Текст книги "Голий серед вовків"

Автор книги: Бруно Апітц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

Гортензія злякано й покірно кивнула головою. Вона поквапливо загорнула поли пальта і повернулася, щоб іти.

Клюттіг різким рухом схопив її за руки.

Думаючи, що він хоче сказати їй ще щось важливе, Гортензія запитливо глянула на нього, але на його обличчі вона прочитала саму лише тваринну хтивість.

–  Хай собі викручується як сам знає, – важко дихаючи, промовив Клюттіг, – А ваші речі я візьму з собою, – пообіцяв він їй.

У Гортензії було тепер тільки одне бажання: якомога швидше вибратися звідси. Чоловіча хтивість, на яку вона щойно так розраховувала, раптом стала їй огидна.

Коли Гортензія пішла, Клюттіг, так само важко дихаючи, кинувся на стілець і провів по обличчю руками. Його збудження ще не уляглося, у горлі було сухо...

В той самий час, коли Гортензія була у Клюттіга, Цвейлінг сидів у кабінеті Рейнебота. До коменданта він так і не наважився піти.

Рейнебот був, здавалося, в доброму настрої.

–  Ну що ж, мій любий, – такими словами зустрів він Цвейлінга, – значить, тобі не пощастило з твоїм капо, – Говорячи це, він задоволено посміхався.

Цвейлінг вирішив, що це добрий знак і зробив обережну спробу закинути «добре словечко» за Гефеля.

Рейнебот з жалем похитав головою.

–  Розумієш, це неприємна історія. На жаль, тут ідеться не тільки про Гефеля, але й про тебе також.

Цвейлінг насторожився.

–  А до чого тут я?

У Цвейлінга ніби галушка застряла в горлі й він все намагався проковтнути її.

Рейнебот задоволено дивився на нього.

–  От і я питаю себе про це ж саме, – з лицемірним співчуттям озвався він і витяг із журналу для рапортів записку Цвейлінга.

Кров кинулася в голову Цвейлінгу: він одразу ж упізнав свою записку.

–  Я все ще не можу повірити...

Рейнебот співчутливо зітхнув, він почував справжню насолоду від того, що може помучити Цвейлінга.

–  Ми трішечки погладили проти шерсті Гефеля і отого поляка, як там його, і вони... – Рейнебот примружив одне око і закінчив фразу, як йому було вигідно: – Коротше кажучи, вони звалили всю вину на тебе.

Цвейлінг мало не схопився з місця, але, щоб приховати свій страх, він лише зневажливо махнув рукою.

–  Вони просто хотіли помститися.

Рейнебот відкинувся на спинку стільця і, широко розставивши руки, сперся об край стола.

–  Я вже й сам казав собі це.

Він навмисно зробив коротку паузу, багатозначно крутячи в руках записку.

Цвейлінг невміло спробував викрутитись:

–  Але ж ти не можеш думати, що я...

–  Я нічого не думаю, – різко перебив його Рейнебот. – Однак це справа досить заплутана. Тут є деякі подробиці. Приміром, оця записка...

І Рейнебот недбало кинув Цвейлінгу папірець.

Той хотів прикинутися здивованим, коли побачив записку, але йому не вдалося обдурити Рейнебота. Той дедалі більше переконувався в тому, що не помилився.

–  її написав не в’язень з твоєї команди.

Цвейлінг почував себе загнаним у глухий кут.

–  Звідки ти це знаєш? – наважився він спитати.

На губах Рейнебота промайнула хитра усмішка, він

узяв записку, старанно згорнув її і заховав у кишеню, втішаючись муками своєї жертви. Цвейлінгу бракувало спритності, щоб одразу відпарирувати цей удар, своїм мовчанням він остаточно зрадив себе.

Рейнебот знав уже досить. Тішачись так легко здобутою перемогою, він знову відкинувся на спинку стільця, засунув великий палець за борт мундира і забарабанив пальцями по грудях.

–  Отак-то, мій любий...

Цвейлінг нараз зблід, мов стіна. Він скидався на потопаючого, який щосили намагається утриматися на поверхні.

–  А хто може довести, що я...

Рейнебот швидко нахилився вперед.

–  А як ти можеш довести, що це не ти?

їхні палаючі погляди схрестилися.

Несподівано Рейнебот знову набрав привітного виразу.

–  Я переконаний, що ти непричетний до цієї історії.

То була явна брехня, і Цвеилінг так і повинен був це зрозуміти.

