Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)
І так само раз на чотири тижні з тієї ж повитої мороком невідомості приходила відповідь, і щоразу в кінці листа його дружина писала: «...ніжно цілую тебе...»
«З якого світу приходила ця звістка? Боже мій, з якого? – думав Гефель.– Напевне, з такого світу, де є й маленькі діти, і ніхто не розбиває їм голівок об стінку, як новонародженим кошенятам...»
Гефель нерухомим поглядом дивився прямо перед собою. Під натиском цих згадок думки його наче пригасли і, нарешті, зовсім розвіялись; він виразно відчував іце тільки теплий дотик своїх власних долонь до обличчя. І раптом йому здалося, ніби з темряви до нього простяглися чиїсь руки, обхопили його обличчя і примарний голос ледве чутно прошепотів: «Андре... така беззахисна маленька дитина...»
Гефель здригнувся.
«Божеволію я, чи що?» промайнула думка.
Він опустив руки. Холодне повітря барака обвіяло його мокрі щоки. Гефель дивився на свої опущені руки, які машинально повторювали звичні рухи: складали штани, клали куртку арештантським номером назовні згідно з уставом...
Так, Бохов мав рацію. Дитину треба відправити звідси. Якщо вона залишиться тут, це загрожуватиме небезпекою їм усім. Той поляк нехай уже сам подбає, як йому заховати маля...
Гефель пройшов у приміщення для спання. Знайомий сморід одразу повернув його до дійсності.
«...ніжно цілую тебе...»
Гефель ліг на тоненький солом’яний матрац і натягнув на себе жорстку ковдру.
У приміщенні для спання з рядами чотириповерхових нар довго лунав приглушений гомін. Звістка про те, що американці під Ремагеном форсували Рейн, вкрай схвилювала всіх.
Гефель прислухався до тихих голосів. Сусіда Гефеля по нарах уже спав, і його спокійне хропіння якось дивно звучало серед збудженого шепоту в’язнів.
Якщо американці вже форсували Рейн, виходить, вони скоро будуть і в Тюрінгії, і, отже, все це, напевно, швидко скінчиться! Це! Що саме? Що швидко скінчиться? Те коротеньке слово таїло в собі так багато. Довгі роки ув’язнення, надії і розпач злилися в ньому в один смертоносний заряд; це слово, маленьке й важке, відтягувало руку, немов граната, і коли дійдеться до цього...
Навколо Гефеля чути було тихі розмови. Мирно похропував його сусіда, і Гефель піймав себе на тому, що він теж думає про те, що це не може більш довго тривати, і, можливо, вдасться врятувати оту дитину, там, у кутку... Шепотіння навколо нього, до якого він прислухався лише машинально, не вдумуючись, обгортало його чимсь таким приємним-приємним, як ті далекі чужі руки...
Раптом Гефель розплющив очі і різко повернувся на другий бік. Годі вже думати про це. Годі! Дитину треба відправити звідси завтра чи післязавтра!
***
Штандартенфюрер[11] Алоїз Шваль, комендант концтабору, цього вечора був ще разом з двома своїми заступниками-лагерфюрерами Вейзангом і Клюттігом у своєму кабінеті.
Шваль, присадкуватий шістдесятирічний чоловік з дряблими щоками і круглим обличчям, – він починав уже помітно гладшати, – мав звичку, розмовляючи, обходити навколо меблів, і тому його великий письмовий стіл стояв посередині опорядженого з претензією на розкіш кабінету. Комендант полюбляв урочисті промови. Він завжди супроводив свої слова широкими жестами і багатозначними паузами.
Форсування Рейну союзниками вивело коменданта з рівноваги і зробило його ще більш нервово-дратівливим, ніж Клюттіг.
На дивані за столом для засідань, широко розставивши ноги, сидів штурмбанфюрер[12] Вейзанг.
Перед ним стояла незмінна пляшка трофейного французького коньяку. Він ліниво прислухався до суперечки, яка вибухнула між Швалем і Клюттігом. Вейзанг був уже добре-таки напідпитку. Мутними собачими очима стежив він за кожним рухом свого начальника.
Щоб у всеозброєнні зустріти майбутні події, які могли потягтися слідом за форсуванням американцями Рейну, Шваль заздалегідь розробив план, згідно з яким передбачалося утворити з числа в’язнів окрему санітарну частину: ця санітарна частина, з огляду на постійні повітряні нальоти і небезпеку ворожого нападу на концтабір, мала бути направлена на підкріплення есесівських частин. Саме утворення цієї групи й стало приводом до суперечки, яка дедалі більше загострювалась.
