбітоні (той комітет збирав пожертви на світських проповідників); зауважу, що найлайливіші з одержаних нами листів були підписані нонконформістами.

74

Містер Гулд неодноразово писав Честерові, що йому давно вже не подобається все, що той робить. Він звинувачував Честера в тому, що той зрадив власні переконання (особливо коли Честер проголосував за підвищення кредитів на будівництво військово-морського флоту). Майже слідом за Честеровим виступом у парламенті Гулд несподівано примчав у Лондон і вельми перелякав мене, зателефонувавши й зажадавши негайного побачення зі мною сам на сам.

Гулд процвітав. Але фізично за останні роки дуже підупав – посивів і казна-як розтовстів, але традиційно продовжував носити чорні костюми найтоншої вовни. Опасистий, бундючний і самовдоволений, він скидався б на розбагатілого крамарчука – якби не голова. А голову йому ніби приставили від іншої людини. Сухеньке обличчя, скуйовджене, як у божевільного, волосся і такі ж безумні очі. Було таке враження, ніби він постійно забував причесатися: волосся стирчало, наче колоски на збитому бурею полі,– тією бурею, що надала якогось чудного вигляду його очам: у них ніби причаївся панічний жах.

Мені здається, містер Гулд і справді нічого так не боявся, як власного успіху та його можливих наслідків. Очевидно, він належав до тих людей, котрі не розуміють (чи бояться зрозуміти), «як у них все це вийшло». І справді, колись, ще зовсім молодим євангелістом, він запекло таврував людську суєтність, зажерливість та інші гріхи. Тепер (виїхавши з батьківського дому, який прилягав до крамниці,– ще дідової, якою Гулд так пишався) він мешкав на Чорлок-роуд у зовні потворній височенній віллі псевдоготичного стилю, котра била в очі своєю позірною пишністю (хоча це просто був великий будинок) – крикливий фасад з вазонами для квітів на підвіконнях, простора вітальня, нові меблі від Меплса, покоївки у фірмових фартушках і – сад, де росли бросливи й виноград. Ну й, звісно, на першому плані – Дейзі, вся в діамантах, вбрана за останньою паризькою модою (її дванадцятирічна донька завжди хизувалася у шовкових спідничках зі шлярочками),– Дейзі, котра щодня їздила по крамницях у своєму блискучому ландо, запряженому парою баских коней.