–  Поки що про всі подробиці відомо лише нам з Клюттігом. – Він погрозливо посміхнувся і підняв палець:– Поки що!.. Можна було б сказати й так: гауптшарфюрер Цвейлінг встряв у історію з єврейською дитиною, щоб вислідити підпільну організацію... авжеж, можна було б навіть сказати, що гауптшарфюрер Цвейлінг діяв так, маючи таємне завдання.

Рейнебот почухав вказівним пальцем підборіддя.

–  Все це можна було б сказати...

Тут до Цвейлінга знову повернувся дар мови.

–  Але ж... Я зовсім не знаю нікого з них...

Рейнебот ткнув у нього вказівним пальцем.

–  Бачиш, саме в цьому я й не певен. Я чесна людина, мій любий, і прямо кажу тобі про це.

Цвейлінг хотів був заприсягтися, але Рейнебот грубо нагримав на нього.

–  Не мели дурниць, Цвейлінг! Тут ідеться про твою голову! Ось-ось настане кінець усьому! Не прикидайся передо мною дурником!

Цвейлінг зовсім розгубився.

–  Як же я повинен...

Рейнебот підвівся. Весь лоск ніби змило з нього. Холодно й погрозливо прошипів він прямо в лице Цвейлінгу:

–  Як ти це зробив – твоє діло. Ти встряв у цю брудну історію з комуністами, а як далеко ти зайшов – то знов-таки твоє діло. Як ти витягнеш голову із зашморга – теж твоє діло. Все це – твоє діло, добрав? Ми хочемо знати, хто саме входить до цієї організації. Кого ти знаєш із них?

Очі Цвейлінга забігали на всі боки.

–  Я знаю Гефеля і Кропінського.

–  А ще кого?

–  Я знаю Піппіга.

–  Піппіг, гаразд. Ще кого?

Цвейлінг безпорадно знизав плечима і назвав навмання,

–  Я знаю Кремера.

–  Кремера ти теж знаєш, певна річ, – глузливо промовив Рейнебот. – На жаль, усіх їх ми й самі вже знаємо. Нам потрібні інші.

–  Які інші?

Рейнебот щосили ударив кулаком по столу, але одразу ж знову опанував себе. Він підвівся, обсмикнув на собі мундир і лагідно сказав:

–  Часу в нас обмаль. Ти повинен напружити всі сили, мій любий...

***

Цвейлінг прийшов додому в зовсім пригніченому настрої.

–  Готтгольд, чи знаєш ти, що вони хочуть взяти тебе за горло? – Такими словами зустріла його Гортензія.

Цвейлінг знесилено опустився на стілець і розстебнув комір мундира.

–  Вони хочуть, щоб я вислідив таємну організацію.

–  Ну то й зроби це, – накинулася на нього Гортензія.

–  Але ж я нікого не знаю!

Гортензія схрестила на грудях руки.

–  Оце тобі за того клятого вилупка. Чом ти зразу не пристрелив його!

Цвейлінг був у розпачі.

–  Кого ж я повинен виказати?

Гортензія закричала:

–  Ну, я цього й поготів не знаю! Це ж ти знаєш цю сволоту із табору, а не я!

–  А якщо я назву не тих, кого треба?

Гортензія глузливо зареготала.

–  А яке нам до цього діло! Ти повинен рятувати свою шкуру!

Цвейлінг провів рукою по шиї.

Цілісіньку ніч не склепив він очей, і все думав, думав, гарячково шукаючи якогось виходу.

Поруч нього посапувала дружина. Але й вона раз у раз неспокійно кидалася уві сні.

***

Через кілька днів в команді складу з’явився новенький, буцімто на заміну двом заарештованим товаришам. Але обставини, за яких він появився, не лише Піппігу, а й усім його товаришам здалися дуже підозрілими.

Досі в таборі був заведений такий порядок, що жоден новак не надсилався до будь-якої важливої команди – в ревір, на склад, в команду статистики праці чи до контори, якщо перед тим усі його дані і його надійність не були перезірені в табірній. конторі людьми, які відали цими ділами. Такий порядок лежав в основі внутрішнього самоврядування концтабору: всі пропозиції про прийом тих чи інших новаків у різні важливі робочі команди подавалися есесівцю, начальнику по трудовій повинності, самими в’язнями, що займали в таборі адміністративні посади. Есесівці не цікавилися тим, з яких міркувань посилалися ті чи інші в’язні в різні команди. Вони дбали лише про те, щоб у таборі «все йшло як по маслу», бо самі і не мали змоги, і не хотіли керувати складним внутрішнім адміністративним апаратом концтабору. В’язні з внутрішньої адміністрації спритно користувалися цим і з часом у таборі утворився надійний осередок активістів.

