Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц)
– Дитина, напевно, сидітиме тихо, як миша, – похмуро промовив Гефель. Губи його були міцно стулені.
І знову троє чоловіків перезирнулися між собою. Кожен з них сподівався, що його сусіда візьме на себе якесь рішення в цьому незвичайному випадку. Побоюючись, щоб Цвейлінг часом не почав шукати їх, Гефель потягнув за собою Піппіга.
– Ходімо, нам треба вже йти.
І, звертаючись до Кропінського, додав:
– Лишайся тут, поки ми виберемося звідси.
Кропінський поклав нерухомий живий клунок назад у чемодан, руки його тремтіли, коли він із старих пальт готував для дитини постіль. Ніжно поклав він на неї хлопчика, укрив його і хотів обережно відірвати його ручки від обличчя. Він відчув при цьому слабенький опір дитини, очі маляти були судорожно заплющені.
Коли трохи згодом в куток непомітно прослизнув Піппіг з чашкою кави і шматком хліба в руках, Кропінському вже вдалося настільки заспокоїти нещасне маля, що воно знову розплющило очі. Кропінський посадив хлопчика і подав йому алюмінійову чашку. Піппіг підбадьорливо простягнув йому скибку хліба. Але маля не взяло її.
– Воно боїться, – зауважив Піппіг і всунув хліб йому в ручки, – їж, дурнику, – привітно кивнув він.
– Тепер ти повинен поїсти, заснути і нічого не боятися, – шепотів Кропінський.– Добрий дядько Піппіг дбатиме про тебе, і я теж, і я заберу тебе з собою у Польщу, – Він, посміхаючись, показав на себе: – У мене є там маленький будиночок.
Хлопчик звів серйозні очі на Кропінського, напружена увага відбилася на його худенькому личку. Ось він трошки розкрив рот. Несподівано, наче маленьке звіреня, він швидко заповз під пальто. Якусь мить обидва чоловіки чекали. Потім Кропінський обережно підняв пальто. Маля, лежачи на боці, жадібно жувало хліб. Кропінський знову ніжно укрив його, і чоловіки пішли із закутка, добре замаскувавши його цілим штабелем мішків. Вони пильно прислухалися. Але все було тихо.
Коли вони підійшли до столу, в’язні команди вже збиралися на вечірню перевірку. Робоча команда складу належала до числа «привілейованих»: в’язні працювали тут довше, ніж в інших командах, і тому їм дозволялося не брати участі в загальній табірній перевірці на майдані.
Начальник команди, нижчий есесівський чин, перелічував їх просто на робочому місці і потім давав звіт рапортфюреру, який приплюсовував цю цифру до загального числа всіх в’язнів концтабору. Цвейлінг тільки-но показався на порозі свого кабінету, як Піппіг і Кропінський швидко прошмигнули перед його носом і стали в стрій. Гефель, щоб приховати пізній прихід обох своїх товаришів, ламаючи комедію перед гауптшарфюрером, удавано сердито пробурчав:
– А вам, мабуть, треба посилати окреме запрошення, чи що?
Тримаючи шапку в руці, він виструнчився перед Цвейлінгом і браво доповів:
– Команда речового складу в кількості двадцяти в’язнів до перевірки готова!
Після цього Гефель теж став у шеренгу.
Цвейлінг, тикаючи в кожного пальцем, перелічив в’язнів.
Нерви Гефеля були напружені до краю. Схвильовано прислухався він до того, що робиться в кутку за штабелями мішків. А що, як дитина все-таки злякається і заплаче?..
Перелічивши всіх, Цвейлінг недбало махнув рукою, цей жест означав команду: «Розійтись!» В’язні почали розходитись, кожен повернувся до своєї роботи. Один лише Гефель все ще стояв на місці: він не помітив, коли Цвейлінг дав знак розійтися.
– Що з вами? – спитав його есесівець своїм безбарвним хрипким голосом.
Гефель здригнувся, ніби раптово пробуджена від сну людина.
– Нічого, гауптшарфюрер.
Цвейлінг підійшов до стола і підписав рапорт.
– Про що це ви так задумалися допіру? – Це мало звучати привітно й поблажливо.
– Та так, нічого особливого, гауптшарфюрер.
