Текст книги "Голий серед вовків"
Автор книги: Бруно Апітц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)
– Прокляття! І ми мусимо спокійно дивитися на це! Прокляття!
Товариші поділяли його обурення. Мовчки спостерігали вони драму, що розгорталася там, надворі, і їхні очі палали від люті й гніву. Але вони бачили також і те, що Кремер зовсім і не старається внести лад у цей хаос. Тільки-но частина в’язнів з одного єврейського барака виходила надвір, як він уже прямував до другого. І одразу ж ті, які щойно повиходили, знову зникали в бараці. Так продовжувалося, мабуть, з добру годину.
– Де євреї? Староста табору! Накажіть їм негайно вишикуватись!
Цей наказ, що пролунав із страшного гучномовця, вніс ще більше безладдя в розбурхану людську юрбу. Ось перед одним з бараків сяк-так ніби вдалося вишикувати колону, але тілько-но вона наблизилася до сусіднього барака, як вмить розсіялась, і в’язні розбігалися по бараках або, голосячи, ридаючи, проклинаючи, благаючи, шукали захисту у своїх єдиноплемінників. Вони обнімалися один з одним, цілувалися, прощалися навіки.
Блоковий знову й знову умовляв їх, що треба шикуватися. Але вони тікали в бараки, заповзали під нари або ховалися у відхожих місцях, не розуміючи, що все це їм не допоможе. Вовк вчепився пазурами в свою здобич, вгризався в її тіло, цькував її і не давався, щоб його струснули.
Знову загорлав жахливий гучномовець:
– Староста табору! Накажіть негайно шикуватися!
Кремер насилу проштовхався в барак крізь безладну юрбу в’язнів, схожу на розтривожений рій бджіл, і важко сів за стіл поряд з молодим блоковим. Акім бачив, як ручиться староста.
– Мабуть, доведеться вийти на майдан, – сказав він, – все одно нічого нам не допоможе.
Кремер люто змахнув руками і щосили стукнув кулаками по столу. Внутрішнє напруження в ньому дійшло до краю, здавалося, воно ось-ось вибухне з страшною силою. Він зірвався на рівні ноги і, вибігаючи з барака, крикнув Акімові:
– Виходити й шикуватися тільки тоді, коли той, на горі, почне знову репетувати, тільки тоді!
***
Вже кілька разів Шваль дзвонив рапортфюрерові, вимагаючи негайно відправити єврейський транспорт. Юрба блокфюрерів, наче зграя лютих псів, вже підстерігала їх за вікнами караульні біля воріт табору.
Минуло ще півгодини, майдан лишався порожній.
Чого б тільки не дав Бохов, щоб не бути зараз прикутим до свого барака цим наказом, що паралізував увесь табір! Але сповнений страшенного нетерпіння, охоплений болісною невідомістю, він міг тільки чекати.
Що робить Кремер? Що діється зараз у блоках єврейських товаришів? Що робиться там, нагорі, біля воріт табору?
Нараз новий наказ розітнув напружену тишу:
– Табірній охороні негайно з’явитися до воріт!
З тону Рейнеботового голосу Бохов ясно відчув, що рапортфюрерові, нарешті, урвався терпець.
– Вони підуть на все, – сказав він, і в’язні, що разом з ним з нетерпінням чекали новин у бараці, стурбовано втупилися в зловісний гучномовець, який з кожним новим наказом ставав дедалі ненависнішим і небезпечнішим.
– Ось тепер вони візьмуться за табірну охорону, – промовив один з в’язнів, порушивши мовчанку.
Зненацька хтось почав декламувати:
Попелища похмурі Залишили люті бурі.
У пустих провалах вікон Причаївся жах.
Лиш сюди хмаринки білі Плинуть в небесах.
Дехто засміявся. Але сміх цей прозвучав невесело.
Взагалі табірна охорона поспішала на виклик до воріт бігом. Та на цей раз вона марширувала до майдану неквапливим розміреним кроком. Так вони вигравали кілька зайвих хвилин, а зволікання зараз було для них над усе.
З напруженою увагою стежили в’язні, стоячи біля вікон переднього ряду бараків, за тим, що відбувається біля воріт. Ось до воріт наблизилися строєм сто чоловік табірної охорони. Потім в’язні побачили, як через ворота пройшов Рейнебот, як капо відрапортував йому; Рейнебот віддав якийсь наказ, табірна охорона виструнчилася, і рапортфюрер знову зник за ворітьми.
Минуло кілька хвилин. Зненацька вартові есесівці розчинили навстіж залізні ворота, і ціла зграя блокфюрерів з палицями в руках несамовито вдерлася в табір і побігла вниз по майдану. В’язні біля вікон збуджено загомоніли:
– Вони подалися за євреями!
Есесівці, мов скажені пси, кинулися на в’язнів-євреїв, які з розпачливими криками почали тікати до бараків. Але блокфюрери, щосили б’ючи їх палицями, виганяли нещасних назад.
В самій гущі цього пекельного сум’яття був Кремер. Він затуляв собою нещасних від ударів знавіснілих есесівців, не звертаючи уваги на те, що на його голову теж сиплються удари палиць. Частина блокфюрерів позамикала входи до бараків, інші погнали збезумілу юрбу людей до майдану. Ті, що падали по дорозі на землю, були розтоптані в цій страшенній штовханині, інших штурханами чобіт знову піднімали на ноги.
Кремер лишився сам один, після того як зникла з очей ця страшна процесія. Від спорожнілих будівель віяло пусткою. Навкруги валялася смугаста одежа, шапки, убогі ковдри, кухлі, миски; столи і лави всередині бараків були поперекидувані, шафи розчинені навстіж. У приміщеннях для спання валялися на підлозі розірвані і потоптані ногами солом’яні матраци. Зі стола блокового звисала подерта на клапті карта театру воєнних дій.
Важко, дихаючи, Кремер довгенько стояв тут, намагаючись заспокоїтись. Староста скидався зараз на смертельно пораненого звіра, який, здавалося, от-от упаде на землю. Він зсунув на потилицю шапку, витер рукою піт з лоба, потім рука його безсило звисла вздовж тіла. Поволі озирнувся навколо і вийшов з барака. Тут йому вже нічого було робити...
Щоб стримати кількатисячну юрбу зігнаних на майдан в’язнів, табірній охороні довелось оточити великий простір біля воріт. Блокфюрери кудись зникли. Біля будинку комендатури нікого не було видно.
Натовп уже стояв годину, другу. Посутеніло. А транспорт все ще не міг вирушити. Шваль раз у раз дзвонив по телефону, вимагаючи з’єднати його з Веймарським вокзалом. Але товарні поїзди, що стояли напоготові, не могли виїхати, шлях було закрито.
Знову минула година, а люди все ще стояли біля воріт. Над їхніми головами на головній сторожовій вишці походжали чергові патрулі, час від часу з цікавістю позираючи на величезну юрбу. Оточивши зігнану докупи масу людей, взявшись за руки, мовчки стояли табірні охоронники. Охоплені страхом, чекали своєї долі в’язні-євреї. Тут, на очах у вартових-есесівців, ніхто з них не наважувався заговорити з охоронниками. Але очі їх благали: ви ж такі самі люди, як і ми, чого ж ви тримаєте нас?
Один з охоронників, побачивши спрямований на нього нерухомий погляд в’язня-єврея, подумав: «Якщо він зараз побіжить, я не буду його затримувати...»
Мабуть, таки існує на світі таємнича мова думок. Обидва в’язні тайкома обмінялися поглядом. В’язень-єврей випростався, затаїв дух. Здавалося, він збирав усі свої сили, зважуючись на щось. І раптом він нахилився. Охоронник відчув, як його сусід зробиь такий рух, ніби хотів затримати в’язня, але той уже просковзнув у них під руками і чимдуж побіг униз.
Ця смілива втеча сколихнула всю юрбу. Ось уже чотири, п’ять, десять чоловік, наслідуючи приклад свого товариша, теж помчали іцодуху вниз із майдану. Весь натовп заворушився, почав напирати на охорону. Охоронники намагалися стримати їх. Але між ними вже виникла мовчазна домовленість, ніби таємнича передача думок на відстані. Табірна охорона про людське око ще неначе стримувала втікачів, але тільки для того, щоб вони не розбігалися всі водночас. Через хвилину по тому охоронники самі піднімали вище руки, щоб новій партії в’язнів легше було тікати.
Дивні думки снувалися в цей час в голові охоронників. Що ж ми, мовляв, можемо зробити? Вони знову порозбігаються від нас геть усі. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб стримати їх, але все даремно...
Але найбільш дивувало те, що біля воріт не помітно було ніякого руху. Ні вартові на вишках не піднімали тривоги, хоч, незважаючи на темряву, вони не могли не помітити цих масових втеч, ні Рейнебот чи хто-небудь інший з адміністрації не з’являлися на майдані. З того боку не долинало ні звуку! Та в’язням ніколи було думати про те, чим же пояснити цю нечувану-й неможливу досі поведінку есесівців. Може, Рейнебот зараз у коменданта? А можливо, вартові на вишках думають собі: «Тікайте, куди хочете, яке нам діло. Так чи інакше скоро всьому буде кінець».
Група за групою зникали з майдану в’язні, і от уже біля воріт лишилася сама табірна охорона. Капо знизав плечима:
– Ну що ж, ходімо й ми. Мерщій шикуйтеся!
Тихо, ніби боячись, щоб їх хтось не почув, шикувалися охоронники в колони. Спершу трохи нерішуче, але з кожною хвилиною все упевненіше, рушили вони маршовим кроком униз із майдану.
За першим рядом бараків назустріч їм вийшов Кремер, який спостерігав з вікна усе, що трапилось. Капо лише безпорадно знизав плечима.
– Розходьтеся швидше по своїх бараках, – сказав Кремер. Що лишалося йому ще робити?
– Розходьтеся й ви, – повернувшись до контори, сказав він також і до в’язнів, що сиділи там, а потім і сам рушив до свого 3-го барака.
– А, нехай воно западеться, – різко відповів він на запитання Вундерліха, чи буде він сьогодні давати свисток на ніч, – Я взагалі не буду більше свистіти.
Незрозуміло було, як це після втечі в’язнів-євреїв нічого не трапилось. Чи, може, Рейнебот, повернувшись від коменданта, сказав собі щось приблизно таке ж саме, як і вартові на кулеметних вишках? Чи доповів віїч взагалі комендантові про те, що євреї порозбігалися? А де ж був тоді Клюттіг? Отой уже напевно шаленів би від люті і зчинив би такий шум біля воріт, що небо за макове зернятко здалось би.
Настала ніч. У бараках уже знали, що табірна охорона дала змогу євреям порозбігатися з майдану, і всі ждали, що ж буде далі. Вони недовірливо й насторожено вслухалися в тишу, чекаючи щохвилини, що ось-ось загорлає гучномовець! Однак лиховісні скриньки висіли над дверима бараків мовчазні й німі. Нестерпно важко було чекати. Один за одним в’язні роздягалися і заповзали на свої нари.
***
Довго ще не засинали в маленькому таборі німецький писар і обидва польські санітари. Кінчалася вже друга ніч, відколи Прелль стояв, скорчившись у своєму сховищі.
Зігнуте тіло страшенно боліло. В мускулах спини ніби вогнем пекло. Ноги раз у раз підломлювались під ним. Він не міг повернутися, не міг сісти, стати навкарачки. Можна було лише притулитися головою до стінки смердючої ями. День зараз надворі чи ніч? Скільки днів проминуло вже – один, два чи чотири? Прелль застогнав, він зовсім ослаб і почував себе вкрай знесиленим. Він заплющував очі, але спати не міг. Поки Прелль стояв нерухомо, біль притуплявся, причаївшись десь у спині, але як тільки він робив хоч найменший рух, біль вогнем обпікав тіло. Прелль зціпив зуби.
Раптом він здригнувся. Над його головою забряжчала ляда. В голові Прелля промайнуло: «Піймався!»
І враз він почув чийсь тихий шепіт:
– Фріц! Друже! Чи ти ще живий там?
Чиїсь руки простяглись до нього і витягли його з ями.
Прелль весь тремтів. Вогке й холодне нічне повітря проймало до кісток.
– Швидше до барака!
Поляки підхопили його з обох боків під руки і майже поволокли за собою, бо закляклі ноги не слухались його.
І ось він уже відпочиває в закапелку блокового писаря.
Писар приніс йому кухоль теплої юшки. Тремтячими руками Прелль підніс його до рота, і цей напій приємним теплом розлився по його жилах. Лише тепер згадав він, що в нього в кишені є хліб. Витяг вже зачерствілу скибку і зубами відірвав шматок.
Зненацька до барака стрімголов убіг один із поляків:
– Вони йдуть!
Прелль прожогом схопився з місця і вибіг у темряву ночі. Санітари й писар і собі помчали за ним. Вони бігли до люка каналізації.
В ту мить, коли Прелль -хотів уже сковзнути в отвір, з-за барака показалося двоє есесівців, схожих здалеку на розпливчасті тіні. Перед ними біг, шукаючи сліду, великий собака. Час від часу есесівці освітлювали собі дорогу затемненими ліхтариками.
Четверо в’язнів закам’яніли на місці, боячись навіть дихнути.
Есесівці проходили вздовж бараків, всього метрів за п’ятнадцять від них. Порипував щебінь під їх ногами.
Розширеними від страху очима дивився Прелль, як есесівці наближаються до них. Ось вони перетнули вільний простір поміж бараками, де був каналізаційний люк. Так само чітко й виразно, як четверо в’язнів бачили тепер есесівців, і ті мусили бачити їх...
Поміж ними лежало всього кілька метрів. Чи затримаються вони, зупиняться?.. А собака? Підвів морду? Принюхується?.. В цю страшну мить серце ніби спинилося в грудях... Есесівці перетнули незабудований простір, рушили далі вздовж стін бараків... ще далі... Голови чотирьох в’язнів повернулися в тому напрямі, куди прямували есесівці, їх очі впивалися в нічну пітьму...
Смерть у всій своїй моторошній лиховісності пройшла зовсім близько від них, чорне небесне склепіння встояло, не звалилося на їх голови.
Прелль беззвучно зник в отворі каналізації. Тихо стукнуда ляда над його головою. Прелль прихилився головою до стінки, вкрай знесилений. Тільки тепер він відчув, які це були страшні хвилини...
***
Другого ранку Бохов одним з перших прийшов у контору до Кремера, кімната якого стала справжнім збірним пунктом. Операція по врятуванню сорока шести приречених на смерть, втеча в’язнів-євреїв минулого вечора були відкритим викликом на бій, і всі вони – Кремер, Бохов, блокові, що теж зійшлися до контори, так само, як і в’язні в бараках, чекали репресій. Досі есесівська адміністрація якнайсуворіше карала в’язнів навіть за найменше порушення дисципліни.
У таборі, поміж бараками, заворушився народ. В’язні збиралися групками, висловлювали різні здогади про те, що може сьогодні трапитись. Марно чекав Кремер Рейнеботового наказу шикувати табір на перевірку. Коли настала встановлена для цього година, Рейнебот тільки наказав з’явитися на роботу «прикомандированим» командам, зайнятим на солдатській і офіцерській кухні. Всі інші робочі команди лишилися в таборі.
Те, що сьогодні в’язнів не скликали на загальну перевірку, було так само незвично, як і те, що есесівці не вдалися досі до репресій. Кремер неспокійно позирав на годинник над ворітьми табору. Минуло вже дві години після встановленого часу.
– Сьогодні перевірки не буде, – сказав він, – і взагалі більше не буде ніяких перевірок...
– Я чув, – просторікував один з блокових, – ніби комендант зв’язався по телефону з сусіднім аеродромом і зажадав, щоб сюди прислали бомбардувальну авіацію.
Кремер схопився з місця.
– Чув, чув! – накинувся він на блокового, – Казна-що ти чув! Бракувало ще тільки, щоб ми самі почали поширювати різні плітки і сіяти паніку!
– Глядіть, щоб у вас голова не пішла обертом від брехливих чуток, – перестеріг Бохов, – Побачимо, як вони реагуватимуть на втечу євреїв.
– Не подобається мені цей спокій, – пробурчав Кремер.
В гучномовці клацнуло. Всі напружено втупилися в нього очима. Ось почулося випробувальне дзижчання мікрофона і, нарешті, голос Рейнебота:
– Староста табору, слухайте мою команду! Вишикуйте весь табір на майдані.
Рейнебот повторив наказ, потім знову щось клацнуло, і гучномовець замовк. В кімнаті запала незвичайна тиша. Усі мовчали, на їх обличчях можна було ясно прочитати, про що вони думали.
У таборі зчинився страшенний переполох. Всі ті, кого команда застала надворі, побігли до своїх бараків, скрізь панували неймовірний галас і штовханина.
– Ми не підемо! Ми не допустимо, щоб нас евакуювали!
Не минуло й кількох хвилин, як увесь табір ніби вимер, ніде не видно було ані душі!
– Ми не підемо, ми не підемо!
Повернулися з контори, від Кремера, блокові.
– Ми не підемо! – закричали їм в’язні.
– Ми мусимо йти, – відповіли блокові.
Збігла ще одна година.
А тимчасом Клюттіг і Рейнебот зійшлися у Шваля. Рейнебот доповів із легкою іронією:
– Пане комендант, табір не виходить на перевірку.
– Як це так? Не виходить? – тупо закліпав очима Шваль.
У відповідь Рейнебот лише знизав плечима. Зате Клюттіг несамовито загорлав:
– Ці хлопці давно вже догадалися, що з вами їх ніхто й пальцем не торкне!
Стараючись уникнути відкритої сутички, Шваль перебив Клюттіга своїм поблажливим «ба-ба-ба»; до того ж, в цю мить задзвонив телефон, його повідомили, що товарні вагони на станції готові до відправки, і він хвастовито кинув Клюттігу:
– Ну, от бачите, чого ж ви хочете? Поїзди будуть відправлені.
Раптом Шваль і собі загорлав на Рейнебота:
– Накажіть їм негайно ж знову вишикуватися. Якщо рівно через півгодини вони не зберуться на майдані, я пошлю в табір роту есесівців і накажу гнати їх до воріт канчуками! Стривайте! – затримав він Рейнебота, – Передайте мій наказ з усією суворістю, але без погроз, постарайтеся також, щоб у них не склалося враження, ніби ми боїмося їх.
Ледь помітна усмішка промайнула в куточку Рейнеботового рота...
Його повторна команда зчинила ще більший переполох серед в’язнів. У маленькому таборі все завирувало й заворушилося. Блокові й штубові збуджено вигукували:
– Шикуйтеся, шикуйтеся!
Немов худоба, яку женуть на заріз, напирали один на одного й штовхалися в’язні, що з’юрмилися докупи перед бараками. Чути було зойки, крики на різних мовах, ніхто не хотів вирушати перший. І жоден з блокових, що бігали, штовхалися, лаялись, кричали в цьому знавіснілому людському гурті, не старався вишикувати їх як слід і повести на майдан. Це було топтання на місці, розпачливе топтання на одному місці.
В усьому таборі діялося те ж саме. Хоч в’язні й зібралися перед бараками, але довго ще в їхніх лавах не можна було встановити ніякого ладу.
В такій метушні і штовханині проминула ще година.
Кремер побіг до маленького табору. Саме тут і наздогнала його ще одна команда Рейнебота:
– Староста табору, звеліть в’язням шикуватися, звеліть шикуватися!
Цей наказ прозвучав так погрозливо, що Кремерові досить було тільки стати на чолі безладного натовпу, як уся маса в’язнів рушила за ним. Барак за бараком, під командою блокових, вишикувалися вони в колони і поволі поповзли вгору, до майдану. По дорозі до колон маленького табору приєднувалися й інші в’язні. На своїх місцях у таборі позалишалися тільки санітари ревіра та інфекційного шістдесят першого барака разом зі своїми хворими, так само як і без цього ізольовані від табору радянські військовополонені.
Давно вже настав день, коли табір, нарешті, вишикувався на майдані. Проте на місці, де звичайно стояли в’язні-євреї, не було сьогодні видно анікогісінько, бо всі вони загубилися в загальній масі, зникли в надрах велетенського квадрата.
Як тільки квадрат вишикувався на майдані, в гущу його кинулися есесівці, – блокфюрери та командофюрери, – і почали палицями та штурханами виштовхувати й виганяти з рядів усіх, хто хоч трохи скидався зовні на єврея. Ряди в’язнів не розступалися перед есесівцями, а хвилювалися, немов колосся на ниві. Євреї прослизали між рядами, ховалися за спини передніх; коли ж есесівці знаходили їх, то нещадно лупцювали. Багаті жнива зібрали блокфюрери серед в’язнів маленького табору. Незабаром вони познаходили і палицями повиштовхували з рядів усіх євреїв і погнали їх до воріт. Тут вони збилися тісно докупи, тремтячи від страху. Чути було, як за колючою загорожею табору гавкають собаки.
Очевидно, блокфюрери, що лишилися на майдані, одержали якийсь наказ, бо вони раптом теж побігли до воріт.
Хвилювання в рядах трохи вщухло, в’язні стояли знесилені, немов хто повипускав їм усю кров із жил.
А тимчасом біля воріт блокфюрери знову накинулися на в’язнів-євреїв з палицями, намагаючись вишикувати безладну юрбу в струнку колону, звідкись з’явилась сотня озброєних карабінами есесівців з собаками, і Рейнеботів голос пролунав з гучномовця над ворітьми, лунко роздягаючись над майданом:
– Усім іншим – розійтись по бараках!
З гарячковою поспішністю в’язні скорилися цьому наказові.
Немов нестримний вируючий потік, потекли маси в’язнів назад у табір. Перед бараками цей потік почав застоюватись, застопорюватись через тісноту, поки, нарешті, широко розлився по всьому табору. Швидше всередину рятівних бараків!
Немов загнані звірі, в’язні, важко дихаючи, знесилено опускалися на лави. Так ось який він, кінець! Тепер кожен з них знав, що чекало його.
Скориставшись із загальної метушні, що зчинилася під час відправки транспорту, Богорський побіг до Бохова: вони швидко домовилися про все. Одразу ж після цього Богорський поспішив далі, щоб повідомити Кремера, а Бохов помчав до барака Пшібули. Молодий поляк мав у свою чергу викликати Кодічека.
Не минуло й кількох хвилин, як усі члени комітету зібралися на нараду в сімнадцятому бараці. Обличчя їх ще палали. Руки Кремера, коли він зсунув з лоба шапку, тремтіли.
Пшібула сів на нари, дихання з свистом виривалося крізь його зціплені зуби, він стукнув кулаком об кулак. Богорський розумів, що мучить молодого поляка.
– Нєт, – коротко сказав він і заперечливо похитав головою.
Пшібула звів на нього погляд, Богорський побачив, як приховані вогники спалахнули в його очах, і вів далі по-польськи:
– Ми повинні, вичікуючи, боротись, і, борячись, вичікувати...
Від цієї вдаваної холоднокровності Богорського Пшібулі урвався терпець.
– Вичікувати, завжди вичікувати! – з мукою простогнав він.
Проте всі вони були ще збуджені, охоплені гарячковим нетерпінням, і Богорський і всі інші товариші, це ж саме гарячкове нетерпіння звучало і в словах Бохова:
– Товариші, нам пощастило більш ніж цілий день зволікати з відправкою першого транспорту.
Він мусив спинитися, бо йому враз перехопило подих.
Пшібула змучено ударив кулаком по коліну.
– Завжди зволікати, зволікати! – знову простогнав він.
Ніби й не почувши цих слів, Бохов звернувся до Кремера, хоч те, що він сказав, було прямою відповіддю Пшібулі:
– Від тебе тепер залежить усе, Вальтер. Зволікати й зволікати! – Потім, обернувшись до Пшібули, він закричав хрипко й приглушено: – Інакше не можна!
Пшібула стомлено підвівся:
– Добже...
– Послухай, що я тобі скажу, – звернувся Богорський до поляка. – Ми безсилі, бо не можемо перешкодити евакуації. Хай і так. Але й фашисти теж безсилі. – І Богорський заговорив, звертаючись уже до всіх товаришів: – Та ми ставатимемо все сильніші, чим ближче підходитиме фронт, а фашисти стануть ще слабкіші.
Богорський взяв Кремера за плече:
– Якщо Клюттіг скаже тобі: «Підготуй транспорт», – ти відповіси йому: «Так точно, я підготую транспорт».
І Богорський продовжував жваво говорити з Кремером, звертаючись водночас і до всіх членів комітету. Він говорив про те, що транспорти повинні комплектуватися так, щоб туди потрапили в першу чергу політично й морально ненадійні елементи табору. Треба очистити атмосферу табору.
– Ти повинен діяти, як генерал на війні, – сказав він Кремеру. – Твої розпорядження дорівнюються наказам і мусять виконуватися беззаперечно. Ти зрозумів?
Кремер мовчки кивнув головою.
Зненацька завила сирена. Її виття ставало дедалі пронизливішим і заповнювало весь табір.
– Хорошо!—тріумфував Богорський. —Тривога! Нехай щодня буде тривога. Один раз, двічі на день, тоді вони не зможуть евакуювати!
– Треба розходитись! – наказав Бохов.
Коли Кремер хотів разом з іншими вибігти з барака, Богорський затримав його.
– Товариш, – тепло сказав йому Богорський.
Кремер простяг росіянинові руку, але той пригорнув його до себе і міцно поцілував.
***
А в камері № 5 розігрувалася та ж сама мовчазна трагедія. Обидва арештанти знову простояли цілісінький день. Але – дивна річ! – відтоді як Мандрил накинув їм зашморги на шию, він більше не приходив до них. За ці дні вони страшенно схудли і скидалися на мерців, самі лише очі палали гарячковим блиском. Густі бороди надавали їхнім обличчям жахливого вигляду.
Вже чимало днів Мандрил не давав їм ні їсти, ні пити, і не часто вдавалося Форсте передати їм крадькома шматок хліба, коли він приходив увечері опустити койки.
Куток, де стояла бляшанка з-під повидла, був геть заповнений нечистотами, які так отруювали повітря, що вони м'ало не задихалися в цьому смороді.
Коли минулого дня Рейнебот наказував вишикувати євреїв, Гефель, витягнувши вперед шию, уважно прислухався до того, що діялося надворі, і раптом зашепотів:
– Маріане...
– Так?
– Ти чуєш?.. Євреї... Їх відпускають... Вони підуть додому... Всі підуть додому...
Сьогодні, з самого ранку, Гефель був охоплений якимсь дивним неспокоєм.
В коридорі бункера панувала мертва тиша. Жодна камера не відчинялася, не чути було ніякого шуму й галасу, які звичайно зчиняв у бункері Мандрил. Так минули перші ранкові години. Вже давно обидва нещасних стояли на ногах, обличчям до дверей. Настав час табірної перевірки. Але за стінами бункера все було тихо.
Все тривожніше ставало на душі у Гефеля.
– Тут щось не так, – схвильовано прошепотів він.
Раптом, забувши про те, що йому наказано стояти на місці, він, хитаючись, підійшов до віконця, уважно визирнув крізь маленький загратований чотирикутник.
Кропінський, перелякавшись, почав пошепки просити його:
– Стань на місце, Андре. Якщо Мандрил побачить тебе коло вікна, – він уб’є нас.
Гефель швидко захитав головою:
– Він не зможе цього зробити! У нас же є зашморг на шиї.
Проте він відійшов од вікна і машинально став на своє звичайне місце. Довгенько стояв він так, пильно прислухаючись; ковтнув кілька разів слину; гострий кадик його поліз угору і жилки на худій шиї запульсували. Потім знову похнюпив голову. Здавалося, він напружено думає про щось.
Нараз він навшпиньках підійшов до дверей камери, притулив вухо до замкової щілини і прислухався.
– Брате, – благав Кропінський, – іди сюди...
Пойнятий раптовим страхом, Гефель глянув на
Кропінського.
– Усі тікають! – вирвалося у нього. – Всі тікають геть!
Він враз випростався біля дверей на весь зріст і тільки підняв руки, щоб несамовито забарабанити кулаками у двері, як Кропінський підбіг до нього і потягнув його назад, у глибину камери.
Гефель виривався з рук Кропінського і збуджено шепотів:
– Вони забули про нас!.. Ми лишилися самі в усьому світі!.. Тепер нам треба задушитись!
Кропінський ніжно пригорнув до себе Гефеля, намагаючись заспокоїти його, але в голові Гефеля все потьмарилось, він випручався з рук товариша, смикнув за вірьовку, так що зашморг на шиї затягнувся, і закричав:
– Задушитись... задушитись!..
Жахнувшись, Кропінський швидко затулив йому рота долонею, заглушивши безумний крик. З несподіваною для нього силою Гефель почав пручатися, зав’язалася відчайдушна боротьба.
Гефелю вдалося відірвати руку Кропінського від свого рота, і в ту ж мить пронизливий крик вирвався з його грудей. Не тямлячи себе від страху, Кропінський намагався утихомирити товариша, затулити йому рота. Задихаючись, Гефель бився в руках Кропінського, і коли йому вдавалося на мить звільнитися від його чіпких рук, різкий крик знову сповнював камеру. Всі намагання Кропінського були марні: крики почули. Двері камери розчинилися, увійшов Мандрил, а за ним – блідий, мов привид, Форсте.
Остовпівши від жаху, Кропінський випустив з рук знавіснілого товариша і нерухомим поглядом втупився у Мандрила. А той не промовив ні слова. Він примружив очі і оцінюючим поглядом, ніби приміряючись, дивився якусь мить на Гефеля, що не переставав несамовито кричати. І враз він змахнув рукою. То був страшний удар. Судорожно шукаючи руками опори, Гефель поточився і відлетів аж у куток, ударився об стінку і впав на підлогу; падаючи, він перекинув бляшанку з-під повидла, і весь огидний смердючий вміст її вилився на нерухомо застигле тіло.
Мандрил спокійно-байдужим поглядом глянув на розпростертого перед ним Гефеля і вийшов з камери. На якусь мить він затримався за дверима. Погрозливо промовив:
– Нехай тільки він мені здохне передчасно...
– Треба було б помити його, – наважився промовити Форсте.
Мандрил холодно зиркнув на нього.
– Хочеш погратися в милосердного самаритянина, га?
Він попрямував до своєї кімнати, не звертаючи більше уваги на прибиральника.
***
Тривога перешкодила відправці транспорту в’язнів-євреїв. Коли завила сирена, Клюттіг наказав з допомогою собак позаганяти збитих докупи людей у напівзруйновану майстерню за межами табору, яка стояла пусткою з часу повітряного нальоту в серпні 1944 року.
Високо в небі пролітали над табором могутні ескадрильї літаків.
На дорозі з Веймара до Бухенвальду повітряна тривога захопила зненацька кількатисячну колону в’язнів, які, тікаючи від американців, прямували до Бухенвальду з його філіалів, розташованих на Гарці і в Тюрінгії. Під моторошне завивання сирен, що долинало із Веймара і навколишніх сіл, сіра сумна процесія поволі пленталася по дорозі. На відкритій рівнині не було жодного укриття. І хоч ескадрильї летіли на такій висоті, що не могли становити прямої небезпеки, есесівці-конвоїри ніби знавісніли, почувши сигнал повітряної тривоги.
Немов розлючені погоничі худоби, вкриті порохом шарфюрери з криками гасали вздовж колон, оточених вартовими конвоїрами, що тримали напоготові карабіни. і зірваними з дерев гілками били вкрай виснажених, брудних і обшарпаних людей, примушуючи їх бігти. Змучені, знесилені люди тісно збились докупи, ніби отара наполоханих овець, і есесівці немилосердно били їх, женучи вперед. Та процесія не мала сил іти швидше.
– Бігом! Бігом! Будете ви бігти чи ні?!
Але зранені ноги відмовлялися служити знесиленим людям, лише судорожно підведені голови свідчили, що люди з останніх сил стараються бігти. А над їх головами загрозливо гули літаки і зі свистом розтинали повітря палиці.
Зранені, закривавлені ноги були обмотані подертим на ганчірки одягом. Важкі дерев’яні черевики за довгу дорогу або десь загубилися, або ж були викинуті геть. Гудіння бомбардувальників і несамовиті крики шарфюрерів зливалися в один страхітливий дует.
– Бігом! Бігом!
Шарфюрери несамовито гасали вздовж колони.
Лунали постріли – це конвоїри пристрілювали тих, що падали від утоми. Мертві тіла відтягали на обочину дороги і там кидали.
– Бігом, бігом!
Удари, постріли, крики, стогін, кров, курява, тупіт ніг, судорожно закинуті голови... Вкрай знесилених в’язнів підхоплювали інші, волокли за собою; ті, що потрапляли під ноги тисячній юрбі, були розтоптані на смерть.
Від Веймара до концтабору було дев’ять кілометрів. Селяни швидко відступали з дороги, бачачи цю процесію. Двоє поліцейських на велосипедах під’їхали до колони і обурено заговорили до есесівців.
– Ви вбиваєте людей і кидаєте їх на дорозі. А коли прийдуть американці, відповідати доведеться нам.
– Заткніть пельку! Це наше діло! Забирайтеся звідси!..
До табору лишилося ще вісім кілометрів. Дорога пішла вгору, колона досягла підніжжя гори.
– Бігом, бігом!
– Я більше не можу, я більше не можу...
– Тримайся, товаришу, скоро ми будемо на місці...