Клюттіг, худий, як тріска, досить бридкий чоловік, років тридцяти п’яти, з дуже довгим шишкуватим носом, стояв перед письмовим столом, і його короткозорі очі, люто поблискуючи за товстими скельцями окулярів, гострим, лихим поглядом вп’ялися в обличчя супротивника. Між ним і комендантом давно вже назрівали нерозв’язні суперечності, які в цій напруженій ситуації вилилися у відкриту гостру сутичку.
Клюттіг не приховував того, що він не поважає Шваля. На комендантові накази Клюттіг завжди відповідав гордовитим мовчанням, і якщо, кінець кінцем, і виконував їх, то робив це лише тому, що Шваль, як не крути, був комендантом концтабору і мав чин штандартенфюрера.
Шваль примушував Клюттіга коритися своїм наказам, лише вдаючись до своєї влади, як старший за нього чином; присутність Клюттіга завжди дратувала його. Шваль терпіти не міг хвацької сміливості Клюттіга, і водночас він потай заздрив їй.
Сам Шваль був людина боязка, нерішуча і слабовольна, проте він щиро вірив, що значно переважає Клюттіга, колишнього власника маленької плісирувальної майстерні, своїм дипломатичним хистом.
Певна річ, Клюттігу бракувало багатьох якостей, що їх набув Шваль за тридцять років служби в каторжних тюрмах. Шваль дослужився свого часу до посади тюремного інспектора.
Раніше, зустрічаючись часом на офіцерських вечірках, вони любили покепкувати з минулого і називали один одного тюремником і плісирувальником. Їм і на думку не спадало, що колись все це може виродитися в небезпечну ненависть. І от цього вечора стався вибух.
Спочатку суперечка точилася навколо того, кого саме призначити в санітарну частину. Клюттіг обурено протестував проти наміру Шваля набрати до цієї групи лише політичних в’язнів, що просиділи в концтаборі багато років. Як комендант Шваль міг дозволити собі розкіш поблажливо повчати колишнього власника майстерні.
– Вам, мій дорогий, бракує знання людей і далекоглядності, треба вміти використовувати дисципліну комуністів. З них ніхто не буде ухилятися від роботи. Вони міцно триматимуться один за одного.
Клюттіг спалахнув від обурення. Його відповіді ставали все гострішими, і в голосі звучала така ненависть і презирство, що Швалю в глибині душі стало моторошно, – цей голос виразно нагадав йому голос його колишнього шефа, начальника одної каторжної тюрми.
– Я повинен звернути вашу увагу на те, що використовувати комуністів у такій ситуації, як зараз, небезпечно. Краще взяти для цього інших в’язнів.
Шваль зневажливо глянув на Клюттіга.
– Ба-ба-ба, – спроквола мовив він, потім спинився перед Клюттігом, знизав плечима і гордовито випнув черевце, – Інших в’язнів? Бандитів? Карних злочинців?
– У таборі існує таємна організація комуністів!
– А що вони можуть зробити?
Шваль знову обійшов навколо письмового стола.
– У таборі є таємний радіопередавач!
Клюттіг несподівано ступив до стола і перегородив дорогу Швалю, примусивши його спинитися.
Комендант, чудово розігруючи з себе поблажливого начальника, посмикав Клюттіга за гудзик мундира.
– Ви знаєте, що я наказав запеленгувати цей гаданий радіопередавач. І який же був результат? Нічогісінько не знайшли. Ви можете бути цілком спокійні, пане гауптштурмфюрер!
– Я дивуюся вашому спокою, пане комендант!
Вони міряли один одного холодними поглядами.
У Шваля було таке відчуття, ніби щось розпирає йому груди. Його вдаване самовладання вмить розвіялося, і він несамовито зарепетував:
– Я не втрачаю самовладання, як ви! Якщо я накажу, – за півгодини весь концтабір буде розстріляно! Так, так, весь концтабір разом з вашою комуністичною організацією!
Але й Клюттіг теж не тямив себе від люті. Вся кров відринула від його кістлявого обличчя, і він так загорлав на Шваля, що Вейзанг злякано підскочив до них і спробував відтягти Клюттіга від коменданта:
– Не можна ж так, Клюттіг, не можна...
Клюттіг зневажливо відштовхнув від себе штурмбанфюрера.
– Геть звідси, йолоп! – І знову закричав, звертаючись до Шваля: – Можливо, ці негідники мають уже зброю, а яких заходів вживаєте ви проти цього? Можливо, вони вже встановили зв’язок з американцями. Я відмовляюся коритися вашому наказові!
Вейзанг спробував заспокоїти їх:
– Тобі ж ніхто й не наказує, це ж Рейнебот дістане наказ...
Але білий, як полотно, Клюттіг несамовито закричав на нього:
– Заткни пельку!
– Гауптштурмфюрер! – заревів Шваль, і щоки його затряслися.
– Я не дозволю наказувати мені...
– Поки що я тут комендант!!!
– Св...
Клюттіг раптом спинився на півслові, повернувся і гепнувся на диван, де сидів Вейзанг.
Так само раптово, як і Клюттіг, враз отямився і Шваль. Він підійшов до столу для засідань, взявся руками в боки і спитав:
– Що ви хотіли сказати?
Клюттіг навіть не поворухнувся. Він сидів на дивані, низько звісивши голову, спершись ослаблими руками на розставлені коліна. Шваль, здавалось, після цієї сутички і не чекав ніякої відповіді. Він пішов у куток до підноса з вином, взяв там кілька склянок, сів за стіл для засідань і наповнив склянки.
– Вип’ємо по одній з переполоху.
Він жадібно осушив склянку.
Вейзанг підштовхнув Клюттіга і простягнув йому склянку з коньяком:
– Випий, це заспокоює.
Клюттіг неохоче взяв у штурмбанфюрера з рук склянку і вихилив її, немов гіркі ліки, похмуро дивлячись перед собою. Вони старалися не думати про свої образи, їх охопила глибока душевна знемога.
Шваль узяв сигарету і відкинувся на спинку крісла. Він курив, глибоко затягуючись. Клюттіг все ще сидів нерухомо, а на тупому обличчі Вейзанга важко було щось прочитати.
Шваль переводив погляд з одного на другого і в раптовому пориві гумору, що часом охоплює людину, яка дійшла до розпачу, промовив:
– Ну що ж, панове, скоро всьому кінець.
Клюттіг ударив кулаком по столу і істерично вигукнув:
– Ні! – Його нижня щелепа випнулася наперед.– Ні! – закричав він ще раз.
Шваль відчув, що зараз діється в душі Клюттіга. Він кинув сигарету і спокійно підвівся з крісла. Йому було приємно, що він знову опанував себе. За його письмовим столом висіла велика географічна карта. Шваль підійшов до неї і почав розглядати її поглядом знавця. Потім злегка доторкнувся до шпильок з кольоровими головками:
– Ось тут проходить лінія фронту, і тут, і тут, – він повернувся, сперся негнучкими руками об свій письмовий стіл.– Чи, може, я помиляюсь?
Вейзанг і Клюттіг мовчали.
Шваль взявся кулаками в боки.
– А як то все воно буде через місяць? Через два місяці або навіть через три тижні?
Відповідь на це він дав сам, стукнувши кулаком по карті. По Берліну, Дрездену, Веймару. Дерев’яна дошка загриміла під його кулаком. Шваль був задоволений. По Клюттігових випнутих вилицях, по Вейзангових покірних собачих очах побачив він, як вплинули на них його слова.
Немов полководець, вернувся від до стола для засідань і бундючно промовив:
– Чи ж повинні ми й далі обдурювати самих себе, панове?
Він сів.
– На сході – більшовики, на заході – американці, а посередині – ми. Ну, і що ж нам лишається робити? Подумайте самі, гауптштурмфюрер. Ніхто сюди до нас не полізе, ніхто нас тут не дістане. Сам чорт не добереться сюди до нас.
В раптовому пориві Вейзанг шпурнув на стіл свій пістолет.
– Мене вони так легко не візьмуть! – хрипко промовив він.– Я їм ще покажу себе!
Шваль не звернув уваги на цю вихватку баварського коваля, який мовчки знову взяв пістолет і схрестив на грудях руки.
– Нам лишилося тільки діяти на свій страх і ризик.
Клюттіг схопився з місця.
– Я знаю, куди ви хилите! – істерично закричав він. – Ви хочете втертися в довір’я до американців! Ви боягуз!
Шваль з досадою махнув рукою.
