Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XIV. Рятівний постріл
Пологий східний схил Андських Кордильєрів непомітно переходить у рівнину, де й зупинилася гірська брила з мандрівниками. Тут простиралися буйні пасовиська; височіли прекрасні фруктові дерева. Ліс яблунь, що аж гнулися під золотавими плодами, посадили ще за часів завоювання материка. Здавалося, то був куточок родючої Нормандії, покинутий на цих пласких рівнинах. За інших обставин кожного подорожнього неодмінно вразив би такий раптовий перехід від пустелі до оази, від снігових вершин до зелених лук, від зими до літа.
Ґрунт знову став нерухомим. Землетрус ущух, і підземні сили, мабуть, застосовували свою руйнівну силу десь далі, адже в якомусь місці ланцюг Кордильєр завжди перебуває у стані струсу. Цього разу землетрус був особливо потужний. Різко змінилися гірські контури. На тлі блакитного неба вимальовувалася нова панорама вершин, гребенів, піків, і провідник пампою марно шукав би на них звичні орієнтири.
Народжувався чудовий день. Сонячні промені, що прокинулися з вологого ложа Атлантичного океану, ковзали по сріблястому простору, занурюючись у хвилі вже іншого океану. Була восьма година ранку.
Гленарван і його супутники помалу поверталися до життя. Їх сильно оглушило. Проте вони здійснили вдалий стрімкий спуск із Кордильєрів, про який подбала сама природа, і могли б тільки порадіти тому вдалому спуску, якби не зник Роберт Грант.
Мужній хлопчик підкорив серця супутників. Усі його полюбили, але найдужче до нього прикипів Гленарван. Коли лорд дізнався про зникнення Роберта, його охопив відчай. Гленарван уявив бідолашного хлопчика, який лежить на дні прірви та марно кличе на допомогу його, свого другого батька.
– Друзі мої, друзі мої, – благально мовив Гленарван, насилу стримуючи сльози, – потрібно шукати його, його слід знайти! Ми не можемо його кинути напризволяще! Ми маємо обнишпорити кожну долину, кожну прірву, кожну безодню. Обв’яжіть мене мотузком! Спускайте у ці прірви! Я цього хочу! Чуєте: хочу! Аби лишень Роберт був живий! Як ми наважимося знайти батька, коли втратимо сина! І яке право ми маємо рятувати капітана Гранта ціною життя його дитини!
Супутники Гленарвана мовчки слухали. Вони розуміли, що він прагне прочитати в їхніх очах бодай тінь надії, і уникали його погляду.
– Ви ж чуєте мене! – провадив Гленарван. – То чому мовчите? Невже ви всі втратили віру, невже ні на що більше не сподіваєтеся?!
Усі мовчали. Нарешті заговорив Мак-Наббс:
– Хто з вас, друзі мої, пам’ятає, коли саме зник Роберт?
У відповідь – тиша.
– Скажіть, принаймні, поряд із ким був хлопчик під час спуску? – знову запитав майор.
– Біля мене, – відгукнувся Вільсон.
– До якої миті він був біля тебе? Постарайся пригадати! Кажи!
– Я пам’ятаю ось що, – відповів Вільсон, – хвилини за дві до поштовху, яким закінчився наш спуск, Роберт, учепившись за лишайник, ще тримався поряд мене.
– Хвилини за дві? Подумай добре, Вільсоне. Хвилини могли видатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?
– Не помиляюся. Так, саме так: хвилини за дві, а то й менше.
– Хай так. А де перебував Роберт: праворуч або ліворуч од тебе? – запитав Мак-Наббс.
– Ліворуч. Я пам’ятаю, як його пончо стьобало моє обличчя.
– А відносно нас із якого боку перебував ти?
– Також ліворуч.
