Текст книги "Голий серед вовків"

Автор книги: Бруно Апітц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

Товариші з Інтернаціонального комітету розійшлися так само поспішно, як і зібралися.

***

Французи, поляки, росіяни, німці, голландці, чехи, австрійці, югослави, румуни, болгари, угорці і багато інших національностей повинні були виділити з свого числа людей для транспортів. Перед бараками, де змішалася докупи ця різномовна й різноплемінна маса людей, все гуло, галасувало, кричало.

І раптом у розпалі цієї страшенної метушні і поспішного приготування до відправки завила сирена: повітряна тривога! В’язні з радісними криками кинулися назад до бараків. Есесівці, що стояли вже напоготові, і собі побігли до казарм.

Майданом промчало шістнадцять в’язнів із санчастини. Рейнебот закричав до них крізь замкнуті ворота:

–  Назад!

На якусь мить вони остовпіли від несподіванки, потім повернулися і знов побігли майданом назад.

В’язні, що стояли біля вікон першого ряду бараків, гукали один до одного:

–  Вони вже не випускають за ворота санчастину!

Кен наказав санітарам бігти до ревіра, а сам звернув убік, подався до контори, рвонув двері до Кремерової кімнати і радісно закричав:

–  Ура-а, кінець вже близько!

Він захлопнув за собою двері і побіг за своїми людьми.

Минуло зовсім небагато часу, і всередині табору, так само як і за межами його, все завмерло. Здалеку долинала приглушена канонада. Стіни бараків здригалися, і в’язні сиділи і стояли в них, тісно збившись докупи, як люди, що захоплені зненацька грозою і шукають захисту під яким-небудь дахом. Кого де захопила ця тривога – хто зі згорнутою ковдрою через плече, хто з кухлем чи з мискою, прив’язаною мотузкою до пояса, з перев’язаним пакунком чи з картонною коробкою під пахвою, – стояли вони всі і прислухалися до цих чудесних звуків. Невже американці були від них ближче, ніж можна було сподіватися й вірити? Звідки доносилось це бахкання і гуркіт? З Ерфурта чи вже з Веймара?

У доті перед табором зібралися Шваль, Клюттіг, Вейзанг, Рейнебот, Камлот і офіцери есесівських частин. Траншеї і окопи були переповнені рядовими есесівцями. Гуркіт канонади і вибухи бомб пригинали їх до землі, важким тягарем навалювалися на їх плечі.

Вже цілу годину вони злякано мовчали. Минула ще година. Коли нарешті сирена дала сигнал відбою, вони повиповзали з землі, наче наполохані звірі, і кинулися по своїх місцях. Залунали пронизливі свистки, вигукувались команди. Знову шикувалися загони есесівців.

Шваль разом зі своїм почтом поспішив до будинку комендатури. Рейнебот помчав до свого кабінету, і ось уже його голос розлігся з гучномовця:

– Староста табору, негайно накажіть шикуватися! Негайно накажіть шикуватися!

Ще під час повітряної тривоги тисячі в’язнів поклялися не покидати табору. Але тепер, коли пролунав цей владний наказ, вони сяк-так вишикувалися і побрели до воріт. Ніхто не лічив, скільки їх, надто всі поспішали. Кремер разом з табірною охороною стояв біля бараків: вони спокійно дивилися, як частина в’язнів розбігається хто куди.

–  Біжіть, можливо, вам поталанить...

Блокфюрери не з’являлися, їм було досить клопоту і на майдані, вони гнали транспорт до воріт. Коли пройшла остання партія в’язнів, ворота замкнулися...

Деякі блокові вирішили йти разом зі своїми блоками і добровільно приєдналися до транспорту. Як тільки ця нова гроза ущухла, Кремер скликав решту блокових в один із спустілих бараків.

–  Сьогодні вони хочуть відправити ще один десятитисячний транспорт, – повідомив він їх.

Вигляд у Кремера був дуже стомлений. На обличчях блокових всі ці важкі, сповнені тривоги й клопоту дні теж поклали свій відбиток.

–  Чи повинні ми виконувати їх накази? Чи не могли б ми оборонятися? Хто знає, як близько вже від нас американці? – спитав хтось.