Незвичайна поява на складі новака викликала підозру у в’язнів команди. Цвейлінг запевняв, що новенького прислав йому начальник по трудовій повинності, і, крім того, – при цьому він по-змовницькому підморгнув Піппігу, який стояв перед ним у кабінеті, – крім того, він, мовляв, передчуває, що, можливо, їм пощастить визволити Гефеля і Кропінського.

Піппіг відчув фальш в його словах і не піймався на гачок.

–  Що робитиме новенький? – спитав він.

–  А що ж йому робити? – відповів Цвейлінг таким тоном, ніби йому самому було неприемно, що до нього прислали цю людину.

На рукаві новака був нашитий трикутник політичного в’язня, та ніхто з команди його не знав. Звідки він прибув?

Ця думка не давала Піппігу спокою. Вигадавши якийсь пристойний привід, він нишком вийшов із складу і схвильовано поспішив до Кремера.

–  Нам прислали новака. Щось він мені не подобається.

Кремер попросив Прелля принести йому з контори облікову картку Вураха – так звали новака. Але картка нічого не сказала їм.

Вурах, Максиміліан, колишній військовослужбовець. В ув’язненні перебуває два роки...

Про причини ув’язнення в картці не говорилося нічого. «Напевно, за крадіжку в товаришів», висловив здогад Кремер.

Вурах прибув у Бухенвальд кілька місяців тому, в індивідуальному порядку, з концентраційного табору Заксенгаузен.

Про все це вони дізналися з його облікової картки.

Прибув в індивідуальному порядку?

Кілька місяців тому в концтаборі Заксенгаузен хтось доніс на цілу групу політичних в’язнів, і їх згодом було розстріляно. Про це розповіли в’язні, які прибули з цього табору у Бухенвальд.

Прелль, Кремер і Піппіг перезирнулися.

–  Вальтер, друже мій, – очі Піппіга розширились.

Кремер провів рукою по чолу.

–  Чорт забирай!

Максиміліан Вурах, індивідуальний транспорт, посланий в команду особисто начальником по трудовій повинності, – безперечно, це був шпигун.

–  Вальтер, друже мій...

Кремер мовчки простягнув Преллю картку, і той відніс її на місце, в картотеку контори.

Піппіга гризла тривога.

–  Невже цей тип хоче розвідати, де ми сховали дитину?

Кремер сидів за столом, широко розставивши лікті; він дивився на схвильоване обличчя Піппіга, і думки його линули значно далі цих догадок Малюка.

Не може бути нічого небезпечнішого для команди, як донощик з його вкрадливою підступністю.

Кремер насамперед подумав про пістолети. Останнім часом його мучило передчуття близької небезпеки, і він мивоволі пов’язав у думці появу на складі шпигуна зі схованою зброєю. Ця думка не давала йому спокою. Яке завдання мав шпигун?

Зненацька Кремеру здалося, що зброю сховано недосить надійно. Треба повиймати пістолети з мішків! Чи повинен він спершу порадитися про це з Бохавим? Кремер відкинув усі сумніви, і в ньому вмить визріло рішення діяти на свій розсуд – і негайно.

Він підвівся, тільки тепер помітивши, що Піппіг все ще говорить йому про щось, і махнув йому рукою, щоб він замовк.

–  А тепер слухай.

Піппіг перестав говорити.

Кремер підійшов до дверей, якусь мить постояв, ніби прислухаючись, що діється за ними, потім став зовсім близько до Малюка і доторкнувся пальцем до його грудей.

–  Слухай уважно, що я тобі зараз скажу, і – держи язик за зубами, зрозумів?

Піппіг швидко кивнув головою.

Кремер, збираючись з думками, випнув уперед нижню губу, потім коротко сказав:

–  Три речових мішки, ясно? – Він назвав Піппігу їх номери. – Вони висять високо вгорі, у сьомому ряду, якраз навпроти середнього вікна.

Піппіг не розумів, чого хоче від нього Кремер, і зацікавлено чекав, що казатиме староста далі.

Кремер міцно стиснув губи, глянув Піппігу прямо в очі і несподівано закінчив:

–  Три пістолети! В кожному мішку по одному.

Піппігу перехопило дух, але вираз його обличчя не змінився.

