Текст книги "Діти капітана Гранта"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 35 страниц)

– Я з вами, Джоне, – заявив Паганель.

Пропозиція географа була прийнята, і обидва вони стали збиратися в путь.

Їм належало спуститися за течією Снові до мосту, що його згадував Бен Джойс, уникаючи зустрічі з каторжниками, які, ймовірно, стерегли береги річки.

Отже, два відважні мандрівники, озброєні і з достатнім запасом харчів, вирушили в путь, продираючись крізь височезні очерети, що росли обабіч берегів.

На них чекали протягом дня. Звечоріло, а вони не повертались. У таборі вже стривожились.

Нарешті десь об одинадцятій Вільсон сповістив про їхнє наближення.

Паганель і Джон Манглс знемагали від утоми, подолавши десять миль.

– То як міст? – одразу ж кинувсь із запитанням Гленарван.

– Так, це міст із ліан, – відповів Джон Манглс. – Каторжники і справді переправились через нього, але…

– Що «але»? – повторив Гленарван, передчуваючи нове лихо.

– Вони перейшли міст і спалили його! – відповів Паганель.

Розділ XXII. Іден

Слід було негайно діяти, а не впадати у відчай. Кемпльпірський міст згорів, тож потрібно було будь-що переправитися через Снові й ді статися до затоки Туфолда раніше за банду Бена Джойса. Тому Гленарван і Джон Манглс, не гаючи часу на балачки, наступного дня пішли до річки, щоб на місці вирішити, як організувати переправу.

Несамовита, наснажена дощами, річка Снові не спадала. Вона вирувала круговертями зі скаженою люттю. Плисти по ній – означало приректи себе на вірну смерть.

Гленарван стояв на березі, понуривши голову.

– Я перепливу на той берег! – вигукнув Джон Манглс.

– Ні, Джоне, – відповів Гленарван, стримуючи юнака за руку, – зачекаймо.

І вони повернулись до табору. День видався тривожним. Разів із десять Гленарван повертався на берег Снові, щоразу вигадуючи якийсь сміливий спосіб переправи, та марно. Якби замість річки тут текла лава, то потік не вважався б безпечнішим.

У час вимушеної бездіяльності леді Гелена під керівництвом майора дбала про Мюльреді. Матрос відчув, що повертається до життя. Тепер Мак-Наббс міг з упевненістю сказати, що ніж не пошкодив жодного життєво важливого органу, а слабкість матроса пояснювалася втратою великої кількості крові. А оскільки кровотеча спинилася і рана добре загоювалася, то цілковите одужання матроса було питанням часу. Леді Гелена наполягла, щоб Мюльреді залишився у першому, комфортабельнішому відділі фургона, що дуже бентежило пораненого. А ще його дуже непокоїло, що він затримує весь загін. Та матросові пообіцяли, що як знайдеться спосіб переправитися на протилежний берег, то його залишать тут із Вільсоном.

Та на прикрість, ні цього, ні наступного дня, 17 січня, не вдалося переправитися. Затримка доводила Гленарвана до сказу, і даремно леді Гелена з майором намагалися заспокоїти його. Марно вони вмовляли його запастись терпінням.

Еге ж, терпінням! Яке може бути терпіння, коли, можливо, саме цієї миті Бен Джойс захопив «Дункан»! Може, він навіть уже знявся з якоря і на всіх парах мчить до східного узбережжя!

Не найкращі часи переживали і Джон Манглс із Гленарваном.

Молодий капітан, який поклав будь що переправитися на протилежний бік, намагався зліпити з великих шматків кори камедних дерев щось на зразок піроги. [71]71
  Пірога – вузький довгий індіанський човен, обтягнутий корою, шкірами або видовбаний чи випалений із стовбура дерева.


[Закрыть]

Пірога вийшла дуже хистка.

Удень 18 січня капітан і матрос вирішили випробувати непевне суденце. Вони зробили все від них залежне, вклавши в роботу силу, спритність, відвагу, вправність. Та щойно пірогу підхопила течія, вона перекинулась і сміливці мало не поплатилися життям за спробу. Пірогу затягло у шалений вир. Джону Манглсу з Вільсоном не вдалося проплисти й десяти сажнів [72]72
  Сажень (морський) – одиниця вимірювання відстані, що дорівнює приблизно 1,8 м.