–  Ото ж то й є, хто це знає? – втомлено кивнув Кремер. – Слухайте мене. Я не буду складати списки транспорту. Тривога подарувала нам дорогоцінні години. Можливо, сьогодні буде ще одна тривога, і вони не зможуть евакуювати другий транспорт. А може статися й так, що вони знову влаштують облаву. Доти, поки ми перебуваємо ще під владою есесівців, моя проклята посада примушує мене виконувати їхні накази. Тим-то я й повідомляю вас про наказ відносно другого транспорту, але я не готуватиму його, навіть якщо це загрожуватиме новою облавою. Ви зрозуміли мене?

Кремер не чекав відповіді, він прочитав її на їхніх обличчях.

–  Треба витримати до кінця, вистояти! Так і скажіть своїм товаришам.

Коли блокові розходились по своїх блоках, їх раз у раз спиняли по дорозі схвильовані в’язні. Серед них поширювалися найдикіші чутки. Говорили, нібито американський парашутний десант було скинуто біля

Буттштедта і що передові загони американців буцімто вступили в Ерфурт.

–  Знаєте ви щось напевно?

–  Чи дізналися ви про щось?

–  Чи правда, що сьогодні має вирушити ще один транспорт?

Запитання, надії, страх...

Сувора табірна дисципліна, завдяки якій есесівці всі ці роки тримали в’язнів у покорі, за останні дні зникла безслідно в загальному безладді. Ніхто не зважав більше на накази й заборони. Фашисти втратили свою владу, і для в’язнів існували тепер лише дві небезпеки: евакуація і можливість винищення всього табору в останню хвилину.

Бохов у супроводі Кремера увійшов до блока радянських військовополонених. Богорський і кілька командирів груп Опору зібралися разом з німецькими товаришами в убиральні. Бохов приніс їм п’ять пістолетів, і вони вмить зникли під одежею солдатів.

Богорський запропонував дуже простий план. Радянські бійці з груп Опору йтимуть з флангів колони. Мета їх: блискавично напасти в слушну хвилину на есесівців і обеззброїти якомога більше конвоїрів. Таке було завдання флангового прикриття. Решта червоноармійців мала одразу ж теж вступити в бій. Якщо цей раптовий напад удасться, колона пробиватиметься до Тюрінгського лісу і звідти встановить зв’язок з найближчими американськими частинами. Якщо ж цей план провалиться...

–  Ну що ж, – просто сказав Богорський, – так чи інакше ми виконаємо свій обов’язок.

Він послав командирів ударних груп, щоб ті розподілили зброю між своїми людьми. Тепер він лишився віч-на-віч зі своїм німецьким товаришем. Треба було прощатися.

Вони не сказали один одному ні слова. Богорський простяг Бохову руку і, як це вже було раз, тільки й промовив:

–  Товаришу...

І вони обнялися. Тепла хвиля ударила Бохову в груди, коли Богорський мовчки поклав йому руки на плечі. Чоловіки дивилися один на одного затуманеними від сліз очима, особливо виразно почуваючи в цю мить, що братерська щира любов з’єднала їх нерозривними узами навіки. Вони посміхнулися один одному.

Трохи заспокоївшись, вони заговорили, за посмішкою ховаючи свій сум.

–  Я мушу ще передати вам щось. Малу дитину, – сказав Богорський.

–  То вона у вас?—вражено спитав Бохов.

Богорський заперечливо похитав головою.

–  Отже, все-таки це ти забрав її! – вигукнув Бохов. – І не хотів сказати мені правди...

–  Востаннє повторюю тобі: я не брав дитини.

Він вибіг, але одразу ж знову повернувся з молодим червоноармійцем.

–  Ось хто, – показав Богорський на солдата.

Той, широко посміхаючись, кивнув головою. За наказом Богорського цей молодий хлопець із команди, яка доглядала свиней, відгодовуваних для есесівців, «викрав» дитину з ліжка Зідковського і сховав її в сажі з поросною льохою. Там маля було й досі. Жоден в’язень з команди не знав про це.

***

Трохи згодом Кремер подався до вказаного місця. Він домовився про це з Боховим. Дитину вирішили перенести до тридцять восьмого барака.

За останні дні команда свинарника теж значно зменшилася, і в сяк-так збитій халупі, коли Кремер йшов туди, було зовсім небагато в’язнів. Кремер коротко розказав їм, з якою метою прийшов до них. Всі були страшенно вражені, коли дізналися, що в них у свинарнику сховано дитину. Кремер не дав їм довго дивуватися.

–  Ходімо зо мною, – наказав він одному поляковісвинареві і разом з ним увійшов у загорожу. Перед сажем, про який говорив молодий солдат, він спинився.

–  Це ось тут.

Поляк проповз мимо льохи, що розтривожено зарохкала, всередину сажа. В задньому кутку його, під великою купою соломи, він і справді знайшов дитину. Кремер загорнув маля у принесену з собою ковдру.

Попереджені Боховим в’язні з тридцять восьмого барака з нетерпінням чекали, коли до них принесуть хлопчика. Всі вони рушили слідом за Кремером, як тільки він увійшов до барака. Бохов узяв у нього з рук цей живий клунок і поклав його на стіл. Обережно розгорнув ковдру...

Страшенно занехаяна і брудна, згорнувшись клубочком і тремтячи усім тільцем, лежала перед ними дитина. Зворушено дивилися на неї в’язні. Хлопчик не справляв враження замореного голодом, молодий солдат, видно, дбав про його харчування, але від нього страшенно смерділо власними екскрементами.

Кремер, голосно засопівши, випростався.

–  Ану, швиденько помийте його й переодягніть...

Кілька найсміливіших в’язнів схопили хлопчика.

Вони здерли з його тіла брудне смердюче лахміття. Помили його в умивалці. З ними був один поляк. Він щось ніжно примовляв до малого своєю рідною мовою і розтирав рушником його маленьке тремтяче тільце. Потім вони віднесли хлопчика до спальні і поклали на теплу постіль.

В’язні схвильовано мовчали. Бохов задумливо дивився перед собою.

–  Немало тяжких годин пережили ми через це маля. Клюттіг і Рейнебот весь час ганялися за ним, мов хорти. Немов жива естафета, передавалося воно з рук в руки. І ось тепер хлопчик у нас, і тут він і залишиться до кінця.

Можливо, не всі зрозуміли, про що говорив Бохов. Серед старих бухенвальдців за останній час з’явилося багато новачків – французів, поляків, чехів, голландців, бельгійців, євреїв, українців, і вся ця різноплемінна маса перемішалася між собою.

Бохов звів очі вгору, широко посміхнувся до всіх цих людей, що з’юрмилися навколо нього, посмішка його ніби відбилася на їх обличчях і повернулася до нього назад.

***

Друга повітряна тривога знову на якийсь час припинила всякий рух у таборі. І так тривало багато годин, хоч за весь цей час не чути було ні далеких вибухів, ні гудіння моторів у небі. Гучномовці в бараках мовчали. Безлюдний і нерухомий лежав майдан, на якому ще зовсім недавно панувала страшенна метушня. Навіть вартові на кулеметних вишках стояли непорушно. Все навколо застигло в нерухомості, немов у мертвій пустелі. Неначе й не було на світі ніякої війни...

Тривога продовжувалася майже весь день. Коли, нарешті, озвалася сирена і завмер на високій ноті сигнал відбою, в’язні довго ще не могли скинути з себе заціпеніння.

Кремер, що весь цей час просидів у конторі, тепер неспокійно визирнув у вікно. Там, нагорі, біля воріт і досі панувала тиша, зловісна тиша! А десять тисяч чоловік мусили вирушити ще сьогодні.

Кремер чекав: щохвилини міг пролунати з гучномовця наказ. І тоді знову почнеться страшна облава, бо він нічого не зробив, щоб підготувати транспорт. Але все було тихо.

Щоб заглушити свій неспокій, Кремер зауважив:

–  Тривога була нам до речі, ми виграли ще один день, вони не зможуть уже сьогодні евакуювати.

Але в цю мить нагорі; біля воріт, почався якийсь рух. В’язні, що були в конторі, підбігли до вікон. З боку казарм наближалася колона есесівців, прямуючи вздовж дротяної загорожі до воріт.

– Що сталося?

І враз пролунав голос Рейнебота:

–  Староста табору разом з військовополоненими – до воріт!

Кремер глянув на гучномовець, кивнув сам собі головою: він передчував це. Важкими кроками пройшов у свою кімнату і одягнув пальто.

Табір враз ожив. Звідусіль вибігали в’язні, і коли Кремер підійшов до бараків радянських військовополонених, перед ними вже стовпилася ціла юрба. Бохов, Кодічек, Пшібула і ван-Дален проштовхувалися крізь натовп наперед. Тихо й мовчазно стояли вони один біля одного, навіть і тоді, коли натовп заворушився, помітивши, що з одного з бараків вийшов Кремер з першими військовополоненими. Колона почала шикуватися. Останнім показався Богорський. На ньому була вже не смугаста арештантська одежа, а так само, як і на всіх його товаришах, зношена, злиняла форма Червоної Армії.

Військовополонені вишикувалися в шеренги по десять чоловік. Кремер дав знак вирушати, і сам рушив на чолі колони. Богорський пропустив мимо себе всю колону. Він перевіряв, чи правильно розставлені люди. Потім він обернувся до юрби в’язнів.

– До побачення, товариші, – гукнув він по-німецьки.

В’язні закивали у відповідь. З непокритими головами стояли попереду члени Інтернаціонального комітету. Богорський попрощався з ними тихим останнім поглядом.

Військовим строєм, чітко карбуючи крок, трохи похитуючись на ходу, промарширувало вісімсот військовополонених через майдан. З усіх бічних стежок, що вели до бараків, дивилися вслід їм в’язні. Залізні ворота розчинилися навстіж. Колона спинилася і якийсь час марширувала на місці, потім знову рушила вперед, поки всі до останнього чоловіка не пройшли через ворота. Потому ворота знову замкнулися.

Кремер, що все ще стояв з шапкою в руках, нарешті, знову надів її на голову і поволі рушив назад у табір по спустілому майдану...

Другий транспорт того дня не було відправлено, і решта дня минула без особливих пригод.

***

В наступні дні план евакуації дедалі більше порушувався. Цілком очистити весь табір, як це намітив собі комендант, було тепер неможливо. Повітряні тривоги бували тепер все частіше, часом вони на цілі години відтягували відправку чергових транспортів. Частенько траплялося так, що після відбою тривоги не вдавалося вже зібрати транспорт. В перервах між тривогами есесівці безладно, без розбору, виганяли в’язнів із бараків і шикували їх на майдані: коли збиралася достатня кількість людей, їх гнали до воріт.

Незважаючи на тактику зволікання і на часті повітряні тривоги, що перешкоджали евакуації, за ці дні есесівці спромоглися зібрати докупи і вирядити з табору ще десять тисяч чоловік. Таким чином, із п’ятдесяти тисяч у таборі залишилася тепер двадцять одна тисяча чоловік.

Ніякого порядку і контролю більше не було. З кожним днем у таборі посилювалося безладдя. В’язні, що залишилися в Бухенвальді, дедалі запекліше опиралися евакуації. Різні чутки й відомості надовго виводили їх з рівноваги. То раптом надходила звістка, ніби американці досягли вже Кала на південний схід від Веймара, то враз починали говорити, нібито вже бачили американські танки на північний схід від Ерфурта. Згідно з іншими повідомленнями, американські частини вже захопили Буттштедт. Серед хаосу цих випадкових і малоймовірних повідомлень і звісток зненацька поширилася чутка, ніби евакуацію табору припинено і комендант має намір передати його американцям.

Якось рано-вранці над табором несподівано з’явилося два американських винищувачі: тривога цього разу не оголошувалась. В’язні повибігали з бараків, почали кричати:

– Ось вони, ось вони!

Однак літаки, покружлявши трохи над Бухенвальдом, полетіли собі геть.

Іноді під час тривоги скрізь навколо панувала мертва тиша, а іншим разом, як тільки подавала голос сирена, тонкі стінки бараків здригалися від гуркоту канонади, так ніби десь зовсім близько від табору вибухали бомби і йшла артилерійська дуель.

В’язні тремтіли від хвилювання: визволення, здавалось, було так близько! Відгомін війни долітав і до табору, і він стрясався від її подиху.

Так минали дні. Маса змучених, зацькованих в’язнів, немов велетень, що стікає кров’ю, з останніх сил намагалася вирватися із смертоносних пазурів хижого звіра. І в центрі цієї відчайдушної боротьби стояли Кремер, блокові і табірна охорона...

Скориставшись із сум’яття, що зчинилося під час чергової облави, Бохов, Пшібула і кілька членів польських груп Опору сховалися в операційній ревіра. Тоді, коли комендант на вимогу Клюттіга наказав шукати таємний радіопередавач, довелося знищити апарат. Тепер кілька в’язнів-поляків із окремих дбайливо збережених деталей знову нашвидку зібрали приймач. В операційній ще збереглася добре замаскована громовідводом антена.

І ось, поки тривала чергова облава, кілька мужніх товаришів посилали в ефір заклик про допомогу.

«SOS! SOS! Говорить табір Бухенвальд! Говорить табір Бухенвальд! Просимо допомогти! SOS! Говорить табір Бухенвальд!»

Чи почує хтось цей поклик?

***

Цієї ж самої ночі члени Інтернаціонального комітету ще раз скликали командирів груп Опору. І на цей раз вони зібралися в одному із спорожнілих бараків. В зв’язку з втратою радянських ударних груп доводилося зробити певну перестановку сил. На групи німців, французів, чехів і голландців, крім нападу на комендатуру, покладався тепер ще й штурм есесівських казарм.

Хоч точних і вірогідних відомостей про становище на фронтах вони й не мали, проте в самому повітрі носилося щось таке, що підказувало їм: дні, ба навіть години табору злічено. Щодня, щогодини фашисти могли втекти з табору. Фронт був близько, зовсім близько! В цьому не могло бути сумніву.

Поспішна евакуація, страшенна нервозність і роздратованість есесівців, незліченні чутки, дедалі частіші повітряні тривоги, все зростаюча кількість нальотів, і, нарешті, виразно чутний гуркіт канонади, – все це створювало одну загальну картину, з якої можна було безпомилково судити про становище на фронті.

Вирішальна година настала.

Бохов щойно вимовив ці слова. Потім погляд його упав на Пшібулу, і він сказав молодому полякові:

–  Нам частенько бувало важко з тобою через твою запальну вдачу, але все-таки ти завжди скорявся дисципліні. І за це спасибі тобі, товаришу і друже.

Бохов сів на стіл посередині барака, так щоб усім присутнім було добре чути кожне його слово.

–  Отже, збройне повстання! – коротко сказав він. – Є дві можливості. Або фашисти тікатимуть так поспішно, що не встигнуть ліквідувати табір, в такому разі нам не треба буде вдаватися до збройної боротьби. Або ж вони спробують в останню хвилину знищити нас, і тоді ми змушені будемо боротися. В усякому разі, фронт тепер досить близько, і ми можемо наважитися на повстання. Ясно?

Ніхто не відповів, дехто тільки кивнув головою, і всі тісніше обступили Бохова.

А Бохов провадив далі ще тихіше:

–  Фашисти полишені тут на самих себе. Від військових частин, від авіації їм годі чекати допомоги. Ми знаємо, що керує ними, і розуміємо, чому Шваль досі не ліквідував табору. Але не виключена й така можливість, що це може трапитися в останню хвилину. Можливо, навіть завтра. І ми повинні підготуватися до цього.

Всі напружено витягли вперед голови.

–  Товариші, завтра наша бойова готовність другого ступеня може перейти в готовність третього ступеня. Це означає, що всі групи Опору повинні зайняти свої вихідні позиції, вам буде роздано зброю. Крім холодної зброї, у нас є дев’яносто карабінів, двісті пляшок із запалювальною рідиною, шістнадцять ручних гранат, п’ятнадцять пістолетів і револьверів і один ручний кулемет. Це небагато.

Бохов обвів поглядом мовчазні обличчя.

–  Два фактори допоможуть нам у боротьбі: близькість фронту і розгубленість фашистів. Тікатимуть вони так чи інакше дуже поспішно, навіть і в тому випадку, якщо вони перед тим стрілятимуть в нас. Ясно?

Бохов обома руками стиснув скроні.

–  Ми не знаємо, як розгортатимуться події. Можливо, вони стрілятимуть лише з кулеметних вишок. А може, вони вдеруться на територію табору і підпалять бараки вогнеметами.

–  А можливо, вони взагалі не встигнуть вже нам нічого зробити, ці мерзотники, – пробурчав командир одної з німецьких груп Опору.

Це зауваження сплутало хід думок Бохова. Він опустив руки.

–  Однаково, в який би спосіб не спробували вони нас знищити, наша боротьба повинна бути наступаль

ною. Тут, всередині, за дротяною загорожею, ми не зможемо довго чинити їм опір, наш єдиний шанс на перемогу – у раптовому прориві.

–  А що, як там ще стоятимуть потрійні цепи сторожових постів? – докинув хтось своє слово.

Бохов заперечливо похитав головою. Замість нього відповів Пшібула.

–  Адже фашисти тікатимуть! Все йтиме дуже швидко! Вони відстрілюватимуться й тікатимуть. Хіба їм тоді до сторожових постів буде?

–  Правильно, – підтвердив Бохов, – Вони стрілятимуть і водночас тікатимуть, і тоді вже не буде ніяких сторожових постів.

Усі погодилися з цим.

–  Ми повинні якнайшвидше вирватися з табору. Прорвати дротяну загорожу доручено польським і югославським групам.

Командири цих груп мовчки кивнули, вони знали своє завдання.

Раптом од вікна, де стояв вартовий, пролунав застережливий оклик. Світло вмить згасло.

–  Що там таке?

–  Через ворота в’їжджає грузовик.

–  їде до нас?

–  Він спиняється.

–  Світло! – вигукнув Бохов.

Знову засвітилася лампочка.

–  До спальні мерщій! Лягайте на нари!

Перестрибуючи через стіл і лави, чоловіки кинулися до нар, швиденько постягували з себе одежу, видерлися нагору, накрилися ковдрами.

–  Ще одна машина в’їжджає. Завертає ліворуч.

Світло знову погасло. Бохов стояв біля вартового.

Грузовики під’їхали до крематорію. Шарфюрер крематорію відчинив ворота. Машини в’їхали. Шваль разом з тими, що супроводили його, увійшов до приміщення, де відбувалась кремація.

–  В трьох печах топиться? – спитав він.

–  Так точно, як було наказано, – доповів шарфюрер.

–  Тоді починайте.

Есесівці заходилися розвантажувати грузовики.

Вони волокли в приміщення крематорію цілі оберемки документів і шпурляли їх в печі.

–  Вони спалюють щось, – прошепотів вартовий.

Бохов припав очима до щілини в затемненому

вікні. Чорний димар крематорію вивергав у нічне небо могутні снопи іскор. В їх червоних відблисках кружляли в повітрі обгорілі клаптики паперу...

Купу за купою приносили есесівці документи. Шваль та інші офіцери мовчки стояли біля печей. Нервово закурив він сигарету. Коли важка заслінка печі відчинялася, всіх їх осявало якимсь примарним світлом. Шарфюрер кочергою поворушив жар. Один тільки раз Шваль стиха хихикнув. Він глянув на Віттіга.

–  Розумно придумано, правда?

Ад’ютант погодився.

–  Тепер ніхто не зможе нам нічого закинути, – задоволено пробурчав собі під ніс Вейзанг...

Майже дві години не відходив Бохов од вікна. Нарешті, він побачив, що машини повертаються. Вони проїхали через залізні ворота, і ворота зачинилися.

Снопи іскор не вилітали більше, лише коли-неколи з отвору димаря виривався язичок загасаючого полум’я.

–  Що б таке вони могли спалювати?

Бохов знизав плечима.

–  То були не трупи...

***

День почався тривожно. Команди, що обслуговували есесівців, не випустили за межі табору, і вони повернулися назад до свого третього барака. Новини, які вони принесли з собою ще минулого вечора, блискавично поширились по табору, страшенно всіх схвилювавши. Йшли чутки, що взято Ерфурт і що американці стоять всього за дванадцять кілометрів від Веймара. Становище могло змінитися з години на годину. В’язні були певні, що фашисти в останній момент перед втечею спробують знищити табір. Всі вони вважали дальшу евакуацію неможливою. Американці були вже занадто близько, хоч не настільки близько, щоб мати змогу вчасно перешкодити масовому винищенню в’язнів. Здавалося, невідомість бігла наввипередки з часом, і кожна година, протягом якої не траплялося нічого страшного, була відвойована у небезпеки.

Бохов вирішив, що настав уже час витягти Рункі з його сховища. Адже тепер уже щогодини могла початися боротьба не на життя, а на смерть!

Під радісні вигуки товаришів Рункі, змарнілий і зарослий колючою бородою, виліз із своєї нори в підвалі барака. На його столі за перегородкою сидів хлопчик у наспіх перешитому арештантському одязі. В’язні простягнули назустріч Рункі це маленьке людське створіння:

– Наш наймолодший товариш!

***

Спеціальні загони табірної охорони повитягали із схованок потрібні для прориву інструменти, ломи та ножиці з ізольованими ручками для розрізання дротяної загорожі, крізь яку було пропущено електричний струм. Інші загони табірної охорони ніби знічев’я бродили по північному незабудованому схилу табору. Насправді ж вони спостерігали, як ідуть приготування до штурму, що провадилися вже протягом кількох тижнів. В цій місцевості, де було чимало природних западин і кущів, поміж пеньками дерев валялися на землі різні дошки, старі викинуті двері і всякий інший мотлох. Ніхто не цікавився ним, ніхто й не догадувався про призначення цього ніби ненароком покинутого тут дерева, а тимчасом все це були майбутні перекидні мостики через рогатки нейтральної зони...

У бараках в повній бойовій готовності чекали сигналу групи Опору.

Почувши гудіння моторів, всі в’язні висипали з бараків. Тисячними натовпами стояли вони на дорогах і дивилися в небо. Ось знову з’явилися американські бомбардувальники. Два, три, чотири... Вони покружляли, як завжди, над табором і звернули на захід, в напрямі Веймара.

І на цей раз не дано було сигналу тривоги.

Згодом здалеку долинули звуки вибухів. Певно, це падали бомби у Веймарі. Посилився шум бою. Чути було сильний приглушений гуркіт канонади.

Кремер разом з Боховим і кількома командирами груп Опору зібралися в кімнаті старости. Нерви їх були напружені до краю, всі пильно прислухалися до гуркоту бою. Невже слух обманює їх, і бій іде не так близько, як здається?

Мертва тиша залягла навколо табору, моторошна й нестерпна. Чоловіки мовчали. Вони дивилися на безлюдний майдан. На кулеметних вишках нерухомо стояли вартові. На головній вишці над ворітьми можна було розрізнити важкі кулемети. Стволи кулеметів на інших вишках, здавалося, чекали тільки, щоб есесівці натиснули на спусковий крючок. Усе навколо застигло, непорушне, мовчазне, зловісне...

Обличчя у Бохова було бліде і втомлене. Він не міг більше зносити цієї тиші. Різко відвернувся од вікна і заходив по кімнаті. Командир одної з німецьких груп Опору теж не витримав більше, він ударив кулаком по підвіконню:

–  Прокляття! Скільки ми ще будемо ждати...

Кремер пробурчав щось. Бохов спинився, напружено прислухаючись. Виразно можна було розрізнити звуки пострілів. Близько, зовсім близько...

І раптом, десь коло десятої години ранку, мертву тишу розітнув голос Рейнебота:

–  Староста табору і всі блокові – негайно до воріт!

В’язні заворушилися, загаласували. Перед конторою зібралися бліді від хвилювання блокові. Кремер вийшов із своєї кімнати.

–  Ходімо...

Нагорі, біля воріт, їм довелося досить довго чекати. Стоячи в проходах поміж бараками, в’язні не зводили очей з воріт. Ось черговий блокфюрер відчинив залізні ковані ворота, увійшов Рейнебот. Тільки він один, більше нікого не було з ним. Крива усмішка блукала в куточках його рота.

Кремер ступив йому назустріч, доповів.

Рейнебот не квапився. Поволі натягнув шкіряні рукавички і почав розгладжувати їх пальцями. Заклав руки за спину, уважно прислухався до близького гуркоту канонади, потім обвів поглядом виструнчені ряди блокових і, нарешті, сказав:

–  Панове... – він цинічно посміхнувся, – ми мусимо йти. До дванадцятої години в таборі не повинно лишитися нікого.

Він схопив Кремера за гудзик куртки.

–  До дванадцятої години! Ви зрозуміли мене, пане генерал? Рівно о дванадцятій всім бути готовими до виступу, інакше...

Рейнебот недбало дав щигля по гудзику і рушив через ворота.

Коли Бохов з блоковими марширував назад у табір, в голові його блискавично проносилися різні думки. Фронт був поряд! Кожна година зволікання могла врятувати їм життя. Але останній недвозначний рух Рейнебота попереджав про небезпеку. Страшну смертельну небезпеку... Треба було вибирати між цією небезпекою і надією, яку ніс їм гуркіт гарматної канонади, що прокочувався над табором...

Перед конторою збуджені в’язні оточили блокових. Новина вмить облетіла весь табір.

–  На дванадцяту годину призначено евакуацію всього табору!

Усі закричали, перебиваючи один одного:

–  Ми не підемо! Не підемо! Не підемо!

Бохов лишався біля Кремера.

–  А тепер? Що тепер? Бойова готовність третього ступеня?

Бохов зірвав з голови шапку і провів руками по щетинистому волоссю. Важко, дуже важко було йому вимовити останнє вирішальне слово.

Готовність третього ступеня?

–  Ще ні, ні, ще ні! Вичікувати!..

***

Сонце підбивалося все вище. Синє небо над головою, пестливий, легкий вітерець, весна убрала природу в пишні прегарні шати.

Табір лежав безлюдний, немов вимер. Тиша на м’яких лапах хижого звіра підкралася до бараків, огорнула їх. Мовчазні й насторожені, сиділи на лавах в’язні.

Багато хто з них був уже зовсім готовий до походу. Біля вбиралень стояли групи людей. Недокурена сигарета переходила з рук у руки...

В 17-му бараці зібралися командири груп Опору; в цей самий час у Кремера відбувалася нарада членів Інтернаціонального комітету. Бійці з груп Опору сиділи в бараках разом з іншими в’язнями, такі ж самі насторожені і мовчазні...

В найпотаємніших куточках табору загони табірної охорони уже готувалися витягти із схованок зброю...

До полудня лишалося півгодини.

Ріоман роздавав сигарети. Кремер, заперечливо покрутивши головою, відмовився: він не курив.

– Очевидно, у них є ще якийсь вільний шлях, – зауважив Бохов, – інакше вони б не евакуювали нас.

Раптом щось спало йому на думку. Чи правильно було зосереджувати в одному 17-му бараці всіх командирів ударних груп? А що, коли у відповідь на опір табору есесівці знову почнуть облаву і силоміць повиганяють усіх із табору? Чи не може тоді трапитися так, що командири потраплять до рук фашистів?

Бохов висловив ці свої сумніви іншим членам комітету. Вони ще мали час вжити потрібних заходів, але треба було діяти негайно.

Бохов змінив диспозицію. Він послав одного з товаришів у 17-й барак. Всі командири, що зібралися там, повинні були повернутися до своїх бараків. Якщо ж у відповідь на зволікання і опір есесівці вдадуться до сили і треба буде починати збройне повстання, то на цей випадок вони дістали нові розпорядження: сигналом буде перший постріл. Тоді вони мали якнайшвидше роздати бійцям зброю і зайняти свої вихідні позиції. Нарада закінчилася, члени комітету розійшлися. Бохов теж подався до свого барака. Кремер лишився сам один.

Дванадцята година!

Напруження зросло до крайньої межі!

Дванадцята година п’ять хвилин! Все ще нічого. Нагорі, біля воріт, – тихо.

Засунувши руки глибоко в кишені, Кремер походжав по кімнаті. В усіх бараках панувало глибоке мовчання.

Дванадцята година десять хвилин!

І раптом – очікуваний і все-таки несподіваний і різкий, мов удар батога, – з гучномовця пролунав голос Рейнебота:

–  Староста табору! Накажіть шикуватися!

Кремер спинився, похилив голову, ніби чекав, що

ось-ось дістане удар по потилиці. Команда повторилася – ще різкіша, вимогливіша:

–  Шикуватися!

В бараках зчинився галас.

–  Спокійно, товариші, спокійно!

Дванадцята година п’ятнадцять хвилин!

Сяяло сонце. Легкі хмарини пропливали по синьому небу...

Дванадцята година двадцять хвилин!