332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Бруно Апітц » Голий серед вовків » Текст книги (страница 20)
Голий серед вовків
  • Текст добавлен: 29 декабря 2020, 17:30

Текст книги "Голий серед вовків"


Автор книги: Бруно Апітц






сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

В підвалі під кухнею, де зберігалася картопля, справа була простіша. Тут досить було засунути під гору картоплі великий ящик. Установка для очищення повітря постачала досить кисню для дихання.

Коли трохи згодом Кремер пройшовся по табору і засвистів на ніч, завдання ІТК було виконано. Всі приречені на смерть зникли.

Почуваючи себе страшенно стомленим і змученим після всього пережитого за день, увійшов Кремер у 3-й барак прикомандированих, де стояло і його ліжко. В’язні ще не спали. Вони схвильовано оточили Кремера, який важко опустився на лаву біля столу.

–  Ну як, все гаразд? – спитав Вундерліх.

Кремер не відповів. Він мовчки розшнуровував черевики. В його мовчанні було щось похмуре й непривітне. Але в’язні надто добре знали його і розуміли, що це просто реакція після тяжкого дня.

Після довгої паузи Кремер, нарешті, заговорив:

–  Якби-то завтрашній день пройшов благополучно... – Він не договорив і тільки важко зітхнув.

Потім засунув черевики під лаву. До нього підійшов Вундерліх:

–  Не знаю, чи правда це, Вальтер, але там, нагорі, йдуть розмови, що завтра почнеться евакуація...

Кремер запитливо глянув на Вундерліха, той лише знизав плечима.

Ніхто з в’язнів, що з’юрмилися навколо Кремера, не промовив ані слова, але староста добре знав, про що вони думають. Та й де було їм знайти слова, якими можна було б висловити незбагненне? Не сама звістка про евакуацію потрясла їх, а те, що вони раптом побачили перед собою близький кінець. Скільки тисяч днів і ночей животіли вони в цьому таборі, і раптом однаєдина ніч перевернула все, зупинила цей рух в небуття. Їхня уява не могла осягнути цього, тим-то їм і бракувало слів. Навіть Кремер, і той не знаходив потрібних слів, якими міг би висловити те, чим була повна його душа.

– Рано чи пізно це мало статися... – тільки й сказав він, підводячись і скидаючи з себе куртку. Не знайшовши більше, що б іще сказати, Кремер додав: – Лягаймо спати, це буде найкраще...

Довго крутився цієї ночі на своєму убогому ложі і Бохов. Отже, час настав. Під ним, у підвалі барака, ховався Рункі, в інших потаємних сховищах сиділа решта – сорок п’ять товаришів. Рішуча хвилина наближалася невблаганно й невідворотно. Це з його уст злетіло перше слово про повстання, фатальне і таке ж саме невідворотне!

Бохов заплющив очі, наказуючи собі заснути, але сон ніби дражнив його і тікав геть. Він прислухався до того, що діється в його серці. «Невже я боюсь? Тремчу? Що це зо мною? Хіба не з’єдналися руки всіх моїх товаришів в одному міцному потиску? Хіба моя воля не стала волею всіх? Усіх! І це були п’ятдесят тисяч чоловік, а не кілька товаришів з ІТК! Чи досить цих кількох рук, щоб розділити тягар відповідальності на всіх? Чи, може, тисячі пальців покажуть на мене: «Ти несеш відповідальність за все! Ти один! Ти сказав це слово! Ти винен!..»

Думки мішалися в мозку Бохова, але він зробив над собою зусилля, і в голові знову прояснилося. Адже він тільки вимовив те, що для всіх було неминучою потребою! І все-таки сон тікав від нього. Ця ніч, здавалося, не мала кінця-краю. Немов чорна німа примара, налягала вона йому на груди...

***

Було 4 квітня 1945 року, середа, щойно почало розвиднятися. Розчинилися двері 3-го барака, і з них вийшов Кремер. Повітря було вогке й холодне. Мрячив дрібненький дощ. Нічна темрява поволі й ніби неохоче поступалася місцем ранньому світанкові.

В німому безгомінні стояли сторожові вишки. Немов чиїсь насторожені ворожі очі, тьмяно поблискували на колючому дроті червоні лампочки. Широко простягався навкруги безлюдний і мовчазний в цю ранню годину майдан. Над ним невиразно біліла надворітня вежа. Дерева поріділого лісу, що оточував табір, німо й похмуро бовваніли в передранковій півтемряві...

Кремер мерзлякувато зіщулився, підняв комір пальта і витяг з кишені свисток.

Пронизливий свисток старости розітнув тишу. Кремер, важко ступаючи, рушив в обхід по табору.

В’язні з кухонної команди, для яких робочий день починався ще раніше, почувши сигнал, заходились готувати каву. Бараки ожили. Заправлялися постелі на нарах. В умивалках коло раковин товпилися оголені по пояс в’язні. Штубові гукали:

–  Чергові, час іти по каву!

По дорогах між бараками почався рух. Постукували дерев’яні черевики. З усіх боків табору стікалися до кухні в’язні і ставали в чергу за кавою. Капо-куховар і його помічники вигукували номери бараків. Бряжчали цебра. Гомін голосів, рух, злагоджений і дисциплінований, прищеплений роками Муштри, – все було, як щодня.

Проте сьогодні в цьому звичному ранковому шумі почувалося якесь особливе напруження. В’язні стиха перемовлялися один з одним. Цієї ночі зникло чимало блокових. Як було заведено, їхні функції перейняли писарі або один із штубових барака. Всі знали, що сталося вночі, і, ніби змовившись, обходили цю надзвичайну подію мовчанням. Лише коли-не-коли і ніби так, між іншим, хто-небудь з них мимохідь зауважував:

–  Хотів би я знати, чим усе це сьогодні скінчиться...

Серед тих, хто Належав до груп Опору, – кожна окрема група разом з командиром налічувала всього п’ять членів, – почувалася ще більша мовчазна згуртованість, ніж завжди. Бути напоготові!

Крім військового навчання, одним з найважливіших завдань підпільної організації було невпинно і невтомно пробуджувати в усіх в’язнів табору свідомість і дух солідарності. Не завжди це давалося їм легко. Серед сили-силенної найрізноманітніших в’язнів траплялися і погані люди, боягузливі і навіть підступні, що думали тільки про власну шкуру. Отож і бувало часом, що хто-небудь з таких в’язнів не хотів мати нічого спільного «з усім цим» і сам відокремлювався від колективу або, навпаки, колектив відгороджувався від нього.

Однак цього ранку можна було наочно побачити результати виховної роботи, почувалася сила людської натури, що пробуджується в такі хвилини, коли йдеться про те, щоб усім стати стіною за спільну справу. Усі почували себе зв’язаними між собою. Особливо в тих бараках, де був один чи декілька таємничо зниклих товаришів, поміж в’язнями панувала мовчазна згода і взаєморозуміння: один за всіх, усі за одного!

Вони намагалися приховати легке хвилювання, від якого дужче билося серце, бо всі. почували майже фізично, що сьогоднішній день буде багато в чому вирішальним у їхньому житті і що тут ідеться не лише про тих сорок шість чоловік. Усвідомлення того, що рішуча хвилина наближається, особливо міцно об’єднувало. Хоч які різні люди були серед в’язнів, хоч які різні почуття сповнювали їх серця – мужність, світлі надії, упевненість чи страх, – цього ранку перед лицем невблаганної долі всі вони згуртувалися в одну нерозривну громаду. І коли почало розвиднятися надворі і підійшов час ранкової перевірки, колони вишикувалися і ряд за рядом, барак за бараком рушили вгору, до майдану. Але сьогодні вони йшли не так, як завжди. Твердіші й рішучіші були кроки тисяч людей, і похмурі, тверді й рішучі були їх обличчя.

Табірний майдан захряс народом, велетенський квадрат вишикувався, в’язні стояли один за одним, мовчазні й сповнені напруженого чекання. Тисячі очей були спрямовані до воріт, де Рейнебот встановлював мікрофон, де щойно з’явився перший лагерфюрер Вейзанг і де стояли ненависні блокфюрери, ці брутальні й цинічні головорізи.

Кремер вручив Рейнеботу загальний рапорт про чисельність в’язнів концтабору. Зграя блокфюрерів розсипалася, кожен поспішав до свого барака, щоб перелічити в’язнів.

Що ж тепер буде?. На перевірці бракувало сорок шість чоловік! Такого в таборі ще ніколи не траплялося! Невже зараз зірветься буря?..

В’язні затаїли подих. Вони напружено вслухалися в цю лиховісну тишу. Нерви всіх були напружені вкрай, немов сталевий трос, що от-от порветься. Чому мовчать блокфюрери?..

Кремер, стоячи на своєму звичайному місці трохи віддалік од велетенського квадрата, спиною до вишикуваних рядів, почував якусь моторошну порожнечу навколо себе: йому здавалося, ніби він стоїть одиноднісінький на всьому величезному майдані. Він прислухався до себе, перевіряючи, чи міцні в нього нерви і мускули. Як б’ється серце? А руки? Чи не повисли вони вздовж тіла, важкі, мов налиті свинцем? Чи не холоне в животі від страху? Ні, нічого цього він не почував. Рівномірно піднімалися й опускалися груди. Отже, все гаразд.

Він вичікував.

За двадцять метрів від нього Рейнебот теж чекав, поки блокфюрери відрапортують йому, чекав і вічно п’яний Вейзанг. Чому це сьогодні проводить перевірку не Клюттіг?..

Кремер чув за спиною то тут, то там. голос котрогось із блокових:

–  Блок номер шістнадцять, струнко! Зняти шапки! Блок номер шістнадцять у кількості трьохсот п’ятдесяти трьох в’язнів на перевірку з’явився...

–  Блок номер тридцять вісім, струнко! Зняти шапки! Блок номер тридцять вісім у кількості вісімсот двох в’язнів на перевірку з’явився. Один відсутній.

Це був голос Бохова! На мить Кремер затаїв дух. Що зараз діється за його спиною? Він відчув непереборне бажання обернутися, побачити все.

Доповідаючи про відсутність Рункі, Бохов був зовсім спокійний. «Його» блокфюрер, для якого він вимальовував афоризми, на секунду відірвав погляд від журналу, куди занотував кількість в’язнів, і байдуже спитав:

–  Де ж він?

–  Не знаю.

Більш про це не було сказано ні слова, і раптом гаряча хвиля ударила в груди Бохова: «Вони дістали інструкції!»

Блокфюрер пройшов вздовж строю, сковзнув очима по непокритих головах в’язнів і почав лічити по десятках.

Очі в’язнів крадькома стежили за ним. Чому ж так тихо? Чи, може, в цьому мовчанні, з яким блокфюрери вислуховували рапорт, таїлася якась велика, ще не відома їм небезпека?

Усі напружено поглядали вгору. Один за одним блокфюрери підходили до Рейнебота і вручали йому рапорти. Той записував так, ніби нічого й не сталося.

Кремеру було добре видно рапортфюрера. Ось він почав підраховувати цифри в усіх рапортах, порівняв із загальною кількістю в’язнів, полічив, знову почав перелічувати, і враз ледь помітна цинічна гримаса спотворила його обличчя. Тепер він уже підбив загальний підсумок. Та, замість того, щоб, як завжди, наблизитись до мікрофона, він підійшов до Вейзанга.

Кремер не міг розчути, про що він розмовляв з ним, але з їхніх мін і жестів можна було догадатися, що мова йшла про сорок шість чоловік. Вейзанг щось говорив, збуджено жестикулюючи. Він давав якісь вказівки Рейнеботу. Той знизав плечима і зробив руками такий жест, ніби хотів сказати: прошу, якщо ви так хочете...

Після цього він підійшов до мікрофона:

–  Приготуйтеся! Слухайте мою команду! Струнко! Зняти шапки!

Команда прозвучала глухо, як завжди.

Радянських військовополонених перелічували окремо, під час перевірки вони лишалися у своїх бараках, обгороджених колючим дротом, і чули те, що говорилося у мікрофон, через свій гучномовець. Значна кількість цих восьмисот військовополонених входила до складу груп Опору. Командиром у них був Богор– ський. Серед цих людей також діяв закон конспірації, і лише найкращих і найбільш надійних з них приймали до груп Опору. Військовополонені сиділи за столами і чекали кінця перевірки.

У ревірі ван-Дален, Кен і санітари, що входили до санчастини, теж прислухалися до того, що діялося на майдані. Почувши Рейнеботову команду, що прозвучала, як завжди, так, наче нічого й не сталося, вони багатозначно перезирнулися між собою. Що б це мало означати?

У маленькому таборі, в якому так само перевірка провадилась на місці, довелося вдатися до деяких хитрощів, щоб приховати таємничий приріст числа в’язнів. Як завжди, за цю ніч померло кілька хворих, цих покійників довелося утаїти, а замість них полічили на перевірці новачків. Переодягнуті в лахміття, з пов’язками на обличчях і головах, вони злилися з загальною сірою злиденною масою в’язнів.

Це були страшні і небезпечні хвилини, разом з усім табором переживали їх і Кремер, Бохов, Богорський, Пшібула, Кодічек, Ріоман та ван-Дален. Вони чекали бурі... Хіба не зчинялася хтозна-яка буча щоразу, коли бракувало на перевірці бодай одного в’язня, який ховався де-небудь, охоплений раптовим страхом перед майбутнім днем? А сьогодні бракувало аж сорок шість чоловік! І оті, там нагорі, нібито зовсім не звертають на це уваги!

Ось Рейнебот, як завжди, відрапортував лагерфюреру, потому, як завжди, підійшов до мікрофона:

–  Надіти шапки! Поправити! Струнко!

Рейнебот відступив від мікрофона, на його місце

став Вейзанг. Він міцно тримався за штатив, і його гучний голос з сильним баварським акцентом лунко звучав з гучномовця:

–  Слухать сюди! Сьогодні лишайтесь мені геть усі в таборі! Сьогодні жодна робоча команда не вийде звідси! Лишайтесь мені сьогодні геть усі в бараках, щоб я ані душі не бачив надворі, ясно?

Він переступав з ноги на ногу, насилу вимовляв слова, здавалось, він хотів ще щось сказати, але потім, видно, передумав і полишив це на Рейнебота.

Рейнебот з тонкою усмішкою на губах знову підійшов до мікрофона:

–  Призначеним в’язням зібратися біля щита номер два. Всім іншим – розійтись!

Він вимкнув мікрофон. «Призначені в’язні» – то й були ті сорок шість чоловік!

В’язні колонами рушили до своїх бараків, один за одним зникли за ворітьми блокфюрери, тоді Рейнебот шепнув Вейзангу:

–  Жоден з цих хлопців не з’явиться, вони всі поховалися.

–  Але ж це свинство, все це...

Біля шлагбаума в кінці під’їзної дороги, що вела до табору, спинилося два критих грузовики. Озброєне карабінами відділення есесівців на чолі з гауптштурмфюрером вишикувалося біля автомашин. Вартовий біля шлагбаума походжав туди й сюди. В маленькій кам’яній караульні сидів Клюттіг і чекав...

Опинившись у своєму кабінеті, Рейнебот схопив телефонну трубку, але в ту ж мить поклав її назад. «Краще мені не встрявати в цю справу, – подумав він, – нехай Клюттіг з комендантом самі розплутують її». Ситуація була занадто ризикована, і Рейнебот вирішив триматися осторонь. Зникнення сорока шести чоловік скидалося на відкритий виклик на бій, і Рейнебот просто не міг цього збагнути. Становище починало ускладнюватися. З часу недавньої, такої повчальної для Рейнебота наради у коменданта він став дуже обережний. Сьогоднішня подія свідчила про наявність таємних сил, які він у своїй бундючній зарозумілості ніколи не хотів серйозно брати до уваги. В’язні були для нього завжди лише покірливими рабами, а тепер він раптом відчув, що зовсім не так легко тримати їх у покорі з допомогою кулеметів. До того ж...

Рейнебот зробив кілька повільних кроків і задумливо спинився перед географічною картою на стіні. Кольорові головки шпильок з кожним днем дедалі більше наближалися до табору.

Рейнебот стурбовано випнув губи. «Всьому кінець, Аделя...»

На письмовому столі стояло фото у срібній рамці. З бундючною посмішкою, від якої зневажливо опустилися куточки його рота, довго розглядав Рейнебот чоловіка на фотографії, своє божество, із зачесаним на

лоб пасмом волосся... Раптом він дав своєму божеству щигля прямо по довгому носу.

–  Аделя, – цинічно сказав він...

Вейзанг доповів комендантові про те, що зникло сорок шість чоловік. Шваль розлютився. Взявшись кулаками в боки, він простогнав:

–  От ми й дочекалися! Цей чоловік завжди завдає мені самих неприємностей.

Шваль не міг зараз наказати, щоб його люди обшукали весь табір. На веймарському вокзалі вже чекав на першу партію в’язнів товарний поїзд.

Заспокоївшись трохи, Шваль якось дивно притих. Задумливо походжав по кімнаті. Раптом він спинився перед Вейзангом, який сидів у кріслі за довгим столом і стурбовано стежив за кожним рухом свого начальника.

–  Після нас прийде більшовизм?– несподівано запитав Шваль.

Вейзанг закліпав очима і ковтнув слину, ніби мав відповідати на екзамені.

–  Я так гадаю, а що ж іще може бути?

Шваль ще цройшовся по кабінету і, витягнувши вперед вказівний палець, обійшов навколо безпорадного Вейзанга.

–  Одне я можу сказати напевно! На нараді міністрів закордонних справ, що відбулася тисяча дев’ятсот сорок третього року в Москві, було ухвалено вирок воєнним злочинцям.

Шваль багатозначно ткнув, себе пальцем у груди.

–  От так штука... – вражено вигукнув Вейзанг.

–  Все це не так просто, як здається Клюттігу, мій любий.

Шваль змучено застогнав.

–  Розстріляти не важко. А може, щастя усміхнеться мені, і я викручусь як-небудь. Запущу собі бороду і стану лісничим де-небудь в Баварії...

–  Оце було б добре, – із запалом погодився Вейзанг.

–  Але якщо вони схоплять мене... Якщо вони мене схоплять... я буду для них тільки комендантом концентраційного табору Бухенвальд. І що буде, коли вони знайдуть тут після нас гору трупів? – Шваль покрутив пальцями, – Ні, ні, мій любий...

Вейзанг спробував продовжити логічний хід думок Шваля, але це йому ніяк не вдавалося.

–  У тебе ж розумна голова. Що ж нам робити?

Шваль нервово рубонув рукою повітря.

–  Покінчити з цими сорока шістьма! Цим самим ми відітнемо голову нелегальній організації в таборі. Всіх інших треба евакуювати. Ті, що загинуть по дорозі, мене не обходять. Як чиновник, я дуже добре знаю, що таке алібі. У всякому разі, тут, у концтаборі, не повинно бути жодного трупа.

–  Я теж так думаю.

Шваль замислено стиснув між великим і вказівним пальцем нижню губу.

–  Треба випередити Клюттіга, щоб він не встиг накоїти нам лиха. Іди зараз негайно ж до воріт, виклич старосту табору і табірну охорону і накажи їм шукати цих сорок шість чоловік.

–  Ти гадаєш, що табірна охорона захоче зробити нам цю послугу і хоч один з цих хлопців...

Шваль, втративши самовладання, загорлав:

–  Мені це байдуже! Ти чув мій наказ! Я не дозволю, щоб Клюттіг перевернув мені догори ногами весь табір!

Вейзанг злякано схопився з крісла:

–  Ну-ну-ну, не хвилюйся так...

***

Після перевірки блокові зійшлися у Кремера і тісно з’юрмилися навколо нього. Обличчя їх палали, очі гарячково блищали. Що тепер буде, що їм робити? Всі вони були вкрай схвильовані.

– Товариші, – вигукнув Бохов, – не можна допустити, щоб нас збили з пантелику. Тепер голови у нас повинні бути особливо ясні. Нас хочуть евакуювати. Клюттіг вирішив розстріляти сорок шість наших товаришів. Але він помиляється, коли гадає, що цим йому вдасться обезглавити наш опір.

Бохов на повний голос кидав ці слова в гамірливий натовп, і йому самому було дивно після стількох років знову чути, як його голос звучить не приглушеним лякливим шепотом, а гучно і сильно, так ніби він раптом повернувся до нього після тяжкої хвороби. Та іскра життя, що всі ці роки тихо жевріла в глибині його серця, раптом яскраво спалахнула; у нього було таке відчуття, що досить тільки широко розпростерти руки – і він полетить. «Друзі! Товариші! Брати!» хотілося крикнути йому в цю юрбу.

Ніби прочитавши його думки і заразившись цією непереборною потребою, заговорив Кремер:

–  Товариші! Всі ці роки ми стояли один за одного. І ось тепер настав час, коли ми повинні довести, чи варта чогось наша дисципліна. Жодного необачного вчинку, товариші! Ми не повинні допускати ніяких провокацій у наших лавах, але ми не повинні також пійматися на гачок отих провокаторів згори. Не забувайте про це! Бо через це можуть поплатитися своїм життям тисячі людей. Давайте доведемо нашим катам, що сидять отам, нагорі, що ми не дика безпорадна отара, а колектив дисциплінованих людей! Товариші, уважно вислухайте те, що я вам зараз скажу! Всі накази, які ви діставатимете, віднині повинні виконуватися лише так, як ми вам скажемо.

Кремер допитливо вдивлявся в напружені обличчя товаришів. Блокові зрозуміли його.

–  Ми! —з притиском повторив Кремер і ударив себе кулаком у груди, – Ідіть тепер по своїх бараках. Не давайте себе нічим залякати. Нас чекають нелегкі дні. Ми тепер повинні захищати життя усіх нас! І ми захистимо наше життя силою зброї, яка у нас є, нашою мужністю і залізною дисципліною!

Кремерові слова ніби влили глибоку віру в серця блокових. Тепле почуття до Кремера пойняло душу Бохова. Він трохи затримався, коли блокові вийшли з контори.

Обидва чоловіки дивилися один одному в вічі, і Кремер зауважив, трохи збентежений цим поривом почуття, що гарячою хвилею ударило і в його груди:

–  Тепер я мусив це сказати...

Бохов нічого не відповів.

Раптом вони обнялися, піддавшись цьому раптовому пориву і вже не соромлячись його, і довгенько стояли мовчки, прислухаючись до схвильованого биття своїх сердець, що заміняло їм задушевну розмову. Такі хвилини, коли завжди скупе і приховане почуття долало всі перепони і виливалося назовні, були дуже рідкими в суворому житті цих двох чоловіків, тим-то вони були для них ще дорожчими. Грубувато-суворо, як завжди, коли він почував, що серце його ладне ось-ось розтопитися в грудях, Кремер сказав:

–  Отепер справді починається, Герберт.

Бохов теж був радий, що може знову стати самим собою.

–  Можна напевне сказати, що скоро тут все піде шкереберть. Це дає нам більше свободи. Де міг би збиратися в майбутньому ІТК? Що ти пропонуєш?

Кремер замислився.

–  Я гадаю, найкраще в сімнадцятому карантинному бараці. Есесівці заходять туди так само неохоче, як і в шістдесят перший барак. До того ж, сімнадцятий барак розташований недалеко від контори, і ми зможемо завжди підтримувати між собою зв’язок. Блоковий сімнадцятого барака – хороший хлопець, з ним, безперечно, можна буде домовитись.

–  Гаразд, – вирішив Бохов, – Поговори з ним, а я повідомлю членів комітету.

Вони потиснули один одному руки. В цьому потиску почувалася тверда рішучість.

Клюттіг все ще чекав. Напевно, перевірка вже давно скінчилася. Він нетерпляче вийшов із караульні.

–  Що трапилось? Коли ж прийдуть ті пси?

Гауптштурмфюрер, до якого він звернувся з цим

запитанням, лише знизав плечима...

А в бараках в’язні напружено прислухалися до кожного звуку. Ось клацнуло в репродукторах, почулося випробувальне дзижчання. Всі затаїли дух. І враз пролунав недбалий голос Рейнебота:

–  Староста табору і капо табірної охорони – живо до воріт!

Цей наказ, в якому в звичайні дні ніхто не помітив би нічого особливого, тепер сприймався як сенсація, так само, як усе тепер, навіть найнезначніші події, ставали сенсацією. В’язні, яким наказали залишатися у бараках, були ніби зв’язані цим наказом. Усе, що відбувалося в цей день, здавалося їм загрозливим і лиховісним. З вікон першого ряду бараків, що виходили на майдан, виглядали цікаві обличчя.

Староста і капо табірної охорони бігом подалися до майдану. Крізь ковані залізні ворота пройшов у табір Вейзанг. В інших бараках, з вікон яких не видно було майдану, затихли схвильовані розмови; в’язні, позбивавшись докупи за довгими столами, чекали нових наказів. Але гучномовці мовчали. Що то воно буде?

–  Де люди? – накинувся на викликаних Вейзанг. – Чому сорок шість не з’явилися?

Кремер відповів спокійно й чітко:

–  Мені невідомо, з яких причин вони не з’явилися.

–  Вони повинні з’явитися, – загорлав Вейзанг, – з ними нічого не станеться. В Бухенвальді не буде розстріляно більше жодного чоловіка. Ці люди ще в таборі?

–  По-моєму, вони ще в таборі.

Вейзанг переступив з ноги на ногу.

–  Отже, шукайте, – звернувся він до капо.

Будь-яке дальше розслідування цієї події виходило за межі Вейзангових здібностей, він знав, що Шваль викликав до себе по телефону Клюттіга, щоб повідомити його про все, і той сидить зараз в кабінеті коменданта.

Вейзанг ліниво махнув рукою.

–  До обіду люди повинні бути тут, ясно?

–  Так точно.

Коли Кремер і капо рушили з майдану вниз, їм не треба було багато слів, щоб порозумітися один з одним.

–  Певна річ, що ви ретельно шукатимете аж до обіду, – шепнув Кремер.

–  Ясно, Вальтер, – відповів капо, – Тільки... чи знайдемо ми хоч одного... Як тобі здається?

І він підморгнув Кремеру.

***

Здавалося, між ними ось-ось знову спалахне сутичка. Не тямлячи себе від люті, що в’язні наважилися чинити опір, Клюттіг одразу ж накинувся на Шваля.

–  Ось до чого довели ви нас своєю дипломатією! А тепер ці собаки плюють на нас і наші накази!

–  Табірна охорона вже почала розшуки, – різко відповів Шваль.

–  Табірна охорона? Та ви з глузду з’їхали, чи що? Тут потрібна добра рота есесівців! Треба обшукати кожну шпаринку, перетрусити кожен матрац!

Шваль розпачливим жестом підняв руки:

–  Так далі не буде діла! Ви плутаєте мені всі карти і топчетесь у мене під ногами, як слон у порцеляновій крамниці!

–  Штандартенфюрер! – ображено заревів Клюттіг.

Шваль теж хотів нагримати на нього, але тільки закректав і змахнув руками.

–  Кажи до мене Шваль або, про мене, зви мене знову тюремником, як колись, коли ми ще були з тобою добрими приятелями.

Шваль дістав із шухляди письмового стола пляшку коньяку і дві чарки, поставив усе це на стіл для засідань. Він вихилив одну за одною дві чарки і знесилено опустився у важке крісло.

–  І коли ти, нарешті, візьмешся за розум, – простогнав він. – Ось-ось нам доведеться тікати, для нас це питання життя і смерті.

В його маленьких очицях спалахнули вогники, руки затремтіли.      і|

–  Сідай, – нервово сказав він, і коли Клюттіг не зразу скорився його наказові, щосили загорлав: – Ти що, не чув, ти, плісирувальник, я сказав – сідай!

Клюттіг люто дивився на розгубленого Шваля. І хоч сам теж почував, як страх заповзає йому під мундир, він все-таки прошипів крізь зуби:

–  Пан штандартенфюрер, здається, перелякався...

–  Облиш ти, нарешті, і не називай мене цим проклятим словом «штандартенфюрер», я не можу більше цього чути.

Він раптом замовк, втупився нерухомим поглядом у простір перед собою, потім, ніби враз змарнівши, глянув на Клюттіга.

Правду кажучи, Клюттіг теж не був таким хоробрим, яким хотів здаватися. Йому враз ніби забракло повітря, кадик його виліз із коміра; мовчки сів він на стіл і вихилив до дна налиту чарку.

Шваль пильно спостерігав його і помітив, що й у нього тремтить рука. І нараз він затрусився від беззвучного сміху.

–  Ось який ми зараз маємо вигляд, ось який вигляд...

Клюттіг змучено стукнув долонею по столу:

–  Перестань!

–  Авжеж, ми перестанемо, – цинічно простогнав Шваль. – З сьогоднішнього дня нас більше нема! А ви як гадаєте, пане лагерфюрер? Як довго ще бажаєте ви лишатися самим собою?

Шваль підвівся, розпростав плечі, випнув уперед живіт і взявся кулаками в боки.

–  По суті, ми обидва прагнемо одної мети, але йдемо різними шляхами. Так не може тривати далі. Ти ж старий мужній борець, вірний і відданий. Я глибоко поважаю тебе, Роберт!

Клюттіг мовчки прикусив губу. В цю мить, коли перед ним раптом розкрилася мізерна й жалюгідна душа Шваля, він враз збагнув, який він і сам душевно спустошений. Не признаючись у цьому ні собі, ні Швалю, Клюттіг розумів, що його прагнення знищити все походило виключно з люті й страху перед неминучою розв’язкою. А по суті, їм не лишалося нічого іншого, як тільки навантажити речі на машину і вчасно дати драла перед приходом американців. Нараз Клюттігу спала на думку пишногруда Гортензія, він же хотів узяти її з собою!

Шваль поплескав Клюттіга по плечу.

–  Ти чуєш, що я тобі кажу?

Клюттіг здригнувся.

–  Звичайно, звичайно, я чую.

–  Через тиждень у таборі не повинно нікого залишитися, більше часу у нас немає. З кожним транспортом відправляється частина есесівців. Сьогодні після полудня я починаю евакуацію.

–  А що буде з тими сорока шістьма?

Шваль відчув, як від Клюттігової впертості у ньому знову закипає гнів.

–  Я не можу дозволити, щоб виникли безпорядки через цих сорок шість чоловік.

–  Це ж керівна головка...

–  Ах, облиш, головка чи хвіст! Усе буде вивезено.

–  А якщо вони чинитимуть опір?

Шваль розпачливим рухом обхопив руками голову:

–  Тоді ми поженемо їх з табору собаками!

Клюттіг жовчно засміявся:

–  При цьому будуть жертви, а ти ж не хочеш лишати покійників.

Швалю урвався терпець.

–  А хоч би й кожний транспорт перетворився на один величезний катафалк, – закричав він, – аби тут не лишилося жодного трупа.

Але Клюттіг затявся на своєму:

–  Якщо вони не видадуть нам цих сорок шість чоловік, я накажу нічним патрулям шукати їх.

–  Авжеж, авжеж, – кволо й знесилено простогнав Шваль, – накажеш шукати, про мене, я пришлю тобі ще в табір собак-шукачів. Але не зірви мені евакуації.

І, вкрай знесилений, він знову опустився в крісло.

***

В’язні з табірної охорони переходили від одного барака до другого.

–  Ви заховали кого-небудь із сорока шести?

–  Ні, ми нікого не ховали.

–  Порядок! Ходімо до другого барака.

***

А тимчасом Шваль вживав перших заходів до евакуації. В його кабінеті зібрався весь штаб: ад’ютант Віттіг, Камлот, Клюттіг, Вейзанг і офіцери, що командували есесівськими частинами.

Шваль давав накази. Офіцери поспішно розійшлися, щоб негайно взятися за їх виконання. І незабаром усе ожило на дорозі, що вела до табору: марширували есесівські частини, з гуркотом проїжджали грузовики. За наказом Шваля було посилено зовнішній цеп навколо табору, поряд з легкими кулеметами на вишках встановлювали додатково ще й важкі, роздавали ручні і протитанкові гранати.

Кабінет Шваля перетворився на штаб-квартиру. Безперервно дзвонив телефон. Офіцери доповідали про те, що наказ виконано, діставали нові накази. Раз у раз входили й виходили есесівці, кожному 'з них було чогось треба, і Шваль сам один мусив вирішувати все.

Зненацька, в розпалі метушні, до табору прибула легкова автомашина з офіцерами вермахту. Вони привезли Швалю наказ коменданта міста Веймара: негайно навантажити на машини і вивезти величезну кількість боєприпасів, відданих їм свого часу вермахтом на збереження і складених у есесівських бліндажах. Боєприпаси треба було негайно доставити у район між Галле і Гофом, де німці пробували побудувати нову лінію оборони проти наступаючих американських військ.

–  Панове, панове! – розпачливо закричав Шваль. – Ви ж бачите, ми готуємося до евакуації табору.

Проте він мусив виконати цей наказ і передав його далі Камлоту. Той помчав разом з офіцерами до військових гаражів і наказав Брауеру й Мейсгейєру:

–  Негайно приготуйте двадцять грузовиків!

Незабаром колона автомашин прогуркотіла повз

них і посунула в напрямку бліндажів за есесівськими казармами. Обливаючись потом і насилу переводячи дух, есесівці витягали з бліндажів важкі ящики з боєприпасами.

Лунали накази, крики, все навколо вирувало й клекотіло, як це буває при надто поквапливій втечі...

Шваль не мав ні хвилини спокою. Щойно надійшла телефонограма: до шлагбаума підійшов великий транспорт в’язнів, що прибув до Бухенвальду з табору на Гарці.

Шваль, до краю змучений і знесилений, нервово закричав щось у трубку, шпурнув її, подзвонив Рейнеботові, передав йому наказ поклопотатися про щойно прибулий транспорт, доручив Клюттігу подбати про те, щоб якось розмістити цих в’язнів. Потім, застогнавши, безсило опустився в крісло, театральним жестом розвівши руки:


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю