Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 35 страниц)
Розділ IV. Підводні скелі
Виснажлива мандрівка морем тривала. 2 лютого, через шість днів після відплиття, з «Маккуорі» ще не було видно оклендського узбережжя. І хоча дув сприятливий південно-західний вітер, бригу перешкоджали зустрічні течії, тож він ледь просувався вперед. Море було неспокійне. «Маккуорі» розхитувало з боку в бік, корпус судна тріщав, занурювався у хвилі і ледь звідтіля виринав. Погано напнуті ванти, бакштаги і штаги ледь тримали щогли, сильна хитавиця розгойдувала їх.
На щастя, Вілл Галлей ніколи не квапився, тож не підняв усіх вітрил, інакше б корабель утратив усі щогли. Джон Манглс сподівався, що цьому нещасному кориту таки вдасться доплисти до гавані, але дуже засмучувався, що його супутницям доводиться пливти в таких жахливих умовах. Та ні леді Гелена, ні Мері Грант не нарікали. Дощ періщив без упину і змушував їх весь час сидіти в задушливій рубці. Вряди-годи вони виходили на палубу подихати повітрям, та жорстокі пориви вітру змушували їх повертатися до тісної рубки.
Друзі як могли намагалися розрадити жіноцтво. Паганель старався розповідати цікаві історії, та на них не зважали. Сумне узбережжя гнітюче впливало на мандрівників. Не так давно усі із затамованим подихом слухали історії географа про пампу та Австралію, та зараз їм було байдуже до Нової Зеландії. Бо пливли вони до цього моторошного краю не зі своєї волі, без ентузіазму, в силу фатальної необхідності.
Із усіх пасажирів «Маккуорі» найбільшого співчуття заслуговував Гленарван. Йому не сиділось на місці. Нервового, готового спалахнути як свічка будь-якої миті, його мучило байдикування.
Усі дні, а то й ночі, він проводив на палубі, не зважаючи ні на хвилі, ні на дощ. Він стояв нерухомо, спершись на перила, і невтомно вглядався в туман. Лорд не міг змиритися з нещастям, що його спіткало, на його обличчі закарбувалося страждання. Досі це була енергійна і щаслива людина, якій вмить зрадило те й інше.
Джон Манглс весь час перебував поруч із Гленарваном, разом із ним зносив усі примхи погоди. Цього дня Гленарван з особливою пильністю вглядався у просвіти на небокраї.
– Ви шукаєте землю, сер? – запитав Джон Манглс.
Гленарван заперечливо захитав головою.
– Втім, я певен, що ви з нетерпінням чекаєте миті, коли полишите цей бриг, – провадив капітан. – Тридцять шість годин тому ми мали побачити вогні оклендського порту.
Гленарван мовчав. Він і далі дивився у підзорну трубу в той бік небокраю, звідкіля дув вітер.
– Земля не там, – зауважив Джон Манглс. – Вам краще спрямувати підзорну трубу праворуч, сер.
– Для чого, Джоне? – запитав Гленарван, – Я не землю шукаю.
– А що тоді, сер?
– Мою яхту! Я шукаю мій «Дункан»! – гнівно вигукнув Гленарван. – Вона розтинає хвилі в цьому морі і служить мерзотному ремеслу піратів! Яхта тут, Джоне! Тут, на шляху між Австралією і Новою Зеландією. Я відчуваю, що ми зустрінемо її.
– Краще б вона не траплялася нам, сер!
– Чому, Джоне?
– Ви забуваєте, в якому жалюгідному становищі ми перебуваємо. Що ми робитимемо на цьому кориті, коли «Дункан» поженеться за нами? Ми не зможемо втекти від нього.
– Втекти?
– Так, сер! Якщо ми цього не зробимо, то нас схоплять і ми потрапимо в полон до цих мерзотників. Мова не про нас – ми захищатимемося до останнього подиху! Та подумайте, сер, про леді Гелену і про Мері Гр а н т.
– Бідолашні жінки! – у відчаї прошепотів Гленарван. – Джоне, мені здається, що я втрачаю розум. Я передчуваю, що це не остання напасть, яка спіткала нас, я вже чекаю на нові неприємності і я боюся, Джоне!
– Ви, сер?
– Не за себе, Джоне, а за тих, кого люблю понад усе на світі, і кого ви також любите.
– Візьміть себе в руки, сер. «Маккуорі» йде погано, але йде. Вілл Галлей – тупа п’яна худобина, але я тут, і якщо я побачу, що наближення до берега небезпечне, то я спрямую судно у відкрите море. Отже, з цього боку нам не загрожує смертельна небезпека. А от опинитися поблизу «Дункана» – це справжня небезпека. І я б на вашому місці, сер, виглядав би «Дункан» тільки для того, щоб якнайшвидше втекти від нього.
Джон Манглс мав рацію. Зустріч із «Дунканом» могла стати фатальною для «Маккуорі». Пірати в цих водах почувались безкарними й чинили жорстокі розбої. На щастя, цього дня яхта не з’явилась на горизонті й Джонові побоювання не справдилися.
Та ця ніч стала жахливою для мандрівників. О сьомій вечора раптом стемніло. Небо насупилось. Навіть п’яний як чіп Вілл Галлей протверезів. Він вийшов зі своєї каюти, протер очі, глибоко вдихнув повітря і став оглядати вітрила. Вітер дужчав і повернув на чотири румби, несучи бриг на новозеландське узбережжя.
Вілл Галлей грубою лайкою змусив матросів зібрати брамселі. Джон Манглс про себе схвалив його дії. Він вирішив мовчки спостерігати за хазяїном брига. Тож Джон і Гленарван весь час перебували на палубі. За дві години вітер посилився. Вілл Галлей наказав узяти марселі на рифи. Ще за дві години море розхвилювалось. Хвилі вдарялись об бриг із такою силою, що здавалось, наче кіль щоразу наштовхується на підводні скелі. Шлюпку, що висіла над лівим облавком, змило черговим валом. Височенні хвилі раз у раз розливались по палубі.
Джон Манглс стривожився. Для більшого судна такі хвилі не страшні, але важкий «Маккуорі» міг будь-якої миті піти на дно, адже вода, що заливала палубу, не встигала стікати. Аби прискорити стік води, слід було прорубати сокирами отвори у верхній частині бортів, та Вілл Галлей не дав добро на те.
Однак «Маккуорі» загрожувала більша небезпека, і часу запобігти їй уже не залишалось. Близько полуночі до Джона Манглса і Вільсона долинув якийсь дивний шум. Інстинкт моряків змусив їх насторожитися. Джон схопив матроса за руку.
– Прибій! – вигукнув він.
– Так, – озвався Вільсон, – хвилі розбиваються об рифи.
– Два кабельтових?
– Не більше. Там земля!
Джон перехилився через облавок, подивився на темні води і гукнув:
– Лот! Вільсоне, лот!
Хазяїн «Маккуорі» стояв на носі й, очевидно, нічого не підозрював.
Вільсон ухопив лот і жбурнув його у воду. Лотлінь став ковзати між його пальців, але вже на третьому вузлі зупинився.
– Три сажні, – гукнув Вільсон.
– Капітане! Ми на підводних скелях! – крикнув Джон Манглс, підбігаючи до Вілла Галлея.
Та капітан лише стенув плечима. Молодий капітан кинувся до керма, повернув румпель, а Вільсон тим часом став підтягувати марсель, аби виставити бриг за вітром. Керманич, якого Джон Манглс із силою відштовхнув, навіть не втямив, з якого доброго дива з ним так чинять.
Якийсь час судно йшло, чиркаючи правим облавком рифи. Попри непроглядну темінь за чотири сажні від «Маккуорі» Джон розгледів білі буруни навіжених хвиль. І тут Вілл Галлей нарешті втямив, що відбувається. Від усвідомлення, що судну загрожує небезпека, він втратив глузд. П’яні матроси ніяк не могли зрозуміти, що від них вимагає капітан, який бігає по палубі й вигукує щось незрозуміле. Галлея ошелешило, що судно перебуває так близько від берега. Корабель віднесло сильною течією від звичного курсу, од чого бідолаха-капітан геть впав у відчай. Тільки завдяки миттєвій реакції Джона Манглса бриг уникнув зіткнення з бурунами. Але Джон не знав фарватеру. Вітер на шаленій швидкості мчав бриг на схід, і судно будь-якої миті могло наштовхнутися на підводну скелю. Незабаром шум прибою почувся праворуч. Довелося лавірувати. Джон знову поклав кермо на вітер. Слід було вийти у відкрите море, та чи вдасться цей маневр на нестійкому судні із невеликою вітрильністю? Шанси на успіх мізерні, проте іншого виходу не було.
– Кермо на вітер! На борт! – гукнув Джон Манглс Вільсонові.
«Маккуорі» наближався до нового пасма підводних скель. Море навкруги кипіло.
Настала хвилина напруженого очікування. Хвилі світились від піни, наче спалахували фосфоричним світлом. Море дико ревло.
Вільсон із Мюльреді щосили налягли на штурвал. Раптом вони відчули потужний струс. «Маккуорі» наштовхнувся на підводну скелю. Ватер-штаги бушприта тріснули, фок-щогла ослабла і втратила тривкість. Чи вдасться розвернути судно без аварій?
Не вдалось. Раптом вітер ущух, у цю мить затишшя бриг розвернуло за вітром і годі було його повернути в потрібному напрямку.
Нова хвиля підхопила судно, підняла на гребінь, понесла просто на рифи і зі страшною силою жбурнула на скелі. Фок-щогла зі всіма снастями рухнула. Бриг двічі вдарився кілем об скелі й завмер, давши крен на правий борт.
Скло в рубці розлетілось на скалки. Пасажири повибігали на палубу, але й там залишатися було вельми небезпечно. Джон Манглс знав, що судно надійно загрузло в піску, тож попросив пасажирів повернутися в рубку.
– Будьте відвертим, Джоне, що на нас чекає? – спокійно запитав Гленарван.
– Сер, ми не потонемо, хоча судно можуть розбити хвилі. А втім, ми маємо час, аби вжити необхідних заходів, треба лише дождати ранку.
– Може, спустити ялик на воду?
– На таких високих хвилях, серед ночі, певен, це неможливо. До того ж ми навіть не знаємо, в якому місці можна пристати до берега.
– Гаразд, Джоне, залишимося тут до ранку.
А Вілл Галлей метався по палубі як навіжений. Його матроси, бачачи, що непереливки, вибили дно в діжці й стали хлистати бренді. Джон передбачав, що незабаром пиятика вийде з-під контролю. Капітан геть утратив авторитет: цей нікчема рвав волосся з відчаю, заламував руки й думав лише про вантаж, який не застрахував.
– Прогорів! Я труп! – верещав він, кидаючись від одного борту до іншого.
Джон Манглс не став його втішати. Він лише порадив своїм супутникам озброїтися, щоб в разі необхідності дати відсіч матросам. Ті ж пили бренді та брутально лаялись.
– Першого ж, хто наблизиться до рубки, пристрелю, як собаку, – спокійно заявив майор.
Очевидно, матроси відчули, що з ними не стануть церемонитись, й одразу ж щезли з-перед очей. Джон Манглс забув про п’яничок і з нетерпінням чекав світанку.
Бриг не зрушив з місця. Вітер ущух. Море помалу вгамувалось. Корпус судна міг ще протриматися на воді кілька годин. На світанку Джон Манглс сподівався розгледіти берег. Якщо до нього можна буде пристати, то ялик, єдине вціліле суденце, перевезе на берег команду й пасажирів. Ялику доведеться здійснити декілька рейсів, адже вмістити він міг не більше чотирьох осіб. Шлюпку, як відомо, змило в море.
Тим часом Джон Манглс намагався визначити, на якій відстані перебуває ця жадана і водночас небезпечна земля. Чи витримає легкий ялик таку кількість переправ?
Поки Джон Манглс обдумував усе це, очікуючи на першу зорю, заспокоєні пасажирки заснули на своїх койках. Непорушний корабель на мілині забезпечив їм кілька годин відпочинку. Більше не чути було п’яних вигуків матросів, тож усі задрімали й на «Маккуорі» запала глибока тиша.
Десь о четвертій ранку зайнялося на світ. Джон Манглс піднявся на палубу. Завіса туману закривала горизонт. Молодий капітан чекав. Нарешті за пінистим обідком окреслилася смуга.
– Земля! – вигукнув Джон Манглс.
Його супутники прокинулися від гуку, вибігли на палубу й мовчки стали дивитись на берег. Гостинна ця земля, а чи ні, та вона мала їх прихистити.
– Де Вілл Галлей? – запитав Гленарван.
– Не знаю, сер, – відповів Джон Манглс.
– А матроси?
– Зникли, як і він.
– Мабуть, усі вони п’яні в дим, – припустив Мак-Наббс.
– Розшукайте їх, – наказав Гленарван. – Не кинемо ж ми їх тут, на цьому судні.
Мюльреді з Вільсоном спустились у кубрик і повернулися за дві хвилини. У кубрику вони нікого не виявили. Вони ретельно обшукали судно аж до трюму, та не знайшли ні капітана, ні матросів.
– Може, вони попадали в море? – запитав Паганель.
– Усе можливо, – озвався Джон Манглс, стривожений цим щезненням. – До ялика! – раптом скомандував він.
Вільсон і Мюльреді попрямували за ним, аби спустити на воду ялик. Але ялик щез.
Розділ V. Матроси мимоволі
Вілл Галлей із командою втекли під покровом ночі, доки всі пасажири спали. І здійснили вони цю ганебну втечу на єдиному вцілілому ялику. Капітан, обов’язок якого полишити корабель останнім, зробив це першим.
– Ці негідники накивали п’ятами, – обурювався Джон Манглс. – Що ж, це навіть на краще. Тепер нам не доведеться переживати неприємні сцени.
– Я такої ж думки, – згодився Гленарван. – До того ж, Джоне, в нас є свій капітан і матроси. Нехай недосвідчені, але хоробрі. Тож наказуйте, капітане, ми готові виконувати накази.
Майор, Паганель, Роберт, Вільсон, Мюльреді й навіть Олбінет оплесками зустріли Гленарванові слова і чекали на розпорядження Джона Манглса.
– Що робити? – запитав Гленарван.
Молодий капітан подивився на море, на бриг і відповів:
– Ми маємо два способи вийти з цього становища: зняти бриг з рифів і вийти в море або доправитись до берега на плоту. Зробити пліт буде нескладно, адже ми маємо достатньо деревини.
– Якщо бриг можна зняти з рифів – то це найкращий вихід зі становища, чи не так? – запитав Гленарван.
– Так, сер. До суші ми неодмінно дістанемося, але що ми робитимемо без засобів пересування? Висаджуватися на берег нам не можна, – зауважив Паганель, – не забувайте, що це Нова Зеландія.
– Тим паче, що через недбалість Галлея ми серйозно відхилились від курсу, – додав Джон Манглс. – Найімовірніше, нас віднесло на південь. Я визначу наше місцеперебування опівдні. Якщо ми справді перебуваємо південніше Окленда, то я спробую дістатися туди, пливучи вздовж берегів.
– Але ж бриг пошкоджений. Що робити? – запитала Гелена.
– Напевно, аварія несерйозна, – пояснив Джон Манглс. – Ми спорудимо тимчасову фок-щоглу. «Маккуорі» йтиме повільно, але в потрібному напрямку. Якщо ж бриг не можна буде зняти з рифів, то доведеться плисти на плоті й добиратися до Окленда пішки.
– Тому насамперед ми оглянемо судно, – резюмував майор, – наразі це найважливіше.
Гленарван, Джон Манглс і Мюльреді спустилися в трюм. Він був ущерть набитий шкірою. Джон наказав негайно викинути в море частину вантажу, щоб облегшити судно.
До дна брига добрались за три години виснажливої праці і виявили, що в обшивці лівого борту розійшлося два шви. «Маккуорі» лежав на правому боці, пошкодження були на лівому, тож вода не затопила трюм повністю. Вільсон зашпаклював дірки, зашив поверх мідним листом і поприбивав його цвяшками.
Лот показав у трюмі приблизно два фути води. Її легко можна було викачати помпами.
По тому уважно оглянули весь корпус брига. Джон упевнився, що він не надто постраждав. Можливо, частина фальшкіля загрузла й залишиться в піску, але без неї врешті можна обійтися.
Оглянувши бриг усередині, Вільсон пірнув у воду, щоб з’ясувати стан частини судна, що застрягла на мілині.
Виявилося, що бриг повернений носом на північний захід, загруз у піщано-мулистій мілині, що круто спускалась у море. На щастя, кермо не загрузло в мулі, тож ним можна було при нагоді кермувати.
У Тихому океані приплив не дуже високий, та все ж Джон Манглс розраховував, що саме він допоможе зняти «Маккуорі» з мілини. Бриг сів на мілину десь за годину до відпливу. Під час відпливу бриг дедалі більше нахилявся на правий борт. О шостій ранку, під час максимального зниження води, крен досягнув свого максимуму, а тому підпирати судно не було необхідності. Це давало змогу зберегти реї і перекладини, які мали знадобитися Джону Манглсу для тимчасової щогли.
Залишалося зняти «Маккуорі» з мілини. Це була вкрай виснажлива робота, і її навряд чи можна було закінчити до припливу, тобто до чверть на першу. Зате цього разу можна було перевірити, як приплив води діятиме на вільну частину брига. А наступного припливу можна спробувати поставити його на воду.
– Працюємо! – подав команду Джон Манглс.
І матроси-добровольці взялися до роботи. Джон Манглс наказав прибрати всі вітрила. Майор, Роберт, Паганель під керівництвом Вільсона видерлись на марс.
Грот-марсель, напнутий вітром, завадив би звільненню судна, тож його слід було згорнути, потім треба було спустити грот-брам-стеньг, кинути якір чи два якорі. Ці два якорі й мали під час припливу зняти судно з мілини.
Робота нескладна, коли на судні є шлюпка. З неї і викидають якір у потрібне місце. Та зараз шлюпку слід було чимсь замінити.
Гленарван непогано знався на морській справі, і він розумів: аби поставити судно на воду, конче необхідно кинути якір.
– Та як це зробити без шлюпки? – запитав він у Джона Манглса.
– Зробимо плот з уламків фок-щогли і порожніх діжок, – відповів той. – Якорі на «Маккуорі» невеликі, тож здійснити це можливо. Операція увінчається успіхом, якщо закинуті якорі не зірвуться.
– Гаразд, Джоне, тоді вперед.
Кожен із мандрівників узявся до роботи. Зрубали снасті, що тримали фок-щоглу.
Марс зняли дуже легко. З нього і діжок Джон Манглс вирішив збити пліт. Саме така конструкція могла витримати якорі. До плоту прикріпили кормове весло. А втім, відплив і так мав віднести пліт за корму, а звідти, щойно закинуться якорі, легко можна було повернутися на судно, тримаючись за протягнутий канат.
Джон Манглс доручив Гленарвану керувати роботою, а сам зайнявся визначенням місцеперебування брига, що було дуже важливо. На щастя, у каюті Вілла Галлея капітан знайшов щорічний довідник Гринвіцької обсерваторії і робочий секстант. Цей прилад із кількома рухомими дзеркалами відбивав сонце на обрії в полудень, тобто в мить, коли денне світило перебувало у найвищій точці. Після ретельних обчислень Джон Манглс визначив, що «Маккуорі» перебуває під 38° широти і 171°13´ довготи.
За мапою, що її придбав Паганель в Ідені, Джон Манглс упевнився: аварія брига сталася біля входу в бухту Аотеа, трохи вище мису Кагуа, що на узбережжі Оклендської провінції. Окленд лежить на тридцять сьомій паралелі, тож «Маккуорі» відхилився на градус у південному напрямку. Аби потрапити до столиці Нової Зеландії, слід було піднятися на один градус в напрямку півночі.
– Тобто, – сказав Гленарван, – нам слід подолати не більше двадцяти п’яти миль – не так уже й багато, дурничка, я б сказав.
– На морі, можливо, дурничка, на суходолі це справжнє випробування, – озвався Паганель.
– Тому ми й маємо докласти всіх зусиль, щоб зрушити «Маккуорі» з мілини, – мовив Джон Манглс.
Тепер, коли відомі всі координати, слід було завершити роботу. О чверть на першу приплив досяг найвищого рівня, але ним неможливо було скористатися, адже ще не були кинуті якорі. Та капітан з тривогою спостерігав за «Маккуорі». Може, приплив зрушить його з місця? За п’ять хвилин усе мало прояснитися.
Однак сподівання були марними. Бриг навіть не поворухнувся. Довелося чекати наступного припливу.
За дві години встигли зробити пліт, на який встановили малий якір. Джон Манглс із Вільсоном розмістились на плоту. Попереду прив’язали до корми міцний канат. Відплив поніс пліт, і за півкабельтова вони викинули якір на глибині десять брасів. Якір тримався надійно, і пліт повернувся до брига.
Настала черга зайнятися великим якорем. Опускати його було значно складніше. Проте незабаром кинули і другий якір, трохи далі від першого, але вже на глибині п’ятнадцяти брасів. Джон Манглс із Вільсоном повернулись на «Маккуорі» за допомогою каната.
Тепер залишалось лише чекати нового припливу, який мав настати о першій ночі, а була лише шоста вечора.
Джон Манглс похвалив матросів і сказав Паганелеві, що в майбутньому з нього міг би вийти непоганий боцман.
Тим часом вкрай виснажений Олбінет не забув про свій безпосередній обов’язок і повернувся на кухню. Він вчасно приготував досить ситну вечерю, бо команда вже дуже зголодніла. Обід додав їм сил, і всі були готові до виконання подальших робіт.
По обіді Джон Манглс вирішив якнайбільше розвантажити судно, щоб воно гарантовано зійшло з мілини. Команда вже встигла викинути в море велику кількість товару. Тепер переклали залишки тюків зі шкірою, важкі дерев’яні бруси, запасні реї, кілька тонн чавуна, що слугував за баласт – усе це перенесли на корму, щоб вона своєю вагою сприяла підняттю форштевня. Вільсон із Мюльреді перекотили туди ще кілька барилець, наповнених водою. Останні роботи завершили опівночі. Команда падала з ніг від утоми, що спонукало Джона Манглса прийняти нове рішення, адже успіх операції залежав саме від зібраності й спроможності команди.
На морі був штиль, легенький вітерець здіймав ледь помітні брижі на воді. Джон Манглс, вдивляючись в обрій, помітив, що вітер змінив напрямок із південно-західного на північно-західний. Моряк безпомилково визначив це за особливим розташуванням хмар і їхнім забарвленням. Такої ж думки були і Вільсон з Мюльреді.
Джон Манглс запропонував Гленарвану відкласти зняття брига з мілини до завтрашнього дня.
– Я думаю, – ділився своїми міркуваннями капітан, – ми дуже потомилися, а щоб вивільнити «Маккуорі», необхідні сили. Навіть якщо вдасться зняти бриг із мілини, нам доведеться вести судно вночі, що вкрай небезпечно робити серед безлічі підводних скель. Краще зробімо це вдень. До того ж я маю ще одну причину не квапитись. Здається, незабаром буде сприятливий вітер, і я дуже хочу ним скористатись, аби під час припливу вітер дав би задній хід цій старій калоші. Думаю, завтра буде північно-західний вітер. Ми виставимо вітрила на грот-щоглу, і вони допоможуть нам зняти бриг із мілини.
Капітанові міркування переконали навіть найбільш нетерплячих, тож операцію відклали на завтра.
Ніч перебули спокійно. Встановили вахту для спостереження за якорями. А на ранок справдилися слова Джона Манглса: північно-західний вітер дужчав, і це було на руку команді. На палубі зібрався весь екіпаж. Роберт, Вільсон і Мюльреді зайняли місця на грот-щоглі, а майор, Гленарван і Паганель – на палубі, щоб виставити вітрила у слушну мить.
Була дев’ята ранку. До піку припливу залишалось чотири години. Джон Манглс використав цей час на заміну зламаної фок-щогли тимчасовою. Це мало дати змогу вирватись із цих небезпечних місць, щойно судно зійде з мілини. Команда доклала всіх зусиль, і до полудня фок-рея була надійно закріплена на носу брига замість щогли. Леді Гелена й Мері Грант допомогли товаришам, приладнавши запасне вітрило до фор-брам-реї. Вони дуже тішились, що мали змогу приєднатися до команди. Підготування «Маккуорі» було завершено. Вигляд судно мало не вельми привабливий. Зате могло пливти.
Почався приплив. Мандрівники чекали на нього з явним нетерпінням. Усі мовчали, очікуючи на розпорядження Джона Манглса. Молодий капітан, перехилившись через поручні юта, спостерігав за припливом. Часом він з тривогою позирав на сильно натягнуті якірні троси.
Приплив досяг найвищої точки, настала мить, коли вода не піднімається, але й не спадає. Слід було негайно діяти. Поставили грот і грот-марсель – миттю напнулись вітрила.
– На брашпиль! – гукнув Джон Манглс.
Брашпиль розхитувався, як пожежні насоси. Гленарван, Мюльреді й Роберт, з одного боку, та Паганель, майор і Олбінет, з іншого, налягли на ручки-гойдалки, приводячи його в рух.
Тимчасом Джон Манглс і Вільсон схопили жердини для кренгування і приєднали свої зусилля до зусиль товаришів.
– Сміливіше! – підбадьорював молодий капітан. – Давайте всі разом, ну!
Під могутньою дією брашпилю канати натягнулись. Якорі трималися міцно.
Слід було поспішати, адже за кілька хвилин мав початися відплив. Команда подвоїла зусилля. Свіжий вітер надимав вітрила, притискаючи їх до щогли. Корпус брига здригнувся. Здавалося, він ось-ось підніметься. Ще одне зусилля, можливо, останнє, і бриг підніметься зі свого піщаного ложа.
– Гелено! Мері! – гукнув Гленарван.
Жінки кинулися допомагати. Брашпиль клацнув, але бриг не зрушив з місця. Операція не вдалась. Почався відплив. Стало очевидно, що така невеличка команда навіть за допомогою вітру і хвиль не здатна зняти судно з мілини.
