Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)
– Евакуація – це так чи інакше смерть.
І товариші зрозуміли, чому Богорський заговорив зараз про це. Ріоман відкинув геть шматочок вапняку, який він, граючись, перекидав з руки в руку. Один лише Пшібула не хотів розуміти Богорського.
– Я кажу, не треба чекати, поки фашисти нас поженуть з табору. Я кажу, треба пробиватися через огорожу і бігти до американців, – знову заговорив він.
Бохов сердито засопів, інші товариші теж невдоволено загомоніли, і Богорський захитав головою:
– Не гаразд, зовсім не гаразд. Американці ще далеко. Дуже далеко. Ми повинні чекати або... будь ласка, як це сказати? – Він обернувся до товаришів, просячи допомогти йому.
– Зволікати, – підказав йому Бохов.
– Хорошо, зволікати, – озвався Богорський, вдячно посміхнувшися Бохову, і розвивав свої думки далі: – Ми повинні пильно стежити за становищем на фронтах і не спускати з ока фашистів тут, в таборі.
Вони не підуть на відкриту боротьбу з американцями, вони втечуть. І тоді настане наша година.
Пшібула, низько нахилившись уперед, сперся на руки і знову заперечив:
– Тікатимуть? А що, коли вони почнуть стріляти?
Богорський посміхнувся:
– Ну що ж! Тоді й ми теж стрілятимемо.
Пшібула гнівно випростався:
– З отих кількох пістолетів?
Та перш ніж Богорський встиг відповісти йому, у розмову втрутився Ріоман. Ніби перепрошуючи, махнув рукою і почав переконувати впертого молодого поляка:
– Ти сам кажеш, ми маємо всього кілька пістолетів. Як же ти хочеш прорватися з кількома пістолетами? Це ж просто... – Він ляснув пальцями, бо не міг зразу підібрати німецького слова, – це ж просто нонсенс.
Тепер всі навперебій почали умовляти Пшібулу, звідусіль водночас, змішуючись, лунав приглушений шепіт. Вони намагалися втовкмачити полякові, що передчасний виступ може закінчитися винищенням всього концтабору. Але всі переконливі аргументи немовби відскакували від упертого Пшібули, поміж його бровами залягла невдоволена складка.
Ван-Дален примирливо поплескав його по плечу: він повинен зрозуміти, що не можна так легковажно ставити на карту життя п’яти тисяч чоловік.
Утихомирив збуджених товаришів Бохов.
– Нема чого вам так гарячкувати, – перебив він їх суперечку. – Саме тепер нам треба мати свіжу й тверезу голову.
Він трохи випростався і, широко розставивши лікті, сперся руками об коліна.
– Послухайте, що я вам скажу: тут є ще одна справа, і я не певен, як ми повинні діяти.
Товариші уважно слухали, поки він доповідав їм про санчастину і висловлював свої сумніви.
Богорський похитав головою.
– Ну що ж, – сказав він, – вони шукають нас, вони шукають нас уже давно і досі ще не знайшли. Якщо вони нас знайдуть, тоді ми загинемо з пасткою чи без пастки – однаково, ви розумієте? Я кажу, не треба боятися. Я кажу, ми повинні завжди бути дуже обережні, і ті шістнадцять товаришів – то мають бути розумні, дуже розумні хлопці. Ви розумієте мене?
Насилу підбираючи потрібні німецькі слова, він пояснив товаришам, що для них абсолютно байдуже, пастка це чи ні. Важливо налагодити спостереження на території табору і поза його межами. Ця команда матиме доступ всюди – до есесівських команд, до військових гаражів, до транспортних частин дивізії...
Бохов перепинив його:
– Можливо, вони саме й хочуть заманити туди цю команду. А що коли заарештують одного з товаришів або навіть усіх шістнадцять? А в бункері вони катуватимуть їх доти, поки ті викажуть, кому вони мали передавати результати своїх спостережень.
– Їм досить зломити волю лише одного з них, щоб дізнатися про їх зв’язок з підпільним керівництвом.
Та Богорського важко було переконати.
– Нєт, нєт, нєт. Не керівництво, не керівництво.
І він запропонував встановити зв’язок тільки між ним і одним із санітарів.
Бохов теж затявся на своєму:
– А що, як ти попадешся?
Богорський посміхнувся:
– Тоді загине не все керівництво, а умру лише я один!
Але проти цього заперечили всі комітетчики.
Богорський розсердився. Ризик і небезпека для них існують завжди, сказав він, чи, може, це жарт – налагодити роботу розгалуженого керівництва, яке підпільно організовує інтернаціональні групи Опору і переховує зброю?
– Ми дали клятву мовчати і вмерти, коли буде треба, і я хочу бути вірним цій клятві, – сказав він.
– Ні, ти не підходиш для цього завдання, – заперечив Бохов.
– Хто ж це зробить, як не ми? – спитав Богорський.
– Є такий, – відказав Бохов і ознайомив товаришів з пропозицією Кремера, яка йому самому подобалася дедалі дужче.
Усі члени комітету схвалили цю пропозицію, найбільше приваблювало їх те, що не треба було встановлювати ніяких нових зв’язків: Бохов і так мав постійний контакт із старостою табору. Богорський теж відмовився від свого плану. Він підняв угору руки і лагідно посміхнувся:
– Ну, як то кажуть, я дав себе умовити...
Нарада тривала не більш як півгодини, і скоро всі товариші поодинці й непомітно вийшли з підвалу. Вони порозходилися по своїх бараках...
Коли Бохов зайшов до Кремера, той саме збирався йти де ревіра: санчастина мала бути утворена із в’язнів-санітарів. Їм не треба було багато слів, щоб зрозуміти один одного. Бохов повідомив Кремера, що товариші згодні з його пропозицією. Він підтримуватиме зв’язок із санчастиною. Вони намітили, кого саме із санітарів слід вибрати. Це повинні бути надійні й випробувані хлопці...
Трохи згодом Кремер подався до ревіра.
В довгому коридорі перед дверима амбулаторії товпилася ціла юрба змучених, хворих в’язнів.
Кремер насилу проштовхався крізь юрбу і увійшов до амбулаторії. Тут ішла напружена робота.
Час від часу хворих впускали всередину, щоразу по десять чоловік. Кислий запах іхтіолу і сморід від гниючих ран так отруювали повітря, що незвикла людина одразу ж починала задихатися.
Приймали хворих в’язні-санітари в зношених білих халатах. Працювали вони мовчки і вправно. Швидкими звичними рухами зривали з рук і ніг забруднені й подерті паперові бинти, прочищали гнійні, запалені рани, оточені чорною кірочкою загуслої іхтіолової мазі. Дерев’яним шпателем густо намазували на рану свіжий шар іхтіолу. Швидко й спритно накладали нову пов’язку, схожу на паперову обгортку навколо квіткового вазона. І все це тихо, майже без слів.
Треба було поспішати, щоб ефективніше використати короткий проміжок часу між вечірньою перевіркою і свистком старости. Злегка стусонувши пацієнта трохи нижче спини, санітар відштовхував його від себе.
– Готово! Хто далі?
Цей новенький пацієнт уже встиг спустити штани і тепер з німим благанням показував санітарові синьочорні плями екземи на кістлявому стегні. Санітар нашвидку оглянув його, і, підтримуючи руками сповзаючі штани, він пошкутильгав до тих, що чекали своєї черги біля операційного стола.
Оперував Еріх Кен, старший санітар, комуніст і колишній актор. У нього не було часу дивитися на хворого, який лежав перед ним на операційному столі – грубому дерев’яному помості з чорною клейончатою подушкою. Кен бачив лише нариви, гулі, виразки, і поки його помічники одягали хворому ефірну маску, він уже робив поздовжній і поперечний розріз, і його скальпель зі скреготом вгризався в хворе м’ясо, в гнійні нариви. Обома великими пальцями він витискував з нарива гній і очищав рану. Його помічник стояв уже напоготові з іхтіоловою маззю і паперовим бинтом і швидко накладав пов’язку.
Другий санітар садовив оперованого і двома досить таки міцненькими ляпасами у праву і ліву щоку приводив його до пам’яті. (Не ображайся, друже, ми не маємо часу чекати, поки ти сам опритомнієш).
Приведений так раптово до пам’яті хворий, – в голові у нього ще паморочилося і все немов кружляло перед очима, – сповзав зі стола і, заточуючись, нічого не тямлячи, плентався до лави під стіною. Тут він міг спокійно посидіти якийсь час разом з іншими пацієнтами, що теж пройшли вже через такі самі процедури, міг чекати, поки пройде це запаморочення.
Ніхто не цікавився ними. Лише час від часу хто-небудь із санітарів зганяв їх з лави.
– Ну, друже, ти вже прочумався? Іди собі; йди, звільняй місце...
З болем дивився на все це Кремер.
Охоче й покірно лягали на стіл хворі. Жадібно вдихали вони наркоз. Все залежало від того, хто кого випередить: наркоз – скальпель чи навпаки... дев’ятнадцять... двадцять... двадцять од... дехто скрикував від болю – скальпель на цей раз виявився швидшим...
Коли увійшов Кремер, Кен злегка кивнув йому головою і одразу ніби забув про його присутність, хоч знав, що староста хоче з ним поговорити.
Прооперувавши ще трьох хворих, Кен, нарешті, закінчив свою роботу. Разом з Кремером вийшов у сусідню кімнату і почав мити руки.
Кремер, все ще під сильним враженням того, що допіру побачив, зауважив:
– Як тільки це в тебе виходить...
Витерши насухо руки, Кен сів поруч з Кремером на лаву і посміхнувся:
– Ото ж то й воно, як виходить, кажеш...
Тяжко заслабнувши на шлунок, сам Кен кілька років тому потрапив до ревіра. Санітарам пощастило виходити його – і там він відтоді й залишився. Згодом він засвоїв багато медичних знань, а що справжнього лікаря в таборі не було, то він почав навіть сам оперувати хворих.
Тепер він оперував, як справжній хірург.
– Ото ж то й є, як виходить...
В тому, як він вимовив ці слова, почувалася гордість.
В операційній він бував скупий на слова і зосереджений, зате після закінчення тяжкої роботи почував себе вільно й невимушено. Цей худорлявий сорокарічний чоловік не раз розважав друзів з ревіра своїми театральними спогадами, – а це джерело було у нього невичерпне, – і в палаті, переповненій тяжкохворими, завдяки своїй сильній і життєрадісній вдачі він вдихав волю до життя в серця, де жевріла остання іскорка, ладна от-от згаснути.
– Ну, хлопче, скоро знову станеш на ноги, – підбадьорював він хворого, підходячи до його ліжка.– От бачиш, я ж тобі завжди казав, не такий страшний чорт, як його малюють.
А тепер він сидів біля Кремера, серйозний і замислений.
– Так, так, – кивнув він, коли Кремер розповів йому, чого завітав до нього, – почалося з «блискавичної війни», а закінчується арештантською санчастиною. Спочатку звитяжні фанфари, а потім сирени повітряних тривог...
Він підвівся і повісив на гвіздок рушник.
– Німецький народе, яка ти, по суті, худоба! Спочатку затемнюєш собі мозок, а потім – вікна...
Він гірко засміявся.
Раптом він рвучко повернувся до Кремера, його сірі очі спалахнули.
– Без всякої охорони, якщо не рахувати зовнішніх постів? Чоловіче добрий, та це ж...
– Про це я й хочу з тобою поговорити, – відказав Кремер.
Кен зацікавлено сів поруч нього, і вони довго розмовляли між собою, аж поки Кремеру треба було залишати ревір, щоб дати сигнал до сну. Шістнадцять санітарів для санчастини було відібрано.
– Не кажи їм про це поки що нічого, – порадив Кремер, – Я сам поговорю з ними.
***
Другого ранку Піппіг приніс із контори список в’язнів, що мали вирушити з транспортом. Обличчя Піппіга було стурбоване, коли він передавав список Гефелю. Той мовчки взяв з його рук папір. Ніби чорний кіт перебіг між ними, відколи вони сховали у себе дитину. Колишні дружні взаємини порушились.
Гефель, завжди такий привітний, став дуже скупий на слова, особливо коли йшлося про дитину. Піппіг кілька разів пробував переконати Гефеля, що хлопчика можна залишити в них, але той лишався невблаганним. Раніше, якщо вони часом і розходилися в своїх думках, то завжди скоро знаходили спільну мову. Звичайно в таких випадках один з них схилявся перед розумнішим рішенням другого. У випадку ж з дитиною Піппіг ніяк не міг зрозуміти друга, бо йому тут все здавалося зовсім простим.
Фронт з кожним днем дедалі більше наближався до табору. Так чи інакше все це мало скоро скінчитися. Одне з двох: незабаром усі вони будуть вільні чи загинуть. Ніякої іншої можливості, крім цих двох, не існувало.
Що ж могло бути простіше, ніж те, щоб заховати тут дитину до того вже недалекого часу, коли одна з шальок терезів перетягне на ту чи іншу сторону? Дитина разом з ними або діждеться волі, або загине.
І, виходячи з цих простих міркувань, Піппіг ніяк не міг зрозуміти, чому Гефель так твердо вирішив неодмінно вирядити дитину з табору? Невже він боїться?
Гефель шпурнув список на стіл...
– Приготуй речі. Коли ми в обід видаватимемо їх, ти покличеш поляка і передаси йому чемодан, – сухо сказав він.
Піппіг засунув руки глибоко в кишені штанів і примружив очі.
– Порожній чемодан, звичайно?– В цьому запитанні звучав виклик.
Гефель гостро глянув згори в обличчя низенького Піппіга.
– Ні! – коротко відповів він і хотів був уже йти.
Та Піппіг затримав його, схопивши за руку.
– Дитина залишиться тут!
Гефель обернувся.
– Не ти це вирішуєш!
– І не ти також, – відпарирував Піппіг.
Вони міряли один одного холодними поглядами, в обох піднімалася однакова хвиля гніву й протесту.
– Ти боїшся?– примирливо спитав Піппіг.
Гефель зневажливо відвернувся.
– Не мели дурниць!
Піппіг знову схопив його за руку, промовив прохально:
– Залиш дитину тут, Андре. Не турбуйся ні про що, я беру на себе всю відповідальність.
Гефель сухо розсміявся.
– Відповідальність? А коли все розкриється, кого вони візьмуть за барки? Тебе чи мене? Мене, капо! Годі базікати, дитина не залишиться тут.
Він різко повернувся і попрямував до контори.
Піппіг провів його сумним поглядом. Тепер для нього було цілком ясно: Гефель просто боїться! І Піппіг відчув, як з глибини його серця піднімається хвиля обурення й презирства.
«Ну що ж, гаразд, коли він боїться і не хоче ризикувати, я сам подбаю про те, щоб надійно сховати дитину, – подумав Піппіг.– Хлопчика не можна лишати на складі. Треба сховати його десь в іншому місці, і Гефель заспокоїться».
Піппіг стурбовано засопів.
Але куди ж подіти дитину? Він не міг так зразу нічого придумати, однак це не змінило його рішення.
Піппіг хотів порадитися з Кропінським. Разом вони неодмінно що-небудь придумають.
Нелегко було для Гефеля так суворо поводитися з добрим Піппігом, і, до того ж, він чудово знав, що той зараз думає про нього. Одне лише слово – і Піппіг зрозумів би все. Але Гефель не мав права вимовити це слово...
Трохи згодом прийшов Кремер. Він відізвав Гефеля в куток складу.
– Після обіду вирушає транспорт.
Гефель кивнув:
– У мене вже є список.
– Щось трапилось? – допитувався Кремер.
Гефель, уникаючи Кремерового погляду, дивився кудись у вікно.
– А що повинно було трапитись? – відказав він, знизавши плечима.
– Дитину, само собою зрозуміло, ти передаси полякові.
Кремер відчув гіркоту у відповіді Гефеля, і йому захотілося сказати товаришеві добре слово.
– Я ж не якийсь недолюдок, Андре, але зрозумій сам...
– А хіба я не розумію? – майже вороже озвався Г ефель.
Кремер не хотів, щоб дійшло до сварки, і вирішив бути твердим, хоч і в самого краялося серце. Тим-то він тільки мовчки кивнув, подав Гефелю руку і примирливо промовив:
– Я більше не втручатимусь у цю справу, щоб ти знав. Полишаю все на тебе.
І він вийшов.
Гефель похмуро глянув йому вслід. Полишили все на нього. Стомленими кроками пройшов він у темний куток.
Хлопчик сидів на своїй постельці і бавився «кольоровими малюнками» – старою колодою карт, яку приніс йому Кропінський.
Кропінський, який присів навпочіпки біля малого, з вдячністю звів очі на Гефеля. Той зсунув шапку на потилицю і провів рукою по чолу.
Хлопчик уже звик до Гефеля, він посміхнувся, побачивши його. Та Гефель лишався на диво серйозним.
Погляд його сковзнув поверх дитячої голівки, і він звернувся до Кропінського голосом, який йому самому здався чужим:
– Ти віднесеш дитину назад до поляка.
Кропінський, здавалося, не зрозумів, чого від нього хочуть, і Гефель суворо додав:
– Він вирушає сьогодні разом з транспортом.
Кропінський поволі підвівся.
– З транспортом?
Гефелю до болю хотілося якнайшвидше покінчити з цією справою. Зненацька він грубо накинувся на Кропінського:
– Хіба це щось особливе?
Кропінський машинально похитав головою. Справді, в цьому не було нічого особливого. Але чому Гефель такий лихий до нього?
– Куди транспорт? – спитав Кропінський.
Обличчя Гефеля ще більше спохмурніло, і він так само різко відповів:
– Не знаю. Роби, що я тобі кажу.
Очі Кропінського розширились від страху. Здавалося, слово протесту ось-ось зірветься з його уст, але він промовчав і лише дивився в похмуре обличчя Гефеля з боязкою покірливою усмішкою.
Гефель боявся, що не витримає довше, і нагримав на Кропінського:
– Бери дитину, поки не прийшов Цвейлінг і... і...
Кропінський мовчки нахилився, обережно забрав «кольорові малюнки» з рученят малого, старанно поскладав карти докупи і взяв хлопчика на руки.
Коли він уже хотів був іти, Гефель погладив рукою м’яке волоссячко хлопчика.
Обличчя Кропінського засвітилося надією, він підбадьорливо кивнув Гефелю, голос його звучав тихо й благально:
– Подивись на це крихітне малятко, – лагідно сказав він. – У нього такі гарні очі і такий малесенький носик, і вушка, і зовсім манюні рученятка... Все це ще таке маленьке-маленьке...
Гефель відчув, як гарячий клубок підступив йому раптом до горла, і серце стиснулось, рука його ніжно сковзнула по голівці хлопчика і впала, так, ніби він побачив щось доти приховане на обличчі дитини.
– Так, так, маленька єврейська дитина з Польщі...
Кропінський, враз пожвавішавши, похитав головою:
– Що значить «дитина з Польщі»! Діти однакові скрізь, в усьому світі. Дітей треба берегти й любити...
Гефель не витримав і вибухнув лайкою:
– Чорт його бери! Я ж не можу нічого зробити! Кремер наказав... він вимагає, я мушу...
Кропінський не дав йому договорити, очі його заблищали:
– А ти не слухай Кремера. Кремер жорстокий. Ти дивись на Червону Армію. Вони підходять все ближче, ближче, і американці теж. Все ближче. Ну що ж тут такого? Ще кілька тижнів, фашисти втечуть, і ми – вільні... і дитина теж.
Гефель так міцно стиснув губи, що вони аж побіліли. Він нерухомо втупився в якусь невидиму точку перед собою і завмер на місці, немов заціпенівши. Нарешті опам’ятався і зробив рукою такий жест, неначе хотів відмахнутися від набридливих думок, що роєм обсіли його голову.
– Я все обдумав, – промовив він раптом зовсім іншим тоном, – не віднось зараз маля до поляка. Що він з ним робитиме? Коли виряджають транспорт, завжди все йде шкереберть. Почекай до полудня.
Кропінський зітхнув з полегкістю.
***
А тимчасом Кремер попрямував до ревіра, де в одному з бараків уже чекали його шістнадцять санітарів, відібраних для санчастини. Вони ще не знали, з якою метою їх зібрали, це мав сказати їм Кремер, який поспішно увійшов до барака.
Кремер почав без зайвих слів:
– Товариші, з сьогоднішнього дня ви – санчастина.
Санітари зацікавлено оточили його. Він знав їх усіх, це були молоді, сміливі й надійні хлопці, що не один рік просиділи вже в таборі.
– А що це таке – санчастина?
Кремер кількома скупими словами пояснив, у чому полягатимуть їхні обов’язки. В разі повітряного нальоту на табір вони будуть використані як допоміжний санітарний персонал, підкріплення есесівських частин.
– Нам, певно, доведеться міняти на них мокрі штани, – саркастично зауважив один з санітарів.
Інші голосно засміялися, а потім почали зацікавлено прислухатися, особливо коли Кремер сказав, що їм видадуть стальні каски, протигази і санітарні ящики і що біля них не буде ніякої охорони, крім зовнішніх постів...
– Хлопці, хлопці! – враз загомоніли, перебиваючи один одного, санітари.– Такого ж іще не бувало.
Кремер міцно стулив губи і ствердно кивнув головою.
– Запахло кінцем, – промовив він.
– І оті панове, там, нагорі, здається, починають нервуватися, га? – спитав один з санітарів.
Кремер знову лише мовчки кивнув.
– Я не буду вам багато говорити, ви самі зорієнтуєтесь на місці.
Він по черзі уважно глянув на кожного з своїх слухачів і вів далі:
– Ми вибрали вас, а не ті панове нагорі. Для них ви ніщо інше, як санітарна частина, ясно?
Він зробив паузу. Всі шістнадцять одразу ж збагнули, що тут ідеться про щось особливе, і коли Кремер заговорив знову, ще більше притишивши голос і з притиском вимовляючи кожне слово, вони зрозуміли все.
– Пильнуйте як слід, роздивляйтесь навколо, куди б ви не пішли. Про все, що помітите, повідомляйте Еріха Кена, він буде у вас за старшого. Я вже з ним домовився.
Кен, на знак згоди, мовчки кивнув головою.
– Слухайте уважно, що я вам скажу! – Кремер звертався до всіх присутніх, – Найсуворіша дисципліна, абсолютне мовчання! Щоб комар носа не підточив. Ви мене зрозуміли?
Він мовчки розглядав цих шістнадцятеро хлопців. Всі вони добре знали Кремера і більш ні про що не розпитували: завдання було для них ясне.
Кремер провів їх до воріт.
Рейнебот прийняв їх, задоволено усміхаючись. Він вийшов з кабінету, став перед ними і неквапливо, самовдоволено почав стягати з рук жовті рукавички з свинячої шкіри. Пружними кроками підійшов до вишикуваної шеренги. В’язні стояли струнко, і жоден мускул на їхніх обличчях не здригався.
Усмішка Рейнебота стала ще зловтішнішою.
– Ви, мабуть, вибрали кращих?– сказав він, звертаючись до Кремера.
– Так точно, рапортфюрер, найкращих, – сміливо відповів Кремер.
Запитання і відповідь були неприховано двозначні.
– Сподіваюсь, ви попередили своїх товаришів, що чекає весь табір, якщо один з них спробує утекти.
– Так точно, рапортфюрер, в’язні дістали від мене всі потрібні інструкції.
– Чудесно! – відказав Рейнебот з тією ж підкресленою двозначністю.– А хто ж тут серед них старший?
Кен ступив крок наперед:
– Я!
– Ага! – Рейнебот заклав великий палець за борт елегантного плаща і зробив пальцями такий рух, ніби награвав на піаніно.
– Кен! Звичайно. Без Кена не обійдеться.
Кремер узяв Кена під захист:
– Він же старший санітар у ревірі.
– Ага, – повторив Рейнебот, – он воно що.
Коротко кивнувши головою, він дав Кремеру знак,
що той може бути вільний, і відпустив санітарів.
***
Двоє чоловіків у кутку речового складу і гадки не мали, що вже досить довгий час у них є таємний слухач – Цвейлінг.
Цвейлінг прийшов до складу несподівано. Піппіг стояв у проході поміж мішками з одежею, уважно спостерігаючи, що діється у кутку, і не помітив його. Увійшовши, Цвейлінг одразу ж з поведінки Піппіга здогадався, що на складі трапилось щось незвичайне.
Він потихеньку підійшов до Піппіга і спроквола промовив:
– На що це ти там витріщився?
Піппіг враз обернувся і злякано глянув на роззявлений рот Цвейлінга. Шарфюрер ледь помітно посміхнувся і підступно пробурмотів:
– А тепер постій-но трохи тихенько.
– Пане гауптшарфюрер...
– Замовкни!
Цвейлінг люто зашипів на Піппіга, навшпиньках підкрався до потаємного сховища і тут, біля гори мішків, спинився прислухаючись.
Гефель і Кропінський, які саме вийшли з кутка і загороджували прохід купою мішків, не бачили його. Лише повернувшись, вони зненацька помітили перед собою шарфюрера.
Кров на мить застигла в жилах Гефеля, серце його немов хто стиснув крижаною рукою. Але він одразу опанував себе. Наче нічого й не сталося, він показав Кропінському на купу мішків і спокійнісінько сказав:
– А потім ти поскладаєш речі ось тут.
Цвейлінг удав, що нічого не помітив.
– Ви, мабуть, перекладали тут мішки?
– Так точно, гауптшарфюрер, щоб не завелася міль,
Кропінський, не втрачаючи самовладання, ніби ненароком, загородив прохід ще одною купою мішків.
Але Цвейлінг швидко підійшов до нього, стусонув його коліном нижче спини і відкинув геть мішки. Тут же, поряд, не тямлячи себе від страху, стояв Піппіг і дивився, як Цвейлінг зник у кутку.
Гефель і Кропінський злякано перезирнулися.
Коли Цвейлінг показався в схованці, дитина, побачивши есесівця, мерщій заповзла в куток і скрутилася клубочком.
В цю мить підійшов і Гефель.
Рот Цвейлінга скривився у дурнуватій усмішці, по обличчю віялом поповзли зморшки.
– Ну, ясно, тут таки завелася міль... – лукаво сказав він.
В цій незвичній привітності есесівця було щось загрозливе. Гефель вирішив піти навпростець і схопити небезпеку за горло. Тут могли якоюсь мірою врятувати становище лише мужність і беззастережна відвертість.
– Гауптшарфюрер...—почав Гефель.
– Що?
– Я хотів вам пояснити...
– Ну, ясно, ви й мусите це зробити.– Цвейлінг носком чобота показав на дитину.– Принесіть-но цю міль до мене.
Кропінський схопив дитину і пішов за ними до кабінету шарфюрера. Гефель, узявши у нього з рук маля, спустив його на підлогу, і воно одразу ж злякано забилося в куток.
Цвейлінг махнув рукою, ніби вимітав щось із кімнати. Це означало, що Кропінський повинен вийти геть.
Та тільки-но Цвейлінг, лишившись віч-на-віч з Гефелем, встиг сісти за свій письмовий стіл, як біля воріт голосно завила сирена, – вона вила моторошно й пронизливо, немов хижий звір. Цвейлінг глянув у вікно, і Гефель скористався з нагоди, щоб відвернути його думки в інший бік.
– Повітряна тривога, гауптшарфюрер. Хіба ви не спуститеся в бомбосховище?
Цвейлінг вищирив зуби: здавалося, він хотів посміхнутися. Лише коли сирена замовкла на низьких гортанних тонах, він відповів:
– Ні, на цей раз я лишуся тут разом з вами.
Він закурив сигарету, затягнувся і втупився прямо перед собою нерухомим поглядом. Рот у нього був, як завжди, напівроззявлений. Здавалося, він щось обмірковував.
Гефель пильно й недовірливо стежив за кожним рухом Цвейлінга, готовий до найгіршого. Нарешті Цвейлінг звів очі на Гефеля, ніби обмацуючи його своїм поглядом.
– Учора вони налітали на Ерфурт, – раптом сказав Цвейлінг.
Гефель мовчав, не розуміючи, що той хоче цим сказати.
Цвейлінг, висолопивши кінчик язика і поклавши його на випнуту нижню губу, уважно розглядав в’язня, який нерухомо стояв перед ним, і після короткої паузи промовив:
– Власне кажучи, я завжди добре ставився до вас...
Він примружив очі і пильно подивився на Гефеля крізь вузькі щілинки, чекаючи на відповідь. Проте Гефель уперто мовчав, не догадуючись, куди хилить Цвейлінг.
Цвейлінг підвівся, спроквола почвалав у куток, куди забилася дитина. Порожніми очима дивився він якусь мить на це живе маленьке створіння, потім обережно торкнув його носком чобота. Дитина швидко відповзла від чобота.
Напруження Гефеля дійшло крайньої межі.
За скляними дверима, біля довгого стола, стояли Кропінський і Піппіг. Вони ніби старанно готували речі для транспорту, проте вся їхня увага була прикута до того, що діялося там, у кабінеті Цвейлінга. Вони чекали бурхливої сцени і були дуже здивовані, що в кабінеті все так тихо. Раптом вони помітили, як Цвейлінг наблизився до Гефеля і, здається, щось привітно сказав йому. Що б це мало означати?..
І справді, Цвейлінг з широкою усмішкою підійшов до Гефеля.
– Якщо я тільки захочу, – сказав він, – якщо я захочу, то вже цього ж вечора ви сидітимете в бункері...
Він привітно закліпав очима, чекаючи, як реагуватиме на його слова Гефель.
Кропінський і Піппіг бачили, як Цвейлінг, вищиривши зуби, провів вказівним пальцем поперек горла.
– Еге, кепські наші справи, – злякано прошепотів Піппіг.
Обличчя Гефеля лишилося таким же спокійним. Він нерухомо стояв перед Цвейлінгом, однак в голові його вихором кружляли думки. Цей есесівець чогось хоче від нього.
Раптом Цвейлінг підвів голову, прислухаючись. Приглушене гудіння літаків зараз чути було якраз над складом. Кілька хвилин він напружено вслухався в це загрозливе гудіння, потім знову глянув на Гефеля. Вони мовчки дивилися один одному в очі, і кожен думав про своє. На тупому обличчі Цвейлінга важко було щось прочитати; він раз у раз кліпав очима і лише це показувало, що за його низьким лобом ворушаться якісь думки.
– Але я цього не хочу...– закінчив він після довгої паузи.
– Якби я тільки знав, що він думає з ним зробити, – схвильовано прошепотів Піппіг.
Кропінський так само тихо й схвильовано відповів:
– Він пошле його у бункер?
А Гефелю раптом вся кров кинулася в голову. Він збагнув смисл дивної поведінки Цвейлінга. Його здивування було таке сильне, що він одразу неспроможний був що-небудь відказати.
Цвейлінг помітив, що Гефель зрозумів його. Злякавшись своєї власної сміливості, він одвернувся від Гефеля, знову сів за письмовий стіл і почав навіщось поратися в шухляді.
Допитливий погляд Гефеля трохи збентежив шарфюрера, проте вороття вже не було. Всі його карти були розкриті.
І він промовив ще приязніше:
– Якщо дитина залишиться у нас, – вона буде в безпеці...
Ну ось, це було сказано вже зовсім недвозначно. І самовладання зрадило Гефеля. Все, що гнітило його досі, одним ударом було відкинуто кудись далеко, і він бачив лише можливість сховати цю бідолашну дитину в безпечному місці. Він зробив швидкий крок до Цвейлінга. Але есесівця раптом пойняв страх. Він насварився на Гефеля вказівним пальцем і закричав:
– Якщо вас спіймають, то відповідатимете ви, а не я! Ви мене зрозуміли?
Забувши про всяку обережність, Гефель відповів:
– Я зрозумів вас навіть дуже добре.
Цвейлінг, побоюючись, що він зайшов уже надто далеко, насилу взяв себе в руки, знову прибравши начальницького вигляду. Він суворо кивнув головою в бік дитини:
– Геть з цим!
Гефель взяв дитину на руки і хотів був вийти з кабінету. Та коли він уже підійшов до дверей, Цвейлінг знову покликав його:
– Гефель!
Вони мовчки міряли один одного оцінюючим поглядом, потім Цвейлінг примружив очі:
– Ви ж хочете вийти звідси живим, га?
Коротка пауза: вони, вичікуючи, дивилися один на одного. Нарешті Гефель відповів:
– Так само, як і ви, гауптшарфюрер.
І він швидкими кроками вийшов з кабінету.
Коли Гефель підійшов до стола, Піппіг одразу помітив, який він збуджений, І не став ні про що розпитувати.
Гефель зробив над собою зусилля, щоб заспокоїтись.
– Віднеси його знову в куток, – сказав він Кропінському і передав йому хлопчика.
Кропінський хотів щось спитати, але Піппіг зашипів на нього:
– Забирай же його, швидше!
Кропінський міцно пригорнув до себе дитину і поспішив до сховища.
Катастрофа, якої вони так боялися, не вибухнула, вона несподівано переросла в нову і в дану хвилину ще незбагненну ситуацію. Гефель неспроможний був дати зараз якісь пояснення, та Піппіг і не потребував їх. В його погляді, яким він дивився на Гефеля, ясно можна було прочитати, що він і так розуміє все, що трапилося в кабінеті Цвейлінга.
Вони не обмінялися жодним словом.
Гефель стомлено повернувся і важкими кроками, так наче хтось підштовхував його, пішов до контори. Піппіг лишився на місці.
***
Стоячи біля дверей, Цвейлінг злими, сповненими ненависті очима спостерігав те, що діялося в сусідньому приміщенні. Ось він і став їхнім співучасником! Його душило бажання накинутися на них з брутальною лайкою, щоб за звичним відчуттям своєї сили приховати страх.
Та раптом він злякано здригнувся: вдалині зовсім виразно почулося дзижчання снарядів і гуркіт вибухів, – раз по раз. Роззявивши з переляку рота, він тупо вирячив очі й прислухався. Потім нервово потер щоки, так, ніби вони були вкриті жорсткою щетиною.
