Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)
– П’ять днів...
Повіки Гефеля закліпали, і той тихий вогник, що жеврів в глибині його очей, заворушився, ніби слабенький повів вітерця промайнув по камері.
– Слухай, Маріане...
– Так?
– Чи я... ти чуєш, Маріане?
– Так.
– Чи я... не сказав... чого?– В горлі Гефеля раптом пересохло, і він знову ковтнув слину,
– Ні, брате...
– Нічого?
– Ні... Ти весь час тільки кричав.
– Це правда?
– Так.
Гефель заплющив очі.
– А ти? Що робив ти?
– Я теж...
– Кричав?
– Так.
Тиша. Більш не було сказано ні слова...
***
А за стінами камери життя йшло собі своїм звичаєм; якийсь посильний швидко пробіг по майдану в табір. Він шукав Кремера, ніяк не міг знайти його і питав усіх, хто попадався йому на очі:
– Куди він запропастився?
Він побіг до маленького табору, спотикаючись об різне сміття й уламки каміння, що валялися на дорозі. Нарешті посильний помітив Кремера.
– Вальтер!
Кремер не чекав нічого доброго. Він потяг посильного набік.
– Що трапилось?
Юнак важко відсапувався.
– Телеграма! Я щойно довідався, – в його очах світився неприхований жах. – Евакуація!
Кремер здригнувся.
– Це правда?
На якусь мить страх заглушив у ньому всі інші почуття. Він стояв мовчки, втупивши нерухомий погляд в перелякане обличчя юнака.
Всі ті незліченні небезпеки, які загрожували їм відтоді, як вони почали переховувати дитину, злилися раптом в одну велику небезпеку. Йшлося до кінця.
– Що ж тепер робити? – спитав посильний.
Обличчя Кремера нервово посіпувалося.
– Вичікувати, – відповів він, бо що міг він зараз відповісти? Самому собі він мусив признатися, що не знає сам, що робити далі.
Треба було робити все, що завгодно, тільки не вичікувати. Кремер відчув нездоланне й безглузде бажання піднести до рота свисток, побігти поміж рядами бараків і різкими сигналами підняти на ноги весь табір: «Евакуація! Евакуація!»
Щоб якось стримати своє хвилювання, він спитав:
– Чи знаєш ти що-небудь докладніше?
Юнак заперечливо похитав головою.
– Я хотів якнайшвидше повідомити тебе, там, нагорі, вони вже говорять про це.
Кремер засопів і засунув руки в кишені пальта.
Отже, те, що неминуче мало прийти, раніше чи пізніше, таки прийшло. Але тепер, коли це стояло невблаганно близько, воно здавалося страхітливим і нереальним, і звичайна твереза розсудливість Кремера готова була от-от зрадити його. Всього лише якийсь тиждень тому він сказав Шюппу: «Через два тижні всі ми будемо або вільні, або мертві...»
Які це були тоді ще пусті слова! А тепер він стояв перед реальною дійсністю!
Дрож пробіг по тілу Кремера. Що ж буде з Гефелем? І з Кропінським? З тими десятьма в’язнями зі складу? З Піппігом? Дитиною? Що буде з ними всіма?
***
Заарештованих вкинули в камеру в’язниці, яку веймарське гестапо обладнало для себе в колишній стайні.
Офіцер СД[22] Рохус Гай запросив Клюттіга до свого кабінету, що містився на першому поверсі фасадної будівлі. Це було напівпорожнє, похмуре приміщення, все умеблювання якого складалося з кількох стільців, стола, друкарської машинки коло вікна і потворної шафи на роликах. На вікні стояв забутий кимось жалюгідний напівзасохлий вазон, що зовсім не пасував до цієї обстановки. На світлих чотирикутниках поруділих шпалер ледве можна було розгледіти колишній веселий візерунок.
Клюттіг опустився на стілець біля друкарської машинки. Гай, попихкуючи сигарою, стояв посеред кімнати, схиливши голову. Зношений мішкуватий мундир на його здоровенному тілі мав досить неохайний вигляд. Руки він глибоко засунув у кишені пом’ятих штанів. Витертий галстук з’їхав набік і висів криво.
Гестапівець пробурчав хрипким голосом, звертаючись до лагерфюрера:
– Хотів би я знати, що ви там, на своїй горі, робите! От тепер ми повинні знайти для вас якусь дитину. У нас же тут не дитячий притулок.
Гай по-вовчому вищирив зуби, між якими він затиснув пожовану сигару.
– Хотів би я мати ваші турботи...
Клюттіг спробував розтлумачити Гаю весь хід і взаємозв’язок подій. Небезпечне становище на фронтах не дозволяє більше зволікати з викриттям таємної комуністичної організації...
Гай, не виймаючи рук з кишень, нетерпляче заворушив ліктями.
– І з цим ви приходите до нас буквально в останню хвилину!
– Ми шукаємо вже давно... – спробував виправдатися Клюттіг.
– Ото вже йолопи... – з презирством вирвалося у Гая, – Протягом цілих років ви розкошували й били байдики там, нагорі, жили собі мов у Христа за дверима...
Клюттіг хотів докинути слово, але Гай не дав йому й рота розкрити.
– Помовч лишень! – грубо накинувся він на нього, – Ти й сам точнісінько такий же ледацюга, як і всі інші там у вас!
Він поворушив сигару язиком.
– Гарненька гра була це для вас, га? Шапки на голову, шапки – геть! І – стояти струнко! І чим більше ці пройди виструнчувалися перед вами, тим могутнішими почували ви себе: ач, як вони тремтять перед нами! Йолопи нещасні! В своїй безглуздій самовпевненості ви й не помітили, як охоче й покірно виконували вони всі ваші накази. Бо тим певніше могли вони потім заповзати в свої нори і робити що завгодно. Ну, от і маєте. Що ж накажете робити тепер?
Клюттіг сидів мов на жару.
– І я вже нічого не кажу про те, що ви весь цей час були такі телепні, – провадив далі гестапівець, – але ви там тільки жерли, пиячили, тягалися з шльондрами... всіх вас опанувала манія величності! А тепер, коли вам уже час збирати манатки, ви раптом помічаєте, що комуністи... – Він на півслові урвав свою фразу і з досадою глянув на згаслий недокурок сигари.
Клюттіг, якому всі ці докори здавалися несправедливими, спробував виправдатись.
– Даю тобі слово честі, що я робив усе...
Гай тимчасом знову запалив сигару і примружив повіки, бо дим заходив у вічі і щипав їх; з нудьгуючим виглядом слухав він Клюттігові запевнення.
– Розкажи-но, в чім там річ з отією наволоччю, що ти привіз мені.
Зрадівши, що гестапівець перейшов, нарешті, до діла, Клюттіг почав докладно розказувати про все. Поки він говорив, Гай, все так само нахиливши вперед голову, походжав по кабінету і ніби зовсім не цікавився тим, що розповідав Клюттіг, проте насправді він уважно слухав його, і в голові його вже складалися різні комбінації.
Зв’язок між дитиною і підпільною організацією, здавалося, справді існував, і в оцінці Піппіга і Розе Клюттіг теж ніби не помилявся. Судячи зі слів Клюттіга, один з них був сміливий хлопець, а другий – боягуз. Гай відчув, що в ньому пробуджується мисливський азарт. Він дав Клюттігові виговоритися до кінця, а сам тимчасом уже обмірковував майбутню тактику.
Розе і Піппіг! Саме з цих двох і треба почати.
Клюттіг просторікував, звертаючись до гестапівця:
– У нас лишилося мало часу, лінія фронту дедалі наближається...
Він злякано схопився з місця і заступив Гаю дорогу.
Відірваний від своїх думок, гестапівець звів очі на стурбоване обличчя лагерфюрера.
Гестапівця не бентежила обмаль часу, навпаки, він вірив, що це допоможе йому скоріше напасти на слід таємної організації в концтаборі. Не раз уже на своєму віку доводилося йому бути свідком того, як люди, поставлені перед фатальним вибором – життя чи смерть – в останню мить вибирали життя, слабнули і, рятуючи свою шкуру, признавалися в усьому, що до того часу уперто заперечували. Ці десятеро хлопців, яких привіз із собою КлютТіг, напевно просиділи вже не один рік у таборі. І вони теж добре знали, що наближається кінець.
Гай зовсім примружив очі: це ніби допомагало йому ще гостріше й чіткіше бачити весь хід своїх думок.
Хіба знайдеться такий дурень, який би захотів перед самим кінцем ризикувати своїм життям, якщо йому трапляється нагода уникнути останньої великої небезпеки?
Гестапівець пересунув у роті сигару і нетерпляче махнув рукою, щоб Клюттіг замовк.
– Ну, годі вже, мені все ясно!
Трохи згодом, випровадивши Клюттіга, Гай подався до в’язниці. Хоч усі камери її були переповнені по саме нікуди, він наказав звільнити одну з них і передав тюремникові список бухенвальдців, зажадавши, щоб той завів на кожного справу і заново розподілив по окремих камерах. Вони повинні були «перемішатися». А Розе і Піппіга він звелів помістити разом у щойно звільнену камеру.
– Але зробити це треба непомітно, ясно?! Так, ніби все сталося зовсім випадково! Ці хлопці не повинні догадатися, що їх навмисне посадили разом.
Отак Розе і Піппіг потрапили разом до камери номер 16, навіть і не підозріваючи про те, що цим самим гестапівці підготовляли собі грунт для майбутнього слідства.
Розе зовсім занепав духом. Безсило нахилившись всім тілом уперед, сидів він на єдиній табуретці, яка була в камері, руки його, що досі раз у раз нервово потирали одна одну, звисли, мов неживі, поміж колінами; нерухомий погляд втупився кудись у простір. Обличчя Розе було біле, як стіна, від хвилювання його весь час нудило.
Піппіг швидким поглядом окинув похмуру камеру і підбадьорливо поплескав Розе по плечу.
– Візьми себе в руки, чоловіче!
Розе важко зітхнув і прошипів тремтячими губами:
– Собако...
Піппіг здивовано глянув на Розе, який тужливо почав розхитуватися на табуретці.
– Ти, собако... якщо я тепер, в останню хвилину, загину, то це ти винен!
Піппіг зрозумів, яку муку переживає зараз цей чоловік.
– Але ж, Август...
Раптом Розе скочив з місця і вчепився Піппігу в горло. Піппіг випручався з його цупких обіймів, але Розе знову накинувся на нього, і вони зчепилися в лютій сутичці.
Піппіг от-от мав подужати знавіснілого Розе. Табуретка з гуркотом відлетіла вбік, двері камери розчинилися, і ввійшов тюремник.
– Оце-то так! Що це ви робите?
Він розборонив їх.
– Ви що, хочете повбивати один одного? Досить уже того, що ви опинилися тут. Помиріться і радійте, що сидите в окремій камері. В інших камерах напхано чоловік по п’ятнадцять.
Старий тюремник з першого погляду догадався, у кого з них двох не витримали нерви, і силоміць посадив Розе на табуретку.
– Ну ж бо, заспокойтеся.
Він обернувся до Піппіга, який намагався застебнути куртку, що порвалася під час бійки.
– Цим ви тільки погіршите своє становище.
Піппіг почув у голосі старого нотки людяного співчуття і з вдячністю глянув на нього. Тюремник вийшов, замкнувши за собою камеру.
Розе лишився сидіти в тій самій позі, в якій покинув його тюремник. Охоплений панічним страхом, він безпорадно бурмотів собі під ніс:
– Я до цього зовсім не причетний. Це мене не стосується. Я виконував свою роботу і більш нічого. Я хочу додому. Я не хочу загинути в останню хвилину.
Піппігу стало жаль його.
– Твоя правда, до дитини ти не причетний, Август.
Руки Розе затремтіли, і він закричав не своїм голосом:
– Я нічого не знаю про дитину! Нічого, нічогісінько!
– Ну що ж, тоді все гаразд, – сухо відказав Піппіг: йому раптом стало гидко дивитися на Розе, що весь трусився від страху.
Він притулився спиною до стіни і мовчки дивився на зігнуту постать і низько похнюплену голову Розе. Посеред коротко постриженого волосся блищала кругла, немов тонзура, лисина.
Піппіг почував, що в тому страшному, що чекало на них, він не знайде в Розе товариша. І тільки тепер він раптом з подивом подумав про те, як, по суті, мало знає він про Розе. Казали, ніби його заарештовано за те, що він збирав партійні внески.
Більше Піппіг нічого не знав про нього. З тупою ретельністю дрібного службовця виконував Розе повсякденну роботу в команді, вів усю канцелярську писанину, і, здавалося, з таким самим успіхом міг би носити замість смугастого арештантського одягу в’язня дешевий костюм з гребінної пряжі. Товариші з команди не раз добродушно кепкували з його вічної боязні привернути до себе чиюсь увагу. Але тоді ніхто не надавав цьому серйозного значення. Та хоч до нього ставилися в команді, як і до всіх інших товаришів, і він ніколи не давав приводу до підозри, проте він жив серед усіх них якимсь своїм замкнутим життям.
Піппіг глянув ще раз на цю жалюгідну зігнуту спину і враз відчув: ось тут, поряд з ним притаїлася зрада! Але він постарався відігнати від себе недовіру, що пойняла його душу: по суті, якщо вдуматися як слід, Розе був зовсім не поганий чоловік. Просто він боявся. Ну, ясно, він просто боявся.
Піппіг відштовхнувся від стіни і підійшов до Розе.
– Ти ж непоганий хлопець, Август.
Розе нічого не відповів. Він про щось глибоко замислився.
Якусь мить Піппіг вагався, потім рішуче опустився прямо на підлогу, поруч з табуреткою Розе.
– Послухай-но, Август! Щодо дитини ти не бійся. Ти ж нічого не знаєш.
Розе закричав:
– Ото ж то й є, що знаю!
– Ні! – накинувся на нього Піппіг. – Ти нічого не знаєш! Нічогісінько! А коли ти нічого не знаєш, то не зможеш нічого розказати їм.
Розе відчував, як цей владний голос впливає на нього, і вперто мовчав. Піппіг злегка стукнув його по коліну:
– Ти чув, що я тобі сказав?.. Я також нічого не знаю, і всі інші товариші теж нічого не знають. А якщо ми всі нічого не знаємо... Ну, Август...
Розе мовчав. Та Піппіг не відступався, він продовжував палко переконувати Розе:
– Чоловіче, Август! Невже ти хочеш бути єдиним?.. Ти ж наш товариш! Не думай зараз про дитину! Подумай про всіх нас! Можливо, ми тут через Цвейлінга, а може, на нас доніс Вурах... Послухай, Август! Ти ж не донощик!
Розе застогнав від муки. Його замкнуте обличчя скривилося в болісній гримасі, кадик затремтів.
– Я не хочу загинути в останню хвилину, я не хочу загинути...
Піппіг зірвався на рівні ноги і грубо вилаявся:
– А, стонадцять чортів! – Він схопив Розе за плече і щосили струснув його, – Август, чоловіче добрий!
Подумай тільки! Невже ти гадаєш, що вони підуть на таке в останню хвилину? Не такі вони дурні. Вони побояться! Оце й є наш найбільший шанс! Ми повинні тільки держатися вкупі!
Розе передражнив його:
– Держатися вкупі! Вони просто переламають нам усі кістки та й годі.
Піппіг відійшов від нього. Він засунув руки в кишені і твердими кроками заходив по камері.
– Ну, а якщо заробимо пару лящів по пиці, то доведеться вже потерпіти...
Двері камери раптом розчинилися. На порозі стояв тюремник.
– Піппіг – на допит!
Піппіг перелякано обернувся, глянув на старого тюремника, що чекав на нього біля дверей.
Піппіг байдуже пересмикнув плечима і рушив до виходу. Біля дверей він ще раз обернувся, до Розе, засміявся:
– Ну, Август, ризикуєш ти, чи я ризикую? Я ризикую!
Розе, мов заціпенівши, не зводив погляду з дверей, які замкнулися за Піппігом.
В цей самий час Бохов .зустрівся з Богорським. Разом з останньою партією в’язнів з лазні пішов і шарфюрер. В’язні з робочої команди прибирали в душовій.
– Починається, Леоніде!
Бохов важко опустився на табуретку.
– Точно я ще не знаю нічого, але Кремер щойно приніс мені цю новину. Готується евакуація.
Ця новина, здається, не справила на Богорського великого враження,. Чи, може, він просто замкнувся перед Боховим? Бохов підвівся, не відриваючи очей від підлоги; нарешті він глянув на Богорського.
– Отак-то, друже! Що ж воно тепер буде?
В запитанні вчувалася не безпорадність, в ньому звучала тривога за долю п’ятдесяти тисяч чоловік. Воно обіймало всі плани, що стосувалися цієї хвилини і з приводу яких не раз виникали за останні місяці суперечки; здавалося, тепер вирішальна хвилина настала. Чи повинні вони піти на евакуацію і покірно послати на смерть п’ятдесят тисяч чоловік? Чи, може...
Богорський різко відчинив шухляду, вийняв звідти географічну карту Німеччини, розстелив її на столі і поманив до себе Бохова.
Палець його сковзнув уздовж річки Одер і спинився біля Кюстріна.
– Ось тут Червона Армія. – Він ткнув пальцем ще в якийсь пункт: – Берлін!
До Берліна лишилося зовсім небагато, пояснив він, і став порівнювати Східний і Західний фронти. На заході лінія фронту тяглася від Падерборна в напрямі на Вільдунген, Трейзу, Герсфельд, Фульду. Не могло бути сумніву, що удар буде спрямовано на Тюрінгію через Кассель, Ейзенах, Ерфурт.
Богорський знову ткнув пальцем в якийсь пункт на карті.
– Веймар... – і додав:– Бухенвальд!
Проте шлях до Берліна із заходу був набагато довший, аніж зі сходу. Хто оволодіє Берліном, той і переможе гітлерівську Німеччину.
– Але чи захочуть американці і англійці, щоб переможцем став Радянський Союз? Нєт!
Богорський, широко розставивши руки і провівши ними по карті, ніби згріб докупи фронти на заході і сході, з’єднавши їх під Берліном.
– Американці будуть поспішати, бо вони мають ще довгу путь до Берліна, а час буде дуже короткий.
Бохов кивнув. Він розумів, що хотів сказати своєю неоковирною німецькою мовою Богорський: мовляв, американці поставлять на карту все, аби дійти до Берліна водночас із Червоною Армією. Отже, можна було напевно розраховувати на швидке просування американських військ вперед на Тюрінгію. Це буде щось ніби змагання бігунів. Хто кого випередить? Чи будуть тут американці, перш ніж фашисти встигнуть евакуювати табір?
– А ми в самісінькій середині, – гірко посміхнувся Бохов і важко зітхнув. – Якось усе одразу збіглося докупи! Ми повинні сьогодні ж увечері скликати нараду комітету і обговорити становище, бо самі вдвох ми не можемо вирішувати, що нам тепер робити.
Бохов знову сів на табуретку і почав розвивати перед Богорським свої думки.
– І ось зненацька в таборі з’являється отака собі малесенька комашка... так, так, я знаю, Леоніде, я знаю, я не це маю на увазі. Але подумай тільки: спершу схопили Гефеля й Кропінського. Через неї! Паралізується діяльність всієї підпільної організацїі. Теж через неї! А тепер вони заарештували десять чоловік зі складу. Теж через неї. Є від чого вдатися в розпач!
Богорський мовчав. Він дав Бохову висловити все, що накипіло в нього на душі. Той провадив далі:
– Від цієї дитини, Леоніде, від дитини залежить усе. Доти, поки її не знайшли, Гефель тримається стійко, і Кропінський також, і ті десять чоловік. Але що буде, коли дитину знайдуть?.. Чоловіче! Ти ж знаєш, як розгортатимуться тоді події! Не треба бути великим мудрецем, щоб передбачити це. В цій дитині – сила Гефеля, думка про врятування її підтримує його волю. Досить тільки їм принести дитину до нього і сказати: «Ось бачиш, ми знайшли її, а тепер говори все!»– і я запевняю тебе, що волю його буде зломлено. А тоді? Що буде тоді?
Бохов стиснув долонями скроні.
– Надто багато людей знають про цю дитину. Ось у чому таїться небезпека! Але тут уже нічого не вдієш, – стомлено сказав він, – вороття нам нема.
Бохов застебнув пальто, і закінчив зовсім діловим тоном:
– Сьогодні ввечері я скликаю нараду комітету, не забудь про це.
Він хотів був уже йти, але на якусь мить спинився і стиха промовив:
– І це теж стало тепер небезпечним. Але ми все одно повинні зібратися.
Вони мовчки потиснули один одному руки.
Довго ще після того, як Бохов пішов, Богорський сидів, замислившись і шукаючи якогось виходу. Занадто багато людей знали про дитину. В цьому справді крилася серйозна небезпека! Аж до Зідковського простягався тепер ланцюг тих, що мали якесь відношення до дитини. Цей ланцюг треба було розірвати. Йшлося про те, щоб захистити товаришів від них самих. Розірвати ланцюг, думав Богорський, але як?
***
Пройшло вже більш як годину, відколи Піппіга повели на допит, а Розе все ще сидів скоцюрбившись на табуретці. Мине ще якийсь час, і настане його черга.
Невимовний жах пойняв його душу.
В думці Розе бачив уже себе перед гестапівським офіцером.
– Пане комісаре, я ж ні в чому не винен. Я виконував свою роботу і більш нічого.
А що йому здалося вигідним для себе, щоб уявний комісар спитав його:
– Як довго сидите вже ви в концтаборі? – то він так і зробив у думці і відповів:
– Вісім років, пане комісаре.
– Вісім років! Як тільки ви могли це витримати?
Розе приємно було почути таке запитання.
– Це були тяжкі часи. Знаєте, пане комісаре, коли вісім років тому я прибув сюди, табір був ще не такий, як тепер. Тоді в поліцейській в’язниці, коли я вперше почув назву Бухенвальд[23], це здалося мені кумедним. Бухенвальд... це звучало якось так... я не знаю, як це сказати... Але я подумав тоді: «Ось ти потрапиш у гарний, чистий табір, там тебе оточуватимуть милі, симпатичні люди, члени партії, а через кілька місяців ти повернешся додому...»
Шепіт завмер, і Розе знову втупився нерухомим поглядом перед собою. Він згадав той день, вісім років тому, коли їхній транспорт прибув на Веймарський вокзал. Ось він разом з іншими в’язнями зійшов з вагона збірного ешелону на платформу, де їх зустрів есесівський конвой. В його спогадах спливали подробиці того дня. Розе ніби знову бачив, як стояли на платформі люди і з певної відстані спостерігали це видовище. Стояли ворожі й мовчазні! Такі самі ворожі й мовчазні були й есесівці. Сірозелені мундири, стальні каски, карабіни і череп на чорних петлицях. Зовсім молоді хлопці, років по вісімнадцять, не більше, але вони справляли якесь моторошне й відворотне враження.
В’язні залізли в грузовик. Есесівці посідали попереду і позаду на лавках, затиснувши поміж колінами карабіни. Начальник конвою, похитуючись, перехилився над кабіною і погрозливо промовив:
– Розмовляти заборонено. Хто базікатиме, тому загилю по зубах. При спробі втекти – одразу ж стрілятимемо! Поїхали!
Дорога піднімалася вгору, а коли грузовик спинився, мовчазний конвой враз перетворився в якусь дику знавіснілу собачу зграю.
З брязкотом впала задня стінка автомашини, есесівці посхоплювалися з місць і, репетуючи, ударами прикладів почали зіштовхувати в’язнів з кузова на землю, а потім позаганяли їх у зелений барак, перед яким спинився грузовик.
Розе ніби знову бачив перед собою довгий напівтемний коридор з безліччю дверей. Есесівці бігали туди й сюди, їхні чоботи рипіли по підлозі. В’язні стояли довгими рядами, повернувшись обличчям до стіни, заклавши руки за голову. За їхніми спинами несамовито кричали і брутально лаялися есесівці, звучала військова команда. То тут, то там хтось з есесівців спинявся.
– Як ти стоїш? Стояти струнко, смердюче бидло!
І в ту ж мить той, до кого зверталися, діставав
штурхана ногою нижче спини або сильний удар кулаком у потилицю і стукався лобом об стінку...
Картини-спогади розпливалися, Розе сидів на табуретці, безтямно дивлячись у простір. Поступово перед ним знову починали виринати картини, такі чіткі й виразні, немовби все це трапилося зовсім недавно...
Уже повечоріло, коли в’язнів із політичного відділення, нарешті, повели у табір. Розе ніби знову бачив, як він у юрбі інших в’язнів плентається по розгрузлій глеюватій дорозі назустріч невідомості. Якийсь шарфюрер, важко ступаючи, чвалав за ними. Ось показалися побудовані на палях спостережні вишки, схожі на мисливські засідки на деревах. Був там ще паркан з неочищених від кори стовбурів дерев, оточений дротяною загорожею, схожою на лінії нотного паперу.
З будки вийшов вартовий у касці і довгій, аж до п’ят, шинелі. Розхитані двері, збиті так само грубо, як і паркан, якось неохоче заскрипіли на іржавих завісах.
Перед їх очима простягалася простора рівнина, в чорній пітьмі ніде не видно було ані душі. В нічній темряві бовваніли лише поодинокі високі дерева, гілки яких, немов руки, благально простягалися в мокрий від невпинної мжички морок, та розкидані де-не-де стовпи з ліхтарями. В червонуватому світлі ліхтарів, які окреслювали на землі ясне коло, блищали крапельки дрібного дощу. Маслянисто поблискувала рідка багнюка. Скрізь навкруги стирчали чорні пеньки дерев, тут же було розкидано кілька дощаних халуп. Німий і мертвий краєвид розстилався перед ними.
– Бігом марш, свиното!
Високо підкачавши штани, розмахуючи зігнутими в ліктях руками, перестрибували вони через глибокі, по кісточки, калюжі. Спотикалися об непримітні в темряві цеглини, падали в ями; втрачаючи рівновагу, простягали вперед руки, ніби шукали опори.
– Бігом! Чорт забирай!..
– Ось як все це виглядало тоді, пане комісаре. Можете собі уявити, як ми жили на перших порах. Умиватися не було чим, тієї крапельки води, яка була в таборі, вистачало лише для кухні. Наше лахміття ніколи не висихало. Таким самим мокрим, яким увечері ми скидали його з себе, одягали ми його рановранці. І це прямо з теплої постелі, пане комісаре... У всіх у нас був пронос. Одразу ж за бараками були смердючі нужники – ями з покладеними навхрест дошками. Не було навіть клаптика паперу, щоб витертись. Та все це ще нічого б... Чи мали ми тоді вдосталь їжі? Коли б ви тільки знали, пане комісаре! Я повинен докладно описати вам це, інакше ви не зрозумієте...
Та замість того, щоб «описувати», Розе знову поринув у задуму й споглядання картин минулого, що пропливали в його спогадах.
...О четвертій годині ранку пролунав пронизливий свисток блокового. Штубові закричали:
– Підйом!
Надворі була ще глупа ніч. В тьмяному світлі ліхтарів грязюка виблискувала, немов ставок, по дорозі між бараками вона текла, наче тісто з діжі, поволі спливаючи згори вниз. Мрячив дрібненький ДОЩИК. Одежа стала холодна, як лід, і зашкарубла, мокрі черевики затверділи, як камінь.
Минулися ніч і сон, народжувався новий день. Перш ніж вийти надвір під дощ і холод, вони нашвидку випивали чашку теплуватої ріденької кави. Частенько ця чашка кави була єдиною їжею на цілий день...
– Так, так, пане комісаре, – простогнав Розе, охоплений цими гнітючими спогадами. – Скибку хліба нам видавали напередодні, увечері, і звичайно ми з’їдали його з супом.
Надворі пролунав свисток блокового.
– Виходьте на перевірку!
Геть з барака, в грязь і холод.
– Направо! Кроком руш!
Хлюп-хлюп! Лівою – правою, лівою – правою...
Наближаючись до майдану, всі ми були вже знову мокрі до рубця. Прожектори яскраво освітлювали наші обличчя, сліпили очі... Потім на майдан висипала ціла юрба блокфюрерів, які мали перелічити нас. Як розліталася в різні боки грязюка під їхніми ногами, але на них же були міцні чоботи... Перевірці, здавалось, кінця-краю не буде! Нагорі, у начальства, щось обов’язково не сходилось. Знову одного в’язня бракує! Чорт забирай!
– Штубові – в ліс, шукайте негідника! – лунало з репродукторів.
І від усіх блоків мчали вперед очолювані старостою табору штубові.
Ні, ні, то був не Кремер, про нього в той час ніхто не міг і подумати. Старостою табору в той час був «зелений», карний злочинець, він давно уже подох, собака... А ми стояли і чекали, поки знайдуть того, кого бракувало. Стояли, безтямно втупившись в одну точку перед собою. Стояли і дрімали стоячи. Так минала одна година, друга. Куди ж міг забігти отой хлопець? Можливо, він звалився в нужник і потонув там? Ну що ж, туди йому й дорога! Тільки ще немало доведеться нам чекати, поки його витягнуть звідти довгими жердинами...
А може, він украв хліб і з переляку забіг у ліс і повісився? Ви не вірите, що через шматочок хліба може таке бути? Хіба ви можете це зрозуміти?.. Спробуй-но знайди його тепер у темряві серед густих дерев...
Дві години, три години...
Ми геть промокли під дощем. Втягаємо голови все глибше в плечі і дедалі більше скидаємося на марабу.
Поволі світає. Ми стоїмо, дивимось, куняємо. Голод все дужче дається взнаки, починає бурчати в кишках. Дехто не витримує довше. Ось один починає хитатися, падає навколішки, сусіди підхоплюють його, і він висить між ними, немов мішок. Деякі в’язні непритомніють, їх кладуть тоді біля барака, підклавши під голову згорнуту куртку, щоб вони принаймні не захлинулися в грязюці.
Прожектори давно вже вимкнуті.
Часом згори широкими кроками спускається якийнебудь блокфюрер і обходить ряди.
– Увага! – повзе тоді по рядах шепіт.
Стомлені спини випростуються. Стояти струнко!
Направо рівняйсь!.. Та ось есесівець відходить, і знову стомлено опускаються плечі, згинаються коліна.
Нарешті десь ззаду чути свисток. Ряди оживають. Втікача знайдено! Розпростуються занімілі плечі. Обережно витягаються з багна ноги. Грязюка булькає і чавкає.
Хтось згубив у калюжі черевики. Підстрибуючи на одній нозі, він бабрається рукою в грязюці і витягає черевик. Лізе рукою всередину і очищає його від грязі. Шматки грязюки, немов коров’ячі кизяки, падають на землю.
Немов зграя оскаженілих собак, диким галопом мчать із лісу штубові. Староста табору – попереду! Слава тобі господи, втікача знайшли! Вони волочать його за ноги по камінню і пнях. Голова нещасного б’ється об землю і, мов м’яч, перестрибує через перепони на шляху. Чи він взагалі ще живий? Нагорі вони кладуть його, наче впольованого зайця, до ніг рапортфюрера. Тепер число в’язнів збігається!
– Робочі команди, шикуйтеся!
Нарешті! А втім, у цьому нескінченному чеканні була й своя хороша сторона. Так минало кілька годин важкого робочого дня. А тепер – кроком руш з табору! Заспівуйте пісню!
У селі серед лісочку
Сонце вікна золотить.
Біля хати на горбочку
Мати сіла відпочить[24].
Або:
Чудовий краю мій, багато літ
Про тебе слава йде на цілий світ,
І кожен хоче тут побуть
І зблизька й здалека сюди рушає в путь.
Розе захихикав. Він міг би годинами розповідати про все, що було тоді.
– ...Я працював у робочій команді на насосній станції у Веймарі. Ай-яй-яй... Що там робилося! – Розе цмокнув язиком. – Згори вниз тяглася траншея. Чотири метри завглибшки, чотири метри завширшки. По дну траншеї проходила водопровідна труба, широка, завтовшки з людину.
Ми повинні були закидати цю траншею, в цьому й полягала наша робота. Як невинно це звучить! Якби ви тільки знали! Накидана в траншею земля замерзала і ставала тверда, як камінь. Ми мусили кирками розпушувати її. Ай-яй-яй, як натирали нам руки держаки кирок! Спочатку вискакували пухирі, потім вони лопалися і появлялися свіжі рани. А копати треба було не спиняючись! Розпушувати і копати, розпушувати і копати. Чи боліли в нас спини? Ні, мало сказати «боліли», у спині мов ножем різало! Перебинтувати рани? Ні-і, мій любий, у Бухенвальді є або здорові, або мертві! А мертвяком ти міг тут стати дуже швидко. А що ж ти думаєш! Якщо шарфюрер наскіпається на тебе, можеш прощатися з життям!
На відстані п’яти метрів – цеп постів, молоді хлопці, які нудьгують знічев’я і мерзнуть, а в тебе течуть піт і дощ по обличчю, заливають очі. Але було щось іще гірше! Прокляті проноси! Ти хотів би спустити штани тут же, на місці... Але це заборонено. Ти повинен зголоситися у вартових постів і піти в ліс. Ха-хаха, в ліс... Це означає: пройти через цеп постів, а хто проходить через цеп постів, у того стріляють, як за спробу втекти. От і піди тут до вітру... Але пузо твоє, здається, зараз лусне! В останню хвилину, коли ти от-от накладеш у штани, тобі стає все байдуже. Аби випорожнитися, а там хоч і смерть. Впускаєш з рук кирку, спотикаючись об купи землі, біжиш до вартових, гострі ножі наче перерізають тобі навпіл спину; тремтячи, виструнчуєшся перед хлопчиськами-есесівцями:
– В’язень просить дозволу вийти...
