Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)
– Зараз треба показати, на що ми здатні. Чи ти тямиш хоч щось у психології? Послухай-но, пане лагерфюрер, що я тобі скажу. Гефель і отой другий, як його там, для табору вмерли. Їх єдине товариство – це ми. Ти, я і Мандрил. Вони повинні почувати себе зовсім самотніми і всіма покинутими.
Він доторкнувся до ліктя Клюттіга, який, кліпаючи очима, втупився в хитре обличчя Рейнебота, а той чекав, поки його слова дійдуть до свідомості лагерфюрера і закарбуються в його пам’яті; за хвилину Рейнебот вів далі:
– Чим самотнішими вони себе почуватимуть, тим легше випитаємо ми у них все, що нам треба. Мандрил дістане дозвіл потішитися з ними, як йому заманеться, аби тільки вони не здохли, нічого не сказавши.
Клюттіг кивнув на знак згоди.
– З Гефеля ми витягнемо всі імена, будь певен. Це буде якраз до речі, ол райт[18]. Вивчати англійську мову і бути напоготові, – зметикував, пане лагерфюрер? – Рейнебот підвівся. – Солдати, до зброї! – вигукнув він.
– Ти куди? – спитав Клюттіг.
– Візьмемо за барки тих типів, – ласкавенько відповів Рейнебот..
– Зараз уже? – Клюттіг звів на Рейнебота затуманені вином очі.
Той промовив:
– Коваль клепле, доки тепле!..
Мандрил відімкнув двері камери. Не кажучи ні слова, він схопив Гефеля і штурхонув до виходу, за ним – Кропінського. Потім знову замкнув камеру. Цієї короткої миті було для Гефеля досить, щоб обмінятися бистрим поглядом з Кропінським; в тому погляді світилося боязке чекання і водночас рішучість.
Мандрил виступав за ними: він повів їх до виходу з бункера повз Форсте, який щільно притулився до стіни, щоб пропустити їх.
У великій кімнаті блокфюрерів, що містилася у флігелі біля воріт, уже стояв напоготові дерев’яний станок. Тут зібралася зграя вільних від служби і жадібних до таких видовищ блокфюрерів. За станком, на присунутому сюди стільці, закинувши ногу за ногу, сидів Клюттіг.
Коли Мандрил вштовхнув обох заарештованих у кімнату, Рейнебот підійшов до Кропінського і схопив його за гудзик куртки:
– Де жиденя? – спитав він і, не діставши відповіді, значуще додав: – Подумай як слід, поляче.
Очі Кропінського неспокійно забігали, він спробував викрутитись.
– Я не розуміти по-німецьки...
Це прозвучало незграбно й безпорадно.
– Ах, он воно що, – підхопив Рейнебот, – ти не розуміти по-німецьки. То ми тобі зараз дамо урок німецької мови.
Рейнебот навмисне вирішив почати з поляка: нехай Гефель подивиться на все це.
Троє блокфюрерів схопили Кропінського і підштовхнули його до станка. Кропінський мусив засунути ноги у відкритий ящик, який потім знову засувався, міцно затискуючи ноги.
Блокфюрери стягли з Кропінського штани і повалили його на коритоподібний настил, що поступово знижувався до узголів’я, долілиць. Двоє блокфюрерів натренованими рухами схопили Кропінського за руки, витягли їх наперед і міцно тримали його за кисті, водночас придержуючи й за плечі. Третій притискував до планки станка його голову. Тепер усе тіло Кропінського було ніби пригвинчене до станка. Тимчасом Рейнебот і Мандрил уже приготувалися.
Рейнебот неквапливо натягнув на руки шкіряні рукавички і зігнув довгу, завтовшки з палець, лозину, ніби перевіряючи її міцність і гнучкість.
Потім почалася екзекуція.
Гефель стояв прямо, немов закам’янівши, розпачливий зойк підступав до горла і душив його, серце несамовито калатало в грудях. Все, що діялося тут, здавалося йому якимсь страшним кошмаром.
Ось Рейнебот ширше розставив ноги. Прицілюючись, він поклав лозину на голі сідниці Кропінського. Елегантно випроставшись, відхиливши назад гнучкий стан, він заніс руку і, розмахнувшись, щосили ударив. Цьвохнула в повітрі лозина. Лясь! Тіло Кропінського різко здригнулося, але блокфюрери тримали його, мов у лещатах.
Після Рейнебота ударив Мандрил. Удар цього ката, хоч і позбавлений Рейнеботової спортивної елегантності, просвистів з не меншою силою і влучив бідоласі по стегнах.
Кропінський приглушено застогнав, стегна його судорожно посіпувались. Блокфюрери міцніше притиснули до станка його тремтячі плечі. Ось знову прицілився і змахнув лозиною Рейнебот, кривавочервоний слід від першого удару правив йому за орієнтир. Коли він розмахнувся, нижня щелепа його з садистичною хтивістю випнулась наперед. Примруживши від насолоди очі, він силкувався влучити точно по червоному сліду.
З грудей Кропінського вирвався тонкий, пронизливий зойк.
Мандрил з незворушним спокоєм бив по тому місцю, де були нирки. Удар падав за ударом. Рейнебот прицілювався з натренованою точністю, і його удари влучали щоразу майже точнісінько в те ж саме місце. Червона смуга ставала все ширша, дедалі більше набрякала, і, нарешті, шкіра тріснула. Цівкою бризнула кров, полилася по стегнах.
Кропінський приглушено застогнав. Рейнебот, здавалося, тільки цього й чекав.
Його хтива усмішка перетворилася на хижу гримасу, очі звузилися до малесеньких щілинок, і кожен новий удар влучав по свіжій кривавій рані.
Кропінський, не витримавши катувань, знепритомнів. Лише тоді Рейнебот і Мандрил припинили екзекуцію. Блокфюрери відпустили нерухоме тіло, один з них узяв відро з водою, що стояло напохваті, і хлюпнув на непритомного трохи води. Рейнебот кинув на Гефеля бистрий оцінюючий погляд.
Гефель весь час стояв нерухомо, мов стовп. На його обличчі застиг невимовний жах. Та ось він відчув на собі погляд Рейнебота. Їхні очі зустрілися. Рейнебот був задоволений, бо ясно бачив, яке враження справила на Гефеля екзекуція. Ледь помітна усмішка промайнула на його губах, він перевів погляд з Гефеля на Клюттіга, і вони без слів зрозуміли один одного.
Тимчасом Мандрил, користуюшісь перепочинком, встромив у рот сигарету.
Кропінський заворушився, він пробував підвестися. одразу ж блокфюрери знову притиснули його до станка. Мандрил шпурнув сигарету, і екзекуція відновилася.
Опритомнівши від холодної води, Кропінський почав кричати, і блокфюрерам нелегко було тримати тіло, що судорожно звивалося від болю під їх руками. Люті удари градом сипались на Кропінського, аж поки обом його катам здалося, що вже досить. Блокфюрери підняли скривавлене понівечене тіло зі станка і жбурнули вбік. Кропінський важко, мов лантух, упав на підлогу.
– Встань! – заревів Клюттіг.
Кропінський машинально спробував виконати наказ. Руки й ноги його тремтіли, але він, напружуючи всі сили, якось підвівся і стояв, похитуючись з боку на бік.
– Натягни штани, свиня! – знову заревів Клюттіг. – Чи ти хочеш, щоб ми милувалися твоїми причандалами?
Кропінський скорився, наче автомат.
Рейнебот ткнув Гефеля закривавленим кінцем лозини в груди і показав на станок. Він немов запрошував його зайняти вільне місце...
Задерев’янілими ногами зробив Гефель кілька кроків, що відділяли його від станка, і ось уже блокфюрери підхопили його, поклали...
***
З моменту арешту минуло вже кілька годин, але нічого нового в концтаборі за цей час не сталося. Чекання було нестерпне. Між табором і бункером не існувало ніякого зв’язку. Жодна звістка про те, що діялося там, нагорі, не проникала в табір. Лише коли вранці кликали до воріт могильників, це було для всіх знаком, що Мандрил уколошкав ще одну жертву.
Напевно, вони не могли так швидко порішити Гефеля і Кропінського. Але саме це й непокоїло Бохова найдужче. Він сидів сам один за перегородкою в своєму бараці. Рункі був у конторі, а штубові саме понесли до кухні цебра.
Бохов вимальовував для блокфюрера безглузді сентенції, і серце його тривожно стискалося. Він відкинув геть ручку і сперся головою на стиснуті кулаки. Підпільний комітет мав домовитися, як діяти далі. Але вони могли зібратися тільки увечері. Та хто знає, що станеться до того часу. Голова Бохова розламувалася від думок. Можливо, він даремно так турбується? Можливо, Гефель витримає все і скоріше дасть замордувати себе, ніж... Але поки що він був ще живий, і, доки він живий, небезпека не зникла... Бохов нерухомим поглядом втупився в стіл.
Невже він бажає смерті І'ефеля?
Здригнувшись, він постарався швидше загнати цю страшну думку в найпотаємніший куток серця...
Та лишилося ще багато інших думок, і вони роєм кружляли в його змученій голові і не давали йому спокою. Бохов думав про надійно сховану зброю. Гефель знав деякі схованки. Про карабіни у ящиках для квітів він не знав нічого.
Але ж Гефель сам своїми руками ховав пістолети у себе на складі, позасовувавши їх у мішки з одежею. Ці пістолети були пронесені у табір радянськими і польськими товаришами в той час, коли навколишні військові підприємства ще не були зруйновані американськими бомбами.
Жоден непосвячений не міг би відкрити ці схованки: на одежних мішках були фальшиві номери. А для тих, хто знав про це, знайти їх було дуже .легко. Єдиним, хто знав ці схованки, був Гефель. Це були надійні місця, і лише через зраду могли б вони...
Бохов заплющив очі, ніби поринувши в цю штучно створену темряву. Він не хотів ні про що думати, ні про що! Але болісні думки, заховані в глибині серця, раз у раз спливали на поверхню...
Лише через зраду...
Це ставало нестерпним! А що, коли через якунебудь дурну випадковість один з мішків потрапить до рук котрогось із в’язнів команди, який ні про що й не догадується?
Бохов застогнав. Оце обов’язкове додержання суворої нелегальності сковувало його. Гнітючим тягарем налягло воно зараз на його плечі! Що робити? Насамперед треба забезпечити підпільний комітет на випадок зради! Та чи можлива тут взагалі яка-небудь безпека? Може, спершу переховали пістолети? Але як це зробити? Як, як?
Бохов не міг порушити суворого закону нелегальності, не міг підійти до першого-ліпшого товариша з речового складу і промовити: «Послухай-но, я маю тобі щось сказати, але ти повинен держати язик за зубами, зрозумів?..»
Бохов затулив кулаками очі. Голова його, здавалося, зараз лусне від неспокійних думок. Раптом він відчув ненависть до Гефеля: це він винен у тому, що тисячі небезпек чатують тепер на них, це його легковажність примушувала тепер Бохова розкрити таємницю іншим, наражаючи й їх на небезпеку. Та Бохов швидко заглушив у собі цей раптовий порив ненависті, бо знав, як небезпечно здаватися на волю почуттів. Але тут враз озвався голос розуму, і Бохов збагнув, що в нього є один-єдиний вихід: піти до Кремера і розповісти йому все про заховану на складі зброю. Лише Кремер міг узяти на себе цю справу зі зброєю. Він дасть Кремеру завдання підшукати серед в’язнів команди надійного хлопця, який візьметься переховати зброю в безпечне місце. Прокляття! Ось так одна таємниця за другою прослизала крізь петлі сітки!
Бохов розплющив очі і зробив зусилля, щоб зібратися з думками. Чим могли зарадити лихові всі ці довгі роздуми й міркування? Все одно він більше нічого не придумає...
Тимчасом Кремер теж сидів сам один у своїй кімнаті, стискаючи кулаки, і проклинав у думці і м’якосердя Гефеля, і ні в чому неповинну дитину, яка принесла з собою у табір так багато лиха. І в його голові цвяхом засів неспокій, і він, так само, як і Бохов, почував свою безпорадність перед всіма небезпеками, що загрожували змести їх, мов шалений вихор. Але Кремер почував, що не має права отак сидіти згорнувши руки і сушити собі голову непотрібними думками, – треба негайно діяти.
Раптом Кремер заворушився. Він витяг батарейку із кишенькового ліхтарика, яким йому дозволялося користуватися, як старості табору, і вставив замість неї стару, попсовану, потім засунув ліхтарик у кишеню і вийшов з кімнати.
Кремер попрямував до Шюппа.
Як добре, що йому спало на думку взяти з собою ліхтарик! Шарфюрер саме був у бараці, і Кремер мав пристойний привід, щоб пояснити свій прихід. Він попросив Шюппа поміняти йому батарейку. Кілька кинутих пошепки слів, один короткий погляд – цього було досить, і невдовзі Шюпп сидів уже у Кремера.
– Спробуй вивідати, чого вони хочуть від Гефеля. Мені це треба знати.
Шюпп заклопотано почухав потилицю.
– Як же я це зроблю?
Кремер нетерпляче махнув рукою.
– Однаково як, ти ж мастак на такі речі. Про мене, піди в бункер і полагодь там електричну проводку.
Шюпп зітхнув.
– Але ж вона повинна спершу зіпсуватися.
Зненацька його обличчя набрало знайомого наївно-лукавого виразу. Рот і очі округлилися: здавалося, йому майнула якась щаслива думка.
– Форсте! – сказав він.
Кремер задумливо похитав головою.
– Я вже й сам думав про це. А хто, власне, такий цей Форсте? Наша він людина чи просто Мандрилів попихач?
Шюпп закліпав очима, подивився через вікно на великий годинник на вежі над воротами і раптом заквапився:
– Я спробую, – коротко відповів він.
– Обережніше, Генріх, – гукнув йому вслід Кремер, але Шюпп уже зник за дверима.
Шюпп знав, що якраз у цей час бункерний прибиральник, якого тримали в найсуворішій ізоляції від усього табору, мав вільні півгодини; він звичайно використовував їх на те, щоб прогулятися по той бік воріт і подихати свіжим повітрям. Шюпп знав про Форсте зовсім небагато. Він не раз зустрічав його за ворітьми. З простої цікавості, щоб розгадати, що ж він за людина, Шюпп одного разу, проходячи мимо, по-дружньому підморгнув йому.
Форсте ніяк не реагував на цей вияв дружніх почуттів, але на його обличчі не видно було й ворожості. Для Шюппа то був добрий знак, на це він і покладався тепер, простуючи до воріт з своїм незмінним ящичком для інструментів за спиною.
Йому не треба було рапортувати вартовому: він мав постійний пропуск. Опинившись за ворітьми, він удав, ніби ретельно працює: почав поратися коло кабелю штативного мікрофона, що йшов з кабінету рапортфюрера і тягся навколо всього будинку, а звідси вів у самий табір.
В цю годину біля воріт було спокійно. Вартовий блокфюрер, нудьгуючи, тинявся знічев’я біля прохідної будки. Час від часу він підходив до Шюппа і дивився, як електрик орудує біля штепсельного контакту.
– Попсувалося щось? – запитав він.
– Поки що ні, – спокійно відповів Шюпп. – Але коли рапортфюрер увімкне мікрофон, апарат може зіпсуватися, і тоді таке почнеться, що тільки держись. – Шюпп торкнувся пальцем контакту, – А це ж товари воєнного часу, щоразу щось псується. Бачите, там всередині є такі пластинки, і вони часто перегорають.
Обличчя блокфюрера скривилося в нудьгуючій гримасі.
Шюппу тільки цього й треба було. Він вишукував собі одну роботу за другою. Прибиральник з бункера мав от-от з’явитися.
І справді, невдовзі забряжчали залізні грати на дверях бункера, з дверей вийшов Форсте, попрямував до вартового блокфюрера і доповів, що він вийшов на перерву.
Напруження Шюппа зростало. Старанно перевіривши контакти, він пішов вздовж кабеля. Дуже голосно, так, щоб почув блокфюрер, він невимушено спитав у Форсте:
– У вас проводка в порядку?
Прибиральник, який аж ніяк не чекав такого запитання, здивовано глянув на Шюппа і коротко кивнув головою. Непомітно для блокфюрера ІІІюпп злегка підморгнув йому одним оком. Форсте побачив це, хоч нічим не дав взнаки.
Для Шюппа настала друга фаза маневрування. Оглядаючи кабель, він поволі йшов уперед. Якщо Форсте зацікавився його знаком, то неодмінно спробує порозумітися з Шюппом. На це й розраховував електрик. І незабаром він з задоволенням помітив, що прибиральник наближається до нього. Повільно проходячи мимо, він запитально звів очі на Шюппа, який, все так само старанно пораючись біля кабеля, шепнув йому:
– Шкода, а я б залюбки полагодив вашу проводку. Чого вони хочуть від Гефеля? – поквапливо прошепотів він.
Форсте, не спиняючись, пройшов мимо, проминув ворота, щоб блокфюрер міг бачити його. Нерви Шюппа, здавалося, ось-ось не витримають більше. Вирішальне слово було вимовлене. Як реагуватиме Форсте? його обличчя лишалося таким же нерухомим. Він байдуже продовжував свою прогулянку. Але коли він вдруге проходив повз Шюппа, той помітив, що вираз його обличчя змінився. Риси його були серйозні й нерухомі, але він поволі опустив додолу очі. То був знак згоди. Шюппу було цього досить. Він знову повісив на плече свій ящик з інструментами. Кабель мікрофона був у порядку...
Повернувшись до Кремера, він сказав:
– Я думаю, що мені вдасться щось розвідати...
–
***
Сітка підпільної організації, яка з міркувань конспірації складалася з груп по п’ять чоловік, охоплювала представників усіх національностей. В кожному бараку була одна або кілька таких якнайсуворіще засекречених груп. Лише члени цих груп знали один одного в обличчя. ІТК встановив дотепну систему зв’язку. Спеціальні зв’язкові, які були водночас і чимось на зразок військових інструкторів, дбали про те, щоб усі накази і розпорядження керівництва якомога швидше доходили до командирів окремих груп Опору, які, в свою чергу, передавали їх усім членам групи.
До Бохова був прикріплений лише один зв’язковий, який передавав його накази іншим інструкторам, так що вони й не знали, звідки йдуть ці накази. Тепер Бохову треба було чекати аж до вечірньої перевірки, перш ніж він міг побачитися зі своїм зв’язковим. Час тягнувся нестерпно довго. Зате ввечері його наказ з блискавичною швидкістю рознісся по табору, від барака до барака, і кожен окремий член груп Опору довідався про небезпеку, яка нависла над ними, знав, що тимчасово заборонено всі збори і військові заняття. Вся підпільна організація мала на якийсь час завмерти й затаїтися. Кожен знав, що він повинен мовчати, як риба, і забрати свою таємницю разом з собою в могилу, якщо його заарештують.
Від мовчазного бункера там, нагорі, біля воріт, ішов цей паралізуючий подих небезпеки, що хвилями поширювався все далі й далі...
Цієї ночі бункерний прибиральник не склепив і на хвилину очей. Він лежав у камері на солом’яному матраці й чекав. Звичайно в цей час Мандрил пиячив у офіцерському казино. Повертаючись звідти, він, як правило, волік у свою кімнату котрогось із заарештованих і там самовільно, на свій страх і ризик, учиняв нещасному допит.
Форсте завжди міг безпомилково визначити, до якого ступеня дійшов допит по криках болю, які лунали серед нічної тиші. Інколи Мандрил кликав його, і він тягнув назад у камеру закривавлене непритомне тіло. А часом траплялося, що вранці, до приходу
могильників, він знаходив під похідним ліжком Мандрила мертвяка. Тоді він тягнув його в умивалку.
В бункері панувала мертва тиша. Форсте лежав горілиць, підклавши під голову руки. Котра зараз година? За стінами бункера шумів дощ.
Форсте непомітно для себе почав дрімати, але враз він здригнувся уві сні й прокинувся. В коридорі почувся якийсь шум.
Затупотіли важкі кроки. Форсте напружено прислухався. Він упізнав кроки Мандрила, який пройшов повз його камеру. Десь зовсім поряд відчинилися Двері.
Разом з Мандрилом пройшли Рейнебот і Клюттіг, вони поскидали мокрі плащі. Рейнебот сів на похідне ліжко Мандрила. Клюттіг в розстебнутому мундирі неспокійно походжав по кімнаті.
На столі стояв освітлений зсередини череп. Поряд з ним лежав довгий канчук, сплетений з кількох шкіряних ремінців, що закінчувався важким латунним наконечником. Знаряддя це служило зовсім не для оздоблення кімнати.
Підштовхувані ззаду Мандрилом, увійшли, хитаючись, Кропінський і Гефель. Тремтячи всім тілом, вони спинилися посеред кімнати. Одежа на них ще й досі не висохла. Кропінський стояв, згорбившись і втягнувши голову в плечі. У нього зуб на зуб не попадав від холоду. Гефель теж мерзлякувато щулився. Підборіддя його посіпувалося. Він силкувався перемогти свою слабкість і міцно стискував щелепи, але зуби його від цього тільки ще дужче цокотіли.
Рейнебот окинув обох поглядом знавця. Здається, недавня «розмова» справила свою дію. Він неквапливо підвівся й широко розставив ноги:
– Ну, тепер слухайте, що я вам скажу, ви, обидва, – пихато сказав він. – Сьогодні в обід – то були ще квіточки. А тепер будуть ягідки.
І знову він ухопив спершу Кропінського.
– Як я бачу, ти дуже добре засвоїв наш урок німецької мови. Чудово, сину мій.
Рейнебот узяв зі стола канчук і покрутив ним перед носом Кропінського.
– Куди ви заховали жиденя?
Кропінський з перекошеним від болю обличчям дивився на Рейнебота – в його очах було німе благання. Рейнебот змахнув рукою, і канчук зі свистом розітнув повітря.
– Я рахую до трьох, відповідай!
Кропінський міцно стулив губи, обличчя його ще
дужче скривилося, здавалося, він ось-ось заплаче.
– Один, два, три...
Кропінський швидко-швидко замотав головою.
Рейнебот двічі, навхрест, ударив його канчуком по обличчю. Кропінський несамовито зойкнув; один за одним посипались на нього удари. Нічого не бачачи перед собою від болю, він зробив крок уперед, наштовхнувся на Клюттіга, той відкинув його ногою назад; Кропінський, хитаючись під градом ударів, нарешті не витримав більше: він важко повалився на підлогу.
Рейнебот з хтивою насолодою люто ударив його ще раз, і Кропінський конвульсивно заткався на підлозі.
Все це відбувалося за спиною ІТфеля. Він стояв, витягнувши вперед голову, прислухаючись до того, що робилося позаду, і безтямно дивився на землистосіре обличчя Мандрила. А той, здавалося, щось обмірковував, уважно розглядаючи при цьому Гефельове горло, на якому раз у раз підстрибував кадик, коли Гефель нервово ковтав слину.
Раптом Мандрил схопив своїми здоровенними ручиськами Гефеля за шию і великими пальцями натиснув на горлянку. Світ потьмарився тому в очах. Він задихався, до горла підступала блювота. Але в ту мить, коли він, здавалось, не витримає більше, Гефель раптом відчув полегшення і знову вільно вдихнув повітря. Мандрил опустив руки.
Гефель важко дихав. За його спиною люто верещав Клюттіг і хрипів та стогнав від нестерпного болю Кропінський.
Рейнебот лише тоді припинив екзекуцію, коли поляк знепритомнів. Він кинув канчук Мандрилу, який спритно підхопив його на льоту.
Випещене юнацьке обличчя Рейнебота змінилося до невпізнанності, воно скривилося в огидній гримасі. Рейнебот вчепився руками в куртку Гефеля і прохрипів:
– Тепер твоя черга!
могильників, він знаходив під похідним ліжком Мандрила мертвяка. Тоді він тягнув його в умивалку.
В бункері панувала мертва тиша. Форсте лежав горілиць, підклавши під голову руки. Котра зараз година? За стінами бункера шумів дощ.
Форсте непомітно для себе почав дрімати, але враз він здригнувся уві сні й прокинувся. В коридорі почувся якийсь шум.
Затупотіли важкі кроки. Форсте напружено прислухався. Він упізнав кроки Мандрила, який пройшов повз його камеру. Десь зовсім поряд відчинилися двері.
Разом з Мандрилом пройшли Рейнебот і Клюттіг, вони поскидали мокрі плащі. Рейнебот сів на похідне ліжко Мандрила. Клюттіг в розстебнутому мундирі неспокійно походжав по кімнаті.
На столі стояв освітлений зсередини череп. Поряд з ним лежав довгий канчук, сплетений з кількох шкіряних ремінців, що закінчувався важким латунним наконечником. Знаряддя це служило зовсім не для оздоблення кімнати.
Підштовхувані ззаду Мандрилом, увійшли, хитаючись, Кропінський і Гефель. Тремтячи всім тілом, вони спинилися посеред кімнати. Одежа на них ще й досі не висохла. Кропінський стояв, згорбившись і втягнувши голову в плечі. У нього зуб на зуб не попадав бід холоду. Гефель теж мерзлякувато щулився. Підборіддя його посіпувалося. Він силкувався перемогти свою слабкість і міцно стискував щелепи, але зуби його від цього тільки ще дужче цокотіли.
Рейнебот окинув обох поглядом знавця. Здається, недавня «розмова» справила свою дію. Він неквапливо підвівся й широко розставив ноги:
– Ну, тепер слухайте, що я вам скажу, ви, обидва, – пихато сказав він. – Сьогодні в обід – то були ще квіточки. А тепер будуть ягідки.
І знову він ухопив спершу Кропінського.
– Як я бачу, ти дуже добре засвоїв наш урок німецької мови. Чудово, сину мій.
Рейнебот узяв зі стола канчук і покрутив ним перед носом Кропінського.
– Куди ви заховали жиденя?
Кропінський з перекошеним від болю обличчям дивився на Рейнебота – в його очах було німе благання. Рейнебот змахнув рукою, і канчук зі свистом розітнув повітря.
– Я рахую до трьох, відповідай!
Кропінський міцно стулив губи, обличчя його ще
дужче скривилося, здавалося, він ось-ось заплаче.
– Один, два, три...
Кропінський швидко-швидко замотав головою.
Рейнебот двічі, навхрест, ударив його канчуком по обличчю. Кропінський несамовито зойкнув; один за одним посипались на нього удари. Нічого не бачачи перед собою від болю, він зробив крок уперед, наштовхнувся на Клюттіга, той відкинув його ногою назад; Кропінський, хитаючись під градом ударів, нарешті не витримав більше: він важко повалився на підлогу.
Рейнебот з хтивою насолодою люто вдарив його ще раз, і Кропінський конвульсивно затіпися на підлозі.
Все це відбувалося за спиною Гефеля. Він стояв, витягнувши вперед голову, прислухаючись до того, що робилося позаду, і безтямно дивився на землистосіре обличчя Мандрила. А той, здавалося, щось обмірковував, уважно розглядаючи при цьому Гефельове горло, на якому раз у раз підстрибував кадик, коли Гефель нервово ковтав слину.
Раптом Мандрил схопив своїми здоровенними ручиськами Гефеля за шию і великими пальцями натиснув на горлянку. Світ потьмарився тому в очах. Він задихався, до горла підступала блювота. Але в ту мить, коли він, здавалось, не витримає більше, Гефель раптом відчув полегшення і знову вільно вдихнув повітря. Мандрил опустив руки.
Гефель важко дихав. За його спиною люто верещав Клюттіг і хрипів та стогнав від нестерпного болю Кропінський.
Рейнебот лише тоді припинив екзекуцію, коли поляк знепритомнів. Він кинув канчук Мандрилу, який спритно підхопив його на льоту.
Випещене юнацьке обличчя Рейнебота змінилося до невпізнанності, воно скривилося в огидній гримасі. Рейнебот вчепився руками в куртку Гефеля і прохрипів:
– Тепер твоя черга!
Клюттіг накинувся на Гефеля ззаду і скрутив йому за спиною руки. Гефель аж скорчився від гострого болю. Клюттіг уперся йому коліном у поперек і піднімав його скручені руки все вище й вище, виламуючи їх, поки Гефель не почав несамовито кричати і не впав на коліна. Тоді взявся за діло Мандрил.
Важкий латунний наконечник канчука просвистів у повітрі і влучив у потилицю Гефеля. Гефель повалився долілиць на підлогу і знепритомнів під градом ударів.
– Поки що досить, – спинив Мандрила Рейнебот. – Через півгодини продовжимо.
Мандрил потяг обох змордованих назад у камеру, вилив на них піввідра крижаної води і замкнув двері.
Опритомнівши від холодного обливання, першим заворушився Кропінський. Він спробував трохи підвестися, спираючись на руки, але лікті його підломилися, і він знову впав лицем на підлогу. У голові в нього шуміло. Довго пролежав він у важкому напівзабутті. В роті був солоний присмак. Кропінський розплющив очі. Навколо нього в цій незнайомій, як йому здалося, пітьмі панувала гнітюча тиша. Він відчував гострий біль у спині, кожен віддих був немов удар ножем.
Так минуло чимало часу. Навіть різкий біль не міг привести його до пам’яті, його затуманена свідомість поринала в напівмаячні видіння, немов у ласкаві дзюркотливі хвилі.
«...у нього такі маленькі рученята і такий малесенький носик, і все ще таке манюнє...» ніби знову почув він свій власний голос, і йому здалося, що він посміхається.
Враз в голові його прояснилося. Дрож пройняв його. Він почав обмацувати навколо себе руками, натрапив на щось мокре і холодне, потім його долоня доторкнулась до чийогось тіла. І Кропінський цілком отямився і згадав усе. Хоч навколо було зовсім поночі, поляк знав, що він у камері бункера і що оце нерухоме тіло поруч – Гефель. Зробивши над собою надлюдське зусилля, він поволі звівся на коліна. Хотів сказати щось і відчув, що губи його страшенно розпухли. Хрипким голосом покликав він Гефеля:
– Андре...
Але Гефель навіть не ворухнувся, і лише коли Кропінський поторсав його за плече, з грудей нещасного вирвався глухий стогін.
– Андре... – Кропінський чекав, щоб товариш озвався на його слова.
Його посмуговане ударами обличчя мов вогнем пекло.
Раптом Гефель весь затрусився від беззвучних ридань.
Кропінський гладив друга по обличчю і по плечах і не знав, чим його розрадити.
– Андре...
Гефель затих. Якусь мить лежав нерухомо, потім спробував підвестися. Йому довелося напружити всі сили. Нарешті він сперся на руки, голова його звисла вниз, як у смертельно втомленої людини. З нього краплинами стікала вода. ТоркнувА рукою до потилиці і відчув, що волосся там склеїлося. Він тихенько проводив рукою по тих місцях, куди влучав канчук, від кожного дотику біль пронизував усе його тіло. А те, що стікало з потилиці по його щоках, була зовсім не вода...
Гефель провів тильною стороною руки по роту і застогнав...
– Маріане...
– Андре?
– Що вони з тобою зробили?
Кропінський спробував трохи втішити Гефеля.
– Я знову... вже... зовсім... здоровий... – уривчасто дихаючи, відповів він.
Вони замовкли. Чути було лише їхнє важке дихання. Обидва ніби прислухалися до чогось всередині себе, згадуючи про щойно пережиті муки—
Раптом на стелі засвітилася електрична лампочка. Двері рвучко розчинилися, і до камери хутко увійшов Клюттіг. За його спиною видно було Рейнебота і Мандрила, який тримав у руці кілька вірьовок.
– Встаньте!
Пронизливий голос Клюттіга увірвався в їх рятівну самотність, немилосердно рвонув її з них, немов ковдру, і все внутрішнє єство обох, голе й беззахисне, здригнулося, чекаючи нових неминучих тортур.
Вони насилу трималися на ногах.
Клюттіг весь палав з нетерпіння й люті, він одразу загорлав на Гефеля:
– Назви інших членів вашої таємної організації!
Невимовний жах пронизав тіло Гефеля.
– Ти будеш говорити?
Клюттіг схопив Гефеля за барки і щосили жбурнув ним об стіну.
Гефель важко впав на підлогу. Тоді на нього кинувся Мандрил, притиснув його руки до спини, міцно зв’язав їх вірьовкою і рвонув Гефеля вгору. Гефель відчув дихання Клюттіга на своєму обличчі. Той знову загорлав:
– Назви інших! Говори ж, тварюко! Я вб’ю тебе!
Гефель застогнав.
Лясь! Лясь! Лясь!.. – посипались на нього ляпаси Клюттіга; водночас кат не переставав кричати:
– Назви інших! Скажи імена!
Рейнебот якийсь час мовчки дивився на Клюттіга, потім трохи відсторонив розлюченого лагерфюрера і спокійно й неквапливо сказав:
– Говори, Гефель, а то висітимеш, доки не заволаєш до рідної матусі.
Тепер Гефель знав, чого вони хочуть від нього; знав він також і те, що чекає його, якщо він мовчатиме. Нещасний напружив усі свої сили, з грудей його вирвався болісний стогін.
Рейнебот спостерігав внутрішню боротьбу, що ясно відбивалася на обличчі Гефеля, і коли йому здалося, що криза наближається, він дав знак Мандрилу:
– Підвісити!
Гефеля немов вогнем обпекло. Довгий пронизливий крик вирвався з його грудей. Жах перед страшними тортурами зробив його тіло таким беззахисним і голим, ніби з нього заживо здерли всю шкіру. Він упирався, кричав, мов несамовитий, та Мандрил невблаганно поволік його до вікна і перекинув кінець вірьовки через грати. Він хотів був уже прив’язувати вірьовку, але Рейнебот спинив його.
