Текст книги "Голий серед вовків"

Автор книги: Бруно Апітц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

–  Панове, панове...

Вейзанг налив своєму змученому начальникові чарку шнапсу, який ще зранку так і стояв на столі.

–  Пий, це заспокоює.

Мимо маршируючих есесівських частин і гуркотливих грузовиків Рейнебот мчав на мотоциклі під’їзною дорогою в напрямі шлагбаума. Коли він побачив тисячі обшарпаних, перевтомлених і вкрай виснажених в’язнів, що лежали і стояли на обочині гірської дороги, метрів за сто від шлагбаума, звичайна холоднокровність мало не зрадила його. Він поставив свій мотоцикл і розпачливим рухом зсунув на потилицю кашкет.

Кілька есесівців – унтерштурмфюрерів і шарфюрерів, запорошені і давно не голені, рушили від шлагбаума назустріч Рейнеботу; вони були явно в поганому настрої.

–  Що тут сталося? Чому ви не впускаєте нас?

–  Звідки ви прибули? розгублено запитав Рейнебот.

Унтерштурмфюрер, який запитував його, злісно розсміявся:

–  Він ще питає нас, звідки ми прибули! Американці наступають нам на п’яти, а у вас тут, здається, все ще панує мир і спокій. Ну живо, живо, відчиняйте нам браму до раю!

І Рейнеботу довелося пропустити транспорт у табір. Жалюгідні, змучені люди, схожі на живих мертвяків, почали підводитися і під конвоєм есесівців рушили до табору. Рейнебот помчав назад до воріт, голова в нього йшла обертом: сьогодні повинна була початися евакуація, і ось замість цього до табору прибуває ще кілька тисяч в’язнів. Брутально лаючись, зіскочив він з мотоцикла і єхидно гукнув Клюттігу, що був уже в його кабінеті:

–  Найсердечніші поздоровлення з успішним припиненням евакуації!

До свідомості Клюттіга не дійшло єхидне зауваження Рейнебота. Рейнебот, нервово зареготавши, плюхнувся на стілець.

–  Давайте, давайте всі сюди, в цю богом благословенну обитель! Його величність, пан староста табору, дасть усім притулок. Не без його допомоги безслідно зникло сорок шість чоловік, чому ж не можна, іцоб і три тисячі...

–  Заткни пельку! – заревів Клюттіг, якому урвався терпець від цих глузувань. – Якби я не послухався тебе, вони давно вже були б розстріляні в каменоломні.)

–  Ба-ба-ба, – передражнюючи коменданта, промовив Рейнебот; – Наказ треба виконати якнайобережніше і з розумом. Хай простить мені господь бог, я так і зробив.

Він підскочив до вікна.

–  Гунни насуваються!

Під’їзною дорогою наближався до табору транспорт в’язнів. Машини змушені були з’їхати на обочину і спинитися. Вибігли надвір блокфюрери. Клюттіг і Рейнебот теж поспішили до воріт. Вони наказали вартовому навстіж відчинити залізні ворота. Клюттіг послав блокфюрерів на майдан; наказавши оточити там цепом великий простір. Конвоїри-есесівці погнали в’язнів через ворота, штурхаючи їх ногами і підштовхуючи прикладами карабінів. Зчинилося страшенне сум’яття й колотнеча, велика юрба людей збилася докупи у вузькому проході й почала нестримним потоком вливатися в табір, розтікаючись по широкому майдану.

Крики й лайка есесівців заглушали збуджений гомін голосів; блокфюрери, взявшись за руки, перейняли першу партію в’язнів і штурханами примусили їх спинитися. Багато хто з виснажених людей не мав уже сил стояти на ногах, важко дихаючи, вони падали на землю. Ворота знову замкнулися. Конвоїри-есесівці подалися до казарм.

В першому ряді бараків, що виходили на майдан, біля вікон товпилися в’язні.

–  Староста табору, блокові і табірна охорона – до воріт! – пролунав з гучномовця голос Рейнебота.

Що б це могло означати? Весь табір, що ніби заціпенів перед лицем невідомості, насторожено прислухався. В’язні з табірної охорони зраділи цьому наказові, бо тепер можна було припинити їхні удавані розшуки. Вони прожогом вибігли з бараків, де застала їх команда, вишикувалися надворі і на чолі з капо поспішили до майдану; по дорозі до них приєднувалися блокові.

Рейнебот не дав Кремеру часу вишикувати за уставом своїх людей і доповісти про їх прибуття.

–  Негайно розмістити транспорт у таборі!

Клюттіг наказав табірній охороні замінити блокфюрерів і оточити цепом юрбу змучених людей.

Кремер одразу ж зорієнтувався в обстановці і зрозумів, іцо цим владним тоном обоє офіцерів прикривають свою безпорадність і розгубленість перед таким напливом людей. Тут ішлося про те, щоб не схибити, вдатися до правильної тактики і, таким чином, стати господарем становища. Звільнені зі своїх постів блокфюрери кинулися до виснажених людей, немов оскаженілі пси. І Кремер швидко скомандував:

–  Блокові! Построїтись колоною по двоє.

І в ту ж мить блокові вишикувались у дві колони.

–  Струнко!

Не звертаючи уваги на Рейнебота і Клюттіга, Кремер наблизився до юрби новачків.

–  Товариші!—вигукнув він, – Зараз вас розподілять по бараках. Товариші з табірної охорони вишикують вас і відведуть до бараків. Додержуйте дисципліни і порядку! Тоді ми швидко з цим упораємось!

Капо табірної охорони перейняв команду над своїми людьми. Він швидко поділив їх на групи по десять чоловік, і кожен з цих десяти, в свою чергу, вибирав по десять чоловік з натовпу в’язнів, їх шикували в колони по сто. Нелегка то була справа, бо знесилені люди не могли швидко виконувати накази: це зовсім не те, що командувати полком солдатів. Проте інстинкт самозбереження надавав сили бранцям, і якось обійшлося без втручання блокфюрерів. Вони полишили це на в’язнів з охорони і лише час від часу сильним штурханом підводили на ноги найслабших.

Тимчасом Кремер зробив перекличку,блокових, і невдовзі перша група в’язнів рушила вниз із майдану. Рівно через годину все було скінчено. Блокфюрери почали розходитись. На майдані лишилися тільки Рейнебот і Клюттіг. Вони стояли досі осторонь і мовчки спостерігали все. Один з усмішкою, барабанячи пальцями по борту мундира, другий – озлоблено.

Ось Кремер стягнув з голови шапку й доповів:

–  Наказ виконано. Транспорт розподілено по бараках.

Клюттіг випнув уперед підборіддя.

–  Ви, певно, почуваєте вже себе командиром, га?

І, як це часто траплялося, коли Кремерові доводилося розмовляти з Клюттігрм, він завжди старанно обдумував кожне своє слово, щоб не розлютити свого ворога, що так і пашів ненавистю. Кремеру треба було щось відповісти на це провокаційне запитання, бо інакше це було б сприйнято як підтвердження слів Клюттіга, і староста спокійно промовив:

–  Ні, гауптштурмфюрер, я тільки виконував ваш наказ.

–  Виконував наказ! – загорлав Клюттіг. – Якщо до обіду ті сорок шість не з’являться сюди, я сам, своїми руками пристрелю вас!

Цей, здавалося б, нічим не вмотивований стрибок думки і згадка про сорок шість попереджала Кремера про небезпеку. В глибині душі він сподівався, що розшуки сорока шести чоловік скінчаться так само безрезультатно, як і розшуки дитини. На цю погрозу він повинен був реагувати. Та хіба придумаєш так швидко влучну відповідь?

В цю мить Рейнебот мимоволі прийшов йому на допомогу.

–  Табірна охорона продовжуватиме розшуки, ясно?

–  Так точно, – відповів Кремер і зітхнув з полегкістю.

–  Можете йти!

***

Всі бараки ожили й заворушилися, коли в них почали вливатися сотні новаків. Багато хто з них, увійшовши до барака, зразу ж знесилено опускалися на звільнені для них лави або простягалися просто на підлозі, байдужі до того, що діялося навколо них. На їх змучених обличчях світилася радість: нарешті після всіх злигоднів і мук вони знову мали дах над головою.

Бохов, який замінив Рункі, теж привів до свого блока сто новаків. Він розмістив їх у чотирьох бараках. Нагримав на старожилів, які лізли до них з розпитуваннями:

–  Дайте їм отямитись. Напоїть їх. Якщо у кого є зайвий шматок хліба, поділіться з товаришами.

Він сам вийняв свій пайок із шафки і розділив його. Інші зробили так само. Штубові принесли каву. Притягли ковдри, влаштували сякі-такі постелі. Багато хто із старожилів звільнили свої місця на нарах для хворих. Ніхто не думав зараз про те, що лягати на нари вдень суворо заборонено.

–  Що вони можуть нам тепер заборонити? Ану, лягайте-но та відпочивайте!

Вони постягали брудне лахміття з висхлих тіл новаків. Дехто з цих нещасних аж застогнав від насолоди, простягтись на солом’яному матраці. Спати, спати, тільки спати! Навіть голод відходив на другий план перед цією непереборною потребою.

Після того, як все в бараці знову заспокоїлось і більш сильні з-поміж новоприбулих трохи оговтались в новій обстановці, Бохов міг поговорити з ними, розпитати їх. Цікаві старожили тісно оточили їх, уважно прислухаючись до того, що вони розповідали.

Багато тижнів тому їх було евакуйовано з підземного табору під Нордгаузеном, де вони працювали на воєнному заводі, що виробляв нову зброю – «Фау»^[26]. Дорогою до них приєдналися такі ж самі транспорти в’язнів з Гальберштадта, Мюльгаузена і Лангензальци. Їх ганяли туди й сюди, в усіх напрямках, завжди поміж фронтами, есесівці силою зброї примушували їх тікати разом з ними від наступаючих американських військ. Особливо кепсько було поблизу фронту. Їхня довга колона привертала увагу штурмової авіації, яка, очевидно, не могла розрізнити, що це транспорт в’язнів, і нещадно розстрілювала колону на бриючому польоті. Скільки їх тоді загинуло, не кажучи вже про хворих і зовсім знесилених, яких пристрілювали по дорозі конвоїри-есесівці, а коли вони проходили через населені пункти – члени «Гітлерюгенд»^[27]. Часто-густо колона мусила іти обочиною дороги, бо шлях був захаращений танками, гарматами і колонами солдатів. З гуркотом проносилися мимо них мотоцикли і автомашини, переповнені офіцерами. Поміж натовпів військових – біженці. Отак, невпинним потоком відкочувались назад по тюрінгських дорогах розбиті фашистські війська. В канавах обабіч доріг штабелями лежали цілі гори покинутих артилерійських і зенітних боєприпасів, яких солдати не могли тягти за собою, – так швидко вони тікали!..

Боячись пропустити бодай одне слово, жадібно слухали цю розповідь бухенвальдці. Так от який вигляд мало все це на волі! Як же, мабуть, близько звідси лінія фронту, коли вже відступають навіть тюрінгські передові загони!

В інших бараках в’язні так само довідалися від новоприбулих про всі ці події. З новою силою пробудилася надія в серцях в’язнів табору. З усього видно було, що з дня на день тут могли з’явитися американські авангардні частини...

Ще не було й одинадцятої.години ранку, коли завила сирена: повітряна тривога! Так рано вони ще не налітали ніколи.

На цей раз у таборі не зчинилося ніякого переполоху: усі в’язні були на місцях. Тільки шістнадцять чоловік із санітарної частини бігом подалися нагору, до майдану.

Німо й мовчазно лежав осяяний промінням ранкового сонця табір. Було це 4 квітня 1945 року. І високо на небі не видно було блискучих сріблястих птахів: американська штурмова авіація з бриючого польоту обстрілювала колони грузовиків, що поспішно рухалися з гори в напрямі Веймара.

Ця тривога на якийсь час припинила в районі есесівських казарм поспішні приготування до евакуації. Перед бліндажами з боєприпасами стояло чимало покинутих напризволяще, наполовину навантажених грузовиків. Есесівців ніде не було видно: вони поховалися в укриттях. Стрільці потрійного ряду караульних постів теж поховалися в траншеях. Здалеку, з долини, аж сюди на гору доносилася канонада.

Проте тривога продовжувалася всього одну годину, і вже через півгодини після відбою Кен повідомив

Кремера про все, що бачили за межами табору санітари. Вони помітили машини з боєприпасами. Біля зовнішнього цепу постів санітари наштовхнулися на потрійні караули, поміж ними стояли кулемети... На сторожових вишках розгледіли подвійні пости і важкі кулемети. Всі ці спостереження свідчили про те, що там, серед есесівців, розгортається гарячкова діяльність, яку довелося тимчасово припинити лише в зв’язку з повітряною тривогою.

Про це негайно треба було повідомити Бохова. Кремер поспішив до його барака. Бохов вийшов разом зі старостою на площадку кам’яних сходів, що вели на горішній поверх... Тут вони були в безпеці і могли говорити спокійно.

Кремер в кількох словах переказав Бохову всі новини. Бохов уважно вислухав його. Окинув поглядом ту частину табору, яку було видно звідси. Мовчазні й спокійні лежали під ними бараки. Ніде не видно було ані душі. Мовчазні й нерухомі, здіймалися за дротяною загорожею сторожові вишки. А далі, трохи осторонь, із закоптілого димаря крематорію ліниво клубочився дим. Знову спалювали людей. Сморід горілого м’яса змішувався з гострим запахом юшки, що йшов із кухні.

Бохов примружив очі. Дивлячись понад дахами бараків, він міг розглядіти частину майдану разом з надворітньою вежею і будинком комендатури. Йому здалося, що він розрізняє на ній замість звичайних двох чотири кулемети. Моторошно-тихо й нерухомо застигло все там, біля воріт, так само моторошно-тихо й нерухомо завмер і табір – точнісінько, як у природі перед грозою...

–  Тут пахне небезпекою, – глухо сказав Бохов. Але в нього не було часу довго думати про це. Щохвилини могло розвіятися заціпеніння, і тоді тут почнеться справжнісіньке пекло. Обстановка настійливо вимагала негайно скликати нараду членів ІТК. Але яким чином могли б вони, не впадаючи нікому в вічі, пробратися до "сімнадцятого барака?

Допоміг Кремер. Як це не дивно, запах, що долинав із кухні, навів його на одну ідею.

–  Слухай уважно, – сказав він Бохову, – товариші з ІТК прийдуть замість штубових з сімнадцятого барака на кухню за їжею. В загальній метушні ніхто не зверне на них уваги. Я домовлюсь про це. Але чи встигнеш ти позбирати до того часу всіх своїх овечок?

Бохов зрозумів, що хотів сказати цим Кремер. Адже староста був єдиним в’язнем, який, незважаючи на заборону Вейзанга, міг вільно ходити по території табору, і тільки через нього можна було повідомити товаришів з ІТК. Тепер Бохову довелося зовсім відмовитися від тієї обережності, якої він намагався додержуватися досі. Він назвав Кремеру прізвища і номери бараків кожного окремого члена комітету, яких староста мав негайно сповістити про нараду. Бохов поклав руку на плече Кремера.

–  Віднині тобі буде дуже важко, Вальтер. В твоїй особі концентрується все.

Кремер не відповів ні слова. Його руки міцно стиснули заіржавілі поруччя сходів.

Лише після досить довгої паузи Бохов заговорив знову:

–  Тобі щохвилини загрожуватиме небезпека. Ми не можемо закривати на це очі. Якщо вони не знайдуть нікого з тих сорока шести, ти можеш... Тоді може трапитися, що вони тебе... Адже вони вбачають у тобі керівну силу організації..

–  Я знаю.

–  Чи не було б краще для тебе, коли б ти теж своєчасно сховався... Сорок шість чи сорок сім чоловік зникнуть – це тепер не має ніякого значення.

Кремер звів очі на Бохова. Обличчя його було серйозне й зосереджене. Кремер згадав погрозу Клюттіга, про яку він нічого не сказав Бохову.

–  Можливо, у нас не буде більше ні часу, ні нагоди поговорити один з одним, Герберт, – промовив він, ледь розтуляючи губи, – тим-то я й хочу сказати тобі зараз ще кілька слів. Це – тільки для тебе. Я хочу жити, мені зовсім не хочеться вмирати перед самим кінцем. Зрозумій мене правильно. Незалежно від того, яким би не був цей кінець. Можливо, мені хочеться жити тому, що... Я хочу сказати: цікаво все-таки було б побачити, яке буде життя після війни...

Жарт явно не вдався Кремеру. Він глянув на небо.

–  На тому тижні минуло рівно одинадцять років, відколи мене заарештовано. Одинадцять років! Чорт забирай! Хотілося б все-таки знати, чи варто було терпіти стільки років.

Кремер замовк і міцно стиснув губи. Шануючи його мовчання, Бохов теж мовчав. І ніби розгнівавшись на себе за те, що раптом так розчулився, Кремер вилаяв сам себе:

–  Дурниці! Розстріляють? Ну що ж, коли навіть і так. Тоді вони гадатимуть, що відтяли голову підпільній організації, і це, зрештою, теж непогано, – для ІТК, я маю на увазі, – правда ж?

Дивно було б чекати від Бохова ствердної відповіді на це запитання. І Кремер збентежено засміявся.

–  Чого це ми стоїмо тут стільки часу, і я мелю казна-що...

Ідея, запропонована Кремером, була справді непогана.

Він швидко порозумівся з блоковим сімнадцятого барака, той похапцем проінструктував штубових.

–  Слухайте, що я вам скажу. Коли ви підете за обідом на кухню, ви візьмете з собою кількох товаришів. Їм треба на якийсь час знайти таке місце, де б їх ніхто не підслухав. І не базікайте про це.

Не розпитуючи ні про що більше, двоє штубових пішли на кухню і непомітно привели з собою «помічників». Ті одразу ж зникли у безлюдному в цей час приміщенні для спання.

Карантинний барак аж кишів в’язнями різних національностей, такими самими замученими й отупілими, як мешканці маленького табору, і ніхто тут не звернув уваги на нежданих гостей.

Нараду треба було провести якнайшвидше. Після роздачі їжі товариші з комітету мали знову віднести на кухню порожні цеберка, щоб так само непомітно, як і прийшли, повернутися до своїх бараків.

Бохов доповів товаришам про всі спостереження санітарної частини: потрійні караульні пости навколо дротяної загорожі, подвоєна кількість кулеметів на вишках, ручні та протитанкові гранати... Немов хижий звір, небезпека підкрадалася все ближче й ближче до табору. Що робити, коли почнеться евакуація? І знову й знову члени ІТК знаходили тільки одну-єдину відповідь на це запитання, що все частіше повставало перед ними: пасивним опором і всіляким зволікай– ням видерти з пазурів хижого звіра, коли він кинеться на свою здобич, якомога більше людей.

Зброя, групи Опору – невже все це, вся старанна підготовка до повстання втратили свій сенс? Інакше чому ж тоді всі члени комітету так одностайно почали заперечувати невгамовному Пшібулі, який чути нічого не хотів про зволікання і вимагав негайно дати сигнал до збройного повстання? І він, здавалося, мав рацію.

–  Я не можу зрозуміти, – говорив поляк, – чому ми не повинні піднімати повстання, коли багато, багато наших товаришів пошлють на смерть? І ми повинні виступити, якщо вони знайдуть хоча б одного із сорока шести. Я не можу цього зрозуміти.

–  І проте саме так воно й є, – відповів запальному хлопцеві Бохов, – Будемо сподіватися, що нам пощастить уникнути цього ризикованого кроку. Життя – це останнє, що ми маємо віддати. Але доки хоч іскра життя жевріє в нас, ми будемо його захищати. Я – за повстання, коли настане для нього слушна година. Ця година ще не настала.

Богорський погодився з Боковим.

Сили були нерівні, і тому підняти збройне повстання можна було лише тоді, коли фронт наблизиться.до них настільки, що можна буде зв’язатися з ним. Але до цього діло ще не дійшло. Тепер треба було якось організувати загнаних у бараки людей, вселити в них надію.

Бохов запропонував з допомогою членів груп Опору, блокових та інших надійних товаришів поширити по всьому табору головне гасло: евакуацію всіляко зволікати! Боротися за кожний день, за .кожну годину!

–  Можливо, завтра вже, – додав він, – обстановка настільки зміниться, що нам доведеться діяти зовсім по-іншому. Можливо, завтра вже фронт підійде до нас так близько, що ми зможемо відкрито виступити проти евакуації.

Ці його слова були адресовані безпосередньо Пшібулі.

Смертельна небезпека, яка нависла тепер над ними, відсунула далеко на другий план усі дотеперішні турботи і тривоги, що постали перед ними після того, як зникла дитина. Ніхто не думав у цю мить ні про дитину, ні про Гефеля і Кропінського. Навіть так мужньо проведена нещодавно операція по врятуванню сорока шести товаришів, приречених на смерть, здавалося, була забута. Тепер ішлося вже про долю всіх в’язнів табору.

***

В цей самий час, коли зібралися на свою нараду члени ІТК, відновилася і перервана несподіваним ранковим нальотом американських літаків нарада в кабінеті Шваля. За цю коротку годину, поки тривав наліт, розвіялося геть самовладання учасників наради, яке досі їм ще сяк-так вдавалося зберігати. Всі були вкрай знервовані. Навіть сам Шваль, який завжди хизувався своєю холоднокровністю, не витримав більше. І його теж охопило збентеження й нервозність.

Усі кричали й жестикулювали, перебиваючи один одного. Про будь-який порядок годі було й думати.

–  Ну от, будь ласка, – Шваль намагався перекричати загальний шум. – Американці от-от будуть тут! Я одержав повідомлення, що їхні передові танкові підрозділи вже нібито просунулися аж до району Готи.

–  А ми все ще сидимо тут і виголошуємо промови! Навіщо, власне, ви наказали роздати постам на кулеметних вишках важку зброю?– збуджено вигукнув Клюттіг, звертаючись до Шваля, і потім так само несамовито загорлав, уже до всіх присутніх: – Перестріляти треба всю цю наволоч, а тоді тікати!

Важко було зрозуміти, що означав той збуджений гамір, що зчинився вслід за цим: згоду чи обурення. Ніби вихор здійнявся в кімнаті, все потонуло в голосних схвильованих криках.

І раптом Шваль одним стрибком підскочив до свого письмового стола і вихопив із шухляди пістолет.

–  Панове!

Всі обернулися на його крик і побачили в його руках зброю. Клюттіг із спотвореним гримасою обличчям втупився в коменданта.

–  Я готовий на ваших очах пустити собі кулю в лоб! Тоді ви зможете, про мене, виконувати накази

Клюттіга. Але доки я живий, силу має тільки мій наказ!

Шваль бачив, як вплинула його вихватка на всіх присутніх: це можна було прочитати на їх обличчях. Він знову засунув пістолет у шухляду і зачинив її.

Ніякої паніки, панове! Наші війська ще утримують свої позиції. Через кілька днів у таборі не залишиться нікого, і ми зможемо виїхати звідси. Виконуйте мій наказ. Це наказ рейхсфюрера СС!

Цвейлінг досі не показувався на складі. Ніхто із в’язнів команди й не думав ще братися до роботи. Вони тинялися без діла в конторі і на складі. Серце їх стискав страх перед невідомим майбутнім. Після Піппігової смерті всі вони якось притихли.

Розе сидів на своєму робочому місці. Ніхто не говорив з ним, і він не наважувався навіть звести на них погляд, хоч як важко було йому зносити цю ізоляцію. Але мовчазна зневага всіх товаришів дуже гнітила його, і тільки він один, схилившись над столом, понуро й озлоблено займався своїм нікому не потрібним ділом. Але мовчазна увага в’язнів була більше спрямована на донощика Вураха. Той почував це і просто із шкури пнувся, намагаючись поводитись так, ніби нічого не помічає. Він один з усіх без угаву базікав. Якщо на складі взагалі виникали якісь розмови, то всі вони стосувалися майбутньої евакуації.

–  Як на мене, то я волів би, щоб вона почалася сьогодні, а не завтра. Краще кінець страху, ніж страх без кінця.

Всі промовчали на ці слова Вураха, тільки один з в’язнів, що були разом з ним у конторі, не витримав і зауважив:

–  Навіть і тоді знайдуться такі, що зуміють зайняти вигідну позицію...

І одразу ж у розмову втрутився ще один в’язень:

–  Якщо тільки той мерзотник не дасть дуба ще до того...

Натяк був дуже ясний. Вурах почував себе, немов оточений з усіх боків звір, і збентежено захихикав у відповідь на цю приховану погрозу.

В’язні знову замовкли. Але всередині їх все кипіло. Якби-то вони могли схопити донощика за горло, крикнути йому прямо в обличчя:

–  Це ти, пес, виказав нас! І смерть Піппіга теж на твоїй совісті!

Але вони не наважувались зробити це. Схопити його за горло було надто небезпечно для них усіх.

Після полудня прийшов Цвейлінг. Незадовго перед цим він посварився вдома з Гортензією. Цвейлінг вирішив був взагалі не показуватися більше в таборі.

–  Ніколи не можна знати... – спробував він по-філософському обгрунтувати свій намір.

Але Гортензія просто погнала його з дому.

–  Усі твої товариші стоять зараз на своїх постах, а ти хочеш ухилитися?..

–  Своя сорочка до тіла ближче...

–  Ближче? – нагримала на нього Гортензія, – Найближчим, кого порішать свої ж власні люди, будеш ти!

–  Як це так? – тупо запитав Цвейлінг.

–  Ні, ви тільки послухайте цього пана гауптштурмфюрера! Спершу він зв’язався з якимсь вилупком, потім злигався з комуною...

Гортензія войовничо взялася кулаками в боки.

–  Якби я була на місці Клюттіга, я б сказала: ось вам і доказ! Бачите, тепер він старається ухилитись, цей боягузливий пес!

І Гортензія знову закричала на Цвейлінга:

–  Саме зараз ти мусиш показати себе! Бо в останню хвилину ти ж все одно тікатимеш разом з своїми людьми. Чи, може, ти все ще гадаєш, що твоя комуна врятує тебе? – Гортензія грубо зареготала. – Де ж він, отой вилупок? Ці хлопці здорово пошили тебе у дурні!

Цвейлінг висолопив язика і задумливо закліпав очима. Такий заплутаний раніше хід подій останнім часом прояснився, і можна було сподіватися, що евакуацію табору вдасться закінчити до того, як сюди з’являться перші американці. Всі вони йшли назустріч невідомості. І на цей раз Гортензія мала рацію. Цвейлінгу доведеться вирушити разом з усіма.

Команда помітила, як змінився Цвейлінг. Він ні про що не дбав, зовсім не цікавився, що роблять в’язні. І сьогодні він одразу ж пройшов у свій кабінет і більше не показувався нікому на очі. Для Вураха ця поведінка Цвейлінга була ніби сигналом. Від цього шарфюрера йому вже нічого було ждати, зате з боку в’язнів він міг чекати найгіршого. Він таки вскочив у халепу...

Однак Вурах намагався нічим не зрадити свого страху, щоб ніхто не помітив, як напружено шукає він виходу.

***

Коли пізно пополудні над безлюдним майданом пролунала команда Рейнебота, що одразу ж розляглася по всіх бараках, в’язні немов заціпеніли від страху, хоч давно вже чекали цієї команди.

–  Всім євреям негайно зібратися на майдані!

Одразу ж стихли в бараках галас і шум, на якусь

мить скрізь залягла мертва тиша, але одразу ж по тому зчинився ще дужчий гамір.

–  Починається, починається! Євреї – перші на черзі!

Час настав!

Починалася евакуація!

І хоч першими мали йти євреї, кожен в’язень міг чекати, що наступним буде його барак.

Багато хто з в’язнів уже зібралися в дорогу, згорнули ковдри і запакували свої убогі пожитки. Дехто з них придумував різні авантюрницькі плани, щоб уникнути евакуації. Одні хотіли викопати для себе ями в землі на незабудованій території табору, інші збиралися залізти в підвали і там заховатися... Але все це були пусті мрії. Невблаганний наказ ніби паралізував їх волю, страх перед лихою долею ще міцніше тримав їх укупі.

Шість тисяч в’язнів-євреїв немов збожеволіли від жаху й відчаю. Розпачливий крик вирвався водночас із шести тисяч грудей. Вони не хотіли покидати рятівних бараків. Всі кричали й голосили, не тямили себе від розпуки. Немов лютий кровожерний вовк, цей страшний наказ вп’явся їм у горлянку, і вони не могли вже струсити його з свого тіла. Незважаючи на заборону Вейзанга виходити з бараків, багато хто з в’язнів-євреїв повибігали надвір, знавіснівши від страху та горя. Вони мчали до сусідніх бараків, в інфекційний барак маленького табору, у ревір.

–  Допоможіть нам! Сховайте нас!

–  Як же ми сховаємо вас? Нас самих чекає те ж саме.

І все-таки бараки приймали їх. Зривали іудейські знаки з їх одежі, чіпляли натомість інші. Кен поклав частину з тих, що просили допомоги, в ліжка як хворих, видавши їм перед тим нові трикутники і помінявши їх номери. Деякі з нещасних зацькованих в’язнів вирішили самі шукати собі сховища і позалазили в підвал, де була покійницька ревіра. Інші побігли до стаєнь маленького табору, і там загубилися серед різноплемінної маси в’язнів. Вони зовсім забули в цю страшну годину про те, що саме тут було найбільше в’язнів єврейської національності з різних країн. Але хто може тверезо міркувати, хто може довго роздумувати, коли за ним женеться лютий вовк...

Ті євреї, що позалишалися в бараках, покірно чекали своєї долі. З жахом дивилися вони в очі невблаганному майбутньому, мовби заворожені страшним наказом, що віщував їм смерть. Блокові, теж в’язні-євреї, не почували в собі мужності, щоб дати команду шикуватися і йти до воріт. Там їх, напевно, підстерігає смерть! То чи не краще чекати її тут?

***

Бохов боровся з собою. Наважитися і, всупереч забороні, вибігти на подвір’я безлюдного табору? Бо хто ж із членів ІТК, крім нього, міг тепер допомогти Кремеру? І Бохов побіг до контори.

–  Ну? Що тепер? – зустрів його Кремер так, ніби він давно чекав на нього, і в цьому запитанні зовсім не почувалося безпорадності.

–  Зволікати з відправкою транспорту, доки це буде можливо!

–  А чи надовго вдасться нам відтягти виступ?

–  Байдуже! Навіть якщо це буде всього кілька зайвих годин, Вальтер, навіть годину!

У гучномовці щось клацнуло. Прозвучав голос Рейнебота, уже зовсім не такий недбалий і цинічний, як завжди:

–  Староста табору – до рапортфюрера!

Щоразу, коли лунала ця команда, Кремер мимоволі здригався в душі. Ось і тепер він змучено тупнув ногою і погрозив кулаком ненависному гучномовцю.

–  А бодай тобі!

Кремер надів шапку, натягнув на себе пальто. Бохов мовчки стежив за поквапливими рухами друга.

–  Вальтер!—гукнув він Кремера.

–  Ну іцо таке?

Все, що вони хотіли сказати один одному, вилилося в цих скупих коротких вигуках. Вони без слів зрозуміли один одного. Кремер махнув рукою: не треба, мовляв, про це говорити.

–  Вертайся до свого барака, я зроблю все, що треба...

Рейнебот нетерпляче зустрів Кремера.

–  Де ж євреї? Подбайте, будь ласка, щоб ці хлопці вишикувалися на майдані! Чи, може, ви гадаєте, що це вже не ваше діло?

–  Я був у бараках і розпорядився про виконання вашого наказу, – збрехав Кремер.

–  Розпорядився, розпорядився! – закричав Рейнебот. – Цю наволоч посилають на роботу! Рівно через годину вони повинні зібратися тут, інакше нарікайте потім на себе!

Як невимовно важко було йому йти від кабінету рапортфюрера до єврейських бараків. Черевики Кремера були ніби налиті свинцем. З його грудей, здавалося, от-от вирветься крик:

–  Лишайтеся в бараках, товариші! Ніхто не піде нагору! У нас є зброя! Ми захистимо вас!

Але він заглушив у собі цей крик і ввійшов у перший барак.

Перелякані обличчя, стримувані ридання... Нещасні в’язні тісно оточили його, ніби сподіваючись, що він приніс їм порятунок.

–  Ми залишимось тут! Ми не підемо!

Кремер мусив зробити над собою надлюдське зусилля, щоб виконати свій важкий обов’язок.

–  Ви повинні йти, товариші. Ми теж мусимо йти... – Кремер обернувся до молодого блокового, якого добре знав, – Накажи їм шикуватися, Акім, інакше не можна. Поволі, розумієш ти, поволі. Нехай отой, там нагорі, покричить іще кілька разів. Можливо, нам вдасться затягти відправку транспорту до вечора. Вночі вони не евакуюватимуть вас. А завтра все може змінитися.

Кремер не сказав ні слова, коли в’язні за наказом свого блокового почали нерішуче й поволі шикуватися. Він рушив до другого барака. Тут староста застав таку ж саму картину. Охоплені розпачем люди раз у раз поверталися бігом до барака, не встигши ще построїтися надворі. Колона не могла ніяк вишикуватися.

Коло вікон сусіднього ряду бараків з’юрмилися в’язні, спостерігаючи цю страшну сцену. З польських бараків теж добре видно було цю картину. Пшібула разом з кількома' товаришами з групи Опору припав до вікна, міцно упершись кулаками в шибку.