– Навіщо такі гучні слова? Мужністю тепер уже нічому не зарадиш. Нам треба рятувати своє життя – ось що зараз найголовніше. А для цього потрібен розум, пане гауптштурмфюрер. Розум, дипломатія і гнучкість.
Шваль підкинув на долоні свій пістолет:
– Це вже тепер недостатньо гнучка штука.
Клюттіг теж вихопив пістолет з кишені і різко змахнув рукою.
– Зате вона пробиває наскрізь, пане комендант, отак-то!
Здавалося, між ними ось-ось знову спалахне суперечка.
Вейзанг простягнув поміж ними руки, ніби розбороняючи:
– Заспокойтесь, а то ви ще повбиваєте один
одного.
– В кого ж ви думаєте стріляти? – спитав Шваль майже весело.
– В усіх, усіх, усіх! – закричав Клюттіг і несамовито забігав по кімнаті.
Потім він у розпачі знову кинувся на диван і вчепився руками в своє ріденьке, безбарвно-біляве волосся.
Шваль саркастично зауважив:
– Ну, з геройством ми вже, як видно, покінчили...
Другого ранку Клюттіг все ж таки передав наказ
коменданта Рейнеботу. Рейнебот, молодий, років двадцяти п’яти, гауптшарфюрер, сидів в кабінеті, що містився в будівлі комендатури біля воріт концтабору.
Рейнебот своєю випещеною зовнішністю дуже відрізнявся від Клюттіга. Гонористий юнак ретельно дбав про те, щоб завжди мати елегантний вигляд. Ніжнорожеві щоки і немовби напудрена, гладенько вибрита нижня частина обличчя надавали Рейнеботу схожості з оперетковим артистом, хоч насправді він був сином звичайного пивовара.
Він вислухав наказ, недбало відкинувшись на спинку стільця, упершись колінами в край стола.
– Санчастина? Блискуча ідея!
Він цинічно скривив губи:
– Ото вже, видно, перелякався наш старий, душа в п’яти сховалася, га?
Клюттіг нічого не відказав, він підійшов до радіо. Широко розставивши ноги, взявшись руками в боки, стояв він перед приймачем, звідки чути було голос диктора, що читав повідомлення з фронту.
«...після тривалої артилерійської підготовки вчора ввечері розгорівся бій за пониззя ріки Рейн. Гарнізон міста Майнца відступив на правий берег Рейну...»
Якусь мить Рейнебот мовчки дивився на Клюттіга. Він розумів, що діється зараз в його душі, бо й сам приндився лише на словах, а насправді холонув від страху, коли думав про небезпеку, яка невблаганно насувалася на них.
– Настане ще час, коли ти вивчатимеш англійську мову, – сказав він, і завжди зухвала усмішка застигла на його обличчі суворою складкою в куточку рота.
Клюттіг не помітив його глузливого тону і ЛЮТО прохрипів:
– Вони чи ми?
– Ми, – з вишуканою чемністю відказав Рейнебот, кинув на стіл лінійку і підвівся з стільця.
Вони мовчки дивилися один на одного, приховуючи за цим мовчанням свої думки.
Клюттіг почав хвилюватися.
– Якщо нам доведеться тікати звідси...– він стиснув кулаки і процідив крізь зуби: – Я не залишу тут жодного пацюка, геть усе знищу!
Рейнебот це вже чув. Він добре знав ціну словам Клюттіга, той завжди любив багато грому й галасу. І, глузливо посміхаючись, він зауважив:
– Якщо тільки ти встигнеш це зробити, пане гауптштурмфюрер. Наш дипломат до того часу повипускає вже всіх пацюків із пастки...
– Старий гнилюк! – Клюттіг люто ударив кулаком у повітря, – Хто може поручитися, що ці мерзотники не встановили вже таємного зв’язку з американцями? А ті пошлють кілька бомбардувальників і за одну ніч озброять весь табір, – І він нервово додав: – Все-таки – це тобі не жарт – їх п’ятдесят тисяч чоловік!
Рейнебот зневажливо махнув рукою.
– Бидла, а не людей, – кілька залпів з усіх кулеметних вишок і...
– А якщо американці скинуть парашутний десант? Ну що тоді?
Рейнебот знизав плечима.
– Тоді все полетить к бісу. Гм, – з гордовитою холоднокровністю гмукнув він, – щодо мене, то я заздалегідь подамся в Іспанію.
– Ач, хитра шельма, – зневажливо прошипів Клюттіг. – Тут ідеться, зрештою, не тільки про твою шкуру.
– Цілком вірно, – спокійно відказав Рейнебот, – йдеться також і про твою шкуру.
Він глумливо вищирив зуби просто в обличчя Клюттігу:
– Тепер і штурмбанфюрер, ба навіть і сам комендант не страшні нам.– Рейнебот, зневажливо скривившись, балансував руками, немов ішов по канату, натягнутому в повітрі. – «Всьому кінець, Аделя». Не дрейф, друзяко, я ж твій товариш по нещастю.
Розгнівавшись, що Рейнебот так холодно розкриває свої потаємні плани, Клюттіг гепнувся на стілець і втупився нерухомим поглядом перед собою. Справді, кінець був не за горами! Тепер час подумати про те, щоб якось врятуватися від усіх цих людей, що сидять за колючим дротом. Він брутально вилаяв коменданта:
– Проклятий штурпак! Адже він точно знає, що ці мерзотники в концтаборі організовані. Замість того, щоб заарештувати з десяток і розстріляти...
– Ще вилами по воді писано, чи натрапить він на тих, що треба, – зауважив Рейнебот, – інакше можна тільки попсувати всю справу, мій голубе. Першим пострілом треба влучити в ціль, у керівництво, в головку.
– Кремер! – не задумуючись, випалив Клюттіг.
– Це один, а де всі інші?
Рейнебот закурив сигарету і сів на край стола. Він недбало закинув ногу за ногу і ритмічно погойдував нею.
Клюттіг розлючено просичав:
– Я заарештую цю собаку, посаджу в бункер[13] вичавлю його, як цитрину, і дізнаюсь про все.
Рейнебот зневажливо посміхнувся:
– Наївно, пане начальнику, дуже наївно. По-перше: Кремер мовчатиме, як пень, з цього хлопця ти нічого не вичавиш. По-друге: якщо ти посадиш Кремера, цим ти попередиш всіх інших.
Він підійшов до мікрофона, говорячи на ходу:
– Зараз ти зможеш як слід розглянути цього хлопця, і сам побачиш, що від нього тобі не вдасться нічого добитись.
Він увімкнув мікрофон:
– Старості табору Кремеру – негайно з’явитися до рапортфюрера!
Кремер саме був у Гефеля на складі, коли цей наказ пролунав з усіх гучномовців табору. Цвейлінг ще не прийшов, і Кремер стиха розмовляв з Гефелем у найдальшому кутку складу.
– Завтра вранці відправляється транспорт. Ти знаєш, про що я говорю, Андре?
Гефель мовчки кивнув.
Вдруге пролунав з гучномовця наказ:
– Старості табору Кремеру з’явитися до рапортфюрера!
Кремер, сердито засопівши, звів очі на репродуктор.
Гефель міцно стулив губи...
Клюттіг з розхристаними грудьми сидів на стільці, і Рейнебрт сердито смикнув його за плече:
– Чоловіче, поправ мундир, а то цей хлопець одразу побачить, що в тебе від наших останніх «перемог» дрижаки поза шкурою йдуть.
Клюттіг слухняно підвівся і обсмикнув мундир.
Через кілька хвилин до кімнати зайшов Кремер. Одним швидким поглядом оцінив він обстановку. Притулившись до стіни, стояв Клюттіг; тільки-но Кремер показався на порозі, він уп’явся в нього недовірливим поглядом. На стільці за письмовим столом, недбало розкинувшись, напівлежав цинічний юнак Рейнебот.
– Є дещо новеньке для вас, зараз почуєте.
Кремер добре знав цей недбалий, гордовитий тон.
Рейнебот поквапливо підвівся, засунув руки в кишені штанів і почав походжати по кімнаті. Йому хотілося передати наказ коменданта ніби між іншим.
Але саме ця підкреслена байдужість і насторожений погляд Клюттіга, що його весь час почував на собі Кремер, одразу підказали старості, що тут ідеться про щось дуже важливе.
– Шістнадцятеро в’язнів, – так прогаркавив цей пихатий юнак, – шістнадцятеро старих політичних в’язнів треба виділити для санчастини.
Говорячи кудись у повітря, щоб це звучало ще більш побіжно, він пояснив, що санчастина діятиме під час повітряних нальотів поза межами табору, за цепом зовнішніх постів...
Кров завирувала в жилах Кремера, але він зробив над собою зусилля, і жоден мускул на його обличчі не здригнувся. Староста нічим не видав, які думки блискавкою промайнули в його голові: шістнадцять надійних товаришів поза цепом постів охорони!..
Клюттіг різко відштовхнувся від стіни, спинився перед Кремером і загорлав:
– В’язні йтимуть без охорони, ясно?
На превелику силу вдалося Клюттігу приховати своє збудження, і він прошипів крізь зціплені зуби:
– Але не створюйте собі ніяких ілюзій, ми пильнуватимемо за вами!
Проте він і сам до пуття не знав, як зможуть вони за ними пильнувати.
Вони мовчки дивилися один на одного.
Кремер спокійно витримав сповнений зненависті погляд Клюттіга. І раптом його залила гаряча хвиля радості. За ненавистю у безбарвних запалених очах він побачив страх, голий, тваринний страх.
Клюттіг розлючувався дедалі дужче, проте й Кремер не був такий спокійний, як це здавалося. В його голові проносилися, переганяючи одна одну, різні комбінації. Рейнебот, побоюючись, що Клюттіг от-от втратить самовладання, вирішив втрутитися.
– Завтра вранці ви приведете шістнадцятеро санітарів до мене.
Кремер, що стояв спиною до Рейнебота, швидко повернувся і відповів:
– Слухаюсь!
– Їм видадуть санітарні ящики, протигази і каски.
– Слухаюсь!
Рейнебот лінивими кроками наблизився до Кремера і, схопивши його за куртку, процідив крізь зуби:
– Якщо ж хоч один з них спробує майнути звідси...– підступно посміхаючись, Рейнебот із моторошною люб’язністю закінчив: – то ви самі про це пожалієте.
Перш ніж Кремер встиг відповісти йому, до нього приступив Клюттіг і грізно прохрипів:
– За це поплатиться весь табір!
– Слухаюсь!
Незмінна Кремерова покірлива відповідь не давала змоги Клюттігу до чогось причепитися, і він грубо визвірився на нього:
– Хотів би я знати, чи ви все зрозуміли?
– Так точно.
Клюттіг хотів накинутися на Кремера, але від незворушного спокою старости слова ніби застряли у нього в горлі, і він лише хрипко видавив з себе:
– Забирайтеся геть!
Проте, коли Кремер вже наблизився до дверей, Клюттіг втратив рештки самовладання і загорлав йому вслід:
– Лишитися тут!
І коли Кремер здивовано обернувся, він підійшов до нього зовсім близько, майже впритул, і підступно запитав:
– Адже ви були раніше функціонером[14]?
«Чого він хоче?» промайнуло у Кремера в голові, і він спокійно відповів:
– Так точно.
– Комуніст?
– Так точно.
Від Кремерової простодушності Клюттіг мало не задихнувся.
– І це ви говорите мені, так, так...
В куточку губів Кремера пробігла ледве помітна усмішка:
– Саме тому я й потрапив сюди...
– Ні! – різко відказав Клюттіг; він знову опанував себе. – Ви тому тут, щоб ви не могли організовувати ніяких змовницьких банд, ніяких таємних організацій, як це ви робите тут, у концтаборі!
Клюттіг уп’явся пильним поглядом у Кремерові очі. За спиною Клюттіга стояв Рейнебот, засунувши великий палець за борт мундира і похитуючись.
Таємна організація? Кремер витримав пильний погляд Клюттіга. Чи справді вони знають що-небудь? Йому одразу ж стало ясно, що Клюттіг просто хоче піймати його на гачок.
«Так от у чім річ, – подумав Кремер, – ви бачите в мені організатора! Ну, тут ви попали пальцем у небо».
У Кремера було таке відчуття, ніби він своєю широкою спиною затулив собою Бохова, і він спокійно відказав:
– Але ж ви самі створили цю організацію, пане гауптштурмфюрер.
Клюттіг отетерів, почувши таке. Він тільки й спромігся видавити з себе протяжне: «Що-о-о?», а Рейнебот зробив один крок уперед: – Ах, не про те мова!
Кремер відчув усю перевагу своєї відважної атаки і закріпив свої позиції:
Та й взагалі організація ця зовсім не таємна. Табір перебуває на самоврядуванні в’язнів, і ми точно виконуємо всі накази начальства.
