Текст книги "Голий серед вовків"

Автор книги: Бруно Апітц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

Якщо ти сідаєш надто близько, вартовий люто накидається на тебе, б’є прикладом у спину:

–  Падло! Чого сів у мене під носом?!

А якщо відійдеш на якийсь метр далі, то він може зірвати з плеча карабін...

Розе знесилено закинув назад голову. Це ніби приносило якусь полегкість на хвилину, але тільки на одну хвилину, бо одразу ж кров знову кидалася в голову.

Розе схопився з табуретки і почав жестикулювати:

–  Я хочу розказати вам усе, пане комісаре! Ви повинні знати, що я пережив! Хто знає, як ви допитуєте зараз Піппіга! Я не маю ніякого відношення до дитини, ніякого, прошу вас...

***

Розе не закінчив фрази. Раптом в дверях камери забряжчав ключ. Тюремник протиснувся крізь двері, волочачи за собою якийсь клунок. Це був Піппіг!

–  Тримайте його, – пробурчав тюремник до Розе, що стояв у камері, готовий утекти і заховатися в найдальшому її кутку. Розе скорився. Він підхопив Піппіга ззаду під руки, а тюремник тимчасом опустив койку. Вони вдвох поклали на неї нерухоме тіло.

Тюремник вийшов із камери, взявши з собою порожній глек, і скоро повернувся назад, наповнивши його водою. Він кинув Розе полотняну ганчірку.

–  Ви самі бачите, що треба робити.

І він вийшов, залишивши обох заарештованих наодинці.

Очі Піппіга були заплющені. Одне око зовсім запухло. Від лівого вуха тягнувся кривавий слід аж до шиї. На носі і роздутих губах теж закипіла кров. Куртка розхристана, сорочка пошматована.

Рука Розе, в якій він тримав ганчірку, дрібно тремтіла. Завмираючи від цікавості й страху, він нахилився над Піппігом.

Повіки Піппіга затремтіли. Спотворене до невпізнанності обличчя скривилося в страшній гримасі: він силкувався посміхнутися.

Жах пойняв Розе.

Раптом Піппіг заговорив тихим, але напрочуд ясним голосом:

–  Витри мені лице...

Руки Розе трусилися, коли він, намочивши ганчірку, витирав Піппігові обличчя.

Піппіг насилу ворухнув руками і обережно підняв трохи сорочку. Тільки тепер Розе помітив на його грудях великі круглі плями спаленого м’яса. Опіки. Хтось повипікав йому ці плями на живому тілі!

Піппіг відчув крізь заплющені повіки, що Розе дивиться на його груди.

–  Сигарою, – тільки й сказав він, замість довгих пояснень, і після короткої моторошної паузи попросив: – Поклади мені мокру ганчірку на рани.

Коли мокра холодна ганчірка торкнулася живого м’яса, Піппіг застогнав від болю. Він дихав важко й уривчасто, і раптом з його грудей вирвалось:

–  Води, швидше!

Розе озирнувся навколо, пошукав очима, помітив у стінній шафці алюмінійовий кухоль і набрав у нього води. Він трохи підняв Піппіга, підклавши йому руку під спину, і той жадібно випив воду. Здається, лише тепер він усвідомив, що той кошмар, який він щойно пережив, уже минувся.

Застогнавши з полегкістю, Піппіг відкинув назад голову, напружений вираз зник з його обличчя. Піппіг міг тільки трохи розплющити непошкоджене око. Він почав старанно обмацувати пальцями свій рот, так ніби це було зараз для нього важливіше за все. Кількох зубів бракувало, інші хиталися...

Піппіг кволо змахнув рукою: мовляв, це не має значення... Потім стягнув з грудей ганчірку і попросив Розе:

–  Намочи знову.

Здавалося, сили потроху поверталися до нього. Минуло кілька хвилин, і він зовсім чітко вимовив:

–  Не бійся, з тобою він такого не зробить. Я знаю тепер, чого він хоче.

Він говорив затинаючись: треба було спершу звикнути до дірок на місці вибитих зубів.

–  Ми не випадково потрапили в одну камеру, – провадив він далі. – Ці пси думають, що вони хитріші за нас. Але й ми теж не дурні... Слухай, що я тобі скажу, Август!

Він на превелику силу підвівся, відсторонив руку Розе, який хотів допомогти йому, і важко перевів дух.

