Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)
Цвейлінг прикинувся, що не помічає пригніченого настрою в’язнів, йому хотілося якнайшвидше сховатися в своєму кабінеті. Нараз якесь неприємне почуття пройняло його. Може, вони вже довідалися, що це він підкинув записку? Він нерішуче стояв на місці, скрививши губи в силуваній посмішці.
– Чого це ви так повитріщалися? Де Гефель?
Піппіг, який теж стояв біля столу, і не глянув на Цвейлінга; він смикав зав’язку на мішку з білизною.
– У бункері, – похмуро відповів він, і Цвейлінг виразно почув, яким ворожим тоном це було сказано.
– Що ж він такого накоїв? – Цвейлінг, за звичкою, висолопив кінчик язика.
Піппіг нічого не відповів йому, а суворе мовчання інших в’язнів відбило у Цвейлінга охоту до дальших розпитувань. Він мовчки пройшов до свого кабінету: в’язні вороже дивилися йому вслід. Піппіг послав йому навздогін приглушене прокляття.
Цвейлінг недбало кинув своє коричньове шкіряне пальто на стілець і замислився. Неприємне почуття не проходило. Інстинкт підказував йому, що в’язні мають підозру на нього. Похмуро кліпаючи очима, він дивився в одну точку перед собою. «Найкраще, – вирішив він, – бути з ними привітним, а в усьому іншому прикидатися дурником».
Він покликав до себе Піппіга.
– Ну, розкажіть мені, що ж тут трапилось?
Піппіг відповів не зразу.
В цю мить, коли йшлося про долю його найкращого друга, Піппіг відчув нестримне бажання дати волю тому людяному, що таїлося глибоко на дні його душі; він тішив себе надією, що, може, тоді йому вдасться зворушити серце цього чоловіка, який сидів зараз перед ним і насторожено дивився на нього. Це було найкраще і найблагородніше, що міг він розкрити перед есесівцем: свою вічно принижену людську гідність, сховану за гратами смугастої сіроголубої арештантської одежі. Цей порив, бажання поговорити як людина з людиною були такими сильними, що серце його, здавалося, ось-ось розтопиться в грудях, і якусь мить Піппіг справді щиро вірив у нездоланну силу й могутність цього внутрішнього голосу; безладні думки, що хаотично снувалися в його голові, готові вже були вилитися в слова. Та, помітивши вираз нудьгливої підступності в рисах Цвейлінга, він одразу ж заглушив у собі недоречні почуття.
Так само, як його смугаста арештантська одежа була гратами, за якими мусив він тримати свої людські почуття, в такій же мірі і сірий мундир есесівця був непроникним панциром, і під тим панциром причаїлося все підступне, боягузливе й небезпечне, як дика кішка у джунглях.
Перед ним сидів донощик, який міг холоднокровно розтоптати в людині все людське, що довірливо розкрилося перед ним у хвилину слабкості, якщо це могло дати йому якусь користь. Піппігу стало соромно перед самим собою, що він хоч одну хвилину був ладен піддатися цьому пориву, послухатись голосу серця.
– Ну, розказуйте ж...
Серце Піппіга знову замкнулося.
– Що трапилось? Гефеля і Кропінського посадили в бункер через оту дитину.
Цвейлінг закліпав очима.
– Виходить, хтось доніс на них?
Піппіг швидко відповів:
– Так точно, гауптшарфюрер, хтось доніс!
Цвейлінг хотів щось сказати, але утримався і лише
після хвилинної паузи промовив:
– Отже, поміж вас є якийсь мерзотник?
– Так точно, гауптшарфюрер, поміж нас є мерзотник!
Як недвозначно прозвучали ці слова!
– І вони... вони, мабуть, забрали з собою... і дитину?
– Ні, гауптшарфюрер!
– А де ж вона?
– Не знаю.
Цвейлінг здивовано втупився в Піппіга.
– Як же це так? Учора ж увечері вона була ще там.
– Не знаю.
Цвейлінг схопився на ноги:
– Я ж сам бачив!
Цим самим він виказав себе. Те, що досі було для Піппіга лише підозрою, переросло тепер у тверду впевненість: доніс Цвейлінг. Це зробив він!
Цвейлінг не зводив очей з нерухомого обличчя Піппіга. Раптом він загорлав:
– Нехай усі зараз же зберуться й вишикуються, вся команда! Ми знайдемо цього негідника!
Але одразу ж він передумав. Одним стрибком він опинився біля Піппіга, який уже взявся був за ручку дверей, і сказав, притишивши голос:
– Ні, Піппіг, ми зробимо інакше. Краще ми спочатку зовсім не будемо говорити про це. Мені може ще добре влетіти за те, що я вас покривав. Не будемо дзвонити в усі дзвони. Ви самі спробуйте знайти цього негідника і доповісте мені. А ми вже тоді поговоримо з ним по-своєму.
Нетерпляче чекаючи, поки Піппіг відповість йому згодою, Цвейлінг знову висолопив кінчик язика. Але Піппіг мовчав. Він зробив за всіма правилами поворот кругом і вийшов з кімнати. Цвейлінг дивився йому вслід крізь шибку дверей. Рот його був роззявлений.
***
Через вікно своєї кімнати Кремер бачив, як ішли майданом заарештовані під конвоєм Клюттіга і Рейнебота; Кропінський хитався, а Гефель ішов, низько схиливши на груди голову.
Біля вікон контори стояли в’язні і широко розкритими очима дивилися на них.
До кімнати вбіг Прелль.
Ось уже ті четверо дійшли до воріт. Треба було пильно й напружено вдивлятися, щоб на такій відстані ще розрізнити щось. І все-таки Кремер і Прелль ясно побачили, що заарештованих повели праворуч, у флігель біля воріт.
Бункер поглинув їх.
Прелль глянув на Кремера, неспроможний вимовити ні слова, тільки в переляканих очах його світилося німе запитання: «За що?»
На обличчя Кремера лягла похмура тінь.
***
Звістка про цю подію швидко облетіла табір. Арешт Гефеля попереджав про небезпеку. Що ж трапилось? В’язні переносили цю новину з барака до барака. В оптичний барак її приніс посильний.
– Тільки що Гефеля і одного поляка повели до бункера. За ними приходили сам Клюттіг і Рейнебот. Кепська історія...
Пшібула і Кодічек стурбовано глянули один на одного: військовий інструктор потрапив до бункера? Що б це мало означати?
Звістка докотилася і до ревіра.
Ван-Дален, почувши цю новину, притих і замислився. Він саме полоскав брудні бинти. Його кущуваті брови задумливо нахмурились. Це загрожувало їм великою небезпекою. В першу мить ван-Дален хотів був покинути все й побігти до Бохова. Але він одразу ж відмовився від свого наміру, згадавши найсуворіцшй наказ, що стосувався всіх підпільників: не впадати нікому в очі. Якщо це справді небезпечно, то він, безумовно, дістане скоро відповідні розпорядження.
Від Шюппа, який недарма крутився коло речового складу, почули про новину в’язні поблизької лазні; вони розпитали його про все і понесли цю звістку Богорському. Той спробував удати, ніби це його зовсім не турбує.
– Ну, то й що? Видно, Гефель у чомусь дав маху...
Бохов дізнався про подію від штубових, які почули про це в кухні. Тривога не дала йому довго всидіти в бараці. Придумавши якийсь пристойний привід, він подався до контори.
На щастя, Кремер був у кімнаті сам. В глибині душі Кремер боявся зустрічі з Боховим. Занадто добре розумів він тепер, яка велика частка вини лягає і на його плечі: адже він полишив тоді Гефелю самому виконувати наказ Бохова. Просто все людяне, сховане глибоко на дні його душі, повстало проти цього наказу. Його живе сумління примусило його закрити очі на все, після того як він передав розпорядження. Йому не хотілося мати з цим нічого спільного. Нічого більше не бачити, нічого не знати!
І він обурився, коли Бохов почав докоряти йому, що він не простежив до кінця, чи відправлено дитину разом з транспортом.
– Я свій обов’язок виконав, – голосно виправдувався він.
Бохов нічого не відказав на те. Його дисциплінована натура, що навчила його сприймати дійсність такою, як вона є, підказувала йому, що марно було б зараз сперечатися з приводу вчиненої помилки. Арешт Гефеля наражав на небезпеку їх усіх. Непохибний інстинкт говорив йому, що існує прямий зв’язок між арештом Гефеля і намаганням Клюттіга і Рейнебота добратися до підпільної' організації. Безумовно, ці двоє есесівців підозрівають, що Гефель є членом підпільної організації, вони б не старалися так, якби тут ішлося тільки про дитину. Бохов міцно стиснув губи; він шукав якогось виходу, але не знаходив його.
– Що ж робити?
Кремер безпорадно знизав плечима.
– Ми не можемо тепер нікуди вислати дитину з табору. Я радий, що вчасно розпорядився забрати її зі складу. Все це діло рук Цвейлінга.
Бохов прислухався до його слів лише краєм вуха. Він напружено думав. Тільки Кремер, як староста табору, мав змогу розвідати, що трапилося з Гефелем і Кропінським у бункері.
– Послухай-но, Вальтер, – сказав він нарешті, – ти повинен допомогти нам. Немає більше ніякого сенсу в тому, щоб не договорювати тобі всього до кінця... Однаково ти знаєш більше, ніж я маю право тобі сказати.
– Те, чого я не повинен знати, я й не знаю, навіть коли я це й знаю, – відказав Кремер.
– Нас ніхто не може тут підслухати?
– Можеш говорити, – пробурмотів Кремер.
Бохов ще більше притишив голос.
– Ти знаєш, що у нас є зброя. Де ми її ховаємо – це не так важливо. Гефель – військовий інструктор груп Опору. Один з найважливіших членів нашої організації! Розумієш?
Кремер насупив брови і мовчки кивнув головою.
– Ніхто не знає, що вони роблять тепер з ним у бункері, – вів далі Бохов, – Напевно, вони допитуватимуть його і постараються вивідати в нього все. Якщо Гефель не витримає катувань, через нього може загинути все. Він знає, де захована зброя, він знає товаришів з груп Опору, він знає нас, підпільне керівництво.
Бохов зробив паузу. Кремер теж мовчав. Він неквапливо опустив руки в кишені штанів і дивився прямо перед собою. Отже, від стійкості одного-єдиного товариша залежало життя багатьох людей, а може, й усіх в’язнів табору.
Це страшне відкриття потрясло Кремера.
– Мені слід було б уже давно поговорити з тобою про все це, – після короткої паузи промовив Бохов, – тоді б ти напевно забрав у Гефеля дитину, перш ніж у цю справу втрутився Цвейлінг.
Кремер мовчки кивнув.
– Слухай, Вальтер, ти повинен дізнатися, чи не заговорив там Гефель. Ми самі не можемо проникнути в бункер. Як саме ти це зробиш, то вже твоє діло, тут я не можу дати тобі поради. Можливо, тобі слід звернутися до Шюппа.
Кремер уже й сам подумав про електрика.
– Про все, що ти почуєш, негайно ж повідомиш мене. Ти знаєш тепер, про що тут ідеться. Будь обережний, Вальтер. Якщо тобі доведеться звернутися ще до когось, – скажи йому тільки найнеобхідніше, а взагалі про все це – нікому ні слова!
– Про це ти міг би мені й не говорити, – пробурчав Кремер.
Бохов поплескав його по плечу.
– Знаю, знаю...
Ще не бувало такого, щоб Бохов розгубився перед лицем небезпеки. Його мужність була не молодецьки відчайдушна, а розважлива, спостережлива і обачна. Визнавши щось за правильне і необхідне, Бохов наполегливо йшов до своєї мети, доводив діло до кінця, часом навіть без відома товаришів, як то було, приміром, коли він приховав шість карабінів, які в серпні 1944 року під час загальної метушні, що панувала в таборі після нальоту американських літаків, були потай доставлені на територію табору.
Бохов дістав наказ негайно заховати цю дорогоцінну зброю в надійному місці, до того ж, так, щоб зброя завжди була напохваті і не попсувалася. Другого дня він доповів членам ІТК, що все зроблено. На їхнє запитання, де заховав він гвинтівки, Бохов відповів:
– У ревірі.
Де саме, він так і не сказав.
– Якби я запропонував вам це місце, ви, безперечно, були б проти.
Це трохи налякало товаришів, але Бохов на всі їх протести тільки відмовчувався.
– Шукайте, – уперто відповів він, не звертаючи уваги на їхні докори й побоювання, – і тому, хто знайде зброю, я на цілий тиждень передам мій хлібний пайок.
Ван-Дален, який працював у ревірі і знав тут кожен закуток, обнишпорив геть усе. Кодічек і Пшібула, як тільки їм траплялася нагода побувати в ревірі, обмацували пильним поглядом усі закутки, що могли правити за потаємну схованку. Їх ця гра в схованки сердила, а Бохова веселила. Один лише Богорський не брав у ній участі:
– Я певен, що Герберт зробив усе правильно, – говорив він.
***
Одного недільного надвечір’я, в кінці серпня, Бохов разом з Кодічеком і Пшібулою, ніби прогулюючись, ішли у напрямку ревіра. Скоро і ван-Дален приєднався до них, і вони всі вчотирьох посідали на лаві напроти головного барака ревіра. Вони зібралися сьогодні тому, що Бохов хотів показати їм свою схованку для зброї.
– Ну, кажи, – квапив Бохова Пшібула, – де ж вони є?
Він мав на увазі карабіни. Бохов ледь помітно посміхнувся самим куточком рота.
– Та ти ж сидиш перед ними.
Пшібула і всі інші товариші почали уважно оглядатися навколо, крадькома обмацуючи очима фасад головного барака.
Бохов допоміг їм, злегка кивнувши головою у напрямі пофарбованих в зелене ящиків для квітів, що стояли перед вікнами і в яких цвіла червона герань.
Ван-Дален догадався перший.
– Отам всередині? – прошепотів він.
Бохов ствердно кивнув, опустивши повіки. Онімівши від здивування, всі втупилися в ящики з квітами. Бохов дав їм досхочу надивитися.
– А тепер скажіть мені щиро, чи погодилися б ви, якби я запропонував вам цю схованку? – запитав він.
Ніхто не відповів йому, але Бохов відчув, що він не помилявся.
– Це ризиковано, – нарешті сказав ван-Дален.
– Зате надійно, – швидко додав Бохов.
– Хто шукає що-небудь заховане, нишпорить по кутках і, як правило, проходить мимо того, що лежить у нього під носом, до того ж...
Бохов запнувся. Якийсь есесівець саме звертав зі стежки, що вела до ревіра, в напрямі головного барака. Він байдуже пройшов мимо ящиків. Але перед останнім з них, якраз біля вхідних дверей, він раптом спинився. Щось у цьому ящику зацікавило його.
Пшібула злякано схопив Бохова за руку, яку той поклав на лаву. Вони побачили, що есесівець поправив гілочку герані, яка криво звисала над краєм ящика, і міцніше утрамбував навколо неї землю.
Затамувавши подих, стежили вони за кожним рухом есесівця. Один тільки Бохов упевнено посміхався. І так само посміхаючись, закінчив він свою перервану фразу, коли есесівець зник у бараці:
– ...до того ж, ці сентиментальні звірюки охоче винищують людей, але аж ніяк не квіти...
Вони помовчали. Ця маленька подія переконала всіх, що Бохов правий.
Бохов спокійно промовив:
– Завдання виконано. Зброя схована надійно, вона завжди напохваті і не попсується.
Останні слова означали те, що Кен старанно замотав карабіни в промаслене ганчір’я.
Коли вони вже прощалися, Бохов підморгнув їм одним оком.
– Ну як, чи можу я лишити собі свій хлібний пайок?
Ван-Дален, похитуючи головою, попрямував назад до ревіра. Пшібула схвально ткнув його кулаком у спину.
Бохов засміявся.
***
Минула зима, герані позасихали. Дерев’яні ящики для квітів все ще стояли перед вікнами. Ніхто не звертав на них уваги. Суха і нічим не примітна була в них земля...
Проте Бохов не був сьогодні такий спокійний і впевнений, як тоді, того серпневого надвечір’я, в минулому році. Тривога погнала його до Богорського. Дорога була кожна година, бо кожна година могла таїти в собі нечуване лихо. Сувора необхідність примусила Бохова порушити закон обережності. Можливо, трапиться нагода порадитися з Богорським.
І на цей раз сприятливий випадок прийшов на допомогу Бохову.
Шарфюрер лазні нудився знічев’я в своєму кабінеті, у душовій не було нікого, а в’язні з робочої команди тягали на дезинфекцію складене перед лазнею манаття незадовго перед тим прибулого транспорту.
Богорський був серед в’язнів. Бохов рішуче підійшов до них, схопив і собі цілий оберемок старого мотлоху і разом з усіма попрямував до дезинфекційної камери.
Богорський одразу ж зрозумів, чого треба тут Бохову, і непомітно пішов за ним. В’язнів з команди вони могли не боятися, та й у дезинфекційній камері ніхто не міг перешкодити їх розмові.
Вони посідали на високу купу скинутої тут одежі, звідки їм добре було видно вхід. Богорський уже знав про арешт Гефеля й Кропінського.
– Якщо вони зломлять волю Гефеля... Якщо він не витримає...
Бохов і Богорський мовчки дивилися один одному в вічі. Богорський безпорадним жестом розвів руками, іншої відповіді на ці слова у нього не знайшлося. Вони просто не наважувалися говорити про ту страшну небезпеку, яка загрожувала їм. Вона насувалась на них, немов велетенська чорна гора. І вони відчули себе такими беззахисними. Що могли вони зробити, коли Гефель назове хоч одне-єдине ім’я?..
Тоді порветься весь ланцюг – і безодня поглине їх. Хоч як добре було засекречене підпільне керівництво, воно складалося з живих людей, хоч і готових на все, рішучих і мужніх, проте все-таки людей. І до того ж, там, нагорі, в одиночних камерах бункера панували зовсім інші закони. Там чоловік був наодинці з самим собою, і хто міг з певністю сказати про себе, чи лишиться він після всіх фізичних катувань і душевних мук таким же твердим, як залізо, чи не перетвориться він на жалюгідне безвольне створіння, на скривавлену подобу людини, в якій перед загрозою нелюдських катувань і неминучої смерті в страшних муках голий тваринний інстинкт самозбереження не виявиться сильнішим за силу волі і мужність? Кожен з них давав клятву, що скоріше загине, аніж піде на зраду. Однак між клятвою і її виконанням лежало так багато загадкового й незбагненного в людській натурі.
Можливо, в цю хвилину Гефель лежить у камері, побитий мало не до смерті, думає про свою дружину й сина, остання іскра мужності жевріє в його змученій душі, і ось-ось він не витримає більше мук і назве тільки одне ім’я – ім’я всього одної-єдиної людини, яку він вважатиме не такою важливою для їх загальної справи. І тоді весь ланцюг порветься...
Та й чи знайдеться серед тисячі членів груп Опору хоч один-єдиний чоловік, який міг би з певністю сказати про себе, що там, нагорі, в тих страшних катівнях, він буде досить сильним, щоб витримати до кінця весь біль і муки?
– Це може закінчитися повним провалом... – прошепотів Бохов.
Богорський відірвав погляд від якоїсь невидимої точки в йросторі. Він стомлено посміхнувся, зусиллям волі відганяючи від себе цілий рій тривожних думок і перемагаючи хвилинну слабкість.
– Що може бути, – стиха мовив він, – цього ніхто не скаже наперед.
Обличчя Бохова спохмурніло.
– Ми повинні довіряти Гефелю, —додав Богорський.
– Довіряти! Довіряти! А ти певен, що він витримає до кінця?
Богорський високо звів брови.
– А чи знаєш ти це про мене? Навіть про себе самого? Чи про інших товаришів?
Бохов сердито відмахнувся від цих суворих запитань.
– Звичайно, цього ніхто про себе не знає. Саме тому Гефель і не повинен був встрявати в цю історію з дитиною. З самого початку. Ну, от бачиш, що тепер вийшло? Спочатку він ховає у себе дитину, потім грубо порушує дисципліну, а тепер сидить у бункері і... і...
– Ти сам теж зробив помилку з цією дитиною.
– Я? – обурився Бохов, – До чого тут я?
– Ти кажеш, що це не твоє діло, це діло Гефеля.
– Ну то й що? – захищався Бохов, – Хіба я не наказав Гефелю відправити дитину з табору?
– А хто це сказав? Чи твоє серце також казало це?
Бохов розпачливо підняв угору руки.
– Ради всього святого, Леоніде, куди ти хилиш? Хіба не досить того, що Гефель послухався голосу серця і це призвело до помилки? А тепер ти вимагаєш від мене...
– Не добре, зовсім не добре! – Богорський гнівно нахмурився, – Ти зробив помилку, прислухаючись до свого розуму, Гефель – помилився, послухавшись свого серця. Обидва діяли самі по собі, голова Герберта і серце Андре. А саме це й не добре.
Бохов нічого не відповів. Сентиментальні міркування не впливали на нього. Він сердито кинув на купу кілька принесених із собою благеньких одежинок, невдоволено слухаючи докори Богорського:
– Ти просто наказав і розпорядився, ти покинув Гефеля самого в тяжку хвилину. Замість того, щоб допомогти йому, ти прогнав його геть. «Ти мусиш віддати дитину полякові. І край!»
Бохов обурено ударив кулаком по купі одежі:
– А що ж я мав робити?
Богорський втягнув голову в плечі:
– Не знаю... – сказав він.
– Ну, от бачиш, – зрадів Бохов.
Богорський лишався зовні спокійним. Завжди поряд з помилкою лежить вірний шлях, немов тінь біля світла. І так само, як Бохов вчинив невірно, він міг зробити й правильно, думав він. Хорошо!
– Вислати дитину з концтабору! Ось що було єдино правильним шляхом, і саме цього я й вимагав від Гефеля, – наполягав на своєму Бохов.
– Ну, гаразд, хай так, – ніби погодився з ним Богорський. – Але чому ж Гефель не зробив цього?
Бохов обурено схопився з місця:
– Тому що він... – і раптом Бохов спинився, вражений поглядом Богорського.
Бохов мовчки дивився на Богорського, на обличчі друга він читав ті ж самі думки:
«Голова – сама по собі, серце – само по собі...»
Можливо, він сам мусив подбати про те, щоб дитину було відправлено з табору? Може, він і справді мусив сам простежити за Гефелем – аж до останньої хвилини? Можливо, він тільки тому полишив і Гефеля на самого себе, що й у його серці, в серці завжди розсудливого Бохова, говорило те ж саме людяне співчуття, як і у Кремера, що волів дивитися крізь пальці на те, чи буде виконано переданий ним наказ. Полишений на самого себе, Гефель мусив узяти цей тягар на свої плечі. Хто ж винен в усьому? Хто зробив помилку? Ніхто! Усі!
Бохов зазирнув у вічі другові...
Очі людини! В їхній глибині, як під гладенькою поверхнею бездонного моря, ховаються всі таємниці знання і незнання, всі помилки й омани серця, весь розум і вся любов.
Якесь могутнє, незнане досі почуття заполонило душу Бохова. Він думав: «Ти – Людина, доведи ж це...»
Думав він у цю мить про самого себе? Про Гефеля? Чи думки його були такими всеосяжними, що охоплювали весь світ, усіх, хто носить високе ім’я – Людина?!
«Ти – Людина, доведи ж це на ділі!...»
Бохов відчув, що десь по той бік розуму й свідомості, в серці людському є незміряні глибини, що поглинають усі слова й думки, звідти не доноситься ніякого відгомону. Можливо, Гефель зазирнув у цю глибину і зробив те, що було само собою зрозумілим, не питаючи ні про що і не чекаючи відповіді. Людина, яка претендує на право носити це ім’я, що б вона не робила, повинна завжди думати про свій найвищий обов’язок.
У грудях Бохова все кипіло. Тільки б лишитись твердим до кінця.
– Що ж все-таки будемо робити? – спитав він, ховаючи за діловим тоном своє збентеження.
Богорський і на цей раз лише знизав плечима. Що вони могли зробити?.. Негайно припинити військове навчання. Ніякого вивчення матеріальної частини зброї, ніяких зборів груп Опору. Широко розгалужена сітка нелегальної організації повинна піти в найглибше підпілля. Це було все, що вони могли зробити. Їм лишалося одне: чекати, чекати й чекати...
***
Обох заарештованих привели в бункер. Поки що з Гефелем і Кропінським більш нічого лихого не трапилось. Досі їх ще ніхто з есесівців не чіпав.
Шарфюрер бункера Мандрак саме снідав – у його кімнаті апетитно пахло смаженою картоплею; він, жуючи, вийшов до них і за знаком Клюттіга замкнув заарештованих в одній камері.
Клюттіг кивнув йому, і шарфюрер зрозумів, що він повинен піти за ним в кабінет Рейнебота.
Мандрак не дуже квапився. Він пропустив обох офіцерів уперед і, зайшовши до своєї кімнати, спершу одягнув мундир. Потім спокійно, застібаючи гудзики, увійшов до кабінету рапортфюрера. Він так і лишився стояти, хоч Клюттіг і Рейнебот сиділи.
