Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)
Він швидко зачинив вікно, присів, заплющив очі, отямлюючись після пережитого напруження й страху.
Якусь коротку мить Гефель сидів так, знесилено відпочиваючи; через хвилину він уже знову був свіжий і бадьорий.
Він рвучко відсунув набік мішки. Руки його намацали тільце дитини.
– Це я, маленький, тихо, тихенько!
Спершу Кропінський наполягав на тому, щоб йому дозволили заховатися на складі і потім винести дитину, але Гефель заборонив йому робити це, бо йому самому легше було б упоратися з Цвейлінгом, ніж полякові, якби Цвейлінг несподівано заскочив його.
З дитиною на руках Гефель поспішив через довгий склад до контори. Не можна було гаяти ані хвилини, в підвалі вже чекали на нього. Дитина, що звикла за своє недовге життя в концтаборах до різних надзвичайних пригод і несподіванок, та, до того ж, іще й підготовлена Кропінським, навіть і не писнула.
Гефель посадовив хлопчика на підлогу, приніс із складу драбину, яких багато було там і по яких вилазили нагору, щоб підвішувати мішки з одежею. Один такий мішок, очевидно забутий звечора, і зараз звисав з драбини. До нього була прив’язана довга мотузка. Гефель відв’язав її, посадив хлопчика в мішок, міцно зав’язав мішок мотузкою. Потім він поставив драбину на стіл і виліз на неї. Біля комина був люк, що вів на дах.
Гефель безшумно відчинив люк. Знову довго прислухався він до нічної тиші, перш ніж, держачи в руці мотузку, виліз на спадистий дах. Ховаючись за димарем, він потягнув за собою мішок. Притиснувся до даху, зазирнув у низький димохід і знову прислухався. Потім рішучим рухом підняв мішок і опустив його в димохід...
А в підвалі Піппіг і Кропінський припали до підпіччя. Піппіг нетерпляче просував голову у вузький отвір. Побачити він не міг нічого, бо всередині було темно, хоч в око стрель. Раптом сажа посипалася йому в обличчя. Піппіг швидко вийняв голову з отвору, і, лаючись, почав протирати запорошені очі. Мотузка сковзнула вздовж гострого краю підпіччя. А що, коли вона не витримає і порветься?..
Гефель злякано спинився і якусь мить обмірковував, що робити далі. Не думаючи про те, що його можуть помітити, він трохи підвівся, тримаючись за димар, і, підклавши під мотузку руку, почав спускати мішок.
Та мотузка зіскочила з рукава на голу руку, і шкіру обпалило гострим болем. Щоб стримати стогін, Гефель міцно притулився до димаря лобом...
Нарешті з підвалу подали умовний знак: смикнули за мотузку.
Гефель попустив мотузку і знесилено сів на дах. Він засунув руку, що пекла огнем, під пахву, голова його безсило впала на груди. Так сидів він якийсь час, поки не переміг болю.
А в підвалі Піппіг і Кропінський в цей час силкувалися витягти з підпіччя мішок. Дитина запхикала.
– Чоловіче, Маріане, обережніше!
Кропінський спинився і пошепки заговорив з дитиною. Маля замовкло. Кропінський знову вхопився за мішок і тихенько потягнув його крізь отвір. Хлопчик теж заворушив руками й ногами, допомагаючи йому.
– Ну як, уже?
– Так.
Кропінський поквапливо розв’язав мотузку і розкрив мішок.
– Слава тобі, боже, – простогнав Піппіг, – Оце таки справді, можна сказати, були важкі роди!
Малятко дрижало всім тілом. Його серденько було пройняте жахом.
Кропінський ніжно гладив і заспокоював хлопчика, який, схлипуючи, довірливо припав до свого дорослого друга. Нарешті маля заспокоїлося, і вони наважилися вирушити в свою небезпечну дорогу через табір.
Перед тим вони знову запхнули хлопчика в мішок і прибрали коло підпіччя.
Гефель тимчасом уже витягнув мотузку нагору. Піппіг і Кропінський порадилися між собою, що їм робити далі. Вирішили, що Кропінський йтиме попереду, розвідуючи обстановку. Якщо він на відстані до двадцяти метрів не помітить нічого підозрілого, то повертатиметься до Піппіга і кликатиме його за собою.
Вони вибралися з підвалу. На їхнє щастя, дощ за цей час припустив дужче. Вони напружено вдивлялися в темряву ночі.
– Вперед, Маріане!