[Закрыть]по цій скаженій річці, що після дощів розлилась на кілометр.

Все залишалося без змін і 19 та 20 січня. Майор із Гленарваном піднялися вгору за течією Снові аж на п’ять миль, але броду так і не знайшли. Річка й там вирувала бурхливим потоком, адже в неї стікались усі води гірських ручаїв та річок південного схилу Австралійських Альп.

Довелося відмовитися від думки врятувати «Дункан». З часу від’їзду Бена Джойса минуло п’ять днів. Імовірно, яхта досягла східного узбережжя й уже була в лапах каторжників.

Однак така ситуація не могла тривати вічно. Бурхливі розливи річок, як правило, з часом сповільнюють свій темп. Уранці 21 січня Паганель помітив, що рівень води в річці трохи знизився. Про це він одразу ж повідомив Гленарванові.

– То й що! – байдуже відмахнувся той. – Тепер це не має значення.

– Але це не привід залишатися тут на все життя, – зауважив Мак-Наббс.

– Звісно, – озвався Джон Манглс. – А що, як завтра в нас з’явиться можливість нарешті здійснити переправу?

– Але ж це не врятує мою команду! – вигукнув Гленарван.

– Сер, дуже прошу, вислухайте мене, – мовив Джон Манглс. – Я добре знаю Тома Остіна. Він, звісно, виконає будь-який ваш наказ, тож, можливо, і вийшов у море. Але «Дункан» могли досі не полагодити. Тоді яхта точно затримається на день-два…

– А й справді, Джоне, – пожвавішав Гленарван. – Нам слід негайно вирушати до затоки Туфолда. До Делегіта ж звідсіля рукою подати – якихось тридцять п’ять миль!

– Авжеж, – погодився Паганель, – там ми неодмінно знайдемо, чим дістатися до моря. Хтозна, може, ми прибудемо вчасно і встигнемо запобігти лиху?

– Уперед! – вигукнув Гленарван.

І Джон Манглс із Вільсоном узялися ладнати великий пліт, оскільки вже мали певний невтішний досвід майстрування судна з кори. Джон Манглс зрубав кілька камедних дерев, і вони збили із стовбурів недоладний, але досить міцний пліт, який повністю закінчили лише наступного дня.

А вже за ніч вода в річці помітно спала. Тепер це був не бурхливий потік, а швидкоплинна річка. Джон Манглс покладав надії, що йому таки вдасться приборкати її.

Опів на першу на пліт повантажили стільки харчів, скільки кожний міг узяти з собою для дводенного переходу, а решту залишили на березі. Мюльреді вже достатньо одужав, аби вирушати в путь.

О першій годині всі були на плоті, міцно пришвартованому до берега. З правого боку плоту Джон Манглс приладнав щось на зразок стернового весла й доручив Вільсонові за його допомогою скеровувати судно в потрібному напрямку. Сам Джон Манглс, стоячи на кормі, збирався орудувати грубим кормовим веслом. Гелена й Мері всілися біля Мюльреді; Гленарван, майор, Паганель і Роберт розташувалися навколо них.

– Усе готове, Вільсоне? – запитав капітан.

– Усе, капітане, – відповів Вільсон, узявшись могутньою рукою за стерно.

– Готуйсь! Тримай проти течії! – по цих словах Джон Манглс відв’язав плота й відштовхнувся від берега. Перші п’ятнадцять сажнів подолали без ускладнень. Та раптом судно потрапило в коловерть. Його закрутила нестримна водяна сила. Хай як намагалися Джон Манглс і Вільсон розвернути пліт, він плив кормою вперед. Керувати ним стало неможливо і не було жодного способу вискочити з виру. Пліт крутило з несамовитою швидкістю. Течія відносила його далі.

Джон Манглс вдивлявся у вируючу стихію, зціпивши зуби. Здавалось, його обличчя знекровилося від хвилювання. Течія виштовхала пліт на середину річки нижче на півмилі, саме в епіцентр найдужчого потоку. Це стало на руку нашим мандрівникам, адже річка сама визволила пліт із коловороту.

Джон Манглс і Вільсон стали щосили веслувати, щоб скерувати пліт по діагоналі русла. Вони майже наблизились до протилежного берега, перебували за якихось 50 сажнів од нього, як раптом тріснуло стернове весло Вільсона і пліт, мов скіпку, підхопила течія. Джон Манглс своїм веслом намагався скерувати його до берега. Разом із Вільсоном вони, ризикуючи зламати весло, гребли так, що аж у кров постирали долоні, й нарешті таки домоглися свого – пліт ударився об лівий берег. Поштовх був настільки потужний, що тріснули мотузки, колоди розсунулися і вода залила пліт. Мандрівники встигли вхопитися за прибережні кущі. Насамперед швидко витягли пораненого Мюльреді, за ним на крутий берег зійшли змоклі жінки. Загін благополучно і в повному складі досяг мети, однак річка поглинула більшу частину харчів і зброї. Майорів карабін лишився у господаря.

Тепер мандрівники мали подолати тридцять п’ять миль до Делегіта. Тридцять п’ять миль відлюдними місцями, краєм, який не знав ані колоністів, ані скватерів. Тут хіба проходили каторжники.

Загін мав вирушати негайно. Мюльреді просив залишити його тут, поки не прийде допомога з Делегіта, та Гленарван не погоджувався. У Делегіт вони прибудуть за три дні, не раніше. На узбережжя, як пощастить, експедиція ступить не раніше 26 січня. «Дункан» же виплив із Мельбурна днів десять тому. Тож кілька годин затримки погоди не зроблять.

– Ні, – рішуче відрубав Гленарван, – ти тут не залишишся. Ми по черзі понесемо тебе на ношах.

Мюльреді довелося скоритися. Гленарван із Вільсоном першими понести матроса.

Ситуація докорінно змінилася. Тепер стало напевне відомо, що капітана Гранта ніколи не було на цих відлюдних землях, тож наші мандрівники вже не розшукували його, а самі намагалися вибратися з цієї глушини. А коли відважним пошуковцям нарешті пощастить побачити австралійське узбережжя, то там вони не побачать «Дункана». Тепер у них немає змоги повернутися на батьківщину!

Усі йшли, не зроняючи й слова. Щодесять хвилин мінялися, аби нести ноші з Мюльреді. Потомилися так, що навіть не помічали нестерпної спеки.

До вечора спромоглися подолати тільки п’ять миль. Сяк-так повечеряли. Більше харчів у мандрівників не лишилося – все поглинула скажена річка, тож надії були лише на майорів карабін.

Уночі линув дощ, і поспати як слід не вдалося. На ранок знову рушили в путь. Дорогою майорові не випало жодної нагоди стрельнути з рушниці – цей дикий край оминали навіть звірі. Та мандрівникам не довелося потерпати від голоду: Роберт знайшов гніздо дрохви з дюжиною величезних яєць. Олбінет не забарився спекти їх. Зірвали портулакове зілля й поснідали. Так почався день 22 січня.

Просуватись дорогою ставало дедалі важче. Під ногами плуталась колюча трава їжатка – так тут називають рослину спініфекс. Жорстока трава роздирала одяг і ранила до крові ноги. Жінки не жалілись і йшли з усіма, зціпивши зуби, намагаючись підбадьорити загін поглядом чи словом.

Надвечір отаборились під горою Булла-Булла, яку оперізує невелика річка Юнгалла. На вечерю Мак-Наббсові вдалося вполювати тільки земляного щура, якого цінували в цих диких краях за поживні якості. Олбінет так вдало засмажив гризуна, що всі висловили жаль, що не буває щурів завбільшки з барана.

23 січня, не втрачаючи ентузіазму, мандрівники продовжили путь. Тепер їхній шлях пролягав через нескінченні луки, вкриті травою, що скидалася на китовий вус. Вони йшли по колючому килиму.

Про сніданок не було й мови, бо в цих краях, здавалося, не могла існувати жодна живність. Люди, до всього, потерпали від жорстокої спраги. За годину вдавалося долати всього півмилі. За таких умов учасники експедиції могли б попадати і більше не підвестися. Та часто трапляється таке в житті: здається, що все, край, що виходу із ситуації немає, як раптом… усе змінює щасливий випадок.

Мандрівникам пощастило побачити кущі цефалоту – квіти-чаші, повні води. Усі втамували спрагу й раптом відчули, як їхні тіла наповнюються життям. Голод угамували рослиною, яку вживають тубільці, коли не можуть добути дичини. Це Паганель знайшов її. А про чудові властивості цієї рослини він дізнався від колег із Географічного товариства. То була рослина нарду. Саме вона підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на конюшину, ростуть сухі спори завбільшки з горох. Спори змололи на борошно, з якого випекли примітивний хліб. Ця рослина тут росла повсюди, тож Олбінет зробив запаси на кілька днів.

А вже 24 січня, тобто наступного дня, Мюльреді настільки одужав, що навіть спромігся трохи пройти пішки. До Делегіта лишалось приблизно десять миль.

Надвечір сіяв дощ. Довкола не було жодного дерева, щоб можна було під ним сховатись. Та, на щастя, Джон Манглс випадково натрапив на хижку, сяк-так збиту з гілля й соломи. Очевидно, її колись зробили дроворуби. Нашим мандрівникам ця жалюгідна халупа була за щастя. Вільсон назбирав чимало хмизу, щоб розпалити вогонь для випікання хліба, але це йому зробити не вдалось. У дереві було забагато галунових речовин, тобто це було вогнетривке дерево – саме про нього згадував Паганель у своєму переліку австралійських див. Довелося ночувати без вогню, без їжі, в мокрому одязі. А птахи-пересмішники, здавалось, знущалися над подорожніми.

Та стражданням маленького загону скоро мав настати кінець. Жінки докладали всіх зусиль, але їхні сили вже були на межі. Вони не йшли, а ледве переставляли ноги.

Наступного дня вирушили на світанку. Об одинадцятій ранку показався Делегіт, головне містечко графства Велслей, що за 50 миль від Туфолда. У місті швидко знайшли коней і візок. Відчуваючи близькість океанського узбережжя, Гленарван сповнився оптимізму. Він усе сподівався, що «Дункан» справді трохи затримався і що в них ще є шанс його випередити! За добу вони мають дістатися затоки Туфолда.

Опівдні, після щедрої трапези, мандрівники вилетіли з Делегіта на кареті, запряженій п’ятьма баскими кіньми. Дорога була чудова. Долаючи шість миль за годину, карета мчала день і ніч. Спинялися лише на короткий час на поштових станціях, щоб перепрягти коней.

А на ранок усі почули рокіт Індійського океану. До тридцять сьомої паралелі залишалося тільки обігнути затоку. Саме в тому місці Том Остін мав чекати експедицію.

Мандрівники вдивлялися в океан, намагаючись угледіти «Дункан». Та нічого не було видно. Вода й небо зливались на видноколі, і на широкому океанському просторі не видно було жодного вітрила.

Та члени експедиції ще мали надію, що Том Остін вирішив стати на якір у затоці Туфолда, бо океан був дуже неспокійний.

– До Ідена! – скомандував Гленарван.

Карета повернула, огинаючи берегом затоку, і помчала до невеличкого міста Іден, що було за п’ять миль звідси.

Кучер зупинив коней біля маяка, що показував вхід у порт. На рейді стояло кілька суден, та на жодному з них не майорів прапор Малькольма.

Гленарван, Джон Манглс і Паганель повистрибували з карети й побігли до митниці. Вони розпитали у службовців і переглянули відомості про прибуття кораблів за кілька останніх днів. За минулий тиждень жодне судно не входило ні до затоки, ні до порту.

– Може, «Дункан» досі в Мельбурні? – вигукнув Гленарван. – Може, ми його випередили?

Джон Манглс заперечно похитав головою. Він знав Тома Остіна: помічник аж ніяк не міг спізнитися з виконанням наказу аж на десять днів.

– Мені потрібно знати всю правду, – сказав Гленарван. – Краще гірка правда, ніж невідомість.

Незабаром надіслали телеграму начальникові Мельбурнського порту й попрямували до готелю «Вікторія». О другій пополудні отримали телеграму такого змісту:

Лордові Гленарвану, Іден, затока Туфолда. «Дункан» вийшов у море 18 цього місяця в невідомому напрямку.

Ж. Ендрю.

Гленарван випустив телеграму з рук.

Поза сумнівами, шотландська яхта потрапила до рук Бена Джойса і перетворилась на піратське судно!

Ось таким був фінал переходу через Австралію, що розпочався за таких, на перший погляд, сприятливих обставин. Сліди капітана Гранта і його супутників, здавалося, тепер були назавжди втрачені. Ця невдача вартувала життя всьому екіпажу «Дункана». Гленарван зазнав поразки, і цю мужню людину, відважного шукача, якого в пампі не змусили відступитися сили природи, тут, в Австралії, зломила людська підлість.

Частина третя

Розділ І. «Маккуорі»

Якщо колись у членів експедиції, що вирушила на пошуки капітана Гранта, і мали опуститися руки, то саме тепер, коли вони враз утратили геть усе. В яку точку світу організовувати нову експедицію? Як досліджувати нові країни? «Дункана» вже не існувало, а отже, найближчим часом повернутися на батьківщину неможливо. А це означало, що відважні шотландці не досягли своєї мети. Їх спіткала невдача! Печальне слово, але в мужньому серці воно не знаходить відгуку. І все ж, після таких жорстоких ударів долі, Гленарванові довелося визнати, що він не може завершити справу, за яку взявся з такою самовідданістю.

Мері Грант виявила неабияку мужність, не згадуючи більше батькового ймення. Вона затамувала власний душевний біль думками про щойно страчену нещасну команду «Дункана». Почуття доньки стушувались перед почуттями подруги. Тепер Мері втішала Гелену, яка стільки її розраджувала! Мері перша заговорила про повернення до Шотландії. Джон Манглс із захопленням дивився на мужню дівчину, яка з покірністю прийняла удар долі. Якось він завів мову про подальші пошуки капітана Гранта, але Мері зупинила його поглядом і згодом мовила:

– Ні, містере Джоне, ми повинні дбати про тих, хто пожертвував собою. Лорд Гленарван має повернутися до Європи.

– Ваша правда, міс Мері, – відповів Джон Манглс, – це необхідно. Та необхідно також, щоб англійська влада дізналась, яка доля спіткала «Дункан». Не втрачайте надії. Я ж не полишу розпочатого і, якщо треба буде, продовжуватиму пошуки сам. Я або знайду капітана Гранта, або загину!

Джон Манглс брав на себе надважкий обов’язок, і Мері прийняла його. Вона простягнула руку молодому капітанові, наче скріплюючи угоду. Джон Манглс обіцяв їй відданість на все життя, а Мері йому – глибоку вдячність довіку.

Цього дня було прийнято остаточне рішення повертатися додому. Експедиція мала негайно вирушати до Мельбурна. Уранці Джон Манглс пішов дізнатися розклад суден. Він був певен, що між Іденом і столицею Вікторії існує постійне жваве сполучення. Та його сподівання були марними: судна ходили зрідка. Весь торговельний флот, що стояв на якорі в затоці Туфолда, налічував три-чотири кораблі. Жоден з них не відпливав ні до Мельбурна, ні до Сіднея, ні до Понт-де-Галла. А між тим лише у цих трьох портах Гленарван міг сподіватися знайти судна, що відпливають до Англії. Що ж робити: чекати в Ідені на корабель? Це може забрати багато часу, бо в затоку Туфолда судна заходять рідко. Гленарван трохи поміркував над цим питанням, порадився з товаришами і вирішив вирушати до Сіднею сушею, як раптом Паганель запропонував варіант, який досі нікому не спадав на думку.

Незалежно від Джона Манглса географ і собі побував у затоці Туфолда і також знав, що там не було суден, які йшли б у Мельбурн чи Сідней. Зате він знайшов один бриг, що стояв на рейді і готувався до відплиття в Окленд – столицю Іка-на-Мауї, північний острів Нової Зеландії. Паганель запропонував зафрахтувати цей бриг, щоб дістатися до Окленда, а звідти вже легко повернутися до Європи, адже це місто було пов’язане з нею регулярними рейсами.

Паганелева пропозиція була варта уваги. До того ж цього разу географ обмежився коротким повідомленням, не вдаючись у подробиці, а лише додав, що переїзд триватиме не більше п’яти-шести днів. Справді, відстань між Австралією і Новою Зеландією сягала щонайбільше тисячі миль.

За дивним збігом обставин Окленд лежав саме на тридцять сьомій паралелі, вздовж якої від самого Арауканського узбережжя йшла експедиція. Звісно, географ міг би цей факт використати з вигодою для себе, і ніхто не звинуватив би його в егоїзмі, адже ця поїздка дала б йому змогу побувати на берегах Нової Зеландії. Одначе Паганель не згадав цю обставину. Очевидно, після двох неправильних тлумачень документа він не бажав висувати третій варіант. Окрім того, про яке нове тлумачення могло йтися, коли в документі було чітко сказано, що капітан Грант знайшов прихисток на континенті, а не на острові, адже Нова Зеландія – лише острови. Хай там як, але, пропонуючи вирушити до Окленда, Паганель змовчав про те, що ця поїздка може бути пов’язана з новими пошуками, а лишень згадав, що між цим містом і Великою Британією є регулярне сполучення, яким можна буде скористатися.

Джон Манглс підтримав пропозицію Паганеля. Він вважав, що ліпше плисти в Окленд, аніж марнувати час в очікуванні судна в затоці Туфолда. Та спершу він виявив бажання як слід оглянути корабель, тож Гленарван, майор, Паганель, Роберт і молодий капітан сіли в човен і за кілька змахів весел досягли судна, що їх зацікавило. Це був бриг «Маккуорі», водомісткість якого сягала 250 тонн. Судно здійснювало рейси між портами Австралії та Нової Зеландії. Власник брига виявився не вельми ґречною людиною. Наші мандрівники одразу ж зрозуміли, що мають справу з нечемою, а втім, капітан мало чим відрізнявся від своїх матросів. Тлуста червона фізіономія, грубезні ручища, плескатий ніс, одне око, звисла під вагою люльки губа і якийсь звірячий вираз обличчя не додавали миловидності Віллові Галлею. Та мандрівники не мали вибору, тож для того, щоб потрапити до Окленда, їм слід було на кілька днів змиритися з присутністю цієї людини.

– Агов, чого вам треба? – гаркнув Вілл Галлей до незнайомців замість привітатися.

– Ви капітан цього судна? – запитав Джон Манглс.

– Так, – відповів Галлей. – Що далі?

– Чи не йде «Маккуорі» з вантажем в Окленд?

– Іде. Що ще?

– З яким саме вантажем?

– А з таким, що продається й купується! Що ще?

– Коли він відпливає?

– Узавтра опівдні, з відпливом. Що ще?

– Візьмете пасажирів?

– Дивлячись яких. Ба більше: вони мають їсти з одного казана з матросами.

– Вони матимуть свою провізію.

– Що ще?

– Що ще?

– Так. Скільки їх?

– Дев’ятеро. Серед них є дві жінки.

– У мене немає кают.

– Вони залюбки скористаються рубкою.

– Що ще?

– То згодні? – запитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежила грубість капітана.

– Подивимось, – пробурмотів власник «Маккуорі».

Вілл Галлей двічі обійшов палубу, гупаючи грубими, підбитими цвяхами чобітьми. Раптом він різко зупинився просто перед Джоном Манглсом і запитав:

– Скільки заплатите?

– А скільки просите? – поставив зустрічне питання Джон.

– П’ятдесят фунтів.

Гленарван кивнув головою на знак згоди.

– Гаразд, – відповів Джон Манглс, – п’ятдесят фунтів.

– Це лише за проїзд.

– Зрозуміло.

– Провізія ваша.

– Наша.

– Домовились. Що ще? – буркнув Галлей, простягаючи ручиську.

– Що ще?

– Завдаток.

– Ось половина – двадцять п’ять фунтів, – простягнув гроші Джон Манглс.

Галлей без слів подяки сунув гроші в кишеню.

– Взавтра прийдіть на судно до полудня. Як не прийдете до вказаного часу – знімаюсь із якоря.

– Прийдемо.

На цьому перемовини закінчилися. Гленарван, майор, Роберт, Паганель і Джон Манглс полишили судно. А Вілл Галлей навіть не подивився в їхній бік.

– Ото вже нечема! – вихопилося в Джона Манглса.

– Ну чисто тобі морський вовк! – вигукнув Паганель. – А мені він навіть сподобався…

– Не вовк, а ведмідь, – заперечив майор.

– Еге ж, – долучився Джон Манглс, – такий ведмідь, мабуть, колись торгував рабами.

– Та яке нам до цього діло? – втрутився Гленарван. – Важливо, що він капітан «Маккуорі», а «Маккуорі» йде до Нової Зеландії. Поки ми їхатимемо із затоки Туфолда до Окленда, то навряд чи часто бачитимемо його, а вже після Окленда й поготів.

Леді Гелена й Мері Грант дуже зраділи, коли почули про завтрашній від’їзд. Гленарван попередив жінок, що «Маккуорі» дуже відрізняється від «Дункана». Та жінки вже стільки пережили, що їх така звістка аж ніяк не збентежила. Олбінету доручили зібрати провізію в дорогу.

Бідаха дуже побивався за своєю дружиною, що перебувала на «Дункані». Вона, напевне, стала жертвою нелюдів-каторжників. Та однак він зі звичною для нього ретельністю виконав свої обов’язки стюарта. «Окреме харчування» складалось із вишуканих страв, які навіть не снились команді «Маккуорі». Олбінет виконав своє завдання за кілька годин.

Тим часом майор отримав гроші по чеках Гленарвана на Мельнбурський союзний банк. Він закупив зброю, набої, а Паганель придбав чудову карту Нової Зеландії, складену Джонсоном.

Мюльреді одужав і майже не відчував болю в місці поранення. Навіть дивно було, що кілька днів тому він мало не загинув. Морська подорож мала допомогти йому остаточно видужати. Він сподівався, що вітри Тихого океану цілюще вплинуть на його організм. Вільсону було доручено підготувати приміщення для пасажирів на «Маккуорі». Щітка й мітли зробили свою справу – бриг аж блищав. Вілл Галлей махнув на те рукою, мовляв, роби, що хочеш. Гленарван і його супутники зовсім не переймали капітана. Він навіть не знав їхніх імен і сприймав пасажирів як додатковий вантаж, що приніс йому ще п’ятдесят фунтів. Пасажири хвилювали його навіть менше, ніж шкіра, якою був ущерть забитий трюм.

– Найважливіше – то шкіра, а потім уже люди, – казав він.

Це був негоціант, торговець і водночас вельми досвідчений моряк. Він добре знав ці води, плавання в яких вважали вельми небезпечним через велику кількість коралових рифів.

Гленарван хотів використати останні години перебування на суші для того, аби ще раз побувати на тому місці, де тридцять сьома паралель перетинає узбережжя, і на це в нього були дві причини. По-перше, він вирішив ще раз оглянути місце ймовірної загибелі «Британії». Найпевніше, що Айртон раніше був боцманом на цьому судні, і є досить висока ймовірність, що воно затонуло саме біля цієї частини східного узбережжя Австралії. Тож було б вельми нерозважливо полишити країну, не вивчивши ретельно берег.

По-друге, навіть якщо йому не вдасться знайти сліди «Британії», то саме там було захоплено судно «Дункан». Можливо, відбувся бій і на березі залишилися його сліди, сліди відчайдушного опору! А якщо команда загинула, то на берег могло викинути тіла.

Гленарван із Джоном вирушили на розвідку. Хазяїн готелю «Вікторія» дав у їхнє розпорядження пару коней, і вони попрямували на північ дорогою, що огинала затоку Туфолда.

Гленарван із капітаном їхали мовчки. Та й у цій сумній ситуації слова були зайві – у кожного з них були спільні думки й тривоги. Вони пильно вдивлялись у скелі, що їх сточило море; не пропустили жодного клаптика землі, оглянули кожну каменюку, але не знайшли ознак аварії «Британії». Не знайшлося також і жодного свідчення перебування «Дункана». Уся ця частина австралійського узбережжя була пустельною. Та все ж Джон знайшов сліди покинутого табору неподалік берега. То були сліди колись розведеного багаття. Може, кілька днів тому тут пройшло плем’я туземців? Ні, це вогнище розводили не туземці, бо Гленарван знайшов предмет, який свідчив про перебування каторжників у цій місцині.

То була зношена сіро-жовта вовняна матроська куртка, а на ній виднілося тавро Пертської виправної в’язниці. Каторжника вже й слід прохолов, але про його перебування свідчила стара мерзенна ганчірка.

– Джоне, ви лишень погляньте, – вигукнув Гленарван, – тут були каторжники! Де ж наші бідолахи з «Дункана»?

– Та вже ж їх не висадили, – відповів капітан глухим голосом, – вони всі загинули!..

– Мерзотники! Нехай вони тільки трапляться мені! Я помщусь їм за мою команду! – обличчя Гленарвана набуло незвичної для нього суворості.

Кілька хвилин лорд незмигно вглядався у горизонт, наче намагався вгледіти своє судно, що загубилося в неозорих океанських просторах. Та помалу його погляд гаснув і обличчя набувало звичного виразу. Він не зронив жодного слова, не зробив жодного жесту. Гленарван щодуху поскакав до Ідена. Залишалося тільки виконати одну формальність – заявити поліцейському офіцерові. Того ж вечора заяву було зроблено Томасу Генку. Міський голова навіть не міг приховати своєї радості, коли довідався, що Бен Джойс разом зі своєю ватагою полишив місто. Цю радість розділив весь Іден. Щоправда, каторжники полишили місто, здійснивши ще один страшний злочин, але ж вони таки пішли!

Важливу новину негайно передали телеграфом владі Мельбурна і Сіднею.

Зробивши заяву, Гленарван повернувся до готелю «Вікторія». Останній вечір в Австралії для мандрівників видався вельми сумним. Їхні думки витали навколо цієї країни, яка принесла їм стільки нещасть.

Вони згадували надії, якими жили на мисі Бернуллі, і те, як ці надії згинули в затоці Туфолда. Паганеля полонило якесь загадкове збудження. Джон Манглс спостерігав за вченим ще від подій на річці Снові. Він помітив, що географ хоче й не хоче їм щось розповісти. Джон не раз допитувався, але вчений мовчав. Та все ж, проводжаючи Паганеля в його кімнату, Джон укотре запитав про причину його знервованості.

– Джоне, – намагався ухилитися від відповіді вчений, – зараз я нервую не більше ніж зазвичай.

– Месьє Паганелю, – наполягав Джон Манглс, – я ж бачу, що вас мучить якась таємниця.

– Нехай так, та я нічого не можу з цим вдіяти! – вигукнув географ.

– Але що ж вас так мучить?

– І радість, і відчай водночас.

– То ви одночасно щасливі й нещасні?

– О так, я і тішусь, і сумую, що прямую до Нової Зеландії.

– Може, ви маєте якісь нові факти? – пожвавився Джон Манглс. – Може, ви натрапили на слід капітана Гранта?

– Ні, друже Джоне! Із Нової Зеландії не повертаються. Та все ж… Так уже влаштована людина, що надіється, допоки дише. Це і є мій девіз: «Dum spiro spero»! [73]73
  «Поки дихаю – сподіваюсь» (лат.)


[Закрыть]І це найкращий у світі девіз!