Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 35 страниц)
– Так, як воно вимовляється, – відповів Гленарван.
– Це помилка, – спокійно заперечив майор, – воно вимовляється «Айртон», а пишеться «Бен Джойс»!
Розділ XX. «Ландія! Зеландія!»
Ім’я «Бен Джойс» пролунало як грім серед ясного неба. Айртон рвучко випростався. У його руці блиснув револьвер. Пролунав постріл. Гленарван упав. У лісі почалася стрілянина.
Джон Манглс і матроси, що спершу розгубилися через раптовий постріл, кинулись на Бена Джойса, але зухвалий злочинець уже зник і приєднався до своєї ватаги, що розсипалася по заліску камедних гігантів.
Намет не міг захистити від куль, тож довелося відступити. Легко поранений Гленарван звівся на ноги.
– У фургон! У фургон! – крикнув Джон Манглс, тягнучи за собою Гелену і Мері Грант, й незабаром вони опинились у безпечному місці за збитими з грубих дощок стінками фургона.
Джон Манглс, майор, Паганель, обидва матроси схопили карабіни і, ховаючись за фургоном, приготувалися відбивати напад каторжників. Олбінет поквапився приєднатися до захисників.
Усе відбулося миттєво. Джон Манглс пильнував залісок. Щойно Бен Джойс добрався до своєї ватаги, постріли стихли. Запала глибока тиша. Тільки подекуди серед камедних дерев у повітрі витав легкий димок. На високих кущах гастролобіуму не шелеснув жоден листочок. Наче й не було щойно стрілянини.
Майор із Джоном Манглсом прочесали місцевість аж до лісу, але нікого не було видно. Залишились тільки численні сліди ніг на землі, та курився рушничний запал. Майор, людина обачна, затоптав його, адже знав, що навіть через одну іскру в цьому сухому лісі може спалахнути страшна пожежа.
– Каторжники зникли, – промовив Джон Манглс.
– Так, – озвався майор, – і це мені не до вподоби. Я волів би зустрітися з ними віч-на-віч: не такий страшний тигр на рівнині, як гадюка у високій траві. Огляньмо чагарник біля фургона.
Майор і Джон Манглс прочесали довкола всю місцевість. Від заліску до берегів Снові нікого не було. Здавалось, ватага Бена Джойса зникла, наче зграя хижих птахів. Це зникнення було надто дивне, аби мандрівники могли почуватись у безпеці. Тому вирішили пильнувати. Фургон – справжнісінька фортеця, що загрузла в болоті, – став осередком табору. Двійко людей щогодини змінювалися на варті.
Насамперед Гелена і Мері перев’язали Гленарванові рану. Коли чоловік упав од кулі Бена Джойса, леді Гелена з жахом кинулася до коханого. Та швидко опанувавши істерику, ця мужня жінка допомогла пораненому дійти до фургона. Майор ретельно оглянув рану і пересвідчився, що куля не зачепила ні кістки, ні м’язів. Відкрилась сильна кровотеча, але Гленарван, без особливих зусиль рухаючи пальцями і передпліччям, заспокоїв дружину і друзів.
Настав час обговорити ситуацію, що склалася. Мюльреді й Вільсон залишилися на варті, інші ж мандрівники сяк-так розмістились у фургоні і звернулись до майора, щоб той усе пояснив.
Перш ніж починати розповідь, Мак-Наббс повідав леді Гелені про втечу банди каторжників із Пертської в’язниці, про те, як вони з’явились у провінції Вікторія, і про те, що катастрофа поїзда на Кемденському мості – справа їхніх рук. Він показав їй числа «Австралійської і Новозеландської газети», які придбав у Сеймурі, і додав, що поліція пообіцяла винагороду (сто фунтів) за голову Бена Джойса – небезпечного бандита, який зажив лихої слави через скоєння великої кількості тяжких злочинів.
Та як Мак-Наббс дізнався, що боцман Айртон є Беном Джойсом? Саме це найбільше всіх цікавило. Майор розповів таке.
З першої ж миті знайомства з боцманом Мак-Наббс нутром відчув до нього недовіру. Два-три незначних епізоди, погляд, яким боцман обмінявся із ковалем біля річки Вімерри, його прагнення обходити десятою дорогою населені пункти, наполягання викликати «Дункан» на східне узбережжя, загадковий мор тварин, якими він опікувався, – це, а також якесь внутрішнє напруження боцмана в його словах і вчинках викликали підозри. Та до минулої ночі Мак-Наббс не знав, у чому саме він підозрює Айртона.
Уночі, продираючись крізь високі кущі, майор наблизився до підозрілих тіней. За півмилі від табору у фосфоричному сяйві грибів він побачив трьох людей, що розглядали сліди на землі. Серед них Мак-Наббс упізнав коваля із Блек-Пойнта. «Це вони», – сказав один. «Угу, – відповів інший, – он і трилисник на підкові». – «Еге ж, слід тягнеться від Вімерри». – «Усі коні поздихали». – «Її так багато, що можна знищити кавалерійський полк!» «Еге ж, корисна ця рослина, гастролобіум…»
– Коли голоси стихли, – провадив Мак-Наббс, – я пішов услід за чоловіками, щоб дізнатися більше. Невдовзі я почув таке: «Ну й пройдисвіт цей Бен Джойс, – почав коваль. – Ох і вправний брехун наш боцман, як хитро вигадав про аварію корабля! Ото пощастить нам, коли його план вдасться! Сатана, а не людина цей Айртон!» – «Називай його Бен Джойс, він заслужив це ім’я!» По цих словах негідники зникли в лісі. Тепер я все знав, тож повернувся до табору з твердим переконанням, що австралійський клімат не так-то вже й позитивно впливає на каторжників, нехай пробачить мені Паганель.
Майор закінчив розповідь. Усі сиділи мовчки, обдумуючи почуте.
– Отже, Айртон завів нас сюди, щоб пограбувати й убити? – заговорив блідий од гніву Гленарван.
– Саме так, – відповів майор.
– І ця зграя вистежує нас від самої Вімерри, шпигує за нами, очікуючи на слушний випадок?
– Так.
– Виходить, цей мерзотник – не матрос із «Британії»? Він привласнив собі ім’я Айртона, вкрав його договірну книжку?
Усі звернули погляди на Мак-Наббса: адже він напевне вже мав власну думку стосовно цього.
– На мою думку, у цій темній історії вірогідне таке, – відповів майор із властивим йому спокоєм у голосі. – Цю людину і справді звуть Айртон. Бен Джойс – його прізвисько. Немає сумнівів, що він знав Гаррі Гранта і був боцманом на «Британії». Правдивість цих фактів підтверджують не лише слова Айртона, а й розмова каторжників, яку мені вдалося почути. Тож годі, на мою думку, блукати серед непотрібних припущень, а визнаймо, що Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа. Матрос із «Британії» очолив зграю каторжників-утікачів.
Ці пояснення майора не викликали заперечень.
– А тепер, – мовив Гленарван, – скажіть мені, в який спосіб і чому боцман Гаррі Гранта опинився в Австралії?
– У який спосіб? Не знаю, – відповів майор. – Та й поліція знає не більше за мене. Чому? Теж не можу відповісти. У цьому криється певна таємниця, яку можна буде розгадати лише з часом.
– Поліція навіть не підозрює, що Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа, – зауважив Джон Манглс.
– Маєте рацію, Джоне, – сказав майор. – Це б дуже допомогло слідчим.
– Мабуть, цей нещасний найнявся на ферму Падді О’Мура, маючи лихий намір, – мовила Гелена.
– Поза всяким сумнівом, – відповів Мак-Наббс. – Він намірився скоїти щось жахливе з ірландцем, аж тут йому випало дещо цікавіше. Випадково доля звела його з нами. Він почув розповідь Гленарвана про загибель «Британії» і, як людина рішуча й зухвала, одразу вирішив цим скористатися. Організували експедицію. Біля Вімерри він зустрівся з одним із членів банди, ковалем із Блек-Пойнта, і, підкувавши Гленарванового коня, вони дали бандитам змогу вистежити нас по сліду підкови з трилисником. За допомогою отруйної рослини Бен Джойс вигубив один по одному наших биків і коней. Зрештою завів нас у болота Снові й віддав до рук каторжників.
Майор висвітлив минуле Бена Джойса і показав негідника таким, який той був – зухвалим і небезпечним злочинцем. Його таємні наміри викрито, і це вимагало від Гленарвана щонайбільшої пильності. На щастя, розбійника викрито, і він уже не такий страшний, як зрадник.
Та з цих майорових міркувань випливав ще один висновок, який досі нікому не спав на думку, крім Мері Грант. Джон Манглс раптом помітив її бліде обличчя і розпуку, що раптом охопила її.
– Міс Мері! Міс Мері! Ви плачете! – скрикнув він.
– Ти плачеш, моя дитино? – спитала співчутливо Гелена.
– Батьку мій, батечку! – тільки й спромоглася прошепотіти бідолашна дівчина.
Та кожен одразу ж збагнув причину її горя, зрозумів, чому з очей Мері полилися сльози.
Викриття Айртона знищило всі надії знайти Гаррі Гранта. Каторжник, аби затягти Гленарвана вглиб країни, вигадав загибель корабля. Майор Мак-Наббс чув, як про це з певністю казали поміж себе бандити. Ніколи «Британія» не розбивалась на підводних скелях затоки Туфолда! Ніколи Гаррі Грант не ступав ногою на Австралійський суходіл!
Це вже вдруге довільне тлумачення документа штовхало експедицію на хибний шлях.
Пригнічені горем юних Грантів, супутники стояли, занурені у похмурі думки. Роберт плакав, пригорнувшись до сестри. Паганель бурмотів із досадою:
– О, фатальний документе! Тяжкі випробовування ти посилаєш на голови дюжини порядних людей!
І шанований географ у відчаї так гамселив себе кулаком по чолу, наче прагнув розколоти собі череп.
Тим часом Гленарван вийшов до вартових Вільсона й Мюльреді. Глибока тиша панувала в долині між річкою й узліссям. Темні густі хмари пливли небом. У цьому мовчазному заціпенінні природи будь-який звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чути жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс із бандою вже був далеко звідсіль, бо пташки весело пурхали у нижніх гілках дерев, кілька кенгуру мирно обскубували молоді пагінці, а казуари довірливо повисували голови з-за високих чагарників – усе свідчило про відсутність людини у цій мирній глушині.
– Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? – спитав Гленарван у матросів.
– Ні, сер, – відповів Вільсон. – Очевидно, каторжники вже за декілька миль звідсіль.
– Мабуть, їх замало, щоб напасти на нас, – додав Мюльреді. – Чи не подався цей Бен Джойс шукати в підмогу таких бандитів, як він сам, серед каторжників, що вештаються в підгір’ї Альп?
– Може й так, Мюльреді, – погодився Гленарван. – Ці негідники – страхополохи. Вони ж знають, що ми добре озброєні. Можливо, вони нападуть на нас із настанням ночі. Коли звечоріє, маємо подвоїти пильність. От якби ж ми могли виборсатись із цього болота й попрямувати далі на узбережжя! Але висока вода в річці завадить нам. Я ладен платити золотом за пліт, який переправив би нас на протилежний берег!
– А чому ми не можемо його змайструвати? – запитав Вільсон. – Он скільки деревини довкола!
– Ні, Вільсоне, – відповів Гленарван. – Снові – не річка, Снові – страшний стрімкий потік!
Тут до них саме підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно обстежили Снові. Після останніх дощів вода піднялася ще на фут. Бурхливі потоки Снові нагадували пороги американських річок. Годі було й думати плисти стрімкою течією з великою кількістю вирів.
Джон Манглс оголосив, що переправитись через Снові неможливо.
– Та все одно, – додав він, – ми не маємо сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити перед зрадою Айртона, тепер стало вкрай необхідним.
– Тобто? – спитав Гленарван.
– Ми потребуємо допомоги. Якщо неможливо прямувати до затоки Туфолда, ми поїдемо до Мельбурна. У нас ще є один кінь. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.
– Але це великий ризик, Джоне, – мовив Гленарван. – Двісті миль – це довгий шлях, й існує велика загроза з боку дикого населення. Та й усі дороги і стежки явно відрізані спільниками Бена Джойса.
– Мені це відомо. Але ми не можемо сидіти, склавши руки. Айртон присягався, що за вісім днів тут будуть матроси з «Дункана». Я ж планую повернутися з ними сюди вже за шість днів. Отже, сер, якими будуть ваші розпорядження?
– Перепрошую, що перебиваю, – втрутився Паганель, – я хочу сказати, що їхати до Мельбурна справді конче потрібно, але не варто наражати на небезпеку капітана «Дункана». Тому замість нього пропоную свою кандидатуру.
– Маєте рацію! – озвався майор. – Та чому саме ви, Паганелю?
– Ми теж можемо поїхати! – вигукнули одночасно Мюльреді й Вільсон.
– Сподіваюсь, ви не вважаєте, що мене злякає подорож верхи у двісті миль? – спитав майор.
– Друзі, – мовив Гленарван, – оскільки хтось із нас має вирушити до Мельбурна, пропоную кинути жереб. Паганелю, пишіть наші імена…
– Тільки без вашого, сер, – заперечив Джон Манглс.
– Це чому, цікаво? – спитав Гленарван.
– Ви не маєте права покинути леді Гелену, та ще й ваша рана не загоїлась!
– Гленарване, ви не повинні залишати експедицію! – вигукнув Паганель.
– Підтримую, – приєднався Мак-Наббс. – Ваше місце тут, Едуарде, ви повинні залишитись.
– Подорож нелегка, навіть небезпечна, – заперечив Гленарван, – і я не хочу звалювати на когось свою частку небезпеки. Пишіть, Паганелю. Хай моє ім’я змішається з іменами моїх товаришів, і дай боже, щоб мені випав жереб.
Довелося підкоритися його рішенню. Ім’я Гленарвана також уписали. Потягли жереб. Він випав Мюльреді. Відважний матрос аж скрикнув од радості.
– Сер, я готовий негайно вирушати в путь, – відрапортував він.
Гленарван потиснув Мюльреді руку і попрямував до фургона, а майор і Джон Манглс стали на варті.
Коли Гелена дізналася про рішення послати гінця до Мельбурна і про те, кому припав жереб, вона знайшла для Мюльреді щирі слова, які зворушили чесного матроса. Усі знали його як людину хоробру, тямущу, невтомну, а отже, випадок справді влучно обрав гінця.
У путь Мюльреді мав вирушити о восьмій годині, присмерком. Вільсон узяв на себе обов’язок спорядити в дорогу коня. Він вирішив зняти з мертвого коня підкови і замінити ними мічені. Тоді бандити точно не розпізнають слідів Мюльреді, а переслідувати пішки його не зможуть.
Тимчасом Гленарван заходився писати лист до Тома Остіна, але йому боліла поранена рука, тож він попросив Паганеля написати замість нього. Та вченого, здавалося, захопила якась думка, тож він навіть не розумів, що діється навколо. Серед усіх пережитих прикростей Паганель тільки й думав про хибно розтлумачений документ. Він переставляв слова місцями, щоб утворився новий зміст, і з головою поринув у цю справу. Тому геть не втямив, що йому казав Гленарван. Той мусив повторити.
– Чудово! – погодився Паганель. – Я готовий.
Він машинально видер аркуш із свого записника, узяв олівця й приготувався писати. Гленарван став диктувати таке:
«Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести «Дункан»…»
Дописуючи це слово, Паганель випадково помітив на землі число «Австралійської і Новозеландської газети». Газета була складена так, що можна було прочитати лише слово «зеландська». Паганель раптом перестав писати і, очевидно, забув і Гленарвана, і його листа, і те, що йому диктували.
– Паганелю! – окликнув його Гленарван.
– Що? – вигукнув географ.
– Що з вами? – спитав майор.
– Нічого, нічого! – відповів Паганель. І про себе пробурмотів: – Зеланд, ланд, ландія!
Він скочив. Схопив газету і став нею трясти, намагаючись утримати слова, що виривалися з його вуст. Гелена, Мері, Роберт, Гленарван здивовано дивились на географа, не розуміючи причини його хвилювання.
Паганель скидався на людину, яка раптом втратила здоровий глузд. Та невдовзі опанував себе і заспокоївся. Радість, яка сяяла в його очах, згасла. Він знову сів і спокійно промовив:
– Я до ваших послуг, сер.
Гленарван знову почав диктувати листа. Зміст його був такий:
«Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести «Дункан» уздовж тридцять сьомої паралелі до східного узбережжя Австралії».
– Австралії? – перепитав Паганель. – А, так, Австралії!
Він закінчив листа і передав його Гленарванові на підпис. Той ледве виконав цю формальність – йому заважала рана. Листа запечатали. Рукою, яка ще тремтіла від хвилювання, Паганель написав адресу:
«Томові Остіну, помічнику капітана яхти «Дункан», Мельбурн».
Потім учений вийшов із фургона. Він раз у раз розмахував руками і безперестану бубонів незрозумілі слова:
– Ландія! Ландія! Зеландія!
Розділ XXI. Чотири тривожні дні
Решта дня минула без пригод. Завершились усі приготування до від’їзду Мюльреді. Сміливому матросові за щастя було довести Гленарванові свою відданість.
До Паганеля повернулася його звична манера поводитися. Щоправда, з вигляду вченого можна було здогадатися, що він весь час над чимось думає, але Паганель вирішив ні з ким не ділитися міркуваннями. Мабуть, у нього були на те серйозні причини, бо майор чув, як географ усе повторював, наче сперечався сам із собою:
– Ні! Ні! Та вони мені не повірять! І навіщо? Тепер уже запізно!
По прийнятті цього рішення Паганель показав Мюльреді дорогу, якою тому слід було їхати до Мельбурна.
На мапі він накреслив йому маршрут і пояснив, що всі стежки в степу ведуть до Люкноу. Ця дорога простягається прямо на південь аж до узбережжя і там круто звертає до Мельбурна. Мюльреді має не відхилятися від наміченого напрямку. Тоді він нізащо не заблукає.
Небезпека чигала тільки поблизу табору, в районі декількох миль, де, ймовірно, ховалися в засідці Бен Джойс і його банда. Тож завдання Мюльреді – проминути ці місця. Тоді він стане недосяжний для каторжників і успішно дістанеться Мельбурна.
О шостій, щойно пообідали, як почалася жахлива злива. Намет був дірявий, мов решето, тож усі заховалися у фургоні. Він намертво загрузнув у глині, спираючись на неї, як фортеця на фундамент. В арсеналі у мандрівників було сім карабінів та сім револьверів, що давало їм змогу витримати досить тривалу облогу. Їм не бракувало ні їжі, ні патронів. А за шість днів «Дункан» мав прибути до затоки Туфолда, і вже наступної доби його команда мала з’явитися на іншому березі Снові. Навіть якщо не вдасться переправитися через річку, каторжники все одно змушені будуть відступити перед озброєним супротивником. Та спершу Мюльреді мав успішно виконати своє небезпечне доручення.
О восьмій вечора надворі було хоч в око стрель. Настав час вирушати в путь. Привели коня. Копита завбачливо обгорнули ганчірками, щоб він безшумно ступав по землі. Тварина виглядала виснаженою, проте саме від її витривалості залежав порятунок усього загону. Майор порадив Мюльреді поберегти коня, щойно він опиниться за межами досяжності каторжників. Нехай матрос запізниться на півдня, зате добереться до корабля.
Джон Манглс передав матросові револьвера, якого сам зарядив. Це була потужна зброя в руках відважної людини, адже шість пострілів поспіль могли легко розчистити дорогу від бандитів. Мюльреді скочив на коня.
– Передай цього листа Тому Остіну, – мовив Гленарван. – Скажи, щоб він одразу вів «Дункан» до затоки Туфолда. Якщо нас там не буде, це означатиме, що ми не знайшли спосіб переправитися через Снові. Тоді нехай Остін поквапиться нам на допомогу. Що ж, щасливої дороги, мій відважний матросе. Бережи тебе Господь!
Гленарван, Гелена та Мері міцно потисли Мюльреді руку. Цей від’їзд глухої дощової ночі, дорогою, де на кожному кроці чигала небезпека, неозорими просторами дикого незвіданого краю, змусив би будь-чиє серце стиснутись від болю, та тільки не відважного матроса.
– Прощавайте, сер, – мовив він спокійно. І незабаром щез у пітьмі.
Тимчасом буря лютувала не на жарт. Сухі гілки евкаліптів глухо вдарялись одна об одну. Іноді навіть чути було, як вони з хрускотом відламувались і падали на вогку землю. Тієї страшної ночі впало не одне гігантське сухе дерево. Серед тріскоту дерев і реву Снові завивав ураган. Густі хмари, що їх гнав вітер на схід, слались низько понад землею, наче клуби пари. Непроглядний морок лише додав цій ночі моторошності.
По від’їзді Мюльреді мандрівники забились у фургон. Гелена, Мері, Гленарван і Паганель розташувались у наглухо закритому передньому відділі. У другому відділі влаштувались Олбінет, Вільсон і Роберт. Майор із Джоном Манглсом вартували надворі.
Двоє вірних вартових стояли на сторожі, мужньо витримуючи пориви дощу з вітром, що боляче шмагали їхні обличчя. Вони намагалися розгледіти щось у пітьмі, такій сприятливій для нападу. Завивання буревію, тріскіт гілляччя, шум од повалених дерев та ревіння скаженої річки заважали бодай щось розчути.
Та навіть серед цього оглушливого шуму часом наставав короткий затишок. Вітер замовкав, наче переводив дух. І тільки Снові вирувала. Тоді тиша здавалась особливо глибокою, і майор із Джоном Манглсом намагались подвоїти пильність.
В одну із таких митей затишшя до них долинув пронизливий свист. Джон Манглс швидко підійшов до майора.
– Чули? – запитав він.
– Так, – відповів Мак-Наббс. – Що то було: людина чи звір?
– Людина, – впевнено відповів Джон Манглс.
Вони стали напружено прислухатися. Раптом знову почувся свист. За ним вони наче розчули постріл. Більше нічого не було чути, адже тієї ж миті знову заревла буря.
Мак-Наббс і Джон Манглс стали біля підвітряного боку фургона, як розчахнулись шкіряні запони на ньому і до товаришів вийшов Гленарван. Він також чув свист і постріл, який відбився луною під брезентом фургона.
– Звідкіль долинав свист? – запитав він.
– Звідтіль, – Джон Манглс показав рукою в бік темної гори, якою поїхав Мюльреді.
– Як далеко?
– Звуки доніс вітер, тож, либонь, це сталося милі за три.
– Ходімо! – мовив Гленарван, закинувши на плече карабін.
– Усі залишаються на місцях, – відрубав майор. – Це пастка. Бандити хочуть, щоб ми відійшли якнайдалі від фургона.
– А якщо вони вбили Мюльреді? – наполягав Гленарван, хапаючи за руку Мак-Наббса.
– Ми з’ясуємо це завтра, – холоднокровно відповів майор. Він вирішив будь-що утримати Гленарвана від цього необдуманого вчинку.
– Вам не можна полишати табір, сер, – сказав Джон Манглс, – пі ду я.
– У жодному разі, – суворо заперечив Мак-Наббс. – Невже ви хочете, щоб нас перебили поодинці? Ви хочете послабити наші сили, хочете здатися на милість цих бандюків? Якщо вони вбили Мюльреді, то це горе вже не виправити. Тоді навіщо нам жертвувати другою людиною? Мюльреді випав жереб, і тому він вирушив у путь. Якби жереб випав мені, то на його місці опинився б я, і я не чекав би нічиєї допомоги.
Майор мав рацію, коли не пускав Гленарвана й Джона Манглса. Шукати матроса такої глупої ночі в лісі, де за будь-яким кущем міг чигати каторжник, було цілковитим безумством. Загін Гленарвана був занадто малий, щоб ризикувати чиїмось життям.
Однак Гленарван, очевидно, ніяк не міг погодитись із майором. Його рука нервово стискала карабін. Він ходив навколо фургона, дослухаючись до найменшого шереху, вдивлявся у лиховісний морок. Його гризла думка, що близька йому людина лежить десь смертельно поранена й марно кличе на допомогу тих, заради кого їй довелося ризикувати життям. Мак-Наббс не був певен, що зможе стримати Гленарвана, якщо той кинеться на постріли Бена Джойса.
– Заспокойтесь, Едуарде, – мовив він, – заспокойтесь і послухайте друга. Зараз вам слід подумати про Гелену, про Мері Грант, про тих, хто нині перебуває тут. Куди ви подастеся? Де шукатимете Мюльреді? На нього напали не менше ніж за дві милі звідсіль. Та на якій стежці? Як туди дістатися?
Раптом, наче на потвердження майорових слів, донісся жалісний крик.
– Чуєте? – сполошився Гленарван.
Цей крик долинув з того ж боку, звідкіля стріляли. І відбувалося це за якихось чверть милі звідсіль. Гленарван відштовхнув майора і вже хотів було тікати стежиною до лісу, коли за триста кроків од фургона почулося:
– Рятуйте! Пробі!
Голос був одчайдушний, жалібний. Джон Манглс кинувся із майором на крик і невдовзі вони помітили людину, що поповзом наближалася до них. То був поранений Мюльреді. Коли товариші підняли його, їхні руки заюшила кров.
Злива посилилась. Ураган вирував у верхів’ї сухостою. Борючись із навісними поривами вітру, Гленарван, майор і Джон Манглс понесли Мюльреді до фургона.
Коли вони ввійшли всередину, всі посхоплювалися на ноги. Паганель, Роберт, Вільсон, Олбінет вийшли з фургона, а Гелена поступилася своїм місцем. Майор зняв з матроса куртку, мокру від крові й дощу, і побачив на правому боці глибоку ножову рану. Він вправно перев’язав рану, ось тільки не міг визначити, чи зачепив ніж життєво важливі органи. З рани безперервно цебеніла яскраво-червона кров. Мертвотна блідість і кволість Мюльреді свідчили про серйозне поранення. Майор обмив краї рани, наклав щільний тампон із труту й кількох шарів корпії та зафіксував тугою пов’язкою. Кровотеча припинилася. Мюльреді повернули на здоровий бік, підняли голову і Гелена дала йому випити кілька ковтків води.
За чверть години поранений, що досі лежав нерухомо, заворушився. Він розплющив очі й став щось шепотіти. Майор нахилився до нього й почув, як він кілька разів повторив:
– Лист… Бен Джойс…
Майор уголос повторив ці слова. Що мав на увазі Мюльреді? Бен Джойс напав на матроса, але з якою метою? Невже заради того, щоб завадити йому дістатись до «Дункана»? А лист? Гленарван обшукав кишені Мюльреді. Листа до Тома Остіна там не було!
Ніч видалась тривожною. У фургоні ніхто й на мить не склепив очей – усі тремтіли за життя матроса, в якого почалася гарячка. Гелена й Мері, сестри милосердя, не відходили від нього й на мить. Жодного хворого не доглядали так дбайливо і з такою увагою та співчуттям.
Дощ ущух лише на світанку. Та важкі хмари ще сунули небом. Земля була встелена гілками, глина розмокла. Фургон, щоправда, не повністю загруз, але підійти до нього стало важче.
Джон Манглс, Паганель і Гленарван на світанку вирушили оглянути територію табору. Вони вийшли на закривавлену стежку. Жодних слідів Бена Джойса та його ватаги. На місці, де напали на матроса, вони знайшли два трупи каторжників – їх дістали кулі Мюльреді. Один із них був ковалем із Блек-Пойнта. На застигле обличчя злочинця страшно було дивитися – такий жахливий був його передсмертний вищир. Гленарван наказав повернути до табору, нерозумно ж бо полишати його без нагляду.
До фургона вони підійшли вкрай стурбовані.
– Годі навіть мріяти посилати нового гінця до Мельбурна, – мовив Гленарван.
– Одначе це необхідно зробити, сер, – заперечив Джон Манглс, – я спробую щастя там, де матрос зазнав поразки.
– Ні, Джоне, ви не маєте коня, тож і мандрівка завдовжки двісті миль неможлива.
І справді, кінь Мюльреді, єдина вціліла тварина, зник. Чи його вбили каторжники, чи він злякався і втік, чи його захопили злочинці?
– Хай там як, – мовив Гленарван, – а розлучатись ми більше не будемо. Зачекаємо тут тиждень-два, поки спадуть води Снові, а потім дійдемо до затоки Туфолда і звідтіля вже безпечним шляхом надішлемо на «Дункан» наказ іти до східного узбережжя.
– Це наш єдиний вихід, – погодився Паганель.
– Що ж, друзі, – провадив Гленарван, – повторюю: ми більше не будемо розлучатися. Адже самому пробиратися крізь ці хащі, які кишать розбійниками, занадто небезпечно.
Гленарван двічі мав рацію, пропонуючи відмовитися від нової спроби послати гінця до Мельбурна й перечекати, доки спадуть води Снові. Вони перебували за 35 миль од Делегіта, першого прикордонного містечка провінції Новий Південний Уельс. Там, звісно, вони знайдуть транспорт, щоб дістатися затоки Туфолда, і звідти надішлють телеграму на «Дункан». Це було досить розумно, але запізно. Якби Гленарван не послав Мюльреді по дорозі на Люкноу, то їм би вдалося уникнути прикростей, та й матрос не лежав би зараз смертельно поранений.
А в таборі тимчасом з’явилася надія.
– Йому ліпше! – вигукнув Роберт, кидаючись в обійми Гленарвану, коли той повернувся до табору.
– Мюльреді стало краще?
– Так, Едуарде, – відповіла Гелена. – Криза позаду. Наш матрос житиме!
– Де Мак-Наббс? – запитав Гленарван.
– Він саме в нього. Мюльреді хотів щось розповісти майорові. Не заважай їм.
І справді, ще годину тому матрос палав у гарячці, але зараз ситуація стабілізувалась. Щойно Мюльреді прийшов до тями, як одразу ж попросив покликати Гленарвана або майора. Мак-Наббс спершу заборонив кволому пораненому говорити, але той наполягав, майорові довелося здатися.
Їхня розмова тривала вже кілька хвилин, відколи повернувся Гленарван. Залишалось тільки чекати, поки майор звільниться. Незабаром з-за шкіряної заслони показався Мак-Наббс. Він зайшов до намету, де на нього вже чекали друзі. Зазвичай спокійне обличчя майора тепер було стурбоване. Коли ж його погляд упав на Гелену й Мері, на майоровому обличчі прочиталась глибока печаль.
Гленарван став розпитувати майора. Ось, що Мак-Наббс повідомив.
Полишивши табір, Мюльреді їхав стежкою, яку вказав йому Паганель. Він їхав так швидко, наскільки це було можливо в нічній пітьмі. За його розрахунками, він подолав приблизно дві милі, як раптом декілька постатей, найімовірніше, їх було п’ятеро, відрізали дорогу коневі. Кінь здибився. Мюльреді вихопив пістолет і відкрив вогонь. Двоє впали. У спалаху пострілів він упізнав Бена Джойса. Більше Мюльреді нічого не пам’ятає. Не встиг він розрядити до кінця револьвер, як відчув потужний удар у бік. Убивці подумали, що він помер, і почали обшук. Матрос почув, як один зі злочинців раптом вигукнув: «Наш лист!» – «Сюди давай! – наказав Бен Джойс. – Тепер «Дункан» наш!»
По цих словах у Гленарвана вихопився крик. Мак-Наббс провадив:
– «Ловіть коня, – наказав Бен Джойс, – за два дні я буду на борту «Дункана», а ще за шість – у затоці Туфолда. Там і зустрінемось. У цей час загін Гленарвана ще міситиме болото біля Снові. Перейдіть річку через Кемпльпірський міст, доберіться до узбережжя і чекайте там на мене. Я знайду спосіб провести вас на борт «Дункана». І щойно ми викинемо команду за борт, одразу ж станемо господарями Індійського океану!» – «Ура Бенові Джойсу!» – горланили каторжники. Привели коня Мюльреді, і Бен Джойс чвалом помчав у напрямку Люкноу. Ватага ж попрямувала до річки. Важко поранений Мюльреді знайшов у собі сили доповзти до того місця, де ми його знайшли напівживого. Ось таке мені розповів Мюльреді, – підсумував Мак-Наббс. – Тепер ви розумієте, чому хоробрий матрос так наполягав на розмові зі мною, – додав він.
Майорова розповідь вжахнула Гленарвана.
– Пірати! Пірати! – вигукнув він. – Вони знищать мою команду! Вони захоплять мій «Дункан»!
– Саме так, – відповів Мак-Наббс. – Бен Джойс нападе на екіпаж і…
– Тоді нам необхідно дістатися узбережжя раніше за цих негідників! – вигукнув Паганель.
– Але як переправитись через Снові? – запитав Вільсон.
– Так само, як переправились каторжники, – відповів Гленарван. – Вони перейдуть Кемпльпірський міст, і ми це зробимо!
– А як бути з Мюльреді? – запитала Гелена.
– Ми понесемо його! Нестимемо по черзі. Я не можу дозволити злочинцям вирізати мою беззахисну команду!
Перейти Снові через Кемпльпірський міст можна було, але й був великий ризик. Каторжники могли зробити засідку біля мосту й охороняти його. Їх було щонайменше тридцятеро проти семи. Та трапляються випадки в житті, коли залишається тільки йти вперед, не озираючись.
– Сер, – звернувся до Гленарвана Джон Манглс, – перш ніж зважитися на такий ризикований крок, перейти Кемпльпірський міст, слід попередньо його обстежити. Я це беру на себе.
