Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XI. Берк і Стюарт
Решту дня мандрівники згаяли на розмови й відпочинок. Вони гуляли вздовж узбережжя Вімерри й милувались краєвидами: сполохані попелясто-сірі журавлі та ібіси шугнули ввись із хрипкими гуками; райська пташка намагалась знайти прихисток у верховітті дикого фігового дерева; іволги та чекани пурхали поміж дивовижних стебел лілійних рослин; зимородки відволікались од своєї риболовлі; лише строкаті лорі з червоно-блакитним оперенням провадили свої балачки у верховітті глейових дерев.
Мандрівники милувалися краєвидами до заходу сонця, тож до табору вони поверталися, орієнтуючись по сузір’ю Південного Хреста, а не Полярній зірці, адже у Південній півкулі її не було видно. Містер Олбінет зготував вечерю в наметі, всі усілися за стіл і з чималим апетитом куштували рагу зі смажених папуг, яких поцілив Вільсон.
Такої чарівної ночі ніхто й не думав спати. Леді Гелена попросила Паганеля розповісти про відомих дослідників Австралії.
Ученого не треба було просити двічі. Слухачі якнайзручніше вмостилися біля стовбура банксії [66]66
Банксія – рід рослин родини протейних, поширений виключно в Австралії.
[Закрыть], у нічному мороці забілів сигарний дим, і географ розпочав:
– Друзі мої! Ви, звісно, пам’ятаєте імена мандрівників, про яких я згадував на облавку «Дункана». З них лише чотирьом удалося перетнути материк. Це були Берк – у 1860 і 1861 роках, Мак-Кінлей – у 1861 і 1862, Ленсборо – у 1862 і Стюарт також у 1862 році. Берк пройшов од міста Аделаїда до затоки Карпентарія, Мак-Кінлей – від затоки Карпентарія до Мельбурна.
Берк і Стюарт – ось імена двох дослідників Австралії, про яких я збираюся вам розповісти.
20 серпня 1860 року Мельбурнське королівське товариство відрядило експедицію під проводом Роберта О’Гара Берка, колишнього ірландського офіцера, із супроводом одинадцятьох чоловік, серед яких були: астроном Вілс, ботанік Грей, військовий Кінг, Ландельс, Браге та декілька сипаїв [67]67
Сипаї – колоніальні війська з місцевого населення в індійських колоніях Великої Британії.
[Закрыть]. Двадцять п’ять коней і двадцять п’ять верблюдів несли на собі мандрівників, багаж та провіант на вісімнадцять місяців.
Експедиція прямувала до північного узбережжя, затоки Карпентарія, а по ходу повинна була дослідити береги річки Куперс-Крік. Вона безперешкодно перетнула Муррей і Дарлінг та дісталась поселення Менендьє на кордоні колоній. І тут стало очевидно, що чималий багаж заважає експедиції просуватись далі. Унаслідок численних сварок через важку вдачу Берка погонич верблюдів разом із кількома індусами повернувся до Дарлінга. Берк продовжував просуватися вперед і незабаром досяг річки Куперс-Крік.
Тут мандрівники пробули якийсь час, відшукуючи підходящу дорогу на північ, де були б джерела питної води. Вони ледь дісталися місця, яке назвали форт Вілс. У цьому пункті, що на півдорозі між Мельбурном і затокою Карпентарія, вони обладнали сторожовий пост з огорожею. Берк розділив свій загін на дві частини. Один загін на чолі з Браге мав залишатися тут протягом трьох місяців чи більше, якщо вистачить провіанту, і чекати повернення другого загону. У другому загоні крім Берка було ще троє чоловіків: Кінг, Грей та Вілс. Вони взяли із собою шістьох верблюдів і харчів на три місяці, щоб вистачило на подорож у 600 льє в обидва кінці.
7 січня під палючим сонцем вони перетнули тропік. Часто їх вводили в оману спокусливі міражі; ще частіше вони потерпали від спраги, втамувати яку вдавалося тільки під час сильних грозових дощів. Час од часу їм траплялися кочові тубільці.
Згодом рівнину змінив кряж гранітних гір. Тут просуватися було дуже важко: тварини відмовлялись іти вперед. Та все ж дослідники ді сталися берегів річки Тернер, а потім і верхньої течії річки Фліндерс, де до них у 1841 році побував Шток.
Тут було безліч боліт, в одному з яких потонув верблюд, решта тварин відмовилися йти далі. Двом дослідникам довелося залишитися з ними. Через болотисту місцевість Берку так і не вдалося досягти океану. Довелося йому повернутися до своїх товаришів, що залишилися у форті Вілс. Сумне те було повернення! Слабкі, виснажені, ледве пересуваючи ноги, доволочилися вони до річки Куперс-Крік.
Довгою і виснажливою виявилась дорога назад. 21 квітня показалася нарешті огорожа форту. Вони увійшли, і що ж! У цей самий день, марно прочекавши друзів п’ять місяців, Браге пішов з форту Вілс!
– Пішов? – вигукнув Роберт.
– Так, за фатальним збігом обставин пішов. Із залишеної записки стало зрозуміло, що Браге пішов сім годин тому. Нещасні мандрівники не мали засобів пересування, а до річки Дарлінг залишалося ще 150 льє.
Тоді Берк вирішив іти до австралійських поселень, що стояли біля підніжжя гори Гопелес, за 60 льє від форту Вілс. Тож троє мандрівників вирушили в путь. Вони залишились без верблюдів, незабаром вичерпалися запаси. Троє бідак змушені були харчуватися тільки нарду – водяною рослиною. Вони не могли віддалитися від річки Куперс-Крік, бо довкруж немає води. Подорожні були приречені на загибель. Їм залишалося тільки померти.
Наступного дня о восьмій ранку помер Берк. Розгублений, збожеволілий Кінг кинувся на пошуки тубільців. Повернувшись, він застав мертвим і Вілса. Кінга прихистили тубільці. Там у вересні знайшла його експедиція Говіта. Отже, з чотирьох дослідників, що перетнули Австралійський материк, уцілів лише один…
Паганелева розповідь приголомшила слухачів.
Кожен думав про капітана Гранта. Він, мабуть, також поневірявся цим фатальним материком.
– А що Стюарт? – запитав Гленарван, аби відволікти товаришів од сумних думок.
– Стюарт? – перепитав учений. – Йому пощастило найбільше! 1848 року Джон Мак-Дуаль-Стюарт здійснив першу подорож по Австралії, яка не вдалася через брак їстівних запасів. Та Стюарт був ще той сміливець! 1 січня 1861 року він удруге випробував долю і таки домігся свого.
Парламент Південної Австралії підтримав сміливця і ухвалив видати Стюарту субсидію в дві тисячі фунтів стерлінгів. Стюарт ретельно готувався до цієї експедиції. Його друзі – дослідник Вотергоуз, Фрінг, Кекунк, Вудфорд, Олд та інші, всього десятеро, – приєдналися до нього. Він узяв із собою двадцять шкіряних бурдюків, у яких поміщалося по сім галонів води, і 5 квітня 1862 року експедиція у повному складі вже досягла басейну Ньюкасл-Вотерс, перетнувши 18 паралель у тому самому місці, далі якого Стюарт не зміг пройти. Подальший шлях експедиції проходив приблизно вподовж 131 меридіана.
Базою для подальших досліджень мав стати басейн Ньюкасл-Вотерс. Марно Стюарт намагався подолати густі ліси, що простягались на північ та північний схід, марними були спроби досягти річки Вікторії – завадили густі чагарники.
Тоді Стюарт узяв курс на схід і натрапив на струмок Дейлі, подолавши ще тридцять миль. Тут була чудова місцевість. Дослідник зустрівся з тубільними племенами, які привітно його прийняли.
Звідси експедиція попрямувала на північний захід, розшукуючи серед піщаного ґрунту витоки річки Аделаїди, що впадає в затоку Ван-Дімена. Її береги стають болотистими, що означає близькість океану.
У вівторок 22 липня Стюарт розбив табір серед боліт Фреш-Вотер. Просуванню експедиції перешкоджали незліченні струмки, і він послав трьох супутників на пошуки зручніших доріг. Наступного дня Стюарт вибрався на плоскогір’я, місцями поросле травою. Тубільців поблизу не було.
24 липня, через дев’ять місяців по виїзді з Аделаїди, Стюарт, знемагаючи від бажання нарешті побачити океан, о восьмій ранку вирушив на північ. Перед ним раптом простяглася широка наносна долина, оточена деревами. Стюарт виразно почув шум океанського прибою, але нічого не сказав своїм супутникам. Вони ввійшли до густої порослі гілок дикого винограднику. Стюарт ступив декілька кроків – і ось він на березі Індійського океану!
«Море, море!» – загорлав зчудований Фрінг.
Прибігла решта членів експедиції і гучним «ура» вітала Індійський океан.
Так учетверте перетнули австралійський материк. Стюарт омився у хвилях Індійського океану і повернувся в долину, а на одному з дерев вирізав свої ініціали «М.Д.С.».
Отаборилися біля струмка. Наступного дня Фрінг мав з’ясувати, чи можна з південного заходу підійти до гирла річки Аделаїда, але довелося відмовитися від цього наміру, бо ґрунт був надто грузький для коней.
Тоді Стюарт заліз на високе дерево, зрубав нижні гілки і на верхівці підняв австралійський прапор. На корі дерева він вирізав такі слова: «Копай з південного боку, за фут звідси».
Якщо якийсь мандрівник колись розриє землю у вказаному місці, то знайде там бляшанку з документом, кожне слово якого навічно закарбувалося в моїй пам’яті:
«Велике дослідження і перехід з півдня на північ Австралії.
Дослідники на чолі з Джоном Мак-Дуаль-Стюартом досягли цього місця 25 червня 1862 року, перетнувши Австралійський материк од Південного моря до берега Індійського океану через центр країни. Вони полишили місто Аделаїда 26 жовтня 1861 року, а останній населений пункт англійських колоній у північному напрямі – 21 січня 1862 року. Щоб увіковічнити цю знаменну подію, тут вони підняли австралійський стяг із вказаним іменем голови експедиції. Усе гаразд. Боже, бережи королеву!»
Нижче підписи Стюарта і його супутників.
Так було увічнено цю важливу подію світового значення.
– А чи зустрілися знов ці сміливці зі своїми друзями на півдні? – запитала леді Гелена.
– Так, пані, – відповів Паганель, – з великими труднощами, але до півдня дісталися всі. Найбільше перепало Стюартові, здоров’я якого підірвала цинга. Він уже й не сподівався добратися живим до людських поселень, та 10 грудня маленький загін у повному складі досяг першого населеного пункту. 17 грудня Стюарта захоплено вітали жителі Аделаїди. Після отримання великої золотої медалі від Географічного товариства він якнайскоріше відплив на судні «Інд» до своєї улюбленої Шотландії, аби зміцнити підірване здоров’я.
Географ завершив свою оповідь. Година була пізня, тож слухачі розійшлися.
Розділ XII. Залізниця від Мельбурна до Сендгарста
Майорові не до душі прийшлася новина, що Айртон полишає табір, але він навіть не заїкнувся про свою недовіру до колишнього боцмана. Навколо панував спокій.
Після короткої ночі над горизонтом знову засяяло сонце.
Гленарван же лише побоювався, що Айртон повернеться сам, без майстра, і тоді через зламаний фургон неможливо буде продовжувати шлях. Це могло затримати експедицію на кілька днів.
На щастя, Айртон з’явився наступного дня вдосвіта, з людиною, котра назвалась ковалем зі стоянки Блек-Пойнт. Це був довгов’язий кремезний хлопець із відразливим обличчям.
– Хороший коваль? – запитав Джон Манглс боцмана.
– Я знаю його не більше вашого, капітане, – відповів Айртон. – Подивимося.
Коваль взявся за роботу. Він доволі вправно лагодив фургон, виявляючи неабияку силу. Майор помітив у нього подразнену шкіру навколо зап’ястка, що вказувало на недавнє поранення. Мак-Наббс запитав коваля про походження цих саден, але той лише мовчки продовжував працювати.
За дві години фургон був полагоджений. Коня Гленарвана коваль підкував дуже швидко, оскільки завбачливо захопив із собою готові підкови. Майор також помітив, що ці підкови були мічені зовні грубим візерунком трилисника.
Мак-Наббс вказав на це Айртону.
– Це клеймо станції Блек-Пойнт, – пояснив боцман. – Воно допомагає знаходити сліди коней, що втекли зі стоянки, і не плутати їх із чужими.
Коваль отримав платню за роботу і пішов геть, не промовивши й чотирьох слів. Наші ж мандрівники знову рушили в путь.
Мжичило. У будь-якій місцевості вже порозмивало би ґрунт, але тут сухе повітря настільки поглинало вологу, що нашим подорожнім дощ зовсім не завадив.
Наступного дня, 29 грудня, загін рухався трохи повільніше, бо місцевість стала гористою, такою собі Швейцарією в мініатюрі. Доводилось то підійматися вгору, то спускатися. До того ж фургон так сильно трясло, що мандрівникам значно приємніше було йти пішки.
Об 11 годині подорожні досягли міста Карлсбук. Айртон запропонував оминути його, щоб зекономити час. Гленарван погодився з ним, але спраглий до нових вражень Паганель дуже хотів там побувати. Йому надали цю можливість, а фургон поволі поїхав далі.
Паганель узяв із собою Роберта. Вони недовго побули в місті, та навіть цього виявилося достатньо, щоб скласти чітке уявлення про австралійські міста. Там був банк, суд, ринок, школа, церква і сотня цегляних будинків-близнюків. Розташовувалось усе за англійською системою – правильним чотирикутником, який перетинають паралельні вулиці. У Карлсбруку було досить гомінко: заклопотаний люд снував вулицями туди-сюди, не звертаючи уваги на чужоземців. Паганель і Роберт з годину поїздили містом і помчали уздовж дбайливо оброблених полів наздогін друзям.
Досі експедиції не траплялись дикі тубільні племена. Гленарван уже навіть подумував, що в Австралії вони так само зустрінуть мало австралійців, як в аргентинській пампі індіанців. Та Паганель заспокоїв його, повідомивши, що дикі тубільні племена кочують переважно рівниною біля річки Муррей, що за сто миль на схід.
– Ми наближаємося до країни золота, – повідомив він. – За два дні досягнемо багатющого округу гори Александр. У 1852 році туди потоком хлинули золотошукачі, і дикуни змушені були податись у пустелі Центральної Австралії. Ми перебуваємо в цивілізованому краї і навіть перетнемо залізницю, що сполучає Муррей з океаном.
Гучний свисток паровоза перервав ученого. Мандрівники були за милю від залізниці.
Ця залізнична лінія сполучала столицю провінції Вікторія з найбільшою річкою Австралії – Муррей, що бере свій початок в Австралійських Альпах і, ввібравши в себе води річок Лаклан і Дарлінг, зміїться уздовж всієї північної межі провінції Вікторія, впадаючи в бухту Енкаунтер, поблизу Аделаїди.
Тридцять сьома паралель перетинала залізничне полотно трохи північніше Каслмейна, біля Кемден-Бріджа, мосту через притоку Муррея.
Саме сюди Айртон спрямував свій фургон. Туди ж прямували мешканці сусідніх поселень, полишивши свої оселі, пастухи кинули отари – всі рушили до залізничного полотна.
Раз у раз лунали вигуки:
– Усі на залізницю! На залізницю!
Очевидно, таке пожвавлення викликала якась незвичайна подія.
Гленарван і його супутники пришпорили коней і за декілька хвилин доскакали до Кемденського моста. Там вони відразу зрозуміли причину скупчення людей.
Сталася жахлива катастрофа поїзда. Річка, через яку був перекинутий міст, була завалена уламками вагонів і паровоза. Чи то міст не витримав поїзда, чи то поїзд зійшов із рейок, але паровоз і п’ять із шести вагонів впали в річку Люттон, і лише останній вагон дивом уцілів через те, що луснув ланцюг. Вагон стояв на рейках за якийсь метр од провалля. Зі всіх пасажирів уціліли лише десятеро, які їхали в останньому вагоні.
Лорд Гленарван, відрекомендувавшись інспекторові, завів із ним та з офіцером поліції бесіду. Останній, почувши слова схвильованого Гленарвана «Яка страшна біда!», спокійно відповів:
– Гірше, сер.
– Гірше? – вигукнув Гленарван, прикро вражений цією фразою. – Що ж може бути гірше?
– Злочин, – холоднокровно відповів поліцейський офіцер.
Гленарван із подивом подивився на інспектора.
– Так, сер, – відгукнувся головний інспектор, – катастрофа сталася внаслідок злочину. Пограбовано багажний вагон, на вцілілих пасажирів напали зловмисники.
За півмилі за течією Муррея долинув гул голосів. Незабаром винесли труп залізничного сторожа. Удар кинджалом уразив його в серце. Вбивці відтягнули тіло своєї жертви подалі від Кемденського моста, щоб збити поліцію з пантелику.
– Винуватці катастрофи добре знайомі з цією іграшкою, – сказав офіцер і показав кайданки.
– Незабаром, – додав він, – я матиму задоволення піднести їм цей браслет у вигляді новорічного подарунка.
– То ви підозрюєте…
– …«безкоштовних пасажирів» на суднах Її Величності.
– Що! Каторжників? – вигукнув Паганель.
– Я вважав, що вони не мають права проживати в провінції Вікторія, – зауважив Гленарван.
– Це право вони надали собі самі, – відгукнувся офіцер поліції. – Та повірте, ми неодмінно впіймаємо їх.
У цю мить до переїзду під’їхав фургон. Гленарван квапливо попрощався з інспектором.
Під’їхавши до фургона, Гленарван розповів леді Гелені про катастрофу, але змовчав про каторжників, вирішивши повідомити про це тільки Айртону. Маленький загін продовжив свій шлях на схід.
Розділ XIII. Перша нагорода з географії
За дві милі від залізниці фургон в’їхав у вузькі, звивисті ущелини. Паганель із Робертом випередили своїх супутників. Та не проїхали вони й чверті милі, як лорд Гленарван помітив, що щось змусило їх зупинитися. Роберт із Паганелем спішилися і нахилилися до землі. Судячи з їхніх виразних жестів, вони розглядали щось надзвичайно цікаве.
Айртон пришвидшив ходу биків, і скоро фургон нагнав двох друзів. Мандрівники побачили, як у затінку під деревом спав хлопчик-тубілець років восьми, одягнений у європейський одяг. Про те, що хлопчисько – уродженець центральних областей Австралії, красномовно свідчили його кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи і незвично довгі руки; але меткий вираз обличчя дитини і її одяг доводили, що маленький австралієць уже залучився до цивілізації.
Леді Гелену дуже зацікавив хлопчик, вона вийшла з фургона, і незабаром весь загін оточив маленького тубільця, що міцно спав.
– Бідолашна дитина! – промовила Мері Грант. – Невже він заблукав у цій пустелі?
– Його не можна тут залишити, – заявив Роберт, – адже він сам-один і…
Та Роберт не встиг договорити: маленький австралієць повернувся уві сні на інший бік, і всі зі здивуванням побачили в нього на спині плакат з таким написом:
«Толіне. Прямує до Ічуги під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Проїзд сплачений».
– Впізнаю англійців! – вибухнув Паганель. – Вони відправляють дитину як посилку, пишуть на ній адресу, як на конверті. Мені говорили про це, але я не вірив.
– Безталанний хлопчик! – промовила леді Гелена. – Чи не з того він поїзда, що зазнав катастрофи на Кедмен-Бріджі?
– Він прокидається, – прошепотіла Мері Грант.
І справді, хлопчина поволі розплющив очі і знов заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Гелена узяла його за руку і хлопчисько піднявся, здивовано дивлячись на мандрівників.
– Серденько, чи розумієш ти англійську? – запитала його жінка.
– Розумію і розмовляю, – відповів хлопчик англійською, але з сильним акцентом.
– Як тебе звати? – запитала Гелена.
– Толіне, – відповів маленький австралієць.
– А, Толіне! – вигукнув Паганель. – Якщо не помиляюся, це ім’я означає «кора дерева», чи не так?
Толіне ствердно кивнув головою.
– Звідки ти, друже? – допитувалась далі леді Гелена.
– Я з Мельбурна і їхав у поїзді.
– Ти був у тому поїзді, який зазнав катастрофи? – запитав Гленарван.
– Так, сер, – відповів Толіне, – але Біблійний Бог урятував мене.
– Ти подорожуєш сам?
– Так. Превелебний Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, але бідолашний кондуктор загинув.
– А ти нікого, окрім нього, не знав у цьому поїзді?
– Нікого, сер, але Бог охороняє дітей і не дає їм загинути.
Куди прямував хлопчик через ці відлюдні місця і чому покинув Кемденський міст? Гелена запитала його про це.
– Я повертаюся до свого племені в Лаклан, – пояснив Толіне, – дуже хочу побачити рідних.
– Вони австралійці? – запитав Джон Манглс.
– Австралійці з Лаклана, – відповів Толіне.
– Ти маєш батьків? – запитав Роберт Грант.
– Так, брате мій, – відповів Толіне, протягуючи руку юному Гранту.
Роберта так сильно зворушило звернення «брате мій», що він розцілував маленького австралійця, і хлопчики відразу заприятелювали.
Мандрівники зробили привал. Незабаром усі обідали й намагались якомога більше дізнатись про маленького дикуна.
Його історія була проста. Толіне змалку віддали на виховання благодійному товариству колонії. Австралійці – народ покірливий. Вони не ставляться до англійських загарбників із такою лютою ненавистю, як новозеландці. Тубільців часто можна зустріти у великих містах: Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні. Там вони торгують нехитрим дрібним крамом, мисливським і риболовецьким приладдям, зброєю. Деякі вожді охоче надають своїм дітям можливість скористатися вигодами англійської освіти.
Так вчинили і з Толіне. За п’ять років перебування в Мельбурні хлопчик не бачив рідних, проте любов до сім’ї була такою міцною, що він не побоявся подолати важкий шлях через пустелю, щоб дістатися рідного племені.
– Провідавши батьків, ти збираєшся повернутися в Мельбурн? – запитала леді Гелена.
– Так, мадам, – відповів Толіне, зі щирою ніжністю дивлячись на молоду жінку.
– А чим хочеш займатися, коли виростеш?
– Хочу вирвати моїх братів з убогості і неуцтва: хочу навчити їх пі знати і полюбити Бога. Я хочу стати місіонером.
Паганель був зворушений до глибини душі і відчув справжню симпатію до маленького тубільця, хоча доти він не вельми приязно сприйняв дикуна у європейському одязі. Адже Паганель перебуває в Австралії не для того, щоб дивитися на австралійців у сюртуках! Він хотів бачити їх лише в татуюванні. «Пристойне» вбрання хлопчика збивало географа з пантелику. Проте щирі слова Толіне змінили думку вченого.
– Що тобі викладають у школі? – запитала леді Гленарван.
– Старий Заповіт, математику, географію…
– О! Географію! – захоплено вигукнув Паганель.
– Так, сер, – відповів Толіне. – Я навіть отримав першу нагороду з географії перед січневими канікулами.
– Ти отримав нагороду з географії, мій хлопчику?
– Ось вона, сер, – промовив Толіне, витягуючи книжку з кишені.
То була Біблія в чудовій палітурці. На титулі був напис: «Нормальна школа в Мельбурні. Перша нагорода з географії учневі Толіне з Лаклана».
І Паганель не стримався! Оце так: австралієць, що знається на географії! Він розцілував Толіне в обидві щоки, як, імовірно, поцілував хлопчика превелебний Пакстон під час вручення нагороди.
Проте Паганель мав знати, що таке явище доволі звичне в австралійських школах: юні дикуни легко опановують географію і охоче займаються нею, чого не скажеш про математику, ази якої вони ледь засвоюють.
Толіне здивувала раптова ніжність ученого. Тоді леді Гелена пояснила хлопчикові, що Паганель – славетний географ і видатний викладач.
– Викладач географії? – вигукнув Толіне. – О сер, проіспитуйте мене!
– Проіспитувати тебе, мій хлопчику? – повторив Паганель. – Залюбки! Мені дуже цікаво дізнатися, як викладають географію в Мельбурнській нормальній школі.
– А що, Паганелю, як Толіне знає географію краще за вас? – запитав Мак-Наббс.
– Знає краще за секретаря Французького географічного товариства!..
Паганель почав іспит.
– Учню Толіне, назвіть мені п’ять частин світу.
– Океанія, Азія, Африка, Америка і Європа, – відповів Толіне.
– Чудово! Почнімо з Океанії, оскільки наразі ми тут перебуваємо. Назвіть її частини.
– Вона складається з Полінезії, Меланезії і Мікронезії. Головні її острови: Австралія, що належить англійцям; Нова Зеландія, що також належить англійцям; Тасманія, що належить англійцям; острови Чатам, Окленд, Макарі, Кермадек, Макін, Маракі та інші, що також належать англійцям.
– Чудово! – відповів Паганель. – А Нова Каледонія, Сандвічеві острови Менданські острови [68]68
Менданські острови – Маркізькі острови.
[Закрыть], Паумоту?
– Ці острови перебувають під протекторатом Великої Британії.
– Як Великої Британії? – підскочив Паганель. – Мені здається, що – Франції…
– Франції? – здивовано запитав хлопчик.
– Отакої! – вигукнув Паганель. – То он чому вас навчають у Мельбурнській нормальній школі!
– Так, пане професоре. А хіба це погано?
– Чудово, – відповів Паганель. – Отже, вся Океанія належить Англії. Що ж, продовжимо іспит!
Паганель мав такий здивований і роздратований вигляд, що мимоволі в майора на вустах з’явилась задоволена посмішка.
Іспит тривав.
– Перейдімо до Азії, – сказав географ.
– Азія, – відповідав Толіне, – величезна країна. Столиця її – Калькутта. Головні міста: Бомбей, Мадрас, Сінгапур, Коломбо; острови: Лакадівські, Мальдівські й багато інших. Усі належать Англії.
– Гаразд, гаразд, учню Толіне. А що ви знаєте про Африку?
– В Африці дві головні колонії: на півдні Капська із столицею Капштадтом [69]69
Капштадт – Кейптаун.
[Закрыть], а на заході англійські володіння з головним містом Сьєрра-Леоне.
– Блискуча відповідь! – вигукнув Паганель, якого почала потішати ця фантастична географія Англії. – Я бачу, що викладання у вас було на найвищому рівні. Що ж до Алжиру, Марокко, Єгипту, то їх, звичайно, пропустили в англійських атласах. Що ж, перейдімо до Америки.
– Америка ділиться на Північну і Південну, – почав Толіне. – В першій Англії належать: Канада, Новий Брунсвік, Нова Шотландія і Сполучені Штати, які очолює губернатор Джонсон.
– Губернатор Джонсон? – вигукнув Паганель. – Наступник великого і доброго Лінкольна, убитого божевільним фанатиком – прихильником рабовласників? Чудово! Ну, а Південна Америка з Гвіаною, Фолклендськими островами, Шетландськими островами, Ямайкою, Тринідадом і так далі й так далі – все це теж належить англійцям? Я не сперечатимуся з тобою про це. Але, Толіне, мені хотілося би знати тепер твою думку, вірніше, думку твоїх викладачів, про Європу.
– Про Європу? – перепитав маленький австралієць, що не розумів, чому географ аж кипить.
– Так, про Європу. Кому належить Європа?
– Європа належить, звичайно, англійцям, – упевнено відповів хлопчик.
– Я і сам так думав, – провадив Паганель. – Але що саме в Європі належить Англії – ось що я хочу в тебе запитати.
– Англійцям належать Англія, Шотландія, Ірландія, Мальта, острови Джерсей, острови Іонічні, Гебридські…
– Молодчина, Толіне! – перебив його Паганель. – Але ж в Європі є інші держави, які ти не згадав, мій хлопчику.
– Які, сер? – запитав той.
– Іспанія, Росія, Австрія, Пруссія, Франція…
– Це провінції, а не держави, – відповів Толіне.
– Отакої! – вигукнув Паганель, зриваючи з носа окуляри.
– Звичайно, провінції. Столиця Іспанії – Гібралтар…
– Чудово! Чудово! Блискуче! Ну, а Франція? Адже я француз, і мені хотілося б знати, кому я належу.
– Франція? Це англійська провінція, – спокійнісінько відповів Толіне. – Головне місто її Кале.
– Кале! – вигукнув Паганель. – Як! Ти вважаєш, що Кале досі належить Англії?
– Звичайно!
– І ти певен, що це столиця Франції?
– Так, сер. І там живе губернатор лорд Наполеон…
Тут Паганель вибухнув нестримним сміхом. Толіне не встиг договорити. Хлопчик не знав, що й думати. Його питали, він відповідав. Але він не винен, що говорив такі нісенітниці, адже він про це навіть гадки не мав. Та юного австралійця це не збентежило. Він із серйозним виразом обличчя вичікував, коли вщухне цей незрозумілий регіт.
– Бачите, – захлинаючись од сміху вимовив майор, – я мав рацію, коли казав, що учень Толіне перевершить вас?
– О так, майоре, – відповів географ. – Он як викладають географію в Мельбурні! Подумати лишень: Європа, Азія, Африка, Америка, Океанія – увесь світ належить англійцям! Хай йому чорт! Тепер зрозуміло, чому тубільці підкоряються англійцям… Ну, Толіне, а місяць? Він також належить англійцям?
– Він обов’язково їм належатиме, – серйозно відповів маленький дикун.
Тут Паганель схопився, відбіг майже на чверть милі од табору й дав волю своєму сміхові.
За його відсутності Гленарван розшукав у своїй дорожній бібліотеці «Короткий курс географії» Семюеля Річардсона, вельми популярну книгу в Англії, в якій містились дещо точніші відомості про земну кулю.
– Візьми цю книгу, дитя моє, – сказав Гленарван маленькому австралійцеві. – Ти отримав неточні відомості з географії, і їх неодмінно слід виправити. Я дарую тобі цю книгу на згадку про нашу зустріч.
Толіне мовчки взяв книгу і став уважно її розглядати, недовірливо похитуючи головою та не наважуючись засунути її до кишені.
Тим часом зовсім стемніло. Була десята вечора. Час уже подумати про відпочинок.
Роберт запропонував своєму другу Толіне половину свого ліжка; маленький тубілець погодився.
А наступного ранку наші подорожні виявили, що австралійського хлопчика вже й слід прохолов.
Чи то він намагався якомога швидше дістатися рідного краю, чи його образив сміх Паганеля, бозна. Та Гелена, прокинувшись, знайшла у себе на грудях свіжий букет мімоз, а Паганель виявив у кишені своєї куртки «Географію» Семюеля Річардсона.
