Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 35 страниц)
– Справді? – вигукнув майор.
– Так, містере Мак-Наббс, – відповів Роберт, – з Каї-Куму залишилися тільки воїни, що були в пірозі… Ой! Один із них прямує до нас!
– Злазь, Роберте! – наказав Гленарван.
У цю мить Гелена підвелася й схопила чоловіка за руку.
– Едуарде, – мовила вона твердим голосом, – ні я, ні Мері Грант не повинні живими потрапити до рук дикунів!
По цих словах вона простягнула чоловікові заряджений револьвер. Гленарванові очі зблиснули радісним вогником.
– Зброя! – вигукнув він.
– Так! Маорійці не обшукували полонянок. Але ця зброя призначається не для них, а для нас.
– Сховайте зброю, Гленарване, – випалив Мак-Наббс, – ще не настав час.
Револьвер щез під одягом Едуарда.
Циновка, якою був завішений вхід до хижі, відгорнулася. Увійшов туземець і знаком запропонував пройти за ним.
Гленарван із товаришами, тримаючись один близько одного, перейшли майдан і зупинились перед Каї-Куму. Біля вождя стояли найкращі воїни його племені. Серед них був і маорієць, чия пірога приєдналася до Каї-Куму там, де Похайвена впадає у Ваїкато. Це був сорокарічний кремезний чоловік із понурим лютим обличчям. Його звали Кара-Тете, що новозеландською означає «Запальний». Його вишукане татуювання свідчило, що ця людина посідає не останнє місце в ієрархії маорійців, та й Каї-Куму виказував йому свою глибоку пошану. Однак, якщо пильніше придивитися до цих двох, то стане зрозуміло, що вожді є супротивниками. Майор також зауважив, що влада, якою наділений Кара-Тете, дратує Каї-Куму. Обидва вони були ватажками великих племен, що населяли береги Ваїкато, і обидва мали рівну владу. Та хоча Каї-Куму всміхався під час розмови, в його очах світилась глибока неприязнь.
Каї-Куму став допитувати Гленарвана.
– Ти англієць? – запитав він.
– Так, – без вагань відповів Гленарван, розуміючи, що ця національність полегшить обмін.
– А твої супутники? – продовжував Каї-Куму.
– Мої супутники такі ж англійці, як і я. Ми – мандрівники, що зазнали аварії. І якщо тобі цікаво знати, то додам: жоден із нас ніколи не брав участі у війні.
– Це не має значення! – грубо зауважив Кара-Тере. – Усі англійці – наші вороги. Твої співвітчизники захопили наш острів! Вони спалили наші поселення!
– Вони не мали так чинити, – серйозно мовив Гленарван. – Я кажу тобі це не тому, що перебуваю у тебе в полоні, я висловлюю свою думку.
– Слухай, – провадив Каї-Куму, – Тогонга, верховний жрець нашого бога Нуї-Атуа, потрапив у полон до твоїх братів – він бранець пакекас. Наш бог велить нам викупити його. Я б волів вирвати твоє серце і повісити твою голову та голови твоїх супутників на стовпах цієї огорожі, та Нуї-Атуа прорік своє слово!
По цих словах Каї-Куму, який досі тримав себе в руках, затрясся від гніву і його обличчя спотворилося з люті. Та він швидко опанував себе й провадив далі:
– Як ти гадаєш, чи погодяться англійці обміняти тебе на нашого Тогонга?
Гленарван відповів не одразу. Він мовчки пильно вдивлявся у вождеве обличчя.
– Не знаю, – нарешті відповів він.
– Відповідай, – наполягав Каї-Куму, – чи варте твоє життя нашого Тогонга?
– Ні, – відповів Гленарван, – я не вождь і не священнослужитель серед своїх.
Вражений такою відповіддю Паганель здивовано дивився на Гленарвана.
Каї-Куму, здавалось, також здивувався.
– То вони не згодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?
– Одного мене, мабуть, ні, а от усіх, може, й згодяться.
– У нас, маорійців, міняють голову на голову.
– У такому разі обміняй жерця на цих двох жінок, – запропонував Гленарван, вказуючи на леді Гелену й Мері Грант.