Клюттіг нервово вийняв сигарету, Рейнебот розсівся на стільці, недбало відкинувшись на спинку і, за звичкою, засунувши великий палець за борт мундира, Мандрак все ще дожовував свій сніданок.
– Послухайте, приятелю, – почав Клюттіг, – це особливий випадок, ми будемо «обробляти» їх разом.
– Допитуватимемо, поки не заговорять, – додав Рейнебот, злісно скривившись.
Клюттіг застережно підняв руку:
– Тільки глядіть, не заженіть їх передчасно в могилу.
Він пояснив Мандраку, про що тут ідеться, і додав, що Гефель для них – це ключ, з допомогою якого вони зможуть розкрити підпільну організацію.
Мандрак вислухав усе це мовчки, лише один раз провів язиком по губах. Його землисто-сіре, густо подзьобане віспою обличчя лишалося нерухомим. Тупо дивилися темні каламутні очі. Коли він стояв отак перед лагерфюрером, то здавався мало не лагідним.
Клюттіг підвівся з місця.
– Отож тепер ви знаєте, – багатозначно промовив він, – в чому тут річ.
Мандрак неквапливо засунув руки в кишені штанів і тихим голосом спитав:
– Що я повинен з ними робити?
Рейнебот побарабанив пальцями по борту мундира:
– Треба приголубити їх, Мандрил[17], приголубити, – цинічно сказав він.
Мандрак куточком ока скоса зирнув на Рейнебота, по його губах пробігла якась гримаса, схожа на усмішку: йому подобалося, коли його називали «Мандрилом». В цьому страхітливому імені було щось таке, що нагадувало прадавні ліси і лякало, саме це й давало почуття насолоди Мандраку.
Він мало говорив і ще менше питав.
І коли Клюттіг швидко докинув і своє слово: «Ні, Мандрил, поки що не чіпайте їх, ми потім ще поговоримо про це», – Мандрил повільно повернув голову в бік лагерфюрера і тільки мовчки кивнув.
Він попрямував з кабінету, і видно було, як не хочеться йому витягати з кишені руки, щоб натиснути на ручку дверей. Вийшовши, він пхнув ногою двері, і вони зачинились. Потім побрів до флігеля, де був розташований бункер.
У довгому, вузькому – метрів зо два завширшки – коридорі завжди було напівтемно. Під стелею тьмяно блимало кілька маленьких лампочок. До коридора вели загратовані двері, в кінці його було маленьке, теж загратоване, віконце.
За масивними, оббитими залізом дверима камер обабіч коридора панувала мертва тиша, німа й похмура, немов у камері смертників. Єдину живу істоту можна було зустріти в коридорі бункера – прибиральника Форсте.
Мандрил підійшов до камери номер 5 і зазирнув у вічко. Довгенько дивився всередину. Камера була зовсім порожня: ні стола, ні стільця, ані солом’яного матраца, навіть ніякої ковдри. Лише загратована тьмяна електрична лампочка на голій стелі. Голий чотирикутний ящик. Два метри завдовжки, три метри заввишки і півтора метри завширшки. В стіні – маленьке, теж загратоване товстими гратами віконце.
Мандрил відімкнув камеру.
Гефель і Кропінський одразу ж, як вимагалося за уставом, виструнчилися перед ним.
Мандрил, не кажучи ні слова, схопив Кропінського за петельки і щосили штовхнув його вперед, обличчям до дверей. Те ж саме зробив він і з Гефелем, який стояв трохи збоку від Кропінського. Подивився, чи добре стоять арештанти, і штурхонув їх ногою під коліна.
– Стояти струнко! – похмуро кинув він, – Хто поворухнеться – хай начувається, так оперіщу палицею, що повік пам’ятатиме!
Він вийшов з камери і поманив до себе Форсте.
– Жерти не давати!
Форсте, виструнчившись, вислухав цей наказ.
Гефель і Кропінський стояли нерухомо і напружено прислухалися, немов налякані тварини. Наче заворожені, дивилися вони на двері камери і чекали, що от-от станеться щось страшне. Всі почуття їх ніби заціпеніли, всі їхні сили йшли на те, щоб слухати. Вони вслухалися в різноманітні шуми табору, які долинали до них від воріт. Там, за стінами бункера, все йшло собі своїм звичаєм. Як це дивно...
