Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)
Він сперся підборіддям на коліна.
Чорт забирай, Руді, ось уже багато років ти нидієш у цьому пеклі, нещасний, побитий собака серед таких же самих нещасних собак, і в твоєму отупілому мозку ворушиться єдина думка: «Усім цим нескінченним мукам колись настане край, так чи так... ІЦо ж, власне, ти, дурню, уявляв собі під цим «так чи так»?»
Лиха доля люто шмагає його і тепер, перед самим кінцем. Та й справді, хіба він не просто побитий собака, що скоцюрбився тепер у кутку, вражений раптовим відкриттям: виходить, інші, яких він вважав такими ж самими жалюгідними собаками, давно вже поламали об коліно канчук і перетворили «так чи так» в рішуче «або – або»?
Гірко було Піппігу признаватися собі в цьому. Чому він не належав до таких, як Гефель? Може, йому не довіряли тому, що він такий маленький на зріст і клишоногий?
Кого знав він із «тих»? Нікого!
Чи був Кремер один із них?
Напевно!
«Завтра ж, – вирішив Піппіг, – завтра я поговорю з ним. Я не хочу бути жалюгідним собакою «так чи так»!»
Ще перед світанком, одразу ж після свистка старости, Піппіг залишив склад. На стежках поміж бараками вже показалися люди. Потяглися звідусіль до кухні штубові з цебрами в руках, щоб скоріше принести в барак ранкову каву.
В бараці майже ніхто й не помітив, що Піппіг не прийшов ночувати. В’язні вже злазили з нар. Сусід по нарах спитав Піппіга, де він провів ніч.
– У гарненької дівчини, – відповів Піппіг так сухо, що одразу відбив охоту до дальших розпитувань.
А тимчасом новина вже дійшла до Бохова. Незабаром після свистка старости його зв’язковий дістав через капо табірної охорони повідомлення про нічну подію на складі. Між зв’язковим і Боховим під покровом передранкових сутінок відбулася коротка тиха розмова. Спершу Бохов мало не розсердився на Кремера за те, що той самовільно порушив його розпорядження, але коли дізнався, що на складі появився підозрілий новак, то погодився, що Кремер вчинив правильно, наказавши переховати зброю, тим більше, що, як він мусив визнати, маленький Піппіг діяв дуже спритно. Зв’язковий точно переказав Бохову слова Піппіга про те, що зад шарфюрера – найбезпечніша схованка, —і Бохов мимоволі .посміхнувся.
Тепер Форсте знав, чого добивалися від тих двох бідолах із камери номер 5. Він багато про що дізнався з нічних допитів і з розмов між Рейнеботом, Клюттігом і Мандрилом.
Він жив дуже відокремлено і майже нічого не знав про те, що відбувається в таборі. І все-таки Форсте зрозумів, що в таборі існує якась таємна організація і що камера номер 5 мала стати каналом, по якому есесівці хотіли проникнути в усі протоки цієї організації, щоб захопити її.
До війни батько Форсте був високопоставленим чиновником у Відні, і сам він, Ганс Альберт Форсте, по закінченні навчання в університеті так само вступив на державну службу.
Після окупації Австрії його разом з батьком було заарештовано, і вони довгі роки поневірялися по тюрмах, аж поки молодий Форсте не опинився, нарешті, в Бухенвальді. Форсте попав у бункер. Тут він і залишився, і скоро Мандрил призначив його прибиральником.
На противагу своєму попередникові, Форсте ніколи не брав участі у знущаннях з арештованих. Він тримався осторонь від Мандрила.
Форсте мовчки й слухняно виконував свою роботу. Жив у бункері як тінь. Мандрилові ніколи не доводилося гукати його, Форсте завжди вчасно був там, де треба, і Мандрил міг ні про що не думати: скрізь у нього був зразковий порядок. 1 з часом Мандрил звик до своєї мовчазної тіні.
Відтоді, як Гефель і Кропінський потрапили до бункера і Форсте так спритно налагодив зв’язок з електриком, у нього пробудилося бажання допомогти обом нещасним.
Але що він міг зробити?
Він знав, що Гефеля і Кропінського не уб’ють – принаймні поки що. З того часу, як Мандрил допитував Гефеля, катуючи його лещатами, Гефель тяжко захворів. Він лежав на вогкій холодній цементній підлозі камери і марив. І тепер не тільки Кропінський, але й Форсте тремтів від страху, що хворий у гарячковому маренні може виказати таємницю, яку він досі так мужньо оберігав.
Удаючи, що він старанно підмітає підлогу, Форсте весь час крутився коло камери номер 5, бо Рейнебот, Клюттіг і Мандрил були саме в камері. Вони загнали Кропінського в куток і зацікавлено схилилися над непритомним Гефелем, якого тіпала лихоманка.
Гефель марив.
Рубці на його скронях зробилися чорносиніми і страшенно розпухли. Нижня щелепа весь час тремтіла, немов від холоду, і зуби голосно цокотіли.
Мандрил байдуже стояв трохи віддалік і курив сигарету.
Клюттіг низько схилився над хворим і напружено слухав. Якісь уривки слів, уривки фраз вилітали з уст нещасного. Часом то був шепіт, безтямний і гарячий, часом пронизливо-різкі вигуки.
– Ти маєш... рацію... Вальтер... ти... маєш... рацію...
Гефель застогнав, розплющив очі і безтямним поглядом втупився кудись у простір, не впізнаючи нікого навколо. Він конвульсивно зігнув руки, і кулаки його затремтіли, б’ючись об груди.
Раптом він закричав:
– Партія тут... тут!..
Тіло його витягнулось, обличчя налилося кров’ю. Гефель глибоко вдихнув у себе повітря, і раптом пронизливий крик розітнув тишу камери:
– Храааххх... я ж... називаю... імена... храааххх... га-га-гааггг...
Крики перейшли в хрипіння і завмерли десь у тремтячій горлянці.
Клюттіг, не тямлячи себе від збудження, прошипів:
– Він зараз назве імена!
І він почав штурхати непритомне тіло носком чобота, ніби хотів витрусити з хворого ці імена.
Гефель став конвульсивно крутити туди й сюди головою, руки його безсило витяглися вздовж тіла, і хворий раптом заридав, весь здригаючись:
– Тут... тут, – стогнав він, – Ти... маєш... рацію, Вальтер... вона тут... тут... і дитину, дитину... вона повинна захистити, захистити...
І як тоді, під час нелюдських катувань, Гефель почав бити кулаками й ногами об кам’яну підлогу камери.
Його тіло здригалося, голосне ридання поступово перейшло у жалібне, дитяче схлипування, на вкритих смагою губах виступила піна.
Рейнебот барабанив пальцями по борту мундира.
Клюттіг випростався і запитально глянув на Рейнебота. Той з’єднав гарячкове уривчасте бурмотіння хворого в осмислену фразу:
– Партія дістала від Вальтера завдання захистити дитину. – Рейнебот примружив очі. – Доходить це до вас, пане гауптштурмфюрер? Якщо ми знайдемо дитину, то матимемо в своїх руках і партію.
Рейнебот кинувся в куток камери, штурхнув Кропінського чоботом, схопив за куртку на грудях і почав немилосердно бити його головою об стіну.
– Де дитина? Прокляте польське стерво! Де дитина? Ти, падло, здохнеш ще раніше за он того, коли не скажеш. Де дитина?
І Рейнебот збуджено кинувся до Клюттіга:
– Дитину треба знайти неодмінно!
І він, ніби охоплений якоюсь пристрастю маніяк, глянув на непритомного Гефеля.
– Цей не повинен зараз здохнути, він ще потрібен нам. А поки що нам нема чого тут робити. Ходімо!– сказав він Клюттігу і разом з ним вийшов із камери.
Мандрил рушив за ними. Коли він знову повернувся до камери, Гефель лежав на старому солом’яному матраці, туго замотаний у дві старі ковдри. Форсте стояв перед ним навколішках.
У Мандрила від здивування перехопило дух.
Форсте, прийнявши швидке й сміливе рішення допомогти нещасному, поставив на карту все. Що зробить зараз Мандрил: накинеться на нього з лайкою і скине умираючого на підлогу чи...
– Що це значить? – почув Форсте буркотливий голос за своєю спиною.
Відчайдушно-сміливий стрибок у невідомість, здається, вдався. Тепер ішлося про те, щоб закріпити завойоване. Форсте випростався з байдужим виглядом і сказав ніби між іншим, уже виходячи з камери:
– Цей не повинен зараз здохнути, він ще потрібен вам.
І одразу ж – все це було наперед обдумано і приготовлено – він повернувся до камери з намоченою ганчіркою і поклав її на палаючий лоб Гефеля.
Саме на незвичність цього вчинку і розраховував Форсте: досі в бункері не доглядали жодного арештанта, особливо з тих, що були приречені на смерть.
Мандрил глянув на прибиральника, сумніваючись, чи можна такими простими заходами зробити «придатним для вжитку» умираючого. Він пробурчав собі під ніс щось невиразне; це могло означати і невдоволення, і згоду.
– Але тільки те, що необхідно.
– Ми ж тут не в санаторії, – відказав Форсте.
***
Знайти дитину!
Клюттіг хотів наказати, щоб обшукали весь табір.
Рейнебот засміявся:
– Чоловіче! Як ти це собі уявляєш? П’ятдесят тисяч! Це ж ціле місто!.. Чи зміг би ти в місті бути водночас у різних місцях? Вони передаватимуть дитину з рук в руки, а ми ганятимемо по колу, як дурні барани. Чи ти хочеш наостанку зробити з себе посміховище?
Рейнебот плюхнувся на стілець, заклав великий палець за борт мундира.
– Прокляття! – люто просичав він крізь зуби.
Тривога не давала йому всидіти на місці, він схопився на рівні ноги і шпурнув на стіл кашкет.
– Що буде з нами?
Клюттіг спробував пожартувати.
– Мені здавалось, ти хотів податися до Іспанії?
– Ах, Іспанія... – Рейнебот роздратовано махнув рукою.
Клюттіг затягнувся сигаретою.
– А тепер, видно, у тебе нерви розладналися?
– Нерви? – Рейнебот злісно розсміявся.
Раптом він різко повернувся і підійшов до
карти.
Позавчора по радіо передавали зведення верховного командування: англійцям і американцям після шестиденних боїв удалося просунути свої передмостові укріплення ближче до населених пунктів Бохольт, Боркен і Дорстен і вдертися в Гамборн. А сьогодні вранці було передано нове повідомлення: «Фортеця Кюстрін впала під натиском кількісно переважаючих сил противника...»
Більшовики!
Кожного дня на Західному фронті з’являлися зовсім нові назви населених пунктів. На півночі бої йдуть уже, здається, поблизу Падерборна. На півдні удар спрямовано з долини річки Лан на Трейзу, Герсфельд і Фульду.
Американці!
Трейза – це був напрям на Кассель. З Фульди – шлях вів прямісінько на Ейзенах.
Рейнеботові очі літали по карті, немов розтривожені мухи.
– Прокляття! – ще раз вилаявся він.
Коли він знову обернувся до Клюттіга, на обличчі його вже не було звичайного спокою.
– Отак-то, мій любий... А наш дипломат уже чекає гостей: ласкаво просимо, панове!' Прошу вас: євреї, більшовики, – тут все до ваших послуг!
Він випнув уперед нижню щелепу і гидливо скривив губи:
– Прокляте лайно!
Раптом настрій його різко змінився.
– З отими двома в бункері ми дали маху!
Клюттіг забув про сигарету в руці.
– Дали маху? Ну, знаєш...
Рейнебот сердито перепинив Клюттіга:
– Ці собаки нічого не говорять! Треба допитати ще раз усю команду! Серед них, напевно, знайдеться такий, що наробить від страху в штани. Оце й буде той, кого нам треба!
– Ти хочеш знову піти на склад? – здивувався Клюттіг.
Рейнебот неуважно відмахнувся від нього рукою.
– Самі ми вже не зможемо це зробити, мало часу! Гестапо!
Це слово вирвалося, немов удар кинджала, і зовсім ошелешило Клюттіга.
– Ну, це вже ти занадто! Досить уже й того, що ми взялися за цю справу на свій власний розсуд, а тепер ти хочеш ще звернутися до гестапо! А що як комендант дізнається...
Рейнебот безцеремонно перебив Клюттіга:
– А що буде з самим комендантом?.. Не сьогоднізавтра всі ми так чи інакше порозбігаємось звідси хто куди, переодягнувшись у цивільне, якщо тільки встигнемо. Але поки на мені цей мундир...
Він замовк, не договоривши, але і в самому мовчанні його був виклик...
І знову Клюттіг відчув, наскільки цей юнак розумніший за нього. Колишнього власника плісирувальної крамнички, одягнутого у мундир гауптштурмфюрера, на мить пойняв страх.
– Ну що ж, гаразд, – погодився він, – хай буде гестапо.
***
В’язні робочої команди на складі знали про те, що есесівська адміністрація концтабору не випускає їх з поля зору, і були готові до всяких нових прикростей, які могли спіткати їх щодня й щогодини, проте поява Рейнебота й Клюттіга була для них немов удар грому серед ясного неба. Наказано було негайно вишикуватися всім.
Сам Цвейлінг, побачивши начальство, так розгубився, що не міг приховати тривоги й страху. Можливо, на цей раз вони прийшли за ним?
Вурах стояв у другій шерензі. Він спокійно й байдуже спостерігав усе, чекаючи, що буде далі; адже він, коли б до чого дійшло, міг легко довести свою непричетність до цієї справи.
Розе стояв у першій шерензі. Він зблід, мов стіна, і напружував усі свої сили, щоб не тремтіти.
Піппіг після арешту Гефеля став капо команди. Тим-то він вийшов на один крок уперед і відрапортував:
– Команда складу вишикувалась!
– Новий капо, га? —спитав навмання Рейнебот і, пильно вдивляючись у кожного в’язня, пройшов вздовж шеренг.
Клюттіг не відставав від нього ні на крок.
В голові Піппіга роєм роїлися стривожені думки: що привело сюди есесівців? Невже Гефель... Але Піппіг одразу ж загнав цю думку у найпотаємніший куток серця. Вурах, Цвейлінг? Погляд Піппіга сковзнув по обличчю Цвейлінга, так ніби він міг прочитати на ньому, яке відношення має той до цього візиту.
Цвейлінг стояв так само виструнчившись, як і в’язні.
Рейнебот повільно обходив шеренги і примічав кожного окремого в’язня, вибираючи того, який йому був потрібен. В напруженому страху, який світився на всіх обличчях, у мертвій тиші приміщення, яка порушувалася лише рипінням його чобіт: рип... рип., рип, у власному мовчанні він почував повноту своєї влади і тішився цим почуттям. Губи його застигли в любострасній гримасі.
«У цих хлопців дрижаки в душі скачуть, як тільки вони нас запримітять. Якби-то вони знали, що у нас самих душа в п’яти сховалася...» цинічно посміхаючись, сказав сам собі Рейнебот.
А в’язень Піппіг у цей час думав:
«Ви, мабуть, гадаєте, що ми боїмося вас, бо так тихо стоїмо перед вами, виструнчившись? Чом би не так! У вас душа в п’яти сховалася. Недовго вже барабанитимеш пальцями по мундиру, ти, красунчику!..
Сьомий ряд по прямій лінії, якраз проти середнього вікна...»
Рип... рип... рип...
Перед Розе Рейнебот спинився. В очах у Розе потемніло від страху. Він?
Рейнебот, схопивши Розе за гудзика куртки, витяг його з шеренги.
– Ви ж літня, розсудлива людина. Як могли ви дозволити, щоб вас вплутали в цю дурну історію?
– Пане рапортфюрер... я... я нічого не знаю... нічогісінько...
Рейнеботу було втішно тримати за барки це жалюгідне тремтяче створіння. Це був саме той, кого вони шукали!
– Знали ви чи не знали, це ми ще з’ясуємо.
Рейнебот поставив Розе осторонь. Тому від страху
небо за макове зернятко здалося.
– Пане рапортфюрер... я ж справді не...
«Ще одне слово – і я вчеплюся йому в горлянку», тремтіло все в душі Піппіга.
Та зненацька Рейнебот обернувся до Розе і щосили загорлав:
– Падло! Заткни пельку!
Це прозвучало, немов постріл.
Рейнебот кивнув пальцем ще одному в шерензі і, не кажучи ні слова, зробив йому знак стати поруч з Розе. Це був Піппіг. Той виступив із шеренги, став біля Розе і, скориставшись хвилиною, коли Рейнебот відвернувся від них, дав Розе доброго стусана в бік. В цьому стусані вилилася вся злість, що накипіла у нього в серці.
Несподівано в бараці № 61 появився Кремер.
Зідковський хотів швиденько накинути ковдру на хлопчика, який сидів на підлозі за ліжком, щоб староста не помітив його, але Кремер махнув рукою:
– Облиш, я .все знаю.
Посильний щойно приніс йому від Ріомана пляшку молока і трохи печива. Кремер витяг ласощі з кишені і хотів дати їх маляті. Але враз якось засоромився і простягнув їх Зідковському.
– На!
Поляк з вдячністю обережно взяв у нього з рук ці дорогоцінні речі. Його худе зморшкувате обличчя освітилося радістю. Він сховав скарб у ліжку.
Кремер підійшов до маляти. Воно довірливо звело на великого серйозного дядю лагідні оксамитові очі красивої молодої тварини, крізь які проглядали таємниці століть людської історії, що про них, здавалося, це беззахисне маля знало більше, ніж дорослі. Але Кремер побачив на дитячому личку зрілі думки дорослої людини, і це глибоко вразило його.
Він оглянув приміщення, яке правило водночас і за своєрідну амбулаторію. Тут стояли грубий стіл, кілька стільців, на полиці – пляшечки, слоїки з маззю, кілька скальпелів і хірургічних ножиць – найнеобхідніші матеріали та інструменти, потрібні для того, щоб лікувати хворих.
– Де ти ховаєш дитину на випадок небезпеки?
Зідковський, заспокійливо посміхаючись, похитав
головою:
– Тут безпечно. Сюди ніхто сторонній не заходить. Ні лікарі, ні есесівці. А якщо навіть і прийдуть – хлопчик швиденько – раз-раз – заповзе під ліжко.
Зідковський засміявся.
Кремер роздратовано накинувся на нього:
– Безпечно, кажеш? Чоловіче, коли б ти тільки знав! Оце допіру вони заарештували половину команди на складі. Вони розшукують дитину! їм досить тортурами вирвати у одного з них признання, де сховано дитину, і вони одразу ж примчать сюди і перевернуть усе догори дном! Що тоді? Га?
Зідковський перелякано заметушився. Він узяв хлопчика на руки, ніби захищаючи його від невидимої небезпеки, притиснув до свого тіла і зацькованим поглядом озирнувся навколо.
– Куди? – схвильовано промовив він.
– Ото ж то, куди тепер? – закричав і собі Кремер. – От тобі й безпечно! Про це ви мали подбати насамперед! Дитина ж не іграшка, чорт забирай!
Зідковський не дуже прислухався до слів Кремера, він гарячково шукав, куди б сховати дитину. Думку про те, щоб сховати малого серед інфекційних хворих, він відкинув з самого початку. Лишалося тільки це приміщення, але де знайти тут надійний куточок?
Зідковський нишпорив очима по всіх закутках, він оглянув навіть дерев’яні підпірки, що підтримували дах барака.
– Ну, то як?– сердито підганяв його Кремер.
Зідковський знизав плечима. Раптом у нього сяйнула щаслива думка. Він посадив хлопчика на ліжко і побіг у протилежний куток приміщення. Тут стояв великий цинковий цебер. Зідковський уважно оглянув його і сказав Кремеру, що саме підійшов до нього:
– Ось куди...
Він підняв кришку.
– Та ти здурів, чи що? – з жахом вирвалося у Кремера, коли він побачив наполовину заповнений брудними скривавленими бинтами цебер.
Але Зідковський тільки посміхнувся у відповідь: мовляв, Кремер сам зараз побачить, що буде далі, ї гукнув своїх двох помічників з сусіднього приміщення, де лежали хворі.
Кремер прислухався до швидкої говірки Зідковського, який, доповнюючи польські слова енергійними жестами, давав якісь вказівки своїм землякам. Вислухавши його, вони вмить розбіглися в різні боки. Один з них швиденько повиймав з цебра гидкі зашкарублі бинти, другий приніс щітку і ганчірку. Потім збігали за мискою. У цебер налили якоїсь дезинфекційної рідини і старанно вичистили його.
Тимчасом Зідковський схопив бляшану кришку і почав стукати молотком, загинаючи її краї. Після цього він засунув кришку в цебер, тут вона застряла десь посередині і далі не йшла. Тоді Зідковський по– накидував на кришку закривавлені бинти, які вщерть заповнили цебер: здавалося, що він повнісінький знизу доверху.
Ось і схованка на випадок небезпеки!
Наскільки вони знали есесівців, навіть якщо ті нишпоритимуть тут по всіх куточках, то до цього цебра з брудними закривавленими бинтами, нізащо не підійдуть і близько. Кремер погодився з цим; він лише звелів Зідковському поставити когось із санітарів на варті; побачивши есесівців, вартовий міг би вчасно попередити про небезпеку...
– От бачиш, – швидко заговорив Зідковський, захоплений власною винахідливістю, – бинти – геть, дитину – в цебер, потім кришку, бинти зверху – добже.
Зідковський напружено дивився в обличчя Кремера, чекаючи, щоб той кивнув йому на знак згоди.
Кремер мовчки опустив погляд додолу. Навряд чи можна було придумати щось краще. А все інше треба було полишити на волю випадку. Якщо ж трапиться так, що есесівці не пройдуть мимо цебра, а зажадають, щоб його спорожнили, – Кремер глянув на трьох поляків, які стояли навколо нього, – тоді загине дитина, а разом з нею і цих троє хоробрих.
Він міг наперед сказати, що ці троє мужніх людей, не здригнувшись, підуть на смерть, це можна було прочитати в глибині їх блискучих ясних очей. Три пари очей були зараз спрямовані на нього. Троє нещасних поляків стояло перед ним, силоміць відірвані від землі своєї батьківщини. Він не пам’ятав навіть як слід їхніх імен, не знав про них нічого. Сіроголубий смугастий одяг прикривав їх тіла. І хоч їхні давно не голені обличчя густо заросли щетиною, що вкривала кожну їх складку і зморшку, як мох вкриває борозни землі, і від голоду й злиднів гостро повипиналися вилиці, очі на змарнілих обличчях змучених людей сяяли нічим не здоланним блиском. Смерть і злидні не могли загасити блиску цих очей. Немов незгасні смолоскипи, світилися вони з глибини їх приниження. Лише яка-небудь двонога тварюка в сірому мундирі пострілом з пістолета могла навіки загасити той блиск. Але навіть і тоді вони б згасли так, як тихо згасає падуча зірка, і чорна пітьма смерті ніжним покривалом огорнула б вічну й нетлінну красу.
І хоча Кремер, може, й не думав саме такими словами, але в глибині серця він почував це.
Зідковський привітно кивнув йому головою. Цей простий і щирий душевний порух немов перекинув міст поміж цими людьми, – міст, якого не могла зруйнувати ніяка сила в світі.
Кремер підійшов до ліжка. Якось несміливо провів рукою по голівці дитини і подумав при цьому: «Бідна маленька комашка...»
Він пригадав, як сам давно колись, ще як був маленьким хлопчиком, збирав комашок і жучків у коробку з дірявою кришкою.
Як важко було в нього на серці! Для цієї дитини він зробив тепер усе, що тільки можна було. Але як багато всього ще лишалося зробити! Чи не тримала ця невинна дитина в своїх кволих руках ту ниточку, на якій висіло все?
Кремер задумливо дивився на маленьке створіння. Через нього посадили в бункер Гефеля і Кропінського, десятеро в’язнів із складу заарештовано теж через нього. Тисячі готових на все стійких борців, незнаних і невідомих, перебувають у постійній небезпеці, і тепер ось знову троє бідолашних поляків, беззбройних і беззахисних, стоять навколо дитини, готові захищати її до Останку.
Заплутані сплетення і переплетення. На яких тільки хибних дорогах не пробиває собі людяність стежку крізь пекло, повне диких звірів. Страшна безодня готова щомиті поглинути їх, небезпека чигає на них на кожному кроці... Ні, це не так! Це зовсім не так. Все зростаюча кількість людей навколо дитини – то не лавина, що загрожує поховати під собою геть усе, це рятівна сітка, яка поширюється все далі й далі.
Від непохитної стійкості Гефеля і Кропінського, через вірність Піппіга до готовності цих простих і скромних людей простяглися нитка за ниткою, і чим сильніше вороги тягнули за ці нитки, намагаючись порвати їх, тим міцнішою ставала сітка.
Це було саме так, а не інакше!
Кремер зітхнув, глибоко і з полегкістю, ніби вийшов на свіже повітря. Він подав руку Зідковському.
– Ну, старий друзяко, – з грубуватою щирістю пробурчав він, – не вішай носа, якось-то воно все уладнається.
Зідковський і не сумнівався в цьому.
***
В маленькому таборі панували сум’яття і галас. З боку лазні вливалися всередину маленького табору все нові й нові безладні маси новоприбулих.
Багато хто з них не мав часу, щоб одягтися на складі. Голі або в самих лише штанях, тримаючи решту речей у руках, входили вони в огороджений колючим дротом простір маленького табору. Більшість новаків несла важкі й незграбні дерев’яні черевики у руках, босоніж, спотикаючись, брели вони по щебеню двору. Їх конвоювала внутрішня табірна охорона.
Знервовані і змучені блокові приймали їх, не уявляючи собі, як вони зможуть розмістити таку масу людей у давно вже переповнених стайнях. Зовсім знесилившись від злигоднів багатотижневого маршу, розгубившись від гнітючих вражень нового оточення, що враз навалилися на них, – ці люди стали мимовільною причиною загальної нервозності. Їх штовхали і гнали туди й сюди, збиваючи щоразу в нові гурти.
Кожен блоковий хотів здихатися якомога більшої кількості новоприбулих, передавши їх кому-небудь іншому, тим-то ніяк не можна було добитися порядку в цьому сум’ятті, і Кремер, .вийшовши від Зідковського, мусив щосили пробивати собі дорогу крізь безладні юрби новаків, не зважаючи ні на які протести.
Не слухаючи прохань і доводів блокових, він розподілив усіх новоприбулих по бараках. Аби лише швидше упоратися з цим ділом, а там уже нехай самі блокові подбають про те, щоб якось розмістити масу новаків.
Так само, як вода, що витікає з ринви, повинні були рівномірно «розлитися» по бараках всі новоприбулі в’язні, щоб не сталося затору.
Сердито бурмочучи й лаючись, потяглись до своїх бараків блокові разом з цим небажаним поповненням; у бараках, де тісно збилися докупи, тіло до тіла, маси людей, почалася знову метушня, лайка, гамір. Всередині колишніх стаєнь все гуло й дзижчало, немов у бджолиному вулику, коли ділиться рій.
Навчені досвідом, «старожили» швиденько забиралися на свої чотириповерхові нари і, проклинаючи все на світі, люто й запекло боронили свої місця.
Серед цього вавілонського стовпотворіння, не звертаючи ніякої уваги на гамір і зойки, діловито снували штубові, безцеремонно зсовуючи «старожилів» ще тісніше один до одного. Проте небагато було щасливчиків, яким знайшлося місце на нарах. Більшість новаків, збившись в один тісний гурт, сяк-так скорчилася денебудь у проходах цього переповненого приміщення, що скидалося на вщерть набитий худобою вагон товарного поїзда. По грубій нерівній підлозі стрибали потривожені блохи.
***
Клюттіг особисто відвіз заарештованих до Веймара і передав їх в руки гестапо.
Рейнебот нетерпляче дожидався повернення лагерфюрера і, як тільки той приїхав, одразу ж потягнув його до свого кабінету. Там він мовчки простягнув йому список, принесений недавно Цвейлінгом.
Клюттіг жадібно пожирав очима імена списку і аж застогнав з полегкістю:
– Нарешті ми маємо щось реальне в руках! А чи ті це імена, які нам потрібні?
Рейнебот пустив це зауваження повз вуха.
– Кожен з тих, хто названий в цьому списку, може належати до таємної організації. Згоден? Чого ж тобі ще треба? Тепер не час баритися і ставити зайві запитання!
Він нервово походжав по кімнаті.
– Ти чув останні повідомлення? Вони підійшли вже до Касселя. А від Касселя до Ейзенаха як рукою подати. Ти розумієш, що це означає? – Рейнебот хрипко розсміявся, – Будь задоволений тим малим, що я можу тобі запропонувати.
Клюттіг відчув докір у словах Рейнебота.
«Якщо вже й цей почав нервуватися...» промайнуло у нього в голові.
Клюттіг ще раз перебіг очима список. Першим у ньому стояло ім’я Кремера. За ним ішли імена багатьох відомих у таборі в’язнів, що просиділи тут не один рік.
Клюттіг міцно стулив губи. Він роздумував: навіть якщо лише з половиною імен вони влучать у точку, і цього було досить, щоб завдати відчутного удару керівному центру організації. Через кілька днів, залежно від становища на фронті, вирішуватиметься доля табору! Справді, Рейнебот мав рацію: тепер не час розпитувати і перевіряти. Тут треба діяти – і діяти негайно.
Клюттіг обережно сховав дорогоцінний список у кишеню. Міцно стулені губи злилися в одну тонку ризику.
– І цим ми добре-таки насолимо нашому дипломатові. А якщо він не попадеться на цей гачок, я ще зможу в останню хвилину поставити його перед офіцерським судом честі, —сказав він.і, хихикаючи, важко плюхнувся на стілець, – Власне кажучи, ми розставили йому непогані тенета, як ти гадаєш? Оті молодчики з гестапо у Веймарі неодмінно видеруть у наших хлопців признання, де вони сховали дитину, і знайдуть її, будь певен. То буде фланговий удар. – Він поплескав по кишені, в яку щойно сховав список. – А це буде лобова атака. Але, – кліпаючи очима, він звів погляд на Рейнебота, – що ж ми робитимемо з ними?
Рейнебот перестав ходити по кімнаті і роздратовано накинувся на Клюттіга.
– Ясно що: перестріляємо їх. Що ж іще? Чи, може, ти хочеш спершу відокремити ягняток від козлищ? До каменоломні – і порішити всю зграю!
Кадик Клюттіга нервово застрибав на шиї, навіть виліз із коміра мундира, так ніби його власникові на мить забракло повітря.
Рейнебот помітив це.
– Мабуть, знову здрейфив перед дипломатом, га? Ну що ж, мій любий, коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Я можу лише допомогти тобі розставити тенета, але тягти за них повинен ти сам, це вже твоє діло. Зрештою, не я ж тут лагерфюрер, а ти.
Клюттіг, напружено зважуючи всі за і проти, якимось відсутнім поглядом дивився на Рейнебота, нарешті він мовчки кивнув на знак згоди:
– Гаразд. Твоя правда. Це моє діло.
Він підвівся.
– А Гефель? Як ти гадаєш? Чи потрібен він нам тепер? По суті, нам вистачить тих, інших.
– Нехай він і отой поляк іце посидять трохи, – порадив Рейнебот, – однаково вони від нас нікуди не втечуть. Нехай Мандрил ще трішки побавиться з ними; можливо, йому все-таки вдасться що-небудь витягти з них. А пристрелити їх ми ще встигнемо і в останній день. Адже вони так чи інакше уже викреслені зі списків...
Форсте так сміливо втрутився в долю заарештованих, що смерть відступила від змордованого Гефеля. І хоч Мандрил завжди тримав камеру під замком, Форсте примудрявся всякими правдами і неправдами проникати туди час від часу. Посилаючись на те, що цьому напівмертвому чоловікові потрібна не лише мокра ганчірка, але й їжа, Форсте вмів заспокоїти буркотливого Мандрила, і той дозволяв приносити Гефелю гарячу страву.
Немов тінь, прослизав прибиральник до камери, прикладав холодну мокру ганчірку до палаючого чола Гефеля, що метався в гарячці, вливав йому в рот теплу юшку, а Мандрил стояв на дверях і мовчки стежив за кожним його рухом.
Кропінський злякано заповзав у куток, дивуючись чудові, що сталося з його другом. А Мандрил до часу щадив змордованого Гефеля лише для того, щоб той знову хоч трохи набрався сил і прийшов до пам’яті. Проте, помітивши, що очі Гефеля вже не такі каламутні й безтямні, як досі, він одразу ж заборонив подавати йому будь-яку допомогу.
І двері камери знову замкнулися перед Форсте. Але йому вже вдалося вирвати умираючого з чіпких лап смерті. Як це не дивно, Мандрил залишив солом’яний матрац у камері.
Після того як Мандрил вийшов з камери і замкнув її за собою, Кропінський довго ще, скорчившись, мовчки сидів у своєму кутку; боячись Мандрила, він не наважувався підійти до Гефеля.
Гефель лежав нерухомо. Від слабкого дихання ледь
помітно піднімалися його груди, рот був напіврозтулений.
Раптом Гефель судорожно ковтнув слину й прошепотів:
– Маріане...
– Що?
– Як довго... – пальці Гефеля нервово шкрябали по матрацу, – як довго... ми вже тут?
Якийсь час з кутка не долинало ні звуку. Лише після довгої паузи почулася тиха відповідь:
– П’ять днів, брате...
І знову мовчанка.
Нерухомий погляд Гефеля, немов тихий вогник догоряючої свічки, був спрямований у стелю.