Гелена здригнулась, та майор стримав її.
– Ці дві жінки, – продовжив Гленарван, поштиво вклоняючись перед Геленою і Мері, – посідають високе становище у своїй країні.
Ватажок холодно глянув на свого полоненого. Лиха посмішка перекосила його обличчя, але він одразу ж стримав її й відповів, намагаючись побороти лють.
– Ти гадаєш, Каї-Куму можна легко обманути, клятий європейцю? Чи ти вважаєш, що очі Каї-Куму не вміють читати людських сердець? – І, вказавши на Гелену, промовив: – Вона твоя жінка!
– Це моя жінка! – вигукнув Кара-Тете і, відштовхнувши полонених, поклав руку на плече Гелени. Від цього дотику бідолашна жінка стала біла як крейда.
– Едуарде! – лише спромоглася скрикнути нажахана жінка.
Гленарван мовчки підняв руку і вистрілив. Кара-Тете впав мертвий.
На постріл збіглися тубільці. За якусь мить у фортеці ніде було яблуку впасти. Сотні рук загрозливо простяглись до нещасних полонених. У Гленарвана вибили револьвера з рук.
Каї-Куму метнув на Гленарвана дивний погляд. Потім, прикривши вбивцю одною рукою, він підніс другу, втихомирюючи натовп, готовий кинутися на «клятих англійців».
Нарешті його голос заглушив репет юрби.
– Табу! Табу! – верещав він.
І раптом натовп завмер перед Гленарваном і його супутниками, яких порятувала якась надприродна сила.
За кілька хвилин їх відвели до священного дому Варе-Атуа. Та ні Роберта Гранта, ні Жака Паганеля поміж них не виявилося.
Розділ ХІІ. Поховання маорійського ватажка
Каї-Куму водночас був і вождем, і жерцем (аріком) свого племені, що досить поширено у Новій Зеландії. Тому як жрець він мав право накладати на речі й людей табу – заборону.
У народів Полінезії табу полягає насамперед у забороні торкатися певних осіб або речей. У релігії маорійців кожного, хто підніме руку на когось або щось, позначене табу, скарає на смерть божество. А якщо божество не одразу відомстить за завдану йому образу, то за нього це зробить жрець.
Іноді вожді накладають табу з політичних міркувань, та найчастіше воно обумовлене подіями особистого, повсякденного життя. Зазвичай туземець обкладається табу на декілька днів: коли остригає волосся, після татуювання, якщо ладнає пірогу, зводить будинок, у разі тяжкої хвороби або навіть смерті. Якщо неконтрольоване виловлювання риби загрожує спустошити річку або туземці вживають недостиглу солодку патату, що загрожує збиранню врожаю на плантаціях, то на рибу й патату накладають табу. Якщо вождеві здумається позбутися нав’язливих гостей, то він накладає на свою оселю табу; якщо забагнеться монополізувати свої ділові відносини з якимсь іноземним судном, то на судно накладається табу. Це ж саме він може застосувати і до європейського купця, якого хоче позбавити покупців. Табу вождя подібне на колишнє королівське вето. Якщо предмет оголошено недоторканним, то ніхто не має права безкарно торкнутися його. Коли табу накладають на туземця, то певний час він не має права торкатися визначених харчів. Заможній людині їжу до рота кладуть раби. Якщо ж це бідняк, то бідолаха змушений підбирати їду ротом, чим уподібнюється тварині.
Словом, цей досить своєрідний звичай скеровує і видозмінює найдрібніші вчинки новозеландців. Табу наділене силою закону, більше того, можна стверджувати, що все туземне законодавство зводиться до постійного застосування табу.
Що ж до наших бранців, то табу, яке наклав на них, вождь, було спонтанним, з метою врятувати їх від люті натовпу. Щойно Каї-Куму вирік це магічне слово, як його друзі й прибічники затулили собою бранців від оскаженілих туземців. Таким чином бранці отримали захист. Та Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. Він знав, що за вбивство вождя накладе головою. У дикунів смерть засудженого – це лишень завершення тривалих тортур, тому Гленарван приготувався дорого заплатити за вбивство Кара-Тете. Однак він сподівався, що гнів Каї-Куму впаде лише на нього.
