Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 35 страниц)
– О, Талькав! – вигукнув Гленарван.
– Швидше, швидше! – квапив індіанець.
– Роберте! Ти чуєш, хлопчику мій?! – сказав Гленарван Роберту тремтячим од хвилювання голосом. – Він хоче пожертвувати собою заради нас! Хоче помчати в пампу і відвести всю зграю.
– Талькав, друже! – крикнув Роберт, кидаючись до ніг патагонця. – Друже Талькав, не полишай нас!
– Ні, він нас не покине, – сказав Гленарван і, обернувшись до індіанця додав: – Їдемо разом!
І він вказав на знавіснілих од жаху коней, що наче прилипли до частоколу.
– Ні, – заперечив індіанець. – Погані коні. Нажахані. Таука – ловка коняка.
– Ну що ж, хай буде так! – сказав Гленарван. – Талькав не покине тебе, Роберте. Він показав мені, що я повинен зробити. Я поїду, а він залишиться з тобою.
І, схопивши за вуздечку Тауку, він сказав:
– Я поїду!
– Ні, – спокійно відповів патагонець.
– Я поїду! – вигукнув Гленарван, вириваючи з Талькавових рук повід. – А хлопчикове життя я довіряю тобі, Талькаве!
Надзвичайно стурбований Гленарван гарячково перемішував іспанські слова з англійськими. Однак у такі напружені миті жест буває красномовніший од слів, а тому люди одразу розуміють один одного.
Проте Талькав опирався, суперечка затягувалася, а небезпека наростала. Під натиском вовків тріщали згризені стовпи частоколу.
Ніхто з чоловіків не збирався поступатися: ні Гленарван, ні Талькав. Індіанець поволік Гленарвана до хідника і вказав йому на вільну од вовків рівнину. Енергійними жестами він хотів утовкмачити Гленарвану, що не можна гаяти жодної секунди, що він краще за всіх знає Тауку і він один зуміє використати для спільного порятунку її дивовижну легкість і прудкість. Та Гленарван упирався: він будь-що прагнув пожертвувати собою, аж раптом щось сильно штовхнуло його. Таука злетіла на диби і, раптово рвонувши вперед, перемахнула через вогненну перепону і трупи вовків. Уже здалека до них донісся дитячий голос:
– Нехай врятує вас Бог!
Гленарван і Талькав встигли лише помітити Роберта, який учепився в гриву Тауки. Ще мить – і він зник у мороці.
– Роберте! – заволав Гленарван.
Проте цього крику не розчув навіть індіанець: пролунало страхітливе завивання. Червоні вовки шугнули за Таукою і чвалом помчали на захід.
Талькав і Гленарван вибігли за огорожу рамади. На рівнині знову запанувала тиша, лише вдалині серед нічного мороку можна було розгледіти нечітку хвилеподібну лінію.
Приголомшений Гленарван, заламуючи у відчаї руки, впав долі. Він поглянув на Талькава. Той усміхався із звичним спокоєм.
– Таука – хороший кінь! Хоробрий хлопчик! Він врятується! – повторював патагонець, ствердно киваючи головою.
– А якщо він упаде? – запитав Гленарван.
– Не впаде!
Попри Талькавову впевненість нещасний Гленарван провів тривожну ніч. Він і не думав, від якої небезпеки позбавився зі зникненням вовків; поривався кинутися на пошуки Роберта, але індіанець стримував його. Талькав переконував шотландця, що їхні коні не наздоженуть Тауку, що вона випередила своїх ворогів, що знайти її в темряві неможливо і що слід дочекатися світанку, аж лише тоді їхати на пошуки Роберта.
О четвертій ранку зажевріла зоря. Густі тумани на горизонті поволі рідшали. Прозора роса лягла на рівнину, і високі трави зашелестіли від подиху передсвітанкового вітерцю. Час вирушати в путь.
– В дорогу! – сказав індіанець.
Гленарван мовчки скочив на Робертового коня. Незабаром вершники вже мчали клусом на захід, дотримуючись напряму, від якого не повинен був відхилятися і другий загін.
Протягом години вони мчали, не сповільнюючи ходу, шукаючи очима Роберта, і на кожному кроці боялися натрапити на його скривавлений труп. Гленарван нещадно пришпорював коня. Нарешті почулися рушничні постріли: стріляли через певні проміжки, явно подаючи сигнал.
– Це вони! – вигукнув Гленарван.
Обидва вершники пришпорили коней і за кілька хвилин досягли загону під проводом Паганеля. Із Гленарванових грудей вирвався крик радості: Роберт був тут, живий, неушкоджений, верхи на прекрасній Тауці, що весело заіржала, побачивши господаря.
– Дитино моя! Моя дитино! – з надзвичайною ніжністю вигукнув Гленарван.
Він і Роберт спішилися та кинулися в обійми один одному.
Потім настала черга індіанця притиснути до грудей мужнього сина капітана Гранта.
– Він живий! Він живий! – вигукував Гленарван.
– Так, – відповів Роберт, – завдяки Тауці!
Та не чекаючи на слова вдячності на свою адресу, Талькав уже дякував своєму коню – промовляв до нього ніжні слова, цілував його, немов у жилах цієї шляхетної тварини текла людська кров.
Потім, обернувшись до Паганеля, патагонець указав на Роберта.
– Сміливець! – сказав він і, вживши індіанську метафору для визначення відваги, додав: – Його шпори не тремтіли.
– Скажи, дитя моє, чому ти не дав мені або Талькаву зробити цю останню спробу врятувати тебе? – запитав Гленарван, обіймаючи Роберта.
– Сер, – відповів хлопчик, і в голосі його звучала палка подяка, – цього разу була моя черга жертвувати собою. Талькав уже врятував мені життя, а ви рятуєте життя мого батька!
Розділ XX. Аргентинські рівнини
Хоч яка була радісна зустріч, та не встигли Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, словом, усі (хіба за винятком майора Мак-Наббса), радісно привітатися один з одним, як мандрівники відчули, що помирають од спраги. На щастя, неподалік протікала Гуаміні. Подорожні зразу рушили в путь, і о сьомій ранку маленький загін досяг загорожі. Споглядаючи купу вовчих трупів біля входу, можна було легко уявити лють, із якою нападав ворог, і відвагу, з якою боронилися.
Коли мандрівники втамували спрагу, всередині огорожі на них чекав вельми ситний сніданок. Філе нанду визнали дуже смачним, а засмаженого у власному панцирі тату [43]43
Тату – родова назва броненосців, поширена серед туземців Південної Америки.
[Закрыть], – вишуканим делікатесом.
– Такі фантастичні страви куштувати в помірній кількості було б невдячністю щодо провидіння, – заявив Паганель. – А тому геть помірність!
І він справді наївся донесхочу, що зовсім не завдало шкоди його здоров’ю завдяки Гуаміні. На думку вченого, вода цієї річки мала властивості, надзвичайно сприятливі для травлення.
О десятій ранку Гленарван, щоб уникнути помилки Ганнібала, який аж надто затримався в Капуї, наказав вирушати. Спершу поналивали міхи води, а потім загін рушив у путь. Спочилі, нагодовані коні швидко мчали вперед і майже весь час легко йшли навскач. Через близькість води місцевість була вологіша і родючіша, одначе безлюдна.
Два наступних дні, 2 і 3 листопада, не були багатими на події. Увечері 3-го числа подорожні, звиклі до тривалих перегонів, зробили привал аж на кордоні пампи і провінції Буенос-Айрес. Загін полишив бухту Талькауано 14 жовтня. Отже, за двадцять два дні він подолав 450 миль – дві третини шляху.
Наступного ранку мандрівники перетнули умовний кордон, що відокремлює аргентинські рівнини від пампи. Саме тут Талькав сподівався зустріти касиків, у чиїх руках – він був певен – перебуває Гаррі Грант із товаришами.
З-поміж чотирнадцяти провінцій, що входять до Аргентинської республіки, провінція Буенос-Айрес найбільш населена і найбільша за площею. На півдні між 64° і 65° вона сусідить із індіанською територією. Землі цієї провінції надзвичайно родючі, а кліматичні умови вельми сприятливі. До підошви гір Танділь і Тапалькем простягається майже ідеальна гладка рівнина, вкрита злаками і бобовими рослинами.
Відтоді як мандрівники покинули береги Гуаміні, вони з приємністю відчули зниження температури. Середня денна температура не перевищувала 17 градусів. Дужі холодні вітри, що завше віяли з Патагонії, істотно охолоджували повітря.
