332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Бруно Апітц » Голий серед вовків » Текст книги (страница 23)
Голий серед вовків
  • Текст добавлен: 29 декабря 2020, 17:30

Текст книги "Голий серед вовків"


Автор книги: Бруно Апітц






сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

Ще одна година маршу, і почався ліс. Гора здіймалася все вище.

Дорога ставала все крутішою, все голосніше стогнали втомлені люди, а есесівці продовжували їх шмагати.

Пролунали постріли – один, другий, третій ...

Люди вже не могли бігти, вони плелися, хитаючись. Колона подовжилася, ногам стало більше простору. Опустивши голови, похитуючись і спотикаючись, в’язні тяглися вперед ... Ось хтось оступився і скинув руки, немов благаючи захистити його.

– Не відставати, падло! Хто відставав – помирав ...

– О господи, не дай мені відстати!..

Знесилений чоловік з останніх сил намагався встати, але есесівець уже тягнув його на узбіччя. Нещасний хотів було рухатися далі на четверіньках. Однак шарфюрер, ступивши до нього, навів пістолет.

– Клятий пес!

Клацнув постріл, другий! Дорога все піднімалася в гору.

Веймар залишився далеко позаду. Всі вже відчували, що табір близько. Колона пройшла повз білі, як вапно, щити з чорним написом: «Увага! Район комендатури » – і символом у вигляді черепа та двох схрещених кісток.

Попереду колони крокувало начальство. Раптом есесівці зупинилися, спантеличені. Зупинилася і вся колона.

Перед ними стояли четверо в'язнів у касках, з протигазами і перев'язочними ящиками.

– Хто ви такі?

В'язні стали по стійці «струнко», відрапортували:

– Санітарна команда. За наказом начальника табору зобов'язані при повітряній тривозі знаходитися за зовнішнім периметром сторожових постів.

Есесівці весело перезирнулися.

– Чого тут тільки не побачиш! Гей, ви, смішні ворони, чи далеко ще до табору?

– Ще десять хвилин, унтерштурмфюрер!

Помах руки, і колона знову поповзла – мимо протиосколочних щілин і стрілецьких точок, де сиділи вартові.

В цей час завили сирена, але незабаром у неї мов би не вистачило дихання, і звук заглух: відбій. Біля шлагбаума заворушилася варта. Вартові вилізли з захисних щілин. Підійшли начальники колони.

– Скільки цього наброду ми привели? Ми і самі не знаємо. Може, три з половиною тисячі, а може, всього три. Хіба відомо, скільки поздихало в дорозі? Вже більше тижня, як ми на ногах. Ми ведемо їх з Ордруфе, з Мюльгаузена, з Берльштедта і Абдероде.

Четверо санітарів швидко попрямували по під'їзній дорозі до табору. Зустрівшись з іншими товаришами з команди, вони промарширували до воріт. Повз них промчав на мотоциклі Рейнебот – хтось із варти викликав його по телефону.

Табір після відбою ожив. Всюди в’язні збиралися перед бараками. Наче хтось, засунувши палицю в мурашник, розворушив його.

«Куди нас поженуть?» – «Ми не вийдемо з табору». – «Але ж якщо ми будемо противитися, вони розстріляють весь табір». – «Кажуть, Шваль вже зажадав бомбардувальників з аеродрому Нора!» – «Кинь базікати нісенітницю, дурень; якщо залишилися ще літаки, вони потрібні на фронті ». – «А якщо нас закидають газовими бомбами?» – «Дурниці! Це небезпечно для них самих».

Тим часом від барака до барака бігали зв'язкові, що посилаються членами ІТК, і інструктували керівників груп Опору. Ті в свою чергу допомагали ув'язненим розібратися в ситуації.

– Ми повинні відтягувати евакуацію. Американці в будь-який день можуть опинитися тут. Є відомості, що вони вже під Ейзенахом і Мейнінгене.

Знову Рейнебот примчав до табору. Знову натовп виснажених людей погнали до воріт. Знову Рейнебот прокричав у мікрофон:

– Всі старости блоків і табірна охорона – до воріт!

Знову ці слова сполохали всіх. Що трапилося? Капо кинулися до канцелярії. І знову з воріт починає вивергатися в табір вируюча маса.

– Пес мене їж, з мене досить! – вилаявся Клюттіг, дивлячись на сунучий стіною натовп.

– Ти хочеш, щоб порався я один? – крикнув йому у відповідь Рейнебот. – Але ж я всього лише комендант. Як-не-як, це твій службовий обов'язок...

– Мій обов'язок? Я тільки другий помічник начальника. Нехай клопочеться Вейзанг. Він п'є у Шваля стільки, що йому вже в горло не лізе!

Залишивши коменданта, Клюттіг попрямував в офіцерське казино. Нехай молодик сам справляється з «повінню».

Кілька спішно викликаних вантажівок зупинилися біля воріт. З машин зіскочили есесівці. Головний майдан на цей раз не був оточений, і людська маса, вливаючись через ворота, розтікалася по всій площі.

– Розмістити всю ораву по бараках, худко, раз-два! – крикнув Рейнебот до Кремера, що прибув разом зі старостами.

– Бараки переповнені, гер комендант.

– Мене це не стосується! – на все горло заверещав Рейнебот. – Очистити плац! – І тут же крикнув до табірної охорони: – Двадцять п'ять чоловік – на машини! Жваво! Підібрати з дороги трупи!

Все відбувалося в страшному поспіху.

Вантажівки заторохтіли геть. За допомогою капо і кількох людей з табірної охорони Кремер став відводити новоприбулих великими партіями з апельплацу і направляти їх всіх у лазню. Натовпи бранців кинулися з цікавістю до новачків, розпитуючи їх. «Звідки Ви? Що чути за стінами табору?»

Капо і табірна охорона відтісняли цікавих, відганяли їх від новачків. Піднялася така штовханина, що від будь-якого порядку не залишилося й сліду. Перед лазнею вийшов затор. Але Кремер зберігав самовладання. У переповнених до межі бараках треба було будь-що знайти вільні місця. Він не допускав ніяких заперечень. І якщо який-небудь капо в розпачі кричав: «Куди ж я приткну людей? Барак ж не гумовий! » – Кремер кричав йому у відповідь: «Весь табір переповнений вщерть, не тільки твій барак. Ось тобі п'ятдесят чоловік і забирайся з ними! »

Малому табору теж довелося прийняти значну партію новачків. В єврейських бараках, після того як вивезли частину їхніх побратимів, з'явилися вільні місця. Кремер направив туди новоприбулих. Раніше бараки були чітко розмежовані за національною ознакою. Тепер же дозволялося все, тільки б розмістити людей. Хто знав, чи довго їм доведеться пробути тут? Табір гудів і ніяк не міг заспокоїтися. Лише під вечір вдалося впоратися з припливом нових ув'язнених. Тим часом прибули вантажівки з підібраними трупами. Двадцять п'ять чоловік з табірної охорони промарширували в свій барак. Машини зникли за огорожею крематорію. Поляки-носильщики, піднявшись на машини, крокували, балансуючи, по трупах і скидали їх вниз. Мерці летіли то головою, то ногами вперед. Потім глухо стукали об землю. Інший мрець, скотившись з гори, залишився в сидячому положенні і був схожий на п'яного, викинутого з шинку. Багато трупів перекинувшись, з розчепіреними руками і ногами, ставали на голову. Деякі падали з машини удвох з товаришем, в останніх обіймах. Інші мали найбезглуздіші пози, що викликали істеричний сміх. Інші, здавалося, самі сміялися. З витріщеними очима і спотвореним сміхом обличчям летіли вони вниз... А купа все росла.

***

Кремеру було наказано з’явитися до рапортфюрера. За останній час Рейнебот втратив своє зухвальство. Хоч в голосі його ще чулися інколи знайомі нахабні нотки, але від розв’язної поведінки не лишилося й сліду.

–  Розмістили людей? – спитав він Кремера, як тільки той увійшов до кабінету.

–  Так точно.

–  От бачите!.. А тепер слухайте мій наказ! До завтрашнього ранку приготуйте транспорт з десяти тисяч в’язнів. Вибирайте людей, що можуть іти пішки, ясно?

–  Так точно.

Рейнебот підійшов упритул до Кремера і сердито блиснув очима.

–  Якщо знову почнуться всякі виверти й відмовки, як під час відправки євреїв, я власноручно повішу вас на воротях, ясно?

–  Так точно.

–  Завтра вранці, тобто о восьмій годині, транспорт має бути вишикуваний. Можете йти!

Клюттіг, що сидів досі на письмовому столі Рейнебота, перегородив Кремерові дорогу.

–  Де ті сорок шість?

У Кремера уже готове було зірватися з кінчика язика: «Я не знаю», але він стримався і відповів:

–  У таборі все йде зараз шкереберть. Охорона шукала і нікого не знайшла.

Клюттіг міцно схопив Кремера за петельки.

–  Чоловіче, – прошипів він, – тебе я приберігаю собі на закуску. Не думай, що тобі вдасться заховатися від мене. Ти, Гефель і отой поляк... для вас трьох у мене ще вистачить куль у пістолеті...

І він покрутив пістолетом перед самісіньким носом Кремера. Кремер мовчки вислухав погрозу, в голові його промайнуло: Гефель і Кропінський ще живі...

–  А твоє жиденя теж нікуди не сховається від нас! Ми очистимо табір, геть увесь, до останньої людини!

Рейнебот став поміж ними.

–  Ви чули наказ, – втрутився він у розмову, вислав

Кремера з кімнати і одразу ж, як тільки за тим зачинилися двері, накинувся на Клюттіга:– Ідіот! Я розказую йому, що поляк і Гефель давно вже здохли, а ти...

–  Як ти говориш зо мною, твоїм гауптштурмфюрером?

Рейнебот глузливо засміявся.

–  Відвикай від чину гауптштурмфюрера, сину мій. Нам треба якомога швидше стати чемними і скромними людьми.

***

Щоб якнайскоріше дістати інформацію про всі події, Бохов чекав повернення Кремера в конторі. Побачивши, що Кремер вже перетинає майдан, він перейшов до його кімнати.

Кремер щосили шпурнув на стіл шапку, і Бохов одразу ж догадався, що трапилось щось незвичайне.

–  Що сталося?

Кремер похмуро розсміявся:

–  Коли б ти бачив, як він крутив у мене перед носом своїм пістолетом...

–  Хто?

–  Клюттіг.

Кремер сів за стіл і жовчно засміявся.

–  І як Рейнебот постарався швидше здихатися мене, бо той йолоп гауптштурмфюрер базікав зайве.

–  Що саме? – нетерпляче спитав Бохов.

Кремер широко змахнув над головою руками, хотів був радісно закричати щось, видно було, що цей крик разом зі сміхом рветься з його грудей, але враз його пойняла глибока душевна втома. Кров відринула з напружених м’язів, Кремер опустив руки й підвівся:

–  Облиш, Герберт, облиш. Дай мені спершу самому розібратися в тому, що діється тут, усередині, – лагідно сказав він і великими робочими руками погладив себе по грудях.

Він обійшов стіл і тихо поклав руки на плечі Бохова.

–  Обидва наших у бункері... вони ще живі. Я знаю це. Я знаю навіть більше. Ми можемо повитягати наших сорок шість товаришів із їхніх сховищ, ніхто тепер не шукатиме їх.

–  Напевно?

–  Напевно.

Кремер зітхнув на повні груди, лоб його прорізала глибока зморшка.

–  Аж тепер почнуться справжні діла! До завтрашнього ранку я мушу підготувати транспорт з десяти тисяч чоловік. Можливо, мені вдасться відтягти його відправку до полудня, до початку тривоги. В такому разі ми виграємо кілька годин.

–  Роби, що зможеш, Вальтер.

І раптом Кремер спитав:

–  Де дитина?! Де вона, Герберт?

–  Не знаю.

Кремер допитливо вдивлявся в обличчя Бохова, ніби хотів переконатися в правдивості його слів.

–  Шукай її! – похмуро зажадав він.

–  Чому?

–  Чому? – роздратовано перепитав Кремер. Він сів за стіл, глянув на згорнуті руки і заговорив тихіше: – Надто дорого обійшлося нам це маля. І тепер воно наше, так само, як інші, як Гефель, Кропінський, як ті сорок шість, Піппіг, ти, я... Воно повинно дочекатися разом з нами перемоги або разом з нами загинути. Але воно повинно бути тут! —Він грюкнув кулаком по столу. – Воно повинно бути ось тут! Шукай його!

Бохов мовчав. Він розумів друга, і суворі слова його луною озвалися в серці Бохова.

Кремер заговорив владно й гнівно:

–  Адже його забрав один із вас. Хтось із ІТК! Хто саме?

Кремер ставав усе нетерплячіший.

–  Шукай! – наполягав він. – Якщо ми повитягаємо наших товаришів із сховищ, то й малому нема чого більше ховатися... Хто знає, де він?

Бохов, зітхнувши, кивнув головою:

–  Твоя правда, Вальтер. Чому ж не може він тепер іти разом з нами або... Твоя правда, Вальтер. Я постараюсь розвідати, де він.

Кремер поволі підвівся з лави. На серці в нього трохи полегшало.

***

Немов грім з ясного неба, упала на в’язнів звістка про відправку з табору. Цю звістку блокові принесли з контори, куди викликав їх Кремер.

–  Ми повинні підготувати все до завтрашнього ранку, товариші... Десять тисяч чоловік! Евакуація кількох блоків!

Дедалі сильніше стискалося кільце, дедалі важче було їм іти по їхній страдницькій путі.

Заціпеніння, що охопило людей після цього наказу, скоро перейшло в невимовне хвилювання.

–  Ми не підемо! Якщо вже нам судилося вмерти, то ми помремо тут, у таборі!

Блокові змушені були говорити такі слова, від яких у них самих болісно стискалося серце.

–  Обміркуйте все як слід, товариші. Якщо до бараків прийдуть есесівці, вони не будуть говорити з вами, як я! Я не раджу лишатися на місці, бо не хочу бути винним у вашій смерті...

В різних місцях табору йшли таємні наради. Зв’язкові підпільного керівництва приносили інструкції командирам груп Опору.

–  З кожної ударної групи частина товаришів піде разом з транспортом. Добровільно! Поговоріть з вашими людьми. Вони візьмуть з собою зброю, холодну зброю. Вони повинні спробувати по дорозі знищити варту і визволити транспорт.

Ця інструкція йшла від Бохова і Богорського, зараз не було часу скликати нараду всіх членів ІТК.

Командири груп Опору викликали по одному членів своїх ударних загонів, йшли з ними кудись у відлюдне місце поміж бараками чи в куток за нарами.

–  Хочеш піти з транспортом?

Мовчання, міцно стиснуті губи, ось легкими тінями промайнули по обличчю думки, що полинули кудись далеко-далеко, де лишилися дружина, діти або мати чи кохана дівчина... І, нарешті, мовчазний кивок чи заперечливе похитування головою.

Деякі погоджувалися одразу ж, не задумуючись, бо там, далеко, ніхто не чекав на них.

–  Ну, звичайно, піду.

Добровольці сміливо йшли назустріч смерті...

Коли вони вже збиралися розійтися після короткої розмови, Бохов затримав друга.

–  Скажи мені правду, Леоніде, це ти забрав дитину? Скажи правду.

–  Чого ти питаєш? Я сказав тобі правду і тепер знову повторюю, я не брав дитини.

–  Але це зробив один із нас.

Богорський підтвердив це, енергійно кивнувши головою.

А ти знаєш, де зараз маля?

Богорський мовчки заперечливо похитав головою.

Бохов зітхнув. Він не повірив Богорському.

–  Тільки ти і ніхто інший заховав дитину. Чому ти не хочеш сказати мені правду?

Богорський лише знизав із жалем плечима.

–  Якщо ти мені не віриш, ну що ж. Я не можу втовкмачити тобі в голову, щоб ти повірив, що я кажу правду.

На тому розмова скінчилася.

***

Цього вечора, на превеликий подив усіх, знову за довгий час було передано по радіо зведення німецького верховного командування.

Шваль зробив щодо цього відповідне розпорядження зразу після полудня, коли вони з Камлотом обговорювали порядок евакуації.

–  Ви все ще хочете евакуювати табір, штандартенфюрер?

Шваль, заклавши руки за спину, походжав навколо письмового стола і нічого не відповів Камлоту.

–  Подивіться на лінію фронту, чорт забирай! З вашою покірністю наказам ви ще пошлете нас у самісіньке пекло. Ми тільки даремно гаємо час.

–  У нас є ще час! – істерично закричав Шваль. – Наші війська утримують свої позиції!

Камлот сухо розсміявся.

–  А як довго?

Гладке пористе обличчя Шваля зблідло, обвислі щоки затремтіли:

–  Не отруюйте мені життя ще й ви. Завтра вирушите з десятитисячним транспортом на Дахау – і край!

Камлот знову сухо засміявся.

–  Ви гадаєте, нас приймуть там з розкритими обіймами? Де ж пак! А може, вони зараз так само готуються до евакуації свого табору, і цілком можливо – в напрямі Бухенвальду? Та що це, зрештою, таке – якась дитяча гра, чи що? Перестріляйте краще це падло, і ви одним махом здихаєтесь клопоту.

Шваль хотів нагримати на Камлота, він уже змахнув був руками, але передумав і знову забігав кругом письмового стола.

–  Ви ж розумна людина, Камлот. Невже ви й досі гадаєте, що можна покладатися на ваших людей? Це вже не ті добірні есесівські частини, що були раніше, серед них є чимало всякого наброду.

–  Одного наказу буде досить! – чванькувато вигукнув Камлот.

Обличчя Шваля розпливлося в широкій глузливій посмішці.

–  Ви так гадаєте? А я знаю інше. Клюттіг з мого дозволу наказав загонові есесівців з собаками розшукати тих сорок шість чоловік. І вони не знайшли жодного з них.

–  Бо вони й не могли знайти ні одного.

–  Чи не хотіли... Мабуть-таки, я знаю ваших людей краще, ніж ви. Війну ми програли. Чи, може, я помиляюсь?– Шваль спинився перед Камлотом, – Кінець уже зовсім близько. Чи ви не згодні зо мною? Той, хто програє, повинен бути обережнішим, незалежно від того, генерал це чи солдат. Невже мені треба говорити ще ясніше?

Камлот уперто не хотів погоджуватись зі Швалем:

–  Дайте-но нам тільки вирушити в дорогу, і ви побачите, що мої хлопці стрілятимуть так, немов перед ними не люди, а зайці.

Шваль заперечливо махнув рукою:

–  Ну, це зовсім інша річ! Але тут, в оцій мишоловці, мій любий...

–  Про що тільки ви не думаєте.

Шваль відказав з гордим виглядом полководця:

– Я думаю багато про що. Наприклад... – Він підійшов до телефону і наказав Рейнеботу оголосити в таборі сьогоднішнє зведення верховного командування. – Той, хто програє, повинен бути обережний, – повторив він свою сентенцію, – це стосується і тих, що в таборі. Коли вони почують, що ми спинили американців, барометр зразу упаде, і завтра вранці вони промарширують через ворота, наче отара баранів.

***       

З напруженою увагою вислухали в’язні зведення. Воно вплинуло на них саме так, як і сподівався Шваль.

В районі Ейзенаха, Мейнінгена і Готи наступ американських військ спинено. Повними страху очима дивилися в’язні один на одного. Що ж тепер буде?

Групи Опору все ще були в стані бойової готовності другого ступеня. Вони мали залишатися в бараках і чекати сигналу. Крім розпорядження про те, щоб добровольці пішли з транспортом, від керівництва не надходило більше ніяких наказів. Невже план операції, доведений до відома ударних груп Опору ще кілька місяців тому, було відкинуто?

Обстановка була й так дуже заплутана, але цього вечора, після того, як по табору рознеслися чутки, що з обох боків Ерфурта американці скинули парашутні десанти, вона стала ще більш заплутаною. Цю новину принесли з собою в’язні «прикомандированих» команд, яких сьогодні відпустили з роботи раніше, ніж звичайно.

Ці чутки блискавично розлетілися по табору, в’язні жадібно прислухалися до них: адже вони явно суперечили офіціальному зведенню верховного командування. Якщо чутки правдиві, то транспорт не вирушить. Та чи могли американці скинути під Ерфуртом десант, якщо наступ спинено? Чи можливо це? Звичайно, на війні все можливо. Якщо ж офіціальне зведення відповідало дійсності, то можна було не квапитися так з евакуацією, і чи не спростовувала його поспішна евакуація таких величезних мас в’язнів? Де правда? Хто міг це сказати? Хто міг пролити світло на цю плутанину?

На табір спустився вечір. У підвалі для вугілля під лазнею, у підвалі для картоплі під кухнею в’язні гарячково розкопували сховища. Писар маленького табору, за наказом Кремера, витяг із каналізації Прелля. Всі врятовані товариші непомітно прослизнули в бараки, блокові яких були заздалегідь попереджені Кремером, і загубилися в масі в’язнів. Лише деякі з них залишились у своїх сховищах, приміром так зробив Рункі, він почував себе зовсім непогано в своєму підвалі.

Роботи у Кремера було по самісіньку зав’язку; чимало довелося йому попобігати, поки він упорався з усім.

Повертаючись до свого барака, він зустрівся з Боховим. Бохов саме йшов від Ріомана, у якого хотів почути підтвердження радісних чуток про парашутний десант під Ерфуртом. Проте француз міг тільки переказати йому ті розмови, які почув у офіцерському казино: це повідомлення було нібито передано закордонними радіостанціями. На таке повідомлення не можна було дуже покладатися, воно не давало змоги уявити собі точну картину становища на фронтах.

–  Зараз не можна нічого розпочинати, – сказав Бохов Кремеру – доведеться вирядити транспорт.

–  А що чути з дитиною?

Бохов не знайшов у собі мужності розчарувати Кремера і збрехав:

–  Я скоро довідаюсь, де вона схована. І тоді я принесу ЇЇ до тебе.

Кремер кивнув головою.

–  Гаразд, Герберт, гаразд. Маля повинно повернутися до нас, ми повинні це зробити заради тих двох у бункері і... Піппіга.

Бохов мовчав.

***

Кремер провів неспокійну ніч. Ще й не світало, як він уже був на ногах. У бараках збиралися в дорогу виділені для відправки в’язні. Добровольці груп Опору тихо прощалися з своїми товаришами, ховали на тілі саморобну зброю. Чи вдасться їм визволити транспорт і пробитися до американців? Скільки есесівців супроводитиме їх? Куди їх поженуть?

Кремер ходив з барака в барак.

– Виступайте тільки тоді, коли почуєте наказ Рейнебота. Зчиняйте штовханину, розумієте, можливо, сьогодні раніше почнеться тривога, і нам вдасться відтягти відправку транспорту.

Проте все сталося зовсім інакше – несподівано і непередбачено! Їм не вдалося здійснити свого плану.

За півгодини до визначеного часу до головних воріт підійшло кілька сотень есесівців. Вони вишикувалися шпалерами, з карабінами напоготові, з ручними гранатами на поясі. Залізні ковані ворота розчинилися і так і лишилися навстіж розчиненими. Блокфюрери, перетнувши безлюдний майдан, помчали до табору, стискаючи в руках палиці і револьвери. Вони кидалися в перші-ліпші бараки і ударами палиць виганяли усіх, кого заставали там, так ніби хотіли погнати до воріт увесь табір. Усе змішалося в несамовитому вирі; горлали блокфюрери, розбігалися в різні боки в’язні. Замість організованого, наперед виділеного транспорту – паніка, крики, прокляття! З усіх бічних стежок зганялися на головну дорогу люди – і бігом угору до майдану, крізь відчинені ворота! Есесівці знову мчали назад у табір, гнали до воріт нову партію в’язнів.

Знавісніла від страху юрба мчала вперед, прагнучи врятуватись від цієї страшної облави, від своїх жорстоких мучителів, що осипали їх ударами палиць, мчала вперед, до воріт, так ніби там, за ворітьми, їх чекало визволення від усіх цих страждань. Неначе смерч пронісся над табором. Шпалери есесівців з обох боків цього величезного натовпу, до якого приєднувалися все нові й нові групи в’язнів, дедалі розтягалися. Коли вирішено було, що людей уже досить і пора припинити облаву, ворота замкнулися. Несамовито горлаючи і підштовхуючи нещасних ударами прикладів, есесівці погнали всю цю очманілу масу геть із табору. Есесівці провели юрбу до шлагбаума, ударами палиць намагаючись внести хоч якийсь порядок у це безладне збіговисько людей.

Менш як годину лютувала страшна гроза. Ті, що позалишалися в бараках, не могли ні думати, ні говорити, бо серце їх все ще шалено калатало в грудях і

голова була мов у тумані. Люди безсило опускалися на столи і лави, на нари, затуляли очі руками, старалися заспокоїти розбурхану кров.

Через годину після того, як закінчився весь цей жах, завила сирена. Завила, немов сварлива горласта баба. Знову повітряна тривога!

***

Ось уже кілька днів в’язні на складі нічого не робили. Склад був для них надійним притулком. Тут вони могли не боятися транспортів.

Коли над табором знялася буря, їх теж охопило хвилювання. Вони заспокоїлися, тільки почувши сигнал тривоги, і лише тоді всі помітили, що Вурах зник. Може, він заліз кудись, цей негідник? Чи він взагалі ще на складі?

Вони шукали його по всьому складу, розпитували у в’язнів на другому й на першому поверсі.

– Чи не бачили ви його?

Але ніхто не бачив Вураха. Можливо, під час облави донощик був на території табору, і його погнали разом з усіма? А може, він навіть добровільно приєднався до транспорту, щоб уникнути розправи, яка чекала на нього. В’язні знову піднялися нагору. Чи слід доповідати Цвейлінгу про цю подію? Дехто з в’язнів команди гадав, що не варто робити цього. Не треба гратися з вогнем, краще промовчати. Можливо, Цвейлінг сам потурбувався про те, щоб донощик вчасно зник. І вони вирішили мовчати.

***

Серед груп Опору почалося заворушення. Вони вимагали зброї. Тривога й нетерпіння підривали дисципліну. Вже не досить було наказів, які передавалися через зв’язкових. В цю тяжку годину товариші з Інтернаціонального комітету змушені були дедалі частіше виходити з підпілля. Вони вирішили скликати нараду командирів бойових груп.

Коли надворі посутеніло, понад сто чоловік зійшлося в одному із спустілих після облави бараків. Кремер також брав участь у цій нараді.

Як тільки Бохов відкрив нараду, одразу ж серед присутніх почулися збуджені вигуки: командири вимагали негайно розпочати збройне повстання і таким чином перешкодити дальшій евакуації. Найбільш нетерплячим і на цей раз виявився Пшібула. Його друзі з польських груп Опору приєдналися до нього. Командири інших, бойових груп також вимагали припинити це пасивне вичікування.

Ми воліємо загинути у боротьбі, аніж і далі дивитися, як женуть на смерть наших товаришів, говорили вони. Сьогодні погнали десять тисяч, а завтра, можливо, поженуть тридцять тисяч. Тривога наростала, дедалі посилювалась.

–  Час уже братися до зброї! Завтра ж!

Кремер, який стояв трохи осторонь, не міг більше

стриматись. Він гукнув, заглушаючи загальний галас:

–  Насамперед: не кричіть ви так! Ми тут не на зборах страйкового комітету, а в концтаборі. Чи ви хочете, щоб сюди понабігали есесівці?

Вмить все затихло.

–  Ви хочете взятися до зброї і неодмінно завтра ж? – продовжував Кремер. – Розумно придумано, нічого не скажеш.

Кремерова насмішка роздратувала всіх. Багато хто знову загаласував.

–  Дайте мені закінчити, чорт забирай! Зрештою, як староста табору я тягну на собі найважчий тягар, і тому я маю що сказати вам... Я не знаю точно, скільки є у нас зброї. Це ви знаєте краще за мене. Але одне я знаю напевно! Цієї зброї недосить, і навряд чи вона така хороша, щоб можна було вступити в бій з шістьма тисячами есесівців. Я знаю також, що комендант не наважиться залишити тут після себе гори трупів, якщо тільки ми своєю власного дурістю не змусимо його до цього.

–  Своєю власного дурістю?

–  Який же ти староста після цього?

–  Ви тільки послухайте, він ще бере коменданта під свій захист!

Втрутився Бохов:

–  Дайте старості договорити до кінця.

Кремер важко дихав.

–  Я не знаю, чи всі ви комуністи. Але я – комуніст. Слухайте мене уважно і зрозумійте мене як слід.

Він зробив коротку паузу.

–  Ми заховали тут, у концтаборі, маленьку дитину. Ви, напевно, чули про це. Через цю дитину нам довелося немало пережити. Через неї двоє наших товаришів сидять у бункері, ви знаєте їх. Через цю дитину загинув наш Піппіг. Через цю дитину багато інших товаришів ризикували своєю шкурою. Ви самі, всі, що зібралися тут, через цю дитину наражалися на велику небезпеку. Бували хвилини, коли доля всього табору висіла на волосинці. Яка ж це була дурниця з нашого боку – ховати малу дитину! Чи не краще було б нам, коли ми знайшли це маля, передати його вартовим на воротях, бо тоді жив би й досі наш Піппіг, і Гефель з Кропінським не сиділи б у бункері і не чекали б смерті! Тоді б і над вами, і над усім табором не нависла б небезпека. Звичайно, есесівці убили б цю дитину, але хіба це було б так страшно, га?

Дивна напружена тиша залягла в бараці.

–  От, скажімо, ти міг би передати дитину есесівцям? – запитав Кремер Пшібулу, що стояв біля нього.

Молодий поляк не відповів нічого. Кремер помітив, як в глибині його очей спалахнули вогники.

–  От бачиш, як важко вирішити питання життя чи смерті! Чи, може, ти гадаєш, що мені легко посилати до воріт транспорти смертників?

І Кремер звернувся вже до всіх присутніх:

–  Що я повинен робити? Чи повинен я піти до Клюттіга і сказати: «Я відмовляюсь виконувати наказ, розстріляйте мене на місці...» Який би це був красивий жест, правда? Ви б, напевно, поставили мені пам’ятник... Але я зрікаюся цієї честі і замість того посилаю людей на смерть, щоб... врятувати тисячі інших людей, для того, щоб Шваль не наказав стріляти в нас усіх!

Кремер дивився на обличчя товаришів, що не зводили з нього очей.

–  Чи розумієте ви це?.. Не так легко зрозуміти це. Взагалі все це дуже нелегко. Бо все, що ми мусимо зараз робити, це не тільки якесь просте рішення! Нам не так просто вибрати між життям і смертю! Якби це було просто, я сказав би: авжеж, давайте сюди зброю, з завтрашнього дня ми будемо стріляти! Скажіть мені: ми послали Піппіга на смерть, щоб врятувати дитину? Скажіть мені: чи повинні були ми віддати маля на смерть і цим врятувати Піппіга? Ну, відповідайте ж мені! Хто дасть мені правильну відповідь?

Кремера пойняло глибоке хвилювання. Йому хотілося сказати ще так багато. Але йому дедалі важче було висловлювати свої думки, він допомагав собі жестами, та все ж не міг більше знайти потрібних слів і нарешті замовк.

Усі навколо теж мовчали. Здавалося, Кремер зняв свої важкі, мов каменюки, слова із шальок терезів і поклав їх кожному з них на руки: ось, зважуйте самі!

Чоловіки замислились.

Нарада закінчилася значно організованіше, ніж почалася.

Разом з командирами бойових груп члени комітету розробили тактику дій на найближчі дні. Пропозиція почати збройне повстання була відхилена, як передчасна. З цього обміну думок товариші переконалися, що затишшя на фронті могло бути тільки короткочасним і що дні фашистів у таборі злічено. Вирішили додержуватися й далі тактики зволікання й пасивного опору, хоч як боляче було посилати на смерть ще тисячі людей.

До барака увійшов Брендель із табірної охорони. Він стиха сказав щось Бохову. На обличчі Бохова відбилося глибоке хвилювання.

–  Товариші!– закричав він, – Фронт рушив уперед! Щойно одержано вірогідні відомості! На схід від Мюльгаузена точаться запеклі бої! Взято Лангензальцу і Ейзенах!

–  Тихше! Не кричіть! Ви збожеволіли, чи що? – Кремер став поміж ними і спробував утихомирити товаришів, що збуджено посхоплювалися з лав.

***

Рано-вранці другого дня Кремер одержав новий наказ. Протягом кількох годин мали вирушити з табору ще десять тисяч чоловік, слідом за цим треба було підготувати ще стільки ж. Цього ж таки дня наказано було відправити з табору і вісімсот радянських військовополонених.

В казармах зчинився шум, лунала команда. Виділялися есесівці, що мали конвоювати ці великі транспорте. Падіння Ейзенаха робило поспішний виступ схожим на втечу.

Тисячі в’язнів ось уже кілька днів були готові до виступу. У таборі все вирувало.

Кремер разом з блоковими і частиною табірної охорони готував до відправки перший транспорт. Велика колона есесівців уже рушила від казарм до табору, а в цей час у сімнадцятому бараці зібралися на нараду члени Інтернаціонального комітету.

Евакуація радянських військовополонених означала втрату найсильніших груп Опору. Проте було вирішено, що військовополонені повинні скоритися наказові. Напевно можна було припустити, що наступ американських військ буде з кожною годиною розгортатися, а тому військовополонені повинні були по дорозі, поблизу ліній фронту, напасти на конвой, перебити його і пробитися до американців. Бойові групи матимуть при собі холодну зброю і кілька пістолетів. Бохов дістав завдання видати їм зброю.

Було вирішено боротися не на життя, а на смерть.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю