Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)
З гучномовців знову залунало:
– Дев’язні? Негайно шикуйтеся!
Кремер все ще стояв на тому ж самому місці, де застала його перша команда. Тепер він важко повернувся і сів за стіл. Широко розставивши лікті, поклав голову на руки, припавши лобом до стиснутих кулаків.
У бараках знову знявся гамір. В’язні з’юрмилися біля вікон. Але їм нічого не було видно...
Зненацька в’язні в першому ряду бараків, що виходили вікнами на майдан, схвильовано заворушилися. Підводячись навшпиньки і зазираючи через плечі передніх, вони широко розкритими очима дивилися в напрямі воріт.
Кремер і собі схопився з місця і кинувся до вікна.
Дві машини в’їхали на майдан і тут спинилися. З першої зістрибнуло двоє. Кремер пізнав Клюттіга й Камлота. З другої машини вилізли Шваль, Вейзанг і Віттіг.
Ось воно, починається! Чоловік сто есесівців промарширувало через ворота. Камлот дав якийсь наказ. Було встановлено кулемети, закладено кулеметні стрічки. За кулеметами став цеп есесівців з автоматами і протитанковими гранатами.
Кремер чув, як пульсує кров у нього в скронях.
Якщо вони відкриють вогонь, першими жертвами будуть в’язні з переднього ряду бараків. В’язні, охоплені панікою, кинулися від вікон.
– Починається, починається!
Вони хотіли тікати, позаповзати кудись під столи і лави.
Кілька найхоробріших лишилися біля вікон, вони гукнули:
– Комендант їде в табір!
Кремер швидким поглядом окинув картину, що відкривалася перед його очима. На головній вишці і на всіх інших сторожових вишках було повно есесівців. Вартові встановлювали кулемети, направляючи їх стволами на бараки.
Кремер вибіг з контори.
Машини під’їздили до останнього ряду бараків. Ось вони спинилися. Кремер помчав туди.
Першим з машини зіскочив Клюттіг і побіг до найближчого барака. Це був тридцять восьмий барак.
Виліз із своєї машини і Шваль.
– Чому в’язні не шикуються? – закричав він до Кремера.
***
Клюттіг щосили рвонув двері і вдерся до барака. Його колючі очі за товстими скельцями окулярів швидко оббігли приміщення. Усі в’язні встали. Рункі швидко сховався за спинами товаришів.
Клюттіг випнув уперед нижню щелепу, переводячи пильний погляд з одного мовчазного в’язня на другого. Нараз очі його розширились. Він одіпхнув убік двох чоловіків, що стояли перед ним, і зробив крок уперед. На столі блокового він помітив дитину! Маля перелякано тулилося до Бохова, який заспокійливо пригортав до себе тремтяче тільце.
Клюттіг розкрив рота, його кадик виліз із коміра. Бохов стояв нерухомо. В’язні теж немов закам’яніли. Раптом Клюттіг пронизливо заверещав:
– Ах, ось воно що?!
Зробивши дикий стрибок уперед, він вихопнз з кишені пістолет.
І тоді сталося несподіване. Вмить навколо Клюттіга утворилася порожнеча. Перед дитиною виросла ціла стіна з в’язнів. Жодного слова, жодного вигуку не зірвалося з їх уст. Мовчки стояли вони, не спускаючи з Клюттіга очей.
Він різко повернувся, ніби почувши щось за своєю спиною. Позад нього також стояла щільна юрба в’язнів. Прохід до дверей було закрито.
Клюттіг стояв один посеред барака.
Скрізь навкруги – мовчазні обличчя, опущені, стиснуті в кулаки руки. Очі уважно стежили за кожним його рухом... Клюттіг зрозумів, що потрапив у пастку. Він відчув, що люди навколо нього ладні отот кинутися на нього і розтерзати його. Стріляти? Блискавичним рухом він підняв пістолет і прицілився.
І тоді сталося ще більш несподіване. В’язні, які стояли біля дверей – члени підпільних груп Опору – розступилися. Шлях до дверей був вільний... Це була мовчазна вимога.
На худих вилицях Клюттіга плямами палав рум’янець. Слова застрявали в горлі, в роті пересохло.
– Ах... ось... воно... що... – прошипів він.
Стрибок – і він був уже коло дверей.
***
Побачивши, що Кремер стоїть біля коменданта, підійшло кілька блокових.
– Чому в’язні не шикуються? – знову закричав Шваль.
Кремер виступив наперед.
– Вони бояться штурмової авіації, яка обстрілює залізниці і маршові колони.
Шваль знизав плечима, взявся кулаками в боки:
– Ви ж будете під нашим захистом! Я даю вам ще півгодини. Якщо в’язні не вишикуються, я накажу вигнати їх силою зброї.
В ту мить, коли Клюттіг вискочив з барака, завила сирена, завила так несподівано, що переляканий Шваль одразу ж стрибнув у машину. Сирена вила безугавно, то тихіше, то знову голосніше.
– Гауптштурмфюрер! – гукнув з машини Камлот.
Не тямлячи себе від люті, Клюттіг кинувся на Кремера, щосили вдарив його кулаком в обличчя, загорлав:
– Прокляте падло!
Кремер поточився назад.
Клюттіг стрибнув у машину, підняв пістолет. Закричав якийсь блоковий, та Клюттіг уже натиснув на гашетку – раз, два, три. Постріли пролунали один за одним.
Кремер змахнув обома руками, ніби хотів догнати машину, що швидко помчала геть, потім похитнувся вперед і впав долілиць на землю.
Все ще завивала сирена.
З бараків повибігали в’язні. Бохов проштовхався крізь юрбу і нагнувся над Кремером.
– Швидше, до ревіра!
Непритомного Кремера поклали на лаву і понесли до Кена...
В передньому ряду бараків ніхто не чув пострілів. В’язні, що стояли біля вікон, бачили, як помчали геть машини. Проїжджаючи мимо, Камлот скомандував щось стривоженим есесівцям.
Сирена замовкла.
В’язні побачили, що есесівці, піднявши зброю, швидким кроком промарширували до воріт і зникли за ними, і радісно закричали:
– Вони драпають, вони драпають!
***
В мовчазному страху оточили Бохов і блокові, що принесли Кремера, стіл, на якому лежав поранений.
Впевнено і спокійно порався коло нього Кен. З допомогою зонда він видалив кулі з двох ран на грудях: кулі влучили майже поряд одна біля одної. Потім промив рани, і двоє санітарів зробили перев’язку.
– Це небезпечно для життя?
Кен, не відповідаючи, пройшов до умивальника, помив руки, потім обернувся до Бохова, який поставив це запитання, і заперечливо похитав головою.
– Ніякий Клюттіг не зможе порішити такого хлопця...
***
Вже дві години продовжувалася тривога. А в’язні в бараках раділи. Десь зовсім близько йшов запеклий бій. Безперервно гриміла канонада. Постріли й вибухи лунали дедалі голосніше, фронт підступав усе ближче й ближче...
***
Кремера поклали на ліжко у приміщенні для санітарів. Кен сидів біля нього і чекав, поки він опритомніє. Нарешті поранений заворушився і розплющив очі.
– Ну? Що сталося? – грубувато й здивовано спитав він, побачивши над собою обличчя актора.
– Тривога, – привітно відповів Кен.
– Що сталося зо мною, хотів би я знати.
– Нічого особливого. Просто маленький переполох. Давай-но, друже, випий ось це.
Кен підклав руку під голову Кремера і підніс йому до рота,кухоль...
– Обережно, гаряче, – попередив він.
Кремер ковтнув раз – напій, видно, припав йому до смаку, він здивовано глянув на Кена. Той лукаво підморгнув йому одним оком.
– Пий.
Кремер жадібно, ковток за ковтком, випив увесь кухоль і, аж застогнавши від насолоди, відкинувся назад.
– Чоловіче, звідки ти роздобув таку розкіш?
– Ніколи не питай мене про це, – таємниче відповів Кен.
Живлюща чорна кава, з усього видно було, благодійно вплинула на Кремера.
– Розкажи, що таке зо мною? – зажадав він.
– Клюттіг продірявив тебе в кількох місцях. Але, наскільки я тебе знаю, через три дні ти вже знову вистрибуватимеш, як молодий жеребчик.
Почувши Клюттігове ім’я, Кремер вмить згадав усе.
– Що робиться в таборі?
– Тривога, я вже сказав тобі. Хіба ти не чуєш?
Вони прислухалися до далекого – і все ближчого —
гуркоту...
– Ще що-небудь сталося?
– Так.
– Що?
– Есесівці запакували свій реквізит та й накивали п’ятами.
Кліпаючи очима, Кремер дивився на усміхненого актора, і раптом його обличчя сердито нахмурилось.