Кропінський рушив уперед, а Піппіг лишився стояти в темному кутку біля складу. Поляк пройшов вздовж першого ряду бараків. Двері деяких бараків були ще відчинені. Там жевріли вогники цигарок.
Кропінський спинився і прислухався. Слух у нього був чудовий. Він безпомилково міг би відрізнити кроки якого-небудь шарфюрера від кроків в’язня. Бо есесівці у важких підкованих чоботах ступали неквапливо й упевнено і рінь під їхніми ногами поскрипувала, а в’язні у грубих шкарбанах та ще й у такий дощ поквапливо постукували дерев’яними підошвами.
Кропінський насторожено прислухався. Скрізь панувала тиша. Він швиденько побіг назад і дав знак Піппігу.
Вони разом дійшли до того місця, де щойно стояв Кропінський. Тут Піппіг спинився, а Кропінський знову пішов на двадцять метрів уперед. Так він вів Піппіга вздовж бараків, перетинаючи час від часу стежки, аж поки не довів його зовсім близько до маленького табору.
Останній відтинок дороги був найнебезпечніший.
Вони мусили тепер вийти з-під захисту бараків і ступити на широку стежку, що вела до ревіра, перш ніж звернути убік, до маленького табору.
По стежці йшли до амбулаторії хворі в’язні, хоч і не так густо, як звичайно, бо йшов дощ. Стоячи під стіною барака, Піппіг і Кропінський пильно спостерігали цю стежку. По ній рухалися лише поодинокі фігури в’язнів – вірний знак того, що скоро прозвучить свисток старости. Деякі з них, ховаючись від дощу, одягли на себе благенькі смугасті пальта або накинули на голови мішковину.
– Ризикнемо, Маріане? – спитав Піппіг.
– А що ж, спробуємо щастя, – відповів поляк.
– Тоді давай підемо он за тими трьома. Пішли!
І Піппіг вискочив на дорогу, а Кропінський за ним. Вони крокували майже впритул за трьома в’язнями, що поспішали до ревіра. Двоє з них закуталися в мішки, щоб не промокнути.
Та ледве пройшли вони декілька кроків, як Кропінський схопив Піппіга за руку.
– Есесівці!
І справді, їм назустріч ішло двоє шарфюрерів. Вони були вже не так-то й далеко.
Піппіг перелякався не менш ніж Кропінський, але його набута в таборі винахідливість і уміння вмить орієнтуватися в будь-якій обстановці і тут стали йому в пригоді. Перш ніж есесівці підійшли до них, він перекинув мішок за плечі, а звисаючу частину його натягнув собі на голову. Він відчув, як тільце дитини притулилося до його тіла, а малі рученята силкувалися вчепитися в його шию. І, майже нічим не відрізняючись від інших закутаних у мішки в’язнів, він непомітно прослизнув повз шарфюрерів, використовуючи як прикриття трьох в’язнів, що йшли попереду. Есесівці не помітили нічого підозрілого; важко тупаючи чобітьми, вони, зігнувшись, ішли по мокрій від дощу дорозі...
Нарешті двоє наших сміливців звернули на стежку, що вела до маленького табору. Тут, за колючим дротом, вони могли почувати себе у повній безпеці. Жоден есесівець не заглядав сюди.
Барак № 61– то була колишня стайня без вікон. Нестерпний сморід ударив їм у ніс, як тільки вони увійшли в це похмуре приміщення, скупо освітлене тьмяними лампочками. Вся підлога барака була вкрита солом’яними матрацами. Зідковський і його помічники хазяйнували на дуже малій території і старалися як найекономніше використовувати кожен метр площі, щоб мати змогу розмістити всіх хворих. На матрацах лежали умираючі. Легше було підняти покійника з підлоги і винести його з барака, ніж стягати його з верхньої полиці чотириповерхових нар, які тяглися вздовж стін. Тут, на цих нарах, лежали легші хворі. Безперечно, матраци були їм більш потрібні, ніж умираючим, які так чи інакше не могли вже довго протягти. Проте всі без винятку умираючі лежали на м’яких постелях. Тут брав гору не тверезий розум, а гуманне почуття, і тому легші хворі, не ремствуючи, лежали на голих дошках, прикриті старими подертими ковдрами чи благенькими смугастими пальтами...
Мовчки й нерухомо лежали хворі, легкі і тяжкі, на обличчях яких смерть уже загострила всі риси. Останні іскорки життя ще ледь жевріли в них, це знати було лише з кволого стогону чи з уривчастого дихання, що виривалося з їх грудей.
