Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)
Перекрикуючи дикі зойки Гефеля, він загорлав:
– Назви два імені! Назви одне, чуєш, тільки одне ім’я! Ну! Говори!
Якусь мить Рейнебот чекав відповіді: ось-ось страх мав прорвати всі перепони волі і взяти над нею гору.
– Ну, швидше! Говори!
Але Гефель нічого не чув. Він кричав. Кричав, закинувши назад голову і конвульсивно здригаючись усім тілом.
Тоді Мандрил одним ривком підтягнув вірьовку.
Руки Гефеля здерлися високо вгору, в плечових суглобах щось хруснуло. Він повис. Його хрипкі крики почали поволі слабшати. Мускули потилиці стали твердими, мов залізо, і напружилися так, що, здавалося, от-от тріснуть, витягнута далеко вперед шия ніби закостеніла.
Прив’язавши вірьовку до віконних грат, Мандрил накинувся на Кропінського, який зі страху заповз у куток. ^
– Я нічого не знаю, – заплакав пШяк.
Його теж зв’язали, потягли до вікна і підвісили поруч з Гефелем. Обидва вони кричали, мов звірі.
Рейнебот добре знав, що буде далі. Мало в кого ставало сил, щоб кричати так довше, аніж дві хвилини, потім сили вичерпувались, і в’язні лише по-дитячому тихо стогнали.
Клюттіг, упершись кулаками в боки, стояв перед своїми жертвами. Його повіки дрібно посіпувались.
Поки вони так кричали, не варто було говорити з ними, все одно вони нічого не почули б. Треба було зачекати.
Мандрил закурив сигарету.
Всі троє есесівців поводилися так, немов робили якийсь експеримент.
У Гефеля першого голова впала на груди. Він тільки хрипів. Тепер був саме час починати.
– Послухай, Гефель! Ми зараз відв’яжемо тебе, але якщо ти не розкажеш нам усього, що знаєш, ми підвісимо тебе знову й триматимемо так доти, доки ти не затанцюєш, як маріонетка на ниточці.
Рейнебот підійшов до Кропінського:
– Це ж саме чекає й тебе, поляче!
На підтвердження своєї погрози Рейнебот схопив обох за пояс на штанах і потягнув, наче за ручку дзвоника. Кожен його рух ніби на сотню кілограмів збільшував вагу повислих у повітрі тіл і змушував обох несамовито скрикувати. Їх обличчя пополотніли. А Рейнебот продовжував цю пекельну гру, ще й ласкаво примовляв при тому:
– А щоб ви не думали, ніби ми справді якісь недолюдки, то ми зараз розв’яжемо вас. Я раджу вам бути вдячними за це.
Він кивнув Мандрилу, той розв’язав вірьовки, і обидва нещасних, немов мішки, попадали на підлогу.
Рейнебот перезирнувся з Клюттігом, той кивнув на знак згоди. Мандрил підняв обох арештантів і посадив, притуливши до стіни. Носком чобота Рейнебот підняв похнюплену голову Гефеля.
– Що ти знаєш про Кремера?
Очі Гефеля лишалися заплющені.
Рейнебот почекав якусь мить, потім опустив ногу, і голова Гефеля знову впала на груди.
– Гаразд, – сказав він, – почнемо з іншого боку. Що ти можеш розказати нам про самого себе?
Почекавши якусь мить відповіді, Клюттіг, не тямлячи себе від люті, накинувся на обох бідолах, немов футболіст на м’яч.
– Ви в мене заговорите, падлюки!
Рейнебот, розумніший і врівноваженіший, спинив Клюттіга і зробив йому знак, щоб той полишив все на нього. Потім нахилився до Гефеля і Кропінського, що лежали на підлозі:
– Слухайте, що я вам скажу. Зараз ми дамо вам спокій. Але скоро ми знову прийдемо. А ви тимчасом перепочиньте і обміркуйте все як слід. Або ви розкажете нам усе, що ми хочемо знати, і ми даруємо вам життя, або ми повісимо вас уже за шию і ваша дитинка так чи інакше втратить своїх добрих дядечок.
Рейнебот підвівся і насмішкувато промовив:
– Ходімо, панове, нехай наші пацієнти подумають трохи на дозвіллі.
Невблаганно забряжчав у замку ключ, світло погасло...
Милосердна ніч оповила їх своїм мороком. Беззвучно минали її тихі години, немов ласкавими рідними руками голубила вона своїм спокоєм змучених страдників.
Форсте міг не прислухатися більше, він знав, що сьогодні продовження не буде.
І він заснув.
А в сусідній камері чути було шепіт, такий тихий, що здавалося, навіть повітря не ворушилось від подиху тих, що шепотілися.
– Про які це імена вони питали?
Гефель нічого не відповів.
Підтримуючи один одного, вони насилу підвелися і стали, притулившись до стіни, щоб у мокрій одежі не замерзнути зовсім на крижаній цементній підлозі камери.
– Ти не хочеш мені сказати? – після паузи знову заговорив Кропінський.
Але Гефель уперто мовчав. Він важко понурив голову, рятівна темрява ховала від Кропінського вираз його обличчя. Запитання товариша, немов лемеші плуга, врізалися в нього і, наче скиба зораної землі, ворушили й перевертали в ньому псиуття провини. Біль його змученого серця злився з оолем розтерзаного тіла. Гефель почував, що от-от не витримає більше.
Ось він потягнув за собою і Кропінського. Через нього цей безневинний чоловік мусив терпіти всі муки і піде разом з ним на смерть. З цієї камери виходу не було.
Кропінський, який щиро вірив, що вони потрапили сюди лише через дитину, питає його, які імена вимагали від них кати; адже імена ці не мали до дитини ніякого відношення...
Холод цементної стіни проникав крізь мокру куртку Гефеля. Руки, затерплі від недавніх катувань, мов неживі, звисали вздовж тіла.
Кропінський більше ні про що не питав. Власні страждання не давали йому ні про що більше думати. І він почував, як холод все глибше і глибше вгризається в його тіло.
Темрява ніби злилася в один величезний чорний, мертвотний згусток ночі, і камера здавалася навіки відірваною від усього живого, що дихало там, за похмурими стінами тюрми. У них не лишилося більш нічого на світі, крім їх напрочуд живучих сердець, що билися в грудях, немов старанно заведені чиєюсь рукою годинники.
А Гефеля все мучило тяжке почуття провини.
Думки розгублено металися, заглиблюючись в найпотаємніші куточки його я, шукали якогось виходу з цього хаосу. Нерви його скидалися на розжарений до червоного дріт, все кричало всередині, так ніби він і досі ще висів... Щоб відігнати від себе страх, він швидко й збуджено зашепотів:
– Вони прийдуть знову! Слухай! Вони йдуть сюди! Вони знову підвісять нас! Чуєш, я не витримаю цього більше!.. Я...
Гефель стиснув руками шию. Слова застряли в його горлі. Він прислухався. Все було тихо. Кропінський мовчав. Розпач пойняв серце Гефеля. Товариш, що стояв поруч з ним, почував такий самий страх, як і він, і не кинув йому жодного підбадьорливого слова, за яке Гефель міг би вчепитися, як за рятівний пояс, у вирі страждань, що невблаганно ніс його до страшного кінця.
– Я боягуз, – безсило прошепотів він; останні іскорки волі, здавалось, ось-ось згасруть в його душі.
Гефель не міг бачити, як енергійно захитав головою Кропінський, заперечуючи йому, він тільки жадібно вслухався в шепіт товариша:
– Хіба ти один боїшся? Я теж боюсь, – лагідно прошепотів Кропінський, —Ми бідні маленькі люди, беззахисні, як мала дитина.
Його просте серце не могло підказати йому інших слів розради. Раптом він відчув на своєму обличчі гаряче дихання Гефеля. Гефель майже беззвучно закричав:
– Тут ідеться тепер зовсім не про дитину! Йдеться про щось інше, – Він застогнав, – Вони знову прийдуть! Я не витримаю більше, якщо вони ще раз підвісять мене, не витримаю! О боже мій!.. Ти ж нічого не знаєш, Маріане, ти ж нічогісінько не знаєш...
Бажаючи хоч чимось допомогти йому, Кропінський прошепотів:
– А що таке? Розкажи мені.
Гефель хотів заговорити, розповісти Кропінському все, щоб зникло почуття вини перед ним, та щось спиняло його, не давало йому розкрити цю глибоко сховану таємницю. Але ж цей чоловік, що стояв поруч з ним, був його товариш у житті і в смерті, він забере все це разом з собою в могилу...
Ця думка ніби підштовхнула його, і Гефель, спочатку заїкаючись, почав розповідати, відкриваючи слово по слову свою таємницю.
– Вони хочуть знати, хто з товаришів входить до комітету... у нас є підпільний комітет... Про це в таборі нічого не знають... Ніхто не знає...
Гефель розказав Кропінському про свою роботу як військового інструктора:
– Знаєш, вечорами ми сидимо під ревіром, під землею, розумієш?.. Я показую їм, як треба заряджати пістолет і як прицілюватись...
І він розповів далі, як радянські товариші таємно проносили в табір зброю, а коли Кропінський запитав, чи були в тих групах і польські товариші, Гефель відповів ствердно і змалював йому сміливий вчинок Йозефа Лєвандовського:
– Це було ще перед повітряним нальотом на табір, коли завод у Густлові ще працював і в найбільшому цеху там виробляли карабіни. Ми хотіли пронести один з них у табір. І це зробив Лєвандовський... Ми вибрали такий день, коли біля воріт вартував косоокий блокфюрер з дев’ятнадцятого барака, бо він, щоб ти знав, не може бачити крові, і саме в цей день Лєвандовський удав, ніби йому стало млосно, упав на машину... – Гефель ковтнув слину, – і навмисно встромив руку в супорт. Він сильно поранив собі передпліччя. Крові витекло стільки, що страшно було дивитись, і ми поклали його на ноші, а під Лєвандовським лежав карабін... Хоч кров так і цебеніла з рани, Лєвандовський був зовсім спокійний. Коли ми підійшли до воріт, він навіть і не ворухнувся. Косоокий блокфюрер не міг на це дивитись, і ми швиденько пронесли Лєвандовського через ворота... А на карабіні ми згодом обрізали ствол і приклад і вчилися по ньому. Я показував товаришам, як треба заряджати, як поводитися з затвором, як розбирати...
Гефель замовк. Він сказав уже досить з того, що рвалося назовні з його пойнятого страхом серця...
Він радів, що поруч з ним є товариш, який теж знає все і з яким він почував себе тепер міцно зв’язаним.
Кропінський слухав його, затамувавши подих. Йому так хотілося щось сказати, але він просто не знаходив слів.
– Добже, – тільки й шепотів він раз у раз, – добже, добже.
Розповідаючи, Гефель трохи підбадьорився. Він знову відчув: ні, він не боягуз, в нього досить сили волі... Це просто нерви його не витримали. Досить було йому подумати, що есесівці прийдуть знову і ще раз підвісять його, як він здригався від жаху. Мускули починали тремтіти, і страх заглушав усі почуття. Він весь трусився, згадуючи про ту страшну хвилину, коли місток між його фізичними силами і волею мало не зламався, тим-то він і шукав тепер опори в Кропінському. Коли після недовгої паузи Гефель знову заговорив, в голосі його звучали майже благальні нотки, він ніби просив підтримати його.
– От бачиш, які імена вони хотіли знати.
– Але ж ти не зрадиш?
– Ні, ні, я не хочу зраджувати! Але вони знову підвісять мене, і я не витримаю більше!
Кропінський розумів його, він так хотів допомогти товаришеві, але що міг він запропонувати йому, крім своєї солідарності.
– Я теж буду висіти, і я тепер теж усе знаю, як і ти. Ми бідні маленькі люди і зовсім самотні, і ніхто не захистить нас. Але ми нічого не скажемо їм, ні слова. Правда ж, Андре, ми нічого не скажемо, ані словечка. Ми будемо кричати, весь час кричати, коли вони питатимуть про імена. Це краще, ніж сказати...
Ці прості слова Кропінського сповнили серце Гефеля глибоким почуттям вдячності.
– Правда! Твоя правда. Ми кричатимемо весь час, і тоді ми не зрадимо...
Так підбадьорювали вони один одного, і їх слабкість перетворювалася в силу, ніби укріплювалися підпори містка, щоб він не захитався і не пішов на дно, коли незабаром над ним знову завирує бурхливий потік.
***
Весь ранок Кремера мучила страшна невідомість. Один раз Бохов уже приходив до нього, але він не міг сказати йому нічого нового; він не знав, чи пощастило Шюппу проникнути в бункер.
Як старосту табору, Кремера часто викликали до воріт. Він завжди йшов туди дуже неохоче. Сьогодні Рейнебот уже двічі викликав його до себе.
Ось знову щось клацнуло в репродукторі, і над його головою пролунав недбало-лінивий голос Рейнебота, той прогаркавив:
– Староста табору – негайно до воріт, живо!
Кремер натягнув пальто, надів шапку.
– Прокляття, чого йому треба від мене знову?
Кремер біг до воріт по майдану, мов по тонкому
льоду. Як довго триватиме все це? А може, Гефель уже зізнався в усьому? За себе, за своє життя Кремер не боявся, що б там не чекало його: раз мати породила, раз і помирати. Він вірив у себе, знав, що ніколи, ніхто й ніщо не зламає його. Пульс його бився рівно й спокійно. Він мав ясну тверезу голову і сильну волю, міг витримати все, і хоч які почуття вирували в його душі, зовні він завжди лишався незворушним, в думці зважуючи слова і свої, і свого противника.
Так і на цей раз стояв він перед Рейнеботом. Той сів на край стола, недбало подригуючи ногою, навіть запропонував Кремеру сигарету.
– Я не курю.
– Правильно, я й забув, що наш староста не курить. Рідкісний екземпляр...
На обличчі Кремера не ворухнувся жоден мускул, і Рейнебот не міг зрозуміти, чи дійшов до старости його жарт.
Закурюючи сигарету, Рейнебот вирішив піти напролом, а не манівцями.
– Про Гефеля ви вже, певно, знаєте?
– Так точно, рапортфюрер, двох чоловік зі складу заарештовано за переховування дитини.
– Ви добре поінформовані.
– Я й повинен знати все, як староста табору.
– Отже, ви, напевно, знаєте й про те, що сталося цієї ночі в бункері?
– Ні.
– Не знаєте?
– Ні.
– Гефель помер.
Рейнебот примружив очі так, ніби, прицілюючись, дивився у ствол револьвера, але нічого не помітив. Ні очі Кремера, ні риси обличчя нічим не зрадили його. А того, що діялося в його мозку, Рейнебот не міг бачити. Там засіла одна упевнена думка: ти брешеш!
Незворушний спокій Кремера неприємно вразив Рейнебота; твердий грунт ніби вислизав з-під його ніг; одвернувшись, він удавано байдуже зауважив:
– Під час вечірньої перевірки викресліть із списків двох чоловік, Гефеля і того поляка, як його...
– Кропінського.
Рейнебот відчув себе ще більш невпевнено і, розізлившись, пробурчав:
– Авжеж, Кропінського.
Він не міг уже тримати себе в руках і робив помилку за помилкою.
– Що ж, видно, ці двоє вчасно відкинули копита?– скрививши губи, промовив він: в його устах навіть найвульгарніші слова звучали якось вишукано. – Ви, мабуть, радієте з того, га?
Його погляд сковзнув по обличчю Кремера.
– Але отут-то вам і не поталанило. Перед тим, як віддати богу душу, вони встигли висповідатись.
І знову бистрий погляд сковзнув по обличчю старости.
Кремер високо звів брови.
– Отже, ви знайшли дитину?
Це запитання захопило хитрого лиса зненацька.
Рейнебот зробив ще одну помилку.
– Дитину? Я дуже вдячний цій дитині. Вона допомогла нам напасти на слід...
Тепер брехня була очевидною!
«Висповідатись» міг тільки Гефель, Кропінський нічого не знав. А Гефель живий і ні в чому не признався.
І так вони ходили околясом, випитуючи один одного. Рейнебот побоювався, що він уже занадто переборщив на цей раз. Та, щоб потішити свою душу наостанку, він підійшов майже впритул до Кремера і, примружившись, пильно глянув на нього:
– Отже, можете викреслити їх.
– Слухаюсь.
Кремер, не моргнувши, витримав погляд Рейнебота. Вони стояли один проти одного, нічим не виказуючи своїх почуттів. Погляд Рейнебота став холодним і гострим, він почував, як закипає в ньому шалена ють проти Кремера. Але жоден мускул на його обличчі не здригнувся, він тільки коротко кивнув старості, що означало: геть!
Коли Кремер вийшов, Рейнебот з досадою шпурнув сигарету, засунув руки в кишені штанів і важко опустився на стілець, втупившись поглядом перед собою. В цьому психологічному двобої він зазнав поразки.
***
«А що, як вони справді замучили Гефеля?..
Адже такого ще досі ніколи не траплялося: викреслити живу людину із списків». Поринувши у важкі думки, Кремер поволі йшов до контори. Невже Рейнебот сказав йому правду? Де ж правда, а де брехня?.. Тут ішлося зовсім не про дитину!
Якими напруженими, сповненими небезпеки були години, що минули після арешту Гефеля! Кожна нова година таїла в собі страшну загрозу: щохвилини міг пролунати вибух. І тоді вмить блокфюрери розсипалися б цепом, оточивши весь табір, кинулися б туди, де можна було захопити членів підпільної організації. Менш як за годину вони позганяли б докупи усіх керівників. І бункер став би їх останньою зупинкою перед крематорієм!
Якщо тоді, коли він по.спішав до Рейнебота, Кремерові здавалося, що він іде по тонкому льоду, який може от-от проломитися під ним, то тепер, коли він повертався назад, у нього було таке відчуття, наче він іде вузенькою стежкою над краєм глибочезного провалля.
Тільки-но повернув він до контори, як з головного репродуктора над ворітьми гучно пролунало й рознеслося над усім табором:
– Електрик – до воріт!
Кремер спинився.
Той же голос повторив наказ:
– Електрик – до воріт, швидше!
Кремер повернувся і побіг в напрямі барака, де мав бути електрик.
Шюпп із своїм незмінним ящиком для інструментів за спиною уже поспішав йому назустріч.
– От побачиш, Вальтер, буде діло!..
Вони без зайвих слів зрозуміли один одного.
– Кажуть, Гефель помер...
У Шюппа від страху округлилися очі.
– Чоловіче, Вальтер!
– Біжи, Генріх, можливо, тобі вдасться розвідати все точніше, – тільки й сказав Кремер.
І Шюпп побіг далі. Кремер довго дивився йому вслід.
***
Форсте додержав слова. У бункері несподівано погасла електрика. Перегоріли запобіжники. Шюпп оглядав кип’ятильник у кімнаті Мандрила; він попросив, щоб Форсте допомагав йому.
Мандрил стояв поряд і недовірливо стежив за ними: він дуже неохоче допускав в’язнів у свої володіння.
Між Шюппом і Форсте панувала мовчазна згода і взаєморозуміння. Електрик уникав будь-якої фамільярності. Коротко, по-діловому говорив він Форсте, що той повинен робити. Форсте тримав кип’ятильник, поки Шюпп відкручував гвинти. Старанно перевірив він усе, але не знайшов усередині нічого несправного.
– Кип’ятильник справний, – сказав він у раптовому пориві балакучості. – Звичайно, коли трапляється коротке замикання, причину треба шукати насамперед тут.
Мандрил грубо нагримав на нього:
– Нема чого базікати, полагодь швидше електрику й забирайся!
– Слухаюсь, пане гауптшарфюрер, – покірно відказав Шюпп, продовжуючи огляд.
Перевіряючи вимикачі, він зауважив, звертаючись до Форсте:
– Провід[19] здається мертвим...
З безпомилковим інстинктом бранця Форсте одразу збагнув зашифрований зміст цих слів. І в ту ж мить між обома в’язнями встановився потрібний контакт, який дозволяв їм порозумітися між собою, незважаючи на присутність Мандрила.
– Гауптшарфюрер уже сам перевіряв, але нічого не знайшов, – відповів Форсте.
Шюпп, щоб відвернути можливу підозру, невинно зауважив:
– Треба перевірити всю проводку, де-небудь та знайдеться коротке замикання.
Отже, вони шукають підпільне керівництво, і Гефель живий. Він ні в чому ще не признався. Так розтлумачив собі Шюпп прихований зміст слів Форсте. Це була дуже цінна звістка. Але як влаштуватися так, щоб і надалі підтримувати зв’язок з Форсте і діставати відомості про обох заарештованих? Не міг же Шюпп цілими днями ремонтувати проводку
– А чого це ти хочеш перевіряти всю проводку – пробурчав Мандрил.
Шюпп заспокоїв його:
– Це забере небагато часу, пане гауптшарфюрер, проводка могла попсуватися де завгодно.
Він попросив Форсте принести драбину і почав перевіряти проводку на стіні. Форсте підтримував драбину. Почавши від кімнати Мандрила, вони метр за метром просувалися в темний коридор бункера.
Мандрил стояв на дверях своєї кімнати і стежив за ними.
Шюпп мовчки робив своє діло. З цим похмурим звіром треба поводитись обережно, думав він, а тимчасом у його голові йшла напружена робота: як би примудритися вільно поговорити з Форсте? Саме мовчання, яке запанувало між ними, настирливо вимагало дальших пояснень, але це було можливо лише в тому разі, якщо Мандрил не рушить слідом за ними. Вони посувалися по тюремному коридору все вперед і вперед, і відстань між ними й Мандрилом дедалі збільшувалась. Чи піде він за ними?
Щоб заспокоїти його, вони вдавали, що ретельно трудяться, але між голосно вимовленими – спеціально для Мандрила – словами:
– Постав драбину трохи вище... отак... добре... тримай міцніше... – вони нишком обмінювалися ледь чутними короткими фразами:
– Я вийду, коли в тебе буде перерва...
Не чекаючи на відповідь Форсте, Шюпп виліз на драбину і почав поратися біля проводки.
Обидва вони не забували пильнувати за кожним рухом Мандрила. Форсте зацікавлено стежив за роботою електрика. Коли Шюпп спустився на підлогу і вони вдвох потягли драбину далі, Шюпп уголос промовив:
– Ну, давай перевіримо ще останній шматок проводки...
Форсте у відповідь швидко прошепотів:
– Якщо Гефель заговорить, я нахилюся і зашнуровуватиму черевик...
Шюпп зрозумів. Цього було досить, щоб підтримувати потрібний зв’язок і одержувати дальші відомості. Він знову виліз на драбину і за секунду гукнув униз до Форсте:
– Порядок!
Вони ледь помітно моргнули один одному, більш їм не треба було говорити. І вони разом понесли драбину назад, до виходу.
– Ну, що там? – сердито пробурчав Мандрил.
Шюпп, ніби з жалем, знизав плечима:
– І тут я не знайшов нічого. Треба піти ще надвір і перевірити вмикання.
Наземна проводка йшла по фронтону флігеля, де містився бункер, і спускалася вниз. Провід стирчав просто із землі. Саме тут і була розірвана проводка. Шюпп посміхнувся. Цей Форсте, виявляється, спритний хлопець.
Шюпп швиденько полагодив це незначне пошкодження і повернувся до бункера. Він загвинтив нові запобіжники на щиті, і враз у бункері спалахнуло світло!
Мовчазний Мандрил, здавалося, був задоволений.
– Що ж там таке було?
– Нічого особливого, пане гауптшарфюрер, коротке замикання в наземному кабелі.
– А чого ж ти одразу не перевірив його?
Шюпп з невинним виглядом розвів руками:
– Якби ж то люди зразу могли все знати...
Мандрил не мав що заперечити на це і, владно кивнувши головою, відпустив електрика.
Шюпп почепив на плечі свій ящик з інструментами. Форсте і не глянув у бік електрика, коли той виходив з бункера...
Шюпп доповів про все, що йому вдалося розвідати. Здавалося, Кремер слухав дуже уважно. За звичкою, він сидів за столом, широко розставивши лікті і спершись підборіддям на кулаки. Але він давно вже не прислухався до слів Шюппа. Шюпп саме жваво й докладно описував, як пощастило йому приспати увагу Мандрила.
І'ефель витримав! Тільки тепер Кремер зрозумів, як неспокійно було в нього на серці, відколи схопили Гефеля. Він любив його, суворо, грубувато, але любив. Він проклинав його і все-таки не переставав любити.
Одне запитання електрика раптом відірвало його від цих думок.^
– Гефель належить до керівництва?
І ніби сам злякавшись свого запитання, Шюпп поквапливо додав:
– Ти можеш мені не відповідати.
Кремер підвів погляд і мовчки подивився на Шюппа. Шюпп прочитав в його очах відповідь і більше ні про що не питав. Вони сиділи один проти одного, поринувши кожен в свої думки. Кремер почував, як розтоплюється в його душі все недовірливе й жорстоке, перетворюючись на тепле братнє почуття до Гефеля.
– І ось тепер через цю дурну історію з дитиною пропадуть вони ні за цапову душу... – Він задумливо перед собою.
– Треба ризикнути, – сказав Шюпп, – якось визволити їх з бункера.
Кремер недовірливо засміявся.
– Як же ти хочеш це зробити?
– З допомогою Цвейлінга!
Ця швидка відповідь Шюппа аж ніяк не була експромтом, про це він думав уже не раз.
Кремер махнув рукою.
– Через цього пса вони й уклепалися...
– Знаю, – кивнув Шюпп, – Піппіг розказав мені. Саме тому й треба спробувати. Адже зі штрафною командою таке діло вигоріло...
Кремера це не переконало.
– То було зовсім інше.
...Кілька років тому цілу групу політичних в’язнів через доноси кримінальних злочинців було переведено до штрафної команди; завдяки солідарності товаришів цих в’язнів було звільнено.
Шюпп не хотів відмовлятися від свого плану, слова Кремера не вплинули на нього, він нервово засовався на стільці.
– Цвейлінг хоче припасти для себе лазівку і тут, і там, він не відмовить нам. Оце ми й повинні використати. Нехай Піппіг спробує. Можна мені поговорити з ним?
На якусь мить Кремер відчув у душі інстинктивний протест. Не тому, що йому не хотілося вдаватися до послуг есесівця; адже свого часу, в отій історії зі штрафною командою, вони вже робили так. Тоді йшла боротьба за владу між кримінальними злочинцями і політичними в’язнями, і ця боротьба наразила на небезпеку багатьох товаришів. А на цей раз Гефелю і Кропінському загрожує загибель саме через цього есесівця.
І цей донощик повинен... Яка безглузда ідея! І все-таки Кремер раз у раз повертався до неї.
Між комендантом і Клюттігом існувала постійна ворожнеча. Клюттіг опирався на кримінальних злочинців, комендант орієнтувався на політичних в’язнів. І якби вдалося нацькувати Цвейлінга на коменданта... Кремер гадав, що спритному Піппігу міг удатися такий трюк.
Круглі очі Шюппа вп’ялися в обличчя Кремера. Кремер пробурчав щось невиразне і провів ребром долоні по столу, ніби змахуючи щось, не кажучи ні «так», ні «ні».
– Але беріться до цього діла дуже обережно, – нарешті промовив він.
***
Після розмови з Шюппом Піппіг побачив якусь можливість, використавши Цвейлінга, допомогти своїм друзям. І він з нетерпінням чекав нагоди, щоб поговорити з Цвейлінгом.
Незабаром така нагода трапилась.
– Ви ще не знайшли донощика? – спитав Цвейлінг Піппіга, коли той приніс йому до кабінету список.
– Ні, гауптшарфюрер, ми, певно, й не знайдемо його.
– Чому ж це так? – Цвейлінг, за звичкою, висолопив язика.
Піппіг був виліплений з іншого тіста, ніж м’якосердий Гефель, він пішов напролом до своєї мети. Як цирковий еквілібрист обережно і водночас упевнено ставить ногу на канат, так Піппіг сміливо ступив на небезпечну стежку двозначних натяків і недомовок.
– Цей негідник занадто добре замаскувався. —
І багатозначно додав:– Але ми знаємо тепер, чому він зробив це.
– Цікаво! Хотів би й я знати – чому я?
– Річ у тім, що той тип вважає себе дуже спритним хлопцем і сподівається, що він зможе звести рахунки з лагерфюрером.
– Яким чином? – зацікавлено спитав Цвейлінг.
Піппіг відповів не зразу.
З блискавичною швидкістю зважив він всі за і проти, і так само блискавично прийшло рішення: раз поставив ногу на канат, то треба й перейти по ньому до кінця.
– Адже це дуже просто, гауптшарфюрер, досить тільки глянути на лінію фронту.
Цвейлінг якось мимоволі повернувся до стіни, на якій висіла карта.
Піппіг напружено стежив за кожним його рухом, і коли Цвейлінг глянув на нього, на губах Піппіга блукала багатозначна посмішка. Цвейлінг розгубився. Невже це натяк на нього?
І він теж змушений був ступити на той же невидимий канат, і собі включившись у небезпечну гру двозначних натяків і недомовок.
– Ви хочете сказати, що донощик лишає для себе лазівку на той випадок, коли все піде поіншому?..
– Ну, ясно, – сухо відповів Піппіг.
Розмова урвалася. Тепер настав час для Піппіга підштовхнути її в бажаному для себе напрямі.
– Коли все піде по-іншому, – повторив він Цвейлінгові слова і зробив рукою рішучий жест. – Але як саме? Цього не знає ніхто...
Цвейлінг відкинувся на спинку стільця і відповів безбарвним голосом:
– Ну, так кепсько навряд чи обернуться справи.
Всі нерви Піппіга напружились: співрозмовник
зрозумів його. І він наважився зробити по канату ще один крок уперед:
– Це залежить від вас, гауптшарфюрер.
Цвейлінг знову висолопив язика. І в ньому все
напружилось. Він не відповів, і Піппіг продовжував:
– Ми б охоче сказали: гауптшарфюрер Цвейлінг – хороший хлопець, він допоміг нам визволити з бункера Гефеля й Кропінського...
Гаряча хвиля ударила в груди Цвейлінгу, це була відверта пропозиція. Страх заворушився в глибині його душі. Поки що він у безпеці, між ним і в’язнями лежить бездонна прірва. Але одного чудового дня вона може раптом зникнути, і тоді вони візьмуть його за горло: у тебе на совісті Гефель і Кропінський!
І для есесівців теж існувала невблаганна дилема: або – або. Для в’язнів – воля або смерть, для есесівців – боротьба до останньої краплі крові або втеча в невідомість. Цвейлінг не почував ніякої охоти боротися до останньої краплі крові. Тим-то йому й припала до смаку пропозиція Піппіга.
– А як же я можу це зробити? – невпевнено запитав він.
Ура! Це була перемога! Ось тепер уже, нарешті, Піппіг зробив останній крок по канату і знову відчув твердий грунт під ногами.
– Вам зовсім не важко було б поговорити з комендантом, ви ж знаєте, як він ставиться до політичних.
Цвейлінг рвучко підвівся і прудкими кроками підійшов до вікна. В голові його напружено стукотіла одна думка: «Що він повинен зараз робити: вигнати Піппіга геть чи погодитись?»
Розгублений і нерішучий, він зробив водночас і те, і друге: повернувся лицем до Піппіга і грубо промовив:
– Забирайтеся звідси!
І коли Піппіг рушив до дверей, він кинув йому услід:
– І тримайте язик за зубами, зрозуміло?
Він питає, чи зрозумів Піппіг!
І Піппіг цілком щиро відказав:
– Але ж, пане гауптшарфюрер, хіба про таке говорять...
Цвейлінг не тямив себе від люті. Він сів за письмовий стіл. Погляд його знову сковзнув по географічній карті.
Ще кілька днів тому він пересунув стрілку до Майнца, а тепер лінія фронту просунулася вперед аж до Франкфурта...
Угорі, на півночі Західного фронту, стрілка показувала на Дуйсбург. Мине, мабуть, зовсім небагато часу, і доведеться пересунути стрілку до Касселя. Потім, після Вестфалії і Гессена, піде Тюрінгія...
Безсила лють кипіла в ньому: як міг він виказати себе перед Піппігом. Лють переростала в гнітючий страх... У тебе Гефель і Кропінський на совісті... Як упевнено відчули себе одразу ці люди.
***
В обідню пору до Кремера зайшов Бохов.
– Що нового?
– Нічого.
Бохов стиснув губи. Обличчя в нього було стурбоване.
– Що-небудь трапилось? – спитав Кремер.
Бохов не відповів. Він зсунув на потилицю шапку
і зробив такий рух, ніби хотів сісти на стілець, але враз спинився. Дуже важко давалося йому це рішення: через Кремера довірити якійсь сторонній людині таємницю схованої зброї. Уперше ця таємниця мала вийти за межі вузького кола посвячених.
Кремер бачив, що в душі Бохова йде боротьба.
– Ну, говори вже!
Бохов зітхнув:
– Ах, друже мій Вальтер, ну що це за життя, що за життя... часом я ладен проклинати того хлопця, там, нагорі...
Він мав на увазі Гефеля.
– Ну що ти, – докорив йому Кремер, водночас і втішаючи його. – Це ж наш товариш. Правда, він зробив свинство, але проклинати? Чоловіче! Візьми себе в руки.
Грубувата сердечність Кремера заспокоїла Бохова.
– Твоя правда, твоя правда... Тут є ще одна справа, яку треба якнайшвидше уладнати.
Кремер майже не здивувався, почувши від Бохова, що щось із схованої зброї було на складі. Для нього ясно було, що є тільки одна людина, якій можна довірити цю таємницю, – Піппіг!
– Я зроблю це, можеш покластися на мене, – пообіцяв він Бохову.
Бохов назвав йому номери мішків, розказав, де вони висять, і простогнав:
