Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 35 страниц)
– Так, – відповів географ, – Нгаруавахія стоїть за дві милі від річок.
– Чи не можна буде нам попроситися до них на ночівлю? Впевнений, наші супутниці без вагань пройдуть зайві дві милі, аби тільки переночувати у пристойному готелі.
– Готелі! – вигукнув Паганель. – Готель у маорійському поселенні! Та ж там немає навіть заїжджого двору чи шинку! Це всього лишень велика кількість примітивних хиж. І моя думка щодо цього така: краще нам переночувати просто неба, аніж шукати прихистку у маорійців. Раджу триматися якнайдалі цього селища.
– Паганелю, здається, ви згущуєте фарби, – промовив Гленарван.
– Але повірте, сер, що коли маєш справу з маорійцями, краще вже недовіра, ніж сліпа довіра. Ми не знаємо напевне, які відносини наразі у маорійців із англійцями. А раптом ми потрапимо у розпал війни? Зізнаюся без зайвої скромності, що для туземців ми є непоганою здобиччю, і мені зовсім не хочеться проти своєї волі пізнати новозеландську гостинність. Тому-то я й вважаю за потрібне уникати зустрічі з туземцями. Ось доберемося до Дрюрі, тоді інша справа: там наші відважні супутниці матимуть змогу чудово відпочити після виснажливої дороги.
Географа було почуто. Гелена вирішила не наражати своїх друзів на небезпеку, тож ухвалили переночувати під відкритим небом. Без зупинки вони пішли далі вздовж річкового берега.
Через дві годи сонце, що вже хилилося до виднокола, раптом пробилося крізь хмари, і його промені залили червоним світлом далекі верхівки східних гір. То був наче короткий прощальний помах мандрівникам.
Гленарван із супутниками пришвидшили ходу, адже знали, що в цих краях ніч наступає миттєво. Слід було неодмінно дістатися місця злиття двох річок до настання сутінків. Та раптово все довкола заволокло густим туманом і триматися наміченого курсу стало вкрай важко.
На щастя, слух замінив зір (у цьому разі зовсім непотрібний). Незабаром гучний рокіт сповістив мандрівників про те, що вони опинилися на місці злиття двох річок в одне русло. О восьмій вечора маленький загін нарешті досяг мети.
– Це Ваїкато, – вигукнув Паганель, – і оклендська дорога пролягає вздовж правого берега!
– Річку ми неодмінно побачимо… завтра, а сьогодні давайте готуватися до сну, – заявив майор. – Здається, он ту густу тінь кидає гайок, який наче спеціально виріс на місці нашого табору. Повечеряймо і лягаймо спати.
– Гаразд, повечеряймо, але всухом’ятку, тільки сухарі і сухе м’ясо. У жодному разі ми не станемо розпалювати багаття. Ми з’явились тут інкогніто, тож постараймося і піти звідсіль так само, туман нам у цьому допоможе, – турбувався Паганель.
Неподалік і справді знайшли гайок. Тут мандрівники, за порадою географа, тихо повечеряли і незабаром поснули, зморені переходом на п’ятнадцять миль.
Розділ X. Національна ріка
На світанку густа пелена туману повисла над річкою. Випари, що насичували повітря, поважчали під дією нічної прохолоди і густою хмарою покрили поверхню води. Та незабаром сонячні промені пронизали грузькі маси і туман розтанув під оком осяйного світила. Очистилися затуманені береги, і Ваїкато постала в усій своїй вранішній красі.
Вузька довга коса, поросла чагарником, обривалась у місці злиття двох річок гострим мисом. Бурхлива Вайпа мчала із чверть милі окремо від Ваїкато. Та могутня, спокійна ріка брала верх над бурхливим потоком, поглинала його і з ніжністю несла аж до Тихого океану.
Туман розтанув, і показалась пірога, що пливла проти течії Ваїкато. Це був човен завдовжки три фути, видовбаний із місцевої ялини, кагі-катеї, із трохи задертим носом, як у венеціанської гондоли. Її дно було встелене сухою папороттю. Пірога мчала на восьми веслах. Керував нею стерновий, орудуючи лопатоподібним веслом. Це був високий туземець років сорока, широкогрудий, м’язистий, з дужими руками й міцними ногами. Випукле чоло, порите глибокими зморшками, лютий погляд і похмурий вираз обличчя надавали йому загрозливого вигляду.
То був один із найвидатніших маорійських вождів. Про це свідчило мистецьки виконане татуювання, що покривало його обличчя й тіло. Від крил орлиного носа спіраллю розходились дві чорні лінії, які обводили жовті очі, тягнулись через чоло й ховались десь під пишною шевелюрою.
Навколо його рота, повного сліпучо-білих зубів, також красувались витончені завитки татуювання, що спускались на підборіддя й на широкі груди маорійця.
Таке татуювання – «моко» – новозеландці роблять лише вождям високого рангу. Цього почесного розпису гідний лише той, хто відзначився у боях. Раби й прості люди не мають права на «моко». Славетних вождів упізнають за завершеністю, вишуканістю й характером малюнка. Часто це зображення тварин. Деякі вожді й по п’ять разів зносять нестерпні муки татуювання «моко». І що вищий ранг вождя, то більше тату на його тілі.
Дюмон-Дюрвіль зібрав деякі цікаві подробиці про цей звичай. Він помітив, що «моко» для туземців відіграє таку ж роль, як герб для представників вельможних родів Європи. А втім, є й певна відмінність: герб європейця свідчить про те, що засновник роду мав певні заслуги, якими надалі користуватимуться і його нащадки; «моко» ж засвідчує лише особисті якості й хоробрість того, чиє тіло воно прикрашає.
Татуювання маорійця до всього іншого вельми корисне, бо робить шкіру грубішою, а відтак менш сприйнятливою до зміни погоди і дошкульних укусів москітів.
Вождь, який правив човном, і справді належав до вищого рангу. Гостра кістка альбатроса, знаряддя праці маорійського майстра татуювання, п’ять разів глибоко зорала щільними візерунками його пихате обличчя.
Він закутався у плащ, зітканий із рослини форміум і оздоблений собачими шкурами. Заплямована кров’ю пов’язка на стегнах свідчила про недавню кровопролитну битву. У подовжених мочках вух були сережки із зеленого нефриту, а на шиї висіло намисто з пунаму – священних камінців, шанованих забобонними новозеландцями. Поряд із вождем лежала англійська рушниця і патупату – щось на зразок сокири смарагдового кольору з подвійним лезом, завдовжки вісімнадцять дюймів.
Побіля вождя сиділи озброєні воїни, не такі вельможні, але такі ж суворі на вигляд. Деякі з них, здавалося, ще страждали від нещодавно отриманих ран. Усі нерухомо сиділи, загорнувшись у плащі. Три люті собаки лежали біля їхніх ніг. Найімовірніше, веслувальники були рабами або слугами вождя. Вони гребли з неймовірною силою проти течії і просувалися досить швидко.
Посередині піроги сиділи, скулившись, десятеро бранців-європейців. Ноги їхні були зв’язані, але руки вільні. То були Гленарван, Гелена, Мері Грант, Роберт, Паганель, майор, Джон Манглс, стюард і двоє матросів.
Напередодні ввечері маленький загін, блукаючи в густому тумані, вмостився на нічліг просто посеред численного загону туземців. Опівночі сплячих мандрівників взяли в полон і перенесли на пірогу. Досі маорійці нічого поганого з ними не зробили, але й марно було чинити супротив. Їхню зброю, харчі і бойові припаси відібрали дикуни, тож бранців одразу пристрелили б із їхньої ж зброї.
Зі скупих англійських фраз, якими перекинулись туземці, бранці зрозуміли, що це маорійці, яких нещодавно розбили англійські війська, і що вони прямують до верхів’я Ваїкато. Їхній вождь дав гідну відсіч 42-му полку і втрапив під час битви своїх найкращих воїнів. Тепер він повертався на береги цієї річки, аби завербувати нових бійців і з’єднатися з відважним Вільямом Томпсоном, який і досі бореться із завойовниками.
Цей вождь мав зловісне ім’я Каї-Куму, що туземною мовою означає «Той, хто пожирає ворога». Він був дуже сміливий, відважний, але його відвазі не поступалась його жорстокість. Годі чекати від такої людини пощади. Його ім’я було добре відоме серед англійських солдатів. За його голову губернатор Нової Зеландії обіцяв грошову винагороду.
І це страшне лихо звалилось на Гленарвана саме тоді, коли він майже досяг такого жаданого Окленда, звідки прямим рейсом планував ді статися Європи. Та дивлячись на спокійне обличчя Гленарвана, ніхто б не подумав, що його серце крають тяжкі думи. Він ніколи, ні за яких обставин не втрачав сили духу. Лорд розумів, що мав бути опорою й прикладом для своєї дружини та супутників, і готовий був померти, якщо його смерть врятує близьких йому людей. Під час смертельної небезпеки ця мужня людина й на мить не каялась у своєму благородному пориві, що закинув його в ці дикі краї.
Супутники Гленарвана були гідними свого керівника. Вони поділяли його благородні помисли, за їхніми гордими, спокійними обличчями не можна було і думки припустити, що вони пливуть назустріч страшній смерті. За порадою Гленарвана вони змовились не виявляти жодної емоції стосовно того, що сталося. Тільки така поведінка могла заслужити повагу у дикунів. Дикунам, а особливо маорійцям, властиве почуття власної гідності, яке ніколи не полишає їх. Вони поважають тих, хто своєю холоднокровністю й мужністю змушує поважати себе. Гленарван знав: якщо вони оберуть таку тактику поведінки, то тим самим уникнуть грубого поводження.
З часу відплиття неговіркі маорійці ледь перекинулись кількома фразами, одначе Гленарван зрозумів, що вони знають англійську мову. Він вирішив запитати маорійського вождя, що на них чекає.
– Куди ти нас везеш, вождю? – запитав він у Каї-Куму голосом, у якому не прозвучало жодної нотки страху.
Вождь окинув його холодним поглядом і промовчав.
– Що ти збираєшся з нами зробити? – перепитав Гленарван.
Очі Каї-Куму зблиснули, і він відповів:
– Обміняти тебе, якщо твої захочуть тебе взяти. Убити тебе, якщо вони відмовляться.
Гленарван більше не ставив запитань, але в його серці зажевріла надія. Він зрозумів, що якісь маорійські вожді потрапили в полон до англійців і туземці намагаються повернути їх шляхом обміну. З цього слід було зробити висновок, що є бодай крихітний шанс на спасіння, і становище бранців не таке вже й безвихідне.
Тимчасом човен плив угору по ріці. Паганелеві, природна допитливість якого змушувала з легкістю впадати в крайнощі, світ угору піднявсь. Він утовкмачив собі, що маорійці позбавили їх необхідності самим добиратися до англійських аванпостів і що в цьому сенсі полон їм тільки на руку. У такий спосіб змирившись зі своєю долею, географ узявся простежувати за мапою шлях, яким несла велична Ваїкато свої води.
Леді Гелена й Мері Грант, змусивши себе притлумити жах, упівголоса розмовляли з Гленарваном, і навіть найвправніший фізіономіст ніколи б не визначив, що цих жінок крають страшенні муки.
Ваїкато по праву вважають національною рікою Нової Зеландії. Маорійці люблять її, як німці Рейн, а слов’яни – Дунай. Ця ріка несе свої води вздовж двохсот миль найкрасивіших місцевостей північного острова – провінцій Веллінгтон і Окленд. Її іменем називаються всі неприборкані прибережні туземні племена, що як один постали проти загарбників. На Ваїкато досить рідко плавають судна. Лише піроги острів’ян розтинають своїми задертими носами її хвилі. Не кожен мандрівник наважиться плисти поміж її священних берегів, а верхів’я Ваїкато є забороненим місцем для нечестивих європейців. Паганель знав, як туземці шанують цю велику новозеландську річку. І він знав, що жоден природодослідник не піднімався вище злиття Ваїкато з Вайпою. Куди ж Кай-Куму везе своїх бранців? Географ так і не дізнався б, якби вождь і його воїни не повторювати так часто слово «таупо». Він зазирнув у мапу і побачив, що ця назва стосується відомого в географічних літописах озера. Розташоване воно в гористій місцевості острова, на півдні провінції Окленд. Саме з цього озера бере свій початок Ваїкато. Географ визначив, що відстань між цим озером і місцем злиття з Вайпою – сто двадцять миль. Французькою, аби його не зрозуміли дикуни, Паганель попросив Джона Манглса визначити швидкість руху човна. Молодий капітан встановив, що вони йдуть зі швидкістю приблизно три милі за годину.
– У такому разі, – підсумував географ, – із зупинками на ночівлю ми пливтимемо приблизно чотири дні.
– А де розташовуються англійські пости? – запитав Гленарван.
– Важко визначити, – відповів Паганель. – Однак воєнні дії розгорнулись у провінції Таранакі, тож, імовірно, війська зосередились по той бік озера, на протилежному гірському схилі, у самісінькому осередку повстання.
– Сподіватимемося, що це так, – промовила леді Гелена.
Гленарван з тугою поглянув на свою молоду дружину та Мері Грант, бідолашних жінок, які потрапили до лап лютих туземців і прямують до краю, де їм не допоможе жодна жива душа. Та, помітивши на собі пильний погляд Каї-Куму, притлумив хвилювання, аби вождь не здогадався, що одна із бранок його дружина, й з удаваною байдужістю звернув погляд на берег ріки.
За півмилі від місця злиття річок пірога пропливла, не зупиняючись, повз колишню резиденцію короля Потатау. Кілька зруйнованих хижок, розкинутих над берегом, свідчили про жорстокі баталії, які відбувалися тут нещодавно. Вся ця прибережна місцевість здавалася знелюдненою, скрізь була пустка. Тільки водяні птахи порушували журну тишу цієї відлюдної місцини. Вони втішалися спокоєм і відсутністю людей, вигнаних чи знищених війною.
У низині Ваїкато широко розливалась серед неозорих рівнин, але ближче до верхів’я гори начебто стискають долину, в якій річка продовжила своє русло. За Паганелевою мапою, за десять миль од злиття річок на лівому березі мала бути притока Кірі-Кіріроа. І справді, вона була, але Каї-Куму там не зупинився. Він звелів дати бранцям їхні ж запаси провізії. Що ж до вождя і його рабів, то вони вдовольнялися звичною для них їжею – їстівною папороттю, печеними корінцями й картоплею капанас, яких удосталь було на островах. М’ясом маорійці не харчувались, та й м’ясні консерви бранців їх аніскільки не цікавили.
О третій дня на правому березі ріки завиднілись перші відноги гірського пасма. На шпилястих вершинах подекуди маячили руїни старовинних укріплень, що їх колись спорудили маорійці. Вони скидались на орлині гнізда.
Сонце вже хилилося до обрію, коли пірога пристала до стрімкого берега, заваленого пемзовим камінням вулканічного походження, що сюди їх нанесли води Ваїкато. У цій місцині росло кілька дерев, під якими можна було розбити табір.
Каї-Куму наказав висадити бранців на берег. Чоловікам зв’язали руки, жінок не чіпали. Бранців розмістили в центрі табору, навколо порозкладали багаття, що утворили неподоланну вогненну перешкоду.
До того як Гленарван дізнався від Каї-Куму, що їх мають намір обміняти на туземних вождів, він обговорював із Джоном Манглсом способи втечі. Оскільки з піроги втекти було неможливо, вони сподівалися здійснити це на березі під покровом ночі. Та після розмови Гленарвана з новозеландським вождем резонніше було відмовитися від утечі. Слід було запастись терпінням. Обмін бранцями давав більше шансів на порятунок, аніж рукопашна бійка або втеча через невідомі землі. Безперечно, можуть виникнути значні перепони під час обміну, та все ж найкраще було чекати результатів перемовин. І справді, що могли десятеро людей без зброї вдіяти проти трьох десятків до зубів озброєних дикунів? Гленарван не помилився, припустивши, що якийсь поважний вождь із племені Каї-Куму потрапив у полон і що одноплемінники будь-що поклали звільнити його.
Наступного дня пірога полетіла вгору по ріці з ще більшою швидкістю. О десятій вона зупинилась біля Похайвени, невеличкої річки, що впадає у Ваїкато. Тут до піроги Каї-Куму приєдналась ще одна пірога з десятком туземців. Воїни лише обмінялися вітанням «Айремайра», що означає «Доброго здоров’я», і обидві піроги попливли борт до борту. Очевидно, нові маорійці були щойно з бою. Про це свідчили їхні поранення. Воїни були похмурі й мовчазні. Із властивою всім диким племенам стриманістю вони вдали, що європейців взагалі не існує.
Опівдні на заході окреслились вершини Маунгатотарі. Тут значно звузилась долина, по якій текла Ваїкато, і могутня ріка, затиснута стрімкими берегами, вирувала, немов гірський потік. Гребці сильніше налягли на весла, супроводжуючи свої рухи дикою мелодією, що звучала в ритм рухів самих гребців, і пірога швидко помчала пінистими хвилями. Проминули бистрінь, і Ваїкато знову тихо понесла свої води поміж стрімких берегів.
Надвечір Каї-Куму наказав пристати до стрімкого вузького берега, де щось із тридцятеро дикунів розбили табір. Під деревами палали багаття. Якийсь вождь, очевидно, за рангом не нижчий од Кай-Куму, неквапом підійшов до нього і по-дружньому привітав, здійснивши шонгуї, тобто потерся носом об його ніс. Бранців посадили посеред табору і приставили до них на ніч озброєну сторожу.
Наступного ранку продовжили шлях угору течією Ваїкато. Із малих приток випливли нові піроги, на яких сиділо шістдесят воїнів. Очевидно, то були поранені учасники останнього повстання, що повертались до себе в гори. Часом з якоїсь піроги звучав патріотичний гімн, як заклик маорійців до боротьби із загарбниками:
Папа ра ваті тіді і дунга неї.
Потужний голос співця збудив луну в горах. Після кожної строфи туземці підхоплювали хором войовничий приспів, вдаряючи себе в груди, наче в барабани, а веслувальники тимчасом з такою силою налягали на весла, що піроги попри течію летіли над поверхнею води.
Цього дня на Ваїкато можна було спостерігати цікаве явище. Близько четвертої пополудні пірога увійшла у вузьку ущелину. Хвилі вирували наче скажені, розбиваючись об каміння, вельми небезпечне для човнів. Якби пірога перевернулася, то всіх спіткала б страшна смерть і марно було б шукати порятунку на березі. Миттєва смерть чекає того, хто ступив би на цю грузьку поверхню.
Річ у тім, що в цьому місці річка текла між гарячими джерелами, що завжди привертали увагу мандрівників. Окис заліза забарвлював у яскраво-червоний колір прибережний мул, де не було й туаза твердої землі. Повітря було насичене їдким сірчаним духом, якого тубільці навіть не помічали, а от полонені дуже страждали від ядушливих випарів, що піднімались із розщелин ґрунту, виділялись із пухирців, які лопались під тиском підземних газів. Та якщо ці випаровування заважали дихати, то зір давав змогу захоплюватися величною картиною.
Піроги поринули в густу хмару білих випарів. Їх сліпучо-білі завитки куполами нависали над рікою. По обидва боки сотні гейзерів били фонтанами води й пари. Вода змішувалась із парою в повітрі, переливаючись на сонці всіма барвами веселки. І здавалось, наче все це створила не природа, а людська рука, і відбувається дійство завдяки руху прихованого механізму.
У цьому місці Ваїкато тече хистким ложем, що кипить безперестану під дією підземного вогню. Неподалік, на схід од ріки, на берегах озера Роторуа, ревуть гарячі джерела й димлять водоспади Ротомагана й Тетарата, вже оглянуті побіжно деякими відважними мандрівниками. Уся місцевість усіяна гейзерами, кратерами й сопками. Крізь них вивергається надлишок газу, що не знаходить собі виходу крізь вузькі жерла Тонгаріро й Вакарі, двох діючих у Новій Зеландії вулканів.
Дві милі піроги пливли під зводом сірчаних випарів, що клубочились над поверхнею води. Та раптом сірчаний туман розсіявся і ввірвалося чисте життєдайне повітря. Нарешті мандрівники вдихнули на повні груди. Район сірчаних джерел лишився позаду.
До вечора піроги проскочили ще дві бистрини – Гіпапатуа і Таматеа. Увечері Каї-Куму зупинився на нічліг за сто миль від злиття Вайпи і Ваїкато. Річка, яка досі робила петлю на схід, з цього місця вливалася в озеро Таупо, наче могутній водоспад у гігантський басейн.
Наступного ранку на правому березі річки показалась гора. Жак Паганель звірився із мапою і повідомив, що це гора Таубара, висота якої сягає 3 000 футів.
Опівдні вервечка човнів увійшла в озеро Таупо через один із рукавів ріки. Туземці захоплено вітали полотнину, що розвівалась на даху хижі – то був їхній національний прапор.
Розділ XI. Озеро Таупо
У прадавні часи у центрі новозеландського острова внаслідок обвалу земної кори утворилась безодня завдовжки 25 миль і 12 завширшки. Води, що стікали з навколишніх гір у цю гігантську западину, поступово перетворили її на озеро, озеро-безодню, адже досі жоден лот не зміг зміряти її глибини.
Ось таке це дивовижне озеро Таупо, що здіймається на висоті 1250 футів над рівнем моря й оточене горами заввишки 2800 футів. На заході – величезні шпилясті скелі, на півночі – кілька віддалених вершин, порослих невеличким лісом; на сході – широкий спадистий берег, по якому звивається дорога і між зелених кущів виблискують пемзові камені; на півдні, за смугою лісу, – конічні вершини вулканів, що сягають хмар. Усе тут кипить і клекоче, немов велетенський казан, почеплений над підземним вогнем. Земля здригається, її кора, наче скоринка перепеченого пирога, розколюється, і звідти виривається пара. Якби пара не знаходила собі виходу на відстані 20 миль від озера крізь кратери Тонгаріро, то все це плоскогір’я рухнуло б у розпечене горно під ним.
Понад вогнедишними сопками з північного берега озера видніється увінчаний димом і полум’ям вулкан Тонгаріро, що належить до складної орографічної системи. За ним одиноко підноситься серед рівнини ще один вулкан – гора Руапагу. Її закутана у хмари вершина сягає 9000 футів. Жодна людська нога досі не ступала на її неприступну вершину, нікому ще не вдалося виміряти глибини її жерла.
З цими вулканами пов’язано чимало легенд, і за інших обставин Паганель не оминув би цієї теми, розповівши своїм товаришам принаймні про сварку двох сусідів і друзів, Тонгаріро і Таранакі, через жінку. Як і кожен вулкан, запальний Тонгаріро розлютився і вдарив Таранакі. Принижений товариш утік долиною Вангані, згубивши дорогою дві величезні брили. Він оселився на узбережжі, перетворившись на гору Егмонт.
Однак зараз наш географ не мав жодного бажання це розповідати, так само як його товариші слухати. Вони понуро дивились на північно-східний берег озера Таупо, куди їх закинула лиха доля.
Уже зникла місія, заснована панотцем Грасом у Пукаве, на західному березі озера. Війна вигнала проповідника із цих земель. Бранці були тут самі, у пазурах маорійців, що прагнули помсти, і саме в тій частині острова, куди ніколи не заглядали місіонери. Каї-Куму на пірозі перетнув невеличку бухту, обігнув гострий мис і пристав до піщаного східного узбережжя, до перших відног гори Манго. Там простягалися поля форміуму, цінного новозеландського льону, «гаракек» тубільною мовою. У цій рослині корисна кожна частина: її квіти дають чудовий мед, стеблини – клейку речовину, що заміняє віск і крохмаль. Ще корисніше її листя: свіже використовують як папір, висушене – як трут; із поздовж розрізаних стеблин роблять мотузки, троси й рибальські тенета; із розчесаних волокнин тчуть ковдри, циновки, плащі, пов’язки на стегна. У тканину з новозеландського льону, пофарбовану у червоний або чорний колір, вбираються маорійські чепуруни.
Цей коштовний льон можна побачити в будь-якому місці на обох островах: і на морському узбережжі, і вздовж річок, і над берегом озер. Його дикі кущі вкривають поля, а червоно-брунатні квіти, подібні до квіт агави, визирають з-під довгого клиноподібного листя. Завсідники цих полів, гарненькі пташки нектарії, пурхали тут зграйками і ласували медовим соком квітів. В озері плескались приручені чорні качки із сіро-зеленими плямками.
За чверть милі на стрімкій кручі виднілася па – неприступна фортеця маорійців. Бранців одного по одному висадили з піроги й повели до фортеці. Стежка звивалась поміж заростей форміуму й вела до пишного гайка. До «па» Гленарвану і його загону довелося подолати чималу відстань. Ця фортеця мала потрійний захист. Перший, зовнішній, складався з частоколу з міцних тичок заввишки 15 футів; такий само другий і третій, внутрішній, – вербова огорожа з отворами-бійницями.
Усередині па виднілось декілька своєрідних маорійських будівель і щось із сорок симетрично розташованих хиж.
Другий частокол «прикрашали» мертві голови, які нажахали бранців. Леді Гелена й Мері відвернулись не стільки від жаху, як із відрази. Ці голови належали маорійським вождям, що полягли на полі бою. Це географ визначив за безокими очними западинами. Голови обробляють у такий спосіб: з них виймають мозок, видаляють шкіру, носи закріплюють маленькими дощечками, ніздрі начиняють льоном, роти й повіки зшивають, а голову коптять протягом тридцяти годин. У такому вигляді голови довго не псуються і виставляються як трофеї переможців.
Часто у такий самий спосіб маорійці зберігають голови своїх вождів, але їхні очі не чіпають. Тоді вам здається, що вождь пильно дивиться на вас. Новозеландці завжди з гордістю демонструють ці останки. Вони викликають захоплення у молодих вождів. На честь цих останків влаштовують пишні церемонії.
Та у фортеці Каї-Куму стирчати тільки голови ворогів. Ясна річ, чимало з них належало англійцям.
Помешкання Каї-Куму розташовувалось у глибині па, серед декількох хиж, що належали туземцям трохи нижчого рангу. Перед його хижою простягався великий відкритий майданчик, який англійці назвали б військовим плацом. Помешкання вождя було зведене з кілків, обплетених гілками, усередині оббите циновками із форміуму. За розмірами приміщення було справді гідне новозеландського вождя: 20 футів завдовжки, 15 завширшки і 10 заввишки. У хижі був лише один отвір, завішений щільною циновкою, що правив за двері. На даху було заглиблення, в якому збиралась дощова вода. Помешкання прикрашали вирізьблені фігури, а на його стіні зір відвідувачів тішили зображення листя, символічних фігур і почвар, гіллясті візерунки – чудернацькі й хаотичні орнаменти, витесані різцем тубільних майстрів. Глиняна долівка піднімалась на півфута над землею. Тростинні решітки й матраци з сухої папороті, вкриті циновками з довгого гнучкого листя «тіфи», правили за ліжка. Посеред хижі була яма, викладена камінням. – піч, і дірка в покрівлі – комин. Коли з печі валував дим, то спершу він коптив усі стіни, а потім уже поволі його витягувало крізь цей отвір.
Біля хижі Каї-Куму розташовувались склади із запасами вождя: урожай форміуму, картоплі і їстівної папороті. Тут на розпеченому камінні готували їжу для дикунів. Трохи поодаль у невеличких загонах тримали свиней і кіз – досить рідкісних мешканців цих країв, що їх завіз сюди капітан Кук. Часом траплялися собаки, що нишпорили в пошуках бодай якоїсь їжі. Мабуть, маорійці не дуже переймаються годівлею тих, хто сам стає їхньою поживою.
Бранці стояли біля якоїсь порожньої хижі й спостерігали за всім цим, поки вождь мав надумати віддати щодо їх бодай якийсь наказ.
А тим часом натовп старих жінок покривав новоприбулих лайкою. Старі ві дьми, стискаючи кулаки, підходили до «клятих європейців», вили і погрожували їм. Із декількох англійських слів, що їх кинули старі, стало зрозуміло, що вони вимагають негайної помсти.
Вислуховуючи всі ці погрози, зовні леді Гелена героїчно зберігала спокій, намагаючись не тривожити свого чоловіка. Бідолашна ж Мері перебувала на межі непритомності. Джон Манглс підтримував її, готовий будь-якої миті віддати за неї життя. Майор зберігав властивий йому спокій, Паганель ледь стримував себе. Аби захистити дружину від цих старих мегер, Гленарван попрямував до Каї-Куму. Вказуючи на огидний натовп, він промовив:
– Прожени їх!
Маорійський ватажок нічого не відповів на те, лише пильно глянув на свого бранця. Та, повернувшись до галасливих старих, знаком примусив їх замовкнути. Гленарван нахилив голову на знак подяки й неквапливо повернувся до своїх.
А в цей час у па зібралася сотня старих і молодих новозеландців. Одні мовчки чекали наказів Каї-Куму, інші оплакували своїх родичів, що полягли в останніх боях. Із усіх маорійських вождів, що йшли під проводом Вільяма Томпсона, тільки Каї-Куму повернувся на берег свого озера й оповістив плем’я про поразку, що її зазнали повстанці на рівнинах нижньої течії Ваїкато. Із двох сотень воїнів, з якими він вирушив захищати свої землі, повернулись тільки п’ятдесят. Щоправда, деякі потрапили в полон до англійців, та воїнам, що лежали на полі битви, вже не судилось повернутися до рідного селища!
Ось тому туземці й впали у відчай по поверненні свого ватажка. Вони не знали про фінал бою, тож ця звістка вразила їх наче громом.
Дикуни по-своєму виражали душевний біль: родичі й друзі загиблих воїнів, особливо жінки, роздирали собі обличчя й плечі гострими черепашками. Кров змішувалася зі сльозами. Що сильніша туга, то глибші поранення. Закривавлені знавіснілі новозеландки вселяли жах.
Горе туземців посилювалось тією обставиною, що вони не могли поховати загиблих родичів у сімейних могилах. За віруванням маорійців, для загробного життя необхідно ховати небіжчика серед родичів. В «удупа», що в туземців означає «обитель слави», кладуть не тіло, а кістки, які попередньо очищують, вишкрібають, полірують і навіть покривають лаком. Склепи прикрашають дерев’яними статуями, на які переносять точну копію татуювання небіжчика. А тепер ці могили порожнітимуть, не відбудуться поховальні обряди й кістки убитих об’їдатимуть собаки, або вони зотліють непоховані просто на полі бою.
Ці думки тільки поглиблювали відчай. Тепер до погроз жінок на адресу бранців додалися прокляття чоловіків. На зміну крикам могло прийти насильство.
Каї-Куму, очевидно із побоювань, що не зможе втримати натовп, наказав відвести бранців у святилище, що стояло на іншому кінці па, на майданчику, що завершувався страшним проваллям.
Святилище розташовувалось у хижі на самісінькому краю скелі заввишки 100 футів. У цій священній будівлі туземні жерці, арікі, навчали новозеландців релігії. Тут зберігалась вишукана священна їжа, яку в особі жерців поглинав бог Мауї-Ранга-Рангі.
Тимчасово врятовані від люті тубільців, полонені простяглись на циновках із форміуму. Виснажена леді Гелена схилилась до чоловіка. Гленарван, міцно пригорнувши її до себе, повторював:
– Тримайся, моя люба Гелено, небо змилується над нами.
Щойно за бранцями зачинили двері, Роберт миттю видерся Вільсонові на плечі й примудрився просунути голову в щілину між дахом і стіною, на якій висіли амулети. Звідси він міг бачити все, як на долоні, аж до хижі Каї-Куму.
– Вони зібралися довкола вождя, – прошепотів хлопчик. – розмахують руками… завивають… Каї-Куму бере слово…
Роберт кілька хвилин помовчав і продовжив:
– Каї-Куму щось говорить… Дикуни заспокоюються… Вони послухались його…
– Можливо, захищаючи нас, вождь має свою мету, – зауважив майор. – Він прагне обміняти нас на вождів свого племені, та чи згодяться його воїни на такий обмін?
– Так, – продовжив хлопчик, – вони підкорилися йому… Розходяться… Одні йдуть до своїх хиж… інші полишають фортецю…