–  Слухай же, Август, це важливо. Отой бугай не через те так люто бив мене, що я нічого не сказав, а тому, що... Слухай, слухай же, це дуже важливо...

Піппіг стомився, дихання з хрипом виривалося з його грудей.

–  Не хвилюйся, – сказав Розе.

Піппіг спробував посміхнутися.

–  Я й не хвилююсь зовсім... – Він замовк, почуваючи благодійну прохолоду на пекучих ранах. – Так мені легше, – зітхнув він.

Він знову ліг на спину. Якусь мить лежав нерухомо, не кажучи ні слова.

Розе наважився поставити йому одне запитання:

–  А чому... чому він... не зробить цього зо мною? Це він сам тобі сказав?

Піппіг не відповів. Який він жалюгідний, цей боягуз! Нарешті він знову заговорив:

–  Ти просто дурень...

Розе стало соромно, він сидів, опустивши додолу очі.

Піппіг вів далі:

–  Отой бугай знає, що ти слабовольна людина. Саме тому він і посадив нас разом в одну камеру. Побачивши мене, ти повинен перелякатися на смерть. Ось на що він розраховує. І тоді – можеш бути певен, – тоді він спробує вивідати у тебе все, що йому треба, лагідненько, солоденьким голосом. Якщо ти не хочеш, щоб і тобі перепало так, як мені, то будь насторожі...

–  Що ж я повинен робити? – обличчя Розе спотворила крива гримаса.

–  Тримати язик за зубами, більш нічого.

Розе ковтнув слину.

–  Ти просто нічого не знаєш, на цьому й наполягай, навіть якщо він і дасть тобі кілька разів по зубах. Чорт забирай, хіба ти не зможеш витримати?

Біль ставав нестерпним. Піппіг застогнав і почав судорожно крутити головою; Він був такий самотній у цю тяжку годину...

–  Друже, дай мені ще води, – простогнав він, трохи звівся на лікті, коли Розе, тремтячи, підніс до його губів кухоль з водою, і, напившись, знову знесилено впав на матрац.

Розе бачив по обличчю змордованого товариша, які нелюдські зусилля робить той, щоб подолати біль. Нараз його пойняв сором. Тихесенько, скоріше для самого себе, ніж для товариша, він прошепотів:

–  Ну, гаразд, Руді, гаразд, я нічого не знаю...

Піппіг трохи пожвавішав.

–  От бачиш, от бачиш, – зрадів він. – І на цьому ти й наполягай. Гляди ж, не проговорись, Август, чуєш? Якщо той бугай помітить, що ти щось знаєш, він мокре місце від тебе залишить, розумієш? Але якщо ти мовчатимеш, розумієш?.. Бо я вже втовкмачив йому, що ти нічогісінько не знаєш про всю цю історію...

–  Ти взяв усю провину на себе?

–  Здурів ти, чи що? – раптом своїм колишнім тоном промовив Піппіг так, ніби він був зовсім здоровий. – Я сказав йому: якщо ми всі нічого не знаємо, то ти й поготів нічого не можеш знати, бо ти... просто дурень...

Сили Піппіга вичерпались. Він простягся на матраці, мускули його ніби розм’якшилися від болю.

Розе збентежено дивився перед собою.

Виходить, ось якої вони думки про нього. Піппіг не просив, не благав його бути хоробрим і мужнім, «...бо ти просто дурень...»

Розе хотілося сховатися кудись від самого себе, так йому було зараз соромно, і він низько похнюпив голову.

***

Після Піппіга Гай викликав до себе ще кількох бухенвальдців. Не для того, щоб допитувати. Просто він хотів «прощупати» їх. Допитуючи в’язнів, він керувався тим враженням, яке справляв на нього той чоловік, що в дану хвилину стояв перед ним, і залежно від цього ставив свої запитання. Скоро він зрозумів, що навряд чи доб’ється чогось від бухенвальдців. Всі вони затялись на тому, що нічого не знають.

«Ну, гаразд, – подумав Гай, – тимчасом залишимо все це так, як є, ви ще заспіваєте передо мною, як соловейки».

Тепер він вирішив сконцентрувати всю свою увагу на Розе, спеціально для якого він так «грунтовно обробив» Піппіга.

Уже надвечір він наказав привести Розе.

–  Ну, мій любий, сідайте-но. Ваше прізвище Розе, правда?

–  Так точно.

Гай закурив сигару і обережно поклав сірника на попільничку. Скрушно зітхнувши, він зауважив при цьому:

–  Еге ж, вклепалися ви в дурну історію. Як довго ви вже сидите в таборі?

–  Вісім років, – відповів Розе, зовсім ошелешений тим, що допит почався точнісінько так, як він і уявляв собі.

Гай співчутливо похитав головою.

–  Вісім років! Ай-яй-яй... вісім років! Я б, мабуть, не витримав.

Як зловісно прозвучали ці слова!

Розе не відповів, він злякано думав лише про те, щоб якось не роздражнити цього звіра, бо інакше він битиме і його.

Але Гай, здавалося, і на думці того не мав. Він затягнувся, і Розе скоса зиркнув на жевріючу сигару. Ось чим випікав цей кат ті страшні рани на тілі...

Гай відкинувся на спинку стільця, спокійно схрестив на грудях руки і привітно глянув на Розе.

–  Ви, бухенвальдці, – кумедні люди. Через якусь там малу дитину ви дозволяєте, щоб вас били мало не до смерті. Коли ви вже хочете мовчати, то повинні бути принаймні послідовні. Але якщо ви спочатку змушуєте себе як слід відлупцювати, а потім все одно вибовкуєте ваш секрет, то нема чого дивуватися, коли з вами й поводитимуться, як з ненормальними людьми.

Гай привітно нахилився до Розе.

–  Цей Піппіг, безумовно, хоробрий хлопець! Я поважаю його! Та хіба не міг він мені одразу сказати: так і так, пане комісаре, ми знайшли маля... І тоді все було б гаразд. Ба ні, спершу треба віддубасити його, а потім він однаково все скаже. Хіба ж так роблять розумні люди?

Гай знову відкинувся назад і, ніби між іншим, зауважив:

–  Хвалити бога, що інші ваші товариші були розсудливіші і одразу ж призналися. Ну, і чого ж домігся ваш Піппіг?

Розе, зіщулившись, сидів на стільці, і Гай почував, що його підготовча тактика має успіх. Він підвівся і, продовжуючи говорити, стаз походжати по кімнаті.

–  Мене зовсім не цікавить, що ви робите там у себе нагорі, в концтаборі, у мене є інші турботи. А ваш Клюттіг просто бюрократ. Прибігає до мене та й каже, заламуючи руки: допоможи мені! У нас нагорі, в таборі, приблудилося дитя, воно ще не зареєстроване, і виходить, що число в’язнів табору не збігається!

Гай тоненько захихотів.

– Так ніби це хтозна-яка важниця! Адже через пару днів американці однаково будуть тут, і нам треба буде відчалювати. Нам, а не вам! І от уявіть собі, яку дурницю робить ваш Піппіг! Буквально в останню хвилину цей ідіот ризикує своїм життям через таку дрібницю. Я ж міг прибити його й до смерті. І що тільки ви собі думаєте!..

Все завмерло у Розе всередині від страху. Те, що говорив цей бугай, аж ніяк не відповідало його солоденькому тону. Він, здається, надто багато знає. Невже Піппіг справді признався і тільки перед ним, Розе, промовчав про це? Невже й інші теж?..

Та перш ніж ці думки Розе встигли оформитися в слова, бугай спинився перед ним і підбадьорливо поплескав його по плечу.

–  Що ви собі справді думаєте? – повторив він.

Розе все ще сидів на тому ж самому місці, похнюпивши голову.

–  Я до цього не причетний, – тихо вирвалось у нього.

–  Я знаю! Піппіг мені все розказав, – запевнив його Гай, – Але де ж, скажіть мені ради бога, заховали ви це бідне малятко?

Розе мовчав.

Гай став біля вікна і забарабанив пальцями по шибці. Якусь мить він зважував у думці подальший план дій, потім враз ніби вирішив щось. Підійшов до Розе. Привітно, але досить-таки міцненько вхопив його за петельку, підняв .у повітря. З того, як безсило повис Розе в його руках, зрозумів, що діє правильно.

Він вийняв сигару з рота, струснув з неї попіл і ніби ненароком підніс жевріючий кінчик її під самісінький ніс Розе. Від їдкого диму і жару у того боляче защеміло в носі.

Гай сказав по-батьківському:

–  Ану ж бо, будьте благорозумні, Розе.

Розе глянув своєму катові в очі, – в них причаїлася страшна небезпека. Розе нервово ковтнув слину, він відчув, що рука, яка тримала його за груди, ослабла. Гай поплескав Розе по плечу.

–  Я не маю ніякої охоти робити з вами те ж саме, що з ГІіппігом, я не люблю цього. Але якщо ви змусите мене... Розе, чоловіче добрий, зрозумійте, адже я теж тільки виконую свій обов’язок!

«Коли він помітить, що я щось знаю...»

Розе, не кліпаючи, дивився в очі гестапівцю.

–  Отже, де ви сховали бідне малятко?

Очі Розе палали. Він напружував усі свої сили й мужність.

–  Я не знаю, – заїкаючись, пробелькотав він, не зводячи погляду з кулака гестапівця.

Проте Гай тільки зітхнув і скрушно підняв руки.

–  Ну що ж, мені жаль вас. Ідіть тепер в свою камеру і порадьтесь з Піппігом. Сьогодні вночі я викличу вас ще раз...

Вже зовсім стемніло, коли тюремник привів Розе назад у камеру. Піппіга тіпала лихоманка: він був непритомний.

Тюремник поклав йому вогку ганчірку на лоб і, виходячи з камери, пробурчав до Розе:

–  Не робіть дурниць, досить уже й цього одного.

Розе скоцюрбився на табуретці. Здається, всі страхіття і жахи всього світу зібралися докупи в цій камері. Як би хотілося зараз Розе промовити до когось хоч слово.

–  Руді...

Піппіг лежав нерухомо, дихав важко й уривчасто.

–  Руді...

Розе поторсав Піппіга за плече.

Нещасний застогнав. Розе облишив його. Маленький і безпорадний, він знову скоцюрбився на табуретці. Тепер він був зовсім один на світі!

Їдкий дим сигари, здавалося, все ще щипав його ніздрі, і він ніби й досі почував на своїх грудях руку того звіра. Холод, що йшов від кам’яних стін і підлоги, пронизував його наскрізь, і він здригався всім тілом. Загратована лампочка під стелею блимала тьмяним червонуватим вогником.

Скоро вже й ніч настане...

***

Комендант наказав усьому штабу зібратися в його кабінеті, тим-то вечірня перевірка пройшла цього разу дуже швидко. Клюттіга не було, замість нього рапорт приймав вічно п’яний Вейзанг.

Рейнебот виструнчився перед першим лагерфюрером і відрапортував, як годилося за уставом.

Потім загорлав:

– Розійдись!

Сьогодні все пройшло швидко. Щось тривожне носилося в повітрі. Десять тисяч чоловік знали це. Немов газ, що проходить крізь найменшу щілину, проникали в табір чутки про евакуацію.

Якщо глянути на всю цю картину стороннім оком, то могло здатися, що тут не було нічого незвичайного. Колона за колоною рушали в’язні вниз, розходячись з величезного табірного майдану. Як завжди, у вузьких проходах поміж бараками зчинялася метушня й затори. Маршовий порядок тут вмить зникав, бо кожен прагнув якнайшвидше дістатися до свого барака.

Лише окремі дрібнички вказували на те, що не все було так, як завжди. Рапортфюрер, лагерфюрер, блокфюрери не чекали, як звичайно, поки спорожніє майдан, а одразу ж після перевірки поквапливо зникли за ворітьми. Вартові, що звичайно походжали байдуже туди й сюди на головній сторожовій вишці, сьогодні стояли біля кулеметів, втягнувши голови у підняті коміри, щоб заховатися від різких поривів березневого вітру, який завивав і свистів за рогом вишки, і дивилися вслід в’язням, що розходилися з майдану.

Одразу ж після вечірньої перевірки прикомандированих в’язнів, які звичайно працювали до пізнього вечора, відпустили з різних будівель, зайнятих есесівцями, в табір. Щось тривожне таки носилося в повітрі!

В бараках, як завжди, стояв неймовірний галас. Навколо казана з супом товклися, як завжди, в’язні; так само, як завжди, байдуже роздавали жалюгідну юшку штубові, бряжчали миски. Як завжди, впритул один до одного сиділи на лавах за довгими столами в’язні, сиділи так тісно, що насилу могли орудувати рукою, в якій тримали ложку. Як завжди, жадібно накидалися вони після супу на хлібний пайок на завтра; цей раціон став за останній час ще меншим ніж досі. І все-таки щось змінилося, не все було, як завжди.

Безладні розмови пішли по іншому руслу, десятки тисяч думок зароджувались в головах і ніби з’єднувалися в одну гігантську думку, в одну велетенську процесію, яка під прапорами Надії, під прапорами Чекання мала вирушити назустріч кінцю, що із страхітливою раптовістю, немовби прорвавши запону хмар, нараз зримо став перед ними!

В усіх бараках можна було почути тільки одну розмову: про евакуацію! І багато хто з тих, кого довгі роки ув’язнення позбавили всякої надії на краще майбутнє, тепер навіч бачили, що наближається кінець цих страшних часів – кінець їхнього часу. Але що чекало їх попереду? Смерть чи воля? Важко було передбачити це. Події розгорталися нерівномірно, вони зливалися, змішувалися і переплутувалися між собою. Життя чи смерть? Хто міг би це сказати?

В усіх бараках точилися про це жваві розмови. Могло статися й так, що весь табір в останню, в найостаннішу хвилину буде знищений до ноги. Адже у тих було все! Бомби, отруйні гази, літаки! Досить комендантові подзвонити по телефону на сусідній аеродром... і через півгодини на світі не існуватиме більше ніякого табору Бухенвальд, а димити– меться страшна мертва пустеля... І тоді – кінець усім мріям і сподіванням, товаришу. А ти ж цілих десять років чекав зовсім іншого! Нікому не хочеться вмирати перед самим кінцем! Прокляття! Яким кінцем? Якби ж то можна було це знати!

Раптом багато хто з в’язнів зробив несподіване відкриття: той панцир, в який одягли вони свої груди на всі ці роки, уже не міг стримати те, що розпирало їм груди, вони зрозуміли, що ту звичку до смерті, яка всі ці роки стояла за ними, як вартовий з рушницею, що цю звичку вони просто вигадали, уявили собі, що це буз обман, ілюзія, – ніби вони вищі за смерть.

І от моторошний привид уже злорадо хихотів тут же, поруч: добре сміється той, хто сміється останній!

І те, що б’ється там, усередині, під тим панциром, не таке велике й невразливе, товаришу... Так, так, досі ти відсовував від себе смерть кінчиком пальців. Та не забудь, що це була зовсім інша смерть... то була твоя смерть, і вона була невід’ємною частиною табірного життя, точнісінько так, як і ти сам.

А ту смерть, яка зловтішно хихикає зараз за стінами барака, мій любий, ти не відкинеш кінчиком пальців, простим щиглем! Це найпідступніша, наймерзенніша з усіх смертей! Це цинік, який піднесе тобі під носа букет квітів в твою останню хвилину, перед тим, як ти навіки закриєш оні. І яких тільки квітів не буде в тому букеті! Будинки, вулиці, люди, село, лісова галявина, місто, автомашини, велосипедисти, жінка, ліжко, кімната зі справжніми меблями і гардинами на вікнах, маленькі діти... Цілий прекрасний світ триматиме вона перед твоїм носом: вдихни лишень його пахощі... Що скажеш ти на це, товаришу? Тут уже ніхто не захоче вмирати, навіть якщо раніше він міг би легко вмерти від одного щигля.

І нічого дивного тут немає: смерть у таборі була твоїм побратимом, смерть, яка приходить в останню хвилину від дротяної загорожі – твій ворог! Разом з чутками прослизнула вона в табір і тепер була незваним гостем у кожному бараці, скрізь, де збиралися люди. Вона незримо витала також і над маленькою групою людей, що зійшлися у підвалі під ревіром, разом з ними спустилася вона туди крізь отвір у підлозі і пройшла, спотикаючись об уламки цегли, аж у той дальній куток, де горіла свічка, і кожен – був то Богорський чи Бохов, Ріоман чи Пшібула, Кодічек чи ван-Дален, – кожен знав, що вона була присутня тут, на їхньому зібранні, мовчазним гостем.

Бохов змалював обстановку: арешт десяти чоловік зі складу, загроза евакуації, просування фронту вперед, на Тюрінгію, можливість блискавичного розгортання подій.

Ріоман доповнив його відомості. Він випадково дізнався про нараду у коменданта, і не могло бути ніякого сумніву в тому, про що там ітиме мова.

Запальний Пшібула хотів зі зброєю в руках перешкодити евакуації. Він вимагав, щоб вони негайно дали сигнал бойової тривоги всім групам Опору і роздали їм зброю.

–  Та ти збожеволів, чи що? – по-польськи вигукнув Богорський.

Три тисячі есесівців було зараз в казармах, – про це повідомив їх старший санчастини Кен, який майже щодня бував «на волі», за межами табору. Кассель, де проходила лінія фронту, був близько і водночас ще занадто далеко. Кожен день міг принести важливі новини, кожен день був для них виграшем. А через те, що так стояли зараз справи, що невідомість і надія на порятунок, мов збурені хвилі, набігали одна на одну, не можна було дозволити собі ніяких поспішних і необдуманих рішень. Треба було до слушного часу додержуватися тієї самої тактики вичікування, і – в разі якщо буде віддано наказ про евакуацію, – чинити їй різні перешкоди і всіляко зволікати, щоб врятувати якомога більше людей.

Проте всі вони знали, що вирішальна година наближається і що коло ось-ось замкнеться. А що почнеться тоді...

Бохов сказав дуже серйозно:

–  ...Те, що почнеться тоді, товариші, вирішуватиме питання життя чи смерті. А ми повинні жити! Я не вмію говорити пишних фраз, але сьогодні я хочу сказати вам: ті з нас, яким пощастить вийти живими на волю, стануть передовим загоном справедливішого світу! Ми не знаємо, як розгортатимуться події. Та однаково, як би не виглядав цей світ, він мусить бути справедливішим, інакше нам доведеться розчаруватися в розважливості й розумі людства. Ми не перегній для історії, не страдники, не жертви. Ми – носії найвищого

обов’язку!

Та, певно, засоромившись свого пафосу, Бохов враз замовк і знову замкнувся в собі. Богорський теплим поглядом дивився на друга. Після короткої паузи Бохов провадив далі, лаконічно й суворо, як завжди:

–  Нам треба обговорити ще одну справу, товариші! Йдеться про дитину. Так це не може далі тривати. Ця дитина виростає поступово у велику небезпеку для нас. Клюттіг ганяє за нею, як чорт. Він хоче добратися до нас. Певна річ, він діє навмання, бо ми не маємо до дитини ніякого відношення. Хіба що Гефель...

Бохов глянув на Богорського, так ніби чекав, що той щось заперечить йому. Але Богорський мовчав. І Бохов вів далі:

–  На Гефелі, і тільки на ньому можуть вони пробити бреш. Я знаю, товариші, що він тримається стійко! Знаю це напевно, і, здавалося, ми могли б не турбуватися. Але, як кажуть, береженого й бог береже. Досить тільки їм знайти дитину... і знаєте, що лишиться тоді від Гефельової сили й стійкості? І небезпека таїться не тільки в Гефелі. Надто багато людей знають про дитину. А тому дитину треба забрати від Зідковського, але так, щоб він і сам не знав куди. Тоді ми зможемо бути спокійними, таким чином ланцюг розірветься. Але куди подіти дитину?.. Я вже все обдумав. Ми принесемо її сюди, в цей підвал.

Ця пропозиція здалася членам комітету неможливою, і всі палко запротестували. Один лише Богорський мовчав. Та Бохов наполягав на своєму.

–  Спокійно, товариші!

Скупими словами пояснив їм, як він надумав це зробити. Вони влаштують тут у кутку постіль для дитини. Кілька разів на день хтось із товаришів, звичайно, не забуваючи про обережність, приходитиме сюди і приноситиме маляті їжу. Воно ж звикло ховатися...

Ван-Дален скептично похитав головою:

–  Ти розриваєш ланцюг лише для того, щоб знову зав’язати його в іншому місці.

На скронях Бохова набрякли вени.

–  А що ж робити? – вирвалося у нього. – Чи, може, ми повинні просто вбити дитину? Запропонуй щось краще, коли можеш.

Ван-Дален тільки знизав плечима; ніхто не міг дати доброї поради.

Вони мовчали. Можливо, це був найкращий вихід. Та Бохов і сам почував, що цей вихід не рятує становища.

Крім Піппіга й Кропінського, яких зараз немає в таборі, Зідковський зв’язаний тільки з Кремером, що знає про дитину. Отже, Кремер і повинен забрати у нього дитину.

Але на це не пристав ніхто.

–  Тільки не Кремер! – запротестували всі.

–  Спокійно, товариші! – суворо спинив їх Бохов. – Я знаю, чого я це кажу! Якщо ланцюг розірветься на Кремерові, буде неможливо щось зробити, це має бути ясно для всіх, в разі... в разі, якщо Зідковський зрадить нас. Я в це не вірю, але...

–  От і гаразд, – раптом заговорив Богорський, – ми приготуємо м’якеньку постільку для маляти, і Кремер принесе його сюди. Хорошо. Не треба стільки сперечатися про це, товариші, у нас обмаль часу. Коли Кремер забере дитину?

Своєю рішучою підтримкою плану Бохова Богорський поклав край усім суперечкам, і Бохов був радий з цього. Він відповів:

–  Сьогодні вже пізно. Завтра я все влаштую.

***

Шваль викликав до себе Клюттіга. Він побоювався, що у них може виникнути сутичка з лагерфюрером на нараді штабу, яка мала от-от розпочатись. На столі лежала телеграма від Гіммлера, в якій наказувалося евакуювати табір.

Евакуацію було повністю полишено на розсуд начальства табору. В цьому наказі почувалася паніка. Рятуйся, хто може, – означав він. Таким чином, Швалю було дано повну свободу дій. Єдиний, хто міг перешкодити йому маневрувати якомога спритніше, був фанатик Клюттіг, тим-то Шваль і хотів наперед домовитися з ним. І хоч звичайно Шваль не любив лишатися з Клюттігом наодинці, цього разу він все-таки вирішив поговорити з ним. Комендант покладався на свій дипломатичний хист.

Клюттіг увійшов до кабінету.

Шваль зустрів його жартівливим докором:

–  Послухайте-но, мій дорогий, що це ви там зчиняєте за моєю спиною?

Клюттіг насторожився. Цей тон припав йому до смаку. Він войовничо закинув назад голову, аж кадик виліз із коміра:

–  За те, що я роблю, я несу повну відповідальність!

–  Відповідальність! Цим ви тільки внесете мені повне безладдя в табір. А саме цього зараз і слід уникати.

Клюттіг стиснув руки в кулаки і взявся ними в боки. Погрозливий жест! Шваль на всякий випадок вирішив бути обережним і ретирувався за свій письмовий стіл.

–  Навіщо ви зчиняєте стільки шуму через якусь там дитину? – спитав Шваль.

В очах Клюттіга спалахнули зловісні вогники, і жовна заходили на обличчі. Він зробив крок до стола.

–  Послухайте, штандартенфюрер. Ми ніколи не були з вами друзями і не станемо ними й тепер, в останню хвилину. Вся ця веремія скоро скінчиться. Ми тут зараз самі й без свідків, і я раджу вам: не суньте ви свого носа в мої справи.

Обличчя Шваля перекосилося. Якусь мить здавалося, що він от-от прийме цей виклик, проте він одразу ж узяв себе в руки.

–  Гаразд, – сказав він і, вийшовши з-за стола, почав походжати по кімнаті, – Ми тут самі і без свідків. Отож давайте поговоримо відверто. Ви вважаєте мене боягузом, який хоче втертися в довіру до американців. Помиляєтесь, мій любий. Просто я не такий фанатик, як ви, а звичайна людина, яка тверезо дивиться на речі. Так, так, тверезо, – перепинив він Клюттіга, який хотів щось заперечити йому.

Шваль узяв у руки телеграму і потряс нею в повітрі.

–  Евакуація! Наказ рейхсфюрера СС! Чи, може, ви не хочете коритися наказові? – з погрозливими нотками в голосі запитав він.

Те, що Клюттігу хотілося відповісти на це, можна було б розцінити як відкритий бунт, і тому він визнав за краще промовчати.

Шваль одразу ж скористався з своєї переваги.

–  Евакуацію полишено на розсуд табірного начальства. От бачите! А вся влада зосереджена в моїх руках. Чи, може, ви не згодні з цим?

І на це Клюттіг промовчав. Шваль продовжував:

–  Ми тут з вами віч-на-віч, гауптштурмфюрер, і говоримо відверто: хто може ще прийти нам на допомогу? Фюрер? Чи, може, рейхсфюрер СС? – Шваль хихикнув, – Ми сидимо в пастці. Часи геройських подвигів минулися. Минулися! – повторив він з притиском. – Зараз вже йдеться про те, щоб рятувати свою шкуру.

Клюттіг ледве стримувався, але Шваль уже не міг спинитися.

–  Якщо ми втечемо звідси, залишивши за собою гору трупів, то, крім честі й усвідомлення того, що ми лишилися вірні своєму обов’язкові, яку ще користь матимемо ми з того?

–  Боягуз! – прошипів Клюттіг.

Шваль поблажливо посміхнувся.

–  Я не хочу, щоб вони накинули мені зашморг на шию. Якби ми виграли війну, то і я теж, просто для розваги, наказав би влаштувати тут добру стрілянину по живих мішенях. Та, на жаль, – між нами кажучи, – на жаль, ми програли війну, а це вже зовсім змінює ситуацію.

Довго стримувана лють Клюттіга, нарешті, вирвалася назовні:

–  На мене можете не розраховувати! Чуєте ви, йітандартенфюрер? На мене не розраховуйте! Тікати, як найпослідущі боягузи, – це мерзенно... це...

В його голосі звучала погроза, але зараз це не справило ніякого враження на Шваля: він лише мовчки здвигнув плечима, випнув уперед гладке черево і схрестив на грудях руки.

–  Ага! Ви хочете зійти зі сцени, з грюкотом зачинивши за собою двері. Мій любий, по мікрофону це прозвучало б дуже велично. Але ж ми з вами не в Міністерстві пропаганди, а в таборі на Еттерсбергу, і фронт у нас під носом. Якщо ми грюкнемо, то й у відповідь пролунає такий самий грюкіт!

–  Ну то й що ж! – вигукнув Клюттіг.

Та на Шваля його вигук не справив ніякого враження.

–  В кого, скажіть на милість, ви хочете стріляти? В американців? Не робіть з себе посміховиська!

Клюттіг твердими кроками пройшов повз Шваля і важко опустився в глибоке шкіряне крісло за довгим столом для засідань; він являв зараз собою живе втілення безсилої люті.

Шваль мовчки спостерігав противника.

–  Чого ви, власне, хочете? – спитав він після короткої паузи. – Мені здається, ви й самі цього не знаєте. Ви хочете розстріляти весь табір. Потім ви хочете вислідити таємну організацію комуністів, а тепер ви ганяєтесь за якимсь малим вилупком і заарештовуєте людей. Просто у вас нерви розладналися, от і все.

Клюттіг схопився з крісла і загорлав:

–  Я добре знаю, чого я хочу!

Тремтячими руками він вихопив з кишені якийсь папірець і простяг його Швалю:

–  Ось!

Шваль оглянув записку.

–  Що це таке?

–  Керівна головка підпільної організації, – відрізав Клюттіг.

Шваль високо звів брови.

–  Цікаво, дуже цікаво... – В цих словах могло бути і здивування, і глум.

Він уважно прочитав список.

–  Та тут навіть не одна головка, а багато голів. Як же вам удалося виявити їх?

–  Під час мого полювання за отим малим вилупком, – цинічно відказав Клюттіг.

Шваль зберігав самовладання.

–  І що ж ви хочете робити з цими головами?

–  Відрубати, штандартенфюрер!

–  Так, так... – тільки й сказав на те Шваль і, заклавши руки за спину, почав задумливо походжати по кабінету.

Клюттіг чекав: от-от пролунає рішуче слово!

Та пауза затяглася. Шваль думав. Кінець кінцем, він, здавалося, зважився на щось. Ось він спинився перед Клюттігом. Вони дивилися один одному в вічі.

–  Слухайте, що я вам скажу, гауптштурмфюрер. Мені не подобається те, що ви тут робите. Ні, ні, не перебивайте мене, вислухайте до кінця. Початок вже зроблено, ваша акція, на якій ви наполягаєте, – надто масована і зайшла надто далеко, щоб я міг припинити її, не показавши в’язням нашої слабкості...

–  Слабкості? – обурився Клюттіг.

–  Так, – коротко відповів Шваль і відчув у цю хвилину, наскільки він розумніший за свого заступника.

Він знову облишив Клюттіга і почав ходити навколо письмового стола, як робив це завжди, збираючись сказати щось важливе.

–  Давайте поговоримо про інше. Наказ рейхсфюрера СС лежить перед нами, і він має бути виконаний. Табір буде евакуйовано! Ми тут з вами сам на сам, Клюттіг, я говоритиму цілком одверто. Ми не знаємо, що нас чекає. Можливо, одного чудового дня я повинен буду дати звіт рейхсфюреру СС, тому я хочу виконати його наказ. А може, колись мені доведеться відповідати перед американцями! Можливо, всі ми будемо відповідати перед ними!

Він спинився за письмовим столом.

–  Я не боюсь цього! – перебив Шваля Клюттіг, випнувши вперед підборіддя.

–  Знаю, – відказав Шваль, і знову з виразу його обличчя важко було догадатися, що було в цій відповіді: схвалення чи глум.