Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)
***
Повітряна тривога захопила шістнадцять санітарів зненацька, коли вони в своєму незвичному маскувальному спорядженні саме входили до кабінету коменданта: їх мали представити Швалю.
В таборі в’язні поспішно бігли до бараків. На дорозі біля табору панував жвавий рух. Одна за одною підходили робочі команди і швидко зникали за ворітьми.
Есесівці поспішно прямували до бомбосховищ.
Тільки-но пролунав сигнал повітряної тривоги, як до кабінету коменданта почали сходитися вищі офіцерські чини концтабору, і коли Рейнебот увійшов, щоб доповісти про прибуття санчастини, Шваль нервово повернувся до рапортфюрера.
– В чім річ? Ага, так, так.
Він недбало махнув рукою: мовляв, зараз не час для офіційних рапортів. Нехай команда одразу ж приступає до виконання своїх обов’язків.
Ревіння моторів сповнювало повітря. Вибухи чути було десь зовсім близько.
Рейнебот вийшов з кабінету і своїм звичайним розв’язним тоном передав санітарам наказ коменданта:
– Ну, розлітайтеся, пташки небесні!
Кен скомандував:
– Санчастина, струнко!
Група, виструнчившись, завмерла.
– Налі-і-во! Бігом... марш-марш!
Рейнебот скептично подивився вслід санітарам, зітхнув і поквапливо подався до бомбосховища.
***
Ніде навколо не було тепер видно ні душі, лише шістнадцять чоловік бігли підтюпцем через околиці табору. З-під незвичних стальних касок вони багатозначно посміхалися один одному.
Над їхніми головами гули з’єднання літаків, пролітали кудись удалину. Чути було, як гуркотіли, вибухаючи, бомби.
Де це – в Готі чи, може, в Ерфурті?..
Добігши до зовнішнього цепу постів, група спинилася. Кен доповів про прибуття санчастини старшому вартовому і, здавалося, з особливим задоволенням помолодецькому скомандував своїм людям:
– Чотири чоловіка – до есесівських казарм! Чотири – до транспортних частин дивізії! Чотири – до військових гаражів, решта разом зі мною до офіцерського селища! Рівно через десять хвилин після відбою частина в повному складі має бути тут, ясно?!
– Так точно! – дружним хором вирвалося з п’ятнадцяти горлянок.
– Розсипатися цепом, бігом марш!
***
Поділені на групи санітари розбіглися у вказаних напрямках, а старший вартовий есесівець мовчки стояв і дивився: на цей раз йому не було чого наказувати.
Гефель сидів за столом, нерухомим поглядом втупившись у список, який лежав перед ним. На щастя, в’язні з робочої команди, що були в цей час у конторі, нічого не помітили, і Гефель уник зайвих розпитувань. Його схвилювала не так підступна пропозиція Цвейлінга, як несподівана можливість врятувати дитину.
Здавалося, все влаштувалося так просто і легко, а проте серце Гефеля чомусь стискалося і щеміло. Ось тільки допіру він обіцяв Кремеру вислати дитину з концтабору. І той повірив його слову. А якщо тепер він порушить це слово? Якщо він таємно затримає дитину в себе... Цвейлінга тепер вже нема чого боятися.
Гефель дивився на колонку номерів у списку. Кожен номер – то була людина, і лише однієї тут бракувало – дитини. Вона не мала номера. Її немовби й зовсім не існувало на світі. Досить запхнути її в чемодан і... Один бідолаха з тієї тисячі, які після обіду побредуть сумною процесією через ворота, потягне її з собою...
Гефель заплющив очі. Чи не було б точне виконання його обов’язку найкращим виправданням перед його власним сумлінням?
Але в грудях його знову заворушилося болісне почуття провини. Гефеля мучило гнітюче відчуття: здавалося, як тоді, на нього знову дивляться з далекої далини двоє очей, дивляться пильно, з німим докором. Були це очі дитини? Чи, може, очі його жінки?
Ще ніколи за всі роки ув’язнення не почував себе Гефель таким самотнім, як зараз. Він утік від спокусливої пропозиції Цвейлінга. Утік від німого запитання в очах Піппіга. Лише від самого себе не міг утекти, хоч і почував себе занадто слабким для того, щоб виконати це рішення своїми власними силами.
Гефель вийшов з контори і попрямував до Піппіга. Той все ще стояв біля столу, ніби чекав на нього. В повітрі лунало безперервне гудіння літаків. Цього разу, певно, був дуже сильний наліт. Цвейлінг стояв біля наріжного вікна в кутку кабінету і дивився на небо. Швидко глянувши в той бік, Гефель переконався, що Цвейлінг не міг його бачити, і тихо сказав Піппігу:
– Іди за мною!
Вони пішли в куток, де була дитина.
Кропінський, який лишався там, одразу ж підійшов до них. Вся його істота була сповнена напруженого чекання. Троє чоловіків стояли майже впритул один коло одного.
Гефель кивнув головою в напрямку кабінету Цвейлінга:
– Він сказав мені, що дитина може залишитися тут.
– Ага, – сухо зауважив Піппіг, – думає відкупитися, коли все полетить шкереберть. Ач, хитрий собака. А ти, що ти сказав?..
Гефель нерішуче знизав плечима.
Піппіг розсердився:
– Чого ти боїшся? Цвейлінг тепер у твоїх руках, він не викаже тебе.
Гефель, все так само нерішуче, спробував заперечити:
– Якщо ми залишимо дитину, то він подумає, що я пристаю на його умови...
Піппіг відказав:
– А коли й так, нам це байдужісінько.
І він коротко й рішуче промовив:
– Хлопчик залишиться тут!
Зібравши рештки своєї рішучості, Гефель хотів був заперечити, але Кропінський уже поплескував його по плечу:
– Ти – хороший товариш.
Гефель мовчки засунув руки в кишені і стояв, гірко посміхаючись з свого м’якосердя.
Досі ще тривала повітряна тривога.
В бараках в’язні сиділи навпочіпки навколо майже захололих великих груб, які поширювали навколо себе ледь відчутний теплий дух: з паливом було сутужно. Додаткове тепло збиралося від випарів і дихання людей, тісно напханих у ці вузькі приміщення.
Дехто спав, спершись руками об стіл, гамір не заважав їм.
Табір немов вимер, просторий майдан лежав безлюдний і спустілий. Біля воріт теж не видно було жодного вартового.
Лише на кулеметних вишках навколо табору, поглядаючи на небо, переступали з ноги на ногу вартові.
Коло есесівських команд патрулювало четверо в’язнів із санчастини. Спокійно проходили вони поміж казармами, але очі їх були широко розкриті і примічали навколо геть усе. Скільки казарм було зайнято?
Друга група санітарів обходила північну околицю табору, в районі лісу. Звідси відкривався широкий краєвид, навколо простягались простори Тюрінгії. Під невдоволеними поглядами вартових четверо санітарів крокували вздовж огорожі.
Вони теж мали своє завдання: намітити, де саме в дротяній огорожі були місця, найбільш сприятливі для пролому, враховуючи розташування табору, кулеметних вишок і лісу. Радянські стальні каски приховували від вартових пильні погляди санітарів.
Час від часу четверо чоловіків спинялися ніби для того, щоб окинути поглядом обрій, – просто так, бо знудьгувалися від довгого патрулювання. Але насправді кожним таким «невинним» поглядом вони щось оцінювали або вимірювали. Тихенько, щоб не почули вартові есесівці, ділилися один з одним своїми спостереженнями...
Лише після полудня пролунав відбій повітряної тривоги. Сирена сповістила про це протяжним завиванням.
Табір враз ожив. З бараків потоком посунули в’язні.
На кухні забряжчали цебри з запізнілим обідом, злиденна юшка встигла за цей час уже зовсім прохолонути. Біля воріт теж заворушилися люди, невдовзі Рейнебот через мікрофон дав команду вишикувати і вести до воріт транспорт.
Тільки-но пролунав цей наказ, як у маленькому таборі все завирувало, немов у розворушеному мурашнику. Перед стайнями панувало страшне сум’яття. Настала відлига, і змучені люди чалапали по грязюці й калюжах.
Немало зусиль довелося докласти блоковим і штубовим, щоб навести лад в цьому сум’ятті. Люди галасували, штовхалися, напирали один на одного: нарешті, після довгих криків і метушні маршова колона була вишикувана.
На речовому складі видача убогих манатків забрала небагато часу. Немов троє змовників, стояли поряд Гефель, Піппіг і Кропінський. Гефель кожним своїм напруженим нервом почував, що наближається критична хвилина. Він тільки нервово відмахнувся, коли Піппіг запропонував покликати Янковського, щоб той попрощався з дитиною. Він не хотів його бачити, не хотів нічого знати, чути.
