Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XVI. Між двох вогнів
Темна ніч сприяла втечі. Треба було скористатися темнотою, аби подалі втекти від фатальних берегів озера Таупо. Паганель очолив маленький загін і, підключивши своє дивовижне чуття мандрівника, з непояснимою впевненістю пробирався в пітьмі ледь помітними стежками. Та, по-правді, географу дуже придалась нікталопія: його котячі очі розрізняли в непроглядній пітьмі навіть найдрібніші предмети.
Десь із три години мандрівники йшли не спиняючись гірськими схилами. Паганель трохи збочив на південний схід, аби потрапити у вузьку ущелину між гірськими кряжами Кайманава і Вагіті-Рендж, по якій проходить дорога від Окленда до бухти Гокса. Він планував проминути ущелину, відійти подалі від дороги і пробиратися до узбережжя незаселеною частиною провінції.
До дев’ятої ранку було пройдено дванадцять миль. Більше вимагати від мужніх жінок було неможливо. До того ж ця місцина якнайліпше годилася для привалу. Дістались до ущелини, яка розділяла обидва гірські пасма. Дорога в Оберленд була по праву руку і простягалась на південь. Паганель звірився з мапою і звернув на північний схід. О десятій маленький загін стояв під крутим гірським уступом. Дістали із торб їжу й миттю з нею розправились. Навіть Мері Грант і майор, яким не смакувала папороть, зараз їли її з охотою.
Відпочивали до другої пополудні, й знову взяли курс на схід. Наступний привал був увечері, за вісім миль од гір. Тут усі солодко розтягнулись просто неба і поснули міцним сном.
Наступного дня дорога була важча. Довелось іти мальовничою місцевістю вулканічних озер, гейзерів і курних сірчаних сопок, що на сході від Вагіті. Це був шлях, приємний для ока, та не для ніг. Раз у раз доводилось обходити, робити значні гаки, долати виснажливі перепони. Та яка ж то була краса! Немає меж розмаїттю природи.
На широченному просторі двадцяти квадратних миль підземні сили показали всю свою розмаїтість. У гайках дикого чайного дерева струменіли прозорі соляні джерела, над якими пурхали міріади комашинок. Вода з цих джерел мала їдкий запах паленого пороху й залишала на землі білий осад, що виблискував, наче сніг. Джерела майже закипали, у той час як сусідні простягались крижаною скатеркою. Гігантська папороть росла обабіч берегів, як у часи силурійської ери.
Звідусіль били водні ключі, оповиті парою, наче водограї в парку. Одні з них струменіли безперервно, інші з перервами, немов за примхою забагливого Плутона. Фонтани амфітеатром вивищувались на природних приступках. Їхні води змішувалися з клубами білої пари, роз’їдаючи напівпрозорі приступки гігантських природних східців, стікали киплячими водоспадами, живлячи собою озера.
Гарячі ключі й озера та бурхливі гейзери змінили сірчані сопки. Землю покрили величезні пухирі. То були напівзгаслі кратери, крізь численні тріщини яких виривались різноманітні гази. Повітря просякло їдким запахом сірчаної кислоти, землю довкола всіяли кристали сірки. Тут віками накопичувались незлічимі багатства, і сюди, у ці мало вивчені області Нової Зеландії, колись ступить своїм грубим чоботом промисловість – звісно, коли геть висохнуть сірчані джерела десь у Сицилії.
Можна тільки уявити яких зусиль довелося докласти нашим мандрівникам, аби подолати ці перепони. Зупинитись тут практично було ніде, мисливцям не трапилася жодна пташина, гідна бути общипаною руками Олбінета. Доводилося перебиватися їстівною папороттю і солодкою пататою. Ця їжа не поновлювала сил виснажених пішоходів. Тому кожен старався якомога швидше проминути ці казкові красоти пустельної й напівживої місцевості.
Щоб перетнути цей край, знадобилось чотири дні виснажливих походів. 23 лютого мандрівники отаборилися за п’ятдесят миль од Маунганаму, біля підніжжя безіменної гори, позначеної на мапі Паганеля. Перед їх очима простягались рівнини, порослі хащами, на обрії виднілися високі ліси.
Звісно, така картина тішила око, але в тому разі, якщо ці місця не привернули уваги надмірної кількості мешканців. Та досі мандрівникам не трапилася навіть тінь випадкового туземця.
Цього дня Мак-Наббс із Робертом пристрелив трьох ківі. Зготованих пташок миттю змегелили – й сліду не залишили.
Під час десерту, що складався з картоплі й патати, Паганель запропонував дати нарешті ім’я безіменній горі й наректи її іменем Гленарвана. Усі захоплено вітали його пропозицію, і географ ретельно вписав ім’я шотландського лорда на свою мапу. Решту шляху подолали без пригод, утім, він був одноманітний.
Зазвичай мандрівники цілісінький день ішли то лісами, то рівнинами. Джон Манглс визначав напрям за зірками і сонцем. Милосердне небо не посилало на їхні голови ані злив, ані спеки. Та все ж вони почувалися знеможеними й прагли якомога скоріше дістатися до місій.
Мандрівники розмовляли поміж собою, та спільні розмови не клеїлися. Кожен переймайся своїм.
Більший відтинок шляху Гленарван ішов сам й у міру наближення до узбережжя дедалі частіше згадував «Дункан» і свою команду. Його тривожила не небезпека, яка могла чигати на загін дорогою до Окленда, а лише думки про своїх загиблих матросів.
Про Гаррі Гранта ніхто не згадував. Та й до чого ці розмови, якщо йому ніхто не міг допомогти! Якщо й звучало його ім’я, то лиш у розмовах Мері з Джоном Манглсом.
Молодий капітан ніколи не нагадував дівчині про її слова у святилищі тієї жахливої ночі. Він не смів почати розмову про освідчення, що вихопилось у нього в мить відчаю.
Згадуючи Гаррі Гранта, Джон Манглс заводив розмови про проекти його майбутніх пошуків. Він запевняв Мері, що лорд Гленарван не одмінно організує нову експедицію. Молодий капітан виходив з того, що достовірність знайденого в пляшці документа не викликає сумнівів. З чого випливає, що Гаррі Грант десь є живий і неушкоджений. А раз так, то слід обнишпорити всю планету, але будь-що знайти його!
Мері тішили його слова. Із Джоном Манглсом вони жили спільними думками, спільними сподіваннями. Гелена часто приєднувалась до цих розмов, хоч і не поділяла їхніх надій, однак і не нав’язувала своїх сумних думок.
Мак-Наббс, Роберт, Вільсон і Мюльреді намагались не відходити далеко від товаришів і водночас уполювати якомога більше дичини. Паганель весь час кутався у свій плащ із форміуму й мовчки йшов десь оддалік.
І хоча побутує думка, що негаразди, небезпека і втома людей навіть з янгольським характером перетворюють на вередливих і прискіпливих, наші мандрівники й досі залишилися віддані одне одному. Кожен готовий був пожертвувати своїм життям заради товариша.
25 лютого дорогу мандрівникам перетнула річка. За мапою Паганеля то була Ваїкаре. Її перейшли бродом.
Два дні йшли рівнинами. За цей час вони вдало подолали півшляху між озером Таупо й узбережжям океану.
Потім потяглись ліси, яким не видно було кінця-краю. Вони дуже нагадували австралійські ліси, тільки замість евкаліптів тут росли каурі. І хоча в мандрівників за час тривалої подорожі притупилася здатність захоплюватися, та все ж від гігантських сосон у них аж дух перехопило. Стовбури цих дерев були такі високі, що тільки за 100 футів від землі починалися гілки. Дерева росли невеличкими групами. Ліс утворювався з великої кількості окремих невеличких гайків, дерева яких розкладали свої зелені парасолі на 200 футів над землею.
Деякі молоді деревця, яким ледь виповнилась сотня років, скидалися на європейські ялини. Їхні верхівки вінчали конусоподібні темні крони. Старі дерева, віком 500—600 років, були подібні на величезні зелені намети, поставлені на незчисленному плетиві гілок. Стовбури цих патріархів новозеландських лісів сягали 50 футів в обхваті. Наші супутники взялися всі за руки, але так і не змогли обхопити стовбур одного з цих велетів.
Три дні тривала подорож загону лісом, яким досі ще не ступала жодна людська нога. І визначили це за величезними купами смолистої камеді, якою б туземці могли торгувати з європейцями не один рік.
Дедалі частіше траплялися мисливцям великі зграї ківі, яких рідко зустрінеш у місцях мешкання маорійців. Тут у непролазних дрімучих лісах ці пташки сховалися від новозеландських собак. Тепер нашим мандрівникам не доводилося голодувати.
У самісінькій гущавині лісу Паганелеві трапились на очі гігантські птахи. І в ньому миттю прокинувся інстинкт натураліста. Географ покликав своїх супутників. Попри втому, він, майор і Роберт кинулись наздоганяти загадкових птахів.
Допитливість ученого була зрозуміла: у цих птахах він упізнав моа з породи dinormis, що, на думку деяких натуралістів, уже зникли на землі.
Переслідувані Паганелем моа, сучасники мегатерій і птеродактилів, заввишки були з 18 футів. Ці неприродно великі, дуже полохливі страуси тікали з неймовірною швидкістю. Жодна куля б їх не наздогнала! За кілька хвилин невловимі моа щезли за деревами. Мисливці повернулись із полювання, марно витративши сили, час і порох.
1 березня ввечері Гленарван із супутниками нарешті вийшли з лісу й отаборилися під горою Ікірангі, заввишки 5 500 футів. За їхніми підрахунками вже було подолано близько 100 миль від гори Маунганаму, тож від океану їх відділяло не більше 30 миль. Джон Манглс сподівався за десять днів подолати весь шлях, але капітан навіть гадки не мав, які труднощі їх спіткають у дорозі. Тож на ділі вийшло, що перешкоди, неправильне визначення місцеперебування, обходи подовжили маршрут ще на п’яту частину. До гори Ікірангі мандрівники ледь допленталися.
Аби вийти на узбережжя, треба було з подвоєною енергією й пильністю (бо цю місцевість відвідують туземці) іти ще два дні. Попри втому наступного ранку всі посхоплювались і вирушили в путь.
Особливо важкою виявилася дорога між Ікірагні й Гарді, що вивищувалась ліворуч на висоті 3 700 футів. Тут рівнина поросла так званими «ліанами-душогубками». Руки й ноги раз у раз заплутувались у них. Ліани, мов змії, чіпко звивались навколо тіла. Два дні доводилось іти із сокирою в руках, поборюючи цю багатоголову гідру, з такими огидними рослинами, що їх Паганель охоче зарахував до тваринорослин.
Тут, на рівнині, полювання було невдатне, тож мисливці не приносили вже звичної здобичі. Їстівні припаси закінчувались, а поповнювати їх не було чим. До всього закінчилась вода, що не додавало сил.
Гленарван із супутниками потерпали від голоду й спраги. Вперше вони готові були занепасти духом. Нарешті, ледь переставляючи ноги, вони добрели до мису Лоттін, що на узбережжі Тихого океану.
Тут було декілька зруйнованих війною хиж, закинуті поля, сліди мародерства й пожежі – й тут доля приготувала нещасним мандрівникам нове жахливе випробовування.
Вони плелись берегом, як раптом за милю показався загін туземців. Розмахуючи зброєю, дикуни кинулись до них. Тікати було нікуди, адже за ними – неозоре море. Гленарван зібрався на силі й тільки-но хотів віддати наказ до захисту, як раптом Джон Манглс вигукнув:
– Пірога! Пірога!
І справді, на пласкому піщаному березі, за двадцять кроків од утікачів, на мілині стояла пірога з шістьома веслами. Мандрівники миттю зрушили пірогу з мілини, повстрибували в неї й попливли геть від небезпечного берега. Джон Манглс, Мак-Наббс, Вільсон, Мюльреді сіли на весла. Гленарван узявся за стерно, жінки, Олбінет, Паганель і Роберт повсідались на кормі.
За десять хвилин пірога вже була за чверть милі від берега. Море було спокійне. Утікачі мовчали.
Аби надто не віддалятися від берега, Джон зібрався було віддати наказ пливти уздовж суходолу, як раптом весло завмерло в його руках: з-за мису Лоттін випливли три піроги. Погоня!
– Мерщій у море! В море! – вигукнув молодий капітан. – Краще згинути в хвилях.
Гребці налягли на весла й пірога понеслась у відкрите море. Десь із півгодини їм вдавалося триматися на відстані від переслідувачів, та знеможені люди невдовзі геть знесилились, і ворожі піроги помітно наблизились. Вони перебували на відстані двох миль від мандрівників. Тепер не було жодної можливості уникнути нападу туземців, і ті вже приготувалися до стрілянини.
Що лишалося Гленарвану?
Він підвівся на корму і став вдивлятися у море, наче звідтіля може прийти чудесний порятунок. Чого він чекав? Чого прагнув? Чи, може, в його серці ворухнулося передчуття?
Раптом його погляд радісно спалахнув, рука простяглась уперед, вказуючи на якусь точку в морі.
– Корабель! – вигукнув він. – Друзі мої, корабель! Гребіть сильніше! Нумо, гребіть!
Жоден із чотирьох веслярів навіть не повернувся, аби розглянути це судно. Не можна було гаяти жодної секунди, не можна було пропустити жодного помаху весла. Тільки Паганель підвівся із підзорною трубою.
– Так, – промовив географ. – Це пароплав. Він прямує на нас. Нумо, мої хоробрі товариші!
Втікачі з новими силами налягли на весла, і знову протягом півгодини пірога перебувала на тій самій відстані від переслідувачів. Пароплав виднівся дедалі чіткіше, вже можна було розгледіти дві щогли зі спущеними вітрилами й густі клуби чорного диму.
Гленарван передав стерно Робертові й вихопив у Паганеля підзорну трубу, уважно стежачи за кожним рухом судна.
Що мали відчути Джон Манглс й решта втікачів, коли вони побачили, як сполотнів Гленарван і випустив підзорну трубу з рук. Лише одне слово пояснило таку його поведінку.
– «Дункан»! – вигукнув Гленарван. – «Дункан» і каторжники.
– «Дункан»! – вигукнув Джон Манглс. Він кинув весло і звівся на ноги.
– Оце так! Смерть з обох боків, – прошепотів Гленарван, убитий горем.
І справді – це була яхта із командою бандитів! Майор чортихнувся. Це вже занадто!
Між тим пірога хиталася на хвилях. Куди плисти? Куди бігти? Кому віддати перевагу, дикунам чи каторжникам?
З найближчої піроги пролунав постріл. Куля потрапила у Вільсонове весло. Декілька змахів веслами, і пірога підійшла до «Дункана».
Джон Манглс не знав, куди спрямувати пірогу, нещасні жінки попадали навколішки й стали пристрасно молитися. Дикуни відкрили вогонь, кулі градом сипонули біля піроги. Раптом пролунав оглушливий гарматний постріл. То стріляли з «Дункана». Втікачі завмерли під перехресним вогнем між пірогами і яхтою.
Джон Манглс у відчаї вже схопив було сокиру, аби прорубати дно піроги, як раптом Робертів голос зупинив його:
– Том Остін! Том Остін! – кричав хлопчик. – Він на борту! Я бачу його! Він упізнав нас і махає нам капелюхом!
Джон завмер із занесеною сокирою. Над головами втікачів просвистіло друге ядро, що розкололо найближчу пірогу. На «Дункані» пролунало гучне «ура!». Нажахані дикуни розвернули піроги й щезли.
– До нас, Томе! – крикнув Джон гучним голосом.
За декілька хвилин геть розгублені, але щасливі втікачі були на облавку «Дункана», в безпеці.
Розділ XVII. Чому «Дункан» крейсував уздовж східного берега Нової Зеландії
Годі передати почуття Гленарвана і його друзів, коли до їхніх вух долинули старовинні шотландські мотиви. У ту мить, коли вони піднімались трапом, на палубі «Дункана» волинщик заграв народну пісню стародавнього клану Малькольм і гучне «ура» вітало повернення лорда.
Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт і навіть майор плакали, обнімаючись. То був порив радості, захоплення. Географ взагалі втратив здоровий глузд: бігав, мов навіжений, замахувався своєю підзорною трубою на піроги, що вже майже підпливали до берега.
Та члени команди «Дункана» стишили радість, коли помітили блідість Гленарвана і його супутників, їхній зношений одяг і худорбу. Зараз на облавку «Дункана» були тіні тих відважних мандрівників, які три місяці тому, сповнені сподівань, вирушили на пошуки капітана Гранта. На «Дункан» їх доправив випадок, бо це судно вони вже не сподівались побачити. А які ж вони виснажені й змарнілі!
Та перш ніж іти на відпочинок і подумати про їжу, Гленарван запитав у Тома Остіна, як саме «Дункан» опинився біля східного узбережжя Нової Зеландії, як йому вдалося уникнути лап Бена Джойса і яким казковим дивом яхта опинилася саме в цих водах.
«Чому? Як? Навіщо?» – лунало звідусіль.
Моряк не знав, кого й слухати, на чиї питання давати відповідь. Нарешті він вирішив відповідати тільки Гленарвану й лише на його запитання.
– То де каторжники? – запитав Гленарван. – Що ви зробили з каторжниками?
– З каторжниками? – перепитав Том Остін.
– Атож, з тими негідниками, які хотіли захопити яхту.
– Яку яхту? Вашу яхту? – здивувався Том Остін.
– Атож, Томе, яхту «Дункан». До вас же прибув Бен Джойс?
– Не знаю я ніякого Бена Джойса й ніколи не стрічав, – відповів Остін.
– Як «ніколи»?! – вигукнув Гленарван, вражений відповіддю бувалого моряка. – Тоді чому, Томе, «Дункан» крейсує зараз уздовж берегів Нової Зеландії?
Якщо Гленарван, Гелена, Мері Грант, Паганель, майор, Роберт, Джон Манглс, Мюльреді й Вільсон не розуміли, чому бувалий моряк так дивується, то можна уявити, як вони здивувались, коли Том спокійнісінько відповів:
– Він крейсує тут за вашим розпорядженням, сер.
– За яким моїм розпорядженням? – вигукнув Гленарван.
– Так точно, сер, я лише виконував ваш наказ, що містився у листі від 14 січня.
– У моєму листі? У моєму листі? – вигукував Гленарван.
Десятеро мандрівників оточили Тома Остіна й у всі очі дивились на нього: то лист, написаний біля річки Снові, такий дістався «Дункана»?
– Пропоную все з’ясувати, – промовив Гленарван, – а то в мене склалось таке враження, що я марю. Томе, ви отримали листа?
– Так.
– У Мельбурні?
– У Мельбурні. Я саме тоді закінчив ремонт.
– І цей лист?..
– Цей лист був написаний не вашою рукою, але підпис ваш, сер.
– Правильно. І мого листа вам доправив каторжник на ім’я Бен Джойс?
– Ні, сер, моряк на ім’я Айртон, боцман із «Британії».
– І справді, Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа! А про що йшлося у тому листі?
– У ньому ви наказали мені відпливти з Мельбурна і крейсувати біля східного узбережжя…
– Австралії! – вигукнув Гленарван із таким запалом, що аж збентежив бувалого моряка.
– Австралії? – здивовано перепитав Том, округлюючи очі. – Ні! Нової Зеландії!
– Австралії, Томе, Австралії! – хором підхопили супутники Гленарвана.
Тут Остін спохмурнів. Гленарван говорив із такою впевненістю, що йому навіть здалося, ніби він і справді помилився, коли читав листа. Невже він, відданий і сумлінний моряк, міг так дати маху? Він збентежився й почервонів.
– Заспокойтесь, Томе, – ласкаво промовила Гелена, – мабуть, це доля.
– Ой, ні, пані, простіть мені, – пробурмотів бувалий моряк. – Це неможливо! Я не помилився! Айртон також прочитав цього листа і вмовляв мене, аби я, попри ваш наказ, повів яхту до австралійських берегів!
– Айртон? – вигукнув Гленарван.
– Так, він. Айртон переконував мене, що в листі помилка і що ви призначили місцем зустрічі затоку Туфолда.
– Чи зберегли ви листа, Томе? – запитав украй здивований майор.
– Так, містере Мак-Наббс, – відповів Остін. – Зараз я його принесу.
Остін побіг до себе в каюту. За його відсутності всі мовчали, лише майор утупився в Паганеля і, схрестивши руки на грудях, промовив до нього:
– Знаєте, Паганелю, це вже занадто!
– Що ви сказали? – промимрив учений.
Він зігнувся удвоє і з окулярами на лобі був страшенно схожий на гігантський знак питання.
Повернувся Остін із листом у руках. Це був лист, написаний Паганелем і підписаний Гленарваном.
– Зачитайте, будь ласка, – простягнув листа бувалий моряк.
Гленарван зачитав листа: «Наказую Тому Остіну негайно вийти в море і відвести «Дункан» уздовж тридцять сьомої паралелі до східного узбережжя Нової Зеландії…»
– Нової Зеландії! – вигукнув Паганель, зірвавшись із місця.
Він видер листа з рук Гленарвана, протер свої очі, поправив окуляри на носі й собі прочитав листа.
– Нової Зеландії! – повторив він таким тоном, що й годі передати.
У цю мить він відчув на своєму плечі чиюсь руку. Географ озирнувся – то був майор.
– Що ж, шановний Паганелю, – спокійно мовив Мак-Наббс, – добре, що ви не послали «Дункан» до Індокитаю.
Цей жарт добив бідолашного географа. Яхтою рознісся гомеричний сміх.
Паганель, як навіжений, бігав по палубі, стискаючи голову руками й рвучи на собі волосся. Учений геть нетямився. Він спустився з юта трапом і ходив, спотикаючись, по палубі. Нарешті піднявся на бак і перечепився за згорнутий канат, хитнувся і вхопився за першого-ліпшого мотузка, що трапився йому під руку.
Пролунав оглушливий вибух – то вистрілила гармата. Виявляється, горопаха вхопився за мотузок зарядженої гармати, от і пролунав постріл. Географа відкинуло на бак, а звідти він гепнувся у кубрик.
Подив змінив жах – усі-бо вирішили, що сталося лихо. Матроси кинулись униз і винесли Паганеля на палубу. Його довготелесе тіло зігнулось удвоє, учений не здатен був вимовити жодного слова. Його перенесли на ют. Майор, що в подібних випадках був на палубі за лікаря, хотів роздягнути бідолашного Паганеля, аби перев’язати його рани, та не встиг він торкнутися до вмираючого, як той підскочив, мов ужалений.
– Нізащо! – вигукнув він, швидко защібаючи свій подертий одяг на всі ґудзики.
– Слухайте, Паганелю… – почав було майор.
– Кажу ж вам, ні!
– Треба оглянути…
– Я не дозволю оглядати себе.
– А раптом ви зламали… – вмовляв Мак-Наббс.
– Так, зламав, – підтвердив Паганель, швидко зводячись на довгі ноги, – але те, що я зламав, полагодить тесля.
– Що ж ви могли таке зламати?
– Палубну підпору, коли летів сторч головою!
По цих словах пролунав ще гучніший регіт. Така відповідь цілком заспокоїла усіх друзів шановного Паганеля, який після своєї пригоди з гарматою лишився цілий і неушкоджений.
«Дивно, дуже дивно, – подумав майор, – цей географ виявився такий сором’язливий!»
Коли до Паганеля нарешті повернувся здоровий глузд, він мав відповісти ще на одне питання.
– Що ж, Паганелю, відповідайте, як на духу, – сказав Гленарван. – Визнаю, що ваша неуважність стала нашим порятунком. Якби не ви, то «Дункан» достоту захопили б каторжники. Якби не ви, то ми вдруге б потрапили в полон до маорійців. Та, на бога, скажіть мені, в силу якої дивної асоціації замість «Австралія» ви написали в листі «Нова Зеландія»?
– Та тому, хай йому чорт, я це написав, що… – і тут Паганель поглянув на Роберта, на його сестру й замовк. А потім відповів: – Що вдієш, любий Гленарване! Я ж геть несповна розуму! Я просто невиправна істота. Мабуть, таким залишусь до скону.
– Якщо тільки з вас раніше не здеруть шкіру, – зауважив майор.
– Здеруть? – розгнівався географ, – А це що за натяк?
– Які можуть бути натяки, Паганелю? – спокійнісінько запитав майор.
На цьому розмова урвалась. З’ясувалося і те, яким чином «Дункан» опинився у цих водах. Дивом урятовані мандрівники тепер мріяли тільки про одне: якнайшвидше потрапити до своїх зручних і затишних кают, а потім поснідати.
Коли пані Гелена, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли, Гленарван із Джоном Манглсом затримались на палубі, аби як слід усе розпитати в Тома.
– Що ж, друже Томе, – звернувся Гленарван до Тома Остіна, – тепер скажіть мені: невже вас не здивував мій наказ крейсувати уздовж берегів Нової Зеландії?
– Скажу відверто, я дуже здивувався, – відповів моряк. – Та не в моїх правилах піддавати критиці отримані накази. Я просто їх виконую. Чи міг я вчинити інакше? Якби я не виконав ваш наказ, то своїми діями призвів би до катастрофічної ситуації. У цьому випадку я був би винен. А ви, капітане, хіба вчинили б інакше? – запитав він у Джона Манглса.
– Ні, Томе, я вчинив би точнісінько так само.
– Але що ви подумали при цьому? – запитав Гленарван.
– Я подумав, сер, що в інтересах Гаррі Гранта слід було плисти за вашим наказом. Я вирішив, що в силу якихось обставин ви вирушите до Нової Зеландії на якомусь іншому судні, а мені слід чекати на вас біля східного узбережжя цього острова. До речі, відпливаючи з Мельбурна, я нікому не сказав, куди саме ми прямуємо. Команда дізналась про це лише тоді, коли яхта була у відкритому морі. І тут на облавку сталось те, що мене збентежило.
– Що саме, Томе? – запитав Гленарван.
– Наступного дня після нашого відплиття з Мельбурна боцман Айртон дізнався, куди прямує «Дункан»…
– Айртон! – скрикнув Гленарван. – То хіба він на яхті?
– Так, сер.
– Айртон тут! – повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.
– Доля, – відгукнувся молодий капітан.
З блискавичною швидкістю перед очима цих двох чоловіків промайнули всі злочини Айртона: його зрада, поранення Гленарвана, замах на вбивство Мюльреді, муки, що їх пережив загін у болоті біля берегів Снові. Аж ось, за дивним збігом обставин, каторжник перебуває на судні.
– То де ж він? – нетерпляче запитав Гленарван.
– У каюті бака, під вартою, – відповів Том Остін.
– А чому ви взяли його під арешт?
– Бо коли Айртон дізнався, що яхта пливе до Нової Зеландії, то геть знавіснів і намагався змусити мене змінити курс судна. Він погрожував мені й нарешті став підбурювати команду. Я зрозумів, що цей чолов’яга дуже небезпечний, тож і вжив необхідних заходів.
– І що далі?
– Відтоді він сидить у каюті й навіть не намагається з неї вийти.
– Ви дуже правильно вчинили, Томе!
Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают-компанії: подали сніданок, про який вони так мріяли. Посідали до столу, і під час трапези про каторжника не було сказано й слова. Та після сніданку, коли мандрівники зібрались на палубі, Гленарван повідомив усім, що колишній боцман перебуває на «Дункані» і що він хоче влаштувати йому допит у їхній присутності.
– А чи можна позбавити мене зустрічі з цією людиною? Відверто кажучи, мені дуже важко буде дивитися на цього нещасного, – спитала Гелена.
– Я хочу віч-на-віч звести Бена Джойса зі всіма його жертвами. А тому дуже прошу залишитись тут усіх.
Така відповідь змусила Гелену скоритися. Вони з Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет – усі жертви зради каторжника.
Команда яхти, не розуміючи всієї важливості того, що відбувалося, стояла мовчки.
– Приведіть Айртона! – сказав Гленарван.