Вартовий блокфюрер наскіпувався на когось з лайкою біля воріт, поквапливо й злякано постукували дерев’яні черевики. В репродукторі щось клацнуло – це увімкнули мікрофон, почулося тихе дзижчання, і одразу ж чийсь голос викликав капо, що відав статистикою праці... Через якийсь час уже хтось інший оголосив, що такий-то оберштурмфюрер повинен з’явитися до коменданта.
Згодом від воріт донісся стукіт багатьох дерев’яних черевиків. Здавалося, цілий табун коней протупотів копитами.
Якийсь блокфюрер лаявся, репетував, горлав на когось.
Гефель прислухався. Заціпеніння враз мовби спало з нього, в голові прояснилося. Він вслухався в гомін табірного дня; досі він ніколи не звертав на це уваги, а тепер всі шуми вривалися в його вуха, як пронизливий дзвоник трамвая.
І вмить страшна думка пронизала його мозок: «Ти ж у концентраційному таборі! А що це, власне, таке?» І нараз Гефель подумав, що забув уже, який то він, справжній світ, справжнє життя, що вирувало за межами табору. Він не міг зараз ні уявити собі, ні відчути, що діється там, за колючим дротом. Єдино реальним і зрозумілим було приглушене відстанню репетування блокфюрера, вічні крики, тупотіння і стукіт дерев’яних черевиків. В цю мить, коли Гефель так напружено вслухався в розмаїті звуки, навіть ця реальна дійсність враз здалася йому облудною і примарною. І раптом йому подумалось: все це не справжнє, все це – лише мана!
Ніби з далекої далини долинув у цю примарну дійсність голос, сповнений безмежної ніжності: «...міцно цілую тебе...»
Але й цей голос був такий примарний і облудний; мов заблукане дитя, шукав він собі дороги.
Мороз пробіг йому поза шкірою. Гефель дивився на віконце в дверях, крізь яке звичайно арештантам просовували їжу; він забув у цю мить, що за його спиною стоїть Кропінський...
І зненацька Гефель побачив своїм розумовим зором реальну дійсність! Ще досить далеку, правда, але вона нестримно наближалася на танках і гарматах! Ось що було справжнє й реальне, тільки це! І більш нічого!
І тут він згадав про Кропінського.
– Маріане... – тихенько прошепотів він: розмовляти заборонялося.
– Так? – теж стиха озвався той.
– Американці підходять все ближче... Скоро кінець...
Кропінський відповів не зразу:
– Я ж сам це казав, завжди...
Більше вони не обмінялися ані словом. Стояли нерухомо. Але в потаємній глибині душі відчули якусь опору. Знову воскресла надія на порятунок і життєдайним теплом зігріла їх серця.
***
Клюттіг хвилювався. Так хвилюється артист перед виходом на сцену.
Вони сиділи з Рейнеботом у затишному куточку офіцерського казино, близько присунувшись один до одного головами, попивали вино і про щось тихо шепотілися.
Очі Клюттіга за скельцями окулярів хижо поблискували, як у азартного мисливця, що натрапив на слід рідкісної дичини.
Рейнебот, примруживши очі, промовив:
– Спершу треба нагнати на них страху. Потім ми дамо їм поваритися у власному соку, а далі вже, вночі, прийдемо і допитуватимемо їх, поки вони не заговорять.
Клюттіг дудлив склянку за склянкою. Він неспокійно совався на стільці.
– А якщо ми нічого з них не витягнемо?
Рейнебот заспокоїв його:
– Тоді ми битимемо їх доти, доки вони не стануть перед нами на задні лапки. Не турбуйся, ці хлопці ще заспівають, мов соловейки.
Рейнебот з задоволенням відпив трохи вина і несхвально похитав головою, помітивши, що Клюттіг наливає собі ще одну склянку.
– Не пий так багато.
Клюттіг нервово облизав губи і стурбовано промовив:
– А що, коли удар не влучить у ціль? Ми не повинні промахнутися.
Рейнебот, спокійний як завжди, відкинувся на спинку стільця і холодно відказав:
– Я знаю, Роберт, я знаю.
Та чим спокійнішим здавався Рейнебот, тим більше нервувався Клюттіг:
– Герман, чоловіче, як можеш ти міркувати так спокійно?
Рейнебот самовдоволено випнув губи, відірвався від спинки стільця і нахилився ближче до Клюттіга. Клюттіг жадібно вбирав у себе кожне слово, яке шепотів йому Рейнебот.
