Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XVI. Майор запевняє, що це мавпи!
5 січня експедиція досягла просторих земель Муррейського округу. Поки що недосліджений і відлюдний край розкинувся аж до Австралійських Альп. Цивілізація ще не дійшла сюди, тож і не встигла покраяти ці землі на графства з чіткими кордонами. Це була найглухіша частина провінції. З часом тутешні ліси зникнуть від сокири дроворуба, а прерії виїдатиме худоба поселенців-скватерів. Та нині ця земля зберегла первісний вигляд. Справжнісінька пустеля.
На англійських мапах територію позначено просто й відверто: «Reserve for the blacks» – «Резервація для чорношкірих». Колоністи силоміць відтіснили тубільців на ці землі. Тут, на безмежних рівнинах і в лісових нетрях, корінним мешканцям відвели землю, де австралійські аборигени вимирають. Кожен колоніст, скватер, емігрант чи торговець лісом міг вільно зайти на територію заповідника, але жодний чорний не мав права вийти звідсіль.
Мандрівники активно обговорювали питання долі тубільців. Усі одностайно зійшлись на думці, що Британія прирекла ці племена на цілковите знищення. Колоністи сприйняли чорношкірих за диких звірів. Вони полювали на тубільців із рушницями в руках і виправдовувалися, що вбивство цих неборак не злочин, бо австралійці перебувають поза законом. Аби позбутися тубільців на озері Гунтер, в одній із Сіднейських газет пропонували швидкий спосіб – масове отруєння.
Жорстокість англійців не знала меж. Вони поводилися в Австралії так само, як і в Індії, де винищили 5 мільйонів індійців, або в Капській області, де від мільйона готтентотів лишилось тільки 100 тисяч. Щоправда, деякі губернатори видавали укази проти кровожерних колоністів, за якими білого, котрий скалічив тубільця, карали нагайками. Та марно! Загарбники винищували племена. На острові Ван-Дімен на початку століття було 5 тисяч населення, а в 1863 році – сім чоловік.
– Півстоліття тому, – додав Паганель, – дорогою нам повсякчас траплялися б австралійські племена, а що ми маємо сьогодні? Ми не бачили ще жодного тубільця! Через сотню років в Австралії остаточно зникне місцеве населення.
А й справді, тут не було жодних ознак поселень. Рівнини змінювали ліси, місцевість ставала дедалі глухішою. Здавалося, тут не ступала досі нога людини й навіть тварини, аж раптом Роберт вигукнув:
– Мавпа! Он мавпа!
І він вказав на якусь чорну істоту, що перестрибувала з гілки на гілку з дивовижною спритністю.
Фургон зупинився, щоб мандрівники могли поспостерігати за дивною твариною. Спершу вона зникла в листі евкаліптів, та незабаром істота спустилася долі, підбігла до величезного дерева й схопилась довгими лаписьками за його гладенький стовбур. Годі собі уявити видертись нагору по цьому рівному дереву, яке навіть не можна було обхопити руками. Та істота, зграбно орудуючи чимось подібним до маленької сокирки, поробила на стовбурі зарубинки, видерлась по них на самісінький вершечок і щезла в густому листі.
– Що то за мавпа така дивна? – вигукнув майор.
– Ця мавпа – чистокровний австралієць, – мовив Паганель.
Не встигли його супутники щиро подивуватись побаченому, як поблизу почулося різке «коо-е! коо-е!». За сто кроків далі подорожні опинились у стоїщі тубільців.
Мандрівникам відкрилася сумна картина. З десяток куренів, гуніос, укритих шматками кори, були складені подібно до черепиці і захищали нещасних мешканців лише з одного боку. Ці знедолені істоти мали відразливий вигляд. Десь із тридцятеро чоловіків, жінок, дітей, одягнених у подерті на лахміття шкури кенгуру, узрівши фургон, спершу кинулись тікати, та щойно Айртон промовив до них місцевою говіркою, трохи заспокоїлись. Тубільці боязко повернулись, наче тварини, яким простягли шмат м’яса.
Ці дивні істоти були п’ять футів заввишки; шкіра в них була не чорна, а темна, наче закоптіла; руки довгі, волохаті, черево випнуте. Їхні тіла були татуйовані й порубцьовані надрізами, що вони їх роблять під час обрядів поховання на знак жалоби. Потворні обличчя навряд чи відповідали ідеалам європейської краси: величезний рот, плескатий, наче вдавлений ніс, випнута нижня щелепа, з якої стирчали гострі білі зуби.
– Роберт мав рацію, – сказав майор, – це справді мавпи – чистокровні, але мавпи.
– Невже ви, Мак-Наббсе, – здивувалась Гелена, – погоджуєтеся з переслідувачами цих бідолах, котрі вважають їх за диких тварин? Адже вони теж люди.
– Люди! – вигукнув Мак-Наббс. – Щонайкраще це середнє між людиною й орангутангом. Зміряйте їхній лицевий кут і переконаєтесь – він таки мавпячий.
Леді Гелена й Мері вийшли з фургона. Вони дали цим нещасним їжу, на яку ті накинулись із огидною пожадливістю.
Та особливо співчували мандрівниці жінкам-дикункам. Ніщо не може зрівнятися з долею австралійки. Природа-мачуха позбавила її і крихти привабливості. Після заміжжя австралійка стрімко старішає, бо на її плечі лягає непосильний тягар важких робіт. Під час переходів вона тягне на собі дітей у плетених із тростини кошиках, рибальське і мисливське знаряддя, запаси новозеландського льону, з якого вона плете сильця. Жінка добуває їжу для сім’ї: полює на ящірок, гадюк, часом видирається за ними аж на самісінький вершечок дерева; вона рубає дрова, щоб розпалити багаття, обдирає кору задля укриття куреня.
Тубільці оточили дивних прийшлих, тож тепер довелось пильнувати, щоб вони не поцупили всю провізію. Мова дикунів скидалась на крики тварин, та часом у голосі австралійців вчувались лагідні звуки. Раз у раз вони промовляли слово «нокі» й супроводили його такими промовистими жестами, що одразу ж стало зрозуміло – це слово означало «дай мені» і стосувалось усіх речей, що їх мали мандрівники. Олбінетові довелося попітніти, аби вберегти харчі від розкрадання. Ці нещасні голодні люди буквально поїдали фургон очима, вишкіряючи гострі зуби, котрі, імовірно, впиналися в людське тіло. Більшість австралійських племен у мирні часи не людожери, та навряд чи який дикун погребує м’ясом переможеного ворога.
Гленарван, на прохання леді Гелени, наказав уділити харчів тубільцям. Радість дикунів була такою бурхливою, що оживила б навіть кам’яне серце.
Олбінет, як справжній рицар, у першу чергу хотів нагодувати жінок, та нещасні навіть не наважились узяти й риски в рота раніше за своїх господарів. Ті ж накинулись на їжу, як звірі на здобич.
Сльози навернулись на очі Мері Грант, адже її батько, можливо, перебуває в полоні цих страшних дикунів. Вона уявила, як страждатиме людина, котра стане бранцем у їхніх руках. Джон Манглс, що з тривожною увагою спостерігав за дівчиною, зрозумів думки Мері і запитав у боцмана «Британії»:
– Айртоне, то від таких дикунів вам пощастило втекти?
– Так, капітане, – відповів Айртон. – Усі племена Центральної Австралії схожі між собою. Тільки ви бачите тут мізерну жменьку тубільців, тоді як на берегах Дарлінгу живуть численні племена, підлеглі жорстоким і владним ватажкам.
– Але що може робити європеєць серед цих дикунів? – спитав Джон Манглс.
– Те, що випало робити мені, – відповів Айртон. – Я полював, рибалив із ними, брав участь в їхніх баталіях. Ставлення до полоненого – я вам уже казав про це – залежить від того, яку користь має з нього плем’я. Кмітливих і хоробрих зазвичай шанують.
– Але все одно це полонений, – констатувала Мері Грант.
– Звичайно, і його цілодобово пильнують, – відповів Айртон.
– Проте вам пощастило втекти, Айртоне, – втрутився Мак-Наббс.
– Так, пане майоре. Мені пощастило втекти під час сутички між двома племенами. Я, звісно, не жалкую, що втік, але коли б мені довелося зробити це вдруге, то я, напевне, згодився б довіку залишитись у неволі, аніж знову зазнати тих мук, які пережив, блукаючи пустелями Центральної Австралії. Дай боже, щоб капітан Грант не наважився на таке заради порятунку!
– Звичайно, міс Мері, – мовив Джон Манглс. – Найкраще для всіх було б, аби ваш батько залишився в полоні. Адже тоді буде набагато легше знайти його сліди, ніж якби він блукав австралійськими лісами.
– Ви й досі сподіваєтесь його знайти? – спитала дівчина.
– І на мить не втрачаю надії, міс Мері, побачити вас щасливою.
У той час як тривала розмова, серед тубільців виникло якесь дивне пожвавлення: вони щось голосно вигукували, метушились, із незрозумілою люттю хапали зброю.
Гленарван ніяк не міг збагнути причину цієї катавасії, аж тут майор звернувся до боцмана:
– Ви ж розумієте мову австралійців, адже довгенько жили серед них?
– Розумію, але приблизно, – відповів той, – бо в них скільки племен, стільки й діалектів. Однак я розумію, що вони задумали: вони хочуть показати нам удаваний бій у подяку за частування.
Айртон казав правду. Тубільці влаштували справжню виставу: накидались один на одного з такою щирою люттю, що можна було сприйняти цю битву за справжню. Чи не всі мандрівники в один голос стверджують, що австралійці мають природний хист до акторської майстерності. Вони з воланням відчайдушно вимахували кийками і сокирами. Одні падали, немов убиті, інші видавали переможні кличі. Жінки ж, наче одержимі, під’юджували чоловіків, кидались на «трупи» й удавали, що люто шматують їх. Гелені щоразу здавалося, що ця вистава щомиті може перетворитися на справжнє бойовище.
Театральний бій тривав уже хвилин з десять, як раптом воїни зупинились і покидали зброю на землю. Миттю запала глибока тиша. Тубільці застигли, наче враз закам’яніли. Що ж сталося? Раптом над кронами дерев злетіла зграя какаду, застилаючи небо яскравими барвами свого пір’я. Здавалося, в небі розлетілась на друзки райдуга. І театралізоване дійство змінило значно корисніше заняття – полювання.
Один із тубільців, хутко схопивши якесь дивовижне червоне знаряддя, покинув своїх нерухомих товаришів і підкрався до зграї какаду. Він просувався по-пластунськи і так тихо, що жоден листочок не шелеснув, жоден камінчик не зсунувся. Здавалось, прослизнула якась тінь.
Підійшовши якомога ближче, дикун зненацька метнув свою зброю. Пролетівши так футів із сорок, вона раптом не впала долі, а стрімко піднялась футів на сто вгору, збила понад десяток птахів і, описавши в повітрі правильну дугу, впала біля ніг мисливця. Гленарванові і його товаришам відібрало мову. Вони не могли повірити власним очам.
– Це бумеранг, – пояснив Айртон.
– Бумеранг! – вигукнув Паганель. – Австралійський бумеранг!
І він кинувся піднімати цю диво-зброю. Після детального обстеження Паганель констатував, що бумеранг – це лишень загнутий шмат міцної деревини із загостреними кінцями. Один бік увігнутий, на другому, опуклому, виступало два гострих ребра. Це було і просто, і незрозуміло водночас.
– То он який він, відомий бумеранг! – мовив Паганель, уважно роздивляючись цей дивовижний пристрій. – Шмат дерева, більш нічого. Але чому ж він летить спершу по горизонталі, а потім раптом здіймається вгору і повертається до того, з чиїх рук вилетів? Ані вчені, ані мандрівники досі не можуть пояснити цю загадку.
– А як ви пояснюєте це явище, пане Паганелю? – спитала Гелена.
– На жаль, пояснити я не можу. Я лише засвідчую факт. Очевидно, все залежить від таємничого способу, яким кидають бумеранг, і від його особливої форми.
– У будь-якому разі це надто хитромудра вигадка… для мавп, – додала Гелена, глянувши на майора, котрий похитав головою на знак незгоди.
Час спливав, Гленарван вирішив, що не слід затримуватися, і хотів було дати команду вирушати далі, як раптом прибіг дикун і збуджено щось вигукнув.
– Вони побачили казуарів! – вигукнув Айртон.
– То вони на них полюватимуть? – спитав Гленарван.
– Це неодмінно слід побачити! – заявив Паганель. – Переконаний, що це вельми цікаво. Можливо, вони знову застосують бумеранг.
– Що скажете на це, Айртоне? – звернувся Гленарван до боцмана.
– Гадаю, сер, що це триватиме недовго, – відповів той.
Тубільці не гаяли ані хвилини. Адже забити казуарів – для них справжнісіньке щастя. Плем’я на декілька днів матиме їжу. Тому мисливці вдаються до найхитріших способів, щоб уполювати таку здобич. Проте як без собак і рушниць спроможуться вони наздогнати й забити такого прудкого птаха? Оце й було найцікавіше в тому видовищі, що його зажадав побачити Паганель.
Ему, або казуар, а мовою тубільців «мурек» – це великий птах заввишки два з половиною фути, його біле м’ясо схоже на м’ясо індички. Хоч казуар і не літає, зате бігає так швидко, що може обігнати найпрудкішого коня. Отож узяти його можна тільки хитрощами.
Ось чому по команді дикуна десяток стрільців швидко розсипалися ланцюжком між синіми квітами індиго, які рясно вкривали мальовничу рівнину. Мандрівники збились купкою на узліссі біля гайка мімоз.
З півдесятка казуарів, сполоханих мисливцями, кинулись урозтіч і відбігли на якусь милю. Тоді головний мисливець племені, розгледівши, де осіли птахи, подав знак помічникам зупинитися. І коли ті простяглись на землі, він витяг із сітки дві майстерно зшитих докупи шкури казуарів і притьмом начепив їх на себе. Піднявши правицю над головою і наслідуючи ходу казуара, він рушив до пташиної зграї. Часом він зупинявся, вдаючи, що дзьобає зерно; часом збивав ногами пилюку, і його огортала хмара куряви – достоту як справжнісінький казуар! Тихе бурчання мисливця так скидалося на казуарів голос, що самі птахи йому повірили. Та ось дикун упритул наблизився до зграї. Раптом він вправно метнув угору свого дубця – і п’ять казуарів із шістьох упали долі.
Фінал ловів був вельми успішний.
Члени всього загону попрощалися з тубільцями. Ті ж не звернули на прибульців жодної уваги, зосередившись на своїй здобичі.
– То що, любий Мак-Набсе, тепер ви визнаєте, що австралійці – не мавпи? – запитала леді Гелена, коли загін від’їхав.
– Аж ніяк. Навпаки, я ще більше в цьому впевнився, адже ці істоти досить вправно наслідують тварин, – відповів майор.
– Це не відповідь, – запротестувала леді Гелена. – Я хочу, щоб ви відмовилися від своїх слів.
– Гаразд. Австралійці не мавпи, але мавпи – австралійці.
– Як так?
– А ви згадайте, як чорношкірі відгукуються про орангутангів: мавпи – це чорношкірі, але хитріші за них, бо вони нічого не говорять, аби нічого не робити. Це слова ревнивого негра, господар якого годував орангутанга-гультяя.
Розділ XVII. Скотарі-мільйонери
Ніч, на щастя, видалася спокійною. 6 січня, о сьомій ранку, мандрівники вирушили далі округом Муррей. Вони прямували на схід, залишаючи степом сліди. Двічі їм траплялися сліди, прокладені скватерами. Ті прямували на північ, і всі сліди певне переплуталися б, та підкови Гленарванового коня залишали на піску чіткий відбиток трилисника.
Місцями рівнину борознили звивисті, висхлі від посухи річки, порослі буксом. Через тридцять п’ять миль, надвечір, вирішено було зробити привал біля підніжжя гірського кряжу. Вже споночіло, коли під розлогими деревами напнули намет.
Паганель мав стояти на варті першим. З карабіном за плечима він проходжав, аби його не зморив сон. Паганель поринув у свої роздуми, розглядаючи зірне небо, коли раптом до нього долинув якийсь звук. Учений прислухався і, на превеликий подив, учув звуки рояля.
– Рояль у пустелі! – буркнув Паганель. – Це щось неймовірне.
І справді, це було вельми дивно, тож Паганель подумав, що то якийсь австралійський птах наслідує рояль.
Однак цієї миті забринів чистий свіжий голос: до піаніста долучився співець. Паганель слухав, не дозволяючи себе переконати. Проте за мить він мусив визнати, що піднесена мелодія, яка так його вразила, – це арія «II mio tesoro tanto» з «Дон-Жуана».
– Хай йому грець! А ці птахи – найкращі музиканти в світі, якщо так майстерно виконують арію з опери Моцарта! Але ж цього не може бути! – вигукнув Паганель і з насолодою прослухав до кінця чудову мелодію.
Коли настала Вільсонова черга вартувати, Паганель усе ще сидів, занурений у думки. Але вчений промовчав про свою дивну пригоду, твердо вирішивши вранці розповісти про це Гленарванові.
А на ранок мандрівники прокинулися од собачого гавкоту. Гленарван миттю підхопився. На заліску бавились двійко чудових пойнтерів, ідеальний взірець англійської породи мисливських собак. Пси помітили людей, що наближались до них, і ще дужче загавкали.
– Десь поблизу є поселення, – мовив Гленарван, – і там живуть мисливці.
Паганель уже приготувався було розповісти про свою нічну пригоду, як раптом показалися двоє вершників на баских конях-гунтерах. Обидва ошатно вбраних джентльмени зупинились, коли побачили подорожніх. Гленарван пішов назустріч молодикам і перший відрекомендувався.
– Сер, чи не забажають ваші дами, ваші супутники й ви зробити нам честь і відпочити в нашій господі? – запитав із поштивим уклоном старший з-поміж мисливців.
– З ким маю за честь говорити? – спитав Гленарван.
– Мішель і Сенді Патерсони, власники скотарства Готтем. Ви перебуваєте на нашій станції. Звідси до господи десь із чверть милі.
– Дякуємо вам, панове, за люб’язність, але я не хотів би зловживати вашою гостинністю, – почав Гленарван.
– Сер, – не дав докінчити йому Мішель Патерсон, – погодившись, ви зробите нам, бідним вигнанцям, величезну приємність, і ми будемо вельми вдячні й щасливі прийняти вас у себе в цій пустелі.
Гленарван уклонився на знак згоди.
– Сер, – звернувся Паганель до Мішеля Патерсона, – часом це не ви співали вчора арію божественного Моцарта?
– Так, пане, я співав під акомпанемент свого брата Сенді.
– О, тоді прийміть щирі вітання від мене, палкого шанувальника музики! – і Паганель простяг руку молодому джентльменові.
Скотарське господарство Патерсонів було таке ж бездоганне, як і англійські парки. На величезних луках паслися тисячі биків і мільйони овець, яких стерегли армія пастухів і ще більше собак.
Милувала око акацієва алея, а далі гордовито здіймалася гора Готтем, заввишки аж сім з половиною тисяч футів. Поряд з екзотичними місцевими рослинами, яких тут було безліч, росли дерева, завезені з Європи. Груші, яблуні, смокви, помаранчі й навіть дуби мандрівники вітали радісними вигуками.
Тимчасом Гленарван слухав розповідь братів. То була історія метикуватих і енергійних молодих англійців, які вважали, що багатство не звільняє від праці. Мішель і Сенді Патерсони народилися в сім’ї лондонського банкіра. Коли вони подорослішали, батько сказав синам: «Ось вам мільйони. Вирушайте до будь-якої далекої колонії, засновуйте там велике підприємство, навчайтесь життю у праці». Брати виконали батькову волю, обрали в Австралії колонію Вікторія й саме тут вирішили зібрати врожай із батькових грошей, про що не пошкодували. Не минуло й трьох років, як їхнє господарство принесло чималі прибутки.
Молоді власники були скотарями й водночас хліборобами. Вони керували своїм величезним господарством вправно і завзято. На десяти тисячах акрів старанно обробленої землі збирали багаті врожаї тубільних і завезених сюди культур, а на соковитих травах випасали незліченну кількість худоби.
Будинок підприємців перевершив усі сподівання мандрівників. Чарівна будівля з дерева й цегли за формою була подібна на швейцарські будиночки-шале. На доріжках і в гущині дерев височіли бронзові канделябри з ліхтарями. Увечері парк освітлювався білим світлом газу від газометра, захованого в альтанці з акацій.
Поблизу ніде не було видно службових приміщень, ані повітки, ані стайні – нічого, що нагадувало б про сільську місцевість. Усі ці будівлі зведено за чверть милі далі. Там утворилося справжнє селище – понад двадцять хатин і будиночків. Електричні дроти з’єднували його з будинком господарів.
Усередині будинку гості побачили справжню розкіш. У вітальні, просторій кімнаті, стояв рояль зі старовинними й новітніми партитурами, мольберти з незакінченими полотнами, цоколі з мармуровими статуями, на стінах висіло кілька картин фламандських майстрів. Ноги тонули в пухнастих, наче м’яка трава, килимах, зі стелі звисала старовинна люстра. Повсюди – коштовні порцелянові вироби, вишукані дрібнички. Ця вітальня, здавалось, була частиною якогось шляхетного палацу в Англії чи Франції.
Сенді Патерсон дав розпорядження зготувати сніданок, і невдовзі гості смакували вишукані страви й дорогі вина за розкішним столом.
Коли брати Патерсони дізнались про мету експедиції, то лише зміцнили сподівання дітей капітана Гранта.
– Найімовірніше, капітан Грант потрапив у полон, – сказав Мішель, – бо на узбережжі його не бачили. Знайдений документ свідчить, що капітан достеменно знав, де перебуває, і, мабуть, уже дійшов до якоїсь англійської колонії. Та, певно, потрапив у полон до дикунів.
– Саме так сталося з його боцманом Айртоном, – сказав Джон Манглс.
– А ви нічого не чули про загибель «Британії»? – запитала в братів Гелена.
– Ніколи, пані, – відповів Мішель.
– А як, на вашу думку, австралійці могли поводитися з полоненим капітаном Грантом?
– Австралійці не жорстокі, – відповів Мішель Патерсон. – Багатьом європейцям доводилось довго жити серед дикунів, і вони ніколи не нарікали на грубе поводження.
– Нещодавно «Австралійська газета» повідомляла, – сказав Мішель Патерсон, – що такий собі Моріл повернувся на батьківщину після шістнадцятилітнього полону. Його доля схожа на долю капітана Гранта – він так само одразу після загибелі судна «Перуанка» 1846 року опинився в полоні у тубільців. Вам не варто втрачати надії.
Гленарван люб’язно погодився погостювати день у маєтку, тож загін провів чудові дванадцять годин. Господарі запропонували гостям програму денних розваг, на яку ті охоче пристали.
Опівдні сім чистокровних коней нетерпляче били копитами об землю перед ґанком. Дамам призначалася коляска, запряжена четвериком. Попереду рушили мисливці; вершники, озброєні чудовими рушницями для полювання, скакали по боках.
За чотири години кавалькада об’їздила геть усі алеї й дороги парку, який завбільшки з невеличку німецьку державу. Малий Роберт, який полював поруч із Мак-Наббсом, такого утинав, що всі аж роти роззявляли від здивування. Відважний хлопчина мчав попереду всіх і стріляв перший.
Забили кількох місцевих тварин, яких навіть Паганель знав лише за назвою. Поміж них трапилися вомбат і бандикут.
Роберт уполював схожу на лисичку істоту з чорним у білі плями хутром і пару двоутробок.
Та найбільш захопливим виявилося полювання на кенгуру, яких надибали собаки. Малюки миттю пострибали в материні сумки, і вся зграя кинулась навтьоки. На чолі кенгуру стрибав старий ватажок-самець, справжнісінький велетень-кенгуру.
Чотири або й п’ять миль тривала погоня. Собаки боялись наблизитися то табунця тварин, побоюючись дужих лап кенгуру. Та ось стомлені стрибуни зупинились, приготувавшись захищатися. Один пойнтер з розгону наштовхнувся на ватажка, але миттю неборака злетів у повітря й упав із розпоротим черевом. Мисливці пустили в хід рушниці.
Роберт, щоб напевне поцілити, дуже близько підійшов до кенгуру. Тварина кинулася на хлопчика, і той упав. Мері Грант скрикнула від жаху. Жоден мисливець не наважився вистрілити, боячись влучити в хлопчика. Та раптом Джон Манглс вихопив мисливського ножа і кинувся на кенгуру, ризикуючи власним життям. Удар – і кенгуру впав, уражений у самісіньке серце, а Роберт підвівся, ніби нічого й не сталося.
– Дякую, містере Джоне, щиро вам дякую, – сказала Мері Грант, простягаючи руку молодому капітанові.
– Я відповідаю за нього, – мовив той, потискуючи тремтливу долоню дівчини.
Таким був фінал полювання. О шостій годині на мисливців уже чекав розкішний обід, за яким вони куштували бульйон із хвоста кенгуру, зготований за тубільними рецептами.
Після морозива і шербету гості перейшли до вітальні. Вечір присвятили музиці. Леді Гелена, прекрасна піаністка, запропонувала акомпанувати молодим господарям, і ті майстерно виконали уривки з найновіших музичних творів Гуно, Віктора Массе, Фелісьєна Давида й навіть Ріхарда Вагнера.
Об одинадцятій годині подали чай, сервірувавши його з властивою англійцям вишуканістю, та Паганель зажадав поласувати австралійським чаєм, і йому принесли чорнильного кольору рідину. Тубільці півфунта чаю варять у літрі води протягом чотирьох годин. Паганель кривився, а однак нахвалював напій.
Завершився цей чудовий вечір лише опівночі.
А з настанням ранку гості попрощались із братами, подякували за теплий прийом і взяли з господарів маєтку обіцянку відвідати замок Малькольм у Європі.
Лише о дев’ятій годині ранку фургон проминув землі Патерсонів і заглибився у відлюдну область провінції Вікторія.
