Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XIV. Копальні гори Александр
1814 року сер Родерік Імпі Мерчісон, нині президент Королівського географічного товариства в Лондоні, під час вивчення гірського пасма, що простягається з півночі на південь уздовж узбережжя Австралії, дійшов висновку, що воно надзвичайно подібне на Уральський гірський хребет.
А оскільки Уральський хребет золотоносний, то геолог припустив, що коштовний метал можна знайти і в австралійських горах. І він мав рацію. Справді, через два роки Мерчісону з Нового Південного Уельсу надіслали зразки золотої руди. Тоді він зібрав чималий гурт корнуельських рудокопів у золотоносні райони Нової Голландії.
І щойно поширилися чутки про перші золоті знахідки, як до Південної Австралії з усенького світу стали прибувати золотошукачі: англійці, американці, італійці, французи, німці, китайці.
Та лише 3 квітня 1851 року Гаргревс відкрив надзвичайно багаті родовища руди. Так виникло місто Офір, яке швидко розросталося.
Доти нікого не цікавила провінція Вікторія, а тим часом саме їй судилося перевершити за багатством своїх родовищ інші провінції.
Через кілька місяців, у серпні 1851 року, в провінції Вікторія були знайдені перші самородки, і незабаром у її чотирьох округах – Балларат, Овенс, Бендіго і горі Александр – виникли великі копальні. Тут усюди була руда, але на річці Овенс добуванню перешкоджали ґрунтові води, у Баллараті підприємці часто помилялись із розрахунками через нестабільність покладів золота; у Бендіго роботу ускладнював кам’янистий ґрунт, і лише на горі Александр усі умови сприяли видобутку золота. Його оцінювали по 1441 франку за фунт – найкраща ціна на всій земній кулі.
Саме сюди привела тридцять сьома паралель гурт людей, що шукали капітана Гранта.
Весь день 31 грудня мандрівники їхали дуже нерівною дорогою, що вкрай змучила коней і биків. Нарешті надвечір вони побачили округлі вершини гори Александр. Але це ще не був район золотих копалень. Лише наступного дня, в перший день 1865 року, важкі колеса фургона заскрипіли по дорогах золотоносного краю.
Жак Паганель і його супутники були в захваті від знаменитої гори. Сюди стікалися орди авантюристів, злодіїв і чесних людей. Золота лихоманка набула форми епідемії, стала такою ж заразною, як чума. Скільки людей полягло тоді від неї!
Ремесло дигера, копача, стало найпопулярнішим. Дехто з трудяг гинув од неймовірно виснажливої праці, але були й такі, хто збагачувався при першому ж ударі заступа. Про невдах мовчали, про щасливців чутки ширилися світом.
Незабаром потоки авантюристів заполонили береги Австралії. Лише за останні чотири місяці 1852 року до Мельбурна прибули 54 тисячі емігрантів – армія. Та армія без вождя недисциплінована. Армія без перемог прирівнюється до мародерів.
У перші роки цього божевільного сп’яніння навколо панував неймовірний безлад; проте англійці, з властивою їм заповзятливістю, зайняли панівну позицію. Тубільна поліція і жандармерія перестали захищати інтереси грабіжників і стали на бік чесних людей. У 1852 році відбувся переворот. Відтоді спливло тринадцять років, і нині видобування золота здійснювали за суворим регламентом. Подекуди копальні були вичерпані до дна, адже з 1852 по 1858 рік золотошукачі видобули з глибин вікторіанських копалень золота більш ніж на 63 мільйони фунтів стерлінгів. У зв’язку зі скороченням видобування золота значно зменшився потік емігрантів.
Об одинадцятій мандрівники вже були в самому серці копалень. Тут виросло справжнє місто із заводами, банками, церквами, казармами, котеджами і редакціями газет. У цьому місті навіть був театр, де місця коштували по десять шилінгів, і на ці місця завжди були охочі. У театрі йшла п’єса «Франциск Обадіа, або Щасливий копач». Розв’язка її така: герой, що вже втратив надію знайти золото, при останньому ударі заступа натрапляє на небувалої величини самородок.
Щоб оглянути золоті копальні гори Александр, Гленарван відправив фургон уперед. Це вельми сподобалося Паганелеві, і він за своїм звичаєм узявся бути перекладачем і провідником своїх супутників.
За його порадою насамперед попрямували до банку. Вимощені широкі вулиці ретельно поливалися. Увагу привертали гігантські реклами різних золотопромислових компаній. Долинав шум машин, що промивали пісок і подрібнювали дорогоцінний кварц.
За міськими спорудами простягалися золоті розсипи – величезні пустелі, на яких велися розробки. Тут гарували наймані золотопромисловими компаніями рудокопи.
Годі було охопити зором усі ями, що виднілися навколо. Залізо заступів спалахувало на сонці, як блискавки. Серед рудокопів були люди різних національностей – усі найманці працювали пліч-о-пліч.
– А втім, не варто думати, – сказав Паганель, – що на австралійській землі перевелися азартні шукачі золота. Звичайно, більшість наймається на роботу до різних компаній… А що їм лишається робити, коли держава продала або здала в оренду всі золотоносні землі компаніям? А тому, хто не спроможний копати, купити чи орендувати золотоносну землю, залишається ще один шанс розбагатіти.
– Який? – запитала леді Гелена.
– Джемпінг, – відповів Паганель. – Навіть ми маємо шанс розбагатіти, якщо доля буде до нас ласкавою.
– Але в який спосіб? – поцікавився Мак-Наббс.
– Знов-таки завдяки джемпінгу.
– То що ж таке джемпінг? – запитав майор.
– Це угода, що ходить серед рудокопів. Щоправда, інколи вона призводить до безладів і навіть насильства, але влада не в силах від мінити її.
– Розповідайте, Паганелю, – дратувався Мак-Наббс, – не товчіть воду в ступі.
– Так от. Є правило, за яким будь-яка ділянка копалень, де протягом доби не проводилася робота (за винятком великих свят), стає суспільним надбанням. Перший, хто захопив таку ділянку, має право розробляти її. То ж, Роберте, постарайся знайти одну з таких покинутих ям, і вона стане твоєю!
– Пане Паганелю, будь ласка, не навіюйте моєму братові таких думок, – благала Мері Грант.
– Я жартую, люба міс, і Роберт розуміє мій жарт. Який із нього рудокоп? Копати землю, перевертати її, обробляти засівати, а потім збирати плоди своєї праці – оце діло! А от рити її, наче сліпий кріт, лише задля декількох крупинок золота – жалюгідне ремесло, і той, хто займається цим, гідний співчуття…
Мандрівники підійшли до банку.
Це була велика будівля, на фронтоні якої майорів англійський прапор. Гленарван звернувся до головного інспектора банку, і той люб’язно погодився показати свою установу. У банку компанії зберігають золото, добуте з надр землі.
Минули ті часи, коли рудокопа експлуатував колоніст-торговець. Останній сплачував йому на золотих розсипах п’ятдесят три шилінги за унцію і продавав унцію в Мельбурні за шістдесят п’ять. Щоправда, під час транспортування золота торговець ризикував наразитися на банду грабіжників, тоді вантаж не доходив до місця призначення.
Інспектор продемонстрував відвідувачам цікаві зразки золотоносних порід і поділився низкою цікавих подробиць про різні способи видобування золота.
Оглянувши зразки золота, відвідувачі пройшлися мінералогічним музеєм банку. Тут розміщувалися всі зразки порід, з яких складається ґрунт Австралії; до кожного з них був прикріплений ярличок.
Та золото – не єдине багатство цієї країни. Австралію можна назвати величезною скринею, в якій природа зберігає свої коштовності. За склом вітрин виблискували білі топази, гранати, рубіни, сапфіри і навіть крихітний алмаз, знайдений на берегах Терону. Це була повна колекція коштовних каменів. Золота ж для оправи не бракувало, тут його і справді було вдосталь.
Гленарван подякував інспекторові за люб’язність, попрощався з ним і продовжив зі своїми супутниками огляд золотих копалень.
Хоча Паганелеві й байдуже було до благ цього світу, а проте він раз у раз кидав погляд на землю. Це було понад його сили. Попри кпини супутників, він час от часу нахилявся і піднімав то камінчик, то шматок породи, то уламок кварцу і, уважно оглянувши, зневажливо відкидав.
– Ви щось втратили, Паганелю? – запитав майор.
– Атож, втратив, – відповів учений, – якщо ви не знайшли в цій країні коштовностей, то, певна річ, втратили. Не знаю чому, але мені дуже приємно було б відвезти звідси самородок вагою кілька унцій.
– А що б ви з ним зробили, мій поважний друже? – поцікавився Гленарван.
– О, я розумно ним розпорядився б – віддав би його на збереження державному банку Франції.
– І його прийняли б?
– Певна річ, як залізничні облігації.
Леді Гелена побажала йому знайти найбільший самородок у світі, решта ж привітала Паганеля схвальними вигуками.
Так за веселими розмовами мандрівники обійшли багато копалень.
Після двогодинної прогулянки Паганель побачив пристойний трактир і запропонував супутникам завітати туди і почекати фургон. Леді Гелена погодилася, а оскільки сидіти в харчевні, нічого не замовляючи, було незручно, то Паганель замовив шинкареві якийсь місцевий напій.
Кожному принесли по кухлю ноблера – напою, схожого на грог. За питвом завели мову про копальні й рудокопів. Паганель, вельми задоволений побаченим, фантазував, що було б цікаво побувати в цих місцях за часів перших золотошукачів гори Александр.
– Зрита земля, – пояснив він, – тоді кишіла безліччю працелюбних мурашок, та ще яких працелюбних! Емігранти перейняли в мурашок робочий запал, але, на жаль, не їхню завбачливість. Золото пропивали, програвали в карти; трактир, де ми зараз сидимо, можна порівняти хіба з пеклом.
– То золотошукачем може бути кожен? – запитала леді Гелена.
– Так. Для цього не потрібно здобувати ступінь бакалавра. Май лише м’язисті руки. Авантюристи на копальні прибували без копійки грошей, багаті – із заступом, бідні – з ножем, і всі кидалися копати землю із таким запалом, із яким вони ніколи б не брались за чесне ремесло.
Тоді ці золотоносні землі були всіяні брезентовими наметами, куренями, хатинами, землянками, дощаними бараками. У центрі здіймався урядовий намет, над яким розвівався британський прапор. Довкруж стояв неугавний гул від ударів кайл об землю, повітря було просочене трупним запахом померлих тварин. Густий пил хмарою окутував нещасних, спричиняючи високу смертність серед люду.
– Чи не розповісте ви нам, Паганелю, в який спосіб вони добували золото? – запитав Гленарван.
– Дуже просто, – відповів географ. – Перші золотошукачі промивали благородний метал майже так, як це нині роблять у Севеннах, у Франції. Золотопромислові компанії тепер докопуються до золотоносних жил, багатих на самородки, пластинки і листочки, а перші золотошукачі задовольнялися тільки тим, що промивали золотоносний пісок. Вони рили землю, брали ті пласти, які, на їхній погляд, містили найбільше золота, а потім промивали, вишукуючи коштовний метал. Промивали за допомогою так званої «люльки». Це був ящик завдовжки п’ять-шість футів, щось на зразок відкритої труни з двома відділеннями і з решетами. Люльку розхитували. У першому решеті затримувалися камінчики, в наступних – руда і пісок. Розріджена земля йшла разом із водою через друге відділення, що звужується донизу. Ось такою була тодішня машина з видобутку золотоносного піску.
– А чи можна було її чимось замінити? – запитала Мері Грант.
– Залізним листом, люба Мері, звичайнісіньким залізним листом. Землю просівали як пшеницю, тільки замість пшеничних зерен іноді траплялися крупинки золота. У перший рік золотої лихоманки багато золотошукачів розбагатіли, і їм не потрібне було спеціальне устаткування. Адже хто перший прибув, той і виграв. Золота було всюди вдосталь:
на поверхні землі, на дні струмків, навіть на вулицях Мельбурна. З 26 січня по 24 лютого 1852 року з гори Александр до Мельбурна під охороною урядових військ було доставлено золота на 8 мільйонів 238 тисяч 750 франків. Що свідчить про середній денний видобуток на 164 725 франків.
– А чи траплялися випадки раптового збагачення? – запитала леді Гелена.
– Траплялися.
– А що ви про них знаєте? – запитав Гленарван.
– 1852 року в окрузі Балларат був знайдений самородок вагою 573 унції, ще один, у Джісленді, – вагою 782 унції, і там само в 1861 році – 834 унції. Нарешті, в тому ж Баллараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою 65 кг, що потягло на суму 223 тисячі 860 франків! Рух лопатою, що приносить 11 тис. франків щорічної ренти, оце так рух!
– То що, пане Паганелю, тут, на цьому місці, просто під нашими ногами, – сила-силенна золота? – запитав Роберт.
– Так, мій любий, мільйони! Ми топчемо їх. Але якщо ми їх топчемо, то тільки тому, що ми зневажаємо золото.
– То Австралія – щаслива країна? – зауважив Роберт.
– Аж ніяк, Роберте, – відповів географ, – багаті на золото країни ніколи не були щасливі. Вони породжують ледарів, а не сильних і працелюбних людей. Пригадай Бразилію, Мексику, Каліфорнію, Австралію… На що перетворилися вони у XIX столітті? Знай, мій хлопчику: благоденствує не країна золота, а країна заліза.
Розділ XV. «Австралійська і новозеландська газета»
2 січня на світанку мандрівники були у графстві Тальбот, залишивши позаду золотоносний район. А вже за кілька годин убрід перейшли річки Кальбоан і Кемпейс-Рівер, що між 144° 35´ і 144° 45´ довготи, що становило половину наміченого шляху. За таких безпечних умов пересування за два тижні загін мав досягнути берегів затоки Туфолда.
Усі, дякувати Богу, були при доброму здоров’ї. Сухе повітря й помірна температура цілком пітверджували Паганелеві слова щодо цілющого австралійського клімату. Тварини почувались комфортно. Годі бажати кращого!
Однак віднині в загоні було встановлено сувору дисципліну. Коли Айртон довідався про страшний злочин на залізниці, то переконав Гленарвана вжити запобіжних заходів. Тепер, коли вершники від’їжджали від фургона, то мусили весь час його пильнувати. Коли загін розташовувався на нічліг, хтось мав обов’язково стояти на чатах. Двічі на день, вранці й увечері, чоловіки ретельно перевіряли свої рушниці. Злочинці могли перебувати десь неподалік, тож усі мали бути напоготові.
Звісно, все це робилося потай від Гелени й Мері Грант: Гленарван не хотів зайве їх полохати. Та не лише Гленарвана турбувала ймовірна зустріч із зловмисниками. Мешканці малолюдних поселень і скватери теж як могли боронились од каторжників. Щойно сонце хилилось до заходу, усі замикали двері та спускали з ланцюгів собак. Кожен мав при собі набиту рушницю.
Не залишилась байдужою до подій, що стались на мосту Кедмен-Брідж, і адміністрація провінцій. В околиці направили загони тубільної жандармерії, полагодили, де треба було, телефонний зв’язок. Поштову карету, що досі роз’їжджала по провінції без охорони, тепер супроводжували озброєні полісмени.
За якусь милю фургон опинився серед велетенських дерев. Відтоді як мандрівники залишили мис Бернуллі, вони вперше потрапили до великого австралійського лісу.
Подорожні, вгледівши величні евкаліпти заввишки 200 футів, аж скрикнули від захвату. Товсті стовбури, посмуговані струмочками запашної смоли, були такими гладенькими, що здавалося, нібито над ними майстерно попрацював тесля. Обабіч дороги здіймались тисячі дерев-колон, що змикались півколом ген-ген угорі віттям, утворюючи зелену капітель.
Під цим вічнозеленим зводом вільно гуляв вітер, висушуючи ґрунт. Дерева росли так далеко одне від одного, що між ними вільно пройшли б коні, бики й фургони. Австралійські ліси геть не схожі на ліси Нового Світу. Евкаліптові листки повернені до сонця ребром, тож і видно їх лише збоку. Тому сонячне проміння падає повз нього на землю, наче крізь шпари ґратчастих жалюзі.
Усі це помітили і чудувались: чому так повернене листя? Звичайно, спитали Паганеля, і в нього миттю знайшлась на те відповідь:
– Мене дивують ботаніки, які не завжди розуміють, що кажуть. Природа вчинила розумно, подарувавши цим деревам таке своєрідне листя, а ось люди помилково назвали їх евкаліптами.
– А що означає це слово? – спитала Мері Грант.
– З грецької воно перекладається як «я добре вкриваю». Але ж ви самі переконались: евкаліпт укриває погано.
– Цілком із вами згоден, дорогий Паганелю, – озвався Гленарван. – Та поясніть нам, будь ласка, чому листя повернене ребром?
– Ну це дуже просто, – відповів Паганель. – В Австралії повітря сухе, опадів украй мало, ґрунти, певна річ, геть зневоднені, рослини не потребують ані вітру, ані сонця. А через брак вологи виникає брак соку й сили в деревах. Тому вони й мають вузьке листя, яке, захищаючи себе від денного світла й зайвого випаровування, повертається до сонячного проміння боком. Ось такі ці листочки-розумашки.
– А ще страждають на себелюбство, – докинув майор. – Вони дбають лише про себе і їм байдуже до мандрівників.
Усі згодилися із Мак-Наббсом, крім Паганеля, який, витираючи спітніле чоло, радів, що йому випала щаслива нагода мандрувати лісом, де дерева не дають затінку.
За весь день мандрівникам не трапилася жодна тварина, жодний тубілець – самі лише какаду. Та й тих було годі роздивитись, адже птахи вили гнізда у самісінькому верховітті евкаліптів. Тож до подорожніх долинав навіть не пташиний щебет, а ледь уловиме бриніння.
Надвечір мандрівники розташувались під обгорілими евкаліптами, випаленими зсередини вогнем. Стовбури гігантів скидались на фабричні димарі – результат недбалого розведення вогнища скватерами і тубільцями.
Олбінет за порадою Паганеля розклав багаття для приготування вечері в одному з таких обгорілих порожніх стовбурів. Утворилась чудова тяга, і весь дим вилітав угору, де розчинявся в темному листі.
За встановленими правилами призначили на ніч охорону. Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.
Протягом наступного дня маленький загін рухався лісом. Здавалося, височенні стовбури евкаліптів ніколи не скінчаться, та надвечір дерева порідшали, а за кілька миль на невеликій галявині мандрівники побачили будівлі, розташовані правильними рядами.
– Сеймур! – вигукнув Паганель. – Ми проїдемо повз останній населений пункт у провінції Вікторія.
– Це велике місто? – спитала Гелена.
– Ні, – відповів Паганель, – звичайне селище. Та, напевне, невдовзі воно перетвориться на місто.
– І що, там можна зупинитися в якомусь пристойному місці? – спитав Гленарван.
– Сподіваюсь, – відповів географ.
– То їдьмо швидше. Нашим мужнім мандрівницям приємніше буде заночувати в заїзді.
– Ми з Мері згодні, любий Едуарде, – сказала Гелена, – але за од нієї умови: наш нічліг не має стати причиною затримки.
– Аж ніяк, – відповів Гленарван. – До того ж наші бики потомились, їм треба дати перепочинок до ранку.
О дев’ятій темрява густішала. Маленький загін добрався до Сеймура і попрямував його широкими вулицями, очолюваний Паганелем, який, здавалось, виріс у цій місцині. Незабаром вони опинилися під брамою заїзду «Північна Британія».
Коней і биків відвели до стайні, фургон поставили під шопою. Подорожні розташувались у доволі комфортабельних кімнатах. О десятій посідали до столу, накритого під пильним наглядом Олбінета. Паганель із Робертом обійшов місто. Звісно, у темряві він нічого не побачив, тож і не потішив друзів якоюсь новиною. Паганель не зауважив помітного пожвавлення на вулицях. Люди збирались у юрби, обговорювали щось, сперечались.
Майор, який безвилазно сидів у заїзді, вже знав усі новини містечка. Йому вистачило перекинутися кількома фразами із балакучим господарем заїзду Діксоном. Новинами він ні з ким не поділився.
Після вечері Гелена, Мері й Роберт Грант пішли до своїх кімнат відпочивати. Майор тимчасом затримав чоловіків і повідомив:
– Встановлено особи злочинців, причетних до аварії на залізниці.
– Їх упіймали? – стривожився Айртон.
– Ні, – відповів Мак-Наббс, удаючи, що не помітив боцманового занепокоєння.
– Погано, – зауважив Айртон.
– А кого звинувачують у злочині? – спитав Гленарван.
– Ось, читайте, – майор простягнув Гленарванові «Австралійську і Новозеландську газету».
Гленарван прочитав таке:
«Сідней, 2 січня 1866 року. Наші читачі, напевно, пам’ятають, що в ніч проти 30 грудня сталася аварія біля Кемден-Бріджа, за 7 миль од станції Каслмейн (залізнична лінія Мельбурн-Сендгарст). Нічний експрес, який вийшов із Мельбурна об 11 годині 45 хвилин, упав на повному ходу в річку Люттон. Причиною трагедії стало розведення Кемденського мосту. Катастрофа сталась унаслідок страшного злочину, що підтверджують численні грабунки пасажирів, а також знайдений труп залізничного сторожа. У результаті розслідування з’ясувалося, що злочин скоїла банда каторжників, які півроку тому втекли з Пертської виправної в’язниці, що в Західній Австралії, під час переправлення їх на острів Норфолк. Ватага складається з двадцятьох дев’яти осіб. На чолі банди – Бен Джойс, найнебезпечніший злочинець, що прибув до Австралії кілька місяців тому на невідомому судні. Мешканцям міста, колоністам і скватерам пропонується бути пильними і повідомляти владу про все, що може сприяти затриманню злочинців.
Головний інспектор поліції».
Гленарван закінчив читати. Тоді Мак-Наббс звернувся до географа:
– Ось бачите, Паганелю, і в Австралії є каторжники.
– Звісно є, але збіглі! – відповів Паганель. – Ті, хто відбув покарання, не мають права тут селитися.
– Хай там як, а вони тут є, – мовив Гленарван. – Сподіваюсь, вони не завадять нам подорожувати. Як гадаєте, Джоне?
Джон Манглс якийсь час мовчав. Його мучила думка про те, як побивалися б діти капітана Гранта, якби він відмовився од розшуків їхнього батька, але й наражати експедицію на небезпеку він не мав наміру.
– Коли б ми подорожували суто чоловічою компанією, – нарешті сказав він, – мені було б байдуже до каторжників.
Гленарван додав:
– Ідеться не про те, щоб відмовитися від нашої мети. Та, гадаю, зважаючи на присутність жінок у нашій компанії, краще було б попрямувати до Мельбурна, сісти на «Дункан» і, прибувши на східне узбережжя, далі розшукувати Гаррі Гранта. Як ви гадаєте, Мак-Наббсе?
– Я відповім тільки, коли почую думку Айртона, – відповів майор.
Боцман відповів:
– Ми перебуваємо за 200 миль од Мельбурна. Якщо і справді існує загроза експедиції, то вона однаково може чигати нас як на південних шляхах, так і на східних. А ще я не вірю, щоб тридцять злочинців могли стати серйозною загрозою для вісьмох добре озброєних чоловіків. Отож коли немає кращої пропозиції, пропоную рушати далі.
– Молодець, Айртоне, – озвався Паганель. – На сході ми маємо шанс натрапити на сліди капітана Гранта, а от на півдні ми втратимо цю можливість – це правда. А каторжани – не завада! Їм не залякати порядних людей.
Тож усі одностайно проголосували за продовження подорожі.
– Панове, прошу ще слова, – раптом мовив Айртон.
– Так, Айртоне.
– Мені здається, що слід послати наказ на «Дункан», щоб прямував до східного побережжя.
– Навіщо? – заперечив Джон Манглс. – Ми встигнемо це зробити, коли підійдемо до затоки Туфолда. А як раптом нам доведеться попрямувати до Мельбурна? До того ж сумніваюсь, що його полагодили. Зачекаймо.
– Гаразд, – погодився Айртон.
На ранок маленький загін, добре озброєний і готовий до будь-яких несподіванок, залишив Сеймур. За півгодини він знову опинився в евкаліптовому лісі, що простягся далеко на схід. Гленарван висловив думку, що ліпше було б їхати відкритим полем, де важче організувати напад, ніж у густому лісі. Та вибору не було, і їм довелося день їхати серед величезних одноманітних евкаліптів. Увечері мандрівники пересікли 146 меридіан і отаборилися на межі округу Муррей.
