Текст книги "Голий серед вовків"

Автор книги: Бруно Апітц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

Молодий поляк заперечливо замахав руками:

–  Я? Я питаю сам, де дитина?

–  Це був ти, Леоніде?

Богорський розплющив очі і відповів переконливим тоном:

–  Я не забирав дитини.

Ван-Дален і Кодічек теж сказали, що нічого не знають. І кожен з них говорив щиро. Бохов одразу відчув би фальш, бо мав на це дуже тонкий слух. Отже, підозра падала на відсутнього Ріомана. Але всі вони, і Бохов також, були переконані, що француз не міг зробити цього.

Бохов підняв руки:

–  Ну, гаразд, можливо, це Кремер переховав маля. Де б не була дитина зараз і хто б це не зробив, – так чи інакше її нема, вона зникла – і годі про це... Я мушу вам щось сказати, – Бохов притиснув руки до грудей. – В мені, в моїй душі, багато що змінилося. Моє серце, товариші... – Він запнувся; видно, нелегко було йому робити це признання.

–  Коли мене привезли сюди, я ніби здав на склад, разом з речами, і моє серце, бо воно здавалося мені непотрібною і небезпечною річчю, яка навряд чи знадобиться тут. Прислухаючись до голосу свого серця, людина стає слабкою і безвольною, думав я, і мені здавалося, що я ніколи не прощу Гефелю того, що він... – Бохов урвав свою мову на півслові і замислився. Потім заговорив знову: – Я – представник німецьких комуністів в ІТК, крім того, я відповідаю за військову підготовку інтернаціональних груп Опору. Ви довірили мені це. Я хороший товариш, правда? Ні, я поганий товариш!

Він махнув рукою товаришам, які хотіли заперечити йому.

–  Ось що хотів я вам сказати, щоб ви знали це! Ви повинні знати, що я був зарозумілий. Уявляв собі, що переважаю мало не всіх своїм розумом. То була зарозумілість і жорстокість, бездушна жорстокість! Відколи дитина з’явилася в таборі, щораз більше людей стаїоть на захист цього маленького життя; їхні серця, немов незламний мур, стоять на сторожі цього крихітного створіння... Гефель, Кропінський, Вальтер Кремер, Піппіг і його товариші, польські санітари з шістдесят першого барака, ви самі, отой невідомий... Відколи все це сталося, товариші, і ніякий Клюттіг чи Рейнебот неспроможні пробити цей мур, я збагнув, що з мене поганий товариш, збагнув, які великі ми в своєму приниженні, збагнув, що Гефель і Кропінський – сильніші за смерть...

Бохов скінчив свою сповідь. Всі зворушено мовчали. Голова Богорського схилилася на груди, він ніби дрімав: Серце Пшібули калатало в грудях, він присунувся до Бохова, обняв його і заплакав, притулившись до його плеча. Бохов міцно пригорнув молодого поляка до свого серця.

Надворі панувала мертва тиша. Тривога ще не скінчилася.

Нарешті Бохов звільнився з обіймів Пшібули і знову заговорив сухо, по-діловому:

–  Нам треба вирішити, – сказав він, – але перш ніж ми зважимось на щось, треба як слід усе обміркувати. Чи є якась можливість врятувати сорок шість товаришів? Правда ж, Леоніде, ти також думаєш про це?

Богорський, ніби збудившись від сну, підвів голову.

–  Я думав про це, – просто відповів він, – Але я мусив спершу глибоко зазирнути в наші серця, де таїться мужність і людяність. Сорок шість товаришів не повинні умерти. Вони повинні жити! Або померти разом із нами. Так думаю я.

Заговорив ван-Дален:

–  Я теж думаю про це. Якщо вони помруть, то... – він не закінчив фрази, мовчки кивнув Богорському і рішуче провадив далі:– ІТК візьме сорок шість товаришів під свій захист! Ми сховаємо їх! Більшість з них можна сховати в ревірі. Решту – в таборі. Там знайдеться доволі сховищ.

–  А далі? Що буде далі? – спитав Кодічек.

Він спитав це не від страху за себе, а побоюючись за товаришів, але Пшібула невірно зрозумів його.

–  Ти хочеш бути боягузом? – вигукнув він.

Бохов поклав руку на плече поляка.

–  Молодий польський товаришу, невже нас можна назвати боягузами через те, що ми обережні? Отже, вирішено, товариші, тих сорок шість чоловік ми беремо під свій захист. Ми не пошлемо п£ на смерть!

–  Десять з них я можу сховати в ревірі, – пообіцяв ван-Дален, – Зробимо їм уколи, у них підвищиться температура, і вони нікому не впадатимуть у вічі серед інших хворих.

–  А чом би не сховати усіх разом у підвалі під ревіром? – спитав Кодічек. – Місця там доволі.

–  Нєт, – заперечив Богорський, – Якщо змести пісок на одну купу, – сказав він, – то його можна легко зібрати одним-єдиним ривком на лопату. Отже, треба краще розсипати пісок по всіх усюдах, щоб він зник з очей.

Він згоджувався на те, щоб не більше як двоє з приречених на смерть переховувалися в ревірі у ван-Далена, всіх інших краще заховати в таборі.

–  А коли вони все-таки знайдуть хоч одного з них? – знову запитав Кодічек. – Невже доведеться тоді покинути його напризволяще?

Це запитання повисло над ними, немов важка кам’яна брила.

–  Ми не віддамо жодного, —просто сказав Бохов. – Досі нам завжди щастило уникати всіх небезпек. Це було добре, дуже добре. Ми вміли завдяки розуму й спритності, завдяки щасливим випадкам і удачі не наражатися на небезпеку. Саме таким шляхом ішли ми всі ці роки. Ми захищали і оберігали нашу людську гідність тваринною хитрістю, часто нам доводилося ховати глибоко в серці все людяне, що було в нас. Так було досі, товариші, правду я кажу? Тепер перед нами останній відтинок нашого шляху: воля чи смерть! Відступати нікуди. Ми вийдемо звідси не як в’язні! З цієї години ми знову люди! Віднині і повсякчас, аж до останньої хвилини нашого життя, іцо б нам не судилося.

В'язню дозволялося уникати небезпек. А для людини є лише один шлях – і він веде пряме назустріч небезпеці! І в цьому – наша воля і наша гордість. Я знаю, що я кажу, товариші! Якщо есесівці знайдуть хоча б одного-єдиного з тих товаришів, – ми захистимо його, якщо треба, зі зброєю в руках! Ось яке наше рішення! Але це означає, що тоді почнеться повстання. Воля чи смерть! З часів Спартака людство не раз було свідком гордості і величі борців... Отже, чи згодні ви почати повстання?

Бохов простяг уперед руку.

В глибокому мовчанні руки всіх товаришів злилися в одному міцному потиску, погляди всіх зустрілися, і на їх суворих обличчях першим променем засяяв відблиск того, зовсім іншого, життя, яке мало початися з цієї хвилини.      ,

Було вирішено: оголосити командирам груп Опору стан бойової готовності другого ступеня; вони мали виставити в бараках варту, послати виділених для цього людей з табірної охорони до схованок зброї і негайно подбати про те, щоб до вечора знайти і приготувати сховища для сорока шести товаришів, засуджених на смерть. З цієї години вся нелегальна організація переходила на стан бойової готовності, і, хоч до слушного часу їм треба було ще таїтися, проте вони були готові щохвилини вийти з підпілля і очолити повстання. Але було також вирішено, що вони перейдуть до відкритої боротьби лише тоді, коли обставини змусять їх до цього. З евакуацією табору вирішили якомога довше зволікати, щоб врятувати більше людей.

Кожний день, кожна година могли принести визволення, бо фронт підходив все ближче й ближче.

– Я хочу внести ще одну пропозицію, – сказав Бохов, – Нам слід всі наші накази передавати через Вальтера Кремера. В його руках сходяться всі нитки.

Можна сподіватися, що майбутня евакуація змінить дотеперішній порядок у таборі, а може, й зовсім знищить його. А що я єдиний з членів комітету безпосередньо зв’язаний з Кремером, то мені треба дати більшу свободу дій.

Товариші погодилися з його пропозицією.

***

З тривогою чекав Кремер кінця повітряної тривоги. Лише через дві години знову завила сирена, і він одразу , ж побіг до ревіра, щоб перестріти по дорозі Бокова.

–  Ну що? – спитав він, коли вони порівнялися.

Вони йшли поруч по дорозі, стиха розмовляючи між

собою.      ,

–  До вечора всі сорок шість мусять зникнути. Жоден з них не повинен з’являтися до щита номер два.

Кремер і не ждав ніякого іншого рішення.

–  Де ж їх заховати? – тільки й спитав він.

–  Скрізь, де є надійні сховища, – відказав на те Бохов, – в підвалі лазні, де лежить вугілля, в підвалі кухні, де зберігається картопля, в ящиках, за дощаними перегородками! Зверху насипати на них вугілля, картоплю! Ми сховаємо їх у підвалах під бараками. Хай позаповзають у каналізаційні люки. Можна також розмістити частину з них у стайнях маленького табору і видати їм фальшиві номери. Хай одягнуть на себе таке ж лахміття, яке носять всі інші мешканці тих бараків.

Бохов широко розвів руками.

–  Скрізь, розумієш? Після вечірньої перевірки, коли посутеніє, все повинно бути зроблено. Якщо хтонебудь із сорока шести може знайти для себе якусь схованку, хай зробить це сам.

Кремер мовчки вислухав все, що сказав йому Бохов, потім важко зітхнув. Це була нелегка справа.

–  А якщо вони знайдуть котрогось? – спитав він.

Бохов спинився.

–  Послухай, Вальтер...

Бохов заговорив тихіше. Кремер в глибокому мовчанні вислухав звістку про рішення ІТК оголосити стан бойової готовності. Ця звістка зовсім не вразила його, бо він розумів неминучість такого розвитку подій.

Коли Бохов сказав про те, що відтепер він буде безпосереднім зв’язковим між ІТК І табором, Кремер лише кивнув на знак згоди.

Вони рушили далі.

–  Це ти забрав дитину? – несподівано запитав Бохов. – Скажи мені.

Це запитання вразило Кремера, він гадав, що малого заховав хтось із членів ІТК.

–  Ні, – коротко відповів він і одразу ж додав: – Я перед тим відверто поговорив би з тобою.

І Бохов не міг не повірити йому.

т—Як же це так? – затинаючись, промовив Кремер, до якого лише тепер дійшов зміст запитання. – Ти й справді... ви справді не знаєте, куди поділася дитина?

Бохов, стомлено посміхаючись, лише кивнув головою.

***

Вже надвечір, за годину до перевірки, сталася непередбачена подія. Над табором залунав з гучномовця недбалий голос Рейнебота:

– Староста табору, слухайте мою команду! З усіма блоковими негайно зібратися біля воріт! Бігом марш!

Коли пролунав цей наказ, більшість блокових саме зійшлися в кімнаті Кремера. Кремер зібрав їх, щоб порадитися з ними, де можна переховати тих, кому загрожувала небезпека. Від барака Бохова тут був присутній Рункі, прізвище якого теж стояло в списку, і Бохов, який в цю хвилину саме відривав дошки в підлозі, щоб приготувати сховище, де мав переховуватися Рункі.

Коли пролунав голос Рейнебота, всі враз насторожилися. Скрізь: у бараках, в майстернях – в’язні завмерли, уважно прислухаючись...

Наказ було повторено вдруге.

Блокові, яких викликали до воріт, повибігали з бараків і незабаром зібралися перед кімнатою Кремера, де їх враз оточили цікаві в’язні, що тинялися в цей час по табору. Що сталося? Чому викликають блокових до воріт? Евакуація? Вже сьогодні чи завтра?..

Кремер разом з рештою блокових вийшов з контори. Усі вишикувалися.

–  Товариші, – вигукнув Кремер, – як завжди, спокій, порядок, дисципліна, зрозуміло?

Клюттіг, стоячи біля вікна Рейнеботового кабінету, дивився, як група в’язнів перетинає майдан.

–  Безглузда комедія! – пробурчав він.

–  Дипломатія, спритність, – глузував з лагерфюрера Рейнебот.

Клюттіг різко одвернувся від вікна і крізь зуби брутально вилаяв коменданта, за чиїм наказом було викликано блокових.

–  Нікчемний паскуда!

–  Розумний паскуда! – поправив його Рейнебот, іронічно посміхнувшись.

–  Я не хочу слухати його дурне базікання, – прошипів крізь зуби Клюттіг і хотів був вийти з кабінету.

–  А ти Швалю й не потрібен, бо тільки заважаєш йому, – Рейнебот голосно й грубо зареготав. – Кожному своє. Завтра вранці ти зможеш натішитись досхочу.

І він багатозначно зігнув вказівний палець, ніби натискуючи на спусковий крючок.

Клюттіг розлючено грюкнув за собою дверима.

***

Блокові чекали біля воріт. Ніхто з начальства не показувався, навіть Рейнебота ніде не було видно. Кремер дивився на дорогу за ворітьми. Він побачив, як широкими кроками пройшов по ній Клюттіг і зник за будівлею комендатури. Біля прохідної будки стовбичив вартовий блокфюрер.

На дорозі показався критий грузовик, ось він спинився біля воріт. Спочатку на землю зіскочило кілька есесівців, за ними повилазили в’язні.

Очі Кремера розширилися. Блокові теж напружено вдивлялися в людей за ворітьми, адже це були...

Серце Кремера дужче забилося в грудях. Це були заарештовані в’язні зі складу, за них розписувався зараз вартовий блокфюрер, який мав пропустити їх через ворота.

Показався Рейнебот і тільки-но хотів розпорядитися, що робити з прибулими далі. Та в цю мить з комендатури вийшов Шваль у супроводі Вейзанга і свого ад’ютанта Віттіга, вони попрямували до воріт. Рейнебот наказав в’язням підійти до стіни надворітньої вежі і рушив назустріч комендантові.

Шваль спинився перед в’язнями.

–  Що це тут таке?

Рейнебот доповів:

–  За наказом гауптштурмфюрера Клюттіга, дев’ять в’язнів і один мертвий з веймарського гестапо повернулися до табору.

–  Ага, – зацікавлено буркнув Шваль.

Він розглядав в’язнів, які поклали на землю свою ношу, загорнену в ковдру.

Серце Кремера стислося: серед прибулих він не бачив Піппіга... Але ось тут лежав мертвий...

Шваль заговорив з в’язнями, і голос його звучав так виразно, що блокові по цей бік воріт теж могли розібрати його слова:

–  Ви можете дякувати богові, що потрапили до рук мені.

Він обернувся до Рейнебота.

–  Пропустити цих людей у табір!

Рейнебот пристукнув закаблуками. Блокфюрер відчинив ворота. В’язні пробігли повз Кремера і блокових по майдану. Біля стіни лишився тільки покійник.

Глибокий жаль пойняв серцг Кремера, але комендант уже пройшов через ворота, і Кремер мусив виконувати свої обтяжливі обов’язки.

–  Блокові, стояти струнко! Шапки геть! – скомандував він.

Шваль кивнув.

–  Вільно!

Рейнебот тримався на задньому плані, як завжди; засунувши великий палець за борт мундира, він барабанив по ньому.

Шваль пройшовся кілька разів туди й сюди, потім спинився. Він взявся кулаками в боки, випнув уперед черевце, розправив плечі.

–  Я відпустив людей у табір. Ви бачили?

При цьому він дивився на Кремера.

–  Так точно, – відповів той.

–  З вами більше нічого подібного не трапиться. Це вам ясно?

І знову Кремер мусив відповісти йому.

Шваль став у мальовничу позу перед Вейзангом і Віттігом.

–  З вами взагалі нічого поганого більше не скоїться. Даю вам слово честі офіцера, що табір евакуюватися не буде. Я залишуся тут до кінця. Якщо в той час, коли сюди вступлять союзники, я ще буду живий, то я за всіма правилами передам їм концтабір!

Він зробив паузу, і погляд його сковзнув по групі блокових.

–  Чи всі ви зрозуміли мене?

Нерозбірливе «так Точно» блокових прозвучало невпевнено й приглушено, немов мішок упав на землю.

Шваль, наче полководець перед військом, походжав туди й сюди по майдану.

–  Закордонні радіостанції передають, що умови життя і ставлення до в’язнів у Бухенвальді поліпшилися, відколи я став тут комендантом. Мені приємно, що це стало відомо широкій громадськості. Ми не знаємо, що принесуть нам наступні дні. Я прошу ва:с переказати вашим людям у бараках, що я вам сказав і, покладаючись на моє слово честі, закликати їх до спокою й дисципліни, що б не трапилося. Я дістав наказ рейхсфюрера СС виділити з числа в’язнів спеціальні команди по розчищенню руїн. В’язні одержать повний цивільний пайок, під час повітряних нальотів перебуватимуть у надійних бомбосховищах і, закінчивши свою роботу, повернуться назад до табору. Я сподіваюсь, що в’язні виконають свій обов’язок.

Він спинився перед групою блокових, розглядаючи їх по черзі. Здавалося, він уже сказав усе.

–  Староста табору, накажіть своїм людям розійтися!

Жоден мускул не здригнувся на обличчі Кремера, коли він повернувся до своїх товаришів і скомандував:

–  Надіти шапки! Група кру-у-гом! Кроком руш!

Він ішов останнім. Груди йому ніби стискав

тугий залізний обруч. Там, нагорі, біля воріт, лежав Піппіг...

Шваль дивився їм услід. Вже рушивши з місця, він обернувся до Рейнебота.

–  А яка ваша думка?

Рейнебот віддав честь:

–  Я в захваті від ваших дипломатичних здібностей, пане коменданте..

Шваль гордо випнув уперед підборіддя. Вейзанг, що йшов за комендантом, проходячи повз Рейнебота, ткнув його кулаком у живіт.

–  Ну й розумник же він, га?

Рейнебот посміхнувся.

***

Гефель і Кропінський виразно чули все, що говорилося надворі. Ось уже кілька днів Мандрил наказував їм стояти в камері. З самого ранку. Лише після вечірньої перевірки їм дозволялося лягти на підлогу. Тоді вони опускалися на холодний, як лід, цемент, тісно притулившись один до одного. Але нічний холод не давав їм заснути. Знесилені голодом, змучені нестерпним болем у всьому тілі, вони проводили у півсні таку довгу для них ніч, яка кінчалася о п’ятій годині ранку, коли Мандрил відмикав камери.

Після цього коридор і умивалка бункера перетворювалися на справжнісіньке пекло. Протягом трьох хвилин всі в’язні бункера повинні були роздягтися, умитися, знову одягтися, вимести камери і повиливати параші... Ніби в хворобі св. Вітта, смикалися тіла, арештанти ганяли туди й сюди по коридору, немов у них вселилася нечиста сила. Мовчки, наче привиди. Тільки дерев’яні черевики постукували об підлогу. Посеред цього пекельного сум’яття нерухомо стояв Мандрил і важким шкіряним канчуком бив в’язнів, що поверталися в камери.

Тут вони, хапаючись, натягували на себе сорочки, штани і куртки, щоб виграти зайву секунду для прибирання камер.

Яке щастя для Гефеля й Кропінського, що вони не брали участі в цьому відьомському танці. Їм не дозволялося вмиватися і випорожнювати парашу. За парашу їм правила погнута бляшанка з-під повидла, яка стояла в кутку камери, а що ніхто протягом багатьох днів не чіпав її, то вміст переливався через вінця і отруював повітря.

І ось двоє нещасних знову простояли в цьому смороді цілий день.

Вже двічі за цей день Мандрил виганяв геть усіх арештантів з камер і примушував їх стрибати й присідати до повної знемоги.

Гефель і Кропінський були такі змучені й знесилені своїми власними стражданнями, що їх не могло вже лякати те, що діялося за стінами камери. Мовчки й тупо прислухалися вони до гамору в коридорі, до дзвінких вилясків Мандрилового канчука, до стогону їхніх змучених товаришів по нещастю. Всі їхні почуття були напружені до краю. Поки Мандрил шаленів у коридорі, вони могли бути певні, що він не стежить за ними крізь вічко в дверях. І вони обережно притулялися один до одного плечима, трохи перепочиваючи. Та тільки-но в коридорі все заспокоювалося, вони одразу ж відхилялися один від одного і стояли так довго-довго. Година за годиною.

Сили їх вичерпувалися. Біль гострим ножем різав поперек. Гефель раз у раз випростував наболілу спину, але одразу ж вона знову безсило згиналася під вагою тіла. Він кволо застогнав, у нього не було більше сил думати.

Кропінський, який теж напружував останні сили, щоб не впасти, спробував утішити друга.

–  Скоро буде перевірка, і ми зможемо заснути. Спатимемо багато, міцно.

Та на Гефеля вже не діяли ніякі слова. Він зовсім втратив сили.

–  Не можу більше терпіти, – простогнав він, – я повішусь... навіщо терпіти...

Кропінський, злякавшись, почав благати його:

–  Ні, брате, ні. Ще трошечки, скоро перевірка.

Гефель знову застогнав. Голова його впала на

груди, кров мляво пульсувала в жилах, він хитався з боку на бік.

Раптом Кропінський прошепотів:

–  Послухай! Надворі! Хто це говорить?

Гефель, пробуджений від свого напівзабуття, підвів

голову, почув слова команди. То був голос Кремера...

Вперше, відколи Гефель сидів у бункері, знову почув він цей голос. Відірваний від колективу, товаришів, такий безпорадний і самотній, Гефель жадібно вслухався в цей безмежно рідний й дорогий голос. З палкою любов’ю ловив він кожен звук, який долинав до нього знадвору: він посилав другові своє останнє прощай.

Раптом до його свідомості почав доходити і зміст цих слів, він напружив всю свою увагу. Він почув голос коменданта. Очі Гефеля розширились.

–  Маріане?

–  Так?

–  Евакуації не буде. Табір буде передано...

–  Це правда?..

–  Послухай сам!..

Гефель напружено прислухався.

–  Якщо це правда, – схвильовано прошепотів він, – якщо тільки це правда...

Ніби промінь світла осяяв враз обличчя Кропінського.

–  Матір божа, – стиха вирвалося з його грудей, і в словах його прозвучала перша несмілива надія, немов тонюсінька ниточка, ладна от-от порватися, – тоді ми... може, не помремо?..

Довго ще збуджені блокові сперечалися між собою перед дверима контори. Дивна промова коменданта збентежила їх усіх. Думки з приводу того, чи можна покладатися на щирість його запевнень, різко розходились. І хоч навряд чи хто-небудь з них міг повірити в те, що обіцяв їм комендант, проте вони чіплялися за цю непевну надію, що небезпека пройде мимо і доля ще усміхнеться їм – з простої людської потреби завжди сподіватися на краще. А може, й справді весь табір буде передано американцям?

Інші – далекоглядніші – блокові посміювалися з цих ілюзій. Своєю промовою комендант просто хотів замилити їм очі.

Кремер, що стояв посеред збудженої юрби в’язнів, міг би кількома словами заспокоїти їх, роз’яснивши все. Він добре зрозумів цей демагогічний прийом коменданта, але серед блокових, що зібралися тут, не всі були настроєні однаково, політичні переконання й особисті риси декого з них примушували ЙОГО бути обережним. Тим-то Кремер і не міг прямо сказати тих слів, яких вимагаласаме зараз обстановка. Як завжди в таких випадках, він вирішив додержуватись нейтралітету.

–  Треба вичікувати, товариші.

Підійшло двоє блокфюрерів.

–  Що тут трапилось?

Декілька в’язнів, які з цікавості і собі приєдналися до юрби, одразу ж кинулися врозтіч.

Кремер і блокові поскидали шапки.

–  Ми були біля воріт. Комендант говорив з нами, – пояснив Кремер.

–  Кажуть, концтабір буде передано, – вигукнуло кілька голосів.

Блокфюрери не стали встрявати в розмову з в’язнями.

–  Ану, забирайтеся звідси, та живо! По бараках!– наказали вони.

Скоряючись наказові, юрба розійшлася.

***

Зажурено сидів Цвейлінг за своїм письмовим столом. З цією історією з дитиною йому явно не поталанило. Хитрий Рейнебот одразу розкрив усі його карти. Гефель і Кропінський сиділи в бункері. Піппіг, прихильність якого він хотів завоювати після арешту Гефеля, теж був заарештований. Інші в’язні команди з того дня, коли десятьох їхніх товаришів було відправлено до Веймара, похмуро ходили по складу, і на їх обличчях легко можна було прочитати, що вони про нього думають. Найогиднішою для Цвейлінга була груба фамільярність Вураха.

З самого першого дня Вурах намагався втертися в довір’я до команди. Проте у цих хлопців був надто тонкий нюх, вони дуже скоро відчули серед команди сторонній елемент, цуралися його і не приховували своєї ворожості.

Відколи Вурах передав Цвейлінгу список з сорока

шістьма прізвищами, він ставав з кожним днем настир

ливішим. Годину тому він знову був у нього в кабінеті.

–  Ну, то як воно, гауптшарфюрер, говорили ви з комендантом?

Цвейлінг зашипів на нього:

–  Не приходьте до мене так часто, це може впасти в око. Коли настане слушний час, я постараюсь що-небудь зробити для вас.

–  Але часу лишилося вже небагато, гауптшарфюрер. Я не можу зоставатися в таборі. Якщо хто-небудь пронюхає про той список, вони уб’ють мене.

Цей чоловік важкою колодою висів на шиї Цвейлінга.

–  Ви повинні мені допомогти, гауптшарфюрер. Я ж допоміг вам. Із звільненням – кепська справа, я більше не вірю в це. Кожного дня тут може початися така веремія, що тільки держись. Невже ви хочете, щоб я пропав, як руда миша?

Щоб хоч якось відкараскатися від його набридливих приставань, Цвейлінг давав йому найбезглуздіші обіцянки. Есесівець запевняв, що, коли настане слушна година, він виведе його з табору і влаштує у війську. Вурах лише наполовину вірив обіцянкам Цвейлінга, а проте в своїй скруті він все-таки чіплявся за нього.

І ось тепер Цвейлінг уже довгенько сидів за письмовим столом і думав. Рот його, як завжди, був роззявлений, язик висолопився. Лазівка, яку він хотів на всякий випадок залишити для себе, закрилася. Йому не вдасться вилізти з цього есесівського мундира. Разом з ними йшов, разом спіймаються, разом і...

У Цвейлінга мороз пішов поза спиною...

В сусідньому приміщенні раптом зчинився гамір. Чути було стукіт черевиків, збуджений гомін.

Цвейлінг здригнувся. Він швидко вийшов з кімнати, остовпівши, спинився на порозі. Перед довгим столом стояли недавно відправлені до Веймара в’язні, оточені товаришами, які по-дружньому вітали їх. Їх обнімали, потискували їм руки. Найбільше вразила Цвейлінга поведінка Вураха. Той простягав кожному руку і щосили вигукував:

– Це чудово, товариші, що ви знову з нами!

Цвейлінг з нарочитою недбалістю наблизився до них і спитав:

–  Звідки це ви?

В’язні збентежено мовчали. Відповів Вурах:

–  Гестапо відпустило їх, гауптшарфюрер.

Цвейлінг не міг довше терпіти цього гнітючого мовчання, але не знав, іцо сказати, і лише пробурмотів:

–  Отже, ви знову тут... Поголіться. Вигляд у вас досить брудний.

В’язні не відповіли ні слова. Вони не хотіли ділити з ним свою радість. Та він і не чекав цього.

Цвейлінг знову почвалав до свого кабінету. Довго сидів він там, прислухаючись до збудженого гомону за стіною, і все не міг зібратися з думками й збагнути, як це гестапо відпустило заарештованих. Раптом щось спало йому на думку. Він попрямував до контори, де зібралися в’язні. Коли він увійшов, вони, як завжди, виструнчилися й замовкли. Цвейлінг спинився перед Розе, який з виразом невимовного страху, що ніби застиг на його обличчі після всього пережитого, втупився в гауптшарфюрера. Погляд Цвейлінга сковзнув по обличчях мовчазних в’язнів.

–  А де ж... де Піппіг?

Всі опустили очі додолу й мовчали. Один тільки Вурах злодійкувато позирав на всі боки.

Цвейлінг звернувся до Розе.

–  Ну, де ж він?

Обличчя Розе скривилося в огидній плаксивій гримасі. Він ковтнув кілька разів слину і вже відкрив був рота, щоб відповісти, та в цю мить клацнув гучномовець. Почувся голос Рейнебота:

–  Двоє могильників з ношами до воріт!

Обличчя Розе ще більше скривилося, і він, заїкаючись, пробелькотав:

–  Пане гауптшарфюрер... Я... Піппіг... він...

–  Двоє могильників з ношами до воріт! – знову пролунав наказ.

В’язні підвели очі і глянули на Цвейлінга. Ніхто не промовив ані слова. Розе ковтнув слину. Цвейлінг, здавалося, зрозумів. Він висолопив язика.

–  Як же це так? – тупо спитав він. І після паузи, не діждавшись ніякої відповіді, додав: – Ну-ну, оце так історія...

Він знизав плечима і знову подався до свого кабінету.

Поволі й важко заворушилися в’язні, і Розе, із страдницькою гримасою на обличчі, почав жалібно виправдуватися:

– Я ж... я... я в цьому не винен...

Та в’язні не звернули уваги на його безпорадні виправдання і мовчки відійшли від цієї жалюгідної подоби людини, полишивши його на самого себе...

Кремер і Прелль стояли біля вікна контори і не зводили очей з воріт.

Призахідне сонце осявало кривавочервоним світлом довгу приземкувату будівлю, від якої на землю падали довгі тіні.

Двоє могильників у злинялих куртках пробігли від крематорію до воріт. Між ними погойдувалися ноші. Вартовий блокфюрер відчинив залізні ворота, і вони зникли за ними.

Кремер і Прелль мовчки чекали.

Минуло небагато часу, і могильники знову показалися біля воріт. Тепер на ношах лежало щось, накрите вовняною ковдрою, що звисала з обох боків.

На обличчі Кремера не здригнулася жодна рисочка. Коли могильники повернули до крематорію, він стягнув з голови шапку і зібгав її в руках. Очі його посилали останнє прощай другові.

Поволі йшли могильники з своєю ношею безлюдним майданом, і їхні довгі тіні примарно рухалися перед ними, немовби позначаючи собою останній короткий відрізок шляху, який ще лишилося пройти покійникові на цій багатостраждальній землі...

Коли табір огорнули перші вечірні тіні, почало здійснюватися те, що було ухвалено опівдні в операційній ревіра. Підпільна організація діяла швидко й спритно. Зв’язкові повідомили про все командирів груп Опору в кожному бараці.

Все це робилося зовсім непомітно: кілька невинних слів, які міг чути хто завгодно, але в цих словах були директиви підпільного комітету.

Бойова готовність другого ступеня! Жоден боєць з груп Опору не повинен був віднині виходити з свого барака, всі вони мали бути напоготові. Вони знали, про що тут ідеться.

Були підготовлені і блокові в колишніх стайнях маленького табору. В їхніх переповнених бараках появилися новаки. Вони прийшли з ревіра. Кен і його санітари замотали їм голови бинтами, і їх просто неможливо було впізнати. Вони поодягалися в лахміття і майже нічим не відрізнялися від свого нового оточення. Решта смертників познаходили собі сховища на свій власний розсуд. Прелль по обіді ходив до маленького табору, роздивлявся навколо. Зараз він прощався з Кремером.

– Іди, хлопче, – сказав той, – це, напевно, скоро скінчиться, і тоді ми повідомимо вас...

Писар-німець і двоє поляків-штубових в одній із стаєнь маленького табору вже чекали на Прелля. Трохи віддалік від бараків, на вільному незабудованому просторі, під купою наваленого щебеню, Прелль запримітив люк каналізації. Поблизу валявся дірявий ї закаляний нечистотами солом’яний матрац, певно викинутий колись із стайні і забутий тут. Це було саме те, чого шукав Прелль.

Спершу писар і слухати не хотів про таку схованку, але Прелль наполягав на своєму, і ось тепер ці троє вже чекали на нього в темряві. Поки Прелль підійшов до них, вони вже підняли кришку люка, і не минуло й хвилини, як він зник в отворі.

Яма, в яку спустився Прелль, була прямовисною, півтораметровою заглибиною над стічною канавою клозету, яка вела з табору до відстійної ями. Прелль міг стояти в ній, лише широко розставивши ноги ї упершись ними об виступи стічного жолоба, голову йому довелося втягнути в плечі, щоб можна було закрити люк кришкою.

Поляки швидко понакидали на кришку щебінь, зверху поклали закаляний матрац, потім усі троє тихенько й поквапливо повернулися до стайні.

Тепер Прелль лишився зовсім один. Він почував себе тут у повній безпеці. В обох кишенях його пальта було припасено по скибці хліба. Поміж ногами Прелля булькотіла клозетна гноївка, і коли б не сморід, Преллеві могло б легко здатися, що то дзюркоче унизу веселий струмочок. В пориві похмурого гумору Прелль уважно оглянув свій не дуже привабливий підземний притулок і сказав сам до себе, вмощуючись зручніше й надовго:

–  Принаймні хоч недалеко буде ходити до вітру...

Кремер сам подбав про деяких товаришів, що були

в списку. За його розпорядженням Богорський разом з в’язнями з робочої команди лазні після обіду приготував сховище в підвалі, де зберігалося вугілля. В купі вугілля викопали посередині яму і опустили туди щось на зразок нашвидку збитої дерев’яної клітки. Стара глиняна труба правила за душник, що давав доступ повітря; вони спритно замаскували його. В цю клітку заліз один із приречених. Зверху на сховище насипали вугілля і зробили його зовсім непомітним.