Що за жахливу ніч пережили бранці! Бідолашний Роберт! Відважний Паганель! Вони так і не з’явились. Їхня доля була визначена. Вони стали першими жертвами мстивих туземців. Всяке сподівання на їх порятунок щезло навіть у поміркованого Мак-Наббса. А Джон Манглс, бачачи мовчазний відчай Мері Грант, яка втратила брата, здавалось, от-от втратить розум. Гленарванові з голови не йшло жахливе прохання Гелени про її бажання померти, аби уникнути тортур чи рабства. І він щосекунди запитував себе, чи стане йому сил виконати це моторошне прохання.
– А Мері – яке я маю право вбивати її? – в розпачі запитував себе Джон Манглс.
Про втечу годі було думати: десятеро озброєних до зубів воїнів стерегли двері святилища.
Настав ранок 13 лютого. Туземці не зачіпали бранців, на яких було накладене табу. У храмі була їда, та сердеги на неї навіть не дивились – скорбота переважала над голодом. День минув без змін. Очевидно, поховання вбитого вождя і страта вбивці мали відбутися одночасно.
Гленарван був переконаний, що Каї-Куму передумав обмінювати бранців, та майор був іншої гадки.
– Чи не здається вам, що в глибині душі Каї-Куму вдячний вам за цей вчинок?
Та хай що казав йому Мак-Наббс, Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. 14 лютого страта теж не відбулась. А затрималась церемонія ось із яких причин. Маорійці вірять, що протягом трьох днів душа померлого залишається у тілі небіжчика, тому три доби його не займають.
Цей звичай суворо виконується, тож до 15 лютого па був безлюдний.
Джон Манглс видирався на плечі Вільсонові й оглядав зовнішнє укріплення. Туземці не показували носа, змінювались тільки вартові, що ретельно стерегли вхід до храму. Та на третій день двері хиж настіж порозчинялись і декілька сотень маорійців – чоловіків, жінок і дітей – висипали на майдан па. Всі зберігали мовчанку й виглядали спокійними.
Каї-Куму вийшов зі свого житла в оточенні головних вождів племені, піднявся на земляний насип посередині фортеці. Туземці розташувались півколом поодаль, за декілька сажнів від насипу. Усі мовчали.
За знаком Каї-Куму один із воїнів попрямував до святилища.
– Пам’ятаєш? – запитала Гелена чоловіка.
Гленарван мовчки притис її до грудей. У цю мить Мері Грант підійшла до Джона Манглса і промовила:
– Лорд і леді Гленарван вважають, що чоловік може убити дружину, аби позбавити її ганьби, а наречений має право вбити свою наречену. Джоне, хіба я не маю підстав у цю мить сказати, що в душі ви вже давно нарекли мене своєю нареченою? Чи можу я, любий Джоне, так само покластися на вас, як леді Гелена сподівається на чоловіка?
– Мері! – збентежено вигукнув молодий капітан. – Мері! Люба!
Та він не встиг доказати: відгорнулася циновка і бранців повели до Каї-Куму. Жінки змирились зі своєю долею. Чоловіки приховували душевні муки під удаваним спокоєм, що свідчило про надлюдську силу волі.
Бранців підвели до новозеландського вождя. Вирок був короткий.
– Ти вбив Кара-Тете? – запитав він у Гленарвана.
– Так, я вбив, – відповів лорд.
– Завтра на світанку ти помреш.
– Тільки я? – і серце Гленарвана щосили закалатало.
– О, якби життя нашого Тогонга не було цінніше за ваше! – з лютим жалем вигукнув Каї-Куму.
– Сам? – перепитав Гленарван, серце його калатало.
У цей час натовп розступився. Перед вождем постав воїн: спітнілий і ледь живий від утоми. Щойно Каї-Куму його побачив, одразу ж перейшов на англійську, очевидно, щоб його зрозуміли бранці.
– Ти прийшов від пакекас?
– Так, – відповів маорієць.
– Чи бачив ти полоненого – нашого Тогонга?
– Бачив.
– Він живий?
– Він помер. Його розстріляли англійці.
От і вирішилась доля всіх супутників Гленарвана.
– Завтра зі сходом сонця ви помрете всі! – прорік Каї-Куму.
Отже, всі бранці мали загинути. Леді Гелена й Мері Грант звели до неба погляд, сповнений вдячності.
Їх не повели знову до святилища, бо вони мали бути присутні на похованні вождя й на всіх кривавих обрядах, що супроводжували цей похорон. Загін туземців відвів їх трохи далі, до велетенського дерева куді. Там вони стояли в оточенні сторожі, що не зводила з них очей. Решта маорійців горювали з приводу загибелі свого вождя і, здавалось, зовсім забули про бранців.
За встановленим звичаєм на третю добу належало поховати небіжчика. Тепер його душа назавжди полишила тіло. Почався обряд поховання. Принесли тіло вождя й поклали його на невеличкий могильний горб посеред фортеці. Покійного загорнули в розкішний одяг і покрили чудовою тканиною із форміуму. Його голову було увінчано вінком із зеленого листя, оздобленим пір’ям. Обличчя, руки, груди покійного, змащені олією, зовсім не змінилися. Родичі й друзі Кара-Тете підійшли до могильного насипу, на якому покоїлося тіло, і раптом, наче за помахом диригентської палички, повітря розітнуло голосне ридання й стогони. Друзі покійного били себе по голові, а родички несамовито роздирали нігтями обличчя, проливаючи більше крові, ніж сліз. Ці нещасні жінки сумлінно виконували дикий обряд. Та, мабуть, таких виявів скорботи недостатньо для заспокоєння душі померлого. Аби відвести гнів вождя на його одноплемінників і надати йому тих благ, якими він користувався на землі, супутниця Кара-Тете мала йти за померлим.
Бідолашній жінці цей світ немилий був без чоловіка. Це звичай, це закон та історія Нової Зеландії, що налічує не один приклад подібних жертв.
З’явилась удова Кара-Тете. Вона була ще молодою. Її волосся розсипалось по плечах, вона ридала й голосила. Охоплена розпачем, вона підійшла до насипу й почала битися головою об землю. У цю мить до неї підійшов Каї-Куму. Жертва звелась на ноги, але потужний удар палиці по голові звалив її. Жінка, наче вражена громом, впала мертва долі.
Маорійці здійняли несамовитий лемент. Сотні рук простяглися до бранців, вражених усім, що відбувалося довкола. Ніхто не зрушив з місця, адже похоронний обряд ще не добіг кінця.
Дружина Кара-Тете знову була з чоловіком. Тепер їхні тіла лежали поруч. Та для потойбічного життя померлому було мало вірної дружини. Хто ж слугуватиме їм в Нуї-Атуа? До володарів підвели шістьох нещасних рабів. Цих слуг зробили рабами нещадні закони війни. Поки був живий Кара-Тете, вони голодували, потерпали від грубого поводження, працювали, як худоба, а нині, за віруванням маорійців, вони мали прислуговувати хазяїну і в потойбіччі.
Здавалось, ці небораки змирилися зі своєю долею. Вона їх навіть не дивувала: вони давно передбачали таке. Їм навіть не зв’язали рук – раби приймуть смерть без опору.
Утім їхня смерть була досить легкою: їх позбавили довгих мук. Тортури призначалися для винуватців загибелі вождя, і вони стояли за двадцять кроків звідсіль, намагаючись не дивитись на огидне видовище.
Шість ударів дубцями, що їх нанесли воїни, – і раби впали поряд зі своїми володарями, заллявши кров’ю землю навколо. Це стало приводом до мерзенної сцени людожерства.
Табу охороняє тіло володаря, та це не поширюється на його рабів. Тіла рабів – надбання племені. Щойно завершилось жертвоприношення, як весь натовп туземців – вожді, воїни, старі, жінки й діти – всі, охоплені тваринною пристрастю, накинулись на бездиханні рештки жертв. Умить тіла рабів, ще теплі, розтерзали навіть не на шматки, а на клапті. Із двохсот присутніх на похороні маорійців кожен отримав свою пайку людського м’яса. Вони сперечалися, боролися й чубилися за кожен шмат. Уся ця огидна орда, обливаючись кров’ю, гарчала. Це був нестям розлючених тигрів. Здавалося, то був цирк, в якому приборкувачі пожирали диких тварин.
Потім у двадцяти місцях спалахнуло вогнище. Запах горілого м’яса отруїв повітря. І якби не оглушливий шум бенкету, якби не гуки ненажер, то бранці почули б, як на зубах цих людожерів тріщать кістки їхніх жертв.
Гленарван і його супутники, задихаючись од відрази, намагалися затулити від жінок цю мерзотну сцену. Вони розуміли, які муки чекають на них наступного ранку і яких жорстоких тортур доведеться зазнати перед смертю. Вони оніміли від жаху й огиди.
Бенкет змінили поховальні танки. Порозливали міцну перцеву настоянку. Сп’янілі від крові дикуни після настоянки ледве тримались на ногах. Тепер у них не залишилось нічого людського. Ще мить, і, здавалось, вони забудуть про табу й накинуться на нажаханих бранців.
Та серед загального сп’яніння Каї-Куму зберігав здоровий глузд. Він дозволив кривавій оргії дійти до кульмінації, а потім припинив обряд поховання. Трупи Кара-Тете і його дружини за новозеландським звичаєм всадовили. Їхні коліна підперли до животів і схрестили їм руки. Настав час ховати трупи, але не остаточно, а доти, доки тіло не зотліє і не залишаться самі кістки.
Удупа, себто місце для могили, обрали поза межами фортеці, за дві милі від неї, на вершині невисокої гори Маунганаму, що здіймалася над правим берегом озера. Саме туди мали перенести тіло вождя і його дружини. Чотири воїни взяли ноші на плечі й попрямували до останнього пристанища в супроводі всього племені. Затягнули траурний гімн.
Бранці спостерігали, як похоронна процесія вийшла за першу огорожу. Із півгодини полонені не бачили жалобної ходи. Потім вона знову показалась на звивистій гірській стежці. Процесія зупинилась на висоті восьмиста футів, на вершині Маунганаму, біля місця, де була вирита могила для поховання Кара-Тете. Простого маорійця опустили б у яму і засипали б камінням. Та для могутнього і грізного вождя плем’я приготувало могилу, гідну його подвигів на землі.
Біля тіла небіжчика, разом зі зброєю та одягом, поклали всілякої їжі. Таким чином про потойбічне життя вождя подбали як слід. Подружжя поклали поруч і з новими лементами їх засипали землею із квітами. І мовчки спустились із гори.
Віднині ніхто під страхом смертної кари не смів ступити на гору Маунганаму. Тепер на цю гору накладене табу.
Розділ ХIII. Останні години
По той бік озера Таупо, коли сонце сховалося за вершинами гір, бранців повели до в’язниці. Вийти з неї їм належало в час, коли гребені Вагіті-Рендж забарвлять перші промені сонця.
Це була остання ніч перед смертю. Попри виснаження та жах, що вони пережили, бранці сіли до спільної вечері.
– Щоб сміливо поглянути смерті у вічі, ми маємо бути сильними, – промовив Гленарван. – Ці дикуни мають бачити, як уміють помирати європейці.
По вечері леді Гелена почала читати вголос молитву. Усі приєдналися до неї. Чи знайдеться людина, яка перед смертю не згадає Бога? Помолившись, бранці обнялися.
Мері Грант і леді Гелена повлягались у кутку на маті. Сон, який покладає край всякому злу, зімкнув їм повіки. Зморені безсонними ночами, бідолашні жінки поснули, пригорнувшись одна до одної.
Гленарван відвів друзів подалі й промовив:
– Друзі мої, якщо взавтра нам належить померти, то я певен, що помремо ми з мужністю й усвідомленням, що в нас була благородна мета. Та річ у тім, що на нас чекає не лише смерть, а й жорстокі тортури, можливо, безчестя, і ці дві жінки…
На цих словах Гленарван затнувся. Він замовк, аби подолати своє хвилювання.
– Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви обіцяли Мері те саме, що я обіцяв Гелені. Як ви вчините?
– Мені здається, я маю право виконати цю обіцянку, – відповів Джон Манглс.
– Але в нас немає зброї, Джоне!
– У нас є зброя, – відповів капітан, показуючи кинджал. – Я вирвав його з рук Кара-Тете, коли дикун упав біля ваших ніг. То нехай, сер, той із нас, хто переживе іншого, виконає волю вашої дружини і Мері.
По цих словах запала глибока мовчанка. Майор її порушив.
– Друзі мої, – промовив він, – відтягуйте крайні заходи до останньої миті, я не прихильник непоправних учинків.
– Коли я говорив це, то мав на увазі не чоловіків, – відповів Гленарван. – Ми гідно зустрінемо будь-яку смерть. Без жінок я б уже двадцять разів гукнув би вам: «Друзі, прорвімося силою! Нападімо на цих негідників!» Але моя дружина, але Мері…
Джон Манглс відхилив циновку і став рахувати маорійців, що стерегли вхід до святилища. Їх було двадцять п’ятеро. Посередині майдану палахкотіло величезне багаття, що кидало зловісні відблиски на хижі, на огорожі па. Одні дикуни лежали біля вогнища, інші стояли нерухомо, та всі вони незмигно дивились на хижу, яку їм доручили чатувати.
Кажуть, що бранець, який надумав тікати, має більше шансів на успіх, аніж тюремник, який його стереже. Бо бранець частіше думає про втечу, аніж вартовий про його затримання. Звідсіль і часті випадки неймовірних утеч.
Однак тут бранців стерегли зовсім не байдужі тюремники – їх стерегла ненависть, жага помсти. І якщо полонених не зв’язали, то лише тому, що це було зайве, адже двадцять п’ятеро стояли на чатах біля єдиного виходу з храму. Ця будівля, що притикалась до скелі, – завершення фортеці і доступна лише з боку входу. Звідсіль вузька смуга землі вела до майдану па. Дві бічні стіни хижі здіймались над прямовисними скелями, а під ними – провалля завглибшки 100 футів. Спуститись схилом цього провалля було неможливо. Немислимо було також здійснити втечу через задню стіну, що примикала до величезної прямовисної скелі. Двері святилища – єдиний вихід через вузький клаптик землі, що немов місток перекинувся від Варе-Атуа до фортеці. І маорійці не спускали очей з нього. Тож утекти не було жодної можливості. Гленарван, який не раз ретельно обстежив усе тут, мав визнати цей факт. А між тім спливали тяжкі години цієї ночі. Гори оповив непроникний морок. На небі не було ні місяця, ні зірок. Часом тільки пориви вітру змушували здригатись опори святилища. Нещасні бранці поринули у свої тяжкі думи. Мертва тиша заполонила хижу.
Десь коло четвертої ранку майор зачув дивний шурхіт, що долинав десь із задньої стіни, яка примикала до скелі. Спершу Мак-Наббс не надав цьому значення, але шурхіт не стихав, тож це привернуло його увагу. Він притулився вухом до землі. Йому здалося, що за стіною хтось шкребе, риє землю.
Упевнившись, що це не омана слуху, він підійшов до Джона Манглса і Гленарвана й відволік їх від страшних дум:
– Прислухайтесь-но, – і знаком показав, аби ті нахилились.
Шурхіт щодалі посилювався. Під натиском якогось знаряддя заскрипіли й попадали камінці.
– Звір нору риє, – промовив Джон Манглс.
І раптом Гленарван ударив себе по чолу.
– Хтозна, а раптом це людина! – припустив він.
– А от людина це чи тварина, ми зараз з’ясуємо, – відгукнувся майор.
Підійшли Вільсон із Олбінетом і вчотирьох вони взялися підкопувати стіну. Джон Манглс копав кинджалом, решта – каменями або голіруч. Мюльреді ліг на долівку, припідняв циновку і став спостерігати за гуртом туземців. Дикуни так само нерухомо сиділи біля вогнища, навіть не підозрюючи, що відбувається за якихось двадцять кроків від них.
Земля під руками полонених була пухка, а далі йшов шар кременистого туфу, тож навіть без інструментів яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей працювали зовні укріплення. З якою метою? Вони знали про те, що у святилищі є бранці, чи копають тут випадково, з якихось особистих намірів?
Полонені подвоїли зусилля, обідравши руки до крові, вони продовжували рити. За якихось півгодини викопали яму завглибшки півтуаза. Звуки по той бік ставали дедалі чіткіші. Усі були певні, що до сполучення залишилося вже зовсім трішки. За кілька хвилин майор різко відсмикнув руку. Він наразився на щось гостре. Мак-Наббс ледь стримав крик, що мало не вирвався з його вуст. Лезом кинджала Джон Манглс відхилив ніж, що стримів із землі. Він побачив руку, що його тримала – це була рука жінки або дитини. Рука європейця!
З обох боків ніхто не вимовив жодного слова, що означало: обидві сторони були зацікавлені у цій мовчанці.
– Чи не Роберт це, часом? – прошепотів Гленарван, та Мері Грант почула його шепіт. Вона прослизнула до Гленарвана і, схопивши руку, обсипала її поцілунками.
– Ти! Ти! – шепотіла дівчина. Як було їй не впізнати цієї дитячої руки! – Ти, мій Роберте!
– Так, сестро, це я, – долинув Робертів голос. – Я тут, аби всіх вас врятувати, але дуже прошу, тихіше!
– Який хоробрий хлопчик!.. – раз у раз повторював Гленарван.
– Стежте за дикунами біля входу, – знову долинув голос юного Гранта.
– Усе гаразд, – прошепотів Мюльреді, який стежив за вартовими, – четверо вартують, решта сплять.
– Сміливіше, – закликав Вильсон.
Вмить отвір розширили і Роберт із сестриних обіймів перейшов до обіймів Гелени. Його оперізувала мотузка із форміуму.
– Мій хлопчику, – шепотіла Гелена, – тебе не вбили дикуни!
– Ні, не вбили, я й сам не втямлю, як тоді зміг вислизнути. Я вибрався з фортеці й два дні блукав у кущах. Вночі ж ходив попід фортецею в надії побачити вас.
Коли плем’я ховало вождя, я дивився на ту частину фортеці, де стоїть ваша в’язниця, і впевнився, що зможу дістатись до вас. Із якоїсь порожньої хижі я поцупив цей ніж і мотузку й видерся нагору, тримаючись за траву та кущі. На щастя, у скелі, на якій зведене святилище, виявилося щось на зразок гроту. Аби дістатися до вас, мені треба було прорити лише кілька футів пухкої землі. І ось я з вами!
Двадцять поцілунків були мовчазною відповіддю на Робертові слова.
– Ходімо! – промовив він рішуче.
– А Паганель унизу?
– Месьє Паганель? – здивовано перепитав Роберт.
– Так, він чекає на нас?
– Ні, сер, а хіба Паганель не з вами?
– Ні, Роберте. Його тут немає, – відповіла Мері.
– Невже ти його не бачив? – запитав Гленарван. – То ви не разом утекли?
– Ні сер, – пригнічено відповів хлопчик, дізнавшись про зникнення свого друга Паганеля.
– Біжімо, – наказав майор. – Не гаймо жодної секунди. Хоч би де був Паганель, зараз ми перебуваємо в більшій халепі, аніж він. Рушаймо!
І справді, на рахунку була кожна хвилина. Слід було негайно тікати. На щастя, тепер це було нескладно. Головною перепоною був лише майже вертикальний спуск. Далі, до підніжжя гори, схил не був надто крутим. Звідтіль бранці могли швидко дістатися долин, що простягались унизу. Коли маорійці помітять утечу, то їм доведеться здолати великий шлях в обхід. Утеча розпочалась. Бранці один по одному пробрались крізь вузький прохід і опинились у гроті. Джон Манглс полишав святилище останнім і затулив отвір матом, що зробило прохід зовсім непомітним.
Тепер залишалося спуститись по прямовисній скелі до підніжжя схилу.
Без мотузки із форміуму, що її прихопив Роберт, цей спуск був неможливий. Її розмотали, один кінець прив’язали до виступу скелі, а другий скинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити друзям спускатись, ретельно перевірив міцність мотузки.
– Як на мене, ця мотузка витримає не більше двох людей. Першими нехай спускаються лорд і леді Гленарван. Коли вони опиняться біля підніжжя скелі, то хай тричі смикнуть за мотузку, – це буде сигналом для спуску решти.
– Першим спускатимусь я, – промовив Роберт. – Унизу я знайшов западину, в якій сховаються ті, хто спустяться першими.
– Спускайся, мій хлопчику, – сказав Гленарван, потискаючи Робертові руку.
Хлопчина зник, і за мить мотузка тричі смикнулась, що свідчило про вдалий спуск. Гленарвани вийшли з грота. Ще було темно, але на сході вершини гір уже потроху сіріли.
Різкий вранішній холод пройняв молоду жінку. Вона відчула приплив сил.
Спершу спускався Гленарван, за ним Гелена. Обидва опинилися на тому місці, де сходилися стіна зі схилом. Звідсіль Гленарван, підтримуючи дружину, став спускатися вниз схилом гори. Намацавши траву чи кущі, він спершу випробовував їх на міцність, лише тоді ставив на них ногу Гелени. Вони вже майже спустились до половини схилу, як раптом почувся шепіт Джона Манглса:
– Стійте!..
Тривогу здійняв Вільсон. Він почув якісь звуки на майдані і повернувся до святилища, відхилив циновку і став спостерігати за маорійцями. За його знаком Джон Манглс і призупинив спуск Гленарвана.
Виявилося, що якийсь воїн почув незвичайний шерех і підійшов до святилища. За два кроки до входу маорієць прислухався, постояв з хвилину, яка видалась Вільсону годиною, і повернувся до своїх товаришів, з досадою труснувши головою.
– Усе гаразд, – прошепотів Вільсон, повернувшись до гроту.
Джон тричі смикнув мотузку, й невдовзі Гленарван із Геленою опинились на вузькій стежці, де на них уже чекав Роберт.
Мотузку тричі смикнули – настала черга Джона Манглса й Мері Грант спускатися. Цього разу все пройшло без затримок.
П’ять хвилин – і всі втікачі щасливо вибралися з Варе-Атуа. Вузенькими стежками вони заглибилися в гори. Ішли швидко, намагаючись оминати місця, де їх могли помітити. Рухалися мовчки, обходячи кущі. Куди йшли? У безвість, але вони були вільні!
О п’ятій почало розвиднятися. Високі хмари вже забарвились під блакитний мармур. На гірських вершинах танув уранішній туман. Ось-ось мало спалахнути денне світило. Його схід тепер був ознаменуванням не страти, а виявлення втечі засуджених, тому слід було поспішити, аби не наздогнали дикуни. Та втікачі просувалися досить повільно – стежки були дуже стрімкі. Гленарван ніс дружину на руках. Мері Грант спиралась на руку Джона Манглса. Щасливий Роберт простував попереду. Матроси йшли останніми. За півгодини з-за туманного обрію мало з’явитися променисте світило. Увесь цей час утікачі йшли навмання. З ними не було Паганеля, який завжди вів їх правильним шляхом. Його відсутність затьмарювала їхнє щастя.
Та вони йшли на схід, назустріч чудовій вранішній зорі. Незабаром мандрівники досягли висоти 500 футів над озером Таупо. Тут вранішня холоднеча дошкуляла найбільше. Гленарван прагнув якнайшвидше загубитися серед гір, а там якось уже вибиратися із цих гірських лабіринтів. Нарешті сонце осяяло втікачів своїми першими променями, й раптом пролунало моторошне виття сотень голосів. Воно долинало з фортеці, й утікачі зрозуміли, що їхнє щезнення викрито. Чи вдасться їм уникнути погоні? Чи помітили їх туземці? Чи видадуть їх сліди?
У цю мить туман здійнявся вгору і за 300 футів од себе втікачі помітили розлючений натовп туземців. Дикуни також їх помітили. Знову пролунало моторошне виття й собачий гавкіт. Плем’я, марно спробувавши перебратися через скелю, кинулося геть із фортеці й найкоротшими стежками помчало навздогін утікачам.