– Отже, Роберт міг зникнути тільки з цього боку, – промовив майор, повертаючись до гір і вказуючи праворуч. – Додам, що зважаючи на час зникнення хлопчика, можна з упевненістю сказати: він упав на ту частину гори, яка знизу обмежена рівниною, а зверху – стіною заввишки 2 000 футів. Там його і слід шукати. Розподіливши між собою цей район, ми там його і знайдемо.
Ніхто не додав жодного слова. Шість чоловік піднялися схилом Кордильєрів і почали пошуки на різній висоті.
Тримаючись праворуч од лінії спуску, вони обшукували найменші тріщини, спускалися, ризикуючи життям, на дно прірв, місцями завалених уламками, і вибиралися звідти із скривавленими руками і ногами, в подертому одязі. Протягом довгих годин усю цю частину Кордильєрів, за винятком декількох неприступних плоскогір’їв, було ретельно обстежено, і жодному з цих мужніх людей не спало на думку перепочити бодай хвильку. Та, на жаль, усі пошуки виявилися марними. Дитина знайшла в горах не тільки смерть, а й могилу, навіки приховану надгробною плитою якоїсь величезної скелі.
Близько першої дня Гленарван і його супутники, пригнічені й утомлені, знову зійшлися на дні долини. Гленарван страждав. Він насилу говорив, з його губ злітали одні й ті самі слова:
– Не піду звідси! Не піду!
Усім стало зрозуміло, що ця завзятість перетворилася на нав’язливу ідею, і кожен поставився до цього з повагою.
– Почекаймо, – сказав Паганель майорові й Тому Остіну, – трохи відпочинемо і відновимо сили. Це необхідно, незалежно від того, відновимо ми наші пошуки чи продовжуватимемо шлях.
– Так, – відповів Мак-Наббс, – залишімося тут, раз цього хоче Едуард. Він сподівається… На що він сподівається?
– Бог його знає, – відповів Том Остін.
– Бідолашний Роберт! – промовив Паганель, змахуючи сльозу.
Майор обрав місце під високими ріжковими деревами і розпорядився розбити тимчасовий табір.
Декілька ковдр, зброя, трохи сушеного м’яса і рис – усе, що вціліло у мандрівників. Поблизу протікала річка, з якої набрали ще каламутну після обвалу воду. Мюльреді розпалив на траві багаття і незабаром подав своєму господареві гарячий напій, аби той хоч трохи поновив сили. Та Гленарван відмовився і лежав у заціпенінні на розкинутому пончо.
Так минув день. Настала ніч, така ж тиха і безтурботна, якою спершу була й попередня ніч. Як усі вляглися, хоча і не засинали, Гленарван знову вирушив на пошуки по схилах Кордильєр. Він прислуховувався, сподіваючись, що розчує хлопчикові крики. Він піднявся високо, заглибився далеко в гори і вслуховувався, прикладаючи вухо до землі, намагаючись упокорити серцебиття.
Усю ніч бідолашний лорд блукав горами. То Паганель, то майор ішли за ним услід, готові підтримати його на слизьких гребенях, біля краю провалля, куди заманювала його марна мужність. Останні його зусилля, сторазові окрики: «Роберте! Роберте!».
Настав ранок. Друзям довелося йти по Гленарвана на віддалене плоскогір’я і силоміць вести в табір. Він перебував у страшенному відчаї. Хто б наважився заговорити з ним про подальший шлях, хто посмів би запропонувати йому покинути цю фатальну долину? А тим часом уже бракувало харчів. Десь поблизу мали перебувати ті аргентинські провідники, про яких говорив їм катапаз. Повертатися було значно важче, ніж іти вперед. Крім того, була домовленість зустрітися з «Дунканом» на узбережжі Атлантичного океану. А тому слід було продовжувати шлях.
Мак-Наббс спробував відволікти Гленарвана від його сумних думок. Довго він умовляв друга, але той, здавалося, не чув його і лише скрушно хитав головою. Нарешті він пробурмотів:
– Вирушати?
– Так, вирушати.
– Почекаймо ще з годину.
– Гаразд, почекаємо, – погодився майор.
Минула година, Гленарван став благати перечекати ще годину.
Здавалося, що це засуджений на страту благає продовжити йому життя. Так минав час приблизно до полудня. Нарешті Мак-Наббс, порадившись зі всіма, рішуче заявив, що необхідно вирушати в путь, адже від цього залежить життя всіх його супутників.
– Так, так, – відгукнувся Гленарван, – слід вирушати.
Та при цьому він не дивився на Мак-Наббса. Його погляд був спрямований на якусь чорну точку високо в небі. Раптом він підняв руку і завмер.
– Онде, там! – крикнув Гленарван. – Гляньте! Ви тільки погляньте!
Усі подивилися туди, куди він так наполегливо вказував. У цей час чорна точка помітно збільшилася.
Це був птах, що летів високо в небі.
– Це кондор, – сказав Паганель.
– Так, кондор, – відгукнувся Гленарван. – Хтозна… Він мчить сюди, знижується… Почекаймо.
На що сподівався Гленарван? Чи не втратив він розум? Що означали слова: «Хтозна»?
Паганель не помилився: кондора можна було розгледіти дедалі чіткіше.
Це відмінний хижак, священний птах інків, цар Анд. У цьому краю водяться кондори надзвичайних розмірів, які мають таку дивовижну силу, що навіть здатні бика скинути у прірву. Часом якийсь хижак кинеться на овець чи телят і, вчепившись у жертву, піднімається з нею на велику висоту. Нерідко кондор ширяє на висоті 20 000 футів, тобто на висоті, недоступній людині. Звідти цей невидимий цар повітряних просторів гострим зором оглядає землю і помічає там невловимі людському оку предмети, що вельми вражає дослідників природи.
Що ж таке помітив цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?
– Хтозна! – повторював Гленарван, не зводячи з птаха погляду.
Тимчасом хижак наближався, то ширяючи в повітрі, то стрімко падаючи долі, немов неживе тіло, кинуте в простір. Незабаром кондор став описувати великі кола. Тепер його можна було чітко розгледіти: ширина могутніх розправлених крил перевищувала 15 футів, він тримався в небі, ледь змахуючи ними. Великим птахам властиво літати з величним спокоєм, тоді як комасі, щоб утриматися в повітрі, доводиться безупинно махати крильми.
Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив.
Кондор зробив коло над одним з недоступних для людини плато Кордильєр, десь за чверть милі від наших подорожніх.
Величезний птах носився із паморочливою швидкістю, то випускаючи, то ховаючи страшні пазурі.
– Це там! Там!.. – вигукнув Гленарван.
Раптом у його голові промайнув здогад.
– Якщо Роберт ще живий! – із жахом вигукнув він. – То цей птах… Стріляйте, друзі мої, стріляйте!
Та пізно: кондор зник за високими виступами скелі. Збігла секунда, яка видалася вічністю… Та величезний птах з’явився знову: тепер він летів повільніше, обтяжений вантажем.
Пролунав крик жаху – в пазурах у кондора висіло нерухоме тіло, тіло Роберта Гранта. Хижак, учепившись у хлопчиків одяг, ширяв у повітрі за 150 футів над табором. Він помітив мандрівників. Щоб якнайшвидше зникнути зі своєю здобиччю, птах-велетень потужно розтинав крилами повітря.
– О! – вигукнув Гленарван. – Нехай краще Робертове тіло розіб’ється об скелі, ніж послужить…
Він не договорив і, схопивши Вільсонів карабін, прицілився в кондора, але його руки тремтіли, очі заволокло туманом, він не міг навести рушниці.
– Я це зроблю, – запропонував майор.
Спокійний, упевнений Мак-Наббс прицілився в кондора: той був од нього за 300 футів.
Та не встиг майор натиснути курок, як десь у долині пролунав постріл; білий димок здійнявся між двома базальтовими брилами, і кондор, уражений кулею в голову, описуючи круги, став поволі, немов на парашуті, спускатися на своїх широко розпростаних крилах. Не випускаючи здобичі, він м’яко впав за десять футів од крутого стрімчака.
– Він не дістався кондору! Роберт наш! – вигукнув Гленарван.
І, навіть не поцікавившись, звідки пролунав рятівний постріл, він кинувся до птаха. Супутники попрямували за ним. Коли вони добігли до кондора, той був мертвий, а тіла Роберта майже не було видно під широкими пташиними крильми.
Гленарван кинувся до хлопчика, вирвав його з пазурів хижака, обережно поклав на траві й припав вухом до нерухомого тіла.
Досі ще ніколи з людських уст не виривалося такого радісного вигуку, який цієї миті видав Гленарван:
– Він дихає! Він живий!
Вмить із Роберта зняли одяг, скропили його обличчя свіжою водою.
Він поворушився, розплющив очі, подивився навколо себе і прошепотів:
– Це ви, сер… тату мій!
Гленарван, задихаючись від хвилювання, був не в силах відповісти і, опустившись на коліна біля врятованого хлопчика, заридав сльозами щастя.
Розділ XV. Іспанська мова Жака Паганеля
Позбавившись однієї страшної небезпеки, Роберт одразу ж наразився на іншу, не менш серйозну: його мало не задушили в обіймах. Жоден із його супутників, попри хлопчикову слабкість, не зміг утриматися від того, щоб не притиснути його до серця. Та, очевидно, подібні обійми не є вбивчими для хворих; принаймні Роберт від них не помер.
Згодом мандрівники згадали про рятівника, і, ясна річ, майорові першому спало на думку роззирнутися довкруж.
За п’ятдесят кроків він помітив високого на зріст чоловіка, який нерухомо стояв на виступі біля самісінького підніжжя гори. Поблизу його ніг лежала довга рушниця.
У незнайомця були широкі плечі та довге волосся, стягнуте шкіряним ремінцем. На зріст він був вище шести футів, смагляве обличчя було розфарбоване: перенісся червоною фарбою, повіки – чорною, чоло – білою. Одягнений він був, як належить жителеві прикордонної смуги Патагонії: на ньому був гарний, зшитий вовною назовні плащ із шкури гуанако, прикрашений червоними химерними візерунками. З-під плаща спереду клином витикався нижній одяг із лисячого хутра, туго стягнутий у талії. На поясі висів мішечок із фарбами для обличчя. Його взуття було зшите з бичачої шкури, хрестоподібно перев’язане ремінцями біля кісточок.
Попри строкате розфарбування, обличчя патагонця було величне і виказувало неабиякий розум. Стоячи в гордовитій позі, він дожидав на розвиток подій. Нерухома велична фігура на скелястому п’єдесталі ніби уособлювала безпристрасну статую.
Помітивши патагонця, майор вказав на нього Гленарванові. Лорд попрямував до незнайомця. Патагонець ступив два кроки вперед. Гленарван схопив його руку і міцно потиснув. У лордових очах, у всій його зовнішності, в його сяючому обличчі світилася така вдячність, така палка подяка, що патагонець не міг не зрозуміти його. Він трохи нахилив голову і вимовив декілька слів, які, втім, не зрозуміли ні майор, ні його друг.
Тоді патагонець, пильно подивившись на чужоземців, заговорив іншою мовою, але його і цього разу не зрозуміли. Втім деякі вимовлені тубільцем фрази видалися Гленарвану подібними до іспанської, якою він знав кілька повсякденних слів.
– Espanol? [30]30
Іспанець?
[Закрыть]– запитав він.
Патагонець кивнув головою зверху вниз – рух, що у всіх народів має однакове значення.
– Чудово, – заявив майор, – тепер справа за нашим другом Паганелем.
Добре, що йому спало на думку вивчати іспанську мову!
Покликали Паганеля. Він одразу ж прибіг і вітав патагонця із суто французькою грацією, яку той, імовірно, не зміг оцінити. Географові притьмом про все розповіли.
– Чудово! – вигукнув він.
І, широко відкриваючи рота, аби чіткіше вимовляти, учений промовив:
– Vos sois urn homem de bem! [31]31
Ви славна людина!
[Закрыть]
Тубілець уважно слухав, але нічого не відповідав.
– Він не розуміє, – промовив географ.
– Мабуть, ви неправильно вимовляєте, – припустив майор.
– Можливо. Жахлива вимова!
І Паганель знову повторив свою люб’язну фразу з нульовим результатом.
– Змінимо фразу, – сказав географ і повільно промовив: – Sem duvida, um Patagao? [32]32
Звичайно, ви патагонець?
[Закрыть]
Той мовчав.
– Dizeime! [33]33
Відповідайте!
[Закрыть]– додав Паганель.
Патагонець і цього разу не зронив жодного слова.
– Vos compriendeis? [34]34
Ви розумієте?
[Закрыть]– так загорлав Паганель, що мало не порвав голосові зв’язки.
Було очевидно, що індіанець нічого не розумів, оскільки нарешті відповів іспанською:
– No comprendo. [35]35
Не розумію
[Закрыть]
Настала черга дивуватися Паганелеві. Він із явним роздратуванням опустив окуляри з лоба на очі.
– Хай мене повісять, якщо я розумію бодай слово на цьому диявольському діалекті! – вигукнув він. – Очевидно, це арауканський діалект.
– Та ні ж бо, – відгукнувся Гленарван, – поза сумнівом, ця людина відповіла іспанською.
І повернувшись до патагонця, він знову його запитав:
– Espanol?
– Si, si! [36]36
Так, так!
[Закрыть]– відповів тубілець.
Паганель остовпів од здивування, майор і Гленарван пере зирнулися.
– Боюся, мій вчений друже, – почав, усміхаючись, майор, – чи не сталося тут якоїсь плутанини, та чи не стали ви жертвою своєї не уважності, яка, як мені здається, не дає вам продиху?
– Що? Що? – нашорошився географ.
– Річ у тім, що патагонець, поза сумнівом, говорить іспанською.
– Він?
– Так, він! Чи не вивчили ви, часом, якусь іншу мову, прийнявши її…
Мак-Наббс не встиг договорити.
– Ви дозволяєте собі зайвого, майоре, – сухо відчеканив Паганель.
– То чому ж ви його не розумієте? – запитав Мак-Наббс.
– Не розумію його тому, що тубілець говорить поганою іспанською, – роздратовано вигукнув географ.
– Ви вважаєте, що в нього погана іспанська, бо ви не розумієте його? – запитав майор.
– Послухайте, Мак-Наббсе, – втрутився Гленарван, – ваше припущення неймовірне. Хай яким неуважним є наш друг Паганель, але ж він не міг опанувати одну мову замість іншої!
– Тоді, дорогий Едуарде, або краще ви, поважний Паганелю, поясніть мені, що відбувається.
– Я не хочу нічого пояснювати – відповів географ. – Я свідчу: ось книга, за якою я щодня вивчав іспанську мову. Погляньте на неї, майоре, і ви переконаєтеся, що правда на моєму боці!
По цих словах Паганель став порпатися у своїх численних кишенях, згодом витягнув доволі пошарпаний том і з апломбом подав його майорові. Той узяв книжку і поглянув на неї.
– Це що за літературний твір? – запитав він.
– Це «Луїзіада», – відповів Паганель, – прекрасна героїчна поема, яка…
– «Луїзіада»? – вигукнув Гленарван.
– Так, друже мій, не що інше, як «Луїзіада» великого Камоенса!
– Камоенса? – повторив Гленарван. – Але, мій бідолашний друже, Камоенс португалець! Ось уже шість тижнів, як ви вивчаєте португальську мову!..
– Камоенс… «Луїзіада»… Португальська мова… – ось усе, що міг пробелькотати Паганель.
Його очі збентежено забігали під окулярами, усі супутники вибухнули гомеричним сміхом.
Патагонець і бровою не повів. Він спокійно чекав пояснення цій незрозумілій для нього сцені.
– Ох я божевільний, ох і божевільний! – вигукнув нарешті Паганель. – То он воно що! І все це не жарт! Усе це сталося зі мною! Адже це вавилонське змішання мов! Ой, друзі мої, друзі мої! Лишень подумайте: їхати до Індії і опинитися в Чилі! Вивчати іспанську, а вивчити португальську! Ні, це вже занадто! І якщо так триватиме й далі, то однієї чудової днини замість того, щоб викинути у вікно свою сигару, я викинуся сам!
Споглядаючи, як учений переживає цю прикру невдачу, не можна було втриматися від сміху, і він перший подав тому приклад.
– Смійтеся, друзі мої, смійтеся від щирого серця! – повторював Паганель. – Повірте, найдужче від усіх сміюся я над собою!
Тут він так засміявся, як імовірно, не реготав жоден учений в світі.
– Одначе ми таки залишилися без товмача, – промовив майор.
– О, не засмучуйтеся, – відгукнувся Паганель, – португальська з іспанською такі подібні, що я навіть переплутав їх, але ця подібність допоможе мені швидко виправити помилку, то ж незабаром я зможу подякувати цьому гідному патагонцеві мовою, якою він так добре володіє.
І Паганель не помилився, бо за кілька хвилин йому вдалося обмінятися з тубільцем декількома словами. Географ дізнався, що патагонця звати Талькав, що арауканською означає «громовержець». Імовірно, його так нарекли через його мистецтво володіння вогнепальною зброєю.
Та найбільше зрадів Гленарван, адже патагонець виявився професійним провідником. Зустріч із патагонцем була неймовірною вдачею, тож усі остаточно увірували в успіх експедиції і ніхто більше не мав сумнівів у порятунку капітана Гранта.
Тим часом мандрівники повернулися з індіанцем до Роберта. Хлопчик протягнув руки до тубільця, і той без слів поклав йому руку на голову. Він оглянув хлопчика, обмацав забиті місця. Потім, усміхаючись, пішов до потічка, зірвав там кілька стеблин дикої селери і натер ними тіло хворого. Завдяки цьому надзвичайно обережному масажу хлопчик відчув приплив сил. Було вирішено, що цей день, а також наступну ніч подорожні присвятять відпочинку. До того ж слід було обговорити і вирішити два важливі питання, що стосувались їжі і транспорту. Ні провіанту, ні мулів мандрівники не мали. На щастя, з ними був Талькав. Тепер цей провідник, який звик супроводжувати мандрівників уздовж кордону Патагонії, один із найрозумніших місцевих бакеанос, узявся забезпечити Гленарвана всім необхідним для його невеликого загону. Він запропонував вирушити в індіанську тольдерію, село, що всього за чотири милі від них, де можна було дістати все необхідне для експедиції. Цю пропозицію було зроблено за допомогою жестів та деяких іспанських слів, які вдалося зрозуміти Паганелеві. Її було прийнято. Гленарван та його вчений друг, попрощавшись із товаришами, негайно попрямували за провідником-патагонцем угору проти течії річки.
Півтори години вони йшли швидко, ледве встигаючи за велетнем Талькавом. Уся прилегла до підніжжя Кордильєр місцевість вирізнялася красою і неймовірною родючістю. Всюди, куди сягало око, простиралися вигони.
Здавалося, тут вільно могло прогодуватися стотисячне стадо жуйних тварин. Широкі ставки, що сполучалися густою мережею річок, щедро живили вологою зелені рівнини. Чорноголові лебеді грайливо плескалися у водяному царстві, обстоюючи свою територію у стада страусів, які пустували серед льяносів. [37]37
Льянос – степи з високою травою в Південній Америці.
[Закрыть]
Галасливе, строкате царство пернатих вирізнялося неймовірним розмаїттям. Витончені, сіренькі з білими смужками горлиці-ізакас і жовті кардинали на гілках дерев були подібні на живі квіти. Перелітні голуби мчали кудись удаль, і зграя різноманітних горобців – чинголос, ільчуерос, монхітас – переслідували один одного, сповнюючи повітря пронизливим цвіріньканням. Жак Паганель зачаровано милувався всім довкола і з його вуст щоразу зривалися захоплені вигуки, що неймовірно дивувало патагонця – він бо вважав цілком природним, що в небі пурхають птахи, на ставках плавають лебеді, а на луках ростуть трави. Ученому-географові не довелося шкодувати про здійснену прогулянку та скаржитися на її тривалість. Вони вже досягли табору індіанців, а йому здалося, що він тільки-но розпочав свою путь. Тольдерія розкинулася в глибині долини, затиснутої між відногами Андських Кордильєрів. Тут у куренях із хмизу жило з тридцятеро тубільців-кочівників, які пасли величезні стада опасистих корів, биків, табуни коней і отари овець. Вони переганяли їх із пашні на пашню і всюди знаходили для своїх чотириногих підопічних щедрий харч.
Андо-перуанці – помісь племен арауканів, пуельче та аукасів. Мають оливкового кольору шкіру, середнього зросту, крижасті, з майже круглим обличчям, низьким чолом, широкими вилицями, тонкими губами, з жіночними рисами, байдужим виразом обличчя. Антрополог одразу сказав би, що ці тубільці не є представниками чистої раси. Вони були малоцікаві, але Гленарван потребував не їх, а їхньої худоби. А оскільки кочівники мали биків і коней, то й по всьому.
Після нетривалих переговорів Талькав швидко уклав угоду з тубільцями. Сім запряжених низькорослих конячок аргентинської породи, 100 фунтів сушеного м’яса, кілька мір рису і декілька бурдюків для води – ось, що потрібно було Гленарвану. Індіанці згодилися замість вина або рому (що для них було цінніше) взяти двадцять унцій золота, ціну якому вони добре знали.
Гленарван хотів купити восьмого коня для патагонця, але той дав зрозуміти, що в цьому немає потреби.
Торг було закінчено. Гленарван розпрощався зі своїми новими «постачальниками», як їх назвав Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Там їх зустріли захопленими вигуками, які, щоправда, більше призначалися харчам і верховим коням. Усі наминали з неабияким апетитом.
Поїв трохи і Роберт. Його сили майже відновилися.
Решту дня присвятили відпочинку. Говорили про все потроху: про супутниць, яких залишили на яхті, про саму яхту, про капітана Джона Манглса та його славну команду, про Гаррі Гранта, який, можливо, перебував десь неподалік.
Паганель не розлучався з індіанцем – він став Талькавовою тінню. Географ нетямився з радощів: нарешті він побачив справжнього патагонця, поряд із яким він здавався карликом, патагонця, що може змагатися своїм зростом із мексиканським імператором Максиміліаном і з тим восьмифутовим негром із Конго, якого бачив учений Вандер-Брок.
Паганель ошелешував незворушного Талькава іспанськими фразами, однак той стійко вислуховував його. Цього разу географ вивчав іспанську мову без книги. Було чути, як він виразно вимовляв іспанські слова, напружуючи то горло, то язик, то щелепи.
– Якщо я не засвою вимови, то будьте поблажливі до мене, – повторював він майорові. – Та чи міг я колись припускати, що іспанської мови мене навчатиме патагонець!
