332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Бруно Апітц » Голий серед вовків » Текст книги (страница 26)
Голий серед вовків
  • Текст добавлен: 29 декабря 2020, 17:30

Текст книги "Голий серед вовків"


Автор книги: Бруно Апітц






сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

–  Стій прямо, ти, нікчемо!

***

З вікон першого ряду бараків в’язні стежили за ворітьми. Враз вони помітили біля воріт метушню, побачили, що шарфюрери виносять з будинку комендатури ящики і навантажують їх на грузовик. Їм видно було, як Рейнебот ганяв туди й сюди, ніби диригуючи цією нервовою біганиною. Ось з бункера вийшов Мандрил і кинув на машину якісь пакунки.

–  Вони лаштуються в дорогу, – схвильовано зашепотіли в’язні...

В грудях Форсте йшла розпачлива боротьба. Те, що він зараз робив, було останньою роботою, яку він мав виконати на цій землі. Мандрил готувався тікати. Форсте гарячково шукав якогось виходу. Де був він, цей вихід, де? Коли Мандрил на хвилину лишав його на самоті, Форсте, вдаючи, ніби ретельно займається пакуванням речей, насправді напружено думав. Може, він міг би забарикадуватися в одній з камер, заховатися де-небудь в бункері чи просто втекти?

Нараз він помітив, що з зовнішнього боку напіврозчинених дверей стирчить ключ. Форсте весь затремтів від страху, що, ніби заглушений крик, перехопив йому горло. Може, оце й є жаданий порятунок?

Мандрил з двома шарфюрерами поспішав сюди. Вони виносили й вантажили ящики на машину.

Секунди вирішували для Форсте все. Одним стрибком він опинився біля дверей, витяг ключ, прослизнув знову в приміщення і замкнувся зсередини. Тремтячи всім тілом, він щільно притиснувся до стіни біля дверей, кров шалено пульсувала в його жилах.

В цю страшну хвилину щось сталося!

Приглушений звук труби раптом розітнув повітря. Він звучав погрозливо й моторошно, немов труба архангела, що скликає грішників на страшний суд. Це була сирена тривоги, попереджувальний есесівський сигнал, що сповіщав про наближення ворога. Його пронизливі звуки проникали всюди.

Від цих звуків в’язням у бараках перехопило дух.

Бохов і його товариші вискочили з барака і спинилися просто неба, вслухаючись в глухе виття сирени.

Біля есесівських казарм все закрутилося вихором від цих суремних звуків. Есесівців немов вітром вимело з казарм; сяк-так вишикувавшись у похідну колону, вони побігли геть. Шарфюрери, зовсім розгубившись, теж тікали. Навантажений до верху грузовик зробив крутий розворот і в’їхав прямо в штовханину й метушню, що панували на дорозі.

Щось кричав Рейнебот. Мандрил кинувся назад до бункера, заревів, заторгавши замкнені двері, і почав люто гатити по них чобітьми. Підбіг Рейнебот.

–  Швидше, швидше! – закричав він і, не чекаючи знавіснілого від люті Мандрила, знову вискочив надвір, завів мотоцикл, ще раз гукнув щосили:

–  Мандрил!

Потім скочив на сидіння. Тільки коли мотор уже заревів на повну силу, прибіг Мандрил, стрибнув у коляску, мотоцикл помчав уперед...

А за замкненими дверима Форсте упав на коліна. Останні краплі сил ніби розтопилися в нестримних рясних сльозах, і ця чудом врятована людина й не знала, що то були найщасливіші сльози в її житті...

Напруживши всі сили, приготувавшись до одчайдушного стрибка, стояли за дверима своєї камери Гефель і Кропінський так, як домовилися. Вони чули шум, біганину і страшні звуки труби. Вони чули, як закричав Рейнебот і люто заревів Мандрил, чули, як затряслися і затріщали від ударів двері, а потім грюкіт і галас за дверима раптом затихли.

Кропінський стояв у кутку біля дверей, його руки, наче два відкриті затискачі, теж ніби вслухалися в цю незбагненну тишу. Обидва приречені на смерть не наважувалися дихнути, і ще менше наважувалися вони прислухатися до голосу крихітної,надії, яка обережно простягала свої щупальці в їх серцях, і собі вслухаючись в цю неймовірну тишу...

***

Ще в той час, коли в шум і гуркіт бою навколо табору вдерся звук сирени, командири груп Опору помчали до 17-го барака. На дорогах так і кишіло наполоханими в’язнями.

Усі вони, Бохов та інші члени Інтернаціонального комітету, що так само, як він, поспішали зараз до 17-го барака, палали рішучістю.

Час настав!

Ця хвилина нагадувала ту останню мить перед північчю, коли от-от зазвучить важкий мідний дзвін.

–  Повна бойова готовність! Роздати зброю! Групам Опору зайняти вихідні позиції! Починаємо атаку! – скомандував Бохов.

Пшібула змахнув над головою кулаками. Він не промовив ні звука, хоч радісний крик так і рвався з його грудей. Разом з командирами ударних груп він помчав уперед.

Раптом у бараках прозвучала голосна команда:

–  Усім групам – вишикуватись!

І перш ніж вражені в’язні збагнули, що діється на їхніх очах, перед бараками вже вишикувалися стрункі загони. Не звертаючи ніякої уваги на те здивування, яке викликала їх поява, бойові групи бігом подалися хто в напрямі бараків, хто – вниз, до ревіра, і туди, де були труби топок і каналізаційні люки. В цих місцях уже чекали на них в’язні з табірної охорони.

Швидко зривали вони дошки в підлозі, розвалювали кам’яні кладки, розкопували кирками і лопатами замасковані ями і звідусіль витягали зброю, зброю, зброю!

Пшібула з бійцями польських груп Опору розбивали ящики для квітів перед вікнами ревіра і зривали з карабінів промаслені ганчірки.

Група повстанців з кулеметом бігла до табірної контори. Кулемет встановили в кімнаті Кремера, яка виходила вікнами прямо на комендатуру. Бохов перейняв на себе команду.

Весь табір клекотів і вирував, наче вулкан перед вибухом.

Роздача зброї закінчилася за кілька хвилин, і бойові групи зайняли свої вихідні позиції. Повстанці не гаяли жодної хвилини: ось уже від північного схилу табору долинули перші постріли, і кулі засвистіли над головами переляканих вартових.

Атака почалася!

Групи Опору, що стояли на північному схилі, помчали в напрямі нейтральної зони. Німецькі та югославські загони, тримаючи під обстрілом вишки, прикривали свої фланги. Польські групи, очолювані Пшібулою, вже перекинули через рогатки дошки й старі двері. В п’яти-шести місцях водночас було перерізано колючий дріт, і з дикими переможними криками Пшібула та його бійці кинулися крізь загорожу. Їх обстрілювали з кулеметів есесівці з віддалених вишок, але тут наспіли німецькі та югославські групи і своїми пострілами примусили замовкнути вартових, що відчайдушно відстрілювались і кидали навмання на всі боки ручні гранати. В напрямі вишок полетіли пляшки з запалювальною рідиною, почулися гучні звуки вибухів. Полум’я, що враз охопило вишки, погнало вартових униз.

Пшібула з загоном вдерся на одну кулеметну вишку, розгорілася коротка рукопашна сутичка, і ось уже есесівці були переможені; Пшібула повернув кулемет і почав обстрілювати інші сторожові вишки, ще зайняті есесівцями.

Водночас із штурмом вишок біля північного схилу інші ударні групи атакували ворота.

Ріоман, навівши кулемет точно на ціль, спрямував його вогонь із-за шибки вікна на головну вишку. На нього дощем посипалися дрібні скалки. Куля влучила в одного з есесівців. Він змахнув у повітрі руками і впав. Інші вартові, захоплені зненацька цією стріляниною, пригнулися.

Минули якісь секунди, і ось уже з першого ряду бараків нестримною лавиною вирвалися озброєні загони повстанців. Під переможні бойові крики, що лунали звідусіль різними мовами, мчали вперед, через майдан, повсталі німці, французи, чехи, голландці.

Ріоман безперервно поливав вишку смертоносним кулеметним вогнем, і під прикриттям цього вогню спеціальні загони табірної охорони досягли воріт. Ломами зламали вони залізні ковані ворота.

– Припинити вогонь! – наказав Бохов Ріоману, і в ту ж мить кулемет замовк.

Майже водночас угорі, біля всріт, бійці спеціальних загонів кинулися наверх по сходах, що вели до головної вишки, а сотні інших ударних груп через ворота бурхливим потоком виливалися за межі табору і розтікалися направо і наліво вздовж дротяної загорожі.

Есесівці закидали їх гранатами, обстрілювали з кулеметів, але, немов рої бджіл, повстанці нестримно вривалися на вишки. Їхні бойові крики, звуки пострілів і тупіт тисяч ніг змішувалися з гуркотом бою, що точився десь зовсім близько від табору. За горою раз у раз злітали в небо коричньово-жовті димки розривів. Знову показався американський спостерігач, на цей раз він повільно кружляв зовсім низько над табором. Штурмова авіація з бриючого польоту обстрілювала відступаючі фашистські танки. Виразно чути було тріскотняву кулеметів.

Покинуті напризволяще своїми офіцерами вартові, захоплені зненацька раптовою атакою повстанців, не витримали натиску. Гнів і обурення, що роками стримувалися в серцях в’язнів, тепер вибухнули із страшною силою. Затиснуті поміж фронтом, що підступав уже до самого табору, і тисячами знавіснілих від люті в’язнів, боєздатність яких зростала з кожним відібраним у есесівців карабіном, з кожним захопленим кулеметом, – вартові вже не відчували в собі досить моральних сил, щоб чинити опір повстанцям.

Ті, що не встигли втекти, потрапили в полон, тих, що не хотіли здаватися, розстрілювали на місці.

Вишку за вишкою відвойовували у ворога ударні групи і тут же закріплялися на них.

***

Зненацька Крємер зник. Кен, який робив перев’язки пораненим повстанцям, люто накинувся на санітарів, що прибігли до нього з цією звісткою.

–  Ідіоти! Як же ви не догледіли? Дві, рани в легенях! Ви хочете, щоб він зійшов кров’ю? Біжіть! Шукайте його! Тягніть його назад!

Як міг Кремер без сторонньої допомоги вийти з ревіра?

Одягнутий в самі лише штани та сорочку, накинувши наопашки пальто, скориставшися з слушної хвилини, коли його доглядальники на мить кудись вийшли, Кремер утік із ревіра. Але далеко відійти йому не вдалося. Задихаючись і похитуючись, добрався він до тридцять восьмого барака. Застогнавши, опустився на лаву. В’язні, що не належали до груп Опору і лишалися в бараці, оточили його.

–  Звідки ти прийшов?

Кремер важко дихав, очі його гарячково блищали.

–  Чоловіче добрий, Вальтер, повертайся-но мерщій до ревіра, – кинувся до нього Рункі.

Та Кремер роздратовано відштовхнув його від себе.

–  Забери лапи!

Однак Рункі не дав себе відсторонити.

–  Ти ж смертельно поранений!

Усі інші в’язні хотіли й собі допомогти Кремерові, відвести його до ревіра,

–  Геть! – пробурчав Кремер. – Я залишусь тут!

Він глянув на товаришів, не помітив, що на їх обличчях світиться страх за нього, уважно прислухався до того, що діялося надворі. А там усе кипіло й вирувало.

–  Прокляття! І треба ж було, щоб мені так не поталанило наостанку...

–  Вальтер, ти скоро одужаєш, якщо берегтимешся.

Рункі обережно поклав руку на його плече.

–  Де ця комашка, де хлоп’я? Я ж приніс його вам. Куди ви його поділи?

–  Воно тут, Вальтер, тут.

Кілька чоловік побігло до спальні. Вони принесли йому маля, поставили його поміж колінами Кремера.

Обличчя Кремера полагіднішало. Він тепло й полегшено посміхнувся, провів рукою по дитячій голівці.

–  Крихітко ти моя!..

Раптом Кремер заговорив лагідним і прохальним тоном:

–  Дозвольте мені лишитися тут, товариші. Дозвольте мені бути з вами. Я почуваю себе вже зовсім добре.

Принесли солом’яний матрац і поклали його поміж столом і лавою, так, щоб Кремер міг сидіти, прихилившись до нього спиною. Він одкинувся назад і з вдячністю посміхнувся до Рункі, який просто по-материнському піклувався про нього:

–  Ну, Отто, вірний друже...

Рункі теж усміхнувся, поплескав його по плечу.

Як завжди, коли чоловіки мали так багато чого сказати один одному, їм бракувало слів. Але в Кремеровому грубувато-сердечному вигуку і в невмілій ніжності Рункі почувалося щось таке, чого не можна виразити словами, воно нестримно рвалося з їх грудей, а шум і постріли, що лунали звідусіль, надавали йому особливо глибокого значення.

Кремер заплющив очі.

***

Коли Ріоман випустив першу чергу, над табором залунав переможний крик тисяч голосів, і вся маса повстанців помчала через майдан вперед. Форсте, який все ще, знеможений, лежав на підлозі, враз схопився на рівні ноги.

Через віконце бункера він бачив, як мчали на штурм в’язні, бачив неймовірне, і з грудей його вирвався такий дикий крик, що, здавалося, вони ось-ось розірвуться.

Коли надворі з гуркотом розчинилися залізні ковані ворота, він стрімголов, спотикаючись об трупи, кинувся до камери номер 5.

Гефель і Кропінський щосили гатили кулаками об двері і несамовито кричали. Форсте відсунув засув, але камера була ще замкнена на ключ і не відчинялася.

Раптом у бункері з’явилися Бохов, Ріоман, Кодічек, ван-Дален. На мить їм від жаху перехопило дух, коли вони побачили трупи, що валялися на підлозі. Бохов гукнув у напівтемний коридор:

–  Гефель, Кропінський? Де ви?

–  Тут, тут!

Форсте кинувся їм назустріч.

–  Двері замкнено, у мене немає ключа!

Бохов підскочив до камери.

–  Це я, Бохов. Ви чуєте мене?

–  Чуємо, чуємо! О боже мій! Герберт! Так, так, ми чуємо тебе!

–  Відійдіть від дверей. Я пострілами зіб’ю замок.

Бохов витяг пістолет.

–  Увага, я стріляю!

Прозвучали постріли. Бохов випустив увесь заряд. Вони щосили натиснули на-двері. Пошкоджений замок піддався, затріщав. Гефель і Кропінський метнулися до дверей.

Двері розчинилися навстіж, і обидва в’язні вилетіли в коридор. Товариші підхопили їх. Гефель, задихаючись, повис на руках Бохова...

Сотні в’язнів повидиралися на дахи бараків. На дорогах навколо все кипіло й вирувало. Там, де видно було дротяну загорожу, страшенно збуджені в’язні бачили, як рвалися через проломи в паркані їхні озброєні товариші, як збігали вони на кулеметні вишки, і там, на площадках, починалися запеклі рукопашні сутички.

–  Вони захоплюють вишки!

Сотні в’язнів помчали до нейтральної зони на північному схилі гори. В долині, що вела до Готтельштедта, палав млин. З дедалі ближчої відстані долинав до них громовий гуркіт канонади. Дим і чад здіймалися в небо.

Озброївшись усім, що потрапило їм під руки – дрючками, камінням і ломаками, в’язні бігли до нейтральної зони, перебиралися через рогатки і з криками кидалися крізь отвори в загорожі. Вони виривали з рук повстанців захоплених у полон есесівців, гнали їх у табір і під переможний крик багатотисячної юрби волокли їх до оточеного колючим дротом сімнадцятого барака. Тут уже стояли озброєні захопленими у ворога карабінами вартові повстанці. Мюллер і Брендель одним із перших привели сюди тремтячого Цвейлінга.

Пшібула зі своєю групою вдерлися в ліс, на дорогу, що вела до Готтельштедта.

***

А тимчасом Бохов та його товариші привели Гефеля і Кропінського в кімнату Мандрила. Бункер наповнився повстанцями. Деякі з них піднімали трупи, що валялися в коридорі, і витягали їх в умивалку. Гефель і Кропінський сиділи на похідному ліжку. Форсте приніс їм кухоль води. Жадібно випили знесилені люди живлющу вологу.

До бункера вбіг зв’язковий, він доповів Бохову про те, що всі до одної кулеметні вишки зайнято повстанцями.

Охоплений невимовною радістю, Бохов міцно обняв Гефеля і Кропінського.

–  Ми вільні, вільні! – кричав він їм у лице і щасливо сміявся, бо в цю мить ні для чого іншого не було місця в його серці.

Разом з членами ІТК він помчав на другу половину будинку комендатури, до кабінету Рейнебота.

Угорі, на головній вишці, один із бійців зривав прапор із свастикою і натомість чіпляв на щоглі білий прапор.

Бохов швиденько увімкнув мікрофон, і ось уже над усім табором, вриваючись у найвіддаленіші бараки, розлігся його гучний голос:

–  Товариші! Перемога! Фашисти втекли! Ми вільні! Ви чуєте мене? Ми – вільні.

Бохов ковтнув повітря, притиснувся чолом до мікрофона, і невимовне щастя, що не вміщалося у нього в грудях, вилилося в радісних сльозах, яких він не міг більше стримати.

А в переповнених бараках його схвильовані слова зчинили цілу бурю. Цей полум’яний клич запалив у серцях в’язнів вогонь, що вирвався у багатотисячному переможному крику. Йому не було кінця-краю, цьому крику, він все наростав і наростав і, здавалось, від нього двигтіли земля і небо:

–  Вільні! Вільні!

Люди сміялися, плакали, танцювали! Вони стрибали на столи, розмахували руками, викрикували це слово один одному в обличчя, і кричали, кричали, кричали, немов усіх пойняло якесь божевілля. Кричали і не могли спинитися. Люди висипали з усіх бараків. Вони вибігали надвір. Наче бурхливі нестримні хвилі, сп’янілі від щастя маси людей заливали собою майдан.

Один крик, один порив: до воріт!

Не для того, щоб безтямно бігти кудись уперед. Тільки, щоб пізнати це щастя: нарешті, нарешті пройти через ненависні, страшні ворота і, сповнюючи повітря переможними криками, віддатися відчуттю довгожданої волі, що широко розкрила їм свої обійми.

***

Нестримний тріумфуючий крик ніби вимів надвір усіх, що були в бараці біля Кремера.

Вільні!

Щастя було таке велике, що вони вмить забули про нього і помчали геть з барака. Кремер і сміявся, і лаявся водночас:

–  Вони забули про нас, ці хлопці, прокляті, забули взяти нас із собою!

Він так несамовито закричав це, звертаючись до маляти, що воно враз заплакало, голосно і злякано.

–  Реви, так, так, реви! Ходімо, реви надворі разом з усіма! Вони ж ревуть усі! Хіба ти не чуєш?

І, забувши про свою рану, він підхопив заплакану дитину, немов якийсь пакунок, здоровою рукою і, заточуючись, вийшов надвір.

По дорозі його обганяли юрби в’язнів, що не переставали радісно кричати. Вони хотіли підтримати його, забрати в нього важку ношу, що заходилася плачем.

–  Геть лапи! – ревниво заревів він.

Насилу переводячи дух, щасливо посміхаючись, він брів по дорозі, що вела до майдану.

Там, нагорі, зібралися уже всі, серед них Бохов, неспроможний стримати цей потік, який він сам викликав назовні.

Враз Кремер побачив – і серце мало не вистрибнуло у нього з грудей від радості:

–  Андре! – закричав він. – Андре, Андре! Маріане!

Його крик потонув у загальному галасі, але ті, кого він гукав, уже помітили його.

–  Вальтер! – радісно вигукнув Гефель і, хитаючись, кинувся йому назустріч, зашморг все ще теліпався у нього на шиї.

–  Візьми у мене малого, він для мене заважкий.

Але тут уже наспіли й інші товариші. Ріоман і ван-Дален підтримали його з двох боків. Гефель забрав у нього з рук дитину. Маля заплакало ще голосніше й зляканіше, коли цей страшний, весь зарослий бородою чоловік пригорнув його до себе.

Гефель, хитаючись, рушив уперед, здавалося, ноги його ось-ось підломляться, і він упаде на коліна. Кропінський забрав у нього дитину. Сміючись, щось швидко вигукуючи, кумедно змішуючи польські й німецькі слова, простягав він назустріч людям цю дорогу ношу.

Зненацька Кропінський, тримаючи перед собою дитину, побіг уперед до воріт, вливаючись у бурхливий потік людей.

–  Маріане! – загукав услід йому Гефель, – Куди ж ти?

Але людський вир уже поглинув його щасливого друга.

Кропінський підняв маля, що не переставало кричати, високо над головою, щоб вируючий потік не задавив його.

Ніби маленький човник, гойдалося маля над розбурханим морем голів.

В загальній штовханині пропливало воно разом з Кропінським крізь ворота, потім його знову підхопив на своїх хвилях могутній людський потік, що його не могла вже спинити ніяка сила в світі.

ПРО ЦЕ НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ!

Колись геніальний німецький поет Генріх Гейне мріяв про те, що настане час, коли здійсниться велике єднання народів, і тоді «мечі ми перекуємо на рала, впряжемо в них бойових коней і доб’ємося миру, добробуту і свободи», писав він.

Ми бачимо зараз, як втілюються в життя мрії великого сина німецького народу на одній половині німецької землі. Десятки міст Німецької Демократичної Республіки підводяться з руїн, перетворюються на квітучі центри промисловості й культури. Нова Німеччина будується, розквітає й міцніє в ім’я інтересів простої трудової людини; вона є важливим фактором зміцнення миру в Європі і в усьому світі.

Хіба ж не про це мріяли, хіба не за це боролися в чорні дні фашистського панування кращі сини й дочки німецького народу, що зазнавали нелюдських мук у гестапівських катівнях, в страшних таборах смерті, у в’язницях, які густою сіткою вкривали Німеччину тих років? Ніякі тортури й страждання не зломили їх волі, десятки тисяч їх загинули в нерівній боротьбі, але не схилили голови перед катами, до останньої хвилини свого життя лишалися вони борцями, мужніми і незламними. Про це свідчить хвилююча книга «...здобудем людських прав», що вийшла нещодавно в Інституті марксизму-ленінізму при ЦК СЄПН – збірка передсмертних листів німецьких антифашистів. Ті, що залишилися живими, ідуть тепер у перших лавах будівників нової Німеччини, віддаючи їй всі свої сили, знання і енергію.

Саме про таких мужніх і незламних людей і розповідає роман старого німецького письменника-комуніста Бруно Апітца «Голий серед вовків», що вийшов у 1958 р. у НДР. Ця актуальна книга дуже скоро набула величезної популярності: за один рік розійшлося шість її видань. Громадськість НДР високо оцінила талановитий роман, його автора нагороджено Національною премією 1958 року.

***

Бруно Апітц народився 1900 р. в Лейпцігу в простій робітничій сім’ї: він був дванадцятою дитиною лейпцігського робітника-клейонщика і пралі. Майбутній письменник закінчив народну школу, а далі поповнював свою освіту самотужки.

З ранньої юності боровся Апітц за інтереси свого класу, спочатку в лавах революційної робітничої молоді, а згодом – у комуністичній партії Німеччини, до якої він вступив з перших днів її існування. Ще під час першої світової війни юний Бруно Апітц просидів два роки в тюрмі за антивоєнну пропаганду.

Літературна діяльність Апітца почалася давно, ще в двадцяті роки нашого століття, коли він виступив зі своїми першими п’єсами, оповіданнями, сценами для театралізованих робітничих агітпропгруп. В ті ж таки роки Апітц брав активну участь у згуртуванні революційних літературних сил, в утворенні «Спілки пролетарсько-революційних письменників Німеччини»; протягом 1930-1932 рр. він очолював її лейпцігське відділення.

Після приходу до влади Гітлера Апітц, що перебував на нелегальному становищі, потрапив до рук фашистів. Майже три роки провів він у вальдгеймській в’язниці, а потім потяглися вісім довгих страшних років у концтаборі Бухенвальд, де в серпні 1944 р. було розстріляно і спалено в крематорії вождя німецького пролетаріату Ернста Тельмана, де загинули десятки тисяч в’язнів різних національностей. (Згідно зі статистичними даними на один цей концтабір припадає 56 000 жертв).

Вісім років наруг, тортур і нелюдських страждань! Але ці роки не зломили волі борця-комуніста Бруно Апітца та його соратників у боротьбі. Змалюванню цієї підпільної боротьби героїв-антифашистів, історії героїчного збройного повстання в’язнів Бухенвальду в квітні 1945 р. і присвячено роман Бруно Апітца «Голий серед вовків».

Дія романа охоплює всього лише один місяць, що передував визволенню багатостраждальних в’язнів Бухенвальду. березень – квітень 1945 року. Але в цьому невеличкому відтинку часу спресовано і сконденсовано стільки найдраматичніших подій, окремих людських шляхів, роздумів і переживань, що здається, ніби всі вісім років, які провів тут автор романа, вмістилися в цю книгу, так само як і численні спогади його бойових товаришів, доповнені ретельно вивченим документальним матеріалом.

З блискавичною швидкістю розгортаються події. Есесівці пронюхали про існування підпільної організації в таборі і починають, мов хорти, вистежувати її керівництво; водночас вони ганяються і за мадою дитиною, що випадково потрапила до концтабору (її чудом врятував від газових камер Освєнціму, де загинули батьки маляти, і проніс у чемодані в Бухенвальд поляк Захарій Янковський). Сміливі й стійкі антифашисти, які не раз дивилися смерті в вічі, зрештою вирішують будь-що врятувати дитину, не віддати її до рук катів на вірну смерть, хоч це й загрожує страшною небезпекою – викриттям всієї підпільної організації. На протязі всього романа йде напружена боротьба за збереження життя цієї маленької людини, такої безпорадної і беззахисної, «голої» перед лицем професіональних убивць і катів. На цій дитині випробовується мужність і людяність найхоробріших, заради неї і товаришів з підпільної організації гине в гестапо Піппіг, зазнають нелюдських катувань військовий інструктор груп Опору Гефель і поляк Кропінський...

А тимчасом по той бік дротяної загорожі події розгортаються з неменшою швидкістю. Війна наближається до кінця. Радянська Армія з переможними боями просувається все вперед і вперед по території Німеччини, готується форсувати Одер. Заворушилися і союзники-американці: щоб випередити Радянську Армію, вони поспішають на схід і вже форсували Рейн. Фашистські верховоди, боячись неминучої розплати, стараються замести сліди своїх злочинів. Гіммлер видає секретний наказ очистити табір. Над життям десятків тисяч в’язнів Бухенвальду нависла загроза масового винищення. 1 тоді підпільний комітет дає сигнал до збройного повстання...

Завершується роман торжеством перемоги. Разом з уцілілими в’язнями дочекався світлого дня визволення і маленький хлопчик Стефан. В’язні передають його з рук в руки над головами щасливого тріумфуючого натовпу, і чудом врятований Кропінський несе його назустріч могутньому людському потокові, як символ перемоги мужніх нескорених людей над вовчою зграєю есесівських садистів, катів і убивць, як символ перемоги добра і людяності над злом і жорстокістю...

Сувору, правдиву й мужню книгу написав Бруно Апітц. Вона позбавлена будь-якого фальшивого пафосу, риторики й схематизму. Стримана й лаконічна манера характеризує творчий почерк письменника. В романі немає ні словесних красивостей і ефектів, ні пишномовної патетики; він потрясає читача саме цією стриманою силою й неприкрашеною правдою.

Перед читачем постають два чітко розмежовані табори. На одному боці – справжні люди, що, не зігнувшись, пройшли крізь горнило всіх жахливих мук і страждань, які випали їм на долю. Це стійкі борці-антифашисти, комуністи, кращі сини народу, його краса і гордість. А на другому – купка людських покидьків: есесівці з адміністрації концтабору, жорстокі садисти, кати, фанатики й негідники. Озброєні до зубів автоматами, кулеметами, карабінами, які вони жалюгідні й нікчемні поряд із своїми жертвами!

Бохов, Кремер, Гефель, Шюпп, Піппіг і багато інших в’язнів Бухенвальду – усе це живі люди із плоті і крові, кожен із своєю вдачею, рисами характеру. Їх не сплутаєш між собою, це не сіра безлика маса жертв націстського режиму, а монолітний колектив борців, сильних своєю інтернаціональною солідарністю, сильних тим, що вони не самотні в своїй боротьбі, а спираються на широкі маси в’язнів усіх національностей, на кращих і найнадійніших з них.

Широко розгалужена підпільна організація діє в таборі, готуючи майбутнє повстання і наближаючи день визволення його багатостраждальних в’язнів. На чолі цієї антифашистської організації – старанно законспірований Інтернаціональний табірний комітет – ІТК, куди входить шість комуністів від різних блоків: німець Герберт Бохов, росіянин Леонід Богорський, чех Кодічек, поляк Пшібула, француз Ріоман та голландець ван-Дален. А від ІТК тягнуться невидимі нитки до численних ударних груп Опору, до командирів бойових п’ятірок, до зв’язкових, через яких здійснюється з глибокого підпілля безпосередній зв’язок із масами в’язнів. Звідси надходили всі вказівки, розпорядження й накази, які беззаперечно виконувалися всіма членами організації.

Майже нікому в таборі і на думку не спадало, що в руках скромного й .непомітного писаря 38-го барака Бохова зосереджено все керівництво підпільної організації. Поруч з Боховим діє його права рука, найщиріший друг і побратим, бойовий керівник груп Опору радянських військовополонених Богорський, розважливий, незламний і безстрашний комуніст, що користується величезним авторитетом серед своїх товаришів. В концтаборі таємно провадилося військове навчання бойових груп Опору, розроблявся до найдрібніших деталей план збройного повстання.

Один з найсвітліших і найпривабливіших образів романа – Руді Піппіг, життєрадісний, відчайдушно-хоробрий наборщик із Дрездена на прізвисько Малюк. Піппіг – хороший, вірний товариш, він входив до численного активу свідомих пролетарів-антифашистів, на яких спиралося в своїй підпільній діяльності комуністичне ядро організації. Недарма після арешту військового інструктора груп Опору Андре Гефеля саме йому доручив староста табору Кремер переховати сховані на складі пістолети. І Піппіг не підвів товаришів. Потрапивши до рук гестапо, він гине в страшних муках, але нікого не зраджує. Глибоко зворушує читача образ цієї скромної маленької людини з великим благородним серцем. Піппіг мужньо прийняв смерть, самою своєю загибеллю стверджуючи волю до перемоги й життя, помер як герой і лишився навіки в серцях своїх друзів і соратників по боротьбі.

Тут же, поряд з Піппігом, автор малює зовсім інший образ – полохливого, безвольного Розе, що, не задумуючись, виказав гестапівському слідчому місце, де було сховано дитину, воліючи за всяку ціну врятувати своє життя, не загинути в останню хвилину. Розе дожив до перемоги, але куплена ціною зради і смерті товариша воля не може принести людині щастя. Всі в’язні відцуралися його, і ось так, нікому не потрібний, чужий і огидний усім, безрадісно животітиме він, живим мерцем тиняючись по світу.

Була серед в’язнів іще одна різновидність людей – такі, як прибиральник карцера Форсте. Форсте – розумна людина з університетською освітою, цілком знеособлена за довгі роки рабського існування. Самотній, відірваний від колективу, кволий маленький індивідуаліст, він покірно приймає свою долю, розглядаючи себе як перегній для історії, як одного з тієї незліченної армії безіменних жертв націзму, що їм судилося загинути заради кращого майбутнього, заради іншого, справедливішого життя, яке зійде на їхніх кістках.

Як бачимо, автор не ідеалізує своїх героїв, він змальовує життя таким, як воно є, в усій його складності і суперечностях, без будь-яких прикрас.

Яскраво і переконливо змальовує письменник і представників ворожого табору, вовчої зграї есесівців. Їх так само не сплутаєш між собою, всі вони мають своє індивідуальне обличчя, свою логічно вмотивовану лінію поведінки.

Ось хитрий пишномовний «дипломат», шістдесятирічний комендант табору Шваль, який на перший погляд може здатися по-своєму гуманним. Принаймні він сам не катує і не розстрілює в’язнів, навіть дав наказу що в таборі не повинно бути жодного трупа, ніяких звірств. Та насправді в ньому говорить звичайнісінький страх перед неминучою розплатою. Адже він добре бачить, як розвалюється, колись сильна й чітко відрегульована гітлерівська воєнна машина.

Поруч із Швалем діє на сторінках романа його помічник рапортфюрер Рейнебот. Це вже зовсім інший тип, мабуть, чи не огидніший, ніж старий «дипломат» Шваль. Випещений «елегантний юнак» Рейнебот – тип викінченого мерзотника; це садист і цинік, що теж воліє діяти чужими руками, нацьковуючи на в’язнів жорстокого і обмеженого фанатика Клюттіга. Правда, часом Рейнебот не від того, щоб і самому взяти участь в екзекуції, хоч ніколи не забуває при тому надіти на свої білі випещені руки шкіряні рукавички. Незважаючи на свої молоді роки, це ворог розумний, підступний і небезпечний, не те, що пришелепуватий п’яничка, перший заступник коменданта Вейзанг, «дурноверхий телепень» гауптшарфюрер Цвейлінг зі складу чи кат Мандрак, хоч і ці тупі й слухняні знаряддя в руках своїх господарів теж дуже небезпечні й страшні для беззахисних в’язнів, відданих їм на поталу.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю