Текст книги "Голий серед вовків"

Автор книги: Бруно Апітц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

Гестапівець кинувся до Розе і щосили оперіщив його гумовою палицею.

–  Заткни пельку!

Заревівши від люті, Гай кинувся на нерухоме тіло Піппіга. Не розбираючись, куди влучають його удари, почав щосили бити його ногами.

–  Говори, падло, а то я розтопчу тебе на місці!

Мов несамовитий, молотив він тіло Піппіга кованими чобітьми.

Проте на цей раз смерть виявилася милостивою. Давно вже поклала вона свою рятівну руку на це, колись таке веселе й життєрадісне, серце...

В’язні в сусідніх камерах немов поприлипали до дверей. Ось вони почули, як з грюкотом замкнулися десь поряд двері, і злякано подалися назад, коли поквапливі кроки протупотіли повз їхні камери. Довго ще після того, як скрізь навколо знову залягла нічна тиша, стояли вони, важко дихаючи, шукаючи у темряві один одного очима і не говорили ані слова. Але думки стривоженим роєм снувалися в їх головах.

Вже рано-вранці блокові, іцо принесли Кремеру рапорти для перевірки, засипали його запитаннями.

–  Що сталося сьогодні вночі в маленькому таборі?

–  Кажуть, Клюттіг був у шістдесят першому бараці...

–  Правда, ніби він шукав дитину?

Щоб мати змогу поговорити з Кремером, Бохов сам поніс рапорт замість Рункі. Він приєднався до блокових, що аж палали з цікавості, і, беручи участь у загальній розмові, в такий спосіб міг непомітно доручити Кремеру роздобути для нього повну інформацію про все, що сталося.

–  Піди-но в маленький табір і довідайся, що там трапилось, – попросив він.

Кремер сприйняв його прохання як наказ, забурчав щось, щоб не так впадало у вічі, і вдав, ніби зовсім не цікавиться всією цією історією. А тимчасом і в нього так само, як і в Бохова, тривога і невідомість гризли душу, бо в сітці, натягнутій над Гефелем, Кропінським, Піппігом та іншими заарештованими в’язнями зі складу, над чотирма бідолашними поляками з 61-го барака, ба навіть над підпільним комітетом і усією організацією, цієї ночі знову було прорвано одну петлю, і всі вони, що ховалися під її захисним плетивом, за всяку ціну повинні були напевно дізнатися, чи справді існує цей розрив.

І цього ранку, як завжди, звідусіль потяглися до майдану в’язні. Як завжди, велетенський багатотисячний квадрат вишикувався рівними рядами точно один за одним, рівняючись направо, і, як завжди, після Рейнеботової команди:«Робочі команди, кроком руш!» – весь стрій враз розпався на безліч великих і маленьких груп, частина яких у супроводі озброєного карабінами конвою, тримаючи в руках шапки, промарширувала через ворота, тимчасом як інші рушили з майдану вниз, у напрямі до табірних майстерень і різних адміністративно-господарських служб.

Але з учорашнього дня ніби свіжий струмінь повітря повіяв над вершиною гори, і тисячі легень жадібно вдихали його. Десь далеко звідси відбувалися якісь події. Звідкись здалеку сунули сюди танки, аж земля двигтіла, і тисячі змучених людей на вершині гори відчували це двигтіння, немов відголоски далекого землетрусу. Відтоді, як по табору розлетілася чутка про загальну евакуацію, все те, гцо досі лише можна було побачити на залапаній географічній карті, почути з фронтових повідомлень по радіо, враз перетворилося на дійсність, до якої вони були безпосередньо причетні.

Клюттіг, Рейнебот, начальник по трудовій повинності і ціла зграя блокфюрерів, широко розставивши ноги і взявшись руками в боки або заклавши їх за спину, стояли за кованими залізними ворітьми і мовчки дивилися на нестримний потік робочих команд, який пропливав повз них. В пильних поглядах, що ковзали по стрижених головах в’язнів, десь глибоко притаївся страх.

Команда за командою, в’язні проходили мимо них, виструнчені, з шапками в руках, дивлячись прямо перед собою.

Нічим не впадаючи в очі, в цій безіменній смугастій масі проходили, чітко карбуючи крок, і численні члени підпільних груп Опору. Їхні пальці, що тепер міцно трималися за держаки лопат, не раз і не два в глибині підвалу таємно обхоплювали Приклад карабіна так, як їх навчав їхній військовий інструктор, що мучився зараз у камері бункера, повз який вони марширували. І вони гордо несли на плечах свої голови, і за чолом кожного з них, немов за захисним щитом, ховалися їхні справжні думки. В найпотаємнішій глибині серця вони вже бачили себе творцями того майбутнього, яке було так близько від них, що, здавалося, досить простягти вперед руку – і ти доторкнешся до нього... Але поки що їхні руки ще міцно притискувалися до тіла по команді струнко. І вони знали, які думки снуються в головах тих, мимо кого вони проходили зараз, супроводжувані їх пильними поглядами. Думки їх катів і їхні власні думки були зараз такі далекі одні від одних, немов небесні тіла у світовому просторі, але що буде, коли вони раптом зіткнуться?

О Бухенвальде, ми не скаржимось нікому,

Яка би доля не чекала нас,

Ми скажем «так» життю, наперекір усьому,

Бо ще настане день – свободи час...

Як завжди, табірна пісня і сьогодні літала над стриженими головами в’язнів, вона рвалася вперед, мов прапор, коли команди йшли на роботу...

Ще перш ніж промарширувала через ворота остання робоча команда, Клюттіг з Рейнеботом пішли з майдану і попрямували до кабінету рапортфюрера. Вони не впускали нікого до кімнати.

Клюттіг, застогнавши, опустився на стілець: він знову переживав у думках свою нічну невдачу.

–  Ця наволоч, певно, одразу ж догадалася про все, коли я прийшов у табір, – похмуро пробурчав він, – Хіба я міг стати невидимкою?

Рейнебот поклав на стіл журнал з рапортами.

–  А може, вони обдурили твого Гая, і шістдесят перший барак – просто вигадка?

Клюттіг випростався на стільці і огризнувся:

–  А хто порадив мені звернутися до гестапо?

Рейнебот почав виправдуватися:

–  А хіба я тобі зразу не казав, що вони шпурлятимуть цього малого вилупка, як м’яч, з місця на місце, і ти ганятимеш по колу, наче сліпа вівчарка?

Він запалив сигарету.

–  Ти повинен схопити оцих хлопців, що є в списку, як наказав тобі Шваль, тоді ти принаймні матимеш щось істотне в руках.

–  Цей мерзотник таки пошив мене в дурні, – сердито пробурчав Клюттіг. – Я ще повинен допомагати йому непомітно прибрати сміття...

–  А це непогано придумано, – зауважив Рейнебот, підходячи до карти.

Якусь мить він уважно розглядав її, потім витяг шпильку з кольоровою головкою, що стирчала біля населеного пункту Трейза, і встромив її далі, біля пункту, позначеного на карті як Герсфельд. Звичним рухом засунувши великий палець за борт мундира, він задумливо забарабанив по ньому. Потому він обернувся і глянув на Клюттіга. Той добре помітив, які маніпуляції проробив Рейнебот з шпилькою. Рейнебот недбало сів за письмовий стіл, широко розставив ноги і сперся на нього руками.

–  Взагалі я такої думки, що наш дипломат багато в чому правий...

Клюттіг так рвучко підняв голову, що в нього заболіла потилиця. Він підвівся з стільця, рушив до Рейнебота і спинився перед столом.

–  Ти хочеш цим сказати...

Вони вп’ялися один в одного гострими поглядами.

–  Авжеж, – насмішкувато промовив Рейнебот, – дипломат номер два...

Рейнебот глузливо посміхнувся.

Клюттіг щосили загорлав на нього.

–  А хто оце допіру стукав себе кулаком у груди: «Поки на мені цей мундир...»

–  Ото ж то й воно, – озвався Рейнебот, – хто знає, доки ще ми носитимемо його...

Клюттіг злісно випнув уперед підборіддя, на товстих скельцях його окулярів спалахнули вогники.

–  Отже, мій хоробрий соратник також кидає мене напризволяще...

Він щосили ударив кулаком по столу:

–  Я лишуся тим, чим був, поки живу!

Загасивши в попільничці сигарету, Рейнебот легко

скочив з місця.

–  Я також, пане гауптштурмфюрер, тільки... – він хитрувато примружив око і високо звів брови, – тільки в зв’язку зі зміною обставин...

При цьому він провів пальцем по карті.

–  Герсфельд – Ерфурт – Веймар... – І він цинічно посміхнувся просто в обличчя Клюттігу. – Сьогодні у нас друге квітня. Скільки днів нам ще лишилося? Скільки?

Немов якийсь фокусник, він розчепірив перед очима Клюттіга всі десять пальців.

–  Чи стільки? – Він стиснув у кулак праву руку. – А може, стільки? – І він почав підгинати палець за пальцем на лівій руці. – Вивчати англійську мову і бути напоготові, – повторив він те, що говорив уже колись.

–  Ти мерзенний пес! – просичав Клюттіг.

Рейнебот зареготав, він зовсім не образився. Зрозумівши, що лишається один, Клюттіг прошипів:

–  Ну що ж, тоді зостанемося тільки Камлот і я.

–  Камлот? – Рейнебот із скептичним виразом схилив набік голову, – На нього можеш не надіятись. Він постарається якнайшвидше дати звідси драла.

Все безсилля Клюттіга вилилося в одному пронизливому викрику:

–  Тоді зостанусь я!

–  Як же це, – очевидно, неправильно зрозумівши Клюттіга, спитав Рейнебот, – ти хочеш тут зостатися?

Клюттіг процідив крізь зуби:

–  Ось уже скільки тижнів я висліджую цю банду, а тепер, коли нарешті натрапив на слід, повинен утекти, немов якийсь страхополох?

Він вихопив з кишені список і рішуче рушив до мікрофона.

Рейнебот отетерів.

–  Що ти хочеш робити?

Клюттіг змахнув списком:

–  Я зараз викличу їх усіх, відведу до каменоломні і накажу розстріляти.

–  На очах у всіх людей? Чоловіче, адже в каменоломні працюють три сотні в’язнів!

–  Мені це байдуже! – закричав Клюттіг.

Рейнебот узяв список з рук Клюттіга.

–  Наказ треба виконати з розумом і якнайобережніше, пане лагерфюрер!

–  Чи не повинен я їх таємно, тихенько і крадькома... – заговорив Клюттіг.

–  Зовсім ні, – з почуттям власної вищості заперечив Рейнебот, – цю справу слід провести цілком офіціально. Список треба переслати в контору, цілком офіціально, – ясно, пане лагерфюрер? Усі пойменовані в списку в’язні повинні завтра вранці зібратися біля щита номер два.

Рейнебот примружив око.

–  Звільнення, you understand, Mister?^[25] Пароль – вітчизна! Автомашина, конвой, ліс, залп – і капут.

Рейнебот вклав список в журнал.

–  З розумом і якнайобережніше, ось як наказав діяти наш дипломат.

Як це не раз уже бувало, Клюттіг мусив визнати: цей хитрий юнак знову переміг його. Так він і зробив, ущипливо зауваживши при цьому:

–  Ти якраз до пари нашому дипломатові.

–  Навпаки, – заперечив Рейнебот з властивою йому люб’язністю, – просто я трохи порозумнішав з учорашнього вечора.

Задзвонив телефон.

Питали Клюттіга. Рейнебот передав йому трубку.

Дзвонив Гай. Рейнебот стояв зовсім близько біля Клюттіга, і йому було все добре чути.

Гай не хотів нічого більше й слухати про цю історію з дитиною. Один з тгбірної потолочі вночі помер у нього під руками. А решту цього падла він не бажає більше у себе бачити.

Клюттіг почав заїкатися.

Тоді Рейнебот взяв у нього з рук трубку, назвав себе.

–  Само собою зрозуміло, колего Гай, ми заберемо від вас цю наволоч, я пришлю грузовик. Ну звичайно, і того, що заснув у вас солодким сном, теж візьмемо з собою, ми прокоптимо його у нас в крематорії.

І він поклав трубку.

–  Ну от, всі вони знову будуть у нас разом. Лишається ще Гефель і отой, як його... Чи, може, ти забув про них?

–  А навіщо вони нам здалися? – пробурчав Клюттіг.

Рейнебот відчинив двері і гукнув у коридор:

–  Гауптшарфюрер Мандрил – до рапортфюрера!

Його наказ одразу ж було передано далі через вартових біля воріт.

Коли Мандрил увійшов до кабінету, Рейнебот простягнув йому коробку сигарет.

–  Чи думаєте ви, що вам удасться ще витягти щось із Гефеля і того поляка?

Мандрил узяв сигарету і засунув її собі за вухо, його тупе обличчя лишалося таким самим нерухомим, він ніби й не чув запитання.

Нарешті він якось знехотя відповів:

–  Я можу тільки відправити їх на той світ.

– Згода, вони нам більше не потрібні. Робіть з ними, що хочете. Бажаю добре потішитись!

На безкровних губах Мандрила промайнула ледь помітна глузлива посмішка.

Зідковський все ще не міг отямитись. Він клявся Кремеру, який прийшов до маленького табору, що маля лежало біля нього, він виразно відчував, як воно торкалося його спини. Щоб показати Кремерові, як сталося це чудо, він знову накинув на своє ліжко ковдру.

–  Клюттіг зірвав ось так ковдру – і нараз дитина зникла.

У нього тремтіли губи, в очах світилося благання:

–  Куди поділася дитина?

З уст Кремера зірвався збентежений вигук:

–  Еге, якби ж то я знав... А може, маля десь заховалося? Ви шукали скрізь?

–  Скрізь.

Кремер задумливо випнув уперед нижню губу.

–  Приходив до вас хто-небудь? Чи, може, хтось із вашого барака, кому не було чого тут робити, вештався поблизу?

Зідковський заперечливо похитав головою.

Кремер не знав, що й думати. Він і сам не міг собі пояснити це дивне зникнення дитини. В глибині серця він відчував, що тут, певно, не обійшлося без втручання ІТК... Але й це припущення, здавалося, не мало під собою грунту, бо тоді Бохов знав би про це і не став би так настійливо наказувати йому розвідати, куди поділася дитина.

Коли Кремер знайшов Бохова в бараці і повідомив про те, що його розшуки виявились марні, той був здивований і розгублений не менш, ніж сам староста. Дитина зникла, доводилося примиритися з цим фактом. Але хто ж це зробив?

Бохова тривожило не так таємниче зникнення дитини, як той факт, що це сталося без відома ІТК. Це міг зробити лише один з членів комітету. Але хто саме? Може, невгамовний Пшібула? Чи статечний ван-Дален? Чи розсудливий Богорський? Якщо навіть один з товаришів і розшукав кращу схованку, ніж підвал під ревіром, то так чи інакше його найперший обов’язок був повідомити про це ІТК. Цей самовільний вчинок свідчив про недисциплінованість, і Бохов не міг радіти разом з Кремером з того, що Клюттіг і на цей раз спіймав облизня.

–  А звідки він дізнався, що дитина в шістдесят першому бараці? – суворо спитав Бохов.

–  Вона була там колись, – відказав Кремер, і очі його враз майже зникли в густій сітці зморщок: він посміхався. – Ти бурчиш через те, що це – порушення дисципліни? Краще радій з того, що невідомий так вчасно зробив це. Подумай, що було б, якби Клюттіг знайшов маля...

Він махнув рукою, ніби хотів сказати цим жестом, що такими запитаннями зовсім не бажає сушити собі голову, і з добродушною зловтіхою високо звів плечі.

–  Ось тепер ніхто не знає, куди потрапила дитина. Чи добре це? – спитав він похмурого й мовчазного Бохова і сам одразу ж відповів, ствердно кивнувши головою: – Добре!

Бохов глянув на Кремера, обличчя якого так і сяяло радістю: він був задоволений з невдачі Клюттіга.

Але ж тут ішлося не тільки про дитину. Чорт забирай! Ішлося про те, що ланцюг було порвано! Бохов міцно стиснув губи. Хто, як не Богорський, міг розірвати його? Ця підозра з кожною хвилиною переростала у впевненість, хоч Бохов не мав ніяких прямих доказів. Адже з таким самим успіхом це міг би зробити і хто-небудь інший... А що, коли б він сам зробив таке? Спинившись на цій думці, він ніби спостерігав себе у дзеркалі. Кому посмів би він сказати про це? Нікому! Невидимий ланцюг був би тоді надійно схований лише в його власних грудях, і якір тримався б тільки на його мовчанні.

Порушення дисципліни?

Так, це було і лишалося порушенням дисципліни!

Проте досада раптом ніби розтопилася в серці Бохова, і він збагнув, що вчинок того незнайомця був благородним і глибоко людяним вчинком; той таємничий незнайомець ніби простяг рятівну руку над ними всіма. Зрозумів, що той невідомий його товариш і повинен був порушити дисципліну, бо, вибираючи між двома обов’язками, завжди слід віддавати перевагу вищому і невідкладнішому.

Бохов зітхнув глибоко і з полегкістю. Він засунув руки в кишені і довго ще задумливо стояв перед дверима. Потім зрушив з місця і неквапливо попрямував до свого барака.

***

Форсте стривожено дивився, як Мандрил почвалав до Рейнебота. А що, коли тут ішлося про долю двох його підопічних? Він підкрався до їхньої камери і припав очима до вічка в дверях.

Гефель і Кропінський нерухомо стояли в камері, повернувшись обличчям до дверей. І хоч Гефель очуняв уже настільки, що знову міг самостійно стояти на ногах, проте з усього видно було, якої муки це йому завдавало. Здавалося, він напружує всі свої фізичні й духовні сили, щоб триматися прямо. Форсте бачив, як тіло його тремтить і похитується від цього напруг ження.

Щоб ще дужче посилити їхні муки, Мандрил додумався до найвитонченіших тортур: розсипав навколо ніг обох нещасних якийсь кольоровий порошок. Лихо було їм, коли він помічав, що вони хоч трохи переставили ноги! Тоді він безжально бив їх обох і, – що було ще страшніше, – на кілька днів забороняв приносити їм будь-яку їжу.

Форсте знову прикрив вічко, бо знав, що коли ті обидва бідолахи упевнені, що за ними ніхто не стежить, вони обережно спираються один на одного і трошки перепочивають. Він не міг навіть гукнути їм підбадьорливе слово, бо навпроти в карцері сиділо кілька есесівців, які потрапили за щось На гауптвахту. А з ними завжди треба бути насторожі...

Про що ж говорилося в кабінеті Рейнебота?

Форсте недовірливим поглядом стежив за кожним рухом Мандрила, коли той повернувся. Мандрил пройшов у свою кімнату і досить довго залишався там. Форсте навмисно не замітав у коридорі бункера, аж поки не повернувся Мандрил, щоб краще можна було стежити за ним. Тепер прибиральник почав підмітати поблизу камери номер 5.

Ось Мандрил вийшов із своєї кімнати, в його руці метлялося дві вірьовки з петлями.

Серце спинилося у Форсте в грудях. Але він і взнаки не дав, який страх пойняв його, і ніби байдуже продовжував замітати.

Мандрил увійшов до камери.

Форсте замітав і прислухався. Мандрил обійшов навколо арештантів, придивляючись, чи немає слідів на порошку. Слідів не було.

Поляскуючи вірьовками по чоботях, він поволі ще раз обійшов навколо обох і нарешті спинився перед ними. На обличчі Кропінського відбився жах, очі його розширилися, він раз у раз ковтав слину. Мандрил з холодним і байдужим інтересом довго вдивлявся в обличчя поляка. Гефель пополотнів. Жили на його скронях запульсували швидко й гаряче, закололо там, де були сліди від лещат. Ноги, здавалося, от-от підломляться під ним: він теж побачив петлі.

Ніби написана чиєюсь холодною рукою, постала в його мозку страшна думка: зараз я умру! І Гефель здригнувся всім тілом від того крижаного холоду, який проник до камери разом з цією зловісною людиною.

Мандрил довгенько спостерігав і Гефеля, так само мовчки.

«Чи буде він захищатися, якщо я накину йому на шию зашморг»? подумав він.

І раптом він заговорив. Те, що він сказав, прозвучало більш ніж дивно.

–  Гітлер, – сказав він, – паскудник. Він спаскудив нам усе діло і програв війну. Через кілька днів тут будуть американці.

Говорячи це, він беззвучно захихотів, але обличчя його лишалося таким же моторошно нерухомим.

–  Те, що ви собі думаєте про американців, – того не буде. Я ще порішу вас геть усіх тут у бункері. А ви обидвоє залишитесь на закуску.

Йому здалося, що він сказав уже занадто багато. Мовчки накинув він обом зашморги через голову і міцно стягнув їх на шиї, немов зав’язуючи галстуки.

–  Хай вони будуть на вас до останку. За п’ять хвилин перед тим, як мені доведеться дати драла, я прийду і – кхс... – прицмокнув він язиком крізь зціплені зуби, зробивши промовистий жест.

Потім знову замовк, розглядаючи прикрашених вірьовками арештантів, поки не відчув бажання ще щось додати.

–  Якщо ж ви самі повіситесь, то я прийду і дам вам ще доброго штурхана по с..., бо ви позбавите мене моєї останньої втіхи.

Більше він нічого не міг видавити з себе.

Так само зловісно й поволі, як увійшов, Мандрил подався з камери. В коридорі витяг сигарету з-за вуха й закурив. Ворожими очима глянув він на прибиральника і побрів, нарешті, в свою кімнату.

Форсте змів зібране докупи сміття на лопатку і викинув його в ящик, що стояв у кутку коридора.

Довго ще після того, як Гефель і Кропінський лишилися в камері самі, не могли вони прийти до тями. Лише поволі кров почала пульсувати знову в жилах Гефеля, і йому було приємно почувати, як та страшна думка, від якої все в ньому немов застигло, розтоплюється й зникає. Тепер Гефель знову відчув, що він дихає, і з полегкістю вдихнув у себе тюремний сморід, так ніби це було чисте свіже повітря.

–  Брате... – прошепотів Кропінський, що стояв позаду Гефеля.

Це щире слово теплом озвалося в Гефельових грудях, він не міг нічого відповісти, лише з вдячністю простяг руку назад за спину і мовчки міцно потиснув руку поляка.

Тепле живе почуття ніби струмувало, переливаючись від одного до другого, і їхнє мовчання говорило більше, ніж усі слова.

Близько полудня Рейнебот через гучномовець викликав до себе капо табірної контори. Він передав йому список.

– Перекажіть, щоб хлопці завтра раненько зібралися біля щита номер два. Та щоб чисто помили перед тим ноги, ясно? Нехай ніхто не закидає нам, що ми пускаємо людей додому брудними.

Звільнення?

Вже давним-давно не траплялося такого, щоб було відпущено бодай одного політичного в’язня. Повернувшись до контори, капо почав уважно переглядати список. В ньому було сорок шість чоловік – блокових, капо та інших представників внутрішньої .адміністрації, і все це здебільшого були надійні і добре відомі в таборі люди, що просиділи тут багато років. Капо знайшов у списку і своє власне прізвище, а також прізвище другого старости табору Прелля. Щось тут було не так. Капо одразу ж пішов до Кремера. Там він застав і Прелля.

Прочитавши список, Кремер глузливо засміявся.

–  Звільнення? ЩоС вони звільнили цілий гурт людей перед самою евакуацією? Та це просто розбійницька вилазка та й годі! – обурено закричав він, – Мерзенний обман!

–  Мені наказано вивісити список на щиті номер два, що ж мені робити? – спитав капо.

В голові Прелля зненацька зародилася підозра.

–  А чи не хочуть вони нас просто перестріляти?

І він багатозначно глянув на Кремера. Той не хотів підтверджувати його здогадів, хоч і сам подумав те ж саме.

–  Почекай, – спокійно сказав він, – не роби нічого, поки не дістанеш від мене вказівок, – І він обернувся до капо: – Читай мені список, я запишу собі всі прізвища.

Хоч як хвилювався він у душі, руки його, коли він почав писати, не тремтіли. Він раптом дуже ясно усвідомив собі, – і йому не потрібно було ніяких доказів, – що ці сорок шість чоловік мають бути розстріляні. Але чому його прізвища немає в списку, хоча оті, нагорі, вважають його мало не головною керівною силою в таборі? Чи належали ці сорок шість чоловік до складу ІТК? Це повинен знати Бохов, треба неодмінно поговорити з ним.

І Кремер пішов до нього в барак.

Штубові саме подалися з порожніми цеберками на кухню, а перед Рункі їм можна було не критися.

–  Я хотів би оглянути ваші нари, – сказав Кремер, – ходім-но зо мною, Герберт.

Це був привід на випадок, якби несподівано з’явився блокфюрер.

Кремер кількома словами розповів про все Бохову і простягнув йому список. Бохов мовчки прочитав його.

–  Є тут хто-небудь з ваших? – спитав Кремер.

Бохов заперечливо похитав головою.

–  Немає ні одного.

–  Гаразд, – промовив Кремер, заспокоюючись.

Вони повільно пройшли аж до найдальшого кутка

барака, Кремер ніби розглядав нари.

–  Що ж робити? їх хочуть розстріляти, це ясно, як божий день.