– Чоловіче добрий, Андре, не можна ж отак відпустити цього бідолаху...
– Дай мені спокій!
Все тремтіло у Гефеля всередині. Він залишив обох товаришів і зник у конторі.
Піппіг був у розпачі.
– Гайда-но, Маріане, – сказав він нарешті, – побіжи до маленького табору і приведи Янковського...
А Янковський у цей час місця собі не знаходив від хвилювання. Колона мала от-от вирушити, але ніхто не приносив йому маля. Він раз у раз вибігав з колони і починав по-польськи благати круглоголового блокового, щоб той дозволив йому піти до складу.
Блоковий, радий, що йому вдалося нарешті сяк-так вишикувати колону, ніби не чув благань Янковського і нетерпляче штовхав його назад, у стрій. Янковський тремтів усім тілом, немов спіймана в сильце пташка.
Таким і побачив його Кропінський. В страшному збудженні Янковський побіг йому назустріч і міцно вчепився в нього. Рясні сльози текли по його засмученому обличчю. Він ніяк не міг збагнути, що мусить покинути табір без дитини. Кропінський не знаходив слів, щоб утішити нещасного.
– Не плач, брате, – раз у раз повторював він, – маленькому Стефану буде краще у нас, ніж з тобою, повір мені!
Та Янковський тільки сумно хитав головою. Немов живе втілення безмірного смутку, стояв він перед Кропінським. Щоб хоч трохи захистити себе від холоду, він натягнув на вуха смугасту шапку, і вона насунулася йому низько на лоб. Засмальцьований одяг був занадто широкий для нього, на голих худих ногах – грубі дерев’яні черевики. Довгими, обтріпаними на кінцях рукавами смугастої арештантської куртки Янковський раз у раз витирав сльози з невидющих очей.
Убога, жалюгідна подоба людини. У нього лишалася крапля сили в серці лише на те, щоб тихо й покірно благати:
– Віддайте його мені, прошу вас, віддайте його мені.
Він хотів упасти перед Кропінським на коліна, але той міцно притримав його за лікті і струснув, наче хотів цим привести його до тями.
– Не плач, брате, не плач, – умовляв він бідолаху.– Чого ти так побиваєшся? Ти ж не батько дитини.
Янковський обурився:
– Я більше, ніж батько!
В раптовому пориві Кропінський міцно пригорнув до себе нещасного і поцілував його:
– Іди, брате, і хай захистить тебе від усього лихого пречиста матір божа.
Янковський не хотів відпускати його від себе і вчепився в нього, ніби кліщами, але Кропінський не витримав більше цієї муки. Ще раз міцно пригорнув він до серця безпорадного поляка, потім випручався з його обіймів і побіг.
– Брате, брате, – кричав услід йому Янковський.
Але той не хотів більш нічого чути.
Руки Янковського безсило повисли вздовж тіла, і лише тихий жалібний стогін виривався з його уст. Знервований блоковий, побачивши, що поляк знову вийшов з колони, люто накинувся на нього:
– Хай йому біс! Чого це ти тут стовбичиш, як пень, ану – на місце!
Янковський покірно почвалав назад у стрій і повільно, хитаючись, разом з довгою колоною таких же нещасних, змучених людей побрів нагору, до табірного майдану. Серце його краялося від болю.
На майдані знову зчинився страшенний гамір і метушня.
Рейнебот перелічив усю партію в’язнів і вишикував їх, потім ворота відчинилися, і сіра тисячоголова юрба важко й стомлено посунула з табору.
За поспіхом, готуючи транспорт до відправки, Кремер якось зовсім забув про дитину. Тепер, коли сумна процесія тяглася повз нього і Кремер помітив у колоні одного в’язня з мішком на спині, він знову згадав про все.
«Можливо, оце й є той поляк?» подумав він.
Але то був не Захарій Янковський. Янковський брів назустріч своїй невідомій долі без всякого багажу...
Отже, все-таки це сталося! Вороття не було. Стомлений і змучений сидів Гефель у конторі і складав для Цвейлінга список речей щойно відправленого транспорту.
Тимчасом Піппіг зітхнув нарешті з полегкістю. Все гаразд, дитину врятовано! Все ясно! Він почував у глибині душі якесь злодійкувате задоволення, що знову зумів устругнути таку штуку... Кому? Есесівцям? Бідному Янковському? Життю? Лихій долі?.. Він і сам не знав. Все це було занадто складно. І він старався не думати ні про що, а просто радів, що йому вдалося так добре влаштувати це маленьке беззахисне кошенятко.
А Кропінський? Кропінський сидів у потайному куточку, тримаючи хлопчика на руках, і тихо, зовсім тихенько наспівував йому рідних пісень своєї батьківщини.
Гефель приніс Цвейлінгу список виданих речей.
– А ота міль, – сказав Цвейлінг, – мала, певно, вирушити разом з транспортом, правда ж?..
Він випнув нижню губу і висолопив кінчик язика.
Якусь мить Гефель вагався, не знаючи, як краще відповісти, потім відказав:
– Так точно, гауптшарфюрер.
– Ото ж то, а тепер ви повинні мовчати та й інші теж.
– Так точно, гауптшарфюрер.
Цвейлінг скорчив невдоволену гримасу:
– Так точно, так точно, – передражнив він, – навіщо нам обдурювати себе? Через кілька тижнів американці будуть тут, і тоді ви зможете взяти свою міль на руки і сказати американцям: «Цим ми завдячуємо нашому гауптшарфюрерові...»
Гефель зробив над собою зусилля і відповів:
– Так точно, гауптшарфюрер.
Цвейлінг забув про свій приязний тон:
– Чоловіче, оце ваше вічне «так точно»! Зрештою, це ж чистісіньке безумство, що я... коли про це дізнаються, ви всі попадете в бункер. А зо мною нічого не трапиться. Сподіваюсь, це для вас ясно?
– Так точно!
Цвейлінг відкинувся на спинку стільця:
– Отож скажіть вашим людям, хай вони тримають язик за зубами.
– Так точно, гауптшарфюрер...
***
Піппіг приніс дитині чашку теплої ріденької кави, в яку націдив кілька ложок бурякового соку. Малий ковтнув раз і відсунув від себе чашку.
Піппіг важко зітхнув:
– Мені ця штука теж не дуже смакує.
– Чим же ми будемо годувати дитину?– безпорадно знизав плечима Кропінський, – У малого такі тоненькі рученята і такі тоненькі ніжки...
Піппіг обмацав худеньке тільце дитини:
– Авжеж, опецькуватим його ніяк не можна назвати...
– Малій дитині потрібен білий хліб, і цукор, і молоко.
Піппіг розсміявся:
– Молоко? Чоловіче добрий, Маріане! Я ж не матір-годівниця.
Кропінський засмучено похитав головою.
Піппіг почухав обома руками коротко пострижену голову і раптом випалив:
– Ну, ясно, малому треба молока.
– Звідки ж ти його візьмеш?
Проте у Піппіга, здається, уже визрів якийсь план, а якщо він щось вирішував, то не терпів ніяких сумнівів:
– Ризикуєш ти чи я ризикую? Я ризикую! – Це було сказано сердито, проте після цього Піппіг одразу ж нахилився до дитини і ніжно поплескав її по худих рученятах: – От побачиш, мій маленький. Завтра дядько Піппіг піде на великий-великий луг, там пасеться багато корів, і вони роблять му-у-у-у...
Хлопчик посміхнувся.
Піппіг, зрадівши, взяв маленьке личко в свої великі долоні:
– Ти ще навчишся у нас і сміятися, малий.
А здивованого Кропінського він ткнув у плече пальцем:
– І ти прикладеш його завтра до груді, ясно?..
У конторі Гефель в кількох скупих словах розказав про те, як змінилася ситуація.
– Дитина залишиться тут, на складі, цю справу ми вже уладнали з ним, – пояснив він, кивнувши головою в напрямку Цвейлінгового кабінету.
В’язні одразу ж зрозуміли його.
– Не кажіть нікому, що у нас на складі...– не договоривши, він зробив рукою такий жест, ніби прикривав щось. Цим було все сказано.
Після закінчення роботи Гефель сидів сам один за столом. Піппіг кудись пішов. Більшість в’язнів позаповзали вже на нари. За спиною Гефеля сиділи кілька чоловік і про щось шепотілися.
В голові Гефеля снувалися невеселі думки. Немов важкий камінь наліг йому на груди. Він обхопив голову руками і заплющив очі. Гефель давно вже зрозумів, що йому доведеться все пояснити Бохову. Чи, може, він побоїться? Може, сховати дитину і нікому про це не говорити? Ні Бохову, ні Кремеру?
Гефель глибоко замислився. Та ось приглушений шепіт позад нього долинув до його слуху.
***
Під Оппенгеймом американці побудували ще одне передмостове укріплення. Танки прорвалися на схід!
їхні головні підрозділи досягли Майну під Ганау і Ашаффенбургом. Маневрені бої йдуть на схід від Бонна. Гарнізон Кобленца на східному березі знову захоплено. У Бінгені – вуличні бої...
І'ефель прислухався уважніше. Диви-но, як далеко вони просунулися вперед. Як швидко наближається кінець...
«Дитину треба просто заховати і...» знову почав нашіптувати йому внутрішній голос.
Він розплющив очі.
Чи справді він вчинив обдумано й справедливо? Він послухався голосу серця і дав йому перемогти себе. Чи був цей голос сильніший за голос розуму?
Почуття – розум. Розум – почуття...
Немов моряк на кораблі, що лишився без стерна і без вітрил, віддався він на волю своїх роздумів і вагань, марно намагаючись утекти від себе, від своїх думок і сховатися за тисячею виправдань. Чи міг би він... спокійно пройти мимо вируючого потоку, в якому потопала б мала дитина? Ні, він, не задумуючись, кинувся б у воду, і це здавалося б само собою зрозумілим і природним.
Гефель глибоко зітхнув. Бохову? Чи Кремеру? Кому він скаже про те, що вчинив?
***
В 3-му бараці містилися «прикомандировані» в’язні – вони працювали кельнерами в офіцерському казино, на кухні або в кравецькій чи шевській майстерні для есесівців, посильними й прибиральниками в есесівських казармах.
– Добривечір, Карл!– Піппіг сів біля Вундерліха, що працював на есесівській кухні, і хитрувато підморгнув йому.
Вундерліх одразу помітив, що у Малюка, як прозивали в таборі Піппіга, є щось на серці.
– Ну, кажи, чого тобі треба?
– Молока.
– Молока? Навіщо?
– Щоб пити, телепню!
– Для тебе?
Піппіг образився.
– Я п’ю пиво, якщо воно в мене є...– Він притягнув Вундерліха ближче до себе і зашепотів йому на вухо:– У нас є дитина.
– Що? Що?
– Тс-с-с.– Піппіг з обережності озирнувся навколо і, пошепки розповівши Вундерліху про їхню таємницю, поклав йому руку на плече: – Отакі-то діла, Карл, і тепер нам треба роздобути трошки молока для малого. У нього отакесенькі ручки і ось такесенькі ніжки. Ми ж повинні подбати про цю крихітку. Ну, що ти тепер скажеш, Карл? Всього півлітра.
Вундерліх замислився.
– А як же ти пронесеш молоко через ворота?
В цих словах була вже згода. Обличчя Піппіга засяяло радістю.
– О, про це можеш не турбуватися.
– А якщо тебе схоплять?
Піппіг розсердився:
– Ризикуєш ти чи я ризикую?
Вундерліх засміявся. Вони почали радитися, як це зробити, бо все було не так просто, як могло здатися на перший погляд. Під яким приводом міг Піппіг прийти по молоко? Він міг роздобути пропуск на прохід за ворота нібито для того, щоб принести до есесівської кравецької майстерні кілька старих одежин для переробки. Це було можливо. А молоко треба було тимчасом уже передати в майстерню.
Вундерліх оглянув усіх, хто був у бараці, і поманив до себе пальцем одного посильного.
– Що таке? – спитав той, підійшовши до стола.
– Слухай-но, завтра вранці зайди до мене на кухню і потім віднесеш пляшку молока до кравців. А Руді забере його звідти.
Посильний, вітаючись, подав руку Піппігу:
– Добривечір, Руді.
– Добривечір, Альфред.
Для посильного це завдання було дрібничкою, бо він мав доступ до всіх есесівських приміщень.
– Домовились, – тільки й сказав він, ні про що більше не розпитуючи, бо в таборі завжди все надзвичайне сприймалося як само собою зрозуміле.
– Ну, а тепер треба ще попередити Отто, – зауважив Вундерліх і подався разом з Піппігом у другий флігель барака.
Отто Ланге, капо кравецької майстерні для есесівців, немолодий уже чоловік, колишній майстер-кравець, що потрапив до концтабору за поширення чуток і необережні розмови, саме стояв біля гучномовця і слухав останні вісті.
Вундерліх потягнув його набік.
– Я пришлю тобі завтра вранці пляшку молока. А Піппіг забере його потім у тебе.
Кравець мовчки кивнув головою і провів пальцем по верхній губі. То була давня звичка: колись він носив вуса.
– Май на увазі, – попередив кравця Піппіг, – я принесу тобі кілька старих пальт. Це ти сказав, щоб ми їх принесли, зрозумів?
Ланге кивнув:
– Авжеж, авжеж, принось.
Що й казати, нелегко було Піппігу роздобути ці півлітра молока; незважаючи на готовність усіх посвячених у таємницю допомогти йому, він дуже ризикував. Якби Піппіга спіймали на воротях, все зірвалося б. Він неминуче потрапив би до бункера і з кращому разі відбувся б звичайними двадцятьма п’ятьма ударами. Це якби йому пощастило. А як не пощастить, то він прямісінько приземлиться в крематорії і тоді – прощай, життя.
Та Піппіг не боявся. Хоч би на які безумства він наважувався, його ніколи не облишало почуття оптимізму: милостивий господь не скривдить такого хлопця, як я.
Коли Піппіг, стоячи перед дверима барака, прощався з Вундерліхом, той почав напучувати його на дорогу:
– Гляди ж, хлопче, не попадись їм до рук.
Піппіг тільки-но хотів обурено відповісти йому, але
Вундерліх, сміючись, перебив його:
– Знаю, знаю вже: ризикуєш ти...
І задоволений Піппіг подався до свого барака.
Повертаючись, Вундерліх зустрів знайомого санітара з есесівського ревіра.
– Слухай, Франц, чи не міг би ти завтра вранці прислати мені трошки виноградного цукру?
Санітар задумливо похитав головою:
– Виноградного цукру? У нас у самих лишилося його зовсім мало.
– Мені дуже треба для одного товариша.
Санітар зітхнув:
– Один пакетик, більш не можу. Пришлю тобі з посильним.
Вундерліх задоволено поплескав Франца по плечу.
***
Коли Гефель увійшов до контори, Кремер саме складав рапорт на завтрашній день. Він сів на табуретку і закурив сигарету. Кремер кинув на нього швидкий погляд.
– Ну як, все в порядку?
Гефель мовчки курив.
– Там один в колоні ніс на плечі мішок, це ж, мабуть, він і був? – спитав Кремер, не припиняючи своєї роботи.
Гефелю досить було тільки кивнути головою, і Кремер задовольнився б цим. Проте він не зробив цього і мовчки втупився у підлогу.
Кремер здивувався:
– Що трапилось?
Гефель кинув недокурок під ноги і розтоптав його.
– Я маю тобі щось сказати...
Кремер відклав олівець.
– Може, ти не відправив дитини?
Гефель подивився йому прямо в обличчя:
– Так!
На мить запала мовчанка.
– Чоловіче... – Кремер схопився з місця, підбіг до дверей і відчинив їх.
У нього була така звичка: хотів переконатися, чи ніхто не підслухує їх. В конторі нікого не було. Кремер знову причинив двері і притулився до них спиною. Він засунув руки в кишені, міцно стиснув губи і нерухомо дивився в якусь невидиму точку перед собою.
Гефель чекав вибуху гніву, вирішивши захищатися, скільки стане сил.
Проте Кремер лишався на диво спокійним, і пройшло немало часу, поки він заговорив.
– Ти не послухався наказу?
– І так, і ні!
Кремер чекав, що Гефель говоритиме далі, але той мовчав.
– Ну? – нарешті спитав Кремер.
Гефель перевів дух.
– Трапилося непередбачене...– Він запнувся і, затинаючись, розповів усе, що сталося між ним і Цвейлінгом.
Це мало бути і пояснення і водночас – виправдання.
Кремер дав йому виговоритися до кінця.
І довго ще після того, як Гефель закінчив свою розповідь, він похмуро мовчав, тільки жовна на його щоках весь час рухалися. Обличчя його набрало суворого виразу, зіниці звузились. Нарешті він сказав тихим і враз захриплим голосом:
– А ти сам віриш у те, про що ти мені оце розповів?
Гефель опанував себе і тепер різко відповів:
– Я сказав тобі чистісіньку правду.
Кремер раптом відштовхнувся від дверей, коло яких досі стояв, пройшовся кілька разів по кімнаті і промовив, здається, більше до самого себе:
– Звичайно, ти сказав мені правду, але... – Він спинився перед Гефелем, – Але, можливо, ти. брешеш самому собі?
Гефель зробив гнівний рух, хотів щось заперечити, але тут Кремера наче прорвало:
– Ти зв’язався з мерзотником! Адже Цвейлінг – мерзотник! Цей пройдисвіт хоче з нашою допомогою застрахувати себе!
Але Гефель вирішив не здаватися:
– Саме через це ми й тримаємо його тепер у руках.
Кремер лише сухо засміявся.
– В руках? Хлопче, Андре, скільки часу сидиш ти в концтаборі? Шість місяців, га?– Він покрутив великим пальцем, – Той негідник постарається застрахувати себе і у своїх. Хилитиметься то туди, то сюди, куди вітер війне. Досить їм відкинути американців хоч на п’ять кілометрів назад, і твій Цвейлінг одразу ж підбадьориться, і тоді – начувайся! І ти пропав, і бідолашне дитя також! Хлопче, Андре, що ти наробив!
Гефель підняв руки, здавалося, він хоче затулити собі вуха.
– Не муч мене!
– Це ти мучиш нас!
З грудей Гефеля вирвався стогін.
– Не міг же я взяти дитину й...
– Ти повинен був віддати дитину назад тому полякові, такий був наказ. І ти не виконав його. Це порушення дисципліни!
– Якщо ми вийдемо звідси живими, я відповім перед партією, можеш не сумніватися, – запевнив Гефель.
Кремер суворо глянув йому в очі:
– Партія – тут!
Гефель хотів був палко заперечити Кремеру, але слова завмерли на його губах.
Не витримавши суворого погляду Кремера, Гефель опустив очі. Він мусив сам собі признатися, що Кремер сказав правду. І все-таки нестримна хвиля обурення підіймалася в його душі, коли він тільки думав про те, щоб покинути дитину напризволяще. У нього було таке відчуття, ніби якась могутня рука встромила йому прямо в серце ключ і замкнула його. Він почував себе винним і перед дитиною, і перед партією. Голова його важко схилилася на груди.
– Я не міг інакше... я... не... міг, – тихо сказав він, і в голосі його звучали благання й мука.
В цю мить Кремер відчув, який йому дорогий цей змучений чоловік, але він нічим не зрадив своїх почуттів.
– Не де-небудь і не коли-небудь, а саме тут і тепер має бути вирішене це питання, – невблаганно сказав він.
Вони замовкли. У Кремера поміж бровами залягла глибока зморшка. Він схвильовано походжав по кімнаті і, здавалось, шукав якогось виходу.
– Тепер уже ніхто не відніме у мене дитину, – нарешті після довгого роздуму промовив він і одразу ж накинувся на Гефеля: – Чи, може, ти собі уявляєш, що я зможу ще раз нав’язати кому-небудь маля, як дорожній багаж?
Він знову спалахнув гнівом і розлючено забігав по кімнаті.
– Якби ти віддав маля полякові, то його вже зараз не було б у таборі, і все було б гаразд. А тепер що? Що робити тепер?
Він сів на край стола, склавши руки поміж розставленими колінами. Гефель стомлено опустився на табуретку. В його душі не лишилося нічого від недавнього почуття полегкості і зльоту... До сутички, якої він боявся, так і не дійшло, і все благородство й велич його вчинку розвіялися, як дим. Лишився тільки голий факт: порушення партійної дисципліни!
Гефель дивився прямо перед собою.
Кремер розняв згорнуті руки і, нарешті, заговорив значно лагідніше, ніж досі:
– Ми ж не хочемо стати ворогами, Андре, правда? Той негідник не вартий цього.
Він важко сплигнув зі столу і додав, раптом зважившись на щось:
– Ти мусиш поговорити з Боховим. Мусиш! – настійливо повторив він, коли Гефель почав з запалом відмовлятися.
– Нехай це залишиться між нами, Вальтер! Хай Бохов думає, що дитину вирядили разом з поляком.
Від цього прохання Гефеля Кремер знову рознервувався.
– Тепер, коли дитина змушена лишитися в таборі – змушена! Ти розумієш? – пробурчав він. – Це вже не тільки наше діло. Я не питаю про те, яке завдання ти виконуєш. Можеш мені про це не розказувати, але ти сам знаєш, на яку небезпеку наражаєшся через цю дитину.
– А що ж було мені робити, коли я її знайшов?
– Дурниці! Не про те мова. Тобі було наказано відправити дитину з табору.
– Так, звичайно, але... – розпачливим зойком вирвалося з грудей Гефеля.
Кремер засопів, очі його дивилися похмуро. Обидва чоловіки мовчки стояли один перед одним і думали. Кремер не міг більше зносити цього. Шукаючи якогось виходу, він почав важко походжати по кімнаті.
Він лише краєм вуха прислухався до того, що говорив йому Гефель.
– Це не може тривати довго, Вальтер, безперечно, скоро все скінчиться. Ось-ось тут будуть американці, Вальтер! Ці кілька днів ми, безумовно, якось протримаємось. Навіщо ж мені говорити з Боховим і хвилювати його? Ми все одно не можемо тепер відправити дитину з табору. Ти ж сам це сказав. Отже, що ж нам робити? Хай усе залишиться між нами. Ніхто не знає про це. Тільки ти та я, і більш ніхто.
– А Цвейлінг?
– Той і не писне.
Кремер гірко й глузливо засміявся. Треба було негайно на щось зважитись незалежно від того, знатиме про це Бохов чи ні. Дитина не вийде з табору. Завдання, передане йому через Бохова, він не виконав до кінця. Його прямим обов’язком було проконтролювати Гефеля, а він повірив йому на слово, і що ж тепер?..
– Прокляття! – пробурчав Кремер, лютуючи на себе і на весь світ і важкими швидкими кроками походжаючи по кімнаті, немов хто підганяв його в спину.
А що йому неприємно було йти на поступки Гефелю, то він сердито визвірився на нього:
– Ну, а коли ми нічого не розкажемо про це Бохову? Що тоді? Що?
Це було вже наполовину згодою! Гефель, зрадівши, підняв руки, наче хотів покласти їх по-дружньому на плечі Кремера. Той відхилився від нього і пробурчав:
– Хлопчик повинен зникнути зі складу, треба забрати його від тебе!
– Куди? – спитав Гефель.
– Ото ж то, куди? От бачиш, що ти наробив? Ну, куди ми заховаємо тепер дитину? її треба негайно забрати від тебе і від тричі проклятого Цвейлінга і перенести в таке місце, куди не зазирає жоден есесівець.
Було лише одне таке місце – інфекційний барак у маленькому таборі. Цей барак есесівці обминали двадцятою дорогою, боячись заразитися черевним чи висипним тифом.
Кремер спинився перед Гефелем і суворо глянув на нього.
– Шістдесят перший барак! – коротко сказав він.
Гефель перелякався.
– В інфекційний барак? Нізащо!
– Дитина перейде в шістдесят перший барак! – Кремер переконував водночас і себе в правильності свого рішення:– Польські санітари місяцями живуть там і досі ще нічим не заразилися. Вони тримаються стійко. Хлопчик там буде в надійних руках, будь певен. Це ж їхня дитина, з Польщі. Чи, може, ти хочеш, щоб я заховав дитину в цій корзинці для паперів, га?
Гефель, кусаючи губи, мовчав.
Кремер сердито продовжував:
– Іншого виходу немає, сказано – і край! Досить того, що ти й мене втягнув у цю справу. Отже, домовились! Дитина переходить в шістдесят перший барак.
Гефель стояв, втупившись поглядом в одну точку. Все-таки це краще, ніж транспорт.
Він звів очі:
– А Бохов?
Кремер розсердився:
– Я гадаю, що це наша справа. Хіба ти сам не казав цього?
Гефель мовчки кивнув головою. У нього вже не було сил радіти.
***
Цвейлінг мешкав трохи осторонь табору, в затишному селищі для есесівців, збудованому руками в’язнів. Ось уже два роки, як він був одружений, і не один з його сусідів шарфюрерів потай заздрив на його двадцятип’ятирічну дружину Гортензію. Це була повногруда, напрочуд квітуча молода жінка. Проте цей шлюб, з багатьох причин, не можна було назвати щасливим.
