Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц)
Annotation
Початок 1945-го року. У Бухенвальд, один з найбільших нацистських концентраційних таборів, прибуває ешелон з в'язнями. Серед них – поляк Захарій Янковський. У його валізі захований трирічний єврейський хлопчик, якого Янковський врятував від загибелі. Есесівці дізнаються про нього і починають полювання. Це сплутує карти підпільній організації, яка готує повстання у таборі. Рух Опору опиняється під ударом. Герої змушені робити вибір: врятувати маленьке життя чи врятуватися самим і видати дитину. Адже кінець війни вже зовсім близько... Цікава динамічна розповідь про силу людського духу і про те, чи можна залишитися людиною в нелюдських обставинах.
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
ПРИСВЯЧУЮ ЦЮ КНИГУ НАШИМ БОЙОВИМ СОРАТНИКАМ РІЗНИХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ, ЯКІ ПОЛЯГЛИ НА СТРАДНИЦЬКІЙ ПУТІ У ТАБОРІ БУХЕНВАЛЬД.
ЩОБ УВІЧНИТИ ЇХНЮ СВІТЛУ ПАМ’ЯТЬ, Я ДАВ БАГАТЬОМ ГЕРОЯМ МОЄЇ КНИГИ ЇХ ІМЕНА.
На самотній вершині Еттерсбергу здіймаються в німому безгомінні сумно застиглі дерева; темною похмурою плямою вирізняється вона на фоні навколишнього краєвиду. Мертве опале листя волого виблискує на землі, з оголених віт раз у раз спадають додолу краплини дощу.
Весна, здається, не наважується вступити в цей край.
Розставлені поміж деревами щити немов перестерігають її.
«Територія концентраційного табору Бухенвальд. Увага! Небезпечно для життя! При дальшому просуванні вогонь відкривається без попередження».
І внизу – лиховісний знак: череп і дві схрещені кістки.
Був березень 1945 року, надходив вечір. На критій бетонованій платформі з’юрмилося з півсотні есесівців у вогких від безнастанної мжички шинелях.
Цією платформою, що називалася «Бухенвальдський вокзал», кінчалася залізнична колія, яка з’єднувала Веймар з вершиною Еттерсбергу.
Неподалік звідси був розташований концтабір.
На широченному майдані, що круто обривається на північ, в’язні, як завжди, збиралися на вечірню перевірку. Блок біля блока: німці, росіяни, поляки, французи, євреї, голландці, австрійці, чехи, бібель-форшери[1], кримінальні злочинці – вся ця величезна маса різного люду вишикувалася чітким велетенським квадратом, який важко було окинути оком.
Сьогодні по рядах вишикуваних для перевірки в’язнів раз по раз перебігав приглушений шепіт. Хтось приніс у табір звістку, що американці форсували Рейн біля Ремагена...
– Ти вже чув? – спитав Герберта Бохова староста барака Рункі, що стояв поруч з ним у першому ряду 38-го барака.
Бохов кивнув.
– Вони нібито побудували передмостове укріплення.
Шюпп, який стояв у другому ряду за ними, і собі втрутився в їх тиху розмову.
– Ремаген? Це ще далеченько звідси.
Ніхто не відповів йому. Задумливо примруживши очі, він не зводив погляду з потилиці Бохова. На обличчі табірного електрика Шюппа, на якому ніби назавжди застиг вираз простодушного подиву, в круглих очах за такими ж круглими, в чорній оправі, окулярами спалахували вогники цікавості. Інші в’язні теж перешіптувалися між собою, але Рункі припинив це шушукання, прошипівши: «Обережніше!»
Блокфюрери[2], есесівці нижчих чинів, саме спустилися згори і, поділившись на окремі групи, підійшли кожен до свого блока. Шепіт одразу ж завмер, і збуджені обличчя враз закам’яніли.
Ремаген!
Справді, це ще далеченько від Тюрінгії. Але все-таки це означало, що завдяки навальному зимовому наступу Червоної Армії, яка, пройшовши Польщу, вступила вже на територію Німеччини, активізувався і Західний фронт.
Жодний мускул не здригався на обличчях в’язнів, хоч як схвилювала всіх їх ця звістка.
Мовчки стояли вони один за одним перед наведеними на них з сторожових вишок кулеметами, і очі їх невідривно стежили за блокфюрерами, які обходили ряди, перелічуючи в’язнів. Розмірено й байдуже, як щодня.
Вгорі, біля воріт, староста табору Кремер вручив рапорт про загальний стан і чисельність табору рапортфюреру[3] Рейнеботу і став, згідно з уставом, трохи віддалік од велетенського квадрата. На обличчі старости лежав той же непроникний вираз, хоч і його думки були такі ж тривожні, як і в десяти тисяч чоловік, що вишикувалися за ним.
Давно вже окремі блокфюрери подали рапорти Рейнеботу і стали в шеренги біля воріт, що стояли вже по команді «вільно».
І все-таки ця процедура тривала ще цілу годину, аж поки підрахували всіх в’язнів і цифри зійшлися.
Нарешті Рейнебот підійшов до встановленого на штативі мікрофона.
– Приготуватися! Струнко!
Гігантський квадрат ніби закам’янів.
– Шапки геть!
Одним блискавичним рухом в’язні зірвали з голів засмальцьовані шапки.
Біля залізних кованих воріт другий лагерфюрер[4] Клюттіг приймав рапорт Рейнебота.
Ось він повільно підняв праву руку...
Так повторювалося день у день протягом років...
А тимчасом збудження і цікавість так і розпирали Шюппа, думки роєм роїлися в його голові. Електрик ніяк не міг вгамуватися. Ледь розтуливши губи, він шепотів у потилицю Бохова:
– Отим, он там нагорі, скоро буде капут, накладуть від страху повнісінькі штани...
Бохов приховав посмішку, що одразу ж ніби розтанула в зморшках його нерухомого обличчя.
Рейнебот знову наблизився до мікрофона:
– Надіти шапки!
Знову блискавичний рух – засмальцьовані шапки злетіли одним махом на голови і мов прилипли до них в кого як: набакир, на потилиці, збоку.
Здалеку в’язні мали тепер вигляд бравих, веселих хлопців.
А що військова виправка виродилася тут, у концтаборі, в щось майже комічне, Рейнебот звичайно після цього через мікрофон давав нову команду:
– Поправити шапки!
І десять тисяч чоловік враз смикнули за свої шапки.
– Струнко!
І знову одним блискавичним жестом десять тисяч рук ляснули об штани. Тепер шапки сиділи рівно. Квадрат стояв виструнчившись.
Есесівці з адміністрації табору навмисно мовби ігнорували всі новини з фронту. Тут життя йшло своїм звичаєм; дні, такі схожі один на один, ніби час застиг на місці. Проте в одноманітний плин днів-близнюків непомітно вливалася нова струминка. Всього за кілька днів перед цим Кольберг і Грауденц «...впали в геройській боротьбі з кількісно переважаючим ворогом...»
Червона Армія!
«Форсування Рейну під Ремагеном».
Союзники!
Лещата стискаються!
Рейнебот скомандував:
– В’язні з кравецьких майстерень – до речових складів! Перукарі бараків – у душову!
Цей наказ в’язні теж чули багато разів. Він означав, що в табір знову прибув, як це частенько траплялося за останні місяці, новий транспорт в’язнів зі сходу. Евакуювалися концтабори. Освєнцім, Люблін...
Бухенвальд, хоч і був переповнений так, що, здавалося, голці ніде впасти, мусив приймати все нові й нові транспорти. Як стовпчик ртуті в термометрі тяжко хворого, майже з кожним днем піднімалося все вище й вище число новоприбулих. Куди було подіти стільки людей? Щоб якось розмістити новаків, трохи віддалік від старих блоків, посеред табору довелося наспіх спорудити нові запасні бараки. Тисячі новоприбулих в’язнів позаганяли в колишні стайні. Стайні ці обгородили подвійним колючим дротом, і відтепер їх стали називати «маленьким табором».
Це був табір у таборі, відокремлений від усієї маси в’язнів, і він жив за своїми власними законами. Тут було розміщено представників усіх європейських національностей, і ніхто не знав про них, звідки вони родом, ніхто не міг відгадати, які думки снувалися в їх головах, і кожен з них говорив мовою, якої ніхто не розумів. Люди без імен, що втратили людську подобу.
Половина з них гинула в дорозі – чи то від виснаження, чи то від куль конвоїрів-есесівців, що добивали знеможених. Їх трупи так і лишалися на дорогах, якими гнали в’язнів. Доводилося складати нові списки. Номери в’язнів переплуталися. Який з них належав ще живому, який – мертвому? Хто міг знати, як звуть цих людей, хто вони?
– Розійдись!
Рейнебот вимкнув мікрофон. Гігантський квадрат враз ожив. Старости блоків – блокові – дали команду, і в’язні почали розходитися з табірного майдану. Величезна юрба людей розтікалася і танула, прямуючи до бараків.
Ось і блокфюрери пройшли через ворота і зникли з очей...
А в цей час до бухенвальдського вокзалу підходив товарний поїзд з партією нових в’язнів. Не встиг поїзд зупинитися, як кілька есесівців, на ходу зриваючи гвинтівки з пліч, побігли вздовж состава. Вони відсували засуви і відчиняли двері вагонів.
– Гей, вилазьте, ви, падло! Ану мерщій!
В’язні стояли в смердючій тисняві вагонів, щільно притулившись один до одного. Вони хиталися, мов п’яні: від раптового припливу свіжого повітря у них запаморочилося в голові. Під люті окрики есесівців вони протискувались крізь вузький отвір, один за одним вивалюючись з вагонів. Решта охоронників зганяла їх докупи. Вагони вивергали з себе все, що було в них: так гній витікає з нарива, що раптом прорвався.
Одним з останніх стрибнув з вагона польський єврей Захарій Янковський. Побачивши, що він хоче витягти за собою ще й свій чемодан, один з есесівців щосили вдарив його по руці прикладом гвинтівки.
– Прокляте бидло!
Янковському вдалося схопити чемодан, що його есесівець розлючено шпурнув йому навздогін.
– Ти, мабуть, переховуєш там шахрайством здобуті діаманти, га, свиня?!
Янковський мовчки потяг за собою чемодан у рятівну гущу натовпу.
Есесівці дерлися в вагони і прикладами виганяли тих, що затрималися всередині. Хворих і знесилених людей вони шпурляли додолу, немов мішки. В вагонах позалишалися тільки мертві, трупи були складені по кутках. Один з трупів так і закляк напівсидячи; на мертвому обличчі застигла гримаса, і здавалося, що він осміхається.
***
Майже в кожному бараці де-небудь на стіні або на столі блокового, що, як правило, призначався з старих, досвідчених в’язнів, були приліплені географічні карти. Їх повирізували з газет ще тоді, коли фашистські війська через Мінськ, Смоленськ і Вязьму просувалися на Москву, і пізніше, коли вони через Одесу і Ростов рвалися до Сталінграда.
Блокфюрери, лихі й жорстокі есесівці, досить терпляче поставилися до появи цих карт і інколи навіть хвалькувато тикали пальцями в російські міста, особливо коли бували в доброму гуморі від переможних фанфар, що гриміли по радіо.
– Ну, то де вона тепер, ваша Червона Армія?
Але ці часи давно минулися.
Тепер вони вдавали, що не помічають карт. Вони
ніби й не бачили і тих ліній, які проводили на них в’язні. Товсті і тонкі, сині, червоні і чорні лінії.
Від незліченних дотиків тисяч пальців назви населених пунктів, де колись ішли бої, перетворилися ,, на тонкому газетному папері у темні масні плями.
Гомель, Київ, Харків...
Кого це могло ще цікавити?
Тепер уже йшлося про Кюстрін, Штеттін, Грауденц, про Дюссельдорф і Кельн.
Але й ці назви насилу можна було розгледіти на картах, на їх місці теж темніли якісь розпливчасті брудні плями. Там стільки разів писали, проводили стільки ліній, витирали написане і знову писали, аж поки тонкий газетний папір не витримав. Тисячі разів тисячі в’язнів проводили пальцями вздовж лінії фронтів, тож не дивно, що ці пальці поступово стирали їх, аж поки зовсім стерли.
Нестримно й невблаганно наближався кінець!
***
І сьогодні ввечері, коли після цілоденної тиші до барака влився гамірливий потік в’язнів, біля карт одразу ж з’юрмився цілий натовп.
Шюпп насилу проштовхнувся в 38-й барак крізь юрбу в’язнів, що уважно розглядали карту на столі блокового Рункі.
– Ремаген... Ось де він, між Кобленцом і Бонном.
– А скільки кілометрів звідти до Веймара? – запитав хтось.
Шюпп, як завжди, скорчив здивовану гримасу, закліпав очима, замислився.
– Коли ж це вони можуть дійти сюди?
Пальці креслили майбутній шлях союзних армій: Ейзенах, Лангензальца, Гота, Ерфурт...
Думка Шюппа спинилася, ніби наштовхнувшись на якусь перепону, і він промовив:
– Нехай вони дійдуть до Ерфурта, а звідти до Бухенвальду як рукою подати.
Але коли це буде? Скільки лишилось чекати? Дні? Тижні? Місяці?
– Ще невідомо, як воно все буде. Я не бачу в цьому для нас нічого хорошого. Чи, може, ви гадаєте, що оті, там нагорі, залишать нас американцям? Вони спочатку порішать нас усіх, – сказав один з в’язнів.
– Гляди лишень, не наклади вже тепер повні штани від страху, – грубувато застеріг скептика Шюпп.
В цю мить в натовпі показався штубовий[5].
– А чи не зробили б ви мені таку ласку і не пішли б краще по свої миски?! – нервово перепинив він їхню розмову.
І одразу ж застукотіли дерев’яні черевики, забряжчали миски.
***
Есесівці вишикували юрбу знесилених людей в одну довгу колону, і під конвоєм цієї дикої зграї колона, заточуючись і спотикаючись, рушила в напрямі табору.
Янковському на цей раз пощастило прослизнути всередину колони і уникнути побоїв. Ніхто в цій похмурій процесії не клопотався про свого сусіда. Кожному з них було досить і своїх власних турбот, і думок про те невідоме майбутнє, яке чатувало на них. Хворі і зовсім знесилені машинально, з якогось тваринного інстинкту самозбереження, насилу переставляючи ноги, брели разом з усіма. Так ця процесія, хитаючись, помалу просувалася вперед, аж поки не досягла воріт концтабору і не зникла за ними.
Омертвіла від удару рука Янковського, немов щось чуже і вороже, звисала вздовж тіла і страшенно боліла. Але вся увага Янковського була зосереджена на чемодані, і він забував про свій біль. Треба було якось примудритися непомітно пронести чемодан через ворота нового концтабору.
Бистрі очі Янковського бігали на всі боки, ніби обмацували все довкола.
В загальній тисняві він непоміченим прослизнув через вузькі ворота. І цього разу йому пощастило, спритно ховаючись за спинами товаришів, разом з усім натовпом в’язнів проскочити у табір; жоден есесівець не звернув уваги на його ношу.
Це було справжнє чудо, що йому взагалі вдалося донести чемодан аж сюди. Янковський, боячись зурочити, старався зовсім не думати про це. В одне лише палко вірив він в глибині серця: милосердний господь, мабуть, не хотів допустити, щоб заповітний чемодан потрапив до рук есесівців.
На майдані безладну юрбу новаків знову вишикували.
Зібравши останні сили, Янковський старався ступати твердими кроками, щоб не відставати від своїх товаришів. Тільки не хитатися, це одразу впаде в око! В скронях йому стукотіло й шуміло, але Янковський не здавався. З почуттям полегкості помітив він, що їх колону супроводять старі в’язні, а не есесівці.
На вільній площині між високими кам’яними будівлями сиділи вже вряд на принесених із собою ослонах блокові цирульники, чекаючи новаків. Тут знову зчинився гамір і сум’яття. Новоприбулим звеліли роздягтися догола і погнали до лазні. Але біля входу стояв якийсь шарфюрер[6], що, несамовито репетуючи, накинувся на них, мов яструб на сполоханих курей.
Коли, нарешті, сяк-так була відновлена тиша і шарфюрер зник за дверима лазні, Янковський знесилено опустився на холодну брущатку. Біль у руці став нестерпним. Безсило звісивши голову на груди, Янковський досить довго сидів так і лише коли хтось енергійно поторсав його за плече, злякано здригнувся. Один з в’язнів, що супроводили їх колону, стояв перед ним, з усього видно було, що він належав до табірної охорони. В’язень заговорив по-польськи:
– Гей ти, не спати!
Янковський зробив над собою зусилля й підвівся.
Більшість новоприбулих в’язнів уже роздяглися.
Висхлі, нужденні фігури, тремтячи під дрібним дощем, що невпинно сіявся з неба, встигли вже поскидати з себе своє жалюгідне лахміття. Цирульники мали постригти їм машинками все волосся на тілі.
Янковський спробував здоровою рукою стягти з себе свій убогий одяг. Поляк з табірної охорони допомагав йому.
Тимчасом двоє в’язнів походжали біля новоприбулих і порпалися в їх речах, час від часу піднімаючи з землі і уважно оглядаючи то який-небудь мішок, то дбайливо перев’язаний мотузком клунок. Янковський переполошився.
– Чого вони там нишпорять?
Поляк з табірної охорони оглянувся на двох своїх товаришів і добродушно засміявся.
– А, це Гефель і Піппіг з речового складу.
І він заспокійливо махнув рукою в бік чемодана.
– Не бійся, тут у тебе ніхто нічого не поцупить. Ну, йди вже, брате, хай тебе пострижуть.
Янковський, обережно ступаючи мокрими ногами по гострих камінцях, посиланих перед лазнею, рушив до цирульників.
Перед входом до лазні шарфюрер знов зчинив страшенний галас і штовханину, підганяючи нову партію в’язнів до великого дерев’яного кадоба. По п’ять, по шість чоловік заразом.
їм звеліли пірнути в дезинфекційний розчин, що вже завонявся від довгого вжитку.
– Гей ви, смердюки, пірнайте з головою в діжку.
І він бив по наголо пострижених головах, які
поспішно занурювалися в смердючу рідину.
– Знову насмоктався! – прошепотів маленький, трохи клишоногий Піппіг, колишній наборщик із Дрездена.
Гефель не звернув уваги на це зауваження. Він пхнув ногою чемодан Янковського.
– Хотів би я знати, що це вони притягли з собою...
Та тільки-но Піппіг нахилився над чемоданом, як Янковський, спотикаючись, кинувся до нього. В очах його світився страх. Він збуджено забелькотів щось до обох в’язнів. Але вони не розуміли по-польськи.
– Як тебе звати? – спитав Гефель.– Прізвище, прізвище!
Це поляк, здається, зрозумів.
– Янковський Захарій, з Варшави.
– Це твій чемодан?
– Так, так, – по-польськи відповів Янковський.
– А що там всередині?
Янковський щось говорив, жестикулював, благально простягаючи над чемоданом руки.
Шарфюрер вискочив з лазні і, люто лаючись, погнав перед собою голих змучених людей. Щоб відвернути його увагу від чемодана, Гефель потягнув поляка до посинілих від холоду людей. Янковський потрапив прямо до рук шарфюрера, той схопив його за плече і увіпхнув у лазню.
Янковський мусив теж пірнути в кадіб, потім його, разом з іншими в’язнями, що боязливо товпилися перед входом у душову, вштовхнули всередину.
Гаряче вогке повітря приємною теплотою обгорнуло їх перемерзлі тіла, і, стоячи під теплими струменями душу, Янковський відчував солодку млість і знемогу у всьому тілі. Ніби зникло кудись на часинку нервове напруження, страх, і його шкіра, здавалося, жадібно вбирала в себе теплоту.
Піппіг зацікавлено присів навпочіпки перед чемоданом і відкрив його. Але в ту ж мить швидко захлопнув кришку і збентежено глянув на Гефеля.
– Що там таке?
Піппіг знову відкрив чемодан, але тільки ледь-ледь підняв кришку, щоб Гефель, нахилившись, міг зазирнути всередину.
– Чоловіче, закривай швидше! – прошипів той, вмить випроставшись, і злякано пошукав очима шарфюрера.
На щастя, той був у лазні.
– Якщо тільки вони пронюхають про це... – прошепотів Піппіг.
Гефель нетерпляче махнув рукою.
– Тягни його звідси! Треба сховати! Швидше!
Немов той злодій, Піппіг скосив очі на лазню і
лише переконавшись, що ніхто не стежить за ними, квапливо побіг з чемоданом у бік якоїсь кам’яної споруди і вмить зник з очей.
У лазні походжав поміж душами, уважно розглядаючи новоприбулих, Леонід Богорський. На ньому були самі тільки тонкі тикові штани, на ногах дерев’яні черевики. Його голі атлетичної будови груди виблискували від води й поту. Росіянин, капо[7], або старший дезинфекційної команди, Богорський, як правило, під час прибуття нових поповнень тримався на задньому плані, але сьогодні шарфюрера можна було не боятися: він розважався біля кадоба.
Під теплими струменями води в серця заляканих і змучених людей вперше з часу прибуття до табору немов вливався спокій. Здавалося, наче вода поступово змивала з них усі тривоги, жах і перенесені страхіття. Богорський добре знав цю чудесну дію душу, це повторювалося щоразу, коли до табору прибував новий транспорт в’язнів.
Богорський був ще досить молодий чоловік, років тридцяти п’яти, не більше. Офіцер-льотчик. Проте ніхто з фашистів у концтаборі не знав цього. Для них він був рядовий російський військовополонений, що його, як і багатьох інших, привезли в Бухенвальд з якогось польового табору. Богорський всіляко намагався зберегти своє інкогніто. Він належав до складу Інтернаціонального табірного комітету – ІТК, – суворо засекреченої організації, про існування якої, крім небагатьох посвячених, не знав жоден в’язень табору, не кажучи вже про есесівців.
Богорський мовчки походжав поміж голими в’язнями. Самої його посмішки було вже досить, щоб новачки почували себе в деякій безпеці. Він спинився перед Янковським, уважно розглядаючи цього худого, як скелет, чоловіка, що, заплющивши очі, ніжився під теплими благодійними струменями.
«Куди полинув він у цю мить думками?» подумав, стиха посміхнувшись, Богорський і спитав його чистісінькою польською мовою:
– Як довго були ви в дорозі?
Янковський, пробуджений раптом від приємних видінь, які занесли його далеко-далеко звідси, злякано розплющив очі.
– Три тижні, – відповів він і теж посміхнувся.
Хоча Янковський з власного досвіду знав, що мовчання для нього найкращий захист, особливо в новому, невідомому оточенні, проте в цю мить він раптом відчув непереборну потребу поділитися з кимось усім пережитим.
Поквапливо, з неспокійно бігаючими очима, він почав розповідати про марш до Бухенвальду. Розказав про всі злигодні, яких їм довелося зазнати. Протягом довгих тижнів, голодні й виснажені, брели вони дорогами, не знаючи ні сну, ні відпочинку. Вночі їх зганяли в полі в один гурт, вони безсило падали на тверду, як камінь, вкриту снігом, промерзлу ріллю, і тісно тулилися один до одного, щоб хоч якось захистити себе від лютого холоду. А другого ранку немало з них вже не могли підвестися на ноги, щоб рушати далі. Тоді конвоїри-есесівці ходили по полю і пристрілювали напівживих людей. Згодом селяни знаходили трупи і закопували їх серед поля. Скільки з цих бідолах знеможено падали на землю, і тоді то тут, то там сухо потріскували постріли з карабінів. І щоразу, коли лунали постріли по живих мішенях, колону гнали вперед бігом.
– Гей ви, свині, бігом! Бігом, бігом!...
Коли Янковський, закінчивши свою розповідь, замовк, Богорський спитав його:
– Скільки ж людей вирушило з Освєнціму?
Янковський тихо відповів:
– Нас було три тисячі...
На обличчі його промайнула покірлива усмішка.
Йому хотілося сказати значно більше. Він відчував потребу розповісти хоч кому-небудь в цьому чужому таборі, що сховане у нього в чемодані, але в цей час шарфюрер наказав забиратися з душової і почав заганяти до лазні іншу групу новаків.
Янковський, похитуючись, пірнув у мокру холоднечу двору.
Чемодан зник!
Гефель, який чекав на поляка, затулив йому рота рукою і прошепотів:
– Цить! Все в порядку.
Янковський зрозумів лише, що він не повинен зчиняти шуму, і втупився в німця очима. Той підганяв його:
– Забирай своє манаття і гайда звідси!
Гефель кинув на руки Янковському його речі і нетерпляче потягнув його до групи в’язнів, що після душу йшли до складу міняти свій брудний одяг на чистий.
Янковський гаряче просив про щось німця. Хоч Гефель і не розумів по-польськи, проте відчув, що той дуже стривожений, і заспокійливо поплескав його по спині.
– Так, так, все гаразд. Іди собі, йди!
Опинившись у юрбі новаків, Янковський хоч-не-хоч
мусив іти з ними до складу.
– Нічого лихого? Зовсім нічого лихого? – по-німецьки запитав він Гефеля.
Той ствердно кивнув.
– Нічого лихого, зовсім нічого лихого...
***
Немов щасливий хлопчисько, що одержав дорогий подарунок, Піппіг з чемоданом у руках біг сходами речового складу.
В надвечірні години ніхто з в’язнів робочих команд не затримувався на складі, де довгими рядами висіли тисячі мішків з цивільним одягом. Один лише літній в’язень, Август Розе, стояв біля довгого стола і рився в якихось паперах.
Він здивовано звів очі на Піппіга, що обережно скрадався мимо нього.
– Що це ти там тягнеш?
Піппіг швидко махнув рукою: мовляв, не питай мене ні про що.
– Де Цвейлінг?
Розе великим пальцем показав на кімнату гауптшарфюрера[8].
– Пильнуй як слід! – поквапливо прошепотів Піппіг і шмигнув у напівтемний куток складу. Розе подивився йому вслід і перевів погляд на засклені двері кабінету гауптшарфюрера, крізь які міг стежити за своїм начальником.
Цвейлінг сидів за письмовим столом над розгорнутою газетою, підперши голову руками. Здавалося, він
дрімав. Але худий, довготелесий есесівець не спав, а думав. Його тривожили останні повідомлення з фронту.
Ось Піппіг знову з’явився біля столу, заспокійливо махнув рукою Розе, навмисно з грюкотом відчинив двері контори, що містилася поруч з кабінетом Цвейлінга, і дуже голосно гукнув:
– Маріане, а спустись-но на хвилинку сюди, тут треба дещо перекласти!
Цвейлінг від несподіванки аж підстрибнув на своєму стільці. Він побачив, що поляк, якого щойно покликали, разом з Піппігом пішов зі складу.
Та тільки-но Цвейлінг відвернувся, як Піппіг зробив Кропінському швидкий знак, і обидва непомітно просковзнули вниз. В найдальшому кутку складу вони шмигнули за високі штабелі мішків з одежею загиблих в’язнів. Тут стояв таємничий чемодан...
Піппіг, нервово й збуджено витягнувши довгу шию понад мішками, ще раз пильно оглянув усе навколо, потер руки і багатозначно підморгнув Кропінському: мовляв, поглянь, що я приніс з собою...
Потім він швидко відкинув кришку чемодана. Самовдоволено засунувши руки в кишені, він тішився тим враженням, яке справив своїм сюрпризом на Кропінського.
В чемодані, згорнувшись клубочком, затуливши личко рученятами, лежала загорнута в лахміття дитина. Хлопчик років трьох на вигляд, не більше.
Кропінський присів навпочіпки і мовчки втупився очима в дитину. Хлопчик не ворушився. Піппіг ніжно провів рукою по його маленькому тільцю.
– Бач, яке кошеняточко! Приблудилося до нас.
Він узяв маля за плече, хотів повернути його до себе, але воно злякано зіщулилось і відсахнулось від нього.
Нарешті Кропінський заговорив.
– Бідне малятко, – промовив він по-польськи, – звідки ж ти прибуло сюди?
Почувши знайомі звуки польської мови, дитина витягла вперед тоненьку шийку, як комашка, що виставляє щупальці. Побачивши цей боязкий рух, обидва чоловіки страшенно розхвилювались; мов зачаровані, стояли вони і не зводили очей з хлопчика. На вузенькому личку його був суворий вираз людини, що багато пережила на своєму віку, очі дивилися не подитячому серйозно. Хлопчик у німому чеканні позирав на незнайомих чоловіків. Вони стояли перед ним, затаївши дух.
Розе, що аж палав з цікавості, не витримав. Він і собі потихесеньку прокрався в куток і враз став перед Піппігом і Кропінським.
– Що це тут у вас таке?
Здригнувшись від несподіванки, Піппіг швидко обернувся і прошипів здивованому Розе:
– Чи ти здурів? Навіщо ти приліз сюди? Забирайся звідси! Чи, може, ти хочеш, щоб Цвейлінг застукав
нас тут?
Розе махнув рукою.
– Він куняє.
Потім зацікавлено нахилився над дитиною і пропищав тоненьким голосом:
– Диви-но, яка гарненька лялька!
В цей час у кутку при вході, біля довгого стола, стояло кілька новачків, що прийшли здавати всякі дрібнички: обручки, в’язки ключів тощо.
В’язні з робочої команди під наглядом капо Гефеля складали все це добро в паперові мішечки.
Коло нього стовбичив Цвейлінг. Завжди напівроззявлений рот надавав його тупому обличчю зовсім пришелепуватого виразу.
Безладно навалена купа речей, видно, не зацікавила його, і він відійшов від стола.
Гефель провів есесівця поглядом: недбала розхитана хода робила його худу постать схожою на кривий гвіздок. Цвейлінг почвалав до свого кабінету.
Нарешті Гефель упорався з новачками і міг подбати про дитину.
Розе, який знову підійшов до стола, затримав його:
– Якщо ти шукаєш Піппіга...– з виразом жадібної цікавості на обличчі він показав рукою в найдальший куток приміщення.
Гефель коротко відказав:
– Я знаю. Про це нікому нічичирк, ясно?
Розе, здавалось, обурився.
– За кого ти мене маєш? Хіба я донощик, чи що?
Він ображено подивився вслід Гефелю.
Інші в’язні, що зацікавлено прислухалися до їх розмови, почали розпитувати, в чім річ, але Розе мовчав. Він з таємничою усмішкою попрямував до контори...
Хлопчик сидів у чемодані, а Кропінський, стоячи перед ним навколішках, пробував розворушити його і витягти з нього хоч слово.
– Як тебе звуть? Скажи мені. Де тато? Де мама?
До них підійшов Гефель. Піппіг безпорадно прошепотів:
– Ну що нам робити з малим? Якщо вони пронюхають про нього, вони ж уб’ють його.
Гефель теж опустився на коліна, допитливо вдивляючись в обличчя дитини.
– Він мовчить, – розпачливо пояснив Кропінський.
Здавалось, поява ще одного незнайомого чоловіка
зовсім налякала маля, воно смикнуло за свою подерту куртку, але обличчя його лишалося все таким же нерухомим. Можна було подумати, що хлопчик взагалі не вміє плакати.
Гефель міцно стискував тремтячі ручки дитини в своїх руках.
– Хто ти такий, маленький?
Маля ворухнуло губками і ковтнуло слину.
– Він просто голодний, – з полегкістю випалив Піппіг.– Я зараз побіжу, роздобуду що-небудь для нього.
Гефель підвівся на ноги і глибоко зітхнув.
Троє чоловіків безпорадно дивилися один на одного. Гефель нервовим рухом зсунув шапку з лоба на потилицю.
– Так... так, так... звичайно...
Піппіг зрозумів це як схвалення його наміру і хотів уже був побігти. Але ці позбавлені будь-якого змісту слова Гефеля були просто спробою якось сформулювати свої безладні думки, висловити те, що було в нього зараз на серці. Що буде з цим хлопчиком? Що вони з ним робитимуть? На якийсь час маля, мабуть, залишиться тут. Гефель спинив Піппіга і мовчки обдумував щось.
– Зроби для нього постіль, – сказав він Кропінському, – Візьми кілька старих пальт, поклади он там У кутку...– Він запнувся.
Піппіг запитливо глянув на нього. На обличчі Гефеля відбився раптовий переляк.
– А що, як хлопчик заплаче?..
Гефель стиснув руками лоб.
«Маленькі діти часто лякаються, і тоді вони плачуть... Прокляття!..» промайнуло в його голові. Він втупився очима в личко маляти. Дивився довго-довго. «А може... може, воно взагалі не вміє плакати?» Він схопив дитину за плечі і ніжно струснув її.
– Не можна плакати, чуєш? Інакше прийдуть есесівці.
І вмить обличчя маляти змінилося до невпізнанності. Хлопчик вирвався з рук Гефеля, знову кинувся в чемодан і скрутився на дні клубочком, злякано затуливши личко руками.
– Маля знає, почім ківш лиха, воно не плакатиме, – вирвалося у Піппіга.
Щоб перевірити своє припущення, він опустив кришку чемодана. Чоловіки прислухались. З чемодана не долинало ані звуку.
– Ну, все ясно, —повторив Піппіг, – воно добре знає, що не можна плакати.
Він знову відчинив чемодан, маля не ворушилось. Кропінський підняв його, і воно повисло на його руках, немов скоцюрблена комашка. Троє чоловіків розгублено дибилися на цю дивну істоту.
Гефель узяв дитину з рук Кропінського і, роздивляючись, повертав її туди й сюди.
Хлопчик притиснув до голови ноги і міцно затулив обличчя рученятами. Наче немовля, щойно вирване з материнської утроби, або жук, який прикидається мертвим. Вражений до глибини душі, Гефель знову передав це дивне створіння Кропінському, той пригорнув маля до себе і почав шепотіти йому якісь заспокійливі польські слова.