Кремер машинально розправив чиюсь ковдру. Бохов тяжко зітхнув. Ось і ще одній ланці невидимого ланцюга загрожує небезпека. Хто ж виказав цих сорок шість чоловік? З якого боку прийшла зрада? Хто тут винен? Клюттіг? Рейнебот? Цвейлінг? Чи, може, зрадника треба шукати серед в’язнів на складі...

–  Що ж його тепер робити, скажи мені, – наполягав Кремер.

Вони спинилися.

–  Авжеж, що тепер робити? – зітхнув Бохов.

Цей шматок паперу в його руці вимагав від нього

рішучості, такої рішучості, якої, можливо, й не доводилося проявляти йому за всі роки, проведені в таборі, а вони даремно гаяли тут дорогоцінний час. Завтра вранці буде вже пізно. Він повинен негайно порадитися з членами комітету. Але як повідомити їх? ІТК повинен зібратися якнайшвидше. І не в підвалі ревіра, куди можна проникнути лише ввечері.

Бохов почухав лоб, його мучили сумніви.

–  Я мушу поговорити з товаришами тепер, негайно, – сказав він, – Треба скористатися з повітряної тривоги, іншого виходу нема.

Щодня близько полудня, не раніше й не пізніше, ескадрильї американських бомбардувальників робили нальоти на Тюрінгію, Саксонію і Бранденбург ось уже кілька тижнів підряд. Можна було буквально перевіряти годинники по цих нальотах, так пунктуально, в одну і ту ж годину, пролітали вони над табором. Під промінням сонця стаї літаків високо в небі здавалися сріблястими птахами, лише їх лункий спів свідчив про те, які небезпечні були це птахи. Тривоги бували щодня.

У робочих команд виробилася вже звичка триматися в стані постійної готовності по першій команді щодуху бігти під завивання сирен до табору, швидко перетинаючи просторий майдан. Минало кілька хвилин, і весь табір мов вимирав. Тільки на кулеметних вишках стояли вартові і вдивлялися в небо. Часто лише через кілька годин лунала сирена відбою тривоги.

Тоді табір знову оживав.

Здавалося, Бохов зважився на щось. Він глянув на Кремера.

–  Ти повинен допомогти мені, хоч я й не маю права називати імена товаришів, але... що лишається мені робити?

Кремер відчув, як важко зараз Бохову, і сказав:

–  Не бійся, я не запам’ятаю цих імен. Я розумію твої почуття, і товариші теж зрозуміють тебе. Адже це питання життя чи смерті.

Бохов з вдячністю кивнув Кремеру.

–  Отже, слухай. Я піду зараз до ревіра і поговорю з капо, він знає про все. Він звільнить для нас якесь приміщення, де нас ніхто не підслухає, потім я скажу тобі, де саме це буде, а ти вже... розумієш, як би це тобі сказати... ну, одним словом, ти повинен будеш піти до лазні, бо я не хочу показуватися там.

–  Ну, кажи вже швидше, кого мені викликати?

–  Богорського, – тихо промовив Бохов. – Хай він під час тривоги не йде до свого барака, а прийде до ревіра.

–  Гаразд, – кивнув головою Кремер.

–  Як же ми домовимося з тобою, щоб я міг сказати тобі, де саме ми зберемося? – вголос міркував Бохов і одразу ж надумався: – Через десять хвилин ми зустрінемося з тобою ніби ненароком по дорозі до ревіра, поблизу мого барака.

Кремер погодився.

Ріоман під час тривоги не повертався до табору, доводилося проводити нараду без нього. Сповістити ван-Далена було неважко, Кодічека і Пшібулу можна було перестріти й повідомити по дорозі.

Кремер вийшов назустріч Бохову, коли той, повертаючись з ревіра, вже майже підходив до свого барака. Коротко кивнувши один одному, вони на мить спинилися.

–  «Оп-два», – стиха зронив Бохов.

Кремер кивнув і пішов собі далі своєю дорогою.

«Оп-2» – то була друга операційна, а що вона містилася на горішньому поверсі добудованого кілька років тому флігеля, то під час тривоги там нікого не лишалося.

Майже в ту ж саму хвилину, як і щодня, завили сирени. На табірному майдані та на дорозі поміж бараками, як завжди, зчинилося сум’яття.

Бохов стояв на своєму посту і виглядав Кодічека і Пшібулу. Він скоро помітив їх, вони вдвох бігли до свого барака.

–  Ідіть за мною, – шепнув їм Бохов.

–  Що сталося?

–  Ідіть за мною, – повторив Бохов і побіг уперед.

Вкрай здивовані, вони, проте, поспішили вслід за

Боховим, який біг униз по дорозі до ревіра.

Ще ніколи члени комітету не стояли перед та. кою загрозливою і напруженою ситуацією, як сьогодні.

Було взято Глогау. З обох боків Текленбурга, в Тевтобурзькому лісі, точилися запеклі бої. В напрямі Герфорда союзникам удалося глибоко вклинитися в німецькі позиції. В районі Варбурга і біля ріки Верра вони нібито просунулися вперед майже до північних околиць Ейзенаха... Якщо ці відомості, що їх принесли з собою Кодічек і Пшібула, підтвердяться, то не залишиться ані найменшого сумніву в тому, що розстріл сорока шести в’язнів буде підготовкою до загальної евакуації. Ця евакуація могла початися щогодини!

Зненацька завила сирена, знову було оголошено повітряну тривогу. Комуністи, збившись докупи в кутку операційної, прислухалися до шуму за стінами ревіра. Дзвінке гудіння моторів лунало над притихлим табором. На цей раз був, здається, великий масований наліт. Всі мовчали.

Богорський уважно розглядав замкнуті, суворі обличчя товаришів. Бохов підпер голову кулаками і дивився прямо перед собою. Ван-Дален притулився головою до стіни, по його виразистому широкому обличчю легкими тінями пробігали думки. Очі Пшібули були суворі й нерухомі, губи міцно стиснуті. Кодічек перехопив пильний погляд Богорського і опустив очі додолу. Що крилося за цим мовчанням? Богорський глянув на Бохова, той також мовчав.

Гуркіт бомбардувальників подаленів і затих.

Десь там, посеред міста, зараз зі свистом падали бомби, розриваючи повітря оглушливим гуркотом; розвалювалися будинки, брунатножовті язики полум’я рвалися вгору, до неба, градом падало на землю потрощене каміння.

Десь там кричали зараз, не тямлячи себе від жаху й розпачу, знавіснілі люди, десь там, далеко від табору.

А тут, серед низьких притихлих бараків, у кутку маленької операційної, сиділо кілька мовчазних людей. Лиха доля шпурнула між ними і п’ятдесятьма тисячами в’язнів концтабору купку людей, отих сорок шість чоловік, і спокушала тепер цих п’ятеро, що мовчки сиділи в кутку, як колись на горі диявол спокушав Ісуса Христа. Бо коли завтра вранці помруть ці сорок шість чоловік, тоді...

Богорський не став ждати, поки заговорить хто-небудь із товаришів, він перший порушив мовчанку, висловивши те, про що думали всі присутні тут:

– Якщо завтра вранці буде розстріляно цих сорок шість чоловік, – сказав він, – то цим самим буде нібито розстріляно ІТК! Фашисти, – провадив він далі, – гадатимуть, що вони знищили керівну головку підпільної організації і розв’язали собі руки для евакуації. Але ми, товариші, ми залишимось тут, і наша організація не буде позбавлена керівництва. Ми зможемо врятувати людей, багато людей, бо ті сорок шість чоловік умруть заради нас, заради нас і п’ятдесяти тисяч! Хіба ж це не справедливо?

Ван-Дален високо звів брови, Кодічек знову опустив очі додолу, Пшібула стиха вилаявся: він не міг більше мовчати. Йому хотілося зірватися на ноги, але він боявся, що хтось побачить його через вікно, і лише неспокійно совався на місці.

–  Ні, – раптом сказав Бохов і глянув прямо в очі Богорському.

Це «ні» луною озвалося в серцях усіх.

Пшібулі хотілося сказати так багато, але він спромігся лише повторити німецьке «ні» своєю рідною мовою, по-польськи:

–  Нє! Не! Не! – палко прошепотів він.

Тепер і Богорський притулився спиною до стіни і заплющив очі, почуваючи невимовну полегкість і радість...

Бохов заговорив про інше.

–  Я хочу сказати про дитину, товариші, – почав він, – Не щастить нам з нею. Ось тепер маля безслідно зникло. Хто забрав його? То міг бути лише один з нас. То була польська дитина. Це зробив ти, Йозеф? – спитав він Пшібулу.