Тварини і люди, що потерпали від засухи, тепер дихали на повні груди. Їхали бадьоро і впевнено. Проте, всупереч запевненням Талькава, край виявився зовсім відлюдним.
Шлях на схід уздовж тридцять сьомої паралелі, яким рухався загін, простягався повз невеликі озера із прісною або солоною водою. Біля води під пологом кущів пурхали жваві корольки, співали веселі жайворонки; маювали тангари – конкуренти колібрі у барвистому блискучому оперенні. Ці красиві птахи весело тріпотіли крильми, ігноруючи шпаків із погонами і полум’яними грудьми, що гордовито походжали узбіччям.
На колючих чагарниках розгойдувалося, немов креольський гамак, гніздо птаха анубіс. Береги озер строкатіли од зграй прекрасних фламінго. Їхні гнізда, що мали форму усіченого конуса заввишки з фут, утворювали химерне містечко. Наближення вершників зовсім не сполохало пташок, що вивело з рівноваги ученого Паганеля.
– Мені давно кортіло побачити, як літають фламінго, – звірився він майорові.
– От і добре! – відгукнувся той.
– І оскільки випадає така нагода, я нею неодмінно скористаюсь.
– Скористайтеся, Паганелю, скористайтеся.
– Ходімо зі мною, майоре; і ти, Роберте. Мені потрібні свідки.
І Паганель, пропустивши вперед більшість своїх супутників, попрямував у супроводі майора і Роберта до зграї фламінго. Наблизившись до них на відстань рушничного пострілу, географ пальнув холостим зарядом, оскільки не хотів намарне проливати пташину кров, і фламінго вмить знялися в повітря всією зграєю. Паганель уважно за ними спостерігав крізь окуляри.
– То що, чи зауважили ви, як вони літають? – запитав він майора, коли зграя зникла з очей.
– Звичайно, – відповів Мак-Наббс. – Тільки сліпий не побачив би цього.
– А тепер скажіть, чи подібний фламінго в польоті до опереної стріли?
– Аж ніяк.
– Зовсім не подібний, – додав Роберт.
– Я був певен цього, – задоволено заявив учений. – Проте це не завадило моєму знаменитому співвітчизникові Шатобріану зробити це невдале порівняння фламінго із стрілою. Запам’ятай, Роберте: порівняння – це найнебезпечніша риторична форма. Завжди остерігайся порівнянь!
– Отже, ви задоволені результатом вашого спостереження? – запитав майор.
– Я в захваті.
– Я також. Та нам слід пришпорити коней: з милості вашого уславленого Шатобріана ми відстали майже на милю.
Коли вони наздогнали своїх супутників, Паганель помітив, що Гленарван жваво про щось розмовляє з індіанцем. Талькав час від часу замовкав, уважно вдивляючись у виднокрай, і щоразу на його обличчі виникало здивування.
Гленарван спробував сам, без свого вже звичного товмача, розпитати індіанця, але толку з такого діалогу було мало. Щойно лорд помітив ученого, одразу ж нетерпляче гукнув до нього:
– Швидше йдіть сюди, друже Паганелю, ми з Талькавом ніяк не порозуміємося!
Після кількахвилинного діалогу з патагонцем Паганель звернувся до Гленарвана.
– Талькав, – сказав він, – спантеличений одним справді дивним явищем.
– Яким саме?
– Довкруж не видно індіанців, ба навіть їхніх слідів. Зазвичай їх табори часто мандрують цими рівнинами в усіх напрямках: то вони женуть викрадену худобу, то пробираються до самих Кордильєр, щоб продавати там килими і шкіряні батоги.
– І як Талькав пояснює зникнення індіанців?
– Він сам дивується.
– Але яких індіанців він сподівався зустріти у цій частині пампасів?
– Саме тих, у чиїх руках перебували полонені європейці; індіанців касиків Кальфоукоура під проводом Катріеля або Янчетруса.
– Що це за люди?
– Це вожді колись могутніх племен. Років із тридцять тому їх відтіснили в гори. Відтоді вони підпорядковуються Аргентині – наскільки індіанці здатні підпорядковуватися – та кочують пампою і провінцією Буенос-Айрес. І я не менше за Талькава здивований, що ми досі не натрапили на сліди індіанців у місцевостях, де зазвичай вони розбишакують.
– І що нам робити? – запитав Гленарван.
– Зараз з’ясую, – відповів Паганель.
Після коротких перемовин із Талькавом учений відповів:
– Думки патагонця здаються мені доволі резонними. Він гадає, нам слід продовжувати шлях на схід до форту Незалежний, і якщо навіть там ми не отримаємо жодних відомостей про капітана Гранта, то принаймні дізнаємося, куди щезли індіанці з аргентинських рівнин.
– А цей форт далеко звідсіль? – поцікавився Гленарван.
– Ні, він розташований на Сьєрра-дель-Танділь, за 60 миль.
– І коли ж ми туди дістанемося?
– Післязавтра до вечора.
Гленарвана вельми стривожила ця обставина. Здавалося неймовірним, що у пампі їм не трапився жоден індіанець. Зазвичай їх тут буває дуже багато. Очевидно, якась виняткова обставина змусила індіанців зникнути. Та якщо Гаррі Гранта справді полонило одне із цих племен, то дуже важливо було з’ясувати, куди ж його відвели індіанці: на північ чи на південь. Це питання непокоїло Гленарвана. Не можна губити слід капітана, тому найрозумніше було дослухатися Талькавової поради і їхати до поселення Танділь. Там принаймні можна буде з кимсь про це поговорити…
Близько четвертої години по полудні на виднокраї показався пагорб. На такій рівнині він скидався на гору. Тут наші мандрівники й улаштувалися на нічліг.
Наступного дня вони завиграшки подолали узвишшя: після Андських Кордильєрів похилі піщані схили їм видалися легкою прогулянкою. Коням навіть не довелося сповільнювати ходи. Опівдні вершники минули покинутий форт Тапалькем – першу ланку в ланцюзі фортець, які стояли вздовж південного кордону, захищаючи його від набігів індіанців. На подив Талькава, й тут не було жодного сліду індіанців. Проте близько полудня вдалині з’явилися троє добре озброєних вершників на баских конях. Якийсь час вони спостерігали за маленьким загоном, але, не давши можливості наблизитися до них, помчали геть. Гленарван навіснів.
– Гаучо, – пояснив патагонець, даючи цим тубільцям ту назву, яка свого часу спричинила палку суперечку між майором і Паганелем.
– А, гаучо, – вигукнув Мак-Наббс, – то що, Паганелю, сьогодні ж не дме північний вітер, якої ви тепер думки про цих мирних пастухів?
– Скажу, що вони скидаються на справжніх бандитів! – відповів Паганель.
– А від враження до реалій, мій шановний учений…
– Лише один крок, мій дорогий майоре!
Паганелів висновок викликав загальний вибух реготу, але це ніскільки його не збентежило. Він навіть поділився з друзями доволі цікавою інформацією про цих індіанців.
– Я десь читав, – розповідав учений, – що в арабів будова рота видає злість, а очі струменять добротою. А ось в американських дикунів очі дуже злі.
Мабуть, досі жоден фізіономіст не зумів точніше визначити расу індіанців.
Тим часом мандрівники, за Талькавовою вказівкою, їхали, тримаючись один одного. Хоч якою пустельною видавалася ця місцевість, усе ж варто було остерігатися раптового нападу. Втім заходи остороги виявилися зайвими, і того ж вечора маленький загін спокійно розташувався на нічліг у просторій залишеній тольдерії, де касик Катрієль зазвичай збирав свої загони. Патагонець обстежив землю довкруж і за відсутності свіжих слідів на ній дійшов висновку, що тольдерія давно перетворилася на пустку.
Наступного дня Гленарван і його супутники знову їхали степом.
Показалися перші естансії [44]44
Естансія – скотарське господарство.
[Закрыть]. Але Талькав порадив не зупинятись і далі йти до форту Незалежний, лише там можна було з’ясувати причину такого дивного знелюднення краю.
Знову з’явилися дерева, більшість їх було посаджено вже після заселення американської території європейцями. Тут росли тополі, верби, акації; всі вони прийнялися й міцніли без людського догляду. Зазвичай тут зводили так звані коралі – просторі кошари, обнесені частоколом, де тисячами паслися бики, барани, корови й коні. Усіх цих тварин було тавровано, а ще їх охороняла зграя великих сторожових собак. Склад ґрунтів ідеально підходив для буйного росту трави, а трава, як відомо, – найліпший корм для худоби. Ось чому саме на цій землі вважають за краще облаштовувати естансії. На чолі господарства стоїть управитель із помічником, що мають у своєму розпорядженні пеонів, по чотири особи на кожну тисячу голів худоби. Ці люди живуть, як біблійні пастирі. Їхні череди такі ж великі (може й більші), як череди, що паслися на рівнинах Месопотамії.
Паганель указав супутникам на ще одне цікаве явище, властиве цим пласким рівнинам: міражі. Естансія, наприклад, здалека скидалася на великий острів, а тополі й верби довкола неї немов відбивалися у прозорих водах, що відступали з наближенням мандрівників. Ілюзія була такою реальною, що подорожні раз у раз вірили омані.
Упродовж 6 листопада загін минув декілька естансій та саладеро. Саме тут відбувається забій відгодованих на соковитій пашні тварин. Саладеро – заразом і солярня: тут не лише забивають, а й солять м’ясо тварин. Ця осоружна робота зазвичай починається наприкінці весни.
Саладероси вирушають у коралі по тварин. Там вони вельми вправно ловлять їх за допомогою ласо і відводять у саладеро. Тут биків, волів, корів і овець валять сотнями, білують і обробляють на туші. Трапляється, що бики чинять опір, і тоді саладероси стають справжніми тореадорами. Цю небезпечну роботу вони виконують напрочуд вправно, з досконалою жорстокістю. Жаске видовище. Огиднішого за околиці саладеро годі шукати. З цих страшних огорож, насичених сморідними випарами, долинають осатанілі крики саладеросів, зловісний гавкіт собак, протяжне завивання тварин, що конають, а тисячі урбусів і орасів – величезних грифів аргентинських рівнин – виривають у саладеросів нутрощі їхніх ще живих жертв.
Зараз у цих бійнях-пустках панували тиша і спокій. Ще не настав час грандіозного забою.
Талькав квапив загін. Він прагнув увечері досягти форту Незалежний. Коні мчали серед високих злаків. Дорогою вершникам траплялися ферми, оточені шпичастими огорожами і захищені глибокими ровами. На крівлі кожної головної будівлі ферми була тераса, з якої мешканці могли відбиватися від розбійників.
Гленарван, імовірно, отримав би на цих фермах потрібну інформацію, одначе безпечніше було дістатися поселення Танділь. Тому вершники пересувалдися без зупинки. Перейшли вбрід через дві річки: Ріо-Весос і трохи далі – Ріо-Чапалеофу. Незабаром гірське пасмо Танділь розвернуло під ногами коней зелені штреки своїх перших уступів, і за годину в глибині вузької ущелини постало селище, над яким панували шпилясті мури форту Незалежний.
Розділ XXI. Форт незалежний
Сьєрра-Танділь здіймається над рівнем моря на 1 000 футів. Це гірське пасмо зародилося ще за первісних часів, задовго до появи органічного життя на землі, видозмінюючись під впливом підземного вогню. Воно складається з напівкруглих гнейсових [45]45
Гнейс – метаморфічна гірська порода, до складу якої входять кварц, польові шпати, слюда.
[Закрыть]пагорків, деінде порослих травою.
Округ Танділь, тезка гірського пасма, займає всю південну частину провінції Буенос-Айрес і відокремлюється від неї пологим схилом з величезною кількістю стрімчаків.
Населення округу Танділь становить приблизно 4 тис. жителів. Адміністративний центр – селище Танділь – тулиться до підошви північних схилів гір, під захистом форту Незалежний. Річка Чапалеофу надає поселенню досить мальовничого вигляду. А от саме селище вирізняється однією особливістю, про яку не міг не знати Паганель: його жителі – французькі баски й колоністи-італійці. Французи і справді першими заснували колонії по нижній течії Ла-Плати, а в 1828 році для захисту нової колонії від постійних нападів індіанців, які обороняли свої володіння від чужоземців, француз Паршапп збудував форт Незалежний.
Йому допоміг знаменитий французький учений Алсід д’Орбіньї, який знався на цій частині Південної Америки.
Селище Танділь – важливий торговельний пункт. На його галерах – високих двоколісних возах, запряжених волами і доволі зручних для пересування рівнинами, – селяни дістаються Буенос-Айреса за дванадцять днів, тож населення жваво торгує з цим містом. Мешканці селища возять туди на продаж худобу із естансій, солоне м’ясо із саладеро та вироби індіанського ремесла: бавовняні тканини, вовняні килими, вишукані шкіряні плетива тощо. Окрім доволі комфортабельних будинків у Танділі є школи і церкви, що сприяє духовному розвитку населення.
Переповівши ці подробиці, Паганель додав, що в Танділі обов’язково вдасться роздобути відомості, що їх ці3кавлять, від місцевих мешканців. До того ж у форті розташований гарнізон національних військ. Гленарван розпорядився поставити коней у стайні доволі пристойного заїжджого двору. Затим Паганель, майор, Роберт і лорд у супроводі Талькава попрямували до форту Незалежний.
Подолавши невелике узвишшя, вони опинилися під брамою цитаделі. Вартовий-аргентинець навіть не звернув уваги на мандрівників, що доводило або цілковиту недбалість, або залізну впевненість у безпеці тутешніх місць.
На цитадельному плацу відбувалися стройові навчання. Найстаршому солдатові було років двадцять, а наймолодшому не більше семи. По правді, то була дюжина дітей і підлітків, які досить вправно фехтували. Їхня форма обмежувалася смугастою сорочкою, стягнутою шкіряним паском. На хлопчаках не було навіть шортів чи кілтів, коротких шотландських спідниць. Утім, за такої спеки можна було собі дозволити певні вольності в амуніції. Паганель не забарився похвалити уряд, що не викидає на вітер державні кошти на всякі галуни. Кожен був озброєний рушницею і шаблею, але рушниця була дуже важка, а шабля надто довга. Хлопчаки були смагляві й дуже схожі між собою, так само як і їхній капрал. Як згодом з’ясувалося, це були дванадцятеро братів, яких навчав стройової грамоти тринадцятий.
Паганель не здивувався. Як знавець місцевої статистики він знав, що середня кількість дітей у сім’ї зазвичай тут більше дев’яти, але його надзвичайно здивувало те, що юні воїни марширували, як французькі солдати, вправно заряджаючи рушниці, і що капрал часом віддавав команди рідною мовою географа.
– Оригінально! – палко промовив він.
Однак Гленарван відвідав форт Незалежний не для того, щоб споглядати муштру хлопчаків; ще менше його цікавили національність і походження малих вояків. Тому він не дав Паганелеві можливості вдосталь намилуватися ними, а попросив викликати коменданта. Паганель передав це прохання капралові, і один з аргентинських солдат попрямував до казарми.
За кілька хвилин з’явився сам комендант – чоловік років п’ятдесяти, доволі кремезний, з військовою поставою. У нього були кострубаті вуса, масивні щелепи, сиве волосся, суворий погляд. Лише це можна було розгледіти крізь густі клуби диму, що пахкотіли з його короткої трубки. Хода вояки і своєрідна манера триматися нагадали Паганелю старих французьких унтер-офіцерів.
Талькав підійшов до коменданта, представив йому Гленарвана і його супутників. Упродовж промови індіанця комендант так пильно вдивлявся в Паганеля, що це могло збентежити будь-якого відвідувача. Учений думав було вже з’ясувати з ним стосунки, коли вояк раптом безцеремонно ухопив Паганеля за руку і радісно вигукнув французькою:
– Ви француз?
– Так, француз, – відповів Паганель.
– Який я щасливий! Ласкаво просимо! Просимо, просимо! Я також француз! – заявив комендант, міцно потискуючи руку вченого.
– Це ваш друг? – запитав майор географа.
– Звичайно! – пихато відповів той. – У мене є друзі по всій земній кулі.
Учений ледь звільнив руку з міцних клешень і повів розмову з богатирем-комендантом. Гленарван поривався запитати про своє, та господар форту завів своєї історії і не збирався зупинятися на півдорозі. Мабуть, вояка так давно полишив Францію, що майже забув рідну мову, бо говорив достоту, як негри французьких колоній.
Комендант форту Незалежний виявився сержантом французької армії, з 1828 року він не полишав цих місць і наразі служив комендантом форту з відома аргентинського уряду. Це був баск, на ім’я Мануель Іфарагер – майже іспанець. Проживши рік у Танділі, сержант Мануель натуралізувався [46]46
Натуралізуватися – приймати підданство чужої країни.
[Закрыть], вступив до лав аргентинської армії і взяв за дружину пристойну індіанку. Незабаром дружина подарувала йому близнюків – ясна річ, хлопчиків, адже гідна супутниця життя сержанта ніколи не дозволила б собі народити йому дочок. Для Мануеля не було ліпшого ремесла за військове, і він дуже сподівався з часом та з Божою допомогою подарувати республіці роту юних солдатів.
– Бачили? – вигукнув він. – Лéгені! Чудові солдати! Хосе! Хуан! Мігель! Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє стріляти!
Пепе зачув, що його хвалять, і вправно виструнчився зі зброєю в руках.
– На нього чекає чудове майбутнє, – додав комендант. – Колись стане полковником або старшим бригадиром! – Комендант Мануель так захопився мріями про майбутнє своїх синів, що з ним годі було сперечатися з приводу переваги служби в армії чи майбутнього його дорогоцінних чад. Він був щасливий. Як казав Гете: «Все, що робить нас щасливими, є цілком реальним». І так з добрих чверть години, що вкрай подивувало Талькава. Індіанцеві було невтямки, як одна горлянка може видавати стільки звуків. Урвати потік комендантових слів ніхто й не намагався. Та будь-який сержант, навіть сержант французький, все ж колись замовкає, тож зрештою замовк і Мануель, заздалегідь запросивши мандрівників на гостину. Ті приречено скорилися необхідності бути представленими пані Іфарагер. Після нетривалого спілкування вони визнали її доволі «приємною персоною», якщо цей вираз Старого Світу можна вжити стосовно індіанки.
Нарешті, коли було виконано сержантів дезидерат [47]47
Дезидерат – щось бажане; побажання, вимога.
[Закрыть], він поцікавився у гостей метою їхніх відвідин.
Ось вона, слушна мить для розпитувань! Це завдання узяв на себе Паганель. Він почав з того, що французькою повідав комендантові про їхню подорож пампою, а закінчив питанням, чому індіанці покинули цей край.
– Так-так, нікого! – вигукнув сержант, стенаючи плечима. – Цілком правильно, нікого… Ми всі руки склавши… байдикуємо.
– Але чому?
– Війна.
– Війна?
– Так, громадянська війна…
– Громадянська війна? – перепитав Паганель, який, непомітно для себе перейшов на ламану французьку.
– Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом, – відповів сержант.
– То й що ж?
– Усі індіанці рушили на північ… за генералом Флорес…
– А де ж касики?
– І касики з ними.
– Як? І Катрієль?
– Немає Катрієля.
– А Кальфоукоура?
– Нема і натяку на Кальфоукоура.
– А Янчетруса?
– Ніякого Янчетруса!
Цей діалог переповіли Талькаву, який ствердно кивнув головою.
Мабуть, патагонець не знав або забув про громадянську війну, що згодом стала приводом втручання Бразилії і розділила республіку на два табори. Цей розбрат був на руку індіанцям, адже вони могли скористатись ним для грабежів. Отож сержант не помилявся, пояснюючи відлюдність пампи громадянською війною, що вирувала в північних провінціях Аргентини.
Ця звістка руйнувала всі Гленарванові плани. Якщо Гаррі Гранта і справді полонили касики, то, поза сумнівом, вони відвели його до північного кордону республіки. І якщо так, то де його шукати? Чи варто було розпочинати нові небезпечні і майже даремні пошуки на півночі пампи?
Перш ніж ухвалити таке відповідальне рішення, слід було ґрунтовно його обмізкувати.
Однак залишалося ще одне питання, яке слід було поставити сержантові, і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, запитав, чи не чув він про європейців, які потрапили в полон до індіанських касиків.
Мануель якийсь час розмірковував, силкуючись щось пригадати, й нарешті відповів:
– Так, чув.
– О! – вирвалося у Гленарвана. Усі з надією в очах оточили сержанта.
– Кажіть уже, кажіть! – благали вони, пожадливо впиваючись у нього очима.
– Кілька років тому… – почав сержант, – так, правильно… європейські полонені… та ніколи не бачив…
– Кілька років! – урвав його Гленарван. – Ви помиляєтеся. Дата краху вказана точно. «Британія» загинула в червні 1862 року. Отже, ледь минуло два роки.
– О! Більше, сер!
– Не може бути! – вигукнув Паганель.
– Ні, точно. Це було, коли народився Пепе… Двоє полонених…
– Ні, троє, – втрутився Гленарван.
– Двоє, – наполегливо стверджував сержант.
– Двоє, кажете? – перепитав украй здивований Гленарван. – Двоє англійців?
– Та ж ні! – відповів сержант. – Які англійці? Ні… француз та італієць.
– Італієць, якого вбили індіанці племені поюче? – вигукнув Паганель.
– Так… згодом довідався… француз урятувався.
– Врятувався! – вигукнув Роберт, життя якого, здавалося, залежало від сержантових слів.
– Саме так, урятувався – втік із полону, – підтвердив сержант.
Всі озирнулися на Паганеля, який у відчаї бив себе по чолу.
– А, розумію, – мовив він нарешті. – Тепер усе зрозуміло!
– Та в чому ж річ? – нетерпляче запитав стривожений Гленарван.
– Друзі мої, – відповів Паганель, беручи Робертові руки у свої, – нам доведеться змиритися з величезною невдачею: ми йшли хибним шляхом! Ідеться зовсім не про капітана Гранта, а про одного мого співвітчизника, товариша якого, Мазко Вазелло, справді вбили індіанці племені поюче. Не раз жорстокі індіанці гнали француза до берегів Колорадо, та зрештою йому вдалося втекти з полону і повернутися до Франції. Вважаючи, що йдемо слідами Гаррі Гранта, ми натрапили на сліди молодого Гінара.
Запала глибока мовчанка. Помилка була очевидна. Подробиці, повідомлені сержантом: національність полоненого, вбивство його товариша, втеча з полону – все було сумним доказом прикрої помилки.
Гленарван понуро глянув на Талькава.
– Чи не чули ви про трьох англійців? – запитав Талькав сержанта.
– Ніколи, – відповів Мануель. – У Танділі було б відомо… я знав би… Ні, цього не було…
Після такої категоричної відповіді Гленарвану нічого було робити у форті Незалежний. Він і його друзі подякували сержантові, потисли йому руку і подалися геть.
Гленарван був у розпачі: всі його сподівання виявилися марними. Роберт мовчки йшов поруч, ледь стримуючи сльози. Гленарван не знаходив для хлопчика слів утіхи. Паганель, жестикулюючи, говорив сам до себе. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, мабуть, його індіанське самолюбство зачепив той факт, що він повів іноземців хибним шляхом. Утім нікому й не спадало на думку дорікнути йому за таку помилку.
Вечеряли мовчки. Звісно, жоден із цих мужніх і самовідданих людей не шкодував про марно витрачені сили. Одначе кожного гнітила думка, що в одну мить зникла надія на успіх. Та чи можна було справді сподіватися натрапити на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Аж ніяк. Якби котрийсь європеєць потрапив до рук індіанців, то сержант Мануель знав би про це напевне. Така подія вмить поширилася б серед тубільців, що ведуть постійну торгівлю з Танділем і Карменом поблизу гирла Ріо-Негро. Торговці Аргентинської рівнини про все знають і про все повідомляють. Отже, мандрівникам лишалося тільки одне: якнайшвидше дістатися «Дункана», що чекав їх поблизу Меданос.
Паганель знову попросив у Гленарвана документ, що спонукав їх на здійснення таких невдалих пошуків. Географ перечитував його з відвертим роздратуванням, наче прагнув вирвати з паперу інше тлумачення.
– Але ж цей документ цілком зрозумілий! – вигукнув Гленарван. – У ньому чітко йдеться і про загибель «Британії», і про те, де саме перебуває в полоні капітан Грант.
– А я заперечую! – вигукнув Паганель, гримнувши кулаком по столу. – Ні, ні і ні! Оскільки Гаррі Гранта немає в пампі, то це означає, що його взагалі немає в Америці. І про його місцеперебування має повідомити ось цей документ. І він повідомить, друзі мої, або я не Жак Паганель!