Цвейлінг висолопив язика і притиснув його до нижньої губи: це він так посміхався.
– Ви були вже, мабуть, у думках дома, га?
Гефель знизав плечима.
– Як це так? – здивовано спитав він.
Цвейлінг не відповів. Багатозначно посміхаючись,
він попрямував до свого кабінету. Скоро по тому він вийшов із складу, щоб здати рапорт. На ньому було коричньове шкіряне пальто, вірний знак того, що він сьогодні більше не повернеться сюди. Ключ від складу Гефель після закінчення роботи здавав вартовому біля воріт.
В конторі в’язні тісно з’юрмилися навколо Гефеля і зацікавлено розпитували його, про що це базікав допіру Розе. Той почав галасливо виправдуватися, розповів, як вичитав йому Гефель.
– Я не хочу встрявати в цю халепу.
В’язні загомоніли, перебиваючи один одного.
– Але де ж ця дитина?
– Тихо! – заспокоїв їх Гефель і обернувся до Розе.– Ніхто з нас не хоче встряти в халепу. Дитина залишиться тут лише на одну ніч, завтра відправимо її звідси.
В’язні захотіли подивитися на хлопчика. Вони тихенько пробралися в куток. Кропінський обережно підняв пальто. Зазираючи через плечі тих, що стояли попереду, в’язні розглядали малятко. Хлопчик лежав скорчившись, немов личинка хруща, і спав. Ніби сонячний промінь пробіг по обличчях в’язнів: давно вже ніхто з них не бачив дітей. Всі дивувалися: «Диви-но, справжній маленький чоловічок...»
Гефель дав їм надивитися досхочу. Кропінський аж сяяв, показуючи свій скарб. Він знову ніжно укрив заснулого хлопчика пальтом, коли в’язні навшпиньки пішли із закутка.
Цього вечора вони довго тинялись без діла по складу й по конторі, збирались біля довгого стола, стиха розмовляючи між собою, і раділи, хоч ніхто з них не міг би, мабуть, сказати, чого він радіє. Найщасливішим серед них почував себе Кропінський.
– Це ж дитина з Польщі!—раз у раз посміхаючись, говорив він, і в голосі його звучала невимовна гордість.
***
Піппіг помітив, що Гефель чомусь уникає його. По закінченні роботи, прийшовши до свого барака, він сів за стіл біля Гефеля і дивився, як той без всякого апетиту сьорбає захололу юшку. Гефель відчув німе запитання в мовчанні Піппіга, роздратовано шпурнув у миску ложку й підвівся з-за столу.
– Хлопчика треба відправляти далі?
Гефель відмахнувся від Піппіга, мовчки пробрався крізь ряд в’язнів, що тісно один коло одного сиділи за столом, і попрямував до умивалки, щоб сполоснути миску. Піппіг і собі пішов слідом за ним. Тут вони лишилися наодинці.
– Куди ж ти хочеш його переправити?
Оці вічні запитання! Гефель невдоволено насупився.
– Ах, дай ти мені спокій!
Піппіг ображено замовк. Гефель ще ніколи не розмовляв з ним таким тоном. Той відчув це і, чи то гніваючись, чи то намагаючись виправдатись, провадив далі так само різко:
– У мене є для цього підстави. Завтра вранці дитини тут не буде. І не питай мене ні про що!
І він вийшов з умивалки. Піппіг ще якусь мить залишився там. Який гедзь укусив Гефеля?
А тимчасом Гефель швидко вийшов з барака. Надворі все ще сіялася мжичка, що проймала до самих кісток. Гефель здригнувся й пересмикнув плечима. Він розкаювався, що так грубо обійшовся з Піппігом. Проте він ніяк не міг розповісти цьому славному хлопцеві про те, що примусило його прийняти таке рішення, бо все це треба було зберігати в найсуворішій таємниці.
Ні Піппіг, ні інші його товариші не знали про те, що колишній фельдфебель берлінського гарнізону рейхсверу[9] і член тодішнього комуністичного партійного осередку Гефель тут, у концтаборі, був одним з військових інструкторів і організаторів інтернаціональних груп Опору. Ніхто й гадки не мав про це. Інтернаціональний табірний комітет з часом перетворився на центр руху Опору. На перших порах комуністи концтабору об’єдналися в Інтернаціональний табірний комітет, – скорочено ІТК, – як представники кожен своєї національності, щоб серед десятків тисяч зігнаних докупи в’язнів виділити і згуртувати колектив людей, який добивався б взаємного розуміння між різними національностями і з допомогою кращих серед них пробуджував би почуття солідарності, якого напочатку зовсім не було поміж в’язнями концтабору.
Серед в’язнів-німців було декілька блоків, владу в яких захопили професіональні карні злочинці. Серед цих в’язнів знов-таки була велика кількість таких, які заради особистих вигод всіляко запобігали перед есесівцями, вони діяли заодно з блокфюрерами і начальниками команд, ставали донощиками і шпигунами.
Серед політичних в’язнів різних національностей, розкиданих по всіх бараках, також зустрічалися непевні елементи, для яких своя власна шкура була значно дорожча за життя й безпеку всіх товаришів.
До того ж, не кожен з тих, хто носив червоний трикутник на рукаві, був справді політичним, тобто свідомим антифашистом. Невдоволені скиглії та інші небажані для фашистського уряду особи, заарештовані гестапо, теж діставали червоний трикутник політичних в’язнів, і в бараках політичних можна було зустріти кого завгодно, починаючи від тих, що потрапили сюди за небажані для фашистів нарікання, аж до прихованих справжніх бандитів, і багато кому з цих людей більше пристало б носити не червоний, а зелений трикутник професіонального злочинця.
Поміж в’язнями-німцями та іноземцями – поляками, росіянами, голландцями, чехами, датчанами, норвежцями, австрійцями тощо, – зважаючи на різницю в мовах і всілякі інші перешкоди, попервах не було ніякого взаєморозуміння. Комуністам, які згуртувалися в ІТК, довелося подолати чимало труднощів, перш ніж їм пощастило розвіяти недовіру іноземців, яким дуже нелегко було звикнути до того, щоб вбачати в німецьких в’язнях своїх товаришів. Уперта, суворо законспірована, дуже небезпечна робота товаришів з ІТК була конче потрібна також для того, щоб пробудити в тисячах в’язнів думку про необхідність контакту й взаємної підтримки і завоювати їхнє довір’я.
В кожному бараці, заручившись підтримкою гідних довіри людей, діяли довірені особи членів комітету – зв’язкові, і ІТК поступово вдалося завоювати тверді позиції серед в’язнів. Комітет діяв так обережно, що жодна людина й гадки не мала про існування цілої підпільної організації.
Жоден товариш з ІТК не займав будь-якої відповідальної посади у внутрішній адміністрації концтабору, вони намагалися не привертати до себе нічиєї уваги. Трималися дуже скромно й непомітно: Богорський працював у дезинфекційній команді; Кодічек і Пшібула, як фахівці, – в оптичному бараці; ван-Дален – простим санітаром у ревірі[10]; француз Ріоман – кухарем в есесівському казино, де всі офіцери-гурмани дуже високо цінили його кулінарні здібності; Бохов – помічником писаря у 38-му бараці. Саме тут, в конторі 38-го барака, і знайшов собі надійний притулок колишній депутат ландтагу від комуністичної організації Бремергафена, на якого була покладена в концтаборі така небезпечна підпільна робота. Завдяки своєму каліграфічному почерку Бохову вдалося завоювати прихильність дурного, як пень, унтершарфюрера – начальника їхнього блока.
Бохов повинен був красивими друкованими літерами виводити для нього на картонних картках десятки глибокодумних афоризмів. І Бохов старанно писав: «Моя честь – це вірність», «Народ, рейх, фюрер!» Унтершарфюрер збував ці картки серед своїх знайомих, зробивши з них для себе вигідне додаткове джерело прибутків. Йому й на думку не спадало, що його вправний писар може бути чимось іншим, ніж простим «безневинним» в’язнем.
Саме Бохов на одній з нарад ІТК і запропонував призначити Андре Гефеля військовим інструктором підпільних груп Опору.
«Я добре знаю його, ми багато років працювали разом, я поговорю з ним».
Рік тому, коли Бохов після вечірньої перевірки відкликав Гефеля набік, у відлюдне місце, – бо те, що Бохов мав сказати йому, не повинна була чути жодна жива людина, – надворі мрячило так само, як і сьогодні. П’ятдесятилітній Бохов, сховавши руки в кишені, важко ступав поруч з струнким, на десять років молодшим за нього Гефелем. Його звучний, приглушений голос ніби й досі ще лунав у вухах Гефеля. Фраза за фразою, продумані й короткі, – Бохов боявся сказати більше того, що мав знати Гефель.
– Ми повинні підготуватися, Андре... на випадок кінця... утворити інтернаціональні бойові групи... ти розумієш мене?.. Зброя...
Гефель здивовано звів очі на Бохова, але той різко махнув рукою, щоб він ні про що не питав.
– Поговоримо про все пізніше, не тепер.
І на закінчення Бохов додав:
– Ти ні в якому разі не повинен привертати до себе уваги, ясно?
Це було рік тому, і відтоді все йшло гаразд. За цей час Гефель дізнався, звідки береться зброя, про яку тоді не хотів говорити Бохов. В’язні таємно виготовляли холодну зброю в майстернях концтабору. Радянські військовополонені виточували на токарних верстатах веймарських військових заводів, на яких вони змушені були працювати, ручні гранати і тайкома проносили їх у концтабір, а фахівці, що працювали в ревірі і в патологічному відділенні табору, винайшли спосіб, як з різних хімікалій робити потрібну суміш для вибухового заряду гранат.
Про все це добре знав тепер Гефель, і коли вечорами, в потайному відлюдному місці, він навчав товаришів з бойових груп, як треба користуватися зброєю, особливо радів він з того, що міг навчати їх на пістолеті вальтер. Цей пістолет було украдено у другого лагерфюрера Клюттіга під час пиятики в есесівському офіцерському казино. Отак собі простісінько украдено одним з в’язнів, який прислуговував гульвісам-есесівцям. Винуватця так і не знайшли, бо навіть такому запеклому ворогові комуністів, як Клюттіг, не могло спасти на думку, що хто-небудь з в’язнів міг зважитися на такий відчайдушний вчинок. Підозра Клюттіга впала на одного есесівця, що пиячив разом з ним.
Яке ж треба було мати залізне самовладання тому, хто це зробив, щоб, повертаючись із казино у табір разом з командою в’язнів-кельнерів, пронести крізь ворота мимо вартових есесівців схований під арештантським смугастим одягом пістолет!
Щоразу, коли Гефель тримав у руках цю дорогоцінну зброю, коли він крадькома витягав пістолет із схованки і ховав його під одягом, щоб іти на півгодинне військове навчання, – через табір, мимо товаришів, які, ні про що не догадуючись, віталися з ним, мимо вартових есесівців, – і відчував дотик холодного металу до свого тіла, він згадував про того сміливця...
Поки що все йшло гаразд!
І раптом у таборі з’являється ця маленька дитина! З’являється так само таємно, як тоді оцей вальтер 7,65 мм, і так само, як тоді, це наражало всіх на страшну небезпеку. І він не міг нікому про це розказати, ні з ким порадитись – хіба що з одним-єдиним Боховим. Ті кілька кроків, які відділяли Гефеля від 38-го барака, здалися йому дуже довгою дорогою. Ніби важкий камінь наліг йому на груди. Можливо, він повинен був чинити інакше? Іскорка життя, що жевріла в цій крихітній істоті, якимсь чудом перелетіла через дротяні загорожі страшного табору смерті, де було замучено і спалено живими тисячі людей... Хіба не його святий обов’язок оберігати цю крихітну іскорку, щоб важкі ковані чоботи не затоптали її?..
Гефель спинився, задумливо втупився у блискучу мокру брущатку під ногами. Не могло бути нічого більш само собою зрозумілого, ніж таке рішення. Але це було б природно скрізь, де завгодно! Тільки не тут, у концтаборі. Про це й думав він зараз.
На мить уявив він собі всі ті страхіття, що загрожували тому слабенькому вогнику, який жеврів у потаємному куточку концтабору, але одразу ж одігнав від себе похмурі думки. Можливо, Бохов щось порадить йому?..
38-й барак – одноповерхову кам’яну будівлю – спорудили уже згодом, через кілька років після заснування концтабору: всі старі бараки були дерев’яні. Як і всі інші кам’яні бараки, він був розділений перегородками на п’ять окремих приміщень, одне з них правило за спальню.
В тому, що капо речового складу з’явився в чужому бараці, не було нічого дивного, і тому, коли Гефель увійшов до приміщення, в’язні не звернули на нього ніякої уваги.
Бохов сидів за столом блокового і писав рапорт для завтрашньої ранкової перевірки.
Гефель насилу пробрався крізь переповнене приміщення і підійшов до Бохова.
– Вийди-но зі мною на хвилинку...
Бохов мовчки підвівся, накинув пальто, і вони вийшли з барака. Надворі заговорили не зразу. Лише коли ступили на широку стежку, що вела до ревіра, по якій ще снувало немало в’язнів, Гефель почав:
– Мені треба з тобою поговорити.
– Щось важливе?
– Так.
Вони розмовляли тихо, намагаючись не привертати до себе нічиєї уваги.
– Розумієш, один поляк, Захарій Янковський, привіз сюди з собою малу дитину...
– І ти називаєш це важливим?
– Дитина зараз у мене, на складі.
– Що?!
– Я заховав її в себе.
В темряві Гефель не міг розглядіти обличчя Бохова. Якийсь в’язень, що, низько нахиливши вперед голову, щоб сховати обличчя від густої мжички, швиденько біг їм назустріч від ревіра, наштовхнувся на них. Бохов спинився.
– Хлопче, та ти збожеволів, чи що?
Гефель підняв руки.
– Дозволь пояснити тобі, Герберт...
– Я не хочу нічого знати.
– Ні, ти повинен це знати, – наполягав на своєму Гефель.
Гефель добре знав Бохова – той завжди був твердий і невблаганний. Вони рушили далі, і Гефеля раптом прорвало. Він схвильовано заговорив:
– У мене в самого є син, йому тепер уже десять років. А я його ще ніколи не бачив.
– Сентиментальність! Адже тобі було якнайсуворіше наказано не встрявати ні в які ризиковані справи. Ти що, забув про це?
Гефель пробував виправдовуватися:
– Якщо дитина потрапить до рук есесівців, вона пропала! Не можу ж я потягти маля до воріт і сказати: нате, беріть, ось що ми знайшли в чемодані...
Непомітно для себе вони майже дійшли до ревіра, повернулися і попрямували тією ж дорогою назад.
Гефель відчув холодну невблаганність, що йшла від Бохова, і докірливо кинув йому:
– Чоловіче, Герберт, невже в тебе немає серця в грудях?
– Я терпіти не можу ніякої сентиментальності!
Ці слова вирвалися у Бохова несподівано голосно.
Він враз замовк, сам злякавшись своєї необережності, і вже значно тихше вів далі:
– Немає серця в грудях? Тут ідеться не про одну дитину, а про життя п’ятдесяти тисяч чоловік!
Гефель, глибоко схвильований, мовчки йшов поруч нього, він не мав що заперечити на ці слова Бохова.
– Ну що ж, хай буде так, – заговорив він нарешті, пройшовши ще кілька кроків, – тоді я завтра ж уранці віднесу дитину до воріт і здам есесівцям.
Бохов заперечливо похитав головою.
– Тобі що, одної дурниці мало?
Гефель не в жарт розсердився.
– Одне з двох: або я сховаю дитину, або видам її!
– Ото ще мені стратег...
– А що ж мені робити? – Гефель витяг руки з кишень і безпорадно простяг їх до Бохова. Бохов боявся, що хвилювання Гефеля передасться і йому.
Щоб заспокоїти товариша, він сказав своїм діловим і трохи холодним тоном:
– Я чув у конторі, що скоро звідси відправляється транспорт, і сам подбаю про те, щоб того поляка теж відправили з ним. Ти передаси йому дитину.
Гефель здригнувся, почувши про це суворе рішення. Бохов спинився, підійшов майже впритул до Гефеля, зазирнув йому прямо в очі.
– Що ж можна ще зробити?
Гефель важко зітхнув. Бохов розумів, що діється зараз в душі товариша.
Тут, у концтаборі, понад усе для них був обов’язок. Чи міг він, Бохов, якого ІТК призначив відповідальним за підготовку підпільних груп Опору, допустити, щоб заради одної дитини наражався на небезпеку військовий інструктор бойових груп або й самі ці групи? А то навіть і все підпільне керівництво організації, створене ціною таких величезних труднощів? До того ж, це могло загрожувати небезпекою і табірній охороні, яка здавалася непосвяченим цілком легальною і невинною організацією, а насправді була прекрасно підготовленим військовим з’єднанням. Хіба можна було сказати наперед, чим закінчиться така невинна на перший погляд справа. Можливо, це маля дасть поштовх, і раптом на них обрушиться страшна лавина, змітаючи все і всіх на своєму шляху. Все це швидко промайнуло в голові Бохова, поки він пильно дивився в обличчя Гефеля. Він знову повернувся, збираючись рушати далі, і, звертаючись до свого товариша, промовив майже сумно:
– Не завжди варто прислухатися до голосу серця! Нехай той поляк сам вирішує, як йому бути з дитиною. Якщо він зумів живою доставити її сюди, то зможе провезти й далі.
Гефель все ще мовчав.
Вони звернули зі стежки, що вела до ревіра, і стояли тепер між бараками. Тут було безлюдно. Холодна злива проймала до кісток. В темряві вони ледве розрізняли обличчя один одного. Гефель засунув руки глибоко в кишені, плечі його мерзлякувато зіщулились. Здавалося, він і не збирався зрушити з місця.
Бохов схопив його за плече, по-дружньому струснув.
– Годі вже, Андре, заспокойся, – лагідно промовив він.– Іди лягай собі, виспись, я подам ще тобі звістку.
І вони розійшлися.
Бохов довго дивився вслід Гефелю. Важкими стомленими кроками йшов той до свого барака. Глибокий жаль заполонив його серце, і він сам не знав, кого йому було в цю мить шкода: Гефеля, малої дитини чи, може, того незнайомого йому поляка, чию долю вони вирішили хвилину тому. Так, вони, такі самі в’язні, як і він, вирішили його долю, бо в тій ситуації, яка створилася зараз, вони повинні були вдатися до своєї влади і зробити це.
Бохов спробував відігнати від себе ці думки. Тут треба було діяти швидко й рішуче. Він подумав якусь мить. Швидше назад, у барак!
Його блоковий Рункі саме збирався односити заповнений рапорт в контору, до старости табору, коли Бохов перестрів його на порозі барака.
– Дай мені, Отто, я сам однесу.
– Трапилось що-небудь? – спитав Рункі, помітивши, що Бохов чимсь схвильований.
– Нічого особливого, – відказав Бохов.
Рункі знав, що Бохов належить до числа найстаріших в’язнів табору, які користувалися великим авторитетом серед товаришів. Але про те, що Бохов входив до складу ІТК, та й взагалі про існування цього комітету, він не мав ніякого уявлення. Серед політичних в’язнів діяв закон конспірації: всі вони були об’єднані між собою беззаперечним довір’ям. Тут не лишалося місця для цікавості, вони твердо знали одне: треба мовчати про все, що б не трапилось. У концтаборі існувала найсуворіша внутрішня дисципліна і свідомість безумовної солідарності і приналежності всіх до одного великого колективу, а саме це й не дозволяло ставити будь-кому з товаришів необдумані запитання з приводу таких речей, про які не слід було знати. Всі їхні дії були підпорядковані одному: своїм мовчанням служити важливій справі.
Саме це взаєморозуміння і допомагало їм уникати викриття. Коло цих в’язнів було велике, воно поширювалося на весь концтабір. Скрізь – вірні товариші, які мовчки ховають глибоко в найпотаємнішому куточку серця те, що вони знають... Партія, що об’єднувала їх усіх, була тут, поряд з ними, в таборі, – невидима, недосяжна і всюдисуща. Звичайно, час від часу вони входили в контакт з тим чи іншим товаришем-комуністом, говорили з ним і бачили його, але завжди лише тоді, коли треба, і лише з тим, кому партія доручала і дозволяла це. А взагалі члени комітету нічим не вирізнялися серед інших в’язнів: на них було таке ж саме засмальцьоване смугасте лахміття, вони носили такі ж самі червоні трикутники на рукавах і номери на грудях, і голови у них були так само наголо острижені, як і у всіх...
Тим-то й Рункі ні про що не розпитував, коли Бохов забрав у нього з рук рапорт.
В кімнаті, що містилася поряд з конторою, сиділи обидва старости концтабору, Кремер і Прелль, вечірня робота вже закінчилася. Прелль, другий староста табору, ще порався в конторі. Крім першого старости табору Кремера, який на підставі окремих рапортів блокових складав для завтрашньої ранкової перевірки загальний рапорт, в кімнаті було ще кілька блокових і писарів окремих бараків, що вже поздавали рапорти і просто так, знічев’я, никали по кімнаті.
Бохов увійшов до контори. З його поведінки, – Бохов вагався, чи передавати свій рапорт Кремеру, – староста табору одразу догадався, що писаря 38-го барака щось тривожить.
Кремер теж належав до тих в’язнів, які багато чого знали і мовчали. На посаду першого старости табору його було призначено саме завдяки товаришам з ІТК. На цю важливу посаду, що її раніше займав призначений другим лагерфюрером Клюттігом карний злочинець, який зловживав своїм становищем, дбаючи лише про свої власні інтереси, і тому був згодом усунений, треба було підібрати перевіреного й надійного товариша. І тоді один з членів комітету висунув кандидатуру блокового Вальтера Кремера. Спритно використавши розбрат між Клюттігом і комендантом табору Швалем, товариші з ІТК зуміли «зробити» Кремера першим старостою табору. Це завдання було доручено перукареві коменданта, випробуваному і надійному хлопцеві, який щоранку голив Шваля.
В той час, як Клюттіг, підбираючи в’язнів для внутрішньої табірної адміністрації, віддавав перевагу карним злочинцям, Шваль волів призначати на ці посади політичних в’язнів, більше покладаючись на їхній розум і дисциплінованість. Ці постійні чвари між Клюттігом і Швалем були добре відомі в таборі, і коли комендантів перукар підказав Швалю, що непогано було б призначити старостою табору політичного, той поставився до цього досить прихильно, наперед тішачись думкою про те, як він допече цим своєму противникові Клюттігу. Отак-то й зробився старостою табору Кремер, офіціально призначений на цю посаду самим комендантом.
Кремер, який сам не входив до складу ІТК, завдяки своїй посаді завжди стояв у центрі всіх подій. Все, що траплялося в таборі, проходило через його руки. Накази він діставав безпосередньо від коменданта Шваля, лагерфюрерів і рапортфюрера. Ці накази треба було виконувати. Але виконувати так, щоб не наражати на небезпеку життя в’язнів. Для цього потрібні були неабиякий розум, спритне маневрування.
Кремер, кремезний, широкоплечий мідник з Гамбурга, був втіленням спокою. Здавалося, ніщо не могло вивести його з рівноваги. У мовчазній взаємодії з комуністами виконував він свою важку й небезпечну роботу. Партія, табірний підпільний комітет підтримували з ним зв’язок через Герберта Бохова. І хоч про це ніколи не було сказано жодного слова, Кремер знав: все, що йде від Бохова, – йде від партії.
В своєму намаганні дати старості табору якомога менше шансів до кінця збагнути структуру підпільної організації Бохов іноді навіть перебирав міри.
– Не питай ні про що, Вальтер, так буде краще для тебе, – часто говорив він Кремеру, коли той хотів зрозуміти таємний смисл деяких вказівок, які передавав йому Бохов.
Звичайно Кремер мовчав, хоч іноді йому здавалося дивним і незрозумілим, чому це він повинен робити з цих вказівок секрет. Тоді він поплескував Бохова по плечу і говорив:
– Не напускай на себе таку таємничість, Герберт, я все чудово розумію...
Не раз він потай тішився тим, що знає про те, чого не повинен був знати, але часто все це його дратувало. На думку Кремера, в багатьох випадках Бохов зробив би краще, якби говорив з ним відверто. Так було й цього разу, після того як він добродушним бурчанням дав зрозуміти своїм відвідувачам, що вони тут зайві, і вони лишилися з Боховим наодинці.
Кремер запитливо глянув на Бохова:
– Трапилася дурна історія, – почав той.
– Що саме?
– Ти готуєш до відправки новий транспорт?
– Ну й що з того? – запитанням на запитання відказав Кремер.– Прелль он там, у конторі, закінчує складати списки.
– З останньою партією в’язнів прибув один поляк, його звуть Захарій Янковський. Він, напевно, зараз у малому таборі. Чи не можеш ти включити його до списку?
– А що з ним таке?
– Нічого, – похмуро відповів Бохов, – Ти повинен зв’язатися з Гефелем. Він передасть тобі дещо для поляка.
– Що саме?
– Дитину.
– Що?!
Кремер далеко відкинув олівець, яким писав. Бохов помітив, як вразили Кремера його слова.
– Прошу тебе, не питай мене ні про що. Так треба.
– Але ж дитина?! Чоловіче добрий, Герберт! Транспорт відправляється невідомо куди! Ти знаєш, що це значить?
Бохов почав нервуватися.
– Я не можу тобі більше нічого сказати.
Кремер підвівся.
– Що ж це за дитина? Що з нею таке?
Бохов ухилився від прямої відповіді.
– Нічого, тут ідеться зовсім про інше.
– Уявляю собі! – Кремер засопів.– Послухай, Герберт. Звичайно я ніколи не розпитую тебе, бо я завжди покладаюсь на те, що...
– Отож і не питай.
Кремер похмуро дивився перед собою.
– Часом мені буває дуже важко з тобою, Герберт.
Бохов примирливо поклав йому руку на плече:
– Ніхто інший не може уладнати цю справу, тільки ти один. Гефель уже знає про все. Скажеш, що ти прийшов від мене.
Кремер з похмурим виглядом пробурчав щось невиразне. Він був явно незадоволений.
***
Неспокійно біг Гефель стежкою, поки, нарешті, наблизився до свого барака. Кілька запізнілих в’язнів, голосно постукуючи дерев’яними черевиками, поспішно пробігли мимо нього в напрямку своїх бараків. Один за одним пролунало кілька свистків. Це староста табору робив вечірній обхід. Свистки означали, що ніхто з в’язнів не має права перебувати в такий час надворі.
Ось свистки подаленіли, зазвучали тихше... Матово поблискували мокрі дахи бараків.
Під ногами Гефеля рипів і потріскував щебінь. Час від часу він спотикався, бо не дивився собі під ноги, палаючи гнівом проти Бохова. Чого це він збив таку бучу через бідну дитину?
Тремтячи від холоду, Гефель увійшов до свого барака. У першому приміщенні не було ані душі, всі лежали вже на нарах. Кілька штубових побрязкували суповими цеберками. За столом сидів блоковий.
В повітрі все ще висіли випари прохололого супу з брукви, змішані з прілим запахом арештантської одежі, акуратно складеної на лавах.
Ніхто не звернув уваги на Гефеля, коли він, роздягнувшись, почав складати одяг на своєму місці на лавці.
«А може, все-таки Бохов мав рацію? – промайнуло раптом в голові Гефеля.– Яке мені діло до чужої дитини, я тільки набрався б з нею лиха».
Але Гефелю одразу ж стало соромно перед самим собою. Та не встиг він відігнати цю лиху, егоїстичну думку, як натомість виплив спогад про його дружину Дору. Чому раптом він згадав зараз про неї? Чи, може, це ота нещасна дитина, схована в потаємному кутку складу, пробудила в глибині його серця цю болючу згадку?
Спогади про минуле заполонили враз його душу: було дивно думати, що десь там, в далекому, такому чужому тепер для нього світі, існує жінка, яка була його дружиною. Йому здавалося, що він марить. У нього був син, якого він ще ні разу в житті не бачив, у нього була квартира, справжня людська квартира з окремими кімнатами, вікнами й меблями. Проте в його уяві поставали лише якісь безладні уривки спогадів, усе переплутувалося і хаотично нагромаджувалося перед ним, немов руїни сплюндрованого світу, повитого пітьмою.
Гефель сам не помітив, як стиснув обличчя руками. Він дивився прямо перед собою, у нього було таке відчуття, ніби чорна, як ніч, безодня розкривається під його ногами...
Раз на чотири тижні він регулярно посилав листа кудись у невідомість: «Люба Доро! Мені живеться добре, я здоровий, що поробляє наш малий?»
