Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)
– Найгірше в цій справі те, що доводиться триматися осторонь, сидіти згорнувши руки...
Кремер випнув нижню губу:
– А чому ж це сидіти згорнувши руки? А чого б нам не спробувати визволити обох товаришів із бункера?
Бохов засміявся, наче почув веселий жарт.
– Я вже зробив дещо...
Посмішка Бохова так і застигла на його губах.
– Та ти збожеволів?
– Ні, – сухо відповів Кремер. – А я сподівався, що ти погодишся зо мною.
І він розповів йому все, про що вони говорили з Шюппом.
– Шюпп уже напевно домовився досі з Піппігом. А Піппіг хлопець дуже спритний. Він неодмінно знайде слабку струнку у Цвейлінга і зуміє приперти його до стінки. Невже ж ми повинні так і пропустити цю нагоду, не спробувавши щастя?
– Що ж буде далі?– процідив Бохов крізь зуби і затулив обличчя руками.
Похитуючи головою, дивився Кремер на змученого і знервованого до краю Бохова.
– А я завжди казав собі: Бохов – це гранітна скеля, його ніщо не зможе вивести з рівноваги. Подивіться-но ви тепер на цю скелю...
Бохов і не ворухнувся: йому було так приємно хоч на мить сховатися від усього, затулившись власними руками. Минуло досить багато часу, поки він опустив руки і кивнув головою Кремеру. Стомлена усмішка промайнула на його обличчі.
– Твоя правда, Вальтер, зараз не можна втрачати розум, – Він збирався вже йти, але спинився:
– А з цим Цвейлінгом... гаразд, спробуємо використати й цю нагоду...
І Бохов вийшов з кімнати.
З глибоким співчуттям дивився Кремер йому вслід. Як важко й стомлено опустилися у Бохова плечі...
***
В ту саму обідню пору в офіцерському казино сидів Мандрил і спостерігав, як один із в’язнів лагодить поламаний стіл в кутку залу. З тупим інтересом стежив Мандрил, як той порається біля столу; ось в’язень узяв в руки лещата, загвинтив їх, і вони міцно вгризлися в дерево. В усьому цьому не було нічого незвичайного.
Але того самого вечора, коли Мандрил сидів у казино, попиваючи шнапс, він знову пригадав ті лещата. Він раптом ніби ожив. Підійшов до поставленого в куточку стола і почав уважно розглядати залишені на ньому інструменти. Потім спробував відгвинтити лещата, але вони дуже міцно уп’ялися в дерево, і він насилу зняв їх.
В казино в цей час майже нікого не було. Кілька блокфюрерів сиділи за столиками, зацікавлено стежачи за дивною поведінкою Мандрила. В’язні-офіціанти теж крадькома стежили за кожним його рухом.
Мандрил тримав лещата в руках, за його низьким лобом, здавалося, ворушаться якісь думки. Ніхто з блокфюрерів не заговорив з цим чоловіком, що навівав на всіх таємний страх, і він мовчки повернувся до свого столика, не випускаючи з рук лещат. Його безкровні губи ледь помітно скривилися, коли він відчув спрямовані на нього звідусіль зацікавлені погляди.
Було вже досить пізно, коли Мандрил покинув казино. Хоч як багато б він випив, це ніколи не бувало помітно. Чим більше він випивав, тим прямішою бувала його хода. І хоч в голові його все затуманювалося, він ніколи не втрачав до кінця влади над собою, тільки думки снувалися ще більш мляво й повільно.
«Допитувати, аж поки вони не зізнаються в усьому».
Лещата навели його на нову думку.
Серед ночі він подався до п’ятої камери. Гефель і Кропінський, тісно притулившись один до одного, лежали на холодній підлозі; коли під стелею заблимало світло і до камери увійшов Мандрил, вони враз підвелися. Тремтячи від холоду й страху, стояли вони перед ним.
На землистосірому обличчі Мандрила важко було щось прочитати, коли він спитав Гефеля:
– Ну як, ти вже надумався?
Гефель нервово ковтнув слину. Він мовчав.
Мов спіймана в тенета пташка, тріпотів у ньому страх. Камера тонула в похмурій півтемряві.
Мандрил постояв ще якусь мить, прислухаючись до тиші, ніби сподівався дочекатися відповіді, потім штурхонув Кропінського, що стояв поруч з Гефелем, у куток камери.
А в Гефеля спитав:
– Ну, ти будеш говорити?
Гарячий клубок стояв у горлі Гефеля; він знову ковтнув слину і затаїв дух.
Кропінський стояв у кутку, щільно притулившись до стіни, неначе хотів врости в неї.
А Мандрил не квапився:
– Ну, то як? Тепер ти заговориш?
У грудях Гефеля, немов у порожньому склепі, гучно відлунював кожен звук. Йому хотілося побігти до Кропінського, сховатися біля нього. Але ноги його ніби приросли до підлоги.
– Значить, ти не хочеш говорити?
Мандрил підійшов до Гефеля і притулив йому лещата до скроні, так, як робив недавно столяр, коли порався біля столу.
– Ну, скажеш?
Очі Гефеля широко розкрилися від жаху, Мандрил захопив лещатами шкіру на його скронях, затиснув і щосили крутнув.
Пронизливий зойк вихопився з грудей Кропінського.
В скронях Гефеля пульсувала збурена кров, крик, готовий зірватися з губ, завмер у грудях.
Мандрил засунув руки в кишені і підбадьорливо ударив Гефеля коліном у живіт.
– Одне ім’я я вже знаю – це ти. Хто другий? Скажеш?
Ніби пекельний вогонь палив мозок Гефеля. Він щосили стиснув кулаки, невимовний жах засів у його горлянці, рвався назовні.
Мандрил провів кінчиком язика по губах, неквапливо витяг з кишені руки і знову покрутив лещата.
Гефель застогнав, йому здавалося, що він стоїть між двома кам’яними брилами, які ось-ось розчавлять його.
Кропінський упав на коліна. Не тямлячи себе від жаху й гнітючого почуття власного безсилля, він, ридаючи, поповз до Мандрила, але той ногою відкинув його назад у куток.
– Лежи там, падло, і не ворушись!
Гефель скористався з цієї миті, щоб зірвати з себе
лещата, що міцно вп’ялися в нього. Вони з брязкотом упали додолу. В голові шуміло й паморочилось. Перед очима попливли чорні кола. Гефель притиснув кулаки до скронь і захитався.
Знавіснівши від люті, Мандрил кинувся до нього і одним сильним ударом повалив його на підлогу. Від цього раптового стусана в голові Гефеля прояснилося.
Намагаючись уникнути ударів, що градом сипалися на нього, Гефель качався по підлозі. Ослаблений і змучений тортурами, Гефель дуже скоро зовсім знесилився. Його кат опустився над ним навколішки, міцно притиснув його руки коліньми і знову здавив його скроню лещатами.
Гефель кричав, крутив на всі боки головою, але лещата мертвою хваткою вгризлися в скроню.
Мандрил затулив здоровенною лапою рот Гефеля і міцніше здавив лещата.
Гефель захрипів; здавалося, очі його от-от вискочать із орбіт.
– Хто другий?
Кропінський затиснув кулаками рот, з невимовним жахом дивлячись на те, що робить з його товаришем і братом цей недолюдок.
– Хто другий?
Не тямлячи себе від болю, Гефель почав бити кулаками й ногами об кам’яну підлогу камери.
– Імена! Імена!..
Вони підступали до горла, ладні вирватися на волю разом з хрипінням.
– Хто другий? Скажеш?..
Коли Мандрил відпустив руку, з Гефельового рота вирвалось тихе хрипіння:
– Хррааххх...
– Хто другий?
– Хррааххх...
Це й були вони, ті імена. Гефель викрикував їх, кожне поодинці:
– Хррааххх, хррааххх!
Раптом і Кропінський почав теж кричати, він стиснув руками голову і кричав, кричав...
Кричало саме повітря в камері, стіни не могли поглинути цих диких моторошних криків, і божевілля розпростерло свої крила над бункером.
Мандрил підвівся і, широко розставивши ноги, стояв над тілом Гефеля, що билося в конвульсіях; йому рано було ще вмирати, і тому Мандрил розкрутив лещата.
Дикі крики Гефеля перейшли в глухе кволе хрипіння, змучене тіло випросталось.
Кропінський, що злякано скрутився клубочком у своєму кутку, як тільки Мандрил вийшов з камери і світло погасло, підповз до Гефеля і тремтячими руками почав обмацувати його лице й тіло, здригаючись від беззвучних ридань.
Гефель відчув, що й на цей раз життя перемогло, і смерть відступила. Ніби під ударами батога шалено билася в жилах кров, череп, здавалося, от-от лусне від болю, і думки пекли голову, мов вогнем. Уривчасте дихання з хрипом виривалося з грудей.
– ...Імена... Маріане...
Кропінський ніжно провів рукою по грудях Гефеля.
– Ти кричав, брате, весь час тільки кричав...
Гефель захрипів, не маючи сил відповісти другові.
Його свідомість раз у раз затьмарювалась, але благодатна непритомність тікала від змученого тіла.
– О боже мій, – застогнав Гефель, – о боже...
Це було понад людські сили...
***
Другого дня під час півгодинної перерви Форсте побачив електрика за ворітьми. Вони перезирнулися. Чи нахилиться Форсте, щоб зав’язати шнурки на черевиках?
А Форсте ніби й не помічав Шюппа. Він підняв високо вгору закладені за спину руки, так наче робив вільні вправи на зарядці. Коли Шюпп проходив повз нього, прямуючи до прохідної будки, він ніби ненароком поклав руку на серце.
Шюпп відрапортував вартовому про своє прибуття у табір. Він зрозумів, що хотів йому сказати Форсте. Їх знову катували, але рука на серці означала, що вони трималися мужньо.
Минуло лише два дні, але ці дні були по вінця сповнені таким напруженням, що здавалися цілими роками. Вся підпільна організація була паралізована, і в кожній окремій групі Опору звістка про цей арешт викликала якесь заціпеніння. Товариші з груп Опору уникали розмовляти між собою. Зустрівшись де-небудь на території табору, вони мовчки проходили мимо і віталися один з одним лише кинутим крадькома поглядом. Вони не повинні були признаватися, що знайомі між собою.
В повітрі носилася тривога. І те, що першого і навіть другого дня після арешту нічого не трапилось, аж ніяк не могло заспокоїти їх. У кожного з них було таке відчуття, ніби небезпека просто підступно заховалася, щоб саме в ту хвилину, коли їм здасться, що можна, нарешті, зітхнути вільніше, виповзти з своєї криївки.
ІТК пішов у ще глибше підпілля. Єдина людина, з якою Бохов зустрічався в ці два дні, був Богорський. Коли Кремер розказав йому, як тримається Гефель, Бохов вирішив, що зараз можна ризикнути зібрати членів комітету на нараду. Богорський погодився з ним, і увечері всі товариші з ІТК зібралися в підвалі під ревіром.
Вони були дуже мовчазні цього разу, мовчки вислухали всі повідомлення Бохова. Вони почули на цей раз про все, зрозуміли, який зв’язок був між усіма цими подіями. Дитина була просто зручним приводом
для Клюттіга і Рейнебота, щоб напасти на слід підпільної організації. Гефеля і Кропінського нелюдськи катували в бункері, і всі комітетники знали, що для тих двох це було страшне випробування волі. Одного' тільки не могли вони знати: того, що може трапитись завтра чи післязавтра...
Майбутнє було ніби бомба, яка могла щомиті вибухнути.
Взагалі досі на цих нарадах панував пожвавлений обмін думок, а сьогодні вони сиділи навколо недогарка свічки, що, тихо потріскуючи, догоряв перед ними, і мовчали. Цей спокій після арешту товаришів був облудним спокоєм, і вони не довіряли йому. Все те, що так болісно пережив уже Бохов, переживали тепер ці мовчазні люди, що зібралися навколо нього.
Як старанно готувалося повстання! На яку небезпеку наражалися вони, таємно проносячи у табір зброю і боєприпаси! Часом бувало, що яка-небудь відчайдушна операція висіла на тонесенькій ниточці. Про все вони подумали заздалегідь, усе передбачили. Тисячі індивідуальних перев’язочних пакетів лежали в ревірі, сховані в надійному місці. Було припасено медикаменти, виділено хірургічні інструменти. Ломи, ножиці для перерізування дротяних загорож – все було заздалегідь приготовлено.
Існував оперативний план збройного повстання. Бойові групи всіх національностей були підготовлені до цієї години, вони давно вже знали свої завдання. Концтабір був розподілений на окремі бойові сектори. Численні ударні групи мали розпочати бойові дії водночас в кількох напрямках. Польські групи Опору пробиватимуться на північ табору. Групи радянських військовополонених атакуватимуть есесівські казарми. Групи французів, чехів, голландців і німців мали завдання захопити район комендатури. Загальний удар спрямовувався в західному напрямі; мета його: встановити зв’язок з американцями, які підходили все ближче й ближче, і забезпечити успіх повстання.
Цим бойовим групам були підпорядковані спеціальні групи особливого призначення. А далі майстерно законспірована, широко розгалужена організація, невидима і невловна, яка щохвилини готова була вийти з підпілля й відкрито очолити боротьбу.
Коли настане слушна година, буде дано сигнал до виступу. Але ця година ще не настала, американці були ще далеко...
І ось тепер один з їх товаришів лежав там, нагорі, в камері бункера... Досить було одного його слова, одного-єдиного слова, вимовленого в хвилину марення чи під впливом сліпого інстинкту самозбереження, і в ту ж мить розкриються надра концтабору, виказуючи всі свої таємниці. Зброя, зброя! Перш ніж п’ятдесят тисяч в’язнів, які ні про що не підозрівають, могли б збагнути незбагненне, над концтабором пронісся б смертоносний смерч, винищуючи все і всіх...
Члени комітету сиділи мовчки й нерухомо, втупившись поглядами в хистке полум’я свічки.
Бохов говорив стримано й спокійно. Він розказав товаришам, що досі Гефель і Кропінський трималися мужньо. Вони слухали його, затаївши дух, півдесятка мозків немов злилися в один-єдиний мозок, в якому сплавилися докупи думки усіх.
Тим-то вони й не потребували слів. Але їх обличчя промовляли за них без слів.
Бохов розсердився.
– Так не годиться, товариші. Сидіти отак усім разом, похнюпивши голови! Чорт забирай! Ми повинні обміркувати, що нам робити, коли...
– Коли! Авжеж, «коли»! – пробурчав Кодічек. – Може, треба закопати зброю? – Він гірко засміявся.-^Але ж вона й так закопана. —Очі його збуджено поблискували.
– Дурниці, – прошипів Бохов, – зброя залишиться там, де вона зараз.
Він схопив великий шматок вапняку і шпурнув його геть. Очі його неспокійно блукали по кам’яній підлозі. З усього видно було, що він силкується знову взяти себе в руки. Зараз не можна було допустити, щоб дійшло до суперечки. Він примирливо махнув рукою Кодічеку, який поринув у похмуру задуму.
– Останнього разу я вам уже говорив, що вони шукають нас, – глухо сказав Бохов, – А ви сміялися з моїх слів – Гефель, правда, тоді ще не сидів у бункері, – а тепер це стає серйозним. Якщо він не витримає, якщо вони зломлять його волю...
Бохов по черзі пильно оглянув усіх своїх товаришів. Вони міцно стиснули губи. І те, про що вони думали, він невблаганно вимовив уголос:
– Якщо вони нападуть на наш слід, всіх нас чекає смерть.
Свічка тихо потріскувала.
– Ми могли б вчасно подумати про безпеку декого з нас.
Товариші насторожилися, а Бохов запропонував:
– Ми пошлемо їх з транспортом до іншого табору. Там вони загубляться...
Довго панувала мовчанка. Нарешті озвався ванДален:
– Ти ж не серйозно сказав це, Герберт?
– Ні, серйозно, – наполягав на своєму Бохов, – Гефель знає наші імена. Досить йому назвати лише одне...
Ван-Дален покірливо звів плечі:
– Ну що ж, тоді той один загине.
– А якщо він назве усіх нас?
– Тоді помремо ми всі, – просто відповів ванДален.
Пшібула неспокійно засовався на місці.
Бохов похитав головою.
– Хто хоче вирушити з транспортом? – уперто запитав він.
Пшібула ударив кулаком по коліну.
– Ти що, хочеш зробити з нас страхополохів? – Його тихе запитання пролунало немов різкий крик.
Лише після довгої паузи заговорив Бохов, і голос його звучав на диво спокійно:
– Мій обов’язок, товариші, поставити вам таке запитання. – І він опустив додолу очі. – Я винен утому, що дійшло до цього.
Товариші ніколи не чули, щоб він говорив таким тоном, і всі здивовано глянули на нього. Бохов міцно стиснув губи.
– Я залишив Гефеля самого, – ще тихше провадив він далі. – Я повинен був сам подбати про нього і про дитину. Але я не зробив цього.
Це було признання в своїй провині.
Один лише Богорський зрозумів, що хотів Бохов сказати цими словами, але він промовчав.
Ріоман кашлянув.
– Non, camerade[20] Герберт, – лагідно промовив він, – це помилка, а не провина.
Бохов звів очі на француза.
– З помилки виростає провина, – похмуро відповів він.
Кодічек, не стримавши себе, прошипів крізь зуби:
– Хай буде проклятий цей Гефель разом з дитиною!
Пшібула схопився на рівні ноги.
– Вони разом сидять у бункері, Гефель і польський товариш, – приглушено закричав він, – а ти проклинаєш їх? Вони захищали, німець і поляк, маленьку польську дитину, а ти кажеш – хай вони будуть прокляті?! Прокляття на твою голову!
Його губи затремтіли й побіліли. Нестримна лють палала в очах. Ван-Дален міцно схопив Пшібулу за руку. Молодий поляк відштовхнув від себе руку голландця, очі його вороже поблискували.
І тоді сталося несподіване: Богорський почав сміятися про себе, весь здригаючись від тихого сміху. Цей сміх прозвучав таким різким дисонансом до загального збудження, іцо всі злякано втупилися в росіянина. А той простягнув до них руки, долонями догори, і вигукнув з гіркою посмішкою:
– Справді, які ж бо ми веселі люди!
Він хотів сказати «кумедні» люди, а сказав «веселі», бо не знайшов потрібного, німецького слова.
Але раптом його поведінка різко змінилася. Обличчя спохмурніло, очі примружились. Він змахнув руками над головою, стиснувши кулаки.
– Але ж ми не просто веселі люди, ми – комуністи! – З уст його зірвалася російська лайка, і він накинувся на товаришів, сердито вигукуючи щось своєю рідною мовою. А що ніхто не розумів по-російськи, то він враз спинився, урвавши на півслові лайку, і одразу ж перейшов на калічену німецьку мову.
– Докори, звинувачення, прокляття на голову дитини і товаришів! Хіба так повинні поводитися комуністи перед лицем небезпеки? Ми не повинні розгублюватися ні за яких обставин. Хіба не більше личить комуністам самим стати господарями становища? – Богорський замовк. Його гнів поволі вщухав, і він заговорив спокійніше. – Ну, гаразд, хорошо. Десь у таборі захована маленька дитина, і це сплутало всі наші карти.
– А де ж, власне, сховали цю дитину? – поцікавився Пшібула.
Богорський заспокійливо підняв руку.
– Не турбуйтесь, товариші, – швидко промовив він. – Дитина в шістдесят першому бараці маленького табору, вона схована в надійному місці.
Він обвів поглядом товаришів.
– По суті, це вже наша спільна дитина, раз через неї двоє товаришів потрапило до бункера... І хіба не обов’язок комітету взяти дитину під свій захист? – Раптом Богорський посміхнувся: – Тепер було б значно важливіше подбати про їжу для маляти, – При цьому він лукаво підморгнув Ріоману.
І Ріоман одразу ж зрозумів його, засміявся і кивнув головою. Богорський і собі посміхнувся.
– Хорошо! А хто це – хлопчик чи дівчинка?
Бохов, до якого він звернувся з цим запитанням,
непривітно відказав:
– Не знаю.
Богорський в комічному здивуванні розвів руками і вигукнув:
– Ай-я-яй! У нас є дитина, а ми навіть не знаємо, хлопчик це чи дівчинка...
Це викликало загальний сміх, похнюплені голови підвелися.
У Богорського полегшало на душі.
Товариші ожили і жваво заговорили між собою. Чи можна допомогти чим-небудь Гефелю і Кропінському?
Виникали різні відчайдушні плани: один пропонував силоміць звільнити заарештованих, другий заговорив про повстання, але всі ці плани було відкинуто. Зрештою, зійшлися на тому, що визволити Гефеля і Кропінського із Мандрилових пазурів неможливо.
А тимчасом Бохов скоро зрозумів: дивна поведінка Богорського пояснювалася тим, що він намагався подолати загальну пригніченість; адже й він сам, Бохов, на якийсь час став її жертвою. Його невдоволення
швидко розвіялося; відговорюючи товаришів від їхніх відчайдушних планів, він потроху заспокоювався.
Існує лише один шлях до порятунку, до того ж, не дуже надійний, пояснив він і почав розвивати обговорений з Кремером план використати для цієї мети І4вейліига. Це був дуже ризикований крок. Але хіба лишалася для них можливість вибору?
Члени комітету схвалили цей план. Але тривога не вщухала. Навпаки, вона дедалі посилювалась. Що їм робити, як Гефель не витримає?..
Богорський враз припинив марні балачки. Тут уже нічого не вдієш, анічогісінько, різко повторив він. Чи, може, хто-небудь хоче вирушити з транспортом?..
Та якщо у відповідь на таке ж запитання Бохова товариші збентежено мовчали, то тепер вони невдоволено загомоніли. Ніхто з них не бажав покидати табір, всі хотіли лишитися на своїх постах.
– Хорошо! – Богорський кивнув.
Він і сам не вірив, що Бохов зробив цю пропозицію серйозно, просто той почував себе винним перед товаришами. Проте загальна пригніченість була переможена. І якщо навіть сьогоднішня нарада не матиме ніяких інших результатів, крім цього, і то вже це можна вважати великою перемогою. Насамперед треба було подолати страх, бо це їхній найнебезпечніший ворог.
– Я теж, товариші, боюся, – сказав Богорський, – але ж ми повинні також мати й довіру. До цього часу Гефель стійко витримав усі тортури! Хто ж дає нам право сумніватися в ньому? Чи цим самим ми не починаємо сумніватися в самих собі? Небезпека не у Гефелі і його братові-поляку, вона в фашистах. Червона Армія все далі заганяє фашистів назад на територію Німеччини, починаючи від Кюстріна й Данціга, аж до Бреслау. А другий фронт просунувся вже аж до Франкфурта.
І Богорський зробив такий жест, ніби звідкись здалеку взяв щось у руки і, наблизивши кулаки, стиснув їх докупи.
– Отак-то, товариші, стоять справи, – із стриманою силою промовив він, – Чим ближче перед собою бачитимуть фашисти свою загибель, тим жорстокіші вони ставатимуть – і Гітлер, і Клюттіг, і Шваль. Ми знаємо, що вони хочуть нас знищити. І саме тому ми повинні протиставити їм нашу, приховану поки що, силу. Доки ми будемо стійкі, як Гефель і Кропінський, так, так, – вигукнув Богорський, запалюючись від своїх власних слів, – вони теж будуть стійкі! І поки ми будемо такі ж, як вони, фашисти не викриють нашої прихованої сили, але вони почуватимуть її. Хай собі шукають, вони не знайдуть нічого. Жодного патрона і жодної людини!
В його стиснутих у кулаки руках, що мов два важких камені лежали на колінах, почувалася велика сила.
– Фашисти, – ще спокійніше провадив він далі, – наголо обстригли наші голови, позбавили нас нашого обличчя й імені. Вони дали нам натомість лише номер, забрали наш одяг і одягли на нас це арештантське лахміття...
Він шарпнув за свою смугасту куртку.
– Ми для них – працьовиті робочі бджоли, ми будуємо для них будинки й садимо садки. Дз-з, дз-з, дз-з! Однакові смугасті бджілки! Я схожий на тебе, і ти схожий на мене. – Його кулаки розтиснулися на мить і знову стиснулися. – Хорошо! – прошепотів він значуще. – Але бджоли мають жала. Дз-з, дз-з, дз-з! І колись ще Клюттіг потрапить у бджолиний рій – хай тоді начувається!.. Всі ми схожі один на одного... Як добре, що вони забрали у нас наші обличчя і дали нам це смугасте дрантя, як це добре. Ви розумієте мене, товариші? – Богорський злегка погладив рукою свою смугасту куртку, відкинувся назад і заплющив очі.
Бохову стало соромно за себе перед лицем такої мужності. Сам він був завжди прямолінійний і навіть різкуватий з товаришами. Образні слова Богорського немов зачарували всіх. Їхні обличчя набрали зовсім нового виразу, очі, осяяні тьмяним відблиском догоряючої свічки, спалахнули. Цього разу вони не ухвалили ніякого рішення, та в цьому й не було потреби. Кожен ніс це рішення в своєму серці.
Коли збиралися вже розходитись, Пшібула зажадав, щоб було виділено одного товариша, на якого поклали б персональну відповідальність за дитину.
– Не треба, – як завжди лаконічно відповів Бохов, – я зроблю це сам... А коли ти роздобудеш що– небудь для маляти, передай Кремеру, а він уже потім подбає про все, що треба, – звернувся він до Ріомана.
– Оиі, оиі[21], – закивав головою француз.
Вони один за одним вийшли з підвалу і, тримаючись на певній відстані, змішалися з іншими в’язнями, які б вечірніх сутінках прогулювалися по дорозі, поки ще не чутно було свистка старости.
***
Гортензія вже зовсім зібралася в дорогу. Все було обдумано, навіть те, яким транспортом вона поїде. У Цвейлінга не було свого автомобіля, але була автомашина у Клюттіга. Уже давно Гортензія плекала потай думку про те, що їй удасться переконати бравого гауптштурмфюрера взяти з собою її багаж. Взагалі це був справжній мужчина, не те що її тюхтій чоловік.
Кілька разів, на так званих товариських вечірках, Клюттіг запрошував її до танцю. Жіночий інстинкт підказував Гортензії, що гауптштурмфюрер крадькома милується її розкішним станом, це було їй приємно, і вона охоче йшла з ним танцювати. Але далі цього не йшло.
Жінки в Клюттіга не було, він розлучився з нею кілька років тому. На противагу всім іншим офіцерам за ним не водилося ніяких любовних історій, і це ще вище підносило його в очах Гортензії. По суті, це була жінка спокійного темпераменту, флегматична і душевно лінива. Розчарування, яке спіткало її в шлюбі, ще посилило ці риси її характеру.
Цього вечора, чекаючи з роботи чоловіка, Гортензія стояла перед дзеркалом у спальні і з нудьгуючим виглядом розглядала себе. Вона вагалася: йти їй до Клюттіга чи ні. Може, їй справді незручно звертатися до нього з проханням. Адже він був набагато старший чином від її чоловіка. Старший чином? Гортензія зневажливо закопилила губи. Ну, з цим скоро буде покінчено. Мине ще небагато часу, і Цвейлінг знову перетвориться в те, чим був до служби, тобто в абсолютне ніщо. А Клюттіг? Гортензія байдуже знизала плечима.
Вона знала, що до війни Клюттіг був власником невеличкої плісирувальної майстерні. У всякому разі, він справжній мужчина. Турбота про багаж заглушила всі її сумніви. І вона вирішила піти до Клюттіга. Критичним оком жінка розглядала себе в дзеркалі.
Блузка не сподобалася їй, і вона переодяглася в тісний пуловер, в якому звабливо обрисовувалися її пишні форми. Вона погладжувала груди, крутилася на всі боки перед дзеркалом і при цьому бурмотіла:
– Чого тільки не зробиш, щоб врятувати своє добро...
Шкода, що вона не може взяти з собою і своїх красивих меблів.
Клюттіг був удома. Він займав у офіцерському селищі окремий будиночок. Він здивувався, побачивши Гортензію. Вона сіла на запропонований їй стілець, забувши зняти пальто.
– Я прийшла до вас з проханням. У Готтгольдаж немає машини.
Клюттіг, нічого не розуміючи, закліпав очима.
Гортензія покірно склала руки на колінах і надала своєму погляду благального виразу.
– Чи не могли б ви взяти мої речі на свою автомашину? Це ж усього-на-всього кілька чемоданів і ящиків.
– Куди взяти? – вигукнув Клюттіг.
Гортензія безпорадно знизала плечима.
Тепер Клюттіг зрозумів. Він пробурчав щось, засунув руки в кишені і почав походжати по кімнаті.
– Ви хочете сказати, якщо...
Гортензія швидко кивнула головою.
Клюттіг спинився перед нею, широко розставивши ноги.
– Воєнна операція, – різко сказав він, – воєнна операція – це вам не переїзд на нову квартиру.
Гортензія зітхнула, у воєнних операціях вона не тямила нічого.
– Ви єдина людина, яка могла б мені допомогти. Що ж мені робити? У Готтгольда ж немає машини...
Вона розстебнула пальто і розгорнула поли. Очі Клюттіга так і вп’ялися в її груди. Він непомітно ковтнув слину. Його кадик застрибав від збудження. Гортензія добре бачила, як змінився вираз обличчя гаупт– штурмфюрера. Вона несміливо посміхнулася, в цій посмішці світилася надія на успіх. Проте Гортензія помилялася. Вона явно перебільшила любовний запал Клюттіга. Крім хтивості, на його обличчі позначилася й досада, що ця спокуслива жінка дісталася такому телепню, як Цвейлінг. З неї могла б вийти дуже непогана дружина і для гауптштурмфюрера.
Клюттіг швидким рухом присунув до себе стілець і сів навпроти Гортензії.
– Чи ви хоч щасливі принаймні?– несподівано запитав він.
Гортензія завмерла, ніби заворожена його поглядом.
– Ні, пане гауптштурмфюрер. Ні, зовсім не щаслива. Взагалі не щаслива..
Клюттіг поклав руку на її коліно.
– Гаразд, я візьму з собою ваш багаж.
– О, пане гауптштурмфюрер... – Не тямлячи себе від радості, Гортензія міцно стиснула його руку, що тимчасом непомітно сковзнула убік, поміж своїми колінами.
Якусь мить Клюттіг боровся із спокусою, але потім висмикнув руку, відкинувся на спинку стільця і втупився в Гортензію пильним поглядом. Вона відчула на собі цей погляд, і на мить її пойняв страх, якого вона вже давно не знала.
– Ви ж знаєте, як стоять справи, – без всякого переходу заговорив Клюттіг, – знаєте, що зробив ваш чоловік з єврейською дитиною?
Гортензія зовсім перелякалася. Вона розкрила рот. Та перш ніж жінка встигла вимовити хоч слово, Клюттіг прошипів з погрозою:
– І ту записку теж написав він сам.
Ця зміна ситуації захопила Гортензію зненацька, і Клюттіг з її вигляду остаточно упевнився в зраді Цвейлінга. Це відкриття приголомшило його самого.
Заціпеніння Гортензії переросло тимчасом в почуття невимовного жаху.
– Але ж я до цього зовсім не причетна...
– Ну, звичайно, – промовив Клюттіг, беручи жінку під свій захист.
Він враз відчув себе зв’язаним з нею якимись невидимими нитками і різко сказав:
– За зраду платять життям!
Гортензія, схлипуючи, схопилася з місця:
– Ради бога, пане гауптштурмфюрер, ради бога!
Обличчя її скривилося від страху.
Клюттіг і собі підвівся. Вони стояли майже впритул одне перед одним. Клюттігу здалося, що він почуває тепло її тіла. Він схопив Гортензію за руки: хтива жага дійшла в ньому до краю. Але в Гортензії страх заглушив усі плотські жадання.
Тепер Клюттіг, уже не криючись, пожирав Гортензію очима.
– Яка жінка, – раптом сказав він, – яка розкішна жінка...
Та на Гортензію ці слова не справили тепер ніякого враження. Все тремтіло в ній.
– Ви уб’єте його? – вирвалося в неї.
Клюттіг відпустив Гортензію і криво посміхнувся. Його приємно тішив її страх. Він не відповів. Йому раптом пригадалися недавні слова Рейнебота про Цвейлінга: «Той дурбас буде ще радісінький, якщо зможе стати нам у пригоді, коли ми почнемо розмотувати клубок...» – і це навело його на думку, яка була цілком у дусі сміливих комбінацій Рейнебота.
– Убити? – нарешті озвався він після довгої паузи, – Це було б для нього надто дешевою розплатою. Він повинен загладити своє свинство!
Страх Гортензії змінився надією.
– Як саме? – наважилася вона спитати.
Клюттіг швидко відповів:
– Якщо він вже злигався з комуністами, то повинен принаймні знати цих братчиків. І не якусь там дрібноту, таких ми й самі знаємо, звичайно, а саме тих, хто входить до керівництва підпільної організації.
Гортензія не мала уявлення про те, що діється в концтаборі; це слово означало для неї місце роботи її чоловіка – і більш нічого. Тим-то її знову пойняв страх.
– Ради бога, пане гауптштурмфюрер!
Очі її палали.
Клюттіг підійшов до неї зовсім близько, він був на цілу голову вищий за неї, і Гортензія мусила дивитися на нього знизу вверх.
Він зазирнув у її злякані очі, хвиля хтивої жаги знову вдарила йому в груди, в горлі раптом пересохло.
– Поговоріть з своїм чоловіком, – хрипко сказав він, намагаючись стримати дрож у голосі.
