Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 35 страниц)
Розділ VII. Айртон
Годі навіть уявити здивування, яке викликали ці слова. Гленарван зіскочив зі стільця, відштовхнув його і вигукнув:
– Хто це сказав?
– Я, – відповів один із працівників Падді О’Мура, що сидів за протилежним краєм столу.
– Ти, Айртоне? – запитав не менше вражений колоніст.
– Так, я, – відгукнувся схвильований, але рішучий голос. – Я такий саме шотландець, як і ви, сер. Я – один із тих, хто зазнав аварії на «Британії».
Ця заява всіх наче блискавкою вразила. Мері Грант майже втратила свідомість од хвилювання і схилилась на груди Гелени. Джон Манглс, Роберт і Паганель поскакували з місць і кинулись до того, кого Падді О’Мур назвав Айртоном.
Це був чоловік років сорока п’яти, суворий на вигляд, з іскристими очима, що глибоко сиділи під густими бровами. Попри худу статуру він виглядав вельми дужим – самі кістки й нерви; як-то кажуть шотландці: «Не витрачав даремно часу, аби жиріти». Широкий у плечах, середнього зросту, з мужньою поставою, мав розумне енергійне обличчя. Він одразу ж викликав довіру. Відчуття симпатії лише посилювалося при вигляді закарбованих на обличчі слідів не так давно пережитих випробовувань. Поза сумнівом, він багато страждав, але мав вигляд людини, здатної пережити будь-які поневіряння, боротися з ними і долати їх.
Гленарван із друзями одразу ж збагнули це. Айртонова зовнішність магнітом притягувала до себе. Лорд засипав його питаннями. Той охоче відповідав. Імовірно, і Гленарван, і Айртон були схвильовані через цю зустріч, а тому Гленарванові питання були не зовсім чіткі.
– Ви один із тих, хто зазнав аварії на «Британії»? – запитав лорд.
– Так, сер. Я служив боцманом у капітана Гранта, – відповів Айртон.
– Під час аварії ви врятувалися разом із ним?
– Ні, сер! У ту моторошну мить хвиля змила мене з палуби і викинула на берег.
– Отже, ви не один із тих матросів, про яких ідеться в документі.
– Я нічого не знаю про існування документа. Мабуть, капітан кинув його в море, коли мене вже не було на кораблі.
– А як же капітан… капітан?
– Я гадав, що він загинув, зник разом із командою. Мені здавалося, що з «Британії» лише я один залишився живий.
– Але ви щойно сказали, що капітан Грант живий!
– Ні. Я лише сказав: «Якщо капітан Грант живий…»
– І ви додали: «то він в Австралії».
– Так. Він не може бути деінде.
– То вам не відомо, де він.
– Ні, сер. Повторюю: я вважав, що він потонув чи розбився об скелі. Лише від вас ось зараз я дізнаюсь, що, можливо, він ще живий.
– Але що ви тоді знаєте?
– Я знаю лише одне: якщо капітан Грант ще живий, то він перебуває в Австралії.
– Де сталася аварія? – запитав майор Мак-Наббс.
Звісно, це питання мало прозвучати першим, однак збентежений Гленарван натомість поцікавився місцеперебуванням капітана Гранта. І от саме з цього моменту непослідовна та нелогічна розмова спрямувалась у спокійне русло, і незабаром перед нашими мандрівниками чітко вималювалася картина дворічної давності.
На Мак-Наббсове питання Айртон відповів так:
– Я спускав клівер на баку, там мене і змила хвиля. «Британія» мчала на австралійський берег – до нього залишалося менше двох кабельтових. Отже, аварія сталася саме в цьому місці.
– Під тридцять сьомим градусом широти? – запитав Джон Манглс.
– Під тридцять сьомим, – підтвердив Айртон.
– На західному узбережжі?
– О ні, на східному, – швидко заперечив боцман.
– А коли сталася аварія?
– В ніч на 27 червня 1862 року.
– Так і є! Дата збігається! – вигукнув Гленарван.
– Як бачите, сер, я мав право сказати: якщо капітан Грант ще живий, то його слід шукати тільки на Австралійському материку і ніде інде.
– І ми шукатимемо його, знайдемо його і врятуємо його, мій друже! – вигукнув Паганель. – Ох, дорогоцінний документ, – провадив географ з дитячою наївністю, – варто визнати, що ти втрапив до рук проникливих людей!
Та ніхто не звернув уваги на Паганелеві вихваляння. Едуард і Гелена Гленарван, Мері і Роберт – усі обступили Айртона, по черзі потискуючи йому руки, наче присутність цієї людини була запорукою порятунку капітана Гранта. Якщо матросові вдалося вижити після аварії, то чому б не врятуватися і капітанові? Айртон наполягав, що капітан живий, як і він. Де саме перебуває Грант, цього Айртон не знав, але не сумнівався, що на Австралійському материку.
На незліченні питання, якими його закидали, боцман відповідав навдивовижу розумно і впевнено. Поки він говорив, міс Мері весь час тримала його руку в своїх руках, адже ця людина була супутником її батька, матросом із «Британії»! Він жив поруч із Гаррі Грантом, поневірявся з ним по морях, долав із ним небезпеки… Мері плакала від радості й не могла відірвати очей від суворого обличчя боцмана.
Досі нікому й не спадало на думку засумніватися в правдивості слів цього боцмана. Лише майор і, мабуть, Джон Манглс – люди менш довір ливі – запитували себе, чи заслуговують Айртонові слова цілковитої довіри. Зустріч із ним була такою несподіваною, що й справді могла зродити певні підозри. Щоправда, Айртон називав точні події і дати, згадуючи вражаючі подробиці. Та хай якими були подробиці, все ж вони не дають підстав для беззастережної довіри. Не раз-бо бувало, що брехня будувалася на достовірних подробицях. Тож Мак-Наббс мав сумніви, але змовчав.
Що ж до Джона Манглса, то щойно матрос заговорив до дівчини про її батька, як одразу ж усі його підозри здиміли, як туман під вранішнім сонцем. Він і справді повірив, що Айртон є товаришем Гаррі Гранта. Айртон чудово знав дітей капітана Гранта, він бачив їх у Ґлазґо в день відплиття «Британії». Він нагадав дівчині про її перебування з братом на прощальному сніданку, який капітан дав своїм друзям на облавку «Британії». На цьому сніданку був присутній шериф міста Мак-Інтайр. Наглядати за Робертом – йому ледве минуло тоді десять років – доручено було боцманові Дікові Тернеру, а хлопчисько вирвався від нього і підійнявся на бом-салінг.
– Правда, правда! – підтвердив Роберт.
Айртон згадав безліч дрібних фактів, мабуть не надаючи їм значення, але вони неабияк важили для Джона Манглса. І щоразу, коли боцман замовкав, Мері ласкаво повторювала:
– Ще розкажіть нам, містере Айртон, ще що-небудь про нашого батька!
І боцман, пригадуючи все, що могло зацікавити дівчину, продовжував свою розповідь. Гленарван хотів було поставити йому купу значно корисніших запитань, але Гелена утримувала його, вказуючи поглядом на щасливу Мері.
Айртон розповів історію плавання «Британії» Тихим океаном. З цього Мері багато було відомо, адже листи капітана Гранта приходили аж до травня 1862 року. Протягом річного плавання Гаррі Грант побував на багатьох островах Океанії. Він заходив у гавані островів Нові Гебріди, Нової Ґвінеї, Нової Зеландії, Нової Каледонії. Усі острови виявлялися захопленими, часто незаконно. Місцева англійська влада всіляко перешкоджала Грантові, адже була попереджена про його мету. Одначе на заході від Нової Гвінеї капітан Грант знайшов відповідні землі: він не сумнівався, що там легко буде заснувати шотландську колонію і домогтися її процвітання. Через придатний для стоянок порт, розташований між Молуккськими і Філіппінськими островами, мало проходити багато суден, особливо після відкриття Суецького каналу. Гаррі Грант належав до прибічників його будівництва.
Після ретельного вивчення Нової Гвінеї «Британія» вирушила в Кальяо, щоб запастися провіантом і паливом. 30 травня 1862 року вона полишила порт і взяла курс на Європу через Індійський океан, а затим – навколо мису Доброї Надії. За три тижні після відплиття «Британії» здійнялася страшенна буря, внаслідок чого корабель втратив керування, його накренило, тож довелося рубати щогли. У трюмі знайшли течу, проте залатати її не вдалося. Команда геть знесилилася. Помпи не встигали викачувати воду. Тиждень ураган бавився судном, мов іграшкою. Вода в трюмі досягла шести футів, корабель поступово тонув. Шлюпки знесло ураганом – екіпаж був приречений на смерть. Аж раптом показалося східне узбережжя Австралії. Незабаром «Британію» викинуло на берег.
Айртона змило хвилею й жбурнуло в піну прибою. Він знепритомнів. Отямився вже у полоні в туземців, які повели його вглиб материка. Відтоді він нічого не чув про «Британію» і був певен, що судно розбилося об рифи затоки Туфолда й загинуло разом з екіпажем та вантажем.
На цьому завершилася перша частина розповіді про капітана Гранта. Не раз Айртонові слова уривали скрушні вигуки. Навіть майор не мав сумнівів у правдивості боцманових слів. Тепер слід було вислухати історію Айртона, що становила навіть більший інтерес, аніж історія «Британії». Адже в документі йшлося, що капітан Грант із двома моряками, як і Айртон, залишилися живими. Отже, на основі історії одного можна було скласти уявлення про долю іншого. А тому Айртона попросили розповісти про його подальші пригоди. Він зробив це доволі стисло.
Моряк, що вцілів після аварії, опинився в полоні у тубільного племені. Його відвели вглиб країни, в місця, зрошувані річкою Дарлінг, що приблизно за 400 миль на північ від тридцять сьомої паралелі. Там йому велося дуже зле, але не тому, що до нього погано ставилися, а тому, що плем’я саме ледь животіло. Два роки рабства тяглися нескінченно довго, втім у нього завжди жевріла надія на порятунок. Він вичікував слушної нагоди для втечі, хоча й чудово розумів, що на нього чигає небезпека. Однієї жовтневої ночі 1864 року йому таки вдалося втекти і сховатися у нетрях незайманих лісів. Протягом місяця йому доводилося харчуватися самим корінням папороті. Він блукав нескінченними безлюдними місцями, орієнтуючись удень за сонцем, уночі – за зорями, часто не тямлячись од відчаю. Він брів болотами, перепливав річки і долав гори, перетнувши відлюдну частину Австралійського материка, яку до нього бачили лише деякі відважні дослідники. Нарешті він виснажений, ледь живий добрів до гостинного даху Падді О’Мура. Там він став на службу і зажив щасливо.
– Якщо Айртон задоволений мною, – сказав колоніст-ірландець, коли моряк закінчив свою розповідь, – то і я ним задоволений. Він людина розумна, хоробра, чудовий працівник. Якщо йому в мене подобається, то нехай лишається тут, скільки забажає.
Айртон кивнув на подяку ірландцеві й чекав на нові запитання. Хоча що ще він міг додати до своєї розповіді?
Гленарван уже хотів було приступити до обговорення нового плану пошуків, аж раптом майор звернувся до моряка з питанням:
– Ви служили боцманом на «Британії»?
– Так, – відповів, не замислюючись, Айртон, і, зміркувавши, що питання Мак-Наббса було продиктоване недовірою, додав: – Я навіть маю доказ. Під час аварії вцілів мій судновий договір.
І він пошвидкував по офіційний документ. Його не було не більше хвилини, та Падді О’Мур за цей час устиг сказати Гленарвану:
– Сер, повірте мені, Айртон – чесна людина. За два місяці його служби я ні в чому не можу дорікнути йому. Про те, що він пережив аварію і був у полоні, я чув і раніше. Ця людина гідна вашої довіри.
Щойно Гленарван хотів відповісти, що він ніколи й не сумнівався у правдивості слів Айртона, як боцман повернувся і подав йому укладений за всіма правилами договір, підписаний власником «Британії» капітаном Грантом. Мері одразу ж упізнала батьків почерк.
Документ свідчив, що: «Тома Айртона, матроса першого класу, прийнято на службу трищоглового судна «Британія» з Глазго в якості боцмана». Отже, щодо особи Айртона більше не могло бути сумнівів. Важко було навіть припустити, щоб документ у його руках йому не належав.
– А зараз, – мовив Гленарван, – запрошую всіх обговорити план подальших дій. Ваша порада, Айртоне, стане для нас особливо цінною, і я буду вам дуже вдячний.
Після нетривалих міркувань Айртон відповів:
– Спасибі, сер, за довіру. Я трохи знаю цю країну, тубільців, і якщо зможу бути вам корисний…
– Поза сумнівом, – відповів Гленарван.
– Як і ви, я вважаю, – провадив Айртон, – що капітан Грант і двоє матросів урятувалися під час бурі, а оскільки вони не дісталися до англійських колоній і про них узагалі немає жодних відомостей, то я певен, що вони, як і я, потрапили в полон до тубільців.
– Ви, Айртоне, повторюєте мої слова, – сказав Паганель. – Звичайно, потерпілі в аварії потрапили в полон до тубільців. Та чи означає це, що їх, як і вас, відвели на північ од тридцять сьомої паралелі?
– Так, сер, це цілком можливо, – відповів Айртон, – ворожі тубільні племена уникають жити поблизу районів, підвладних англійцям.
– Це ускладнить наші пошуки, – промовив стурбовано Гленарван. – Як знайти сліди полонених на такому величезному материку?
Усі мовчали. Ніхто не знав відповіді.
– А що б ви зробили, містере Айртон? – звернулася до моряка Гелена.
– Я, мадам, повернувся б на «Дункан», аби дослідити місце аварії, – жваво відповів Айртон. – І там діяв за обставинами.
– Правильно, – промовив Гленарван, – доведеться лише почекати, доки полагодять «Дункан».
– То судно пошкоджене? – запитав Айртон.
– Так, – відгукнувся Джон Манглс.
– Серйозно?
– Ні, але для ремонту потрібне таке устаткування, якого в нас на судні немає. Погнулась гвинтова лопать, і полагодити її можна тільки в Мельбурні.
– А хіба не можна йти під вітрилами? – запитав боцман.
– Можна, та якщо дутиме стрічний вітер, до затоки Туфолда корабель плистиме дуже довго, а тому слід зайти в Мельбурн.
– То нехай «Дункан» пливе до Мельбурна, – вигукнув Паганель, – а ми без нього дістанемося до затоки Туфолда!
– Яким чином? – поцікавився Джон Манглс.
– Ми перетнемо Австралію так само, як перетнули Південну Америку: уздовж тридцять сьомої паралелі.
– А що ж буде з «Дунканом»? – аж надто зацікавлено запитав Айртон.
– Або «Дункан» знайде нас, або ми знайдемо «Дункан». Якщо розшукаємо капітана Гранта, то разом із ним повернемося до Мельбурна. Якщо пошуки триватимуть до узбережжя, то «Дункан» вирушить туди за нами. Хто проти цього плану? Ви, майоре?
– Ні, – відповів Мак-Наббс, – якщо тільки перехід через Австралію можливий.
– Настільки можливий, що я пропоную місіс Гленарван і міс Грант приєднатися до нас, – відповів учений.
– Ви серйозно, Паганелю? – запитав Гленарван.
– Цілком серйозно, лорде. Це перехід у 350 миль, не більше. Долаючи щодня по 12 миль, ми завершимо його менш ніж за місяць – саме такий час потрібен для ремонту «Дункана».
От якби треба було перетнути Австралійський материк нижчою широтою, там, де простягаються його неозорі пустелі з нестерпною спекою, словом, подолати те, перед чим відступали найсміливіші мандрівники, тоді інша річ. А тридцять сьома паралель проходить через провінцію Вікторія, через англійський край, майже всюди заселений, з дорогами і залізницею. Цю подорож можна здійснити навіть у колясці, якщо завгодно, чи у возі, що ще ліпше.
– А дикі звірі? – запитав Гленарван, намагаючись передбачити всі можливі перепони.
– В Австралії немає хижаків.
– А дикуни?
– Під цією широтою немає дикунів, крім того, вони не такі небезпечні, як новозеландці.
– А каторжники-втікачі?
– У південних провінціях Австралії їх немає. Вони трапляються лише у східних колоніях. Провінція Вікторія не дає «притулку» каторжникам-утікачам і цього року навіть видала закон, що забороняє допуск на її територію людей, які відбули покарання в інших провінціях. Цього року управління провінції Вікторія пригрозило одній пароплавній компанії позбавленням субсидії, якщо її судна продовжуватимуть вантажити вугілля в портах західного узбережжя, де дозволено проживати засланцям. Невже ви, англієць, цього не знаєте?
– Я не англієць, – відповів Гленарван.
– Те, що розповів вам містер Паганель, цілком точно, – заявив Падді О’Мур. – Не лише в провінцію Вікторія, а й по всій Південній Австралії, у Квінсленд, ба навіть до Тасманії не пускають колишніх каторжників. Відколи я живу на цій фермі, я не чув про жодного каторжанина.
– Я теж не зустрічав жодного, – зауважив Айртон.
– Ось бачите, друзі мої, – підсумував Жак Паганель, – у цих краях дуже мало дикунів, немає диких тварин і каторжників. І чи багато місць знайдеться в Європі, про які можна було б сказати те саме? То вирішено?
– Яка ваша думка, Гелено? – звернувся до дружини Гленарван.
– Наша спільна думка, любий Едуарде, – відповіла вона, повертаючись до решти мандрівників, – у дорогу! В дорогу!
Розділ VIII. Від’їзд
Зазвичай Гленарван не відкладав прийнятого рішення на потім. Щойно схвалили Паганелеву пропозицію, як він віддав наказ якнайшвидше готуватися до від’їзду, який призначив на 22 грудня.
Що їм варто було очікувати від цього переходу через Австралію? Оскільки факт перебування капітана Гранта на материку був остаточно встановлений, то ця експедиція могла дати надзвичайно важливі результати. Вона збільшувала шанси на успіх. Ніхто не тішив себе надією знайти капітана Гранта саме на тридцять сьомій паралелі, уздовж якої було намічено маршрут експедиції, але принаймні можна було розраховувати, що вони натраплять на бодай якісь сліди його перебування, які й приведуть до місця аварії корабля. Саме це й було головним.
Крім того, якщо Айртон погодиться долучитися до мандрівників, укаже їм путь у лісах провінції Вікторія і доведе до східного узбережжя, то це буде додатковим шансом на успіх. Гленарван чудово розумів це, а тому запитав у фермера, чи той погодиться відпустити робітника на час експедиції.
Падді О’Мур погодився, хоча, звісно, йому було дуже шкода відпускати такого хорошого помічника.
– То як, Айртоне, чи долучитеся ви до нашої експедиції?
Айртон відповів не одразу. Він кілька хвилин усе обмірковував, здається, навіть вагався, але згодом відповів:
– Гаразд, сер. Я вирушу з вами. Якщо мені не вдасться допомогти вам натрапити на слід капітана Гранта, то, принаймні, я доведу вас до того місця, поблизу якого розбилося судно.
– Дякую, Айртоне, – мовив Гленарван.
– Сер, дозвольте вас запитати.
– Так, мій друже!
– Де саме ви плануєте зустрітися з «Дунканом»?
– У Мельбурні. Це у разі, якщо нам треба буде перетнути Австралію від одного узбережжя до другого. В іншому випадку – на східному узбережжі.
– Отже, капітан «Дункана»…
– Капітан очікуватиме на мої вказівки в Мельбурні.
– Гаразд, сер, – відповів Айртон, – можете на мене розраховувати.
– Я і справді розраховую на вас, – мовив Гленарван.
Пасажири «Дункана» щиро дякували боцманові «Британії». Діти капітана Гранта не знали, як виявити свою прихильність до нього. Усі тішилися з приводу Айртонового рішення, окрім хіба що ірландця, який втрачав розумного і надійного помічника. Та Падді О’Мур розумів, що для експедиції означає присутність Айртона, тому й змирився з утратою.
Гленарван доручив ірландцеві забезпечити експедицію засобами пересування для подорожі Австралією. Попередньо домовившись із Айртоном про місце зустрічі, мандрівники повернулись на яхту.
Повертались у піднесеному настрої. Усе кардинально змінилось. Зникли сумніви. Тепер експедиції не доведеться йти уздовж тридцять сьомої паралелі наосліп. Гаррі Грант прихистився на цьому материку – в цьому немає жодних сумнівів. Їхні серця сповнювала радість, яка нарешті з’являється в душі після тривалих сумнівів. За сприятливих умов за два місяці «Дункан» висадить Гаррі Гранта на березі Шотландії.
Джон Манглс дуже сподівався цього разу взяти участь в експедиції. Він завів про це розмову із Гленарваном і навів тисячу доказів на користь своєї участі в експедиції: він згадував про свою відданість місіс Гелені та йому, лордові, про свою придатність у ролі організатора, про непотрібність своєї присутності на судні. Словом, Джон Манглс згадав про все, окрім одного, втім, Гленарван про це знав і без нього.
– Маю до вас лише одне питання, Джоне, – відповів Гленарван після зливи капітанових переконань, – чи повністю ви покладаєтеся на свого помічника?
– Цілком, – відповів Джон Манглс. – Том Остін досвідчений моряк. Він доведе «Дункан» до Мельбурна, як слід відремонтує його і приведе судно до місця зустрічі в точно призначений день. Том – людина честі й дисципліни. Він завжди виконує накази і ніколи не відкладає поставлені завдання «на потім». На нього ви можете покластися, як і на мене, сер.
– Що ж, Джоне, тоді вирішено – ви вирушаєте з нами, – постановив Гленарван і додав із усмішкою: – Адже, коли ми знайдемо батька Мері Грант, ваша присутність буде бажаною.
– О, сер… – пробурмотів Джон Манглс.
Це все, що він був спроможний відповісти. Капітан сполотнів і стиснув простягнуту йому руку Гленарвана.
Наступного дня Джон Манглс у супроводі теслі й матросів, які несли провіант, знову вирушив до господи Падді О’Мура. Він з ірландцем мали забезпечити транспорт для експедиції.
Уся сім’я колоніста взялася до роботи. Тут був і Айртон, який не скупився на корисні поради, що ґрунтувалися на знанні місцевих умов.
Падді з Айртоном вирішили, що жінкам варто їхати в фургоні, запряженому волами, а чоловікам – верхи на конях. Ірландець заходився забезпечувати експедицію тваринами і фургоном – критим возом завдовжки 20 футів. Його мали тягти три пари волів. Для керування таким транспортом потрібна була неабияка майстерність. Втім, Айртон опанував її на фермі, і Падді О’Мур ручався за його вправність. Тому Айртонові довірили обов’язки візника.
Фургон був без ресор, дуже незручний, але інших варіантів не випадало. Джон Манглс не мав змоги бодай щось змінити в будові цієї таратайки, а тому дуже постарався облаштувати її всередині.
Спершу він розділив фургон дощаною перегородкою на дві частини. Задня призначалася для зберігання провіанту, багажу і кухні містера Олбінета, передня відводилась для мандрівниць. Тесля перетворив її на доволі затишну кімнатку з товстим килимом на помості, столиком і двома койками, для Гелени та Мері Грант. Захистом від нічного холоду були щільні шкіряні завіси. У разі сильної зливи там могли прихиститися і чоловіки, а за гожої днини вони мали ночувати в наметі. У тісному приміщенні Джон Манглс вирішив зібрати необхідні для жінок речі. Це йому вдалося. Гелена і Мері Грант не мали відчувати особливої різниці між фургоном і комфортабельними каютами «Дункана».
Чоловіків споряджати в путь було значно простіше. Приготували сімох витривалих коней для Гленарвана, Паганеля, Роберта Гранта, Мак-Наббса, Джона Манглса та двох матросів – Вільсона й Мюльреді. Айртонові належало зайняти своє законне місце на передку фургона, а містер Олбінет міг чудово влаштуватися у багажному відділенні.
Коні й воли паслись на луках ферми, тож до від’їзду їх можна було швидко зібрати.
Віддавши належні вказівки теслі, Джон Манглс вирушив на «Дункан» разом з ірландським сімейством, яке виявило бажання відвідати Гленарвана з візитом. До них приєднався Айртон. Близько четвертої години пополудні Джон із супутниками були на облавку судна.
Гостей радо зустріли. Гленарван запросив усіх на обід: він не хотів залишитися в боргу перед гостинними господарями. Австралійці з радістю прийняли його запрошення. Падді О’Мур був у захваті від меблів у каютах, шпалер та килимів на стінах. Айртон навпаки, до умеблювання й іншої розкоші на яхті поставився доволі стримано. Натомість він як професіонал розпочав оглядати яхту з точки зору мореплавця.
Він обстежив судно від самого дна трюму, побував у приміщенні, де працює гвинт, у машинному відділенні поцікавився потужністю машини, затратами пального, обстежив вугільні камери, склад зброї, запаси пороху. Особливо його цікавив склад зброї і далекобійність гармати. Із Айртонових професійних запитань Гленарван переконався, що той і справді досвідчений моряк. Свій обхід боцман закінчив оглядом мачт і такелажу.
– У вас чудове судно, сер! – сказав він.
– А як чудово пливе! – відповів Гленарван.
– А яка його тоннажність?
– Двісті десять тон.
– Якщо я не помиляюсь, то під усіма вітрилами «Дункан» легко робить п’ятнадцять вузлів.
– Можете рахувати сімнадцять і не помилитесь! – відгукнувся Джон Манглс.
– Сімнадцять! – вигукнув боцман. – То з ним годі змагатися жодному військовому судну!
– Жодному! – заявив капітан. – «Дункан» – справжня гоночна яхта і за жодної швидкості не дасть себе обігнати.
– Навіть під вітрилами?
– Навіть під вітрилами.
– У такому разі, сер, прийміть вітання моряка, який знає ціну гарному судну.
– Радий це чути, Айртоне, – відповів Гленарван. – Залишайтеся на нашому судні. Якщо побажаєте, то воно стане також і вашим.
– Я подумаю про це, сер, – просто відповів боцман.
Цієї миті з’явився Олбінет і повідомив про обід.
Гленарван із гостями попрямували до кают-компанії.
– А цей Айртон розумний хлопець, – зауважив Паганель, звертаючись до майора.
– Занадто розумний, – тихо озвався Мак-Наббс, якому не подобались ще й боцманове обличчя та його манера поведінки.
Під час обіду Айртон, який чудово знав Австралійський материк, розповідав багато цікавих подробиць про нього. Він поцікавився у лорда Гленарвана, скількох матросів той бере із собою в експедицію. Дізнавшись, що лише двох, здивувався і порадив спорядити загін із найкращих матросів. Він так наполягав на цьому, що в майора мали розвіятись будь-які підозри щодо нього.
– Але ж наша подорож Австралією цілком безпечна? – запитав Гленарван.
– Так і є, – поквапився відповісти Айртон.
– У такому разі, на судні ми залишимо якомога більше людей, щоб якісно відремонтувати корабель. Дуже важливо, щоб яхта прибула в чітко встановлений термін. Тому й не скорочуватимемо команду.
Айртон зрозумів хід думок лорда Гленарвана, тож більше не наполягав.
З настанням сутінків ірландці розпрощались із шотландцями. Айртон разом із сім’єю Падді О’Мура повернувся на ферму. Коні і фургон з волами мали бути готовими до наступного дня. Від’їзд призначили на восьму ранку.
Гелена Гленарван із Мері Грант збиралися в дорогу.
Збирались недовго і не вельми ретельно, на відміну від Жака Паганеля. Учений добру частину ночі прововтузився зі своєю підзорною трубою: витирав її, розкручував, знову скручував, а тому вранці, коли всі вже були на ногах, він усе ще спав. Майор збудив його своїм гучним голосом.
Джон Манглс відправив багаж на ферму. Шлюпка вже чекала на мандрівників, тож вони не забарилися в ній розміститися. Молодий капітан віддав останні накази Томові Остіну. Він особливо наголосив на тому, що Остін має чекати на накази Гленарвана в Мельбурні і точно їх виконати, хоч би якими дивними вони не видавались.
Бувалий у бувальцях моряк запевнив Джона Манглса, що той може покластися на нього. Від імені всієї команди він побажав Гленарванові успішної експедиції.
Шлюпка відчалила від трапа під гучне «ура» команди. За десять хвилин вона досягла берега, а ще за чверть години мандрівники вже були на ірландській фермі.
Усе було готове до від’їзду. Леді Гелена із захватом сприйняла своє нове помешкання. Особливо їй був до вподоби величезний фургон із старовинними колесами. Шість попарно впряжених волів, на її думку, надавали фургону патріархального вигляду. Айртон тримав у руках палицю з гострим вістрям і чекав на накази нового хазяїна.
– Хай йому чорт! – вигукнув Паганель. – Який чудовий віз! Жодна поштова карета в світі з ним не зрівняється. Справжнісіньке життя мандрівних артистів! Будинок на колесах – це ж романтика! Коли хочеш, тоді й зупиняйся, – що може бути ліпше? Колись сармати це розуміли і не вели інакшого способу життя.
– Месьє Паганелю, – звернулась до вченого леді Гелена, – сподіваюсь, що ви навідаєтеся до мого салону?
– О, звісно! Це честь для мене. Назвіть лишень прийомний день.
– Для друзів я вдома щодня, – відповіла Гелена сміючись, – а ви…
– …найвірніший з-поміж усіх, мадам, – галантно відповів Паганель.
Обмін люб’язностями урвався з появою семи осідланих коней. Їх привів один із синів Падді О’Мура. Лорд Гленарван заплатив фермерові за все придбане в нього і палко подякував. Для чесного колоніста подяки важили не менше за золоті гінеї.
Подали сигнал до від’їзду. Леді Гелена та міс Мері зайняли свої місця, Айртон умостився на передку, а містер Олбінет – у відділі з провізією.
Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манглс, Мюльреді й Вільсон озброїлись карабінами і револьверами та осідлали коней.
– Бережи вас Господь, – гукнули Падді О’Мур із сімейством.
Айртон кольнув довгою загостреною палицею волів, видав особливий крик, фургон зрушив з місця із характерним скрипом дерева. Незабаром ферма славного ірландця зникла за обрієм.
