Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)
Блискучий мундир есесівського унтер-офіцера в свій час справив сильне враження на Гортензію, але дуже скоро молода жінка переконалася, що під цією молодецькою оболонкою ховається пустий і безвольний, мов квач, чоловік.
Частенько Гортензія в глибині душі порівнювала свого чоловіка з суворим гауптштурмфюрером Клюттігом, який хоч і не відзначався дуже показною зовнішністю, зате, з усього видно, був справжнім мужчиною. І як наслідок цього порівняння лишилася тільки зневага до Цвейлінга. Подружнє життя ставало дедалі нуднішим і безрадіснішим, і обоє вони вже майже не мали про що говорити одне з одним. Проте не це найбільше засмучувало жінку. Гортензія лишалася бездітною. І лікарі не могли нічим зарадити цьому лихові. Та жінка не могла примиритися з цим і потай звалювала всю вину на свого вузькогрудого чоловіка, який здавався таким кволим і жалюгідним поруч із нею.
Нещасливе особисте життя озлобило Гортензію, і не раз вона вночі відштовхувала від себе чоловіка, різко покрикуючи на нього:
– Ах, дай мені спокій!
Але часом жінці ставало жаль його, і вона без особливої радості приймала його пестощі, а він після того переповзав на своє ліжко, немов приголублене цуценя.
Як хатня господиня, Гортензія була дуже самостійна: вона не дозволяла Цвейлінгу втручатися в її справи, та й взагалі в усьому, що вона робила, Гортензія ніколи не питала його думки чи поради.
Цього вечора Гортензія сиділа у вітальні перед сервантом і запаковувала в ящик фарфоровий посуд, дбайливо загортаючи кожну річ у газетний папір.
Незабаром повернувся додому Цвейлінг. Він роззув один чобіт і поставив'босу ногу на крісло. Грубою сірою шкарпеткою він протирав поміж змокрілими пальцями, від яких ішов неприємний кислуватий запах, і засмучено розглядав натерту п’яту.
Гортензія не звертала на нього уваги. Вона була заклопотана пакуванням посуду.
Цвейлінг знову натягнув на ногу шкарпетку і почав роззувати другий чобіт. Потім виніс чоботи в передпокій, повернувся, човгаючи пантофлями, до вітальні, уже в розстебнутому мундирі, і сів у крісло.
Якусь мить він, за звичкою відкопиливши нижню губу, мовчки спостерігав Гортензію. Йому раптом пригадалося, як один шарфюрер, апетитно облизуючись, сказав:
– Ну й ноги ж у твоєї жінки... ого!..
Цвейлінг розглядав круглі, трошки, може, занадто повні литки Гортензії і шматочок голого стегна, що визирало з-під задертої спідниці. Те таки могло сподобатися тому шарфюреру...
– Що ти там робиш?
Гортензія недбало відповіла:
– Треба бути готовими до всього...
Цвейлінг не зрозумів цієї відповіді. Він спробував розгадати її зміст, але це йому не вдалося. І він знову запитав:
– Що ти хочеш цим сказати?
Гортензія відірвала погляд від фарфору і роздратовано відповіла:
– Невже ти думаєш, що я покину тут напризволяще мій чудовий фарфор?
На цей раз Цвейлінг зрозумів. Він зробив невиразний жест рукою:
– Ну, так далеко це ще не зайшло.
Та Гортензія лише злісно розсміялася і мовчки пакувала посуд, дедалі більше розлючуючись.
Цвейлінг зручно відкинувся на спинку крісла, спокійно простягти ноги і згорнувши руки на животі. Помовчавши трохи, він сказав:
– Але я вже себе забезпечив...
Гортензія відповіла не зразу, не надавши значення його словам, проте через якусь хвилину вона повернула голову до Цвейлінга і зацікавлено спитала:
– Справді? Як же це?
Цвейлінг неголосно засміявся.
– Ну говори ж! – сердито зажадала Гортензія.
– Там у мене один – мій капо – сховав жиденя.
І Цвейлінг знову засміявся.
Гортензія всім своїм гладким тілом повернулася до чоловіка:
– Ну? І що ж далі?
– Я його застукав на гарячому.
– І ти відібрав у нього дитину?
– Я не такий дурний.
– Ну, а що ж ти зробив? – нетерпляче розпитувала Гортензія.
Цвейлінг хитро скривив рот, примружив одне око і, довірливо нахилившись до Гортензії, промовив:
– Ти ховаєш фарфор, а я – жиденя.
І він беззвучно захихикав.
Гортензія швидко підвелася.
– Розказуй!
Цвейлінг знову відкинувся на спинку крісла і неквапливо відповів:
– А що тут розказувати? Я оце допіру заскочив його біля дитини, а все інше вже було дуже просто... Якби я засадив цього капо в бункер, то його б уже не було в живих.
Гортензія слухала з дедалі більшим інтересом:
– Ну... а чому ж ти його не?..
Цвейлінг з хитруватим виразом злегка доторкнувся пальцями до скроні:
– Якщо я не зачеплю їх, то й вони потім не зачеплять мене. Обережність перш за все!
Він здивовано помітив, що Гортензія перелякано дивиться на нього, і тому, нічого не розуміючи, запитав її:
– Ну що ж тут такого, чого це ти так витріщилася на мене?
– А дитина? – задихаючись, спитала Гортензія.
Цвейлінг підняв плечі і недбало відповів:
– Дитина поки що у мене, на складі. Ті хлопці пильнують як слід, будь певна.
Гортензія, не знаходячи слів від обурення, сіла на стілець.
– І ти покладаєшся на тих хлопців? Ти, певно, думаєш лишатися ще в таборі, коли прийдуть американці? Ну скажи мені...
Цвейлінг з нудьгуючим виглядом махнув рукою.
– Ах, не мели дурниць! Лишатися в таборі! А ти можеш напевно сказати, що я встигну виїхати звідси, коли до цього дійде? І тоді це жиденя ще й як стане мені в пригоді. Чи, може, ти не згодна зі мною? Вони принаймні знатимуть, що я добра людина.
Гортензія з жахом сплеснула руками:
– Готтгольд, чоловіче! Що ж ти наробив?!
Цвейлінг не розумів, чому вона так розхвилювалася.
– Чого ти гарячкуєш, усе буде гаразд!
– Як же ти собі все це уявляєш? – різко запитала вона. – Якщо вже тут завариться каша, то ці хлопці не питатимуть про те, чи був ти добрий чоловік. Вони порішать тебе, перш ніж сюди прийдуть американці.
Вона знову сплеснула руками:
– Чоловік шість років прослужив у есесівських частинах...
Цвейлінг хотів нагримати на неї. З приводу своєї приналежності до есесівських військ Цвейлінг не дозволяв Гортензії будь-яких глузувань, тут він не терпів ніякої критики.
Але жінка, зневажливо дивлячись на нього, не дала йому й рота розкрити:
– Що ти думаєш робити далі? Га? Що ти робитимеш, коли все полетить шкереберть?
Збитий з пантелику її запальністю, Цвейлінг звів на неї очі. Гортензія стояла перед ним, войовничо взявшись руками в боки.
Цвейлінг розгублено закліпав очима.
Раптом Гортензія, зовсім втративши самовладання, грубо накинулася на нього:
– Я можу працювати! Хоч в куховарки піду. А ти? Ти ж нічого не навчився! І коли ти вилетиш з есесівських військ, що тоді?
Цвейлінг міг відповісти їй лише млявим жестом, але це не задовольнило Гортензію.
– Чи, може, я повинна тебе годувати?
– Не базікай казна-що! – Цвейлінг відчував усю зневагу, яка сповнювала в цю мить Гортензію. – Далі буде видно. Ти ж бачиш, що я постарався забезпечити себе.
– Отим жиденям? – Гортензія верескливо зареготала. – Забезпечив називається! Отаке скажеш! Рука в руку з комуністами!
– А, що ти там розумієш!
Цвейлінг сердито підвівся і швидко пішов з кімнати. Гортензія побігла за чоловіком і, схопивши його за рукав, рвучко повернула до себе. Його гордовите зауваження не справило на неї ніякого враження.
– А коли все виявиться? Що тоді?
Цвейлінг злякано втупився в Гортензію.
– А що може виявитись?
Вона струснула його за рукав і настійливо повторила:
– Коли все виявиться?..
Цвейлінг сердито відштовхнув від себе її руку, але Гортензія невгавала. Коли він хотів пройти мимо неї, вона заступила йому дорогу.
– Чоловіче! Чи ти зовсім з глузду зсунувся? Накоїти таке наостанку! Та чи ти розумієш, що наробив? Якщо все виявиться, то твої ж товариші пристрелять тебе в останню хвилину.
Цвейлінг збентежено вигукнув:
– Що ж мені робити?
– Не кричи ти так, – зашипіла на нього Гортензія. – Треба якось здихатись цього жиденяти!
Страх Гортензії передався Цвейлінгові. Тільки тепер він зрозумів, яка небезпека йому загрожує.
– Хотів би я знати, як же мені це зробити?
Гортензія знову накинулась на нього:
– Та вже ж не я повинна знати це! Ти ж шарфюрер, а не я!
Ці слова вирвались у неї занадто голосно, і вона злякано замовкла. Розмова раптом урвалась.
Гортензія стала навколішки перед ящиком і знову почала пакувати посуд. Вона розлючено розривала на шматки газетні аркуші, і за весь вечір вони не сказали більше одне одному ані словечка...
Цвейлінг напружено шукав якогось виходу. Він думав про це і лежачи в ліжку. Раптом він рвучко сів на постелі і штовхнув жінку під бік.
– Гортензія!
Жінка злякано схопилася і, ще не зовсім прокинувшись, ніяк не могла второпати, чого від неї хочуть. Цвейлінг, тріумфуючи, закричав:
– Я придумав!
– Що таке?
Цвейлінг увімкнув світло:
– Швидше вставай!
Щулячись від холоду, Гортензія невдоволено пробурмотіла:
– Чого ти від мене хочеш?
Але Цвейлінг був уже біля дверей і владно пробурчав:
– Давай, давай, іди сюди!
Це був голос шарфюрера, перед яким Гортензія почувала страх. І вона мовчки вилізла з нагрітої постелі, накинула на нічну тоненьку сорочку халат і покірно пішла за Цвейлінгом до вітальні.
А Цвейлінг уже рився в шухляді серванта.
– Мені потрібен папір.
Гортензія відсторонила його вбік, і сама почала порпатися в різному мотлоху, що в страшенному безладді лежав у шухляді.
– Ось, маєш. – Вона подала Цвейлінгу якесь старе запрошення на збори націонал-соціалістської жіночої спілки, але Цвейлінг сердито шпурнув його назад у шухляду.
– Та ти що, зовсім здуріла?
Він пошукав навколо себе очима. На одному з стільців лежало щось загорнуте в папір. Цвейлінг відірвав шматок упаковки.
– Оце саме те, що треба.
Він поклав зім’ятий клапоть паперу на стіл і звелів Гортензії:
– Візьми олівець, швидше! Сідай ось тут, ти будеш писати.
Він нервово пошкрябав щоку.
– Як же це пишуть?
– Я ж іще не знаю, що ти надумав, – знову вибухнула Гортензія, що сиділа вже з олівцем у руках за столом.
– Пиши! – наказав Цвейлінг і одразу ж спинив її, міцно притримавши за руку, коли вона доторкнулася олівцем до паперу. – Не так, друкованими літерами. Треба, щоб все мало такий вигляд, ніби це написав хтось із в’язнів.
Гортензія обурено шпурнула олівець:
– Ну, знаєш...
– Дурниці, пиши!
Він знов пошкріб щоку, потім почав диктувати:
– «Капо Гефель і поляк Кропінський заховали на складі єврейську дитину, а гауптшарфюрер Цвейлінг нічого про це не знає».
Гортензія великими друкованими літерами вимальовувала все те, що він диктував.
Цвейлінг замислився. Ні, це не годилося.
Він відірвав ще один клапоть паперу від упаковки, простягнув його Гортензії і знову почав диктувати:
– «Гефель з речового складу і поляк Кропінський обманюють гауптшарфюрера Цвейлінга. Вони заховали на складі єврейську дитину у кутку, праворуч».
Цвейлінг підійшов ззаду до Гортензії і зазирнув через її плече.
– Оце саме те, що треба... А тепер підпиши внизу: «Один із в’язнів складу».
Ще не закінчивши писати, Гортензія поцікавилась:
– А що ти хочеш робити з цією запискою?
Цвейлінг задоволено потер руки:
– Я засуну її в кишеню Рейнеботу.
– Ого, та ти справжній плутяга, – зневажливо промовила Гортензія.
Цвейлінг сприйняв це як комплімент. Розкішні груди Гортензії, що спокусливо вимальовувалися під тонкою нічною сорочкою, нестримно вабили його очі.
***
Другого дня, одразу ж після ранкової перевірки, Піппіг побіг до ревіра. В амбулаторії він здибав Кена.
– Слухай, дай мені гумову грілку.
– Навіщо? – Кен здивовано глянув на Піппіга, який все ще не міг відсапатися після швидкого бігу, і заперечливо похитав головою.
– У нас у самих всього пара грілок.
– Я одразу ж принесу її тобі назад.
Піппіг просив довго, йому довелося закликати собі на допомогу все своє красномовство, щоб переконати недовірливого Кена в необхідності на якийсь час розстатися з дорогоцінною грілкою. Відвоювавши, нарешті, цей скарб, Піппіг помчав назад до складу і попросив Кропінського, щоб той прибинтував йому грілку до живота. Взявши на оберемок купу заздалегідь приготовлених Кропінським пальт, він вийшов зі складу і подався через табірний майдан нагору, до воріт.
Тут він доповів вартовому есесівцю, що сидів за віконцем, куди йому треба, і той з байдужим виглядом виписав йому пропуск, а блокфюрер, який чергував біля воріт, оглянув Піппіга:
– Що це за мотлох ти тягнеш з собою?
Піппіг, заздалегідь приготувавшись до всяких запитань і несподіванок, браво зробив поворот наліво кругом, добре знаючи з досвіду, що есесівці особливо цінять військову виправку і що це буде для нього найкращим пропуском.
– Відібраний шерстяний одяг для есесівської кравецької майстерні! – доповів він, з притиском вимовивши слова «шерстяний одяг», які повинні були прозвучати для вух блокфюрера особливо приємно. Як-не-як – війна тривала вже п’ятий рік...
Піппіг охоче дав блокфюреру помацати пальта. Блокфюреру припало до вподоби чітке пояснення, а ще більш чудова якість сукна на пальтах. Коротко кивнувши головою, він пропустив його.
– Ну, забирайся геть, пташко небесна!
Піппіг зробив іще один, зайвий уже, зразковий поворот кругом, пристукнувши закаблуками. Коли він вийшов за ворота, у нього було точнісінько таке відчуття, ніби він оце щойно проскочив крізь вушко голки.
На порозі кравецької майстерні його зустрів ротенфюрер[15].
Та перш ніж Піппіг встиг відповісти, Ланге з глибини майстерні гукнув есесівцю:
– Це пальта для переробки, ротенфюрер, то я сказав, щоб їх принесли зі складу. Все в порядку.
І ротенфюрер пропустив Піппіга.
Піппіг потяг пальта повз ряди схилених над швейними машинами в’язнів, що ретельно працювали, і шпурнув їх перед Ланге на стіл закройщика.
Капо почав уважно розглядати принесені речі одну за одною. Він піднімав кожне пальто вгору, крутив і вивертав на всі боки, розстелював на столі, обмацував підкладку і саму тканину і, здавалося, цілком поринув у цю роботу. Тільки його очі скосилися в цей час під стіл, і Піппіг зрозумів його.
Ага, он воно де, – в ящику для обрізків!
Піппіг швидко нахилився і заповз під стіл. Ланге прикрив його, високо піднявши в цю мить чергове пальто. Внизу, під столом, Піппі'га не було видно нікому.
Проворними пальцями підняв Піппіг куртку й сорочку, відкрутив пробку грілки, порився в обрізках і знайшов пляшку. І поки він ще переливав молоко і знову ховав порожню пляшку серед клаптів матерії, зверху впав йому просто в руки маленький пакетик. Виноградний цукор! Піппіг звів очі на Ланге. Той підморгнув йому одним оком. Вони без слів зрозуміли один одного.
Піппіг заховав пакетик, обсмикнув на собі одяг і виліз з-під столу. Ще кілька незначущих слів, і ось уже швидко-швидко застукали дерев’яні черевики маленького Піппіга... Ротенфюрер біля входу підписав його пропуск.
Молоко холодило Піппігу живіт. Прямуючи до воріт, він запхнув пакетик із цукром під свою арештантську шапку без козирка, так що коли б йому довелося знімати шапку перед яким-небудь есесівцем, він весь час тримав би пакетик у руці.
Ще здалеку Піппіг помітив, що біля прохідної будки стоїть ціла юрба в’язнів і блокфюрер по черзі обмацує кожного з них.
Прокляття! Цей тип обшукує!..
Піппіг не міг повернути назад, та й зупинитися на місці він теж не міг, бо був уже занадто близько від воріт. Що робити? Раз мати родила, раз і помирати! Ризикуєш ти, чи я ризикую? Я ризикую. І Піппіг безстрашно рушив до воріт – до ще вужчого вушка голки. Тут він проштовхався крізь юрбу в’язнів, зірвав з голови шапку разом з пакетиком, пристукнув закаблуками і по-молодецькому вигукнув: «В’язень номер дві тисячі триста дев’яносто вісім з есесівської кравецької майстерні повертається до табору!»
Коли блокфюрер, що саме обшукував в’язнів, обернувся, Піппіг простягнув йому пропуск, зробив бездоганний поворот кругом – і ось уже він вдруге щасливо проскочив крізь вушко голки. Секунди нестерпного напруження нервів! Чи не пролунає зараз за його спиною крик:
– Гей! Ти там, зі складу! Вернись до воріт!
З кожним кроком, який віддаляв Піппіга від воріт, спадало напруження. Він уже не почував холоду, який розливався по його животу. Ніхто не гукнув його. Позад нього залягала безмежна рятівна порожнеча. Коли Піппіг дійшов уже до середини майдану, він побіг підтюпцем. Нервове напруження вже зовсім пройшло, і натомість в його грудях буяло почуття нестримної радості.
Піппіг побіг. Радій, маленький, молоко є!..
У Кропінського на очах виступили сльози радості. Він гладив руки Піппіга, коли вони обидва, ставши навпочіпки і намагаючись не дихати, дивилися, з яким апетитом малий п’є молоко. Хлопчик міцно тримав обома руками велику алюмінійову чашку, плямкав жадібно, мало не захлинаючись, і ковтав, ковтав, немов маленьке зголодніле ведмежатко...
– Ти добрий, брате, ти хоробрий, брате, – шепотів Кропінський.
Піппіг відмахнувся:
– Чоловіче, коли б ти тільки знав, скільки я страху набрався, – мало в штани не наклав...
Він розсміявся, бо й сам не вірив у те, що казав.
Зненацька до них підійшов Гефель; вони звели на нього сяючі очі.
– Звідки у вас молоко?
Піппіг підморгнув Гефелю, ткнув хлопчика пальцем у живіт:
– Там, на лузі, стоїть велика корова, і вона робить му-у-у...
Малий засміявся.
Піппіг упав на спину і сплеснув руками.
– Він засміявся! Ви чули? Він засміявся!
Та Гефель лишався серйозним. Вигляд у нього був стомлений, бо він провів дуже неспокійну ніч. Ще перед ранковою перевіркою Кремер сказав йому, що з поляком Зідковським, блоковим 61-го барака, уже про все домовлено.
І ось тепер Гефель стояв перед малятком, дивився, з яким апетитом п’є воно молоко. Зараз йому треба було пояснити обом своїм товаришам, що дитина...
– Послухайте, – почав Гефель.
Піппіг, який бачив, що вранці приходив Кремер, одразу догадався, що Гефель говорить від імені старости табору, а той, мабуть, не без підстав вирішив забрати дитину зі складу. Але чому саме в інфекційний барак?
Гефель заспокоїв обох «няньок». Серед білого дня годі було й думати про те, щоб перенести дитину до маленького табору. Це можна було зробити лише під покровом темряви. Після загальної перевірки Цвейлінг, як правило, ішов зі складу. Саме тоді й треба було скористатися з нагоди й перенести хлопчика.
Піппіг засунув руки в кишені штанів і зажурено сказав:
– Отак-то, кошеняточко...
В цю мить до них підійшов хтось із команди в’язнів і попередив, що прийшов Цвейлінг. Треба було розходитися.
Цвейлінг одразу ж пройшов до свого кабінету; він ще не вибрав слушної хвилини, щоб підкинути записку... Прийшовши у табір, він обережно зазирнув до кабінету рапортфюрера. Рейнебот, що сидів за письмовим столом, здивовано глянув на нього, коли він, збентежено привітавшись, причинив за собою двері. Чого це йому треба тут, отому дурноверхому телепню з речового складу?..
До обіду Цвейлінг кілька разів виходив зі складу, але йому все ніяк не щастило здійснити свій намір, щоразу коло воріт товклися люди.
Після обіду Цвейлінг сидів у своїй кімнаті і думав. Звичайно після вечірньої перевірки Рейнебот сідав на мотоцикл і їхав до своєї любки у Веймар. Цвейлінгу, який страшенно хотів скоріше здихатися цієї клятої записки, довелося лишитися на складі до кінця вечірньої перевірки і дочекатися, поки Рейнебот виїжджатиме з табору.
Та й взагалі, чи правильно він надумав з цією триклятою запискою?
Гортензія нагнала на нього такого страху, що він ще й досі не отямився. Поки він служив у есесівських військах, йому не треба було сушити голову думками про майбутнє. Череп на кашкеті[16] і служба в есесівській охороні табору звільняли його досі від будь-яких життєвих турбот. Лише після вчорашньої сварки з Гортензією він раптом з жахом побачив зовсім близько перед собою кінець цього ситого життя і вже не міг відмахнутися від застрашливих думок про майбутнє. Про свою можливу смерть Цвейлінг не думав, для цього він був занадто інертний. З тупою нудьгою дивився він через вікно на в’язнів, зайнятих своєю звичайною роботою, і в голові його важко й мляво снувалися незвичні думки. Що ж буде з ним?
«Може, я повинна тебе годувати? Ти ж не навчився нічого, анічогісінько...» Ці слова Гортензії знову й знову звучали в його голові, невідоме майбутнє лякало його. І треба ж було, щоб усе склалося так кепсько!
До цього часу Цвейлінг завжди жив у достатку. І ось тепер він міг втратити все. Фюрер помилився в розрахунках. Фюрер! Лайно! Цвейлінг думав у цю мить про нього, як про щось чуже й далеке: напевно, сидить собі зараз де-небудь у надійному бомбосховищі і в ус не дме!
Він почував себе покинутим напризволяще. Комендант табору майже не помічав його. А інші?.. Клюттіг?.. Рейнебот?.. Вони були привітні з ним лише тоді, коли їм хотілося щось видурити у нього. Золотий портсигар якого-небудь єврея, діамантовий перстень, авторучку з золотим пером... Друже гауптшарфюрер... і поплескували його по плечу...
Друг? Цвейлінг глузливо розсміявся сам до себе, коли уявив собі на мить, що було б, якби одного чудового дня йому довелося звернутися до цих «друзів» по допомогу. І його невиразний страх раптом перетворився на страх перед Клюттігом і Рейнеботом. Якби розкрилася ця історія з малим жиденям, то вони, безперечно, заарештували б його...
Ось Гефель підійшов до стола, розмовляє з в’язнями. Цвейлінг неприязно дивився на нього крізь скляні двері. Його страх переростав у ненависть до цього собаки, там, за столом, який підклав йому таку свиню з цим клятим вилупком. Ось хто винен у всьому, думав Цвейлінг. Нічого, я ще тобі покажу, собако!..
«Закрий свою плювальницю, ти знову роззявив рота!»
Гортензія частенько зверталася до Цвейлінга з цим не дуже вишуканим виразом, бо її дратував його завжди висолоплений язик.
Йому враз здалося, що він і зараз чує ці слова. Здригнувшись, ніби захоплений на гарячому, він закрив рот, зробив великий крок до дверей, одчинив їх і покликав:
– Гефель!
Той підвів погляд і пройшов за Цвейлінгом до його кабінету.
Щоразу, коли вони отак стояли один проти одного, щось недомовлене ніби пробігало між ними: історія з дитиною! Та вони мовчки таїли в собі ці небезпечні думки, і Гефель завжди насторожено чекав, що скаже йому Цвейлінг сьогодні. Спокійно дивився він і тепер прямо в очі шарфюрера. Той сів, витягнув під письмовим столом свої довгі ноги і промовив:
– Сьогодні більше не буде транспорту. Після перевірки ви всі можете забиратися в свої бараки.
«Що б це могло означати?»
– Чи, може, вам не подобається, що ви сьогодні раніше пошабашите? – промовив Цвейлінг удаванодоброзичливим тоном.
– У нас ще дуже багато роботи.
Цвейлінг махнув рукою:
– Завтра зробите. На сьогодні – кінець. Так чи інакше скоро всьому буде кінець, – додав він.
– Що ви хочете цим сказати, гауптшарфюрер? – спитав Гефель.
– Не прикидайтесь, – відказав Цвейлінг з робленою добродушністю. – Ми ж з вами знаємо, що й до чого...
Вони міряли один одного допитливими поглядами.
– Скликайте команду на перевірку. Ключ я сьогодні візьму з собою.
Виходячи з кімнати, Гефель почував на своїй спині пильний погляд Цвейлінга.
Він підморгнув Піппігу, який весь час стояв біля стола і підозріливо спостерігав усе, що відбувалося в сусідній кімнаті, і той одразу ж зрозумів: трапилось щось неприємне. Вони не обмінялися жодним словом, тільки очі їхні говорили: «Будь насторожі!»
***
– На перевірку! – гукнув Гефель, проходячи по складу, – Всі на перевірку!
В’язні команди, здивовані тим, що їх так рано відпускають, вишикувалися перед довгим столом. Тимчасом Гефель пройшовся по складу, перевіряючи, чи всі вікна зачинені. Водночас він напружено думав. Якщо на цей раз Цвейлінг сам віднесе ключ до воріт, значить вони не зможуть більше увійти сюди і, отже, щоб потрапити до складу, треба буде лізти через вікно.
Старий план уже не годився.
Гефеля ні на хвилину не покидало відчуття якоїсь прихованої небезпеки.
Чому Цвейлінг довше, ніж звичайно, лишався сьогодні на складі, що він надумав?
Кропінський, так само, як і всі, здивований цією ранньою перевіркою, вийшов з кутка.
– Що сталося?
Гефель заспокоїв поляка і звелів йому стати в стрій. Лишившись на самоті, Гефель відчинив одне з двох вікон з чільної сторони будинку і, щоб краще зорієнтуватися, перехилився вниз. Якраз на відстані трьох метрів під вікном був дах будівлі, що з’єднувала другий поверх речового складу з лазнею. Гефеля задовольнив результат огляду. Він нещільно причинив стулки вікна, так, щоб воно легко відчинилося, коли натиснути на раму. Потім він і собі приєднався до товаришів.
***
Вже зовсім посутеніло, і загальна перевірка давно скінчилася, однак Цвейлінг все ще не йшов зі складу. Під покровом нічної темряви у кутку, поміж кухнею і лазнею, стояли Гефель, Піппіг і Кропінський. Мовчки дивилися вони на вікна третього поверху великої кам’яної будівлі.
Холодний дрібненький дощик проймав до кісток. Щоб хоч трохи зігрітися, вони засунули руки глибоко
в кишені благеньких штанів і стояли, не зводячи очей з вікон.
Понад табором залягла непорушна тиша. Ніде не було видно жодного в’язня. Лише коли-не-коли з боку контори пробігав запізнілий блоковий і зникав в одному з бараків; тихо рипів гравій під його ногами. Сполохана на мить тиша знову залягала над табором. Тьмяно жевріли на огорожі червоні лампочки. Матово поблискував мокрий від дощу асфальт широкого табірного майдану. Ліс чорною стіною обступив табір з усіх боків.
Кропінський прошепотів щось, але його товариші не розібрали, що він там шепоче, і ніхто не відповів йому.
Чи заснула вже дитина?
***
Цвейлінг поставив лампу під письмовий стіл і завісив її хусткою, щоб світло не падало на незатемнені вікна. Тепер уже, напевно, Рейнебот виїхав із табору, і варта біля воріт змінилася. Він засунув записку у верхню кишеню мундира, щоб мати її напохваті, вимкнув світло і поставив лампу назад на стіл.
Тримаючись того боку, де були вікна, він навпомацки пробрався в куток складу, відсунув набік купу мішків. Кишеньковим ліхтариком освітив закуток. Дитина, засліплена яскравим світлом, закліпала широко розкритими очима і злякано заповзла під пальта.
Надворі Кропінський схопив Гефеля за руку:
– Він там!
Троє чоловіків, не відриваючись, дивилися на крайнє вікно, за яким мигтів тьмяний промінь світла...
Раптом Піппіг не витримав і, зірвавшись з місця, побіг до складу. Гефель догнав його, перш ніж той встиг вбігти в незамкнені двері, потяг назад, прошипівши:
– Чи ти з глузду з’їхав?!
Піппіг прохрипів:
– Я уб’ю цього пса!
Підійшов і Кропінський. Нагорі грюкнули двері.
Не можна було гаяти ні секунди. Троє чоловіків палко і поквапливо про щось зашепотілися.
Гефель зник у будинку, а двоє його товаришів причаїлися, мов миші, під темними сходами. Гефель вмить зачинив за собою двері. Над ними уже побрязкували залізні підкови чобіт по кам’яних сходах. Блідий промінь світла з замаскованого кишенькового ліхтарика сковзнув униз. Було темно, хоч в око стрель. Менш ніж секунду часу мав Гефель, щоб вирішити, де б йому сховатися. Вибору в нього не було: він кинувся у куток двометрової завширшки стіни біля вхідних дверей. Стояти чи зігнутися й присісти? Гефель інстинктивно миттю присів навкарачки, щільно притулившись до стіни, притиснув голову до колін і затулив її руками. Навіть очі він міцно заплющив, ніби це могло допомогти йому стати зовсім невидимим.
Ось Цвейлінг спустився до останньої площадки сходів, пішов до дверей. Зараз вирішувалася доля Гефеля: буде наступна хвилина щасливою для нього чи... Досить було, щоб промінь ліхтарика ковзнув трошки вбік, і Гефель пропав би. Але Цвейлінг спрямував промінь світла на клямку дверей.
Гефель затамував подих і, напружено прислухаючись, лічив ці нестерпні секунди. Та все обійшлося гаразд.
З невимовною полегкістю почув Гефель, як відчинилися і одразу ж знову зачинилися вхідні двері. Чути було, як знадвору встромили ключ у замок і двічі повернули його. Кроки почали віддалятися.
Гефель підвів голову. Він пригадав, що в ці секунди, які могли стати для нього фатальними, думки з неймовірною швидкістю проносилися в його голові. Але зараз не було часу для згадок. Він підвівся...
У ніші під сходами обидва його товариші затамували подих і ще тісніше притулилися до стіни. Зовсім близько від них пройшов Цвейлінг. Поблискувало його шкіряне пальто, комір був високо піднятий.
Довгими ногами, не згинаючи колін, швидко крокував він стежкою, що полого піднімалася вгору, і його худа, зігнута наперед постать якось примарно розпливалася серед темряви й дощу...
А далі все пішло так, як вони домовилися і підготували за короткий час між перевіркою на складі і загальною табірною перевіркою.
Піппіг і Кропінський просковзнули вздовж фасаду. На рівні землі були світлові колодязі вікон підвалу. Вони тихенько спустилися в останній з них. Кілька легеньких поштовхів, і віконна рама відчинилася. Обидва чоловіки сковзнули всередину...
В цей час Гефель був на другому поверсі. Заздалегідь він обдумав план дій до найменших деталей. Сам він легко міг проникнути на склад з даху суміжної будівлі, але дитину не пронесеш цим шляхом. Це забрало б забагато часу, а їх могли помітити кожної хвилини.
Гефель відчинив двері, що вели на сходи, і вслухався в темряву. Всі нерви його були напружені до краю, і мозок працював напрочуд чітко.
Точно, до найменших подробиць, передбачив він перебіг майбутніх подій. Спершу виждати і прислухатись. Дві-три хвилини, поки він твердо переконається, що поблизу немає ані душі. Жодного в’язня, жодного есесівця, якому могло приспіти саме в цю мить піти кудись із табору. Там, позаду, була дротяна загорожа, майже невидима в темряві, тьмяно світилися замасковані червоні цяточки ліхтарів.
Напроти фронтонної стіни – кулеметна вишка. Але це не лякало Гефеля. Поміж нею і складом здіймалася будівля лазні. Друга вишка була на двадцять п’ять метрів далі. Це вже могло таїти в собі небезпеку. Проте Гефель врахував і цю обставину. В таку темну дощову ніч вартовим треба було довго вдивлятися в одну точку, щоб як слід розглядіти щось. Малоймовірно, що саме в ту мить, коли Гефель лізтиме з даху у вікно горішнього поверху, вартовий затримає погляд якраз на цій точці. Звичайно, йому могло й не поталанити. Тоді враз спалахнуть прожектори, і... кінець...
А проте він не раз уже ризикував життям і задля меншого, і завжди йому щастило. Отже, вперед, Андре!
Гефель беззвучно виліз на дах, якусь мить пролежав нерухомо, прислухаючись. Скрізь було тихо.
Обережно підповз до стіни складу, став навкарачки. Одним ривком треба було дотягнутися до карниза над головою.
Гефель нахилився, як бігун на старті, зібравши всю свою силу й волю, потім підстрибнув високо вгору. Руки його вчепилися за карниз, вчепилися міцно, щосили, і він повис у повітрі.
Проте підтягнутися на руках було набагато важче, ніж він уявляв собі це в думках.
На якусь мить Гефелю здалося, що він потрапив у яскраву смугу світла і що весь світ бачить його. Страх гарячою хвилею ударив йому в груди. Але він одразу ж зробив над собою надлюдське зусилля, мускули його напружились, і він почав підтягуватися вгору. Ось він уже притиснувся лобом до віконної рами, і тут йому враз здалося, що він от-от відірветься від стіни, по якій видирався, і впаде вниз. Зовсім несподівано для себе відпустив одну руку, якось само собою натиснув на стулки вікна і за мить його рука вже міцно вчепилася в раму. Ще одне зусилля, і Гефель був усередині.