«Це добре», відзначив у думці Кремер.

–  Вони повинні зникнути, розумієш?

Піппіг мовчки ковтнув слину, його кадик схвильовано застрибав.

«Так от у чім справа... Хлопче, хлопче...»

Раптом Піппіг пригадав, як вагався Гефель, як відмовлявся переховувати на складі дитину, і йому стало соромно за те, що він підозрював Гефеля в боягузтві. Тепер йому все стало ясно.

Кремер заговорив знову:

– Ти повинен знайти кращу схованку. Роздивись як слід у себе на складі. Як тільки знайдеш щось, одразу ж скажеш мені.

Піппіг був занадто приголомшений усім, що він почув, і не міг говорити. Він лише мовчки кивнув головою і міцно потиснув Кремерові руку. В цьому потиску була мовчазна згода.

Потому Піппіг повернувся на склад.

Груди його ніби розширились. Зовсім іншими очима дивився він тепер на табір і його в’язнів. Дугоподібні ряди низьких бараків уже не здавалися йому тепер так покірно й злякано притиснутими до землі. Посеред дерев’яних бараків височів кам’яний будинок складу. Там було сховано зброю. Лише тепер ця неймовірна новина повністю дійшла до свідомості Піппіга. Ця новина розпирала йому груди. Існування невидимої всюдисущої сили потрясло його і сповнило почуттям незнаної досі радості.

Зброя!

Якийсь блокфюрер проходив повз нього. Піппіг мусив скинути перед ним шапку. Він зробив це майже машинально. При цьому в’язням заборонялося дивитися на есесівців. Есесівець теж не удостоїв в’язня поглядом. Всі вони були для нього як сміття під ногами...

Із зловтішною радістю стягнув Піппіг з голови шапку, в цьому русі був німий виклик. Ризикуєш ти, чи я ризикую?

Маленький клишоногий иаборщик із Дрездена ще ніколи в своєму житті не почував такої щирої радості, як в цю хвилину. Я ризикну, можеш бути в цьому певен, я неодмінно ризикну.

Блокфюрер пройшов мимо. Піппіг знову насунув на лоба шапку. Ну, ясно, я ризикую... Серце шалено билося в грудях.

Та раптом його пройняв невимовний страх! В своїй уяві він уже бачив, як новак нишпорить у мішках.

Піппіг побіг. Задихаючись від швидкого бігу, увійшов він до контори складу. В’язні нетерпляче чекали на нього.

–  Де ти був? Ось уже з півгодини, як цей новак сидить у Цвейлінга. Що у них за справи?

Розе пробурчав:

–  Скінчиться тин, що вони посадять у бункер усіх нас. І треба ж було вам встрявати в таку історію.

Піппіг накинувся на нього:

–  За цю історію відповідаю я, один я, розумієш? Дай спокій усім іншим хлопцям.

Розе огризнувся:

–  Через тебе ми всі ще попадемо за грати.

Піппіг зовсім розлютився:

–  Про мене, краще б ти сьогодні, а не завтра йшов би собі додому та й порався на своєму городі.

В’язні постаралися примирити їх, побоюючись, щоб діло не дійшло до справжньої сварки.

Піппіг сердито вийшов із контори. Він зазирнув крізь скляні двері у кабінет Цвейлінга. Новак, виструнчившись, стояв перед письмовим столом.

На складі було порожньо.

Піппіг тихенько пройшов довгими рядами речових мішків. Це мало бути десь отут, посередині. Піппіг озирався на всі боки. Мішки висіли в два поверхи, до верхнього можна було добратися лише з допомогою драбини. У сьомому ряду, якраз навпроти середнього вікна – так сказав йому Кремер. Отам нагорі?

Піппіг розгледів номери, чітко намальовані на мішках. Він швидко виліз по драбині, обмацав один мішок – нічого. В ньому, здавалося, були, як і в усіх інших, звичайні речі – костюм, пальто, білизна, взуття... Піппіг так само обмацав усі три мішки. Нічого.

Проте він звернув увагу на те, що всередині кожного мішка лежать чоботи з довгими халявами. Піппіг зважив на руці ці чоботи і враз відчув, що один з них ніби важчий за другий... Він зліз із драбини, поставив її на місце і глибоко зітхнув.

В сухому повітрі пахло нафталіном.

Начальник по трудовій повинності прислав Вураха на склад на вимогу Цвейлінга. Перед тим Цвейлінг довго сушив собі голову, шукаючи якогось виходу. Ось тепер він стоїть перед нерозв’язною дилемою. Дійшло вже до того, що і свої есесівці, і в’язні не довіряють йому.

Він мусив виправдатися перед Рейнеботом, байдуже як. Навіть якщо для цього треба було б виказати сотню в’язнів, – це було б для нього однаковісінько. Але чи міг він назвати імена навмання? Рейнебот тоді обвинуватив би його в тому, що він хоче ввести їх в оману, і не мав би вже сумніву, що він справді зрадник.

Сама того не підозріваючи, Гортензія підказала йому можливий вихід із цього скрутного становища. Тоді увечері вона накинулася на нього з сердитою лайкою:

–  Ось бачиш, тепер ти опинився між двома стільцями! Ні, ви тільки подивіться, що це за мужчина! І це називається есесівець? Подумай же тепер, як тобі краще викрутитися. Хіба мало є в таборі сволоти, яка б могла допомогти тобі знайти тих, кого треба?..

І тоді Цвейлінг згадав про Вураха. Коли той прибув до табору, про нього колись говорили у начальства.

Вураха переправили в Бухенвальд, бо після доносу йому не можна було лишатися в Заксенгаузені...

Начальник по трудовій повинності вищирив зуби в посмішці:

–  Чому саме цей?

–  Ти ж знаєш, що в мене трапилось, – відказав Цвейлінг.

Все інше було простою формальністю.

І ось Вурах стоїть перед Цвейлінгом. Той уважно розглядає в’язня.

Присадкувата постать з занадто великою головою, на широкому плоскому обличчі малесенький, як кнопка, ніс – типовий бандит і шибайголова!

–  В армії був?

–  Так точно, гауптшарфюрер.

–  Що ж ти там накоїв? – Цвейлінг за звичкою висолопив язика.

Вураху, видно, неприємно було згадувати про «те», і він спробував уникнути прямої відповіді.

–  Я зробив якось дурницю.

–  Крадіжка в товариша, га?

Вурах дивився на Цвейлінга, як собака, що не дуже довіряє своєму хазяїнові.

Цвейлінг простягнув Вураху пачку сигарет і, коли той завагався, чи брати її, підбадьорливо промовив:

–  Ну, бери вже, бери...

Вурах швиденько засунув пачку в кишеню.

–  У Заксенгаузені ви утнули розкішну штуку, – провадив далі Цвейлінг.

Вурах, який сподівався, що за ту «розкішну штуку» його випустять із табору, не приховував свого розчарування. Він знизав плечима.

–  А яка мені користь з того? – Він сердито відступив на крок від столу.

–  Я поклопочусь про те, щоб вас звільнили.

Вурах почав прислухатися уважніше. Цвейлінг відверто натякав на щось.

–  Наш комендант – непогана людина, за ним нічого не пропаде...

Вурах спитав зацікавлено:

–  Ви гадаєте, що я?..

–  Недарма ж я взяв вас до своєї команди, – розпалював Цвейлінг його надії. – Але, звісно, спочатку я повинен мати щось у руках, ви ж самі розумієте.

Вурах кивнув головою, все стало йому ясно.

–  Ви ж знаєте, що в мене трапилось?

Цвейлінг, витягнувши довгу шию, зазирнув крізь

шибку дверей і, лише переконавшись, що ніхто не стежить за ними, провадив далі: – У нас, бачте, теж нечисто. Тут теж завелися такі нелегальщики, як у вас, у Заксенгаузені, розумієте? І ми мусимо знайти їх. Таке секретне доручення. Особисто від коменданта, розумієте? У вас же є досвід?

Цвейлінг вищирив зуби в посмішці.

Вурах задумався. Цвейлінг продовжував:

–  Якщо ми виявимо верховодів, і я зможу доповісти комендантові: це в’язень Вурах допоміг... Ну, ви розумієте, я ж мушу спочатку мати щось у руках.

Вурах поплямкав губами.

–  Я знаю, звісно, багатьох, з дезинфекційною командою, де я раніше працював, ми ходили по всьому табору...

–  Ну, от бачите, – швидко перепинив його Цвейлінг.

Вурах втягнув голову в плечі.

–  Але чи будуть це саме ті, яких ви шукаєте?

–  Саме це ви й повинні встановити. У моїй команді, напевно, теж дехто є з них. Ну що скажете?

Вурах збентежено махнув рукою.

–  Це не робиться так швидко. Я повинен подумати.

–  Думайте, чоловіче, думайте.

Цвейлінг підвівся.

–  Я познайомлю вас зараз з Піппігом – цей, безперечно, теж входить до організації. А ми з вами нібито не маємо нічого спільного між собою.

Вураху була знайома така тактика, і губи його ледь помітно скривилися в хитрій посмішці.

Цвейлінг покликав Піппіга і ткнув пальцем у бік Вураха.

–  Я допіру перевіряв цього хлопця. Візьміть його до себе в контору і придивіться до нього ще самі. Якщо він крутитиме хвостом, то одразу вилетить геть. Негідників нам не треба.

Коли Піппіг разом з новаком увійшов до контори, ніхто, крім Розе, і не глянув на нього.

Вурах відчув, яким холодом повіяло на нього.

«Тут треба бути насторожі», промайнуло в нього в голові.

Куди сховати пістолети – ось над чим сушив собі весь час голову Піппіг.

Цілісінький день, про людське око займаючись своєю звичайною роботою, він шукав надійної схованки. Уважно оглянув геть увесь склад, від стелі аж до підлоги. Куди подіти зброю, куди? Він не знаходив такого місця, яке здавалося б йому досить надійним. Прокляття!

Крізь скляні двері він побачив Цвейлінга, що ліниво розсівся за письмовим столом.

«Письмовий стіл! – подумав Піппіг з презирством. – Так ніби отой йолоп хоч раз у своєму житті написав що-небудь, крім свого безглуздого імені під рапортами начальству, а от письмовий стіл у нього є, немов у якогось генерального директора».

Раптом очі маленького наборщика заблищали. личчя його освітилося хитрою усмішкою. Його враз осяяла щаслива думка, він знайшов те, чого шукав!

Як завжди, після вечірньої перевірки Цвейлінг пішов зі складу, а вся Команда продовжувала роботу до пізнього вечора, аж поки не настав той час, коли от-от мав свистіти відбій староста.

Після арешту Гефеля Піппіг виконував його обов’язки, він сам замикав склад і здавав ключа вартовому біля воріт. А вранці, перед ранковою перевіркою, знову одержував його у вартового. Саме це і стало Піппігу в пригоді.

Якщо Цвейлінг не перешкодить на цей раз, як тоді, коли вони переносили дитину, то все повинно пройти як по маслу.

Цього разу все йшло добре. Цвейлінг пішов. За півгодини до відбою розбрелася по своїх бараках і вся команда. Піппіг замкнув двері складу. Двічі клацнув ключ у замку, але це був спритний фокус, насправді двері лишилися незамкнені.

Піппіг відніс ключ до воріт.

Тимчасом зовсім посутеніло. Піппіг легко порозумівся зі своїм блоковим.

–  Послухай, Макс, сьогодні я не ночуватиму в бараці, мені треба лишитися на складі.

І хоч блоковий добродушно пробурчав собі під ніс:

–  Що ти там ще надумав, старий плутяго? – проте Піппіг, не прислухаючись до його буркотіння, уже вислизнув з барака.

Склад стояв трохи оддалік від бараків, поруч з кухнею, пральнею, дезинфекційною камерою і лазнею. Піппіг потихеньку скрадався стежкою; жоден в’язень чи запізнілий есесівець не повинні були помітити його. Діставшись нарешті до темних будівель, він відчув себе у безпеці. Беззвучно прочинив двері складу і прослизнув усередину...

На складі було поночі. Про всякий випадок Піппіг сховався за штабелем мішків, в тому ж кутку, який правив раніш за схованку для дитини – і завмер вичікуючи.

Цієї ночі дощу не було, вітер теж вщух, і повний місяць світив з ясного безхмарного неба. Невдовзі Піппіг почув пронизливий свисток старости табору. Він лунав то ближче, то далі... Потім усе затихло.

Піппіг чекав годину, другу... Годинника у нього не було, і він розрізняв плин часу лише внутрішнім чуттям. Коли йому здалося, що настала північ і німе безгоміння будинку обіцяло успіх задуманого, Піппіг покинув своє сховище.

Молоток, обценьки, стамеску він знайшов у конторі. Такі інструменти завжди лежали тут напохваті.

Потім Піппіг прослизнув у кабінет Цвейлінга.

Він давно докладно обміркував на дозвіллі, що й як він робитиме, рухи його були чіткі й проворні.