Клюттіг, ніби просячи допомоги, глянув на Рейнебота, який, лукаво посміхаючись, спостерігав усю цю сцену і ніби тішився нею. Це остаточно розлютило Клюттіга, і він, мов той звір, заревів на Кремера:
– Ще б пак! Само собою зрозуміло, що ви роздали всі посади своїм людям.
– В наказі начальства говорилося: довірити самоврядування порядним і сумлінним в’язням.
– Комуністам, правда?
Кремер безстрашно відпарирував:
– Про кожного в’язня зокрема доповідалося начальству, і всі кандидатури були затверджені комендантом.
Клюттіг не підходив до Кремера, він розлючено походжав по кімнаті й лаявся:
– Ви всі там мерзотники, наволоч, бандити!
Кремер стояв нерухомо і мовчки чекав, поки вщухне гнів Клюттіга. Той знову підійшов до старости і, несамовито розмахуючи руками, закричав:
– Ми знаємо все! Не думайте, що ми такі дурні!
Рейнебот став між Кремером і Клюттігом, що аж кипів від злості.
– Забирайтеся геть! – прогугнявив він.
Клюттіг, бризкаючи слиною, підбіг до дверей, що
тільки-но зачинилися за Кремером.
– Пес проклятий!..
Рейнебот, спершись на стіл, зауважив з глузливою усмішкою:
– Я ж казав тобі, що з цього хлопця ти не витягнеш жодного слова.
Клюттіг важкими широкими кроками міряв кімнату.
– Уявляю собі, яких типів вибере він для цієї... цієї санчастини...
Він розлючено змахнув кулаками.
– З великою охотою натовк би я йому зараз пику! Пристрелив би, як собаку!
Рейнебот відштовхнувся від стола.
– Але ти не з того кінця починаєш, пане лагерфюрер, навіщо ти тут так горлав на нього? Адже цей хлопчина давно вже нюхом відчув небезпеку.
Клюттіг все ще розлючено бігав по кімнаті.
– Ну й нехай знає, собака! Він повинен знати, що ми напали на слід.
– Помиляєшся.
Клюттіг зненацька спинився і вилупив свої безбарвні очі на Рейнебота: вся його лють спрямувалася раптом проти випещеного юнака.
– Може, ти ще хочеш повчити мене, як я повинен поводитися з цією наволоччю?
Та його брутальний тон не справив на Рейнебота ніякого враження, він запалив нову сигарету і задумливо випускав у стелю кільця диму.
– Більшовики, безумовно, мають тут свою таємну організацію, в цьому я з тобою згоден. Кремер, напевно, у них дуже поважна персона, з цим я теж згоден.
Він підійшов до Клюттіга.
– Послухай-но, що я тобі скажу, пане гауптштурмфюрер. Тільки це між нами, пане лагерфюрер. Наказ нашого пана дипломата однаково не до вподоби нам обом, правда? Якщо він хоче випустити цих пацюків, то ми повинні постаратися замкнути пастку. Нам потрібне керівництво, головка. Треба відрубати її одним-єдиним ударом!
Він кивнув головою в напрямі табору.
– Адже, зрештою, не всі там більшовики. Отож ми й повинні підіслати до них когось. Кого-небудь тихенького, з привітним обличчям. Але він повинен мати добрий нюх, щоб розвідати й вислідити все, зметикував?
Він з хитрою усмішкою багатозначно підморгнув Клюттігу. Клюттігу, здається, ця думка припала дуже до смаку.
– А де ж ти дістанеш так швидко таку людину, яка...
Рейнебот швидко й упевнено відповів:
– Це вже моє діло, я дістану, кого треба.
І Клюттіг полишив Рейнеботу, як розумнішому, діяти на свій розсуд. Він засміявся:
– А ти й справді хитра шельма.
На цей раз Рейнебот, посміхаючись, сприйняв це як заслужений комплімент.
– Зрештою ми з тобою теж дипломати...
В стайні маленького табору, в якому помістили Янковського, панував страшенний гамір. Збившись в один гурт, новаки з’юрмилися навколо штубового, що видавав їм юшку з великого казана. Верещали, кричали, репетували на різних мовах, напирали один на одного. Одні відштовхували других, щосили горлав блоковий. Знову й знову пробував він навести лад в цій знавіснілій від голоду юрбі людей.
– Гей ви, халамидники, відійдіть же нарешті! Станьте в чергу!
