Текст книги "Голий серед вовків"

Автор книги: Бруно Апітц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

На вишці, щулячись від березневої ранкової прохолоди, походжали вартові есесівці. Важкі кулемети, немов принюхуючись, висовували над парапетом свої роззявлені пащі, спрямовані в бік табору.

В’язні поодинці, по двоє чи невеличкими групами перетинали майдан: одні прямували до воріт, інші входили через ворота в табір. Виструнчившись, тримаючи в руках шапку, доповідали про своє прибуття біля віконця вартового.

Блокфюрер, який вартував біля воріт, .перевіряв і пропускав їх. Сьогодні він знову був чомусь страшенно розлючений, несамовито горлав, накидався на в’язнів з кулаками, роздавав на всі боки запотиличники.

Кремер мовчки дивився на все це. Він думав про неприємне завдання, яке дав йому Бохов. Що могло загрожувати їм через цю дитину? Небезпека? Через малу дитину? Неймовірно! Безперечно, існує якийсь зв’язок між дитиною і Гефелем. Коли б тільки дізнатися, який саме, тоді, можливо, вдалося б і дитину... Оця ще проклята вічна таємничість Бохова... Він завжди щось недоговорює, щось приховує...

«Не питай ні про що, роби, як я тобі кажу».

Кремер насупився. Рукою він спирався на віконну раму. Враз він гнівно ударив кулаком по підвіконню.

– Що з тобою? – почув він за спиною голос Прелля.

Він здригнувся з несподіванки і різко повернувся.

– Нічого, – коротко відповів він.

Прелль хотів утішити його.

– Це вже останній транспорт. Можливо, американці перестрінуть його...

Кремер похмуро кивнув головою і повернув Преллю список.

– Ось що я хотів тобі сказати: подбай про те, щоб отой поляк, який прибув учора – ти знаєш, про кого я говорю, – теж потрапив до цього транспорту...

В конторі речового складу всі в’язні команди зібралися навколо Янковського. Піппіг засунув йому в кишеню окраєць хліба, і Янковський крадькома відривав по шматочку і клав їх у рот: він соромився показати, який він голодний.

– Жуй як слід, не стидайся, друже, – підбадьорював його Піппіг, – сьогодні у нас галушки з підливою із хріну, – Він підсунув Янковському ще чашку кави.

Кропінський був за товмача. Обидва поляки розмовляли між собою, і Кропінський перекладав, як умів:

– Він говорить, що він не батько дитини. Батько загинув в Освєнцімі, і мати теж – у газовій камері. Він говорить, хлопчику було всього три місяці, коли він потрапив разом з батьком і з матір’ю з варшавського гетто в концтабір Освєнцім. Він говорить, есесівці повбивали усіх дітей, а це маленьке дитя завжди ховали.

Янковський перепинив Кропінського і почав щось жваво йому пояснювати. Кропінський перекладав далі.

– Він говорить, малятко не знає, що таке люди. Воно лише знає, що таке есесівці і що – в’язні. Він говорить: зате малятко дуже добре знає, що коли приходять есесівці, треба ховатися і сидіти тихо-тихесенько.

Кропінський замовк. Решта в’язнів теж мовчали, похиливши голови. Гефель поклав руку на руку поляка, і той посміхнувся: нарешті його правильно зрозуміли.

– Маріане, – попросив Гефель Кропінського, – спитай у нього, як звуть хлопчика.

Той спитав поляка і переклав:

– Малятко звуть Стефан Циліак, батько його був адвокатом у Варшаві.

Гефель з глибоким співчуттям дивився на маленького хирлявого чоловічка, якому, напевно, давно перевалило за п’ятдесят.

Сповненими довіри очима дивився Янковський на цих в’язнів, що були такі привітні до нього, і в його несміливій усмішці почувалася впевненість, що тепер, після всіх пережитих страхіть, дитину, нарешті, буде врятовано.

У Гефеля стиснулося серце. Поляк і гадки не мав, навіщо він звелів покликати його; тепер цей бідолаха, напевно, радів, що знайшов собі добрих товаришів. І Гефель думав про те, як ці «добрі товариші» ось-ось скажуть полякові: «Бери знову з собою свою дитину, ми не можемо переховувати її тут». І цей маленький тихий чоловічок, не ремствуючи, візьме знову на себе свою важку ношу і потягне її далі й далі, завмираючи від страху, щоб есесівський чобіт не розтоптав і не загасив цю крихітну іскорку життя, бо вирішив за всяку ціну зберегти її...

Янковський, мабуть, помітив, що німці якось дивно й надто уважно розглядають його, і посміхнувся Гефелю. Але Гефель дедалі глибше поринав у свої думки... Ось цей маленький безпорадний чоловічок тягне за собою крихітне живе створіння, яке йому чудом пощастило вирвати з рук смерті в Освєнцімі, тягне назустріч новим, невідомим небезпекам і страхіттям. Даремні зусилля! Де-небудь смерть, вищиряючи зуби, неодмінно вихопить у нього з рук чемодан: поглянемо, поглянемо, що ти мені доброго приніс із собою...

І Гефель відчув, як усе його єство повстає проти цього. Якщо взагалі можна покласти цьому край, то треба зробити це зараз, тут. Лише тут і ні в якому іншому місці на світі є можливість врятувати дитину.

Гефель оглянувся навколо. Всі мовчали. В’язні не знали, що казати. Погляд Гефеля затримався на Піппігу. Вони мовчки дивилися один одному в очі. Необхідність вибирати поміж двома обов’язками важким тягарем налягла на серце Гефеля, і він з болем відчув, який самотній він тут у цю мить. Очі Піппіга з німим запитанням зверталися до нього, і Гефель хотів на знак згоди злегка кивнути Піппігу головою. Але натомість він лише важко зітхнув і підвівся.

– Лишайтеся тут, – сказав він, звертаючись до своєї команди, – і пильнуйте, щоб, бува, Цвейлінг не заскочив сюди.

Він відійшов разом з Янковським, Кропінським і Піппігом у куток складу.

Коли маля побачило Янковського, воно подибало йому назустріч і, немов довірливе маленьке цуценятко, дозволило взяти себе на руки.

Янковський мовчки пригорнув до себе дитину і беззвучно, без сліз заплакав.

Піппіг не міг довше витримати гнітючої тиші.

– Ну, нема чого тобі так побиватися, – грубувато сказав він, хоч у нього самого ніби клубок застряв у горлі.

Янковський спитав про щось Гефеля, забувши на мить, що німець його не розуміє.

Знову на допомогу їм прийшов Кропінський:

– Він питає, чи може лишатися маленький тут?

Саме тепер і мав Гефель сказати полякові, що завтра він вирушає далі з транспортом, і дитина... але він не міг вимовити ані слова і відчув полегкість, коли замість нього відповів Піппіг. Піппіг заспокійливо поплескав Янковського по плечу: мовляв, дитина залишиться тут, це ж ясно, як божий день. При цьому він зухвало зиркнув на Гефеля.

Але Гефель мовчав: він не мав сили заперечити Піппігу.

І нараз його пойняв страх. Своїм мовчанням він зробив перший крок до того, щоб не підкоритися наказові Бохова. І хоч він говорив собі, що завтра встигне передати дитину полякові, однак він почував, як дедалі важче стає йому твердо додержувати свого обов’язку.

Лише коли Піппіг, що розтлумачив собі мовчання Гефеля так, як йому хотілося, засміявся до Янковського:

– Не журися, друже. Ми теж уміємо доглядати малих дітей.– Гефель різко перебив його:

– Не мели дурниць!

Проте цей слабкий протест не міг переконати Піппіга. Він лише засміявся у відповідь.

Янковський посадив хлопчика на підлогу, вдячно потиснув Гефелю руки і з щасливим виглядом щось швидко промовив. І Гефель не заперечував більше.

***

Після того, як Прелль пішов у маленький табір, Кремер попросив одного в’язня, що працював у конторі, покликати Бохова.

Увійшовши до контори, Бохов одразу ж спитав:

– Ти вже домовився з Гефелем?

– Я ще встигну це зробити, – непривітно відказав Кремер.– Послухай-но краще, що я маю тобі сказати.

Він коротко переказав Бохову всю розмову з Клюттігом та Рейнеботом і розповів йому про наказ коменданта.

– Вони догадуються про щось, це ясно, але не знають нічого напевне. Доти, поки вони вбачають у мені керівну силу і організатора, ви можете бути спокійні, – закінчив він.

Бохов уважно вислухав його.

– Отже, вони розшукують нас, – нарешті озвався він, – ну що ж. Поки ми не припустимось помилки, їм не вдасться знайти і викрити нас. Але мені зовсім не хочеться, щоб ми ховалися за твоєю спиною.

– А ти не бійся, своєю широкою спиною я ще затулю вас усіх.

Бохов допитливо глянув на Кремера: він відчув в його словах глибоко сховану іронію.

І тому він трохи роздратовано промовив:

– Так, так, Вальтер, я це знав. Я довіряю тобі, це значить: ми довіряємо тобі. Досить тобі цього?

Кремер різко одвернувся від Бохова і сів за стіл.

– Ні!

Бохов насторожився.

– Що це має означати?

Кремера немов прорвало:

– Чому я повинен відправити разом з транспортом малу дитину? У нас їй було б найбезпечніше! Невже ти цього не розумієш? Що таке з цією дитиною?

Бохов стукнув кулаком по руці:

– Не муч мене, Вальтер! З дитиною нічого!

– Тим гірше! – Кремер підвівся і нервово заходив по кімнаті.

Видно було, що він старається заглушити своє хвилювання; нарешті він спинився, похмуро дивлячись перед собою.

– Хоч я й визнаю дисципліну, але цей наказ стоїть мені поперек горла, – глухо сказав він, – Невже не можна придумати щось інше?

Бохов не відповів, він лише підняв угору руки на знак того, що не бачить ніякого іншого виходу.

Кремер підійшов до нього.

– Тут ідеться про Гефеля, правда?

Бохов і на цей раз ухилився від прямої відповіді:

– Не суши собі голови такими питаннями.

– Ви мені довіряєте? – глузливо промовив Кремер.– Начхав я на ваше довір’я!

– Вальтер!

– Ах, що там! Дурниці! Безглуздя! Твоя проклята таємничість! Дурна нелегальність!

– Вальтер! Чорт забирай! Заради твоєї власної безпеки ти не повинен знати більше, ніж це необхідно для тебе, невже ти цього не розумієш? Тут ідеться і про твою безпеку!

– Ні, тут ідеться про дитину!

Кремер перейшов на прохальний тон:

– Хіба ж не можна придумати щось інше? Я сам сховаю маля! Ну? Як? Можеш бути певний, у мене воно буде в безпеці.

На одну якусь мить здалося, що Бохов ось-ось погодиться, але тим запальніше відхилив він одразу ж цю пропозицію.

– Про це не може бути й мови! Дитину треба відправити з табору, негайно! Можливо, те, чого я вимагаю від тебе, і жорстоко, згоден. Але в цьому винні жорстокі умови, в яких ми живемо. Звичайно, тут ідеться про Гефеля, чого б я мав приховувати це від тебе, ти ж однаково все знаєш. Я скажу тобі ще більше. Повір мені, я не схибнувся на нелегальності. Гефель займає дуже відповідальний пост. Розумієш, Вальтер? Дуже відповідальний пост. І якщо тут у нас одна ланка розірветься, то може розпастися весь ланцюг.

Бохов на мить замовк.

Кремер наче занімів від його слів, він похмуро втупився прямо перед собою. Намагаючись переконати Кремера, що іншого шляху немає, Бохов став розвивати його думки далі.

– Припустімо, ти забереш у Гефеля дитину і денебудь заховаєш її. Гаразд. Але чи зможеш ти приховати той факт, що дитина була саме у Гефеля? Якийсь непередбачений випадок – і дитину буде знайдено...

Кремер, протестуючи, підняв руки. Та Бохов незворушно вів далі:

– Якийсь випадок, Вальтер, у нас же є в цьому досвід, чоловіче. Досить якоїсь дрібнички для того, щоб занапастити найпевнішу справу... розумієш, і такою дрібничкою може стати ця дитина. Ти ж не закопаєш її, як здохле кошеня. Хто-небудь знатиме про існування дитини. І ось цей хто-небудь потрапляє до бункера... і виказує тебе.

Тепер уже Кремер не витримав більше, він голосно і впевнено засміявся.

– Та вони скоріше вб’ють мене, ніж я...

– Я вірю тобі, Вальтер, – лагідно відказав Бохов, – Я, безперечно, вірю тобі. Але що буде тоді, коли тебе уб’ють?

– Авжеж, що ж тоді? – переможно вигукнув Кремер.

– І тоді дитина все-таки залишиться...

І знову радів Кремер:

– Ну, от бачиш!

Бохов гірко посміхнувся:

– Сім тисяч радянських офіцерів дістали тут у нас, в таборі, кулю у потилицю, і жоден з них і не догадувався, що есесівець у білому лікарському халаті, який ставив його до планки для вимірювання зросту, буде його убивцею...

– Яке це має відношення до дитини? – сердито озвався Кремер.

Бохов з великою переконливістю вів далі:

– Від тебе вони не дізнаються ні про що, тебе уб’ють. Але ж ти знаєш їхні методи. Хто може поручитися, що вони не повезуть маля до Веймара. А там посадять його на коліна якій-небудь добре проінструктованій націстській тітоньці: «Ти був у концтаборі Бухенвальд, ах ти, бідне малятко. А як звуть того доброго дядю, який заховав тебе від лихих есесівців?»

Кремер почав прислухатися уважніше.

– І добра тітонька розпитуватиме дитину по-німецьки, по-російськи, по-польськи, в залежності від того, яку з цих мов розуміє дитина, аж поки... І тоді, Вальтер, не знайдеться вже нікого, хто міг би затулити Гефеля своєю широкою спиною...

Бохов сказав досить. Він засунув руки в кишені, обидва чоловіки мовчали. Після болісного вагання Кремер рішуче сказав:

– Я... я піду трохи згодом до Гефеля...

Він переміг себе. Бохов тепло посміхнувся другові.

– І це ж іще зовсім не значить, що дитина в тому транспорті... Я хочу сказати, що раз поляк довіз маля сюди, то він зможе уберегти його й надалі. Хоч взагалі ми боїмося випадковостей, але на цей раз будемо сподіватися на щасливий випадок. Більше ми нічого не можемо зробити.

Кремер мовчки кивнув головою. Для Бохова це означало, що вони домовились.

– А санчастину, – сказав він, переходячи до іншої теми, – ми повинні організувати якомога швидше.

Першою думкою його було покласти на санчастину функції команди зв’язку. Занадто спокусливою була нагода. Але потім його пойняли сумніви. Клюттіг мав підозру. Бохов почухав свою щетинисту голову.

– Коли б тільки знаття, що вони задумали.

– Гадаю, що все буде гаразд, – зауважив Кремер, – наказ іде від коменданта.

Бохов недовірливо махнув рукою.

– Те, що наказує Шваль і що робить з того наказу Клюттіг, зовсім не одне і те ж саме.

– Тому-то я й кажу, – швидко заговорив Кремер, – полиш ти на мене цю санчастину. Дай мені повну свободу дій.

Бохов здивовано втупився в Кремера.

– Що ж ти хочеш робити?

Кремер хитро посміхнувся.

– Те ж саме, що й ти.

– Що й я? – прикинувся здивованим Бохов.

– Чоловіче добрий, не починай ти знову гратися в цю нелегальність, – розгнівався Кремер.– Досить уже з мене. Коли ти почув про санчастину, тобі, певно, спало на думку, як можна використати її, га? – Кремер доторкнувся пальцем до скроні.– Можливо, у мене в цій коробці виникла та ж сама думка.

Бохов відчув, що його спіймано. Він трохи збентежено провів обома долонями по щоках.

Кремер доконав його:

– От бачиш? Про що думаємо ми двоє, про те ж саме думають і інші хлопці, яких я ще маю відшукати і вибрати сьогодні. Ти гадаєш, що вони чекатимуть, поки я моргну їм оком? Однаково вони дивляться в обидва, коли їм трапляється куди-небудь піти. Незалежно від того, чи дасть їм якусь спеціальну вказівку підпільне керівництво, чи ні...– щоб заспокоїти Бохова, він швидко додав:– Про існування його вони не матимуть ніякого уявлення, в цьому ти можеш бути певен. Я так чи інакше знатиму все, про що вони розвідають поза межами табору. Отож, чи варто налагоджувати нову широку сітку зв’язку, якщо цей зв’язок можна підтримувати безпосередньо?

Бохов не міг одразу погодитися на цю пропозицію, і Кремер дав йому час обміркувати свою відповідь.

Це була розумна пропозиція. Але без згоди ІТК Бохов не мав права пристати на неї, бо ж цим самим він мав перевести старосту табору з пасивної досі ролі в активну.

Кремер помітив вагання Бохова.

– Обміркуйте все як слід, – сказав він, – але не зволікайте довго з відповіддю.

Бохов уже й сам думав про те, як би то негайно скликати нараду членів ІТК. Богорського повідомити було легко, так само і голландця Петера ван-Далена. Але як добратися до Пшібули і Кодічека? Хоч вони перебували зараз у таборі, але працювали в одному з оптичних бараків, розташованих на самому майдані. Стороннім входити в ці бараки суворо заборонялося. З французом Ріоманом теж важко було зв’язатися. Він працював у кухонній команді, в офіцерському казино, що містилося за межами табору. Цих людей, до яких було так важко добратися, можна було повідомити лише по телефонній лінії. Бохов не дуже охоче вдавався до цієї форми зв’язку, нею користувалися лише в крайніх випадках, як цього разу, коли треба було передати таке невідкладне і важливе повідомлення.

Бохов запитливо глянув на Кремера:

– Чи не зміг би ти влаштувати перевірку телефонної лінії?

– Можна, – кивнув Кремер, одразу ж догадавшись, про що йдеться. Одного разу він уже виконував таке доручення.

– Отже, запам’ятай цифри: три, чотири, п’ять, і в кінці – вісімка.

Кремер кивнув.

– ІТК, – з хитрою усмішкою промовив він.

***

У майстерні табірного електрика біля слюсарних лещат стояв один з в’язнів і поволі водив терпугом по шматку металу.

Увійшов Кремер.

– Шюпп тут? – спитав він.

В’язень махнув терпугом через плече, показуючи на дерев’яну перегородку в глибині майстерні і сказав, помітивши невдоволене обличчя Кремера.

– Тут нема нікого з чужих.

Шюпп сидів за столом і длубався в якомусь будильнику. Він здивовано звів очі на Кремера, коли той увійшов.

– Треба перевірити телефонну лінію, Генріх, – сказав Кремер.

Шюпп зрозумів його.

– Буде зроблено!

Кремер підійшов трохи ближче.

– Запам’ятай цифри: три, чотири, п’ять, в кінці – вісімка.

Шюпп підвівся. Він не питав про значення цифр. Це було якесь важливе повідомлення. Він згріб докупи все, що лежало на столі, і потягнувся за своїм ящичком з інструментами.

– Я зараз же й почну, Вальтер.

– Але все повинно пройти як по маслу, чуєш?

Шюпп скорчив свою звичайну наївно-здивовану

гримасу.

– У мене завжди все йде як по маслу.

Від Шюппа Кремер пішов до Гефеля. Там був Цвейлінг. Побачивши, що староста табору стоїть з Гефелем біля стола, він одразу ж вийшов із своєї кімнати.

– В чім річ?

– Гефель повинен приготувати речі, – не розгубившись, відказав Кремер.– Завтра відходить транспорт.

– Куди ж це? – Цвейлінг з цікавості висолопив язика.

– Не знаю.

Цвейлінг вищирив у посмішці зуби:

– Ах, і не кажіть мені такого. Ви знаєте більше, ніж ми.

– Як це так? – прикинувся Кремер дурником.

– Мене не обходять ваші інтриги.

І він знову почвалав до свого кабінету.

Кремер подивився вслід йому, пробурмотів:

– Вічно йому ввижається щось...

Крізь зуби він прошепотів:

– Я прийшов від Бохова. Нам треба поговорити з тобою. Вийдемо за двері.

Піппіг, який саме підходив до столу з купою одежі на руках, почув останні слова Кремера і недовірливим поглядом провів обох аж до дверей, за якими вони зникли.

Вони стояли на площадці кам’яних сходів, які вели до другого поверху. Кремер притулився спиною до залізних поручнів площадки.

– Коротко і ясно, Андре, я знаю про все. Завтра відходить транспорт. Янковський знову забере з собою дитину, зрозуміло?

Гефель почував себе, немов засуджений на страту, він низько схилив голову.

– Невже не можна придумати щось інше? – тихо спитав він.

Це було те ж саме запитання, з яким Кремер звертався до Бохова. Певно, на всьому світі не було інших слів в цьому безвихідному становищі. І Кремер відповів йому словами Бохова:

– Про це не може бути й мови!

Після довгої паузи Гефель спитав:

– Куди йде транспорт?

Кремер змучено стукнув кулаком по залізних поручнях і нічого не відповів. Гефель не зводив з нього очей.

– Вальтер...

Кремеру урвався терпець.

– Не можна так довго стовбичити тут, на сходах. Ти знаєш краще за мене, що це стосується тебе. Гляди ж, не встругни ніякої штуки. У мене завтра буде і без того досить мороки з транспортом, я не зможу сушити собі голову цією дитиною. Отже...

І він почав спускатися вниз.

Гефель, немов прибитий, повернувся і побрів назад до складу.

– Чого він хотів від тебе? – спитав Піппіг.

Гефель не відповів. Він мовчки пройшов повз Піппіга і зник за дверима контори...

...Вогкий холодний вітер, завиваючи, гуляв поміж бараками, і Кремер, щулячись від холоду, глибше засовував руки в кишені пальта. Він саме перетинав стежку, ліворуч від якої видно було моторошну будівлю крематорію, над її дахом німо здіймався вгору високий димар. Паркан з коричньових дощок, просякнутих карболкою, оточував цю будівлю, ховаючи її від цікавих поглядів. Що діялося за цим парканом?.. Жоден в’язень ніколи того не бачив, бо вхід сюди був суворо заборонений.

І все-таки Кремер знав це.

Як староста табору, він уже кілька разів побував за тим високим парканом, коли нові транспорти привозили з собою сотні трупів. Тоді вони цілими горами лежали на дворі. Поляки, які працювали в крематорії, стягали труп за трупом з цієї купи і роздягали їх.

Часто на них був дорогий шерстяний одяг, який есесівцям жаль було спалювати.

Це була не така-то легка робота – роздягти цих покійників. Скорчені в смертельній агонії задубілі члени, що стали після смерті немов залізними, здавалось, не хотіли добровільно віддавати свій одяг. Але могильники набили вже собі руку на цьому. Звичайно двоє носильників хапали труп за руки й за ноги. Насамперед розстібали гудзики на пальті і на піджаку, після цього труп садовили. Поки один з могильників підтримував труп, другий стягав йому через голову пальто й піджак. Це була моторошна, страхітливо-химерна картина. З низько похиленою головою і витягнутими вперед руками, мертвий скидався на п’яного, якого роздягають, щоб перенести до ліжка. Скарлючені пальці міцно трималися за рукава одежі. Сильним ривком могильники видирали одежу з цих чіпких мертвих рук.

На багатьох мертвих тілах була одягнута підсподом красива шовкова жіноча білизна найніжніших відтінків – від персикового кольору аж до бірюзового. Глибокі декольте відкривали худі кістляві груди з гострими ключицями. Голі й безпорадні, лежали трупи на брудній землі з страшними, судорожно зведеними руками, відкинувши набік наголо пострижені голови. Роти у них були широко роззявлені і зяяли, немов чорні провалля; здавалося, вони сміються страшним мертвим сміхом над маскарадом, який розкривався очам живих. Весь цей одяг однаково не допоміг їм, бідолахи See одно замерзли.

З допомогою спеціальних кліщів могильники розривали шнуровку на черевиках, здебільшого із зав’язаних вузлом мотузків чи дроту, і стягали взуття з голих ніг. На деяких трупах було ще по кілька пар тонесеньких, як павутинка, жіночих панчіх, і могильники стягали з мертвих ніг і панчохи.

Поміж роздягнутими догола трупами, які в безладді валялися на землі, ходив інший могильник з великими щипцями для виривання зубів у руках. Він заглядав трупам у роти, шукаючи золоті зуби та коронки. Щипцями він виривав з мертвих ротів протези. Якщо протези виявлялися нічого не вартими, він встромляв їх назад у чорне провалля рота і притискував їх щипцями, заганяючи на старе місце. Лише після цього двоє інших могильників хапали пограбованого мертвяка за руки чи за ноги, залежно від того, як він лежав, волокли і шпурляли його на голі трупи, що горою здіймалися посеред двору. Звичними рухами розгойдували вони мертвяка, і, лунко стукнувшись об заледенілі трупи, він падав на купу голих мертвих людських тіл...

Нараз Кремер спинився.

По всьому табору знову розносився сморід горілого м’яса. Його нудотний запах в’їдався в слизові оболонки носа. Високий димар крематорію знову вивергав у небо червоні язики полум’я. Коричньово-чорний чад рваними клаптями клубочився над табором.

І Кремер ясно пригадав серпневу ніч 1944 року...

Це було за кілька днів до повітряного нальоту на концтабір американських бомбардувальників. Кремер стояв тоді біля вікна барака, в якому він спав, дивився на таке ж саме червоне полум’я над димарем крематорію і думав собі: «Кого ж це вони спалюють серед ночі?»

А другого дня по табору поповзли таємні чутки. У крематорії розстріляли і спалили Тельмана. Невже правда? Ніхто не міг би сказати цього напевно. Ні! Один такий чоловік був!

18 серпня 1944 року команда в’язнів, яка обслуговувала крематорій, дістала через рапортфюрера наказ залишити в одній з печей вогонь на всю ніч. Тієї ночі вся команда з крематорію була замкнена в бараці. Есесівці не хотіли мати свідків.

Але одному полякові-могильникові вдалося якось вислизнути з барака. Він сховався за великою купою вугілля, насипаного на подвір’ї крематорію. Поляк добре бачив із своєї схованки, як відчинилася в паркані дощана хвіртка. Ціла зграя есесівських шарфюрерів увійшла на подвір’я. Вони привели з собою якогось чоловіка, одягнутого в цивільне. Чоловік цей був високий на зріст, широкоплечий, без пальта, в самому лише темному костюмі. Він ішов з непокритою головою, і поляк виразно бачив його лисину.

Незнайомця проконвоювали до дверей, що вели до приміщення, де відбувалася кремація, і тут пролунало кілька пострілів. Вся банда есесівців разом з розстріляним зникла в крематорії.

Рівно через годину – стільки часу завжди тривала кремація одного трупа – банда есесівців вийшла з крематорію.

Ідучи через двір, один шарфюрер сказав другому:

– Знаєш, кого це ми допіру запхнули в піч? То був вождь комуністів Тельман.

А через декілька днів до Кремера прибіг вкрай схвильований Шюпп. Він щойно прочитав у журналі рапортфюрера про розстріл Ернста Тельмана...

Кремер нерухомим поглядом дивився на димар крематорію.

Високі язики полум’я, як і тоді, в серпні 1944 року, розсипаючись на іскри, злітали в чорне небо і ніби прикували в ту безсонну ніч до себе його погляд, тепер знову невгасимо палали в його серці. Він знав, чому полотнище їхнього прапора таке червоне...

Тільки-но Кремер хотів піднятися по дерев’яних сходах контори, як над усім табором пролунав з гучномовця голос Шюппа:

– Увага, перевірка телефонної лінії...

Кремер на мить спинився, крадькома посміхнувся сам до себе...

Одразу ж після розмови з Кремером Шюпп, повісивши на плече свій ящик з інструментами, попрямував до кабінету рапортфюрера.

Він мав посвідчення, яке дозволяло йому виходити за ворота концтабору. Скрізь було що лагодити, і спритний Шюпп зумів зробити себе незамінимою людиною. Він добре знав, як впливала на людей його лукаво-простодушна фізіономія, його немовби дитяча безпосередність, і вмів використати всі переваги, які давала йому його зовнішність

Коли Рейнебот, перед яким він завмер виструнчившись, процідив крізь зуби, чого йому треба, Шюпп з невинним виглядом відповів:

– Мені треба перевірити телефонну лінію, пане рапортфюрер, у таборі зіпсувалося кілька гучномовців.

Рейнебот, який сидів за письмовим столом і щось писав, недбало зауважив:

– Певно, знову в чомусь схалтурили, га?

З виразом наївного здивовання на обличчі Шюпп заперечив:

– Я ні в чому не схалтурив. Але дріт тепер такий ламкий, і проводка раз у раз розривається, нічого не вдієш, це ж матеріали воєнного часу.

– Не базікайте казна-що, говоріть швидше, що вам там треба, у мікрофон і забирайтеся звідси геть.

Це означало для Шюппа дозвіл перевірити мікрофонну установку. Він підійшов до апарата і увімкнув його. Почулося дзижчання. Шюпп для проби подув у мікрофон, відкашлявся.

– Увага, перевірка телефонної лінії. Увага, перевірка телефонної лінії. Я рахую... три, три, чотири, чотири, п’ять, пять... вісім... Повторюю: три, три, чотири, чотири, п’ять, п’ять... вісім.

Ця передача пролунала по всіх бараках і майстернях табору. В оптичному бараці Кодічек і Пшібула на мить звели очі від роботи. І француз Ріоман, кухар в офіцерському казино, теж почув передачу і напружено прислухався до цих слів.

Три, чотири, п’ять – то були зашифровані цифри і засекречені номери окремих товаришів – членів ІТК. Ця передача повідомляла їх про те, що сьогодні, о восьмій годині вечора, вони мали з’явитися на домовлене місце.

Ріоман помішав у каструлі, що стояла на плиті. Пшібула і Кодічек обмінялися багатозначними поглядами: видно, трапилося щось дуже важливе...

– Перевірку закінчено. Перевірку закінчено.

Шюпп вимкнув мікрофон.

Рейнебот, який лише краєм вуха прислухався до його слів, насмішкувато-зауважив:

– До трьох, хвалити бога, ви ще, здається, вмієте рахувати.

– Так точно, пане рапортфюрер, до трьох і в мене вистачає глузду, щоб полічити

І його круглі очі окинули випещеного юнака сяючим поглядом. А той лише з нудьгуючим виглядом кивнув йому: мовляв, забирайся вже геть.

І задоволений Шюпп поверь вся до своєї майстерні.

***

Члени підпільного комітету сходилися, як завжди, непомітно. Незадовго до призначеного часу подався до заздалегідь домовленого місця зустрічі і Бохов.

Надворі було темно й холодно. Лише де-не-де поміж бараками пленталися поодинокі постаті в’язнів. Перед дверима затемнених на випадок повітряного нальоту бараків стояли групками в’язні і курили, затуляючи долонями жевріючі вогники сигарет.

Тільки на стежці, що вела від табірного майдану вниз, до ревіра, було людно. Одні в’язні йшли до амбулаторії, інші верталися звідти, поспішаючи до своїх бараків.

Наблизившись до ревіра, Бохов увійшов до барака, що правив за склад для солом’яних матраців, носилок та різних речей догляду за хворими. При тьмяному світлі маленької лампочки тут поралося двоє в’язнівсанітарів, нібито ретельно набиваючи соломою матраци. Коли увійшов Бохов, вони одразу ж припинили свою роботу і відсунули набік велику купу соломи. У грубо настеленій дерев’яній підлозі відкрився майже непомітний для ока чотирикутник: Бохов підняв його і почав протискуватися крізь вузенький отвір. Вгорі над його головою обидва санітари знову замаскували лаз, настеливши поверх нього солому. Під бараком був підвал завглибшки 1,2 м. Біля поздовжніх стін височіли невисокі цегляні колони, на яких тримався барак, а в поперечному напрямі стирчали ряди товстих балок, які підпирали підлогу. Приміщення скидалося на штольню рудника. Долівка цієї ями була усіяна шматками вапняку, об які не раз спіткнувся Бохов, поки пройшов у глибину підвалу.

Товариші з ІТК, які сиділи навпочіпки навколо палаючої свічки, на мить урвали свою розмову і звели очі на Бохова. Бохов теж присів навпочіпки біля них і почав прислухатися до суперечки, яка спалахнула через Йозефа Пшібулу. Звістка про евакуацію міста Майнца незаперечно свідчила про те, що американці справді-таки спорудили передмостове укріплення під Ремагеном і рушили далі вперед. Добра звістка! Пшібула, тріумфуючи, ударив кулаком по долоні:

– Скоро й ми завдамо їм удару!

Але інші товариші не поділяли захвату Пшібули. З досадою пробурчав щось Кодічек, а ван-Дален поплескав Пшібулу по плечу:

– Ти хороший хлопець, – спроквола промовив він по-німецьки, – але дуже нетерплячий.

Пшібула, наймолодший серед них, і справді був найбільш нетерплячий. Завжди йому здавалося, що події розгортаються надто повільно.

– Дуже нетерплячий, – повторив ван-Дален і, неначе учитель, застережливо підняв угору вказівний палець.

Богорський, поклавши руку на коліно молодого поляка, розповів про те, що чув від новаків з Освєнціму.

– Завдамо удару? Скоро? – Богорський з сумнівом похитав головою і низько нахилився вперед. Полум’я свічки якось примарно освітило риси його обличчя, пооравши високе чоло химерними тінями.

– З трьох тисяч чоловік лише вісімсот дійшло до Бухенвальду, – багатозначно промовив він.

Величезна тінь його поповзла по стелі, коли він, різко змахнувши рукою, сказав: .