Насамперед Піппіг трохи підняв важкий письмовий стіл і обережно відсунув його убік. Потім він загорнув старий витертий килим, постарався точно запам’ятати все так, щоб потім поставити кожен предмет знову на своє місце. Цвейлінг ні в якому разі не повинен був помітити, що хтось порався біля письмового стола.

Після цього почалася найважча і найскладніша частина роботи. Йому треба було обережно повитягати з підлоги гвіздки і підняти дошку завдовжки з метр. В тьмяному місячному сяйві він, напруживши зір, вдивлявся в підлогу, водночас обмацуючи пальцями гвіздки. Вони глибоко сиділи в дереві. Про це він і не подумав.

Тільки не нервуватися! Ризикуєш ти, чи я ризикую...

Він обмацував на тому місці, де стояв письмовий стіл, дошки підлоги. Головка одного з гвіздків трохи стирчала, та ба – занадто мало для того, щоб можна було ухопитись за неї обценьками. Піппіг спробував трохи підняти її стамескою. Але стамесці не було за що зачепитись, і воца раз у раз зіскакувала.

Спокійно, Руді, спокійно! Не пошкодь дерева! Думай про все!

Піппіг торкнувся стамескою головки гвіздка. Напруживши всю свою увагу, обмацував він стамескою гвіздок. Десь, в якомусь місці він неодмінно зачепиться за головку. Немає на світі жодного такого гвіздка, головка якого не сиділа б у дереві трошки криво.

І Піппіг знайшов таке місце. Але для того щоб просунути стамеску під головку гвіздка, навіть на якусь часточку міліметра, потрібна була точна й злагоджена робота інструмента, мускулів і нервів. Стамеска ледь-ледь зачепилася за головку. Рівномірно розгойдуючи гвіздок, Піппіг спробував витягти його.

Здавалося, цьому не буде кінця-краю, та ось гвіздок піддався. Піппіг міг уже ухопитися за головку обценьками. Проте і з цим інструментом треба було поводитися дуже обережно, уникаючи різких і сильних рухів, щоб не залишити сліду на підлозі. Піппіг довго примірявся і коли, нарешті, відчув, що обценьки міцно обхопили головку гвіздка, він підклав під них шапку і почав обережно, міліметр за міліметром, витягати гвіздок з його гнізда.

Нарешті!..

Лишилося ще п’ять гвіздків. Але це була дрібничка у порівнянні з тим, що він уже зробив. Піппіг підсунув стамеску під край дошки, як важіль.

Обережно, весь час підкладаючи під інструменти шапку, він зрештою повитягав усі гвіздки і підняв мостину.

В перші роки ув’язнення Піппіг працював у будівельній команді і тому знав, що під настилом підлоги порожнеча заповнена шлаком. Тепер уже робота пішла значно швидше. Піппіг відгорнув набік шлак, прослизнув на склад, приставив драбину і познімав мішки.

Досі він був спокійний. Проте коли він почав ритися в мішку і намацав халяву чобота, руки його враз нервово затремтіли.

«Спокійно, чорт забирай!» сказав він собі. Але нічого не допомагало, дрож пройняв його, коли всередині чобота він налапав таємничий предмет, загорнутий у ганчірки.

Піппіг схопив цей предмет, і його враз мов обсипало жаром. То був пістолет.

Важка, владна й горда зброя стерпіла, що тремтяча рука людини підкинула, ніби зважуючи її, на своїй долоні. Тільки на якусь коротку мить дозволив собі Піппіг піддатися цьому почуттю. Потім він швидко повитягав два інші пістолети, знову позав’язував мішки, повісив їх назад на місце, відніс драбину і поспішив із своїм скарбом до кабінету Цвейлінга.

Піппіг не став марнувати час на те, щоб розгорнути ганчірки і помилуватися пістолетами, а поквапливо сунув їх, як вони були, у приготовлене гніздо, ніби кожної хвилини, поки зброя не була схована, вона могла кудись зникнути. Та в ту саму мить, коли Піппіг хотів знову покласти на місце мостину, він затремтів з ніг до голови від невимовного жаху.

За дверима щось зашаруділо!

Піппіг виразно почув, як хтось стиха відчинив і знову причинив двері.

На якусь мить усе затихло.

Потім почулися обережні кроки. Все ще тримаючи в руках мостину, Піппіг став навколішки перед отвором. Він весь ніби заціпенів, прислухаючись до того, що діялося там, за дверима кабінету. Холодні краплини поту стікали по його грудях, мороз пройшов у нього поза шкірою.

Кроки лунали все ближче й ближче і, нарешті, затихли коло прочинених дверей. Піппіг дихав дедалі уривчастіше, а коли двері розчинилися і дві невиразні постаті ступили в темряву кімнати, йому зовсім перехопило дух.

Це були Мюллер і Брендель з табірної охорони. Обходячи табір, вони випадково натиснули на ручку дверей і увійшли.

–  Що ти тут робиш? – сухо й похмуро спитав Брендель.

Піппіг розкрив був рота, але не міг нічого відповісти: він ще не вийшов з свого заціпеніння.

Брендель і Мюллер підійшли ближче. Вони нахилилися над отвором, і Брендель, який не міг як слід розгледіти, що там лежить, сунув руку в криївку.

Тоді Піппіг ніби прийшов до тями. Він щосили штовхнув Бренделя в груди.

–  Геть лапи!

Але тут і Мюллер поліз руками у схованку, і ось уже обидва вони, вкрай ошелешені, тримали в руках по пістолету.

–  Звідки це в тебе?

Піппіг аж підскочив.

–  Не ваше діло!

Але дужий Брендель уже схопив Малюка за барки.

–  Звідки? Кажи!

Напруження дійшло до краю. Та Мюллер став поміж ними і розборонив їх.

–  Ти можеш сказати це нам, Руді. Якщо ти не мерзотник, то не будеш замилювати нам очі і скажеш, що ти тут...

–  Мерзотник? Та ти що, здурів? – накинувся на нього Піппіг, – Ви ж самі знаєте, що у нас трапилось. В нашій команді є донощик. А ці речі – Гефеля. Якщо вже ви побачили все, то не базікайте даремно, а краще допоможіть мені швидше сховати їх.

Охоронці переглянулися. Гефель був їхнім інструктором, і вони одразу ж зрозуміли зв’язок між подіями. І та недовіра, яку вони виявили в перші хвилини, була скоріше продиктована несподіванкою, ніж підозрою до Піппіга, якого вони знали вже не один рік як доброго й надійного товариша. Їхнє внутрішнє чуття, добре натреноване за довгі роки ув’язнення, дозволяло їм безпомилково відрізняти правду від фальшу навіть у найбільш непередбачених ситуаціях, і вони діяли відповідно до цього чуття. Не вагаючись, взялися вони допомагати Піппіг}' ховати пістолети.

Єдине, що дивувало Бренделя, було місце схованки.

–  Чоловіче, – прошепотів він, – як це тобі спало на думку сховати зброю під столом у Цвейлінга?

Піппіг і собі зашепотів у відповідь:

–  Тому що зад шарфюрера – найбезпечніша схованка. Коли вони й пронюхають щось, то тут ніколи не догадаються шукати. Ясно?

Переконлива логіка Піппіга вразила Бренделя.

–  Руді, та ти просто геній...

–  Не мели казна-що, – озвався Піппіг, потішений цим компліментом.

Порожній простір між пістолетами вони заповнили шлаком. Перш ніж знову закрити отвір мостиною, Брендель перелічив дошки, починаючи від зовнішньої стіни, – пістолети було сховано під одинадцятою. Намагаючись робити все якнайтихіше, вони знову міцно прибили дошку.

Піппіг клав зверху на гвіздки свою шапку і цим приглушував удари молотка. Потім вони старанно витерли підлогу і розстелили килим. Утрьох перенесли на місце письмовий стіл.

Піппіг запримітив узор килима на потрібному місці.

При тьмяному місячному сяйві, що проникало в кімнату, вони оглянули кабінет і переконалися, що тепер усе стоїть, як і було.

Лише тоді Піппіг занепокоївся, згадавши про те, що не він один знає про таємницю.

–  Хлопці, – благально сказав він, – ви ж мовчатимете, правда?

Якби ж то вони могли розказати йому, чим була насправді табірна охорона! Але вони тільки поплескали Піппіга по плечу.

–  Не бійся, Малюк, все буде гаразд.

І так само тихо, як з’явилися, вони зникли.

Піппіг відніс у контору інструменти і знову заліз у куток, дожидаючись світанку. Спати він не міг. Він сів, скоцюрбившись, на старі пальта, які розстелив на підлозі, і обхопив руками зігнуті коліна.

Ці три пістолети, певна річ, були не єдиною зброєю, яка переховувалася в таборі. Хоч з почуття дисципліни Піппіг ніколи ні про що не розпитував, проте зараз він охоче дізнався б трохи більше про все таємне. Він знав про те, що існує підпільна організація, але хіба це було все?