Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)
Шваль вийшов з-за письмового стола, став перед Клюттігом і широко розвів руками.
– Я стою у вас на дорозі. Коли б це залежало від вас, то я давно вже не був би комендантом. Але це не так просто, мене...
Він зробив такий жест, ніби скручував комусь в’язи, кілька разів по-театральному ступнув по кабінету і несподівано знову спинився перед Клюттігом.
– Це не так-то просто, й вас...
Знову той самий жест.
Комендант справді говорив зараз цілком щиро, і це обеззброювало Клюттіга.
Шваль скористався з цього.
– От тому я й кажу: розум і хоробрість не повинні йти одне проти одного, а, навпаки, мусять об’єднатися... Ясно?
– Чи повинен я зрозуміти це так, що ви ласкаво дозволяєте мені...
Шваль одразу ж кинувся в той пролом, який він щойно пробив собі. Твердими кроками наблизився він до Клюттіга і злегка доторкнувся пальцем до його грудей.
– Навіть більше! Я наказую вам знешкодити підпільну організацію.
Клюттігу перехопило дух. Він, не відриваючись, дивився на коменданта, і за товстими скельцями його окулярів спалахували недовірливі вогники.
Шваль помітив це і, здається, вгадав, про що зараз думає Клюттіг.
– Ні, ні, мій любий, – сказав він, – тут нема ніякої пастки. Але ви не повинні також думати, ніби я капітулюю перед вами. Мій наказ продиктований здоровим глуздом і необхідністю. Я не буду чинити вам ніяких перешкод, але сподіваюсь, що й ви зробите так само. Таким чином кожен доб’ється свого. Ясно?!
Шваль ще раз перечитав список. Читав довго й уважно. Нарешті він спитав:
– Чи ви твердо переконані, що це справді керівна головка?..
– Я твердо переконаний в цьому, – відповів Клюттіг, намагаючись заглушити свою власну невпевненість.
Шваль підійшов до письмового стола, взяв авторучку і викреслив у списку якесь прізвище, потім подав список Клюттігу.
– Розстріляти! Не привертаючи нічиєї уваги і не зчиняючи шуму!
Клюттіг, думаючи, що Шваль підписав папір, взяв його в руки і несподівано виявив, що комендант викреслив прізвище Кремера.
– Пане штандартенфюрер! – обурився він.
– Цей мені ще потрібен! – різко спинив Клюттіга Шваль, не бажаючи слухати ніяких заперечень, і знизав плечима: – Отак-то, мій любий, буває на світі. Стільки років внутрішня адміністрація табору робила
все за нас, і ми спокійно полишали на них в’язнів. А тепер от ми змушені знищити їх. Та без досвідченого старости табору я не зможу провести евакуацію.
– Але ж, штандартенфюрер! Кремер один з найважливіших...
Шваль хитро посміхнувся:
– Щось ніби генерал, правда? Ну що ж. Тим краще для нас. Як можна знешкодити генерала? Позбавивши його офіцерів. Знищіть усіх інших, і ваш Кремер стане слухняним, як цуценя. Ви згодні зі мною?
Шваль, задоволений своєю власного проникливістю, поблажливо поплескав Клюттіга по плечу.
– А якщо це дасть вам таку втіху, то, про мене, ви зможете пустити йому кулю в потилицю і в останню хвилину. Але зараз він мені ще потрібен.
І Клюттіг мусив примиритися з цим.
***
Усі офіцери зібралися, почалася нарада. Клюттіг сидів, забившись у куток кабінету, і його гризла досада, що хитрий Шваль пошив його в дурні, кинувши йому, немов собаці, якийсь жалюгідний шматок. І як тепер бундючиться цей страхополох.
Шваль, доповідаючи про обстановку, походжав по кабінету з Гіммлеровою телеграмою в руках.
– Наказ ясний і, само собою зрозуміло, повинен бути виконаний.
Клюттіг переводив уважний погляд з одного обличчя на друге, спостерігаючи, яке враження справляють на присутніх слова Шваля. Біля письмового стола сидів вічно п’яний Вейзанг, втупившись прямо перед собою каламутним поглядом. Йому явно бракувало шнапсу, на який комендант скупився, коли збирався штаб.
Штурмбанфюрер Камлот, командир есесівської частини, стояв посеред кімнати, виставивши вперед ногу і схрестивши на грудях руки. За столом для засідань сиділи начальник по трудовій повинності, начальник господарчої частини і ад’ютант коменданта. Численні блокфюрери, відповідно до свого низького чину, стояли позаду офіцерів.
Рейнебот також визнав за необхідне, зважаючи на своє невисоке військове звання, і собі стати поруч з ними.
Клюттіг пильно дивився на офіцерів. На всіх обличчях лежав вираз покори і готовності коритися комендантові.
«Які ж вони всі жалюгідні боягузи! – думав Клюттіг. – Вони гадають, що наказ Гіммлера допоможе їм врятувати свою шкуру! Навіть Рейнебот здається зараз покірним, мов ягнятко».
Ніхто не звертав на Клюттіга уваги, всі шанобливо слухали коменданта.
– Коли саме почати евакуацію – це залежить від нас, ми повинні орієнтуватися на становище на фронтах.
Шваль підійшов до карти і широким жестом провів по південній Німеччині: ну точнісінько тобі славетний полководець!
– Тільки сюди зможемо ми ще пробитися.
Вейзанг щось буркнув собі під ніс.
Шваль театральним жестом розвів руками.
– Іншого шляху нам не лишилося...
Клюттіг аж тремтів від злості. Йому хотілося зірватися на рівні ноги й закричати від обурення, але загальний настрій офіцерів стримував його.
Шваль стояв посеред кабінету і, ніби кепкуючи з Клюттіга, говорив: х
– Само собою зрозуміло, що в таборі існує таємна організація. Ми не такі дурні, щоб не помітити цієї обставини. Але це все-таки лише одна обставина. – Він повернувся до Камлота. – Чи думаєте ви, пане штурмбанфюрер, що ця організація може становити серйозну загрозу для вашої частини?
Штурмбанфюрер у відповідь лише зневажливо посміхнувся, і Шваль поспішив закінчити:
– Я цілком поділяю вашу думку. Кількома залпами по табору ми зможемо вмить зламати будь-який опір, а я не вагатимуся і неодмінно вдамся до цього заходу, як тільки визнаю це за потрібне.
Шваль зробив промовисту паузу, заклав руки за спину і, задерши вгору голову, знову почав походжати навколо письмового стола. Потім він продовжував:
– Але не про це зараз мова. Панове, я несу відповідальність за безпеку вас усіх. Не лише тепер, але й у майбутньому.
Він сказав це з особливим притиском, заздалегідь упевнений, що всі з ним погодяться, бо добре знав своїх підлеглих.
– Авжеж, і в майбутньому також, – повторив він, – Ви розумієте мене.
Всі мовчали.
Шваль вирішив, що настав його час. Не приховуючи свого торжества, він сказав:
– Енергії гауптштурмфюрера Клюттіга ми завдячуємо тим, що йому – я сказав би – в останню хвилину пощастило вислідити верховодів таємної організації в таборі. Цим самим він зробив нам неоціненну послугу. Я наказав йому розстріляти цю зграю змовників і певен, що він виконає мій наказ з усім властивим йому розумом і обережністю.
– А що буде потім? – спитав досі мовчазний Камлот.
Вкрай здивований Шваль високо звів брови.
– Ми виконуватимемо наказ рейхсфюрера СС, – відповів він.
Камлот ліниво поворухнувся.
– Гіммлера? Дурниці! Він сидить у безпечному місці і йому легко наказувати. А возитися з цією сволотою повинен я? Перестріляти всю зграю до останнього пса! Ось яка моя думка.
Шваль занепокоєно походжав по кімнаті.
– А американці?
Камлот з нудьгуючим виглядом засунув руки в кишені штанів.
– Ах, не меліть дурниць, Шваль! Перш ніж вони дійдуть сюди, я не лишу в таборі жодної живої душі і чкурну звідси геть.
Він зареготав.
Шваль зблід, його товсті щоки затрусилися. Раптом він істерично загорлав:
– Іменем рейхсфюрера СС наказую вам коритися мені! Хто тут комендант?
– А хто командує військовою частиною? Ви чи я? – відпарирував Камлот.
Тут схопився з місця й Клюттіг. Двома стрибками опинився він біля штурмбанфюрера, шукаючи біля нього опори. Від хвилювання слова застряли у нього в горлі, і він тільки дико вирячився на Шваля. Підвелися й інші есесівці. Вони почували, що зараз станеться сутичка.
Але Шваль не розгубився:
– Що це – інтрига? Змова?
Камлот не мав нічого подібного на думці і миролюбно відповів:
– Ну, навіщо таке казати. Яка там змова? Нісенітниця! Просто я не маю ніякої охоти возитися з цією сволотою. Про мене краще перестріляти всіх.
Він сів у крісло й закурив сигарету.
Під захистом цього могутнього союзника і Клюттіг раптом відчув себе сильним.
– Перестріляти! Я теж такої думки! – загорлав він і з войовничим виглядом став поруч з Камлотом.
Втрутилися й інші офіцери. Всі водночас щось несамовито кричали, жестикулювали. Не звертаючи уваги на свого начальника, Шваля, найжорстокіші серед блокфюрерів ставали на бік Камлота.
Ад’ютант коменданта Віттіг, пробуючи утихомирити їх, кричав на них, вони кричали на нього. Кашкети позсовувалися на потилицю, всі розмахували руками. Вони ніби забули про субординацію, якої звичайно так суворо додержувалися:
Віттіг затулив собою Шваля і щосили зарепетував:
– Пане коменданте, накажіть їм негайно замовкнути!
І в ту ж мить гамір затих.
Деякі з блокфюрерів, що стояли в цей момент перед комендантом, злякавшись своєї власної сміливості, навіть стали струнко.
Єдиний, хто не брав участі в усьому цьому сум’ятті, був Рейнебот. Хоч раптова зміна ситуації дуже схвилювала його, бо він розумів, що от-от може розгорітися рішучий бій поміж двома протилежними силами, проте він ні на хвилину не втратив самовладання. От тепер, здається, знову взяв гору комендант.
Скориставшись із тиші, що раптом запанувала в кабінеті, Вейзанг ударив кулаком по письмовому столу і розлючено загорлав:
– Сто чортів! Те, що говорить Шваль, треба виконувати! Він же наш комендант!
Ніхто не звернув на нього уваги. Рейнебот, примруживши очі, чекав: що ж воно буде далі? Камлот загасив недокурок сигарети й підвівся з крісла. Йому було неприємно, що через нього виник цей інцидент, що підривав авторитет вищого офіцерства, до якого він сам належав. Їхнє розходження в поглядах було викликане не політичними міркуваннями, а просто намаганням врятувати свою шкуру. В’язні стояли цьому на заваді. Яке йому діло до американців? Зрештою, своя сорочка ближче до тіла. Він не розумів коменданта. У нього зовсім не було наміру підривати його авторитет. Але чому повинні вони, тікаючи, тягти за собою ще й усю цю наволоч. Хіба не простіше було перестріляти геть усе живе, що знаходилося за колючим дротом, а потім сісти в машини і...
– Ви самі бачили щойно, якої думки офіцери, – сказав він Швалю, – чому ж ви упираєтесь і не хочете стріляти?
Загнаний на слизьке, ІІІваль ретирувався за свій письмовий стіл.
– А хто сказав, що я не хочу стріляти? Якщо треба буде, за якихось півгодини весь табір злетить у повітря!
– Ну, то й хай летить! – закричав Клюттіг. – Після нас – хоч потоп! Якщо ми йдемо звідси, то жодного більшовицького пса не повинно лишитися тут у живих!
Блокфюрери знову загаласували.
– Постріляти цю наволоч! – кричали вони.
Все це загрожувало вщент зруйнувати так добре підготовлені плани коменданта. Твердими кроками Шваль вступив у гущу сперечальників.
– Наказую негайно припинити розмови!
Суворий тон коменданта вплинув на присутніх.
Шваль з задоволенням відзначив про себе, що офіцери ще коряться йому. Вмить відновлена тиша знову повернула йому почуття впевненості, і він збагнув, що повинен тепер сміливим поводженням закріпити свій авторитет, який похитнувся був через Камлота. Він войовничо взявся кулаками в боки і обвів усіх суворим поглядом. Навіть дивно якось було чути свій голос серед цієї мертвої тиші. Шваль повторив те, що він щойно говорив.
– Хто сказав, що я не хочу стріляти?
Це прозвучало як постріл, що влучив у мішень. І все-таки, здавалося, Шваль не влучив у саме яблучко, бо одразу ж озвався Камлот.
– Штандартенфюрер! – Цей вигук прозвучав дуже твердо й визивно.
Шваль обернувся до штурмбанфюрера, якусь мить вони міряли один одного гострими поглядами.
– Можете ви дати мені в цьому слово честі офіцера?
– Даю вам моє слово честі! – відповів Шваль таким самим різким тоном, яким Камлот спитав його.
Справді, це звучало, мов постріли, якими вони ніби обмінювалися між собою, і з поведінки всіх присутніх Шваль відчув, що на цей раз він таки влучив у самісіньке яблучко.
«Увага, треба бути насторожі, – промайнуло в голові Рейнебота, – дипломат потрапив у скрутне становище, але зараз він переміг».
– Прошу, сідайте на свої місця.
Шваль зачекав, поки всі знову заспокоїлись.
Навіть Камлот сів на стілець.
Шваль з задоволенням вслухався в цю насторожену тишу. Криза минула. Тепер він знову був для них найвищим чином, їхнім комендантом. Він стояв поряд з Вейзангом. Той відкинувся на спинку стільця, широко розставивши руки, і тішився тим, що сидить біля свого штандартенфюрера з таким лютим обличчям.
Шваль знову став за письмовим столом.
– Я хочу зараз ознайомити вас з телеграмою рейхсфюрера СС.
І він прочитав уголос:
– «Зважаючи на загрозу Тюрінгії з боку 3-ї Американської армії генерала Паттона, наказую: підпорядкований мені концтабір Бухенвальд – евакуювати. Час і порядок виконання цієї операції покладаю на адміністрацію табору. Уся влада зосереджується в руках коменданта. Будьмо вірними фюреру. Хайль Гітлер. Рейхсфюрер СС Гіммлер».
Всі мовчали.
Як чудово це прозвучало! Шваль задер підборіддя; йому здавалося, ніби його голосом промовляв сам
Гіммлер. Камлот не відривав очей від носка свого чобота, яким він похитував з боку на бік. Вейзанг уперся кулаками в боки і нахилився вперед. Він покліпував зволоженими від сліз собачими очима. Ось як обернулися справи. Ну, сміх та й годі.
З усього видно було, яке велике враження справила на слухачів телеграма, і Шваль скористався з цього.
– Табір евакуюватиметься по етапу. Щодня по п’ятнадцять тисяч чоловік. Насамперед – євреї. Напрям – Гоф, Нюрнберг, Мюнхен. Штурмбанфюрер Камлот виділить конвой.
– А що робитимуть мої люди, коли прибудуть з цією наволоччю до Мюнхена? – спитав Камлот.
Шваль посміхнувся куточком рота.
– Скільки з цієї наволочі прибуде до Мюнхена, то вже ваше діло, штурмбанфюрер. А моє діло – не залишити після себе в таборі трупів.
– Ага, розумію, – глузливо сказав Камлот, – ви хочете розіграти з себе перед американцями лояльну людину і всю брудну роботу полишаєте на мене.
– Ви не так зрозуміли мене, штурмбанфюрер, – повчальним тоном промовив Шваль, – За в’язнів, які помруть по дорозі до Мюнхена, ви не відповідаєте. Від мене, в усякому разі, ви не дістанете наказу вбивати в’язнів, але, зауважу між іншим, що добити знесиленого, – це не вбивство, а гуманний акт.
Камлот схрестив на грудях руки:
– Хитро придумано, дуже хитро.
Шваль люб’язно відказав на те:
– Ви ж любите стріляти, штурмбанфюрер...
– Можете в цьому не сумніватися, – так само глузливо відповів Камлот.
В цьому словесному поєдинку почувалося, що вони добре розуміють один одного.
– Про початок операції я повідомлю окремо. Від сьогоднішнього дня комендатура і військові частини повинні повсякчас бути в стані бойової готовності. Вихід з розташування своєї частини і будь-які відпустки віднині забороняються.
Шваль взявся руками в боки, пересмикнув плечима і випнув уперед черевце. Конфіденціальним тоном звернувся до присутніх:
– Панове, я раджу вам влаштувати всі свої особисті справи і бути разом зі своїми підлеглими в повсякчасній готовності вирушити в похід.
Тюремник приніс Розе матрац і ковдру на ніч. На єдиній койці, що була в камері, лежав Піппіг, якому ставало дедалі гірше. Поки Розе міг ще розмовляти із замордованим товаришем, це хоч трохи підбадьорювало його. Але тепер Піппіг не відповідав на запитання, тіло його палало в гарячці, і Розе – жалюгідна подоба людини – мовчки скорчився в темному кутку на солом’яному матраці. Він завмирав від страху на саму думку про нічний допит. Страх причаївся тут же, поряд із ним, неначе його друге зацьковане «Я».
В команді на складі знали про те, що дитину перенесено до 61-го барака. З розмов, які точилися поміж в’язнями, дізнався про це і Розе. І те, що він знав це, так гнітило його тепер, що він шкодував, чому не заткнув собі вуха, коли чув ці розмови. Але зараз було вже запізно думати про це, і ось він сидів тут і мучився, бо знав те, чого йому краще було б не знати.
Ніч була місячна. На побілену стелю камери падали тіні від загратованого віконця, немов чиїсь розчепірені пальці. Розе не хотів лягати, боячись ненароком заснути. Щохвилини його могли викликати на допит.
Розе прислухався. Надворі панувала мертва тиша, а в темній камері було холодно, як у могилі.
Руді...
Мовчання.
Руді... – Розе вслухався в звук свого голосу.
Раптом він підвівся і навшпиньках прокрався до
Піппіга. Піппіг лежав, зігнувши ноги. Голова його була закинута назад і звішувалася з узголів’я.
«А що, як він умре?» Розе ковтнув слину.
Руді...
Розе не міг більше витримати. Йому хотілося кричати, але для цього він був занадто полохливий. Йому хотілося щосили бити кулаками об двері, але для цього він був занадто боягузливий. І він лише затулив кулаками рот і зігнувся в три погибелі.
В ту мить, коли Розе обернувся, щоб побрести до свого матраца, він раптом затремтів і ніби закляк на місці. Серед мертвої тиші, що панувала навколо, забряжчав ключ у замку, двері відчинилися, по камері сковзнув яскравий промінь кишенькового ліхтарика, направлений просто в обличчя Розе.
Молодий есесівець з нічної варти увійшов всередину.
– Виходь!
І сильним ударом кулака він виштовхнув скорченого Розе із камери.
В цю саму годину якась темна постать; зігнувшись, стояла біля дощаного сажа, де відгодовувалися свині для есесівців. Саж цей містився на північному схилі табору. Тут лишалося ще трохи вільного простору, де-не-де порослого деревами. Колись тут був густий ліс. Неподалік височіла будівля ревіра для в’язнів, а навпроти, по той бік так званої «ревірної дороги», був розташований маленький табір.
Причаївшись у затінку, таємнича темна постать довго стояла нерухомо. Здавалось, чоловік прислухався. Поблизу сажа проходив паркан, оточений колючим дротом, крізь який було пропущено електричний струм. Паркан цей тягнувся навколо всього табору. На високих бетонованих стовпах паркана тьмяно поблискували червоні електричні лампочки. На кулеметних вишках стояли вартові. Певно, до них і була прикута увага чоловіка, що нерухомо завмер біля сажа. Здавалося, у нього були очі нічного птаха. Чорні стволи кулеметів висовували свої пащі над поручнями вишок. Чоловік не ворушився. Вартові теж стояли нерухомо, щільно загорнувшись у шинелі, і час від часу оглядали табір. Вряди-годи порипувала мостина під їхніми чобітьми, коли вони, стомившись, переступали з ноги на ногу.
Раптом чорна постать, зовсім зігнувшись, швидко й безшумно сковзнула вперед, до найближчого пенька. Тут чоловік затримався, присів навпочіпки і роздивився на всі боки, вибираючи хвилину, щоб перебігти до поблизького дерева. Коли така слушна хвилина настала, – досить було двох стрибків, щоб так само безшумно досягти наміченої мети. На ногах у таємничої людини були самі лише шкарпетки. Це був в’язень. Він просувався вперед із спритністю циркового артиста. Ось він припав до дерева, знову вичікуючи слушного моменту. Найнебезпечніше було попереду: широка «ревірна дорога», яку йому треба було перетнути. Довго спостерігав він кулеметні вишки і оглядав усе навколо, ніяк не наважуючись рушити вперед. Потім враз низько пригнувся, з блискавичною швидкістю перебіг через дорогу і впав на землю поміж деревами і пнями. Якусь мить він лежав нерухомо, вичікуючи і ніби злившись із землею, потім підвівся і, перебігаючи від дерева до дерева, досяг маленького табору.
Тут він обережно підняв трохи колючий дріт і проліз через огорожу всередину. Тепер він був досить далеко від сторожових вишок і, з надзвичайною обережністю пробираючись поміж нужниками, по різному мотлоху і сміттю, що валялося навкруги, рушив до 61-го барака.
Притиснувшись до стіни барака, він тихенько й обережно натиснув на клямку дверей. Прочинив двері лише настільки, щоб можна було прослизнути всередину.
Надворі була тиха й безвітряна погода, і він, не зачиняючи за собою дверей,постояв трохи, поки очі його звикали до темряви. Він зорієнтувався швидко. Он там має бути перегородка. Туди й почав скрадатися в’язень. Двері були лише злегка причинені. Він проворно просковзнув за перегородку.
На ліжку спав Зідковський. Троє його помічників лежали на солом’яних матрацах, простелених на долівці.
Зідковський хропів; притулившись до його спини, спало мале хлоп’я.
В’язень обережно навшпиньках прокрався повз заснулих санітарів і підійшов до Зідковського. Ніжно просунув пальці під тільце дитини і взяв її на руки. Він зробив це так обережно, що маля навіть не прокинулось. Не зчиняючи ані найменшого шуму, він разом зі своєю здобиччю вийшов з барака, тихенько причинив за собою двері...
Надворі він на мить спинився, обмірковуючи, що робити далі. Треба було розбудити дитину, щоб вона потім не злякалася і не закричала від страху. Він ніжно потрусив малого. Хлопчик прокинувся і скрикнув з переляку. В’язень швидко затулив йому долонею рот і почав шептати ласкаві польські слова, заколисуючи дитину і ніжно пригортаючи її до себе. Розумна дитина враз відчула небезпеку, побачивши себе в такій незвичній обстановці, і завмерла на руках у в’язня. Польські слова з сильним російським акцентом вплинули на хлопчика заспокійливо. Він міцно обхопив рученятами шию в’язня, як той сказав йому зробити. В’язень притиснув його до себе, низько пригнувся до землі і обережно рушив уперед...
***
Рівно через годину Розе повернувся до сеоєї камери, ще більш згорблений, ніж тоді, коли виходив з неї. Гестапівець, глумливо вищиривши зуби, дивився на цю жалюгідну постать.
Не глянувши навіть у бік Піппіга, Розе пробрався до свого матраца і заповз під благеньку ковдру, почуваючи себе таким слабким і нікчемним.
***
Серед ночі раптом різко задзвонив телефон, що стояв біля ліжка Клюттіга, і той, здригнувшись, прокинувся. Дзвонив Гай. Ще не зовсім отямившись від сну, Клюттіг почув буркотливий голос гестапівця:
– Алло, ви, телепні, там, нагорі. Можете піти й забрати ваше жиденя, воно в шістдесят першому бараці у маленькому таборі.
Весь сон з Клюттіга вмить мов рукою зняло.
– Хлопче, Гай, як же це тобі вдалося?
– Треба мати трішечки розуму, – пробурчав голос на другому кінці провода.
В апараті щось клацнуло: Гай повісив трубку.
Клюттіг сидів на краю ліжка, втупившись нерухомим поглядом у простір перед собою; засунувши руку під піжамну куртку, він нервово почухав собі спину. Треба було діяти негайно. Він поквапливо натягнув на себе штани й мундир і побіг до табору.
Через вартового на воротях Клюттіг повідомив варту на сторожових вишках про те, що має намір пройти на територію табору, узяв з собою одного блокфюрера і, нашвидку проінструктувавши його, кинувся разом з ним до 61-го барака.
Він вдерся за перегородку, засвітив кишеньковий ліхтарик і пронизливо заверещав:
– Встати!
Наполохані поляки посхоплювалися з постелей. Зідковський інстинктивно накинув ковдру на своє ліжко і виструнчився перед Клюттігом; однак Клюттіг помітив цей швидкий рух, вмить скинув ліхтариком ковдру на підлогу і освітив ліжко.
У Зідковського і його помічників-санітарів мурашки побігли по тілу, коли вони побачили порожнє ліжко. А Клюттіг і не догадувався про те, що діється зараз у душах поляків. Мов несамовитий, бігав він по бараку, обшукуючи всі кутки, розлючено відкидав чоботом убік матраци санітарів. Боячись заразитися, він не наважувався доторкнутися ні до чого руками і лише нишпорив скрізь очима; нічого не знайшовши, погнав поляків перед собою у приміщення, де лежали хворі, і, водячи туди й сюди ліхтариком, заверещав:
– Усім встати!
За загородкою на нарах заворушилися й загомоніли наполохані легші хворі, важкі продовжували нерухомо лежати на матрацах.
Клюттіг спрямував промінь ліхтарика прямо в обличчя Зідковському.
– Ти розумієш по-німецьки, собако?
Зідковський кивнув:
– Трішки.
– Хай усі встануть! Живо, живо, скажи їм! – розмахував руками Клюттіг.
Зідковський по-польськи передав цей наказ далі.
Хворі поляки злазили з нар і, тремтячи, ставали струнко. Хворі інших національностей теж зрозуміли наказ і злазили з своїх нар.
Клюттіг, присвічуючи ліхтариком, оглядав нари.
– А що з отими? – грубо загорлав блокфюрер і показав на солом’яні матраци.
Зідковський розвів руками:
– Умирають або вже мертві...
Клюттіг люто накинувся на Зідковського.
– Паскудо! Підняти це бидло!
Він ударив чоботом під бік одного з тих, що лежали найближче до нього, і скинув з матраца на підлогу. Тоді санітари-поляки почали підводити тяжкохворих. Доводилося класти нещасних непритомних хворих одного на одного, бо в приміщенні було дуже тісно. Стогін стояв у бараці.
Клюттіг, не тямлячи себе від люті, топтав солом’яні матраци ногами, шпурляв і підкидав їх чобітьми, та все було марно: він нічого не знаходив. Пронизливо репетуючи і лаючись, він знову загнав Зідковського і санітарів за перегородку і загорлав на них:
– Де ви сховали дитину? Давайте її сюди, смердюче падло!
Санітари, злякавшись його гніву й штурханів, позабивалися в кутки. Зідковський все ще не тямив себе від здивування, бо не міг збагнути, куди ж поділася дитина; затинаючись, він белькотав:
– Ніякої дитини. Де дитина?
І вже не боячись ні Клюттіга, ні блокфюрера, він скинув зі свого ліжка ковдру й матрац.
– Де дитина? – вигукнув він, з розпачем роздивляючись навколо.
Клюттіг вирішив припинити розшуки. Люто лаючись, він щосили стусонув ногою Зідковського і разом з блокфюрером поспішно покинув інфекційний барак.
Як тільки четверо поляків трохи отямилися з переляку і зорієнтувалися в темряві, вони почали наводити лад у бараці. Санітари швидко поприбирали скрізь, поклали потривожених легших хворих на нари, знову поклали на матраци тяжкохворих.
Але, опинившись у своєму приміщенні, вони розгублено глянули один на одного. Де ж все-таки дитина? Яке чудо трапилось тут? Адже ще цього вечора Зідковський взяв малого до себе, і ось тепер він зник! Неймовірно, щоб він сам пішов з барака. Певно, тут втрутилося боже провидіння і сталося чудо.
Четверо чоловіків безпорадно стояли один перед одним і ніяк не могли знайти пояснення цьому чуду.
Зідковський поволі став на коліна, згорнув руки, схилив голову і заплющив очі.
– Пречиста діво Маріє...
Троє санітарів і собі опустилися навколішки...
***
Так само поквапливо, як він вдерся в табір, побіг Клюттіг назад до свого помешкання і одразу ж подзвонив по телефону Гаю. Але той уже пішов на свою приватну квартиру, що містилася у колишній стайні. Гай ще не встиг лягти в ліжко, бо теж готувався до втечі. Він перебирав папери в своєму кабінеті, спалюючи цілі паки актів і протоколів допитів. Саме в цю мить пролунав телефонний дзвінок Клюттіга, який попросив з’єднати його з квартирою Гая.
– Та що ти кажеш, – закричав Гай у трубку, – не можна ніде знайти?
Гай скипів від злості.
– Проклята наволоч!
Він з люттю шпурнув трубку.
***
Піппіг заворушився. Він випростав зігнуті ноги. Поки прояснювалась затуманена свідомість і Піппіг ще не згадав, де він і що з ним сталося, ці перші хвилини повернення до життя були навіть приємні. Але одразу ж він знову відчув гострий біль, від якого мов вогнем пекло усе тіло. Цей біль загрожував знову загасити його свідомість, і Піппіг напружував всі свої сили, щоб не знепритомніти і зберегти ясність думок, бо знав, що довго він уже не протягне.
Піппіг перевірив свою здатність мислити. Цілком ясно й напевно відчув, що в його голові ще бродили думки, але якісь розрізнені, не пов’язані між собою. В горлі пересохло, піднебіння теж було сухе і ніби заліплене папером. Але це був тепер його звичайний стан, і Піппіг навіть не почував спраги.
Довго лежав він нерухомо, з цікавістю прислухаючись до свого болю. Отой бугай бив його чобітьми по стегнах і попереку, коли він лежав уже на підлозі. Видно, повідбивав йому нирки. Саме тут, здавалося, був осередок пекучого болю, що вогнем розливався по тілу. Невже можна вмерти від цього? Піппіг подумав про це із якимсь подивом.
Проте ця думка якось непомітно розтанула, і натомість з’явилася інша. «Як добре, що я встиг пістолети... вчасно... ще б один день і...»
Піппіг застогнав. Раптом йому спав на думку Розе. Чи не викликали його на допит? Піппіг невиразно пригадував, як промінь світла сковзнув по камері. Він ще чув тоді чийсь голос. Потім запала тиша, мертва тиша. Піппігу стало страшно. Скільки ж часу минуло відтоді?.. В камері стояв непорушний німий морок, він звідусіль оточував, огортав його, немов страшний саван. Де ж Розе? Що трапилося за цей час?..
Піппіг відчув, що його свідомість знову затьмарюється: він ніби дивився крізь мокру від дощу шибку вікна, все розпливалося перед ним, і він не міг нічого розрізнити. Раптом нестерпний і невимовний страх пройняв його душу.
– Август! – Піппігу здалося, що він закричав це щосили, але то йому тільки так здалося. Насправді ж це прозвучало ледве чутно, – змучений стогін, що вирвався з пересохлого горла.
Розе, раптом пробудившись від свого напівзабуття, здригнувся, сів на матраці і злякано прислухався, не знаючи, чи то справді він почув цей вигук наяву, чи, може, то причулося йому. Та ось він знову почув своє ім’я, вимовлене таким кволим голосом, що, здавалося, кожен звук насилу зривається з пересохлих уст.
Одним стрибком Розе опинився біля Піппіга. Той відчув біля себе якусь живу істоту і намагався відігнати від очей туманний морок, що повивав його свідомість. Однак це не вдалося йому. Піппіг не вимовив більше ні звуку. Була то кров, що струмувала по його жилах, чи серце, що несамовито билося в грудях? Уриване хрипіння виривалося з його горла.
Раптом за дверима камери почулися поквапливі кроки. Забряжчав у замку ключ, на стелі засвітилася тьмяна лампочка. Пробігши повз гестапівця-вартового, що ривком відчинив двері, до камери вдерся Гай. Він одразу ж накинувся на Розе, щосили ударив його обома кулаками в груди, так що той, втративши рівновагу, похитнувся назад.
– Проклята собако! Ти обдурив мене!
Гай трусив Розе, немов гілку.
За дверима сусідніх камер стояла наполохана тиша. Решта, вісім в’язнів з команди складу, зненацька пробуджені від сну цим диким криком, тремтячи від страху, припали до дверей.
Лють Гая не знала меж. Він смикав і термосив Розе туди й сюди, репетував, лаявся, бив його, топтав ногами. Розе, немов захищаючись від лавини, що враз обрушилась на нього, затуляв руками втягнуту в плечі голову і жалібно скиглив:
– Я все сказав вам, пане комісаре. Згляньтеся, згляньтеся! Більше я нічого не знаю!
– А хто ж знає? – загорлав Гай і ударами загнав Розе в куток.
– Не бийте мене, пане комісаре! Піппіг знає, він все знає. А я до цього не причетний.
Не тямлячи себе від люті, Гай рвонув Піппіга з матраца і шпурнув його на підлогу; тіло його так і лишилося нерухомо лежати посеред камери. Тіпаючись від страху, Розе зненацька закричав не своїм голосом.