Піппіг і Кропінський поквапливо пробиралися вузьким проходом поміж солом’яними матрацами. Санітар-поляк вийшов з-за дерев’яної перегородки і мовчки дивився на них. Разом з ним вони зникли в сусідній комірчині.
Зідковський був заздалегідь попереджений і чекав на них. Він допоміг Піппігу витягти малого з мішка, з батьківською ніжністю взяв хлопчика на руки і обережно посадовив його на ліжко.
Всі чоловіки з’юрмилися навколо маляти і, зацікавлено посміхаючись, дивилися на нього.
Хлопчик, ще й досі не отямившись від пережитого страху, злякано позирав на незнайомих людей. Він скривився, збираючись заплакати, і благально простягнув до Кропінського тоненькі рученята.
Та час не ждав. Їм треба було прощатися.
Коли обидва вони йшли вже по дорозі до свого барака, у Кропінського раптом зі стогоном вирвалося:
– У мене з голови не йдуть ті двоє шарфюрерів. Що було б, якби вони спитали тебе: а що там у вас у мішку? Ох, ох...
Він все ще не міг заспокоїтися, і Піппіг підбадьорливо поплескав його по спині:
– Не бійся, Маріане, милостивий господь не скривдить таких хлопців, як ми.
***
Шюпп виконував чергове доручення Кремера. Воно виникло, коли подзвонили з військових гаражів і викликали електрика, щоб той прийшов полагодити радіоприймач унтершарфюрера Брауера. Цей Брауер був начальником над усіма гаражами.
– Ти можеш використати цю нагоду і трохи послухати, що й до чого, – сказав Кремер, маючи на увазі передачі з-за кордону.
Останнім часом, після взяття Ремагена, фронтові зведення стали надто вже туманними.
Коли Шюпп зайшов до кабінету Брауера і, як звичайно, доповів: «Табірний електрик просить дозволу увійти!» – той був не сам у кімнаті. Разом з ним тут сидів ще ротенфюрер Мейсгейєр, його помічник.
– Заходь, заходь, радіот!– загорлав Брауер, що був сьогодні, як видно, у доброму настрої. – Мерщій полагодь мені це барахло, а то я тобі всі руки повикручую!
Шюпп одразу ж помітив, що. обидва есесівці добретаки напідпитку.
Худорлявий ротенфюрер, обличчя якого було геть усе всіяне великими прищами, натягнувши набакир шапку, сидів перед зіпсованим приймачем і марно силкувався видобути з нього хоч один звук.
Він і собі втрутився в розмову і додав високим, верескливим фальцетом:
– Тут щось торохтить усередині, і як ти не полагодиш це манаття, то я, на додачу, скручу тобі ще й в’язи!
Та Шюпп не звернув уваги на грубий тон. Він зняв з плеча ящик з інструментами і сміливо відповів:
– А от це вже зовсім зайве, бо хто ж тоді лагодитиме вам приймач? Ви ж любите забавлятися ним!
– Забавлятися! – розвеселившись, прохрипів Мейсгейєр і зневажливо дав щигля по шкалі.
Бачачи таке грубе поводження з апаратом, Шюпп не витримав: у ньому заговорив спеціаліст.
– А ось так ніколи не слід робити, – докорив він Мейсгейєру.
Він міг дозволити собі такий вільний тон, бо добре знав, що есесівці не можуть без нього обійтися.
Обидва есесівці зареготали: Брауер, що сидів за письмовим столом, встав і, нетвердо тримаючись на ногах, теж підійшов до приймача. Він вищирив зуби до Шюппа.
Раптом його обличчя витяглося. Він здивовано ткнув пальцем у Шюппа і поманив до себе Мейсгейєра.
– Поглянь лишень на це придуркувате обличчя, – сказав він, і обидва есесівці тупо вирячили п’яні баньки на електрика.
Шюпп, нічого не розуміючи, дивився на них своїми круглими очима.
Зненацька Брауер загорлав:
– Таж цей радіот—викапаний наш Рейхсгайні!
Мейсгейєр погодився з цим неймовірним відкриттям.
Шюпп здригнувся від раптового страху. Ці п’яні тварюки ставали небезпечними. В першу-ліпшу хвилину Брауер міг затопити йому кулаком в обличчя за те, що він мав нахабство народитися схожим на Гіммлера.
Та ця неприємна хвилина страху швидко пронеслася мимо. Брауер і Мейсгейєр зайшлися оглушливим реготом. Брауер схвально поплескав Шюппа по спині, все ще продовжуючи басовито реготатися, Мейсгейєр дискантом вторив йому.
Небезпека минула, і Шюпп, на всякий випадок, скорчив привітну міну, мимоволі вступаючи в цю огидну йому своєрідну гру, що почалася для обох п’яничок після їх розкішного відкриття і яку вони, здавалося, й не думали так скоро кінчати.
Брауер зірвав у Мейсгейєра з голови кашкет і надів його на Шюппа, а потім вихопив у електрика з рук його арештантську шапку і насунув її на гострий череп Мейсгейєра.
Тепер вони були повністю задоволені. Перед ним стояла чудова карикатура їхнього Рейхсгайні, і Мейс– гейєр, кривляючись, виструнчився перед Шюппом, пирскаючи від сміху.
Через чверть години Англія мала передавати останні вісті, і Шюпп неодмінно хотів прослухати їх. Він зробив над собою зусилля, заглушив біль від приниження своєї людської гідності і з обережності почекав, поки ці п’яні тварюки досхочу нарегочуться і наситяться своїм жартом. Потім він зняв з голови есесівський кашкет і поклав його на стіл. Жест, яким він зробив це, був такий недвозначний, що Брауер не міг не помітити цього.
Він схвально зморщив лоба і сказав, звертаючись до Мейсгейєра:
– Диви-но, він уміє навіть ображатися.
Шюпп насилу стримав себе, щоб різко не відповісти есесівцю.
Якби він почав заперечувати, це тільки переконало б есесівців, що він справді образився, і жарт міг би погано скінчитися. З досвіду Шюпп знав, що від цих типів можна було чекати всяких несподіванок; мов хижі звірі в клітці, вони могли щомиті випустити сховані пазури. Шюпп спокійнісінько підійшов до приймача і почав поратися біля нього.
За роботою Шюпп ставав невразливим, і зараз він з задоволенням відзначив про себе, що регіт позад нього почав затихати. Мейсгейєр шпурнув йому, мов непотрібний уже театральний реквізит, арештантську шапку, надів на голову свій кашкет і вийшов з кімнати.
Шюпп зітхнув з полегкістю: одного він уже позбувся.
Він одразу ж виявив пошкодження: в одному місці відійшов контакт, він міг би полагодити приймач за кілька хвилин. Але він не поспішав, бо йому неодмінно треба було спершу здихатися ще й Брауера. А той засунув голову в коробку приймача і спитав, що ж, власне, зіпсувалося.
Уже не раз вдавався Шюпп до свого випробуваного методу, коли хотів забити баки якому-небудь набридливому есесівцю. Чим менш обізнані були есесівці з технічними питаннями, тим більше намагалися вони приховати це, щоб не показати себе перед в’язнями неуками. Шюпп умів користатися з цього: і зараз також, у відповідь на запитання Брауера, він прочитав йому цілу лекцію з історії радіо. Він почав з Фарадея і Максвелла, перейшов від Генріха Герца до Марконі, присмачив свою розповідь технічними загальниками, забивав памороки унтершарфюрерові електричними хвилями, конденсаторами, котушками, катодними лампами, затуманював йому мозок коливальними контурами і магнітними полями, індукцією, високою і низькою частотою, аж поки в того зовсім замакітрилося в голові.
Брауер нетерпляче пробурчав:
– Ну і що ж у цій коробці зіпсувалося?
Шюпп, як завжди, скорчив невинне обличчя:
– А це ще треба визначити.
Брауерові увірвався терпець. Він натягнув на голову кашкет і заревів:
– Якщо ти за чверть години не закінчиш ремонту, від тебе мокре місце залишиться! Ти чув, що я сказав, радіот?
Він розлючено грюкнув дверима.
І одразу ж чортик, що сидів у Шюппі, радісно потер руки. Він швиденько налагодив контакт, настроїв приймач. Ось до його вух долинули здалеку чотири тихеньких знайомих удари літавр. Це була Англія! І одразу ж так само тихо й приглушено заговорив понімецькому з англійським акцентом диктор:
– З часу нашої перемоги і форсування Рейну на північ від Кобленца ідуть запеклі бої. З передмостового укріплення біля Оппенгейма американські танкові частини прорвалися на схід. Їхні головні підрозділи досягли біля Ганау і Ашаффенбурга ріки Майн. Між північними відрогами Оденвальду і Рейном точаться запеклі маневрені бої...
Шюпп майже встромив голову всередину приймача. Він хотів закарбувати в пам’яті кожне слово, щоб нічого не забути.
Коли повернувся Брауер, Шюпп все ще порався біля радіоприймача, але він одразу ж повернув ручку і увімкнув апарат на повну потужність, так що той аж затріщав.
Брауер захоплено вигукнув:
– Чоловіче! Як це тобі вдалося? Я ж сам стільки крутив, та в мене нічого не виходило. Ти таки справді мо...
Та хвалити в’язня не годилося. Тому Брауер, урвавши свою мову на півслові, закінчив брутальним:
– Ах, поцілуй мене в гедзло, головне, що коробка ця знову працює.
Шюпп мовчки склав свої інструменти в ящичок.
***
А невдовзі після того він стояв разом з Кремером в кімнаті старости перед картою, яку Кремер приколов до стіни. Від Ремагена американці за кілька днів просунулися аж до Оппенгейма. Звідси відкривався шлях на Франкфурт, а на північ від Кобленца уже намічався напрям удару на Кассель. Без усякого сумніву, вони підуть далі на Тюрінгію!..
Обидва чоловіки мовчки дивилися один на одного, думаючи про одне і те ж саме. Кремер узяв лінійку і виміряв відстань між Ремагеном і Франкфуртом. Потім він пересунув лінійку далі, виміряючи відстань між Франкфуртом і Веймаром. Лишалося приблизно дві третини досі пройденого шляху і...
Кремер глибоко зітхнув, поклав лінійку назад на стіл і похмуро промовив:
– Через два тижні всі ми будемо або вільні, або мертві.
Шюпп засміявся:
– Мертві? Чоловіче, Вальтер, оті, там нагорі, нічого вже нам не зроблять. У них у самих уже душа в п’яти сховалася.
Кремер перестеріг:
– Не поспішай...
Раптом він схопив Шюппа за руку і показав на вікно. Вони побачили, що Клюттіг і Рейнебот швидкими кроками перетинають табірний майдан. В’язні, які зустрічалися їм по дорозі, виструнчуючись, скидали з голів шапки і крадькома оберталися їм услід.
Кремер і Шюпп стежили за тим, куди прямують есесівці, аж поки ті не зникли з їх очей.
– Там щось трапилось, побіжи-но, Генріх, за ними і постеж, куди вони підуть.
Шюпп вибіг з кімнати.
Кремер відчув неясну тривогу в серці. У нього було таке передчуття, ніби ті двоє прийшли у табір за ним. Ось-ось розчиняться навстіж двері, і Клюттіг загорлає пронизливим голосом:
– Ідіть з нами!
Кремер стиснув кулаками скроні, неспокій переростав у ньому в страх, що, може, все відкрилося. Все!
І коли двері справді з шумом розчинилися, Кремер злякано схопився. Але то був Шюпп. Електрик поспішно увійшов до кімнати.
– Вони пішли до складу!
На якусь мить Кремер відчув приємну полегкість, але одразу ж вслід за тим новий, ще більший страх стиснув його серце. Він розгублено глянув на Шюппа.
***
Вранці Рейнебот знайшов підсунуту під його двері записку і, нічого не розуміючи, довго крутив її в руках.
«Гефель і Кропінський обманюють гауптшарфюрера Цвейлінга. Вони заховали на складі єврейську дитину, в кутку праворуч».
Рейнебот перечитав записку кілька разів. «В’язень з речового складу» – стояв унизу підпис.
І раптом Рейнеботу пригадалося, як минулого ранку Цвейлінг відчинив двері його кабінету, розгублено спинився, зніяковіло привітався і, задкуючи, пішов собі геть.
Рейнебот засвистів крізь зуби і засунув записку в кишеню. Трохи згодом він показав її Клюттігу.
Цей теж прочитав її кілька разів, спершу нічого не второпавши. Він заплющив запалені очі, товсті скельця його окулярів поблискували.
Рейнебот засовався на стільці за письмовим столом:
– А що ти скажеш про підпис?
Клюттіг невпевнено зауважив:
– Серед них є, виходить, донощик.
– В’язень?
– А хто ж іще?
Рейнебот посміхнувся з почуттям власної вищості:
– Цвейлінг, – сказав він, спроквола підводячись.
Він узяв у Клюттіга з рук записку і несподівано заговорив різким тоном:
– Цвейлікг і ніхто інший написав цю записку!
Тупувато-здивоване обличчя Клюттіга роздратувало Рейнебота. Він сердито накинувся на лагерфюрера.
– Чоловіче, невже ж ти не розумієш цього? Це ж ясно, як божий день. Цей пришелепуватий йолоп злигався з комуністами, а тепер закалявся від страху.
Клюттіг спробував простежити за ходом думок хитрого юнака. А той заклав ліву руку за спину, засунув великий палець правої руки за борт мундира і заходив по кімнаті. Слова його були сповнені цинізму:
– Чи не буде ваша ласка, пане гауптштурмфюрер, порівняти зведення нашого високошановного головного командування збройних сил з радіопередачами англійців.
Він спинився перед Клюттігом і різко сказав:
– Бо тоді б ти, мій дорогий, переконався, що американці просунулися вперед від Оппенгейма. Вони стоять уже під Ашаффенбургом. Подобається тобі такий театр воєнних дій?
Рейнебот з ввічливим глузуванням показав на карту, що висіла на стіні.
– Напрям удару – Тюрінгія! Ну, прошу, що ти на це скажеш? Не обманюйте себе, панове, каже наш дипломат. Маневруйте, кажу я!
Він самовдоволено пройшовся туди й сюди по кімнаті і промовив, звертаючись до.мовчазного на цей раз Клюттіга:
– Ну от, прошу, пане лагерфюрер, маневруйте!
Клюттіг, здавалося, почав вбачати якийсь зв’язок між усім цим.
– Ти гадаєш, Цвейлінг зв’язався з комуністами для того, щоб, коли все полетить шкереберть?..
– Дуже глибокодумне зауваження, – кепкував з нього Рейнебот, – кожен викручується, як уміє. Все це може поламатися швидко, навіть дуже швидко. Один тиждень – від Ремагена до Франкфурта, отже, ти можеш підрахувати, коли вони будуть тут. Послухай-но тепер, що я придумав. Отим жиденям вони розжалобили Цвейлінга. «Пане гауптшарфюрер, подивіться на це крізь пальці, і ми зробимо так само, коли настануть інші часи». Правда ж? Отак-то...
Рейнебот, не чекаючи, що відповість йому Клюттіг, ткнув пальцем у повітря:
– Це Гефель заварив кашу, він і є один з організації. Ergo, що криється за всією цією метушнею? Підпільна організація! Второпав? Ми схопимо Гефеля і поляка на додачу, отого... як зветься цей тип?
Аж тепер Клюттіг, нарешті, зрозумів. Він обурено взявся руками в боки:
– А що робити з Цвейлінгом?
– Нічого, – відказав Рейнебот, – схопивши Гефеля і того типа, ми триматимемо в своїх руках кінець ниточки. А той дурбас буде ще радісінький, якщо зможе стати нам у пригоді, коли ми почнемо розмотувати клубок.
Клюттіг з щирим захопленням витріщив очі на Рейнебота.
– Хлопче, ну й хитра ж ти штучка...
Це непідробне визнання його проникливості потішило самолюбство Рейнебота, він забарабанив пальцями по борту мундира.
– Ми зробимо все без нашого дипломата, навпаки, – всупереч йому. Ми повинні бути обачними, пане гауптштурмфюрер, дуже обачними! Все може легко зірватися. Я тобі вже казав якось і ще раз повторюю: якщо вже бити, то без промаху: один удар – і він повинен точно влучити в ціль.
Рейнебот підійшов впритул до Клюттіга і промовив з притиском:
– Тепер гляди, не нароби дурниць. Ні слова про організацію, її не існує, ясно? Йдеться тільки про жиденя, зрозумів?
Клюттіг мовчки кивнув головою, вирішивши покластися на спритного Рейнебота. А той не хотів гаяти ані хвилини, він рішуче насунув на лоба кашкета:
– Гайда!
***
Вони рвонули двері речового складу і швидко увійшли всередину.
В’язні, що поралися на складі, вражено обернулися до них, хтось вигукнув:
– Струнко!
І кожен, виструнчившись, завмер на тому місці, де застала його команда.
Гефель почув цей вигук у конторі і сполошився, побачивши лагерфюрера і Рейнебота. Він поспішно увійшов до складу і доповів, як годилося за уставом:
– Команда речового складу за роботою.
Рейнебот, заклавши за борт великий палець, прогаркавив:
– Вистроїти всіх!
Гефель дуже голосно повторив команду, і ці слова лунко рознеслися по всьому приміщенню. В голові його вихором кружляли думки. Поки збігалися з усіх боків в’язні і, почуваючи навислу над ними небезпеку, – бо так собі просто, з Доброго дива, не з’явилися б сюди ці двоє есесівців, – швидко шикувалися в дві шеренги, Клюттіг спитав, де Цвейлінг.
Гефель доповів:
– Гауптшарфюрер Цвейлінг ще не приходив.
Лиховісна тиша залягла в приміщенні. В’язні завмерли нерухомо, вп’явшись очима в Клюттіга і Рейнебота, які теж стояли мовчки. Ті кілька тривожних хвилин, що минули з часу їх появи, мов дикі пташки, промчали над головами в’язнів. І все завмерло.
Клюттіг зробив знак Рейнеботу. Той швидко пройшов в глиб складу, в куток праворуч. А Клюттіг тимчасом сів на довгий стіл і нетерпляче подригував ногою. В другій шерензі стояли поруч Піппіг і Кропінський. Піппіг крадькома штурхнув Кропінського у бік. В першій шерензі стояв Розе. Його перелякане обличчя різко вирізнялося серед замкнутих облич інших в’язнів.
В голові Гефеля, що стояв у кінці першої шеренги, на своєму звичайному місці, одна за одною проносилися тривожні думки. Його серце, здавалося, перемістилося в горло, він почував, як воно злякано тріпоче. Дивна річ: Гефель чомусь більше зв’язував появу цих двох есесівців з 7,65-міліметровим пістолетом вальтер, аніж із зниклою дитиною. Крім нього, жодна жива душа тут не знала, де захована зброя.
Зненацька йому пригадалася давня дитяча гра в схованки, і він розвеселився: гаряче, гаряче, гаряче... В думках він обмацував заповітний мішок, де було сховано зброю, зважував усі можливості викриття і згадував, як він хлопчиськом бурхливо радів, коли його схованка, хоч як ретельно розшукували її, так і лишалася незнайденою.
Гаряче, гаряче, гаряче!..
Він зовсім заспокоївся, тривожний стукіт серця затих, і збудження уляглося. Тепер він міг навіть куточком ока спостерігати Клюттіга, який все ще сидів на столі і барабанив пальцями по коліну. Погляд Клюттіга злорадно перебігав по застиглих обличчях в’язнів; він пильно вдивлявся в них: очі їх були втуплені прямо в простір перед собою. На складі панувала насторожена тиша, яка буває перед бурею.
Минув досить довгий час, поки знову з’явився Рейнебот. Його губи кривила насмішкувата посмішка, брови були високо зведені вгору.
– Нічого нема, – лаконічно сказав він.
Клюттіг зістрибнув зі стола. Лють, немов шалений порив вітру, ударила йому в груди.
– Гефель, крок уперед!
Гефель вийшов з шеренги і спинився перед Клюттігом. Той, ніби шукаючи чогось, дивився кудись понад головою Гефеля.
– Хто з вас польська свиня Кропінський? Вийти сюди!
Кропінський повільно зрушив з місця, пройшов крізь шеренги товаришів і став поруч з Гефелем.
Рейнебот похитувався на носках. Розе стояв, мов закам’янілий, і щосили напружував мускули ніг, бо коліна його, здавалося, ось-ось підломляться від страху. Обличчя інших в’язнів були суворі, похмурі, нерухомі. Очі Піппіга перебігали з Рейнебота на Клюттіга.
А Клюттіг задихався від люті. Голова його на довгій шиї ще більше витягнулася вперед. Насилу стримуючись, він погрозливо прошипів крізь зціплені зуби:
– Де дитина?
Кропінський схвильовано ковтнув слину. Ніхто не відповів на запитання. Клюттіг, втративши самовладання, верескливо загорлав:
– Де жиденя, питаю я вас!!!
Водночас він накинувся на Гефеля:
– Відповідайте!!!
Слина пузирилася в нього на губах і бризкала на всі боки.
– Тут нема ніякої дитини.
Клюттіг, немов просячи допомоги, глянув на Рейнебота, від люті слова застрявали у нього в горлі.
Рейнебот недбалим кроком підійшов до Кропінського, схопив його за куртку, притягнув до себе і спитав майже ласкаво:
– Скажи, поляк, де дитина?
Кропінський швидко захитав головою:
– Я не знаю...
Тоді Рейнебот розмахнувся і добре натренованим рухом затопив йому справжній боксерський удар по підборіддю. Удар був такий сильний, що Кропінський поточився назад і впав навзнаки. Товариші підхопили його на руки; з куточка його рота потекла тоненька цівка крові.
Рейнебот знову рвонув до себе Кропінського, другий удар влучив у те ж саме місце. Кропінський, як мішок, звалився додолу.
Рейнебот витер руки і засунув великий палець за борт мундира.
Цими двома ударами він подав сигнал Клюттігу, той теж, майже одночасно, не тямлячи себе від злості, ударив обома кулаками Гефеля в обличчя і пронизливо заверещав:
– Де ви сховали жиденя? Говоріть, живо!
Гефель, захищаючись, тримав руки перед головою.
Клюттіг з такою люттю штурхонув його ногою в нижню частину живота, що Гефель, зойкнувши від болю, упав на коліна.
Піппіг дихав важко й уривчасто. Руки його судорожно стиснулися в кулаки. В голові билася одна безтямна думка: витримати до кінця, будь-що витримати! Вони вже під Оппенгеймом! Вже недовго терпіти. Витримати до кінця, витримати!..
Нижня губа Клюттіга тремтіла, він обсмикнув на собі мундир.
Гефель насилу підвівся. Новий удар чоботом у живіт забив йому дух. Задихаючись і безсило звісивши голову на груди, стояв він перед Клюттігом.
Кропінський все ще лежав непритомний на підлозі.
Рейнебот недбало глянув на ручного годинника.
– Даю вам одну хвилину часу. Той, хто скаже мені, де заховане жиденя, одержить винагороду.
В’язні стояли нерухомо, мов води в рот набравши. Піппіг напружено вслухався в тишу. Невже хтось скаже... Пошукав очима Розе. Розе стояв до нього спиною, але Піппіг побачив, як тремтять його пальці.
Минули нескінченно довгі півхвилини, і Рейнебот знову глянув на годинника. Зовні він здавався цілком спокійним, але насправді він гарячково обдумував дальшу тактику. Треба нагнати на них страху, тоді вони стануть зговірливіші.
– Ще тридцять секунд, – люб’язно сказав він, – а потім ми поведемо цих обох... до Мандрила...
Він зробив промовисту паузу, і губи його скривилися в зловісній посмішці.
– А що там з ними може статися, – це вже буде на вашій совісті.
Він спритно уникав дивитися на в’язнів і, наче суддя на змаганнях, поглядав на годинник.
Очі Клюттіга несамовито перебігали з одного в’язня на другого. Шеренги стояли, мов закам’янілі. У Піппіга все тремтіло всередині. Взяти все на себе? Виступити наперед і сказати: «Я знайшов дитину, я сам один?..»
Хвилина пройшла. Рейнебот опустив руку з годинником.
У Піппіга було таке відчуття, ніби хтось підштовхує його в спину: «Зараз! Вийди вперед!»
Але, як і раніше, він стояв нерухомо.
Рейнебот носком чобота стусонув Кропінського під бік:
– Вставай!
«Зараз, зараз, зараз!» кричав у Піппігу внутрішній голос, і справді йому здалося, неначе він уже виступив трохи наперед, невагомий, як уві сні.
Кропінський, хитаючись, підвівся і дістав від Рейнебота такого штурхана нижче спини, що, заточившись, полетів аж до дверей.
А проте не страх і не малодушність тримали Піппіга на місці. Застиглим поглядом дивився він услід Гефелю, який уже рушив до дверей...
Лишившись самі, в’язні ще досить довго стояли мовчки, ніби паралізовані щойно пережитим потрясінням; потім слабкі нерви Розе не витримали і, змахнувши в повітрі кулаками, він нестямно закричав:
– Я до цього не причетний!
Тоді, нарешті, в’язні ожили й заворушилися; Піппіг теж отямився від свого заціпеніння. Він кинувся до Розе, міцно схопив його за барки, і, піднявши кулак, погрозливо сказав:
– Цить! Держи язик за зубами!
***
Цвейлінг вичікував, поки все скінчиться, і лише тоді з’явився на складі. Неспокійно оглядав він в’язнів. Дехто з них сидів, нічого не роблячи, в конторі, інші стояли біля довгого столу на складі і теж, очевидно, нічого не робили досі; лише побачивши його, деякі з них почали про людське око над чимось поратися.