Ніхто не розумів його, ніхто не звертав на нього уваги. Ті, яких відтискали назад, ще несамовитіше кидалися знову штурмувати казан. Інші з новаків підстерігали тих, що вже одержали миску юшки, і, жадібно похлинаючись, сьорбали її ложкою або просто пили з миски, якщо їм не щастило роздобути ложку. Юшка текла на смугасті куртки. Тремтячі руки простягалися до них і видирали миску, перш ніж її власник встигав зробити останній ковток, шарпали її на всі боки. Миска з брязкотом падала додолу. Всі враз кидалися на неї; щасливчик, якому вдавалося заволодіти мискою, міцно притискував її до свого тіла і, щосили орудуючи ліктями, починав продиратися крізь щільну юрбу до казана, тягнучи за собою цілий хвіст обшарпаних фігур, які лише чекали, поки він зробить останній ковток, щоб вирвати у нього миску з рук.
Не брав участі у цій веремії один лише штубовий. Байдуже, не підводячи голови, черпав він з казана юшку... Коли на нього надто вже напирали, він ліктями і ногами відштовхував передніх, звільняючи навколо себе місце.
До барака увійшов Піппіг. Зовсім замучений блоковий, присадкуватий чоловік з круглою, як куля, головою, в безсилому розпачі підняв угору руки, радий з того, що побачив хоч одну розсудливу й нормальну людину.
Він прохрипів:
– Щодня те ж саме, щодня те ж саме! Коли б у нас принаймні хоч було досить мисок! Цих хлопців не можна ніяк утихомирити.
– А ти повиганяй їх за двері і залиши біля казана стільки людей, скільки в тебе є мисок, – порадив Піппіг.
– Тоді вони ревітимуть надворі, як голодні леви.
Піппіг не знав, що б йому ще порадити. Витягнувши довгу шию, він пильно вдивлявся в безладну юрбу.
– Є тут у тебе серед новаків такий собі Янковський?
– Здається, є.
Блоковий спробував перекричати галас:
– Янковський!
Але голос його потонув у загальному гаморі.
Піппіг сам почав розшукувати поляка.
Скоро він побачив його: Янковський стояв у кутку, судорожно притиснувши руки до підборіддя, і розгублено дивився на цю колотнечу.
Коли він помітив Піппіга, по обличчю його промайнула якась тінь: він упізнав його і підбіг до німця.
– Ти! Ти! Де дитина?
Піппіг застережливо притулив палець до губів і кивнув Янковському, щоб той ішов за ним.
***
Кремеру треба було поговорити з Преллем, який складав списки в’язнів, що мали вирушити з транспортом.
Тисяча новоприбулих в’язнів, розміщених тимчасово у маленькому таборі, мала завтра вирушити кудись з Бухенвальду. Треба було розчистити концтабір.
Складаючи списки, Прелль відбирав потроху з кожного барака маленького табору. Тепер блокові могли зітхнути вільніше: після відправки транспорту в переповнених стайнях мало стати хоч трохи просторіше.
Підбором окремих груп новаків для відправки відали блокові, їм допомагали штубові і писарі. Вибір завжди надав на найслабших. Невблаганний закон самозбереження діяв при цьому сумному відборі.
Обидва старости похмуро мовчали. Прелль стояв біля стола, за яким, низько схиливши голову, сидів Кремер і уважно читав список. Ось він звів очі на Прелля, і лоб його взявся зморшками.
Обидва вони не промовили жодного слова, але з усього видно було, що в голові у них снуються однакові думки.
В куточку рота Прелля сховалася збентежена усмішка, яка тепер несміливо пробивалася на волю.
– Ось і знову тисяча, яких ми посилаємо у безвість...
Кремер випнув нижню губу, широко розставив на столі лікті і глянув на свої згорнуті руки.
– Часом я думаю собі, – стиха озвався він, – часом я думаю: які ми стали тут бездушні...
І хоч Прелль добре зрозумів, , що той хотів цим сказати, він все-таки перепитав його:
– Ми? Кого ти маєш на увазі?
– Нас! – різко відповів Кремер.
Він підвівся, підійшов до вікна і, засунувши руки в кишені штанів, задивився на широкий табірний майдан. Там, угорі біля головних воріт, темніла широка низька будівля з надворітньою вежею. На даху цієї будівлі стояло дванадцять величезних прожекторів, їхнє холодне світло пронизувало темряву на майдані; коли увечері чи рано-вранці в’язні вишиковувалися тут на перевірку, різкі промені, наче гострими шаблями, безжалісно краяли змучені обличчя.