– Що ти там кажеш? Тільки через три дні? А дзуськи не хочеш? Я встану! Зараз же!
Та, спробувавши підвестися, Кремер зі стогоном упав знову на ліжко.
Кен ввічливо посміхнувся:
– Ну, ну, спокійніше, сину мій, спокійніше, спокійніше...
***
Відбою все не було. Так минала година за годиною. Уже надвечір знову завила сирена. Друга тривога, а перша ще не скінчилася.
Стемніло, і разом з темрявою холодний жах заповз у табір і обступив бараки. Ніхто з в’язнів і не думав про сон. Вони никали сюди й туди, не наважуючись засвітити світло. Лише де-не-де блимали тьмяні сині лампочки запасного освітлення. Часом в’язні злякано схоплювалися з лав і шукали в темряві один одного очима.
А надворі все гуло й гуркотіло. В повітрі чути було гудіння літаків, воно все наростало, наближалося до табору. Усі зводили очі вгору, до бантин, що підтримували дах бараків, і завмирали, пильно прислухаючись.
Гудіння переростало в оглушливий гуркіт, ось він загрозливо прошумів і пронісся над самими дахами бараків, і враз темна далина ніби проковтнула його: все затихло, так само раптово, як і почалося.
І знову – моторошна тиша. Чи прилетять назад літаки? Може, то були німецькі літаки? Можливо, вони шукали в темряві свою ціль. Чи обстрілюватимуть вони бараки?
Кожна хвилина ніби несла в собі смертоносний заряд. Чи продовжується ще тривога? Чи, може, вже скінчилася?
На землю спускалася ніч.
***
Перед затемненою будівлею комендатури стояли напоготові автомашини. Серед них і Клюттігова. Сам він був зараз разом з Камлотом, Вейзангом і Віттігом у кабінеті Шваля. За столом для засідань, у кутку, стояв Рейнебот, блідий від хвилювання, бо те, що розігрувалося тут, перед його очима, було останньою фазою розв’язки.
Різкий телефонний дзвінок щойно урвав бурхливу суперечку. Шваль притулив телефонну трубку до вуха, рука його тремтіла. Він назвав себе, закричав:
– Я не розумію вас, повторіть!
На його обличчі відбилася напружена увага.
Клюттіг розлючено кинувся на Рейнебота, прошипів до нього:
– Ти, паскудо, ти, нікчемний боягуз!
Камлот, схопивши Клюттіга за рукав, відтягнув його від Рейнебота.
– Ну, прошу, – пронизливо закричав Клюттіг, побачивши, що Шваль поклав телефонну трубку, – що ви, тюхтії, ще можете сказати мені?
Дужчий за нього Камлот рвонув Клюттіга до себе, очі його погрозливо спалахнули.
– Ми не тюхтії, розумієш ти? Шваль правду каже.
Клюттіг вирвався з рук Камлота, обсмикнув на собі мундир і, тремтячи усім тілом, верескливо закричав:
– Каже правду, оцей дипломат, оцей чиновник, оцей тюремник... – Він переводив погляд з одного на другого, всі вони були проти нього, і він знову загорлав: – Всі ви – наволоч, паршива наволоч!
– А ти, мабуть, свою безглузду упертість вважаєш відвагою?– Почуваючи себе в безпеці, бо за спиною стояли його прибічники, Шваль ступив крок назустріч Клюттігу. – Я радий, що ця тривога перешкодила нам... Панове, щойно я одержав останнє повідомлення. Зараз у Тюрінгському лісі гарнізони численних опорних пунктів провадять бої з кількісно переважаючим противником. Штурмова авіація знищила на веймарському вокзалі паровози товарних поїздів. Ну, от бачите! А тепер що?
– Що тепер? – зарепетував Клюттіг. – Наберемося ми з цією сволотою клопоту.
Шваль захитав головою:
– От, от, оця сволота й буде моїм найкращим виправданням.
І з широким жестом він звернувся до всіх присутніх:
– Ми – гуманні люди, панове, правда ж?
– Боягузливий пес, ось ти хто! Я застрелю тебе!
І Клюттіг вихопив з кишені пістолет.
Камлот стрибнув між ними і високо підбив угору Клюттігову руку. Клюттіг несамовито заверещав, його очі за товстими скельцями окулярів палали. Одним швидким рухом засунув він зброю знову в кишеню і, перш ніж присутні отямились, прожогом вискочив за двері.
– Тільки цього ще нам бракувало, – глибоко зітхнув Вейзанг.
Шваль, трохи заспокоївшись, почав в своїй звичайній манері:
– Панове, це остання ніч. Нам треба приготуватися до завтрашнього дня...
Освітлюючи собі дорогу затемненим ліхтариком, Клюттіг чимдуж біг до офіцерського селища. Перед Цвейлінговим будиночком він спинився. Назустріч йому вийшла Гортензія у накинутому поверх нічної сорочки пальті.
– Давайте ваш багаж, – прошипів Клюттіг і пройшов повз неї у дім.
Цвейлінг стояв біля стола і пакував чемодан.
– Ану, живо! – владно наказав Клюттіг ошелешеному Цвейлінгу. – Де багаж?
Гортензія, яка увійшла в цю мить до кімнати, зрозуміла все швидше, ніж Цвейлінг.
– Ось він стоїть. Я швиденько накину щось на себе.
Вона зникла за дверима спальні.
– Давайте сюди!
Цвейлінг, все ще не отямившись від здивування, закліпав очима, але Клюттіг уже потяг ящик з посудом. – Живо, живо, беріть з того боку!
Вони понесли ящик до машини. Гортензія винесла ще чемодан. Клюттіг погнав Цвейлінга назад у дім:
– Через десять хвилин я знову буду тут і заберу вас.
Він вштовхнув Гортензію в машину. На повному ходу спинився перед своїм домом, забіг у квартиру, виніс два чемодани і запхнув їх у багажник.
– Нам треба негайно їхати, сідай! – підганяв він її.
– А Цвейлінг?
Клюттіг вскочив у машину і увімкнув мотор.
– Плюнь на нього! Ну, їдеш?
І тоді Гортензія й собі стрибнула в машину і захлопнула за собою дверці. Клюттіг хотів зареготати, але натомість тільки закректав. Він притягнув жінку до себе і жадібно обняв її. Насилу переводячи дух, прохрипів:
– Ну, ось так, а чом би й ні?
Гортензія не опиралась.
Клюттіг стримав свою жагу, штовхнув жінку знову на її місце, схопився за руль і помчав уперед...
***
У казино за одним столиком з Мейсгейєром і Брауером пиячивші Мандрил. Зовсім сп’яніла банда інших блокфюрерів і командофюрерів обслуговувала сама себе, стягуючи з полиць геть-чисто все, що стояло на них, до останньої пляшки, і виціджуючи все, що було в бочці.
В казино стояв страшенний галас. Усі щосили горлали й бешкетували.
Мейсгейєр і Брауер, теж п’яні як ніч, на всі заставки лаяли боягуза-коменданта і Камлота, який повзав перед ним на колінах. Худе прищувате обличчя Мейсгейєра зблідло, він шепотів хрипким голосом:
– Паскудники всі вони, ось хто! Якби це залежало від мене, тут не лишилося б у живих ані душі. Завтра ми мусимо драпати звідси, а може, навіть сьогодні вночі.
Здоровенний Брауер щосили вдарив пляшкою по столу.
– От побачиш, що завтра ти дістанеш ще від цього тюремника наказ очистити бункер. Розлітайтеся, пташечки, розлітайтесь...
Очі Мандрила оскліли, але тримався він прямо.
– Усе, що сидить у моєму бункері, належить мені.
– Браво! – закричав Мейсгейєр. – Мандрил, ти молодчина! Правда ж, ти молодчина? Ми всі побоювались тебе. Але ти – молодчина!
Руки Мандрила лежали на столі, немов дві колоди.
– Все, що є в моєму бункері, я не віддам нікому. Ні Швалю, ні будь-кому іншому!
Мейсгейєр підштовхнув Мандрила кулаком у бік і зробив руками такий жест, ніби скручував комусь в’язи:
– Ось такий ти хлопець!
Брауер по-змовницькому нахилився вперед:
– Завтра?
Мандрил блимнув на нього примруженими очима:
– Зараз же.
Сильним ривком він притягнув до себе Брауера:
– Але для такого діла треба бути тверезим.
Брауер закивав головою:
– Я зовсім тверезий.
Мейсгейєр витер кашкетом піт з лоба, Мандрил підвівся...
Форсте чув, як вони зайшли до бункера. Він скочив з койки, на якій лежав одягнутий, і, пильно прислухаючись, припав до дверей камери.
Мейсгейєр вийняв пістолет. Та Мандрил засунув зброю назад йому в кобуру.
– В бункері не стріляють.
Він пройшов разом з обома есесівцями до своєї кімнати. Тут він дістав з ящика важкий гайковий ключ і чотиригранний шматок заліза і розділив цю зброю між обома есесівцями.
– Я не можу бачити крові, – сказав він з кривою усмішкою.
Вони пройшли в коридор бункера і відчинили одну з камер.
З високо піднятими руками, немов розп’ятий на хресті, стояв Форсте, щільно притиснувшись до дверей своєї камери, і ловив кожен звук, намагаючись не дихати.
Як тільки розчинилися двері, четверо арештантів, що були в камері, одразу ж схопилися на ноги; в блідому примарному світлі синьої лампочки вони побачили Мандрила і обох шарфюрерів.
Брауер і Мейсгейєр збили двох арештантів на підлогу, і перш ніж двоє інших збагнули, що сталося, вони теж були збиті сильними ударами додолу. Обидва есесівці швидко порішили свої жертви: вони душили їх доти, поки не завмерло останнє хрипіння.
Арештанти в інших камерах чули тупотіння ніг, зойки, стогін і хрипіння. Раптом один у суміжній із п’ятою камері почав кричати. Неприродно пронизливо й різко. Ось до нього приєднався ще один...
Гефель і Кропінський, витягнувши вперед голови, вслухалися в темряву, в ці несамовиті крики, що проникали і в їхню камеру.
Брутально лаючись, Мандрил рвонув двері камери і виштовхнув того, що кричав, у коридор. Обидва шарфюрери несамовито накинулись на другого в’язня і повалили його на підлогу.
Мандрил дужими руками підхопив знавіснілого в’язня і потягнув його до загратованих дверей у кінці коридора. Він устромив його голову в щілину поміж одвірком і став причиняти залізні двері, все щільніше й щільніше придушуючи шию своєї жертви. В останніх конвульсіях розпростерлось на підлозі мертве тіло. Тоді Мандрил поволік задушеного назад до камери і жбурнув його на мертвого товариша.
– Я не люблю, коли кричать, – сказав він і замкнув двері камери.
Губи Мейсгейєра тремтіли від жадоби крові, Брауер хотів був уже відсунути засув камери номер 5, але Мандрил не дав йому відчинити дверей.
– З цими я розрахуюсь сам!
Одним стрибком він опинився біля дверей іншої камери.
– Обережніше, тут сидить аж шість штук.
Він прислухався біля дверей, в камері було тихо.
Мейсгейєр і Брауер причаїлися поряд, готові щомиті кинутися вперед. Ще секунду Мандрил вагався, потім рвонув двері. Якась постать стрибнула з глибини камери, за нею чотири, п’ять. Брауер заревів. Мандрила повалили на підлогу, цілий клубок людських тіл насів на нього зверху. Люто заревівши, шарфюрери навалилися на купу людей, несамовито б’ючи їх. Боротьба була нерівна: сили змучених людей швидко вичерпались. Дужий, як ведмідь, Мандрил струснув із себе того, що напав на нього, притиснув його коліном, вчепився в горло своєї жертви і почав щосили бити його головою об цементну підлогу камери.
Всього кілька хвилин тривала ця жахлива боротьба, і ось уже всі шестеро нещасних лежали долі мертві.
Від цього несподіваного опору Брауер зовсім осатанів. Сп’янівши від запаху крові і від алкоголю, він, заточуючись, вискочив у коридор і закричав:
– Де решта цих свиней?
Гефель і Кропінський забилися в куток камери. Вони стояли нерухомо, приготувавшись до стрибка, і обличчя їх були спотворені жахом.
Так само, готуючись до стрибка, стояв у своїй камері і Форсте. «Якщо вони прийдуть до мене, – думав він, – якщо вони прийдуть до мене...» Але тут думка його спинялася, немов злякавшись того рішення, яке народилося із смертельної небезпеки: кинутися на першого, хто увійде в камеру, і вчепитися йому в горло.
Але ніхто не підходив до його камери.
***
Тьмяний зловісний світанок поволі повз на зміну страшній ночі. Чорний морок неквапливо забарвлювався бляклими сіруватими тонами.
На койці у своїй камері сидів Форсте. Цілу ніч він просидів так, чекаючи смерті, бо добре знав, що Мандрил не залишить у живих свідка всіх його страшних злочинів.
Сірі передранкові сутінки заповзли в камеру, тьмяно освітили її стіни. Сірі й мовчазні, обступили вони Форсте з чотирьох боків. Він почував себе таким беззахисним і безсилим! Непомітно, наче тінь, як жив у бункері, так він і помре. Останні рештки людської гідності і здатності до опору згасли в ньому цієї страшної ночі. І все-таки десь глибоко всередині, під попелом, ще жевріла в його душі одна таємна іскорка. Надія роздмухувала цю іскорку, і Форсте розпачливо шукав якоїсь можливості порятунку. Часу в нього лишалося небагато. Чим більше розвиднялося у камері, тим ближчим був кінець. Чи не вдасться йому заховатися десь в камері? Чи, може, вчепитися Мандрилові в горлянку? Чи є в бункері такий закуток, куди можна було б залізти й пересидіти цей час? Думки зляканим роєм снувалися в його голові.
Те ж саме переживали зараз і Гефель з Кропінським. Смертоносна ніч пронеслася над їхніми головами. Вони знали, що з усіх арештантів бункера тільки вдвох лишилися в живих, бо їх Мандрил приберігав на останню хвилину. Товариші стояли, тісно притулившись один до одного, шукаючи один у одного захисту і опори. В блідому світлі ранку, що зазирав до камери крізь маленьке загратоване віконце, кожен з них бачив обличчя другого і у виразі цього обличчя з широко розкритими очима і спотвореними від смертельного страху рисами, бачив своє власне лице.
Кропінський прошепотів:
– А може, Мандрила вже зовсім і немає тут? Може, він втік?
Гефель заперечливо похитав головою.
– Він ще тут. Я знаю, я почуваю це. Якби вони всі вже повтікали, то вони убили б нас разом з іншими. Він ще прийде до нас. Сьогодні прийде...
Зацькований погляд Гефеля сковзнув по голих стінах камери і затримався на дверях. Вони займали собою майже всю стіну.
– Слухай уважно, Маріане, ось як ми зробимо.
Гефель притулився у кутку біля дверей.
– Я стоятиму тут, а ти – отам.
Гефель показав на куток навпроти. Кропінський став на вказане місце.
– Як тільки він увійде, хапай його одразу ж за горло. У тебе вистачить сили?
Обличчя лагідного Кропінського враз змінилося. Він примружив очі, випнув уперед нижню щелепу, а руки його почали поволі стискатися в кулаки і так само поволі розтискатися.
– А я нахилюся і рвону його за ноги! Ні! – швидко заговорив Гефель. – Ми зробимо це інакше! Коли він зайде, я щосили ударю його в живіт, йому перехопить дух, а ти вчепишся в горло.
Вони глянули один на одного гарячково палаючими очима, ніби кожен з них хотів прочитати на обличчі другого, чи вистачить у них для цього волі й сили, потім міцно притулилися до стіни і чекали, чекали...
***
Нарешті розвиднілось. Ця ніч була бурхлива й тривожна, як ніколи, сповнена гуркотом близького бою, – цієї ночі було взято Ерфурт і перед американцями відкрилася пряма дорога на Веймар. Американські війська готувалися до рішучого удару в цьому напрямі.
Безперервний гуркіт канонади з кожною годиною посилювався. Табір опинився в центрі запеклих боїв.
Двадцять одна тисяча в’язнів табору нічого не знала про те, яка страшна трагедія розігралася в цю неспокійну ніч у бункері, не знали вони й про те, що несамовитий Клюттіг утік перший, що всі інші офіцери-есесівці й собі гарячково готуються до втечі і їхні машини стоять уже напоготові. Сьогодні або ніколи повинні втекти фашисти, якщо вони не хочуть потрапити в полон до американців.
Але поки що вони були тут. На вишках все ще стояли подвоєні пости. У передранкових сутінках дедалі чіткіше вимальовувалися їх темні постаті. Щоб зігрітися, вони підняли вгору широкі коміри шинелей і стояли так під холодною мжичкою, лиховісні й моторошні в своїй непорушності.
Досить короткої команди – і злива вогню з усіх кулеметів та огнеметів за десять хвилин загасить всяке життя всередині дротяної загорожі.
Останнім рішенням ІТК, що його прийняли того дня на світанку, було рішення розпочати збройне повстання, не чекаючи, поки станеться ця катастрофа. Віднині силу мали тільки накази Бохова, які він даватиме як військовий уповноважений комітету.
За його наказом у бараках сиділи готові щохвилини кинутися в бій члени груп Опору, а табірна охорона знову зайняла місця, де було сховано зброю. Використовуючи усі можливі прикриття проти вартових на сторожових вишках, спеціально визначені з табірної охорони товариші не спускали з ока долину на північ від табору. У них були навіть біноклі.
Вдалині весь час немовби перекочувався грім. Часом постріли чути було вже так близько від табору, неначе снаряди вибухали всього за кілька сотень метрів від дротяної загорожі.
Неспокій повиганяв в’язнів із бараків. Вони стояли на дорогах, недовірливо поглядаючи на сторожоні вишки й на ворота.
Раптом усе навколо заворушилося. Над табором в ясному небі пронісся ланцюжок американських літаків.
В’язні радісно закричали:
– Ось вони, ось вони!
Та літаки розтанули вдалині.
Бохов разом з кількома товаришами теж вибіг із барака і тепер дивився вслід даленіючим літакам. Поряд з ним, міцно стиснувши губи й засунувши руки в кишені, стояв Пшібула.
– Чому ти завждй чекаєш до останньої хвилини? – похмуро промовив він.
Бохов нічого не відповів, він напружено прислухався. Вибухи долинали з дедалі ближчої відстані. Безперервно строчили кулемети.
***
О дев’ятій годині ранку Цвейлінг з’явився в таборі.
Мюллер і Брендель з табірної охорони, які весь час крутилися поблизу речового складу, бо дістали завдання під час роздачі зброї витягти сховані Піппігом пістолети, зразу помітили Цвейлінга. Чого йому треба на складі?
О пів на десяту ранку прибіг, задихаючись від швидкого бігу, спостерігач із табірної охорони і приніс Бохову звістку про те, що з північного схилу табору на вершині одної з віддалених гір помічено танки. Що то за танки? Фашистські? Американські? Тікають вони чи наступають? Цього ще не можна було сказати напевно. Отже, лишалося тільки й далі вичікувати.
***
Даремно Цвейлінг чекав повернення Клюттіга. Коли настав ранок, в обдуреного чоловіка не було вже ніякого сумніву, що його жінка втекла від нього із гауптштурмфюрером.
В есесівському селищі панував страшенний хаос. Поміж вщерть навантаженими машинами товпилися шарфюрери, жінки й діти; звідусіль лунали крики, лайка. Цвейлінг самотньо стояв у кімнаті. Час було подумати про те, як і куди йому тікати. Він безпорадно озирнувся навколо і вилаявся:
– Підла наволоч!
Сердито махнувши рукою, він ніби відсунув від себе лють: він ще зможе постояти за себе. Раптом щось спало йому на думку, і він побіг до складу. В конторі він почав ритися в документах в’язнів. Уже цілих півгодини Цвейлінг тремтячими руками нишпорив в безладній купі паперів, які він висипав на стіл...
***
Форсте все ще сидів на койці у своїй камері, не наважуючись зрушити з місця. Він не бачив більше ніякого виходу, втратив усяку надію на порятунок. З глибоким смутком у серці мусив він признатися собі, що роки тваринного животіння в бункері не загартували його волі, борця з нього не вийшло. Одна тільки втіха була у Форсте: він лишився порядною людиною. З тихою радістю пригадував він тепер, як допомагав Гефелю і Кропінському, що помруть тепер разом з ним. Після смерті його буде залічено до тієї величезної армії безіменних людей, що їм судилося стати перегноєм, на якому розквітне колись нове, краще життя. Можливо, в цьому й був той смисл існування, якого він шукав усе своє життя. Коли впадуть залізні ворота табору, – його, Форсте, вже не буде в живих...
***
Минула всього одна година після того, як над табором пролетіли американські бомбардувальники, коли раптом у небі показався ще один дивний літак, такого в’язні ще не бачили ніколи. Поволі й зовсім низько кружляв він над табором. Вартові на сторожових вишках стурбовано стежили за ним очима і перекидалися схвильованими зауваженнями.
В’язні, що стояли між бараками, теж дивилися на небо. То був американський літак – артилерійський спостерігач, який вишукував цілі для обстрілу. Він розтривожив не тільки в’язнів, але й вартових-есесівців. Вздовж дротяної загорожі промчав мотоцикліст, він викрикував вартовим на вишках якийсь наказ – останній наказ Камлота.
***
Цвейлінг, нарешті, знайшов те, чого шукав. Проте він хотів замаскуватися не лише з допомогою фальшивих документів. З купи старої одежі в’язнів він вибрав для себе смугасті куртку й штани і переодягнувся.
Раптом мороз пішов у нього поза спиною. Позад нього стояв якийсь чоловік! Вурах!
Волосся на голові Цвейлінга стало дибом, так ніби він уздрів привид.
– Чого вам тут треба?
Вурах, який щойно виліз із свого сховища і побачив гауптшарфюрера в одежі в’язня, прошипів:
– Так ось що ти робиш, собако...
Цвейлінг відскочив назад:
– Забирайтеся звідси!
Вурах погрозливо нахилив голову. Тоді Цвейлінг вмить вихопив із кишені пістолет...
Мюллер і Брендель почули постріли. Що там трапилось? Вони перезирнулися.
– Бігом туди!
Вони вдерлися в приміщення складу, кинулися вгору по сходах. Речовий склад було замкнено. Сильними ударами вони виламали двері.
– Руки вгору!
Все ще тримаючи у руці пістолет, остовпілий Цвейлінг підняв угору руки. Охоронники кинулись на нього.
Мертвий Вурах лежав на підлозі.
***
В своєму кабінеті Шваль несамовито кричав на Камлота, його бліді щоки тряслися.
– Та ви збожеволіли, чи що?
Камлот наказав за чверть години перед відступом есесівських частин відкрити вогонь по бараках.
– Негайно ж відмініть цей наказ. Через вас ми попадемо прямо на шибеницю!
Камлот брутально вилаявся:
– Поцілуйте мене в гедзло, однаково все летить під три чорти.
– Проклятий негідник! – загорлав Вейзанг.
Камлот щосили ударив його в живіт, і той поточився назад.
– Побачимо, як ви тут упораєтесь з усім, – Камлот криво натягнув на лоба кашкет. – А я зараз дам драла.
Шваль знесилено впав у крісло. Надворі загуркотіла машина Камлота. Десь зовсім близько пролунало підряд чотири постріли. Шваль схопився на рівні ноги. Розгублено глянув на Вейзанга.
– А тепер? Що тепер?
Вейзанг безпорадно похитав головою.
Шваль кинувся до письмового стола, рвучко відчинив кілька шухляд, засунув в кишені якісь документи, потім накинув на плечі шинель, насунув на голову кашкет.
– Поїхали, мерщій! – прохрипів він.
Рейнебот з вікна свого кабінету бачив, як помчала
геть машина з комендантом.
– Шваль тікає! – гукнув він до Мандрила, що саме був у нього в кабінеті...
Форсте, тремтячи всім тілом, стояв у камері: в коридорі він почув важкі кроки Мандрила. Засув на дверях його камери забряжчав, двері розчинилися:
– Виходь!
Форсте помітив на сірому обличчі Мандрила сліди хвилювання. Покірно вийшов він із камери.
В коридорі валялися жертви нічної розправи. Ударами кулаків Мандрил вштовхнув Форсте в свою кімнату, показав рукою на ящик:
– Все запакувати!
Серце Форсте стискалося від страху. Але він слухняно почав спорожняти полиці й шафи...
***
Мюллер і Брендель звеліли Цвейлінгу стати в куток. Потім вони відсунули набік письмовий стіл і відгорнули килим. Брендель стояв на варті біля Цвейлінга з відібраним у нього пістолетом в руках, а Мюллер принесеною з собою стамескою відірвав кілька мостин на підлозі.
Коли Цвейлінг побачив зброю, очі його мало не вилізли з орбіт.
– Ти дивуєшся, га? – зневажливо й гордо засміявся Брендель.
Нижня щелепа Цвейлінга затрусилася.
– Цього... я не знав...
– А ми й не казали тобі про це, – глумився над ним Брендель, а Мюллер підсунув пістолети під ніс Цвейлінгу і сказав:
– Але... зад шарфюрера – найбезпечніша схованка.
Він засунув пістолети в кишені.
– Ми надто рано витягли зброю, ще не було наказу, що ми тепер робитимемо? – спитав Мюллер.
Брендель знизав плечима.
– Почекаємо, поки прийде наказ.
– А що будемо робити з оцим?
– Цей теж чекатиме з нами, він – наш перший полонений.
Цвейлінг упав на коліна. Брендель підхопив його, знову поставив біля